Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

– І французький коньяк пили?

– Пили все, що на столі… Невже ви гадаєте, що я встигла вивчити геть усі європейські мови? Й німецької задосить на всю Європу…

– Слушно, – погодився Віллі. – Ви розумна жінка. – Він непомітним рухом виставив з кишені шинелі порожню пляшку з-під коньяку. – Проте іноді варто й знати, чим розкошували… Наприклад, чи знаєте ви, яка насолода чаїлася в цій плящині? – він підняв щойно виставлену з кишені пляшку. – «Мартель» найвищого гатунку!

– Був би добрий, якби хоч на денці лишився…

– Такий ніколи не лишається. Ану, візьміть пляшку, хоч знатимете, що пили…

– То, може, є хоч якийсь непотріб?

– Трохи є, але, видно, для іншої нагоди. А зараз одягайтеся: вас викликає штурмбанфюрер. І не забудьте вмитися холодною водою. Обов'язково холодною – приводить до тями.

Есмеральда знітилася, зщулилася під ковдрою, ніби й у габаритах поменшала.

– Розумієте, я вчора не могла, – вона повела рукою по кімнаті, винувато позираючи на Майєра. – Ті двоє мало не силоміць тримали…

– А що вас турбує?

– Вчорашнього вечора я бачила, як до сусідки завітав якийсь військовий.

– То й що з цього? – запитав Майєр.

Він зняв рукавички і стояв, недбало поляскуючи ними по столу.

– Про все, що коїться по дворах сусідів, я повинна негайно доповідати…

– А ви не доповіли. Все ясно. Одягайтеся! Я чекатиму вас у машині.

Того дня. Хейніш мав тривалу бесіду з непрохмеленою Есмеральдою, змушений був навіть дати їй ляпаса, але, зрозуміло, виключно із службових міркувань – якось же треба було повернути їй пам'ять. Та навіть попри отакі рішучі службові заходи, пам'ять Есмеральди за межами уже повідомленого Майєрові кульгала. Тоді розлючений штурмбанфюрер викликав Кеслера і наказав йому негайно арештувати і привезти до нього хазяйку будинка, де оселилась Крістіна Бергер.

– Ви гадаєте…

– Я не гадаю, я наказую! – Хейніш зламав олівець.

Цього разу Кеслер, попри свою огрядність (давався взнаки істинно нордичний потяг до пива), діяв як метеор, – упорався за лічені хвилини. А втім, на подяку не заслугував – у кабінеті вже чекали на нього, окрім самого пана штурмбанфюрера, новий співробітник СД, який прибув лише днями і ще не встиг з усіма познайомитися, і перекладачка Бергер. Крістіну Хейніш запросив зумисне. По-перше, хотів спостерігати її під час допиту. По-друге, волів перевірити ретельність її перекладу – новий співробітник чудово володів російською мовою, але ще не мав нагоди виявити своїх знань.

– Вибачте, фрейлейн, – Хейніш не пускав Крістіну з ока, – довелося потурбувати вашу хазяйку.

– Бачу, – лаконічно відповіла вона. Поводилася, як завжди, стримано, службово опановано, не виявляючи жодних недоречних емоцій. – Що накоїла ця стара відьма?

– Зараз дізнаєтеся! Перекладайте! Скажіть, – звернувся він до Варвари Іванівни, – хто з чоловіків відвідував вас останнім часом?

– Що ви верзете, пане? – обурилася стара жінка. – Я не того віку, який цікавить чоловіків.

Крістіна ретельно переклала слово в слово.

– Я не про те, – хмарно виголосив Хейніш. – Скажімо так: хто з чоловіків навідується до вашого дому?

– Тепер ніхто, якщо не зважати на панів офіцерів, що супроводжують ось її, – вона вказала на Крістіну. – Її й питайте, хто за нею п'яти несе.

– Ви дуже зухвалі, матко! Відповідайте конкретно: хто вчора приходив? Увечері?

– Учора? Та нікого я не бачила…

– Ви не одверті, – похмуро зазначив Хейніш.

– А з якого б це лиха мені брехати?

– Будьте розумні. Врахуйте, нам відомо все, і зараз я це доведу. Учора пізно ввечері, десь на ніч, що вашого будинку підійшла машина. З неї вийшли фрейлейн Бергер та офіцер Мюллер. О котрій годині це сталося?

– А звідки мені знати, коли я давно лягла спати? Усі тутешні рано лягають. Але я чула і впізнала свою німкеню з голосу. – Варвара Іванівна чомусь вперто уникала навивати Крістіну на ім'я, вона й сама не годна була б собі дати ради, чому саме. – Потім мотор знову загув, і машина поїхала, а я знову заснула.

– Проте який був час?

– Було темно, а тепер рано темніє… Може, одинадцята минула, а може, ще ні…

– А куди ж офіцер подівся?

– Який офіцер?

– Той, що заходив у дім.

– Я вже казала, пане, ніхто не заходив. Ось тільки вона сама, хоч її хтось привіз машиною. Було темно, я вже давно спочивала в ліжку.

– А до вас особисто так-таки ніхто й не завітав?

– Чому ж? Мало кого несе нечиста сила. Оце причалапало одне одоробало…

– От і гут! – зрадів Хейніш. – Значить, хтось приходив?

– Авжеж…

– І заходив у дім?

– Навіть не питаючись, вдерся…

– Хто ж він?

– Відомо хто – ваш вояк. Вимагав млека, яйка… Нажерся і пішов… Він приходив раніше, не цієї ночі…

– Базікаєш багато! – гримнув Хейніш.

– Так ви ж самі питаєте.

– От що, домовимося так: відповідаєш на два запитання, – він розчепірив пальці, – лише на два, і йдеш собі геть.

– Які ще запитання?

– Скажи, солдат, що приходив до тебе, був переодягнений партизан чи радянський розвідник? Хто цей бандит?

– Та ваш власний бандит, німецький…

– Що? – збичився Хейніш. – Зараз я з тобою, російська відьмо, інакше побалакаю!

Варвара Іванівна нараз відчула неймовірну слабкість в усьому тілі. Різкий біль у грудях – там, де б'ється серце, – обпік вогнем, мов струмом. Стиснув, мов залізними лещатами, і не давав дихати. Вона відчула, що ось-ось впаде, і збирала до крамі останні сили, щоб не впасти, щоб гордо вистояти перед цими виродками до кінця.

– Хитруєш, матко! – Хейніш витяг пістолет. – Ось бачиш? Хочеш кулю в лоб? Відповідай швидко! З ким ти зустрічалася перед приїздом фрейлейн? Ну!..

– Не «нукай», ще не запріг…

– Кого ховала в домі?

– У домі – я та миші, а вони самі ховаються…

– Ти що, знущаєшся з нас? – і Хейніш точним коротким порухом фахового м'ясника вдарив Варвару Іванівну, мов рубонув, рукояттю в обличчя.

Варвара Іванівна схопилася за серце, за своє хворе серце, як і тоді, коли побачила Мюллера. Вона ковзнула останнім, уже несвідомим поглядом по Крістіні і повільно похилилася на підлогу…

– Фрейлейн Крістіно, хлюпніть на цю відьму води!

Та коли Крістіна нахилилася над Варварою Іванівною з графином і склянкою в руках, вона побачила, що все марно, що життя пішло із серця цієї мужньої жінки, яка нічого не встигла зробити, окрім одного й величного, – вмерти Невідомим солдатом Батьківщини і смертю своєю запалити Вічний вогонь людської пам'яті. А більше вона не встигла нічого…

– Ну, то що ця стара? – запитав Хейніш. – Прийшла до тями?

– Вона вмерла, – здушено відповіла Крістіна, ледь стримуючи сльози.

– Дідько б її узяв! – спересердя вилаявся штурмбанфюрер. – З якогось одного, виключно службового удару… Фрейлейн Бергер, ви вільні – це видовище не для вас. А ви, Майєре, накажіть прибрати труп… Кеслере, що маємо робити далі?

– Клята стара, – буркітливо мовив пивний черевань, – усю гру зіпсувала… Доведеться потягти ниточку з іншого кінця. Експерти дійшли висновку, що Зазроєв з гвинтівки не стріляв. Іншої зброї ніхто і ніколи у нього не бачив, а кулю пущено з пістолета системи «Вальтер».

– Ваші пропозиції?

– А що, коли все-таки фрейлейн Бергер… – обережно почав Кеслер, уп'явшися оченятами в затіяних мішках в обличчя Хейніша, аби не проминути й найменшої його гримаси. Добре відав, як ревниво ставиться штурмбанфюрер до своїх протеже і як слідкує за їхнім зразковим виконанням обов'язків. А фрейлейн Бергер викликала особливу його увагу. Той факт, що штурмбанфюрер подарував перекладачці «Майн кампф» великого фюрера, для Кеслера не становив секрету. Кинути тінь підозри на Крістіну – значить, якоюсь мірою зазіхати на авторитет самого Хейніша. Адже він власноручно складав документацію на зарахування фрейлейн Бергер до СД. І все ж Кеслер наважився висловити свою думку: – Інтереси Великонімеччини…

– Коротше, які у вас докази? – роздратовано перепинив його штурмбанфюрер.

– Виходячи із загальновідомої прихильності Мюллера до гарних жінок і зокрема до Бергер, неможливо уявити, щоб він і на поріг не ступив її квартири. А якщо це так, – уже впевненіше провадив Кеслер, – то він там цілком міг натрапити на невідомого, котрий, як випливає з донесення Есмеральди, буцімто з'явився дещо раніше. А тоді, – хвацько завершив Кеслер, – сутичка між двома півнями та ще напідпитку неминуча!

– Ви що, усе це верзете свідомо, Кеслере? – здивовано звів брову Хейніш.

– А чому б ні? Бергер – дівчина принадна, аж тут – фронтові пристрасті, молодечий запал, те, се… А фрейлейн мовчить із зрозумілих причин – не хоче зіпсувати свою цнотливу репутацію…

– І що ж, ви пропонуєте арештувати фрейлейн Бергер?

– Саме так, гер штурмбанфюрер. Вона може виявитися тим відсутнім кільцем, через який не тримається купи весь ланцюг перебігу подій.

– Цікава версія, Кеслере, – іронічно зауважив Хейніш, – просто захоплююча. У мене є до вас одне-єдине запитання. Як ви гадаєте, коли Мюллер побачив, за вашою кримінальною термінологією, невідомого півня, він що, панічно кинувся навтьоки?

– Ні в якому разі! Тому-то сутичка між ними була неминуча. Щоб Мюллер тікав від спіднички гарненької жінки?.. Такого не траплялося ніколи!

– Тоді ви бовдур, Кеслере, викінчений йолоп! Адже Мюллера пристрелено в спину! Окрім того, якщо виходити з вашої версії, якого біса було Мюллерові знімати шинель?

Осоромлений Кеслер пригнічено замовк, а Хейніш відкрито тріумфував, переможно добиваючи його своєю залізною логікою:

– Ви б ліпше додумалися ознайомитися з рапортами нічних патрулів! Ось один з них. Одразу по одинадцятій годині біля будинку, де живе фрейлейн Бергер, була помічена комендантська машина з ввімкнутим мотором. У ній перебував обер-лейтенант Мюллер. Не виходячи з машини, він розпрощався з Бергер і вирушив у бік вулиці Темрюкської… Хочете прочитати на власні очі?

– Ет! – відмахнувся Кеслер. – Але тоді я не розумію, чому Есмеральда твердить, Що в будинок заходив невідомий офіцер?

– Ось це, – замислено мовив Хейніш, – і мене непокоїть. А хазяйка вмерла…

Цієї миті двері розчинилися, і увійшов заклопотаний чимось Віллі Майєр:

– Дозвольте доповісти. Прибув майор Штюбе, з абверу. Каже, у справі Мюллера.

– Кличте!

Майор Штюбе, як і більшість абверівців, відомчо не полюбляв служби безпеки. Як і всі, гарним тоном вважав поділяти байки й легенди про артистизм і вишукану винахідливість служби адмірала Канаріса, чого, мовляв, абсолютно бракує невігласам з СД. Кулацюга і кийки – ось їхній метод! Абвер факти здобуває, СД факти вибиває. А ці неприхильні відомчі стосунки спонукали іноді до маленьких, дрібних перемог, яких сягали виключно в ім'я високого реноме власної фірми, щоб хоч якось дошкулити конкуруючій організації. Грубо кажучи, намагалися один одному втерти носа.

Майор Штюбе теж з'явився зі своєрідним і дошкульним носовичком для надто занозистого носа штурмбанфюрера Хейніша. Добре вгодований, добре виголений, напахчений і хрумкий від свіжовипрасуваного одягу, він зовні аж світився приязню, лагідністю і сердечною прихильністю до служби безпеки в цілому, а до гера штурмбанфюрера зокрема, про що й поспішив повідомити без жодних зволікань. Та Хейніш, зрозуміло, не йняв йому віри ані на гріш, зустрів насторожено й вичікувально.

– Мені доповіли, – мовив з холодком, від якого анітрохи не зів'янула лагідна посмішка майора, – що ви прибули у справі Мюллера?

– Саме так!

– Таж яке відношення ви до неї маєте?

– О, пане Хейніш, – ще більш розквітнув Штюбе, – справа у нас спільна – оборонити тили доблесної армії фюрера від ворожих агентів. Чував я, ніби ота стара завдала вам відчутного удару, сконавши прямо у вас в кабінеті. Атож, що не кажіть, а тяжко б'є по нас невблаганна рука долі…

Штурмбанфюрер нервовим порухом вихопив з мармурового конуса олівець.

– Що ви цим хочете сказати, Штюбе?

– Тільки те, пане Хейніш, що ви йшли невірним слідом.

– Он як? Чи не завітали ви до нас з біблійськими настановами про путь істинну?

– Скидається на те, – охоче погодився майор Штюбе. Він відімкнув портфель і витяг з нього рукавичку. Поклав на стіл, радісно світячи очима. – Ось він – той несхибний шлях.

– Рукавичка – не шлях? – Хейніш не вважав за потрібне ховати іронію. – Чував і я, що офіцери абверу кохаються в туалетах, – він зареготав, як і завжди, втішений власною двозначною дотепністю.

– Річ у тім, – з притиском мовив Штюбе, – що ця рукавичка належала обер-лейтенантові Мюллеру. Одну знайдено в машині поряд з тілом забитого, друга – у вас на столі. Так званий речовий доказ…

Кеслер уп'явся очима в рукавичку і визнав:

– Так, це вона, з тієї пари від нареченої Ельзи, якою бідолаха Мюллер усім нахвалявся.

– Де ви її знайшли? – Хейніш піднявся, важко зіпершись кулаками край столу. – Чи ви, пане Штюбе, вважаєте, що ми тут збираємося базікати і марнувати час?

– Що ви, пане Хейніш, боронь боже! – удавано нажахався Штюбе. – Навпаки, ми від душі вітаємо службу безпеки з видатним успіхом: рукавичку знайдено у будинку номер сорок два по вулиці Темрюкській. Якщо не помиляюся, там оселилась офіціантка з офіцерської їдальні на прізвище Несмітська… – Уламки розтрощеного олівця впали на полірований стіл Хейніша.

«Це ж наш агент Есмеральда! – мов окропом ошпарило його. – Невже вона причетна до вбивства помічника коменданта? Жах! Ганьба!»

– Що, у Несмітської? – прохрипів він, аж синіючи від непоборної люті.

– Абсолютно точно! Саме у неї, – статечно запевнив Штюбе. – Вночі у неї в домі пиячили двоє офіцерів. Один з них був загиблий обер-лейтенант Мюллер.

– А ви не помиляєтеся, Штюбе? – Голос Хейніша, що почував себе вкрай осоромленим і не здатним знайти рятунок від неминучої ганьби, видзвонював. Це ж треба – через якусь паскудну Есмеральду виставити себе на потіху і кпини дотепників з абверу! І все ж він шукав оту осоружну рятівну соломинку. – Докази! – наполіг він. – Чи маєте ще якісь докази?

– Безумовно: абверові, бачте, не властиво помилятися, – повчально підняв вказівного пальця Штюбе. – Якщо пригадуєте, Мюллер перед усіма хвалився: «Мартель» – для всіх моїх друзів, дівоча увага і пестощі – лише для мене». Так от, у Несмітської виявився добрячий нюх і на французький «Мартель». Оцю пляшку, – він витяг усе з того ж портфеля скляну, розцяцьковану немислимими ярмарковими нагородами посудину, – знайдено на столі кімнати, де живе офіціантка. А на склі – виразні відбитки пальців бідолахи Мюллера!

– Це неможливо! – Хейніш з такою, силою грюкнув кулацюгою по столі, що аж олівці вистрибнули з підставки і покотилися на поліровану поверхню.

Майор Штюбе споважнів. Веселі іскорки в його очах згасли, глумлива посмішка зникла. Він майже співчутливо мовив штурмбанфюрерові:

– Ви, гадаю, далекі від думки, що рукавичка залетіла до кімнати Несмітської у квартирку, а коньяк обер-лейтенанта пив хтось інший, хтось такий, що має чудесну дактилоскопічну тотожність з Мюллером на власних пучках. Часи чудасій давно минулися, любий штурмбанфюрере.

– Несмітську до мене! – ревнув Хейніш. – Негайно!

– Вона тут, – втрутився Штюбе. – Абвер передбачав ваше палке бажання призначити їй побачення.

– Та киньте ви нарешті свої кпини, Штюбе! Вважайте, що ви домоглися свого і відмінно довели несумнівну користь абверу!

– Яволь.

– От і добре… Зараз я вичавлю з тієї повії ім'я вбивці.

– Не просто вбивці, а радянського парашутиста, якого всі ми розшукуємо.

– Лотар Краузе?!

– Не Лотар Краузе, а старший лейтенант Олексій Марков. Є повідомлення від нашої агентури у Владикавказі: він повернувся до своїх… Не виключено, що цей Марков-Краузе прибув налагодити зв'язок. Явка…

– У Несмітської?..

– Мабуть, так. Але хай вона сама про це скаже.

– А вбивство? Навіщо було агентові червоних наражатися на подвійну небезпеку, вбиваючи помічника коменданта?

– Щось між ними трапилося. Можливо, Мюллер його викрив. Адже він знав ім'я розшукуваного гауптмана Краузе. І повівся необережно, бо перебував у дуже високому ступені сп'яніння – це також встановлено експертизою… Очевидно, Краузе-Марков не мав іншого виходу, як пустити в хід вогнепальну зброю. Адже краще було б скористатися кинджалом, як це діялося минулої ночі. Місцевий колорит…

– За цей «місцевий колорит» узято двісті заложників! – жорстко мовив Хейніш. – Узято і розстріляно! Самі собі могилу копали… Але чи все так, як ви тлумачите, пане Штюбе?

– У вас виникають якісь заперечення або досі нуртують сумніви?

– На жаль, жодних, – буркнув штурмбанфюрер. – Визнаю, як і належить істинному арійцеві, хоч і на мій превеликий жаль. Годі, Штюбе, годі! Кеслере, ану, давайте сюди цю красуню з хатнього борделя!

Есмеральда сиділа у передпокої до кабінету Хейніша свіжофарбована, з цигаркою в наквацьованому яскраво-червоною помадою роті. Темні плями під очима – візуальні сліди надто бурхливої ночі – підблакитила косметикою, що надала їй млосного виду легкої, розніженої втоми. Зрідка слівцем або двома ліниво перекидалася з секретаркою із новеньких – Крістіною Бергер.

Вона не хвилювалася. Її не збентежив несподіваний візит до неї майора з абверу. Штюбе поводився ідеально, як зразково-показовий кінокоханець. Був чемний, дотепний, до міри грайливий, іноді дружньо кепкував, але не переступаючи тієї інтимної межі, де для жінки починається образа. Навіть нічого не взяв без її дозволу. «Ви дозволите узяти цю рукавичку? – благав він. – Дуже елегантне пошиття. Хочу й собі замовити такі». Або: «Ласкаво прошу подарувати мені цю пляшку. Як і всі люди на світі, маю свою ваду – кохаюся на етикетках. А такої пречудової в моїй колекції нема». Тому коли її нарешті покликав до штурмбанфюрера потворний на вигляд черевань Кеслер, Есмеральда тільки полегшено зітхнула, знудьгована мало не цілогодинним чеканням. Навіть коли вона побачила на столі Хейніша знайому рукавичку і пляшку з-під «Мартеля», це її анітрохи не стурбувало. Навпаки, було приємно, що тут присутній привітний майор з абверу Штюбе. Слід запам'ятати прізвище цього охайного у поводженні з жінкою офіцера…

– Це у вас взято? – суворо запитав Хейніш, вказуючи все на ту ж рукавичку і пляшку.

– Так точно, – відповіла Есмеральда, даруючи панові штурмбанфюреру найзвабливішу посмішку зі свого відпрацьованого перед дзеркалом асортименту.

– Як потрапила до вас рукавичка?

– А що таке?

– Тут я питаю! – з погрозою гримнув Хейніш.

– Певно, хтось з панів офіцерів забув, – відповіла вона, враз присмирніла.

– Які офіцери? Хто вони?

– Я їх уперше бачила. Один з них – гауптман, другий, здається, обер-лейтенант. Розумієте, вони одразу познімали кітелі, бо дуже поспішали на фронт…

– Як ви з ними запізналися?

– Вони пили в їдальні. Капітан побачив мене і одразу запитав: «Чи має фрау коханців?» Я й відповіла: «Трапляються, проте лише тимчасові». Тоді він сказав: «Чудово! Ми саме з таких».

– Це був пароль?

– Який пароль? Звичайне залицяння…

– Будемо вважати, що це був пароль кохання, – поблажливо вклинцювався в розмову майор Штюбе. – Чи не так?

– Ну, хай буде пароль, – вдячно всміхнулася йому Несмітська.

– Що було далі? – підстьобував Хейніш.

– Та я вже розповіла ще вранці панові Майєрові, – сказала вона. – Хіба не так, Віллі?

– Я не розпитував так детально, як пан штурмбанфюрер, – ухильно зазначив Майєр. – Ліпше відповідайте я-найдокладніше панові штурмбанфюреру.

– Вони запитали мене, чи маю квартиру, потому поїхали до мене машиною. Мали багато найрізноманітніших напоїв. Я швидко сп'яніла…

– І ви запевняєте, що не знаєте цих панів офіцерів?

– Звідки ж мені знати фронтовиків? Стільки суне частин…

– Не клейте з себе викінчену дурепу! – розлютувався Хейніш. – Може, ви й обер-лейтенанта Мюллера не знали?

– Як хочете, а не знала…

– Нумо, – з докором докинув майор Штюбе. – Не варто заперечувати. Це б ви з вашими непересічними здібностями та не запізналися з таким видатним шанувальником жіночих принад, як нещасний Мюллер?

– Не збагну, чого ви хочете від мене, панове? – розізлилася вона, бо не годна була хоч щось второпати. – Невже волієте, щоб я лягла в ліжко з покійником?

– А чи не у вашому діжку його зроблено покійником? – схопився на ноги Хейніш. – Ось рукавичка Мюллера – її знайдено у вас! Ось його пляшка, з якої він власноручно частував вас коньяком!

– Це провокація! – зойкнула Есмеральда, кинувши нищівно-гнівний погляд на майора Штюбе. Бач, яка підступна сволота цей хитрий лис з абверу!

– Провокація? – знавісніло просичав Хейніш. – На пляшці відбитки пальців Мюллера і ваші теж. Ваші теж! Ви пили у товаристві Мюллера, і не варто цього заперечувати.

Есмеральда збагнула все – рукавичка і клята пляшка міцно в'язали на шиї надійний зашморг. Убивство офіцера їй ніколи не подарують… Таж при чому тут вона? Хіба вона в чомусь завинила? Це її оті пани офіцери товкли, як могли, п'яну й немічну, навіть у голові деталі не тримаються… А зашморг в'яжеться міцно… Ноги її самі увігнулися, вона у розпачі впала навколішки, благально склала руки:

– Не знаю, о боже, я нічого не знаю! Життям заприсягаюся, я вам вірою і правдою слугую! Я слугиня ваша, вірна рабиня!

– Годі базікати! – копнув її і дуже боляче грубезним чоботом Кеслер. – Відповідай на запитання, як наказано, паскудна шльондра!

– Встати! – гаркнув Хейніш. – Був Мюллер? – не давав змоги їй опам'ятатися.

– Можливо… Я справді з ним не знайома! Я ж тут знедавна…

– Всі тут знедавна! – мовив Кеслер і знову з насолодою двинув чоботом в її пишний бік. Відчував якусь дивовижну садистичну втіху, поціляючи нещадно ногою в оте спокусливе для інших тіло і ладен був, якби дозволили, його розтоптати. В його вояцькі чоботи переселилася заздрісна й мстива мораль хтивого міщуха, який всеньке життя з глибоко прихованою огидою несе прапор цнотливості із спідниці власної дебелої фрау і люто заздрить, а відтак за найменшої нагоди безжально карає словом а ділом безжурних до певного часу гульвіс. – Ач, яка слабенька на втори! Точно відповідай на запитання, шлюхо!

– Панове, богом присягаюся, я невинна! – тужливо волала Есмеральда.

– Припиніть скиглити! – нахилився до неї Хейніш з виряченими від люті очима. – Як звали гауптмана?

– Він не називав себе, пане…

– Так-таки й не назвав?

– Зовсім…

– Як же ви до нього зверталися?

– Як до «Пана офіцера»… Як завжди…

– Коли вони поїхали од вас?

– Пізно. Спершу один поїхав, потім… хіба ні… Мали ж одну машину на двох… Ох, усе сплуталося. Дайте згадати… А так! Коли скінчилося вино, обер-лейтенант мовив: «Зачекайте хвильку, я зараз ще додам», – і поїхав…

– О котрій годині?

– Не пам'ятаю… На той час я остаточно сп'яніла. Вони пиячили й без мене, мабуть… Коли я заснула… Вранці і, слід їхній простиг… О, пане штурмбанфюрер, – охопила руками його ноги, – за віщо мені випали такі тортури?

– Ви не відверті з нами, Несмітська, – суворо, як вирок, виголосив Хейніш. – Випивкою і постільними втіхами маскувалася ваша агентурна зустріч з радянським розвідником Марковим. Нам все відомо! Чи ви знали його як Лотара Краузе? Ви добре виспівуєте свою нескладну легенду – «випила, заснула, нічого не знаю і не пам'ятаю…» Кому з вас Мюллер став на заваді? За що його вбили?

– Я нічого не знаю… Повірте мені!

– Ось що, мені набрид цей спектакль. Кеслере! Візьміть її до себе на допит. Дійте, як вважатимете за потрібне!

Черевань аж похитнувся від непоборної насолоди, що затопила його видінням наступних катувань. Він спершу навіть якось ласкаво запустив свою здоровезну п'ятірню в жіночу зачіску, а потім щосили смикнув її за волосся. Есмеральда завищала…

– Штюбе, красно дякую за поміч! – знервовано мовив Хейніш. – За першої нагоди я вам віддячу – служба безпеки не ходить у боржниках.

Він витягнув годинника і клацнув кришкою. Стрілки дісталися рівно сімнадцятої години. Напружений, нерегламентований день без їжі і спочинку нарешті, здається, минав. «Такі дні даються взнаки, – з сумом подумав Хейніш, – вони забирають роки життя і віддячують передчасною сивизною».

– Отже, пане Штюбе, давайте разом підіб'ємо попередні підсумки.

– Згода, пане штурмбанфюрер!

– Об'єктивні обставини розслідування, а також агентурне повідомлення, одержане абвером з Владикавказа, дають підстави вважати, що радянський розвідник Олексій Марков, він же Лотар Краузе, намагався налагодити зв'язок з місцевою агентурою росіян. З цією метою він прийшов на конспіративну квартиру, яку негайно мусив покинути, коли дізнався, що вона перебуває у віданні СД. Тоді він вдався до запасного варіанта – зав'язав контакт з другим агентом росіян в їдальні. Але тут нагодився Мюллер, і Марков вирішив скористатися ним, як надійним прикриттям своїх злочинних дій. Однак своєю необережною поведінкою він викликав підозру Мюллера, внаслідок чого останній був ліквідований. Знаючи, що тепер арешт неминучий, Марков-Краузе втік до своїх через лінію фронту, за що відповідальність несе військовий керівник, у розташуванні якого здійснено перехід.

– Чудово, пане Хейніш! – схвально виголосив Штюбе. – Лаконічно і переконливо.

– Висновки. Своє завдання завдяки пильності наших органів радянський розвідник не виконав. Конспіративні явки виявлено. Таємна агентура росіян знешкоджена. Так будемо доповідати, пане Штюбе?

– О, це право належить виключно службі безпеки.

– За це – щиро дякую. Ще раз наголошую – за першої нагоди віддячу!

Коли ж нарешті за майором Штюбе зачинилися двері, штурмбанфюрер лишився сам на сам з Віллі Майєром. Він замислено постукував пальцями по поверхні столу, де ще й досі перебували речові докази останніх хвилин превеселого життя і наглої смерті бідолахи Мюллера. Віллі Майєр дивився на рукавичку і пляшку, що відіграли у фатальному для Несмітської слідстві вирішальну роль, з бентежним почуттям нереальності усього, що сталося. Труп Мюллера, гола Есмеральда, убивство старої (так, убивство!), самовпевнені кпини Штюбе, чобіт Кеслера… Що ж спонукало його, Майєра, знешкодити справді не причетну до Мюллера Есмеральду? Був один-єдиний поштовх до дії, невиправданий і геть невмотивований: увечері він бачив, як сідала до машини бабія Мюллера чарівна флейлейн Бергер. І якщо вона вдалася до зброї на самозахист… От він, Віллі, й намагався відвернути від неї підозру. А втім, чи варто було взагалі її підозрювати? Хіба він один зауважив автозалицяння Мюллера? І хіба вона сама не першою повідомила Хейнішу про свої вечірні взаємини з Мюллером? Щоправда, якщо виходити з її слів, автопроводини від їдальні до її дому забрали занадто багато часу, і хто зна… А втім, діло зроблено! Повернення нема… Чому ж він, Віллі Майєр, все-таки свідомо і без жодних підстав прирік на катування садистом Кеслером і ганебну смерть Есмеральду? Агента СД! До того ж не з гірших. Він і сам зараз не зміг би цього пояснити. Хіба тому, що він відчув небезпеку, що невблаганно зависла над Крістіною, а часу щось обмірковувати путнє не було? І ось на столі Хейніша наслідки – рукавичка й пляшка. Незаперечні речові докази злочину, якого не було…

– І все-таки цей розумник Штюбе забув про кулю з вальтера, – порушив мовчанку Хейніш. – От що, Віллі, зробіть так, щоб якнайшвидше у мене на столі опинився пістолет Крістіни Бергер. Збагнув? І щоб жоден ніс про це не пронюхав…

– Яволь, гер штурмбанфюрер.

Виходить, підозра ще жевріє… Хто ж вона є насправді, ота Крістіна Бергер? І чи вміє вона взагалі стріляти? І які думки снують в її чарівній голівоньці? А якщо вона… Та Віллі Майєр чомусь не наважився домислити до кінця того, що його найбільше непокоїло.