Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Ніби з нічого виникли над ним оберштурмбанфюрер Хейніш і майор Штюбе.

– Приберіть цього п'яничку! – гарикнув Хейніш. – Штюбе, я про що вас попереджав?

– Але ж, пане оберштурмбанфюрер, моя відсутність… Ми разом…

– Ну, добре! Інцидент вичерпався. А пан Шеєр, з усього видно, в університеті не лише порпався в старезних, пропилюжених фоліантах… Молодця!

«Альфреда» тягли на вихід за ноги…

– Панове, у мене сюрприз! – забрав слово Хейніш. – Маю нагоду повідомити всім! І вам, Штюбе, теж не завадить послухати… Панове! За рішучі й сміливі дії у сутичці з партизанами наш дорогий берлінський гість, ще вчора цивільний історик Адольф Шеєр нагороджений бойовою медаллю. Віват панові Шеєру! Хайль Гітлер!

– Зіг хайль!

– А що? – заволав знову повеселілий ас Густав. – Та я б йому за цей хвацький мордобій дав другу! Прозіт, Адольфе! Бери чарку…

– Любий пане Шеєр, – приязно мовив Хейніш, – аби ви знали, ваш кітель у Кеслера. Цей бовдур з п'яних очей натягнув його було на гауптмана Зайбеля.

– Не забруднили? – схвилювався Шеєр.

– О! За ваш кітель Кеслер відповідає головою…

Розділ п'ятнадцятий
ДОПИТ ПІДВОДИТЬ РИСУ…

Затриманий «капітан» не крився, і це полегшило допит Вороніної. Ще в її будинку, опісля арешту, під час першої ж розмови з майором Тамбуліді, спійманий «на гарячому» шпигун бундючно виголосив:

– Гра програна – мої козирі биті!

– Гра! – аж здивувався Анзор. – Чи, може, ви стріляли з бутафорського пістолета?

– Розвідка – лише гра, яку рецензують кулі, – повчально пояснив німець.

– І як же вас звати, пане бенефіціант?

– Нерлінг. Оттокарл Нерлінг…

– Звання?

– Лейтенант.

– А назва фірми, що спорядила вас на гастролі? «Фрейде геере Ост»? «Фольксдойче-Аусланд»? «Зіхергайтсдінст»?.. [60]60
  «Фремде геере Ост»– «Іноземні армії Сходу». «Фольксдойче-Аусланд»– «Фольксдойчі за кордоном». «Зіхергайтсдінст»– служба безпеки, скорочено – СД.


[Закрыть]

– Абвер…

– Ваш безпосередній режисер?

– Майор Штюбе.

– А ви балакучий!

– Устиг засвоїти облоговий наказ… Сподіваюся, охочих до розмов шпигунів ви не розстрілюєте на місці?

– Слушні сподівання… Бачу, ви – з тямущих акторів.

– Маю досвід!

І тепер, по ознайомленні зі свідченнями Нерлінга, генерал Роговцев, власне, найбільше волів дізнатися про одне: чому ця молода, забезпечена й миловидна жінка, якій Радянська влада дала все – озула й одягла в дитинстві, дала найвище життєве щастя – сім'ю і батьків, дала вищу медичну освіту і світлу життєву перспективу, чому ж поклала вона свою стабільну долю на хиткі терези ганебної зради матері-Вітчизни? Що спонукало її стати на стежину ворогів?

– Дивлюся на вас, Надіє Олександрівно, – мовив він, – і, як то кажуть, думу гадаю: це ж скільки сил і праведної праці поклав старий Воронін, щоб виховати з вас справжню людину, якою міг би пишатися…

Вороніна, що не чекала такого журливого початку, вражено відповідала:

– А хіба я не людина? Не справжня? Манекен?

– Так, не манекен, до вітрини вас не виставиш… Вочевидь, милуватимуться вами в іншому приміщенні. Невже цього не розумієте?

– Не розумію, – твердо, вже знову опановано відповіла Вороніна.

– Можливо, ось цей документ вичерпно вам пояснить ваше становище, – генерал простягнув їй через стіл службову постанову.

Вороніна взяла папір з друкованими на машинці виразними літерами, жадібно вп'ялася в нього очима. «Постанова на арешт», – вичитала вгорі і ніби враз обійняла весь текст, уже не в змозі спокійно читати, бачачи його водночас весь і вихоплюючи лише окремі слова і рядки: «… здійснивши зраду Вітчизні, Вороніна може ухилитися від слідства і суду, а тому… як запобіжний захід… обрати., утримання під вартою…»

– Знову держава озує й одягне? – почала було зло, та сльози раптом перехопили подих. – Хіба я чужа? – мовила схлипуючи. – Тут написано про зраду… Але хіба я не воюю разом з усіма проти німців? На своєму медичному посту… У мене видужують поранені бійці!

– І ви зраджуєте поранених, щоб їх вбили…

– Я не зрадниця! – голос її залунав істерично.

– А Нерлінг? – спокійно запитав Роговцев.

– Який ще Нерлінг?

– Лейтенант Нерлінг…

– Я не знайома з ніяким лейтенантом Нерлінгом!.. Не знаю такого!..

– Проте ви знайомі з капітаном. Цього не заперечуватимете?

– А навіщо?

– Цілком слушно… Хто він?

– Капітана я знала, – поспіхом, ніби радіючи, загомоніла Вороніна. – Він – Петров Валентин Сергійович – з прожекторного… Уважний, привітний, знедолений, як і всі на війні… І я дозволяла собі… трохи тепла і ласки. Жіночі літа, як плин, товаришу генерал, минуться – не повернеш… Війна забрала у жінок цнотливість, певність і самоповагу…

– Припустимо, – зазначив Роговцев. – Тоді скажіть, яку роль у поверненні «певності» і «самоповаги» відігравав шпигунський радіопередавач?

Вороніна схопилася за скроні.

– Шпигунський?.. Звідки мені знати, що він шпигунський?.. Просто радіо музику награє, затишок… З репродукторів тільки й чути, що зведення від Радінформбюро… А вони жахають!

– То ви воюєте разом з усіма, то жахаєтесь у затишку з капітаном… Цікава логіка…

– Товаришу генерал, я бачу, ви мою біографію вивчили. Ну, хіба ж я могла заплямувати світлу пам'ять мого названого батька, відомого хірурга…

– Не смійте ховатися за ім'я цієї чесної людини! – суворо зупинив її базікання генерал Роговцев. – Ви не гідні носити його ім'я! Адже саме ви винні в його смерті!

– Це жорстоко!.. Катувати отак жінку…

– Можливо, вам ще й потрібно нагадати, як це відбулося? – Генерал присунув до себе теку з службовими паперами. – Можете дещо прочитати. Сподіваюся, що це допоможе вам нарешті стати на шлях відвертості і щиросердного зізнання.

Вороніна мовчала, дивлячись у підлогу. Ані порухом не виявила бажання щось читати.

– Маю на увазі ваші стосунки з колишнім офіцером білої армії Ліханом Дауровим, – провадив далі Роговцев, сам перебираючи архівний вміст теки. – Як і вам, так і нам, як бачите, відомо, що ви ще задовго до війни поділяли його антирадянські погляди… Ваш зоологічний альянс…

– А що, ви б хотіли, аби я на вашу владу молилася? – раптом люто загорлала Вороніна. – Поклони била? Ручки цілувала? – Очі її зблиснули сухо і непримиренно: – Ви вбили мого рідного батька та матір!.. І зі мною зробили б те саме, якби я була тоді з батьками!

– Води? Прошу! Мінеральна…

Вороніна враз урвала. Знесилено прихилилася до спинки стільця. Спалах невгамовної люті заступила байдужа депресія, ота душевна нехіть до самої себе, коли людині вже нічого не потрібно, коли вона не пошкодує ні за чим і не пожаліє нікого, навіть себе і власного життя.

Генерал Роговцев розумів, що в такі хвилини даремні погрози і зайве співчуття. Коли людина втрачає емоції, слід звертатися до її завжди живого, завжди активного до останньої миті розуму. Мовив підкреслено сухо:

– Ви помиляєтеся, Надіє Олександрівно. Свого часу Дауров хитро обплутав вас брехнею, залякав міфічною карою з боку Радянської влади. Якби ви одразу прийшли до нас… Подумайте самі, ну за що вас, тоді радянську студентку, було карати Радянській владі?

– Батьки, – втомлено зронила Вороніна.

– Так, батьки… Але погодьтеся: ви ніколи не цікавилися їхньою справжньою долею. Навпаки, залякані Дауровим, полохливо ховали своє походження, про яке знали…

А між тим смерть ваших батьків вам нічим не загрожувала. Зовсім нічим.

– Знаю, як вміє карати влада…

– Припустимо й таке… Але ж ваші батьки загинули від злочинницької руки ворогів Радянської влади, а ви, так би мовити, приятелювали з безпосереднім убивцею вашого батька і матері, різуном ваших рідних Ліханом Дауровим…

– Не може цього бути! – зойкнула Вороніна. Її обличчя налилося кров'ю, очі палали мало не божевіллям.

– Може, цигарку! Якщо мінеральної не хочете…

Вона жадібно запалила, зробила кілька глибоких, похапливих затяжок, задихнулася димом до судомливого кашлю і сліз на очах. І все ж спромоглася вичавити:

– Докази!

– Докази маємо. Неспростовні. Річ у тім, що в архіві Надзвичайної комісії зберігся документ, який свідчить про те, що ваш батько належав до тих, скажу прямо, нечисленних білих офіцерів, які зрозуміли безглуздя братовбивчої боротьби з народом власної Батьківщини, і намагався встановити зв'язок з червоними, перейти на бік революції…

Генерал на хвилину замислився над химерною долею людей і документів. Мимоволі пригадалося, як Василь Тарасович Іринін, у ті далекі роки громадянської війни просто Васько, роздобув тоді серед багатьох інших і цей документ і як потерпав горопашно, що не може їх передати кому слід, не може використати з максимальною користю. І от лише зараз, через двадцять з лишком років, один з тих пожовклих папірців «стріляє».

– Білогвардійська контррозвідка, – сухо провадив далі, – дізналася про наміри полковника Стеблєва і жорстоко покарала його разом із дружиною. Ось фотокопія донесення командуючому козачими військами на Кубані, відомому шкуродеру на прізвище Шкуро. Може, хоч цей неспростовний документ, це свідчення з минулого ви прочитаєте?

Вороніна взяла документ тремтячою, бо раптом стала неслухняною, рукою. Читала уважно, не хапливо, як постанову про арешт, а карбуючи до пам'яті, бо теж назавжди фотографувала, запаленими очима цей лихий документ, слово по слову: «Полковник Стеблєв користувався авторитетом серед тієї частини рядового козацтва, що тяжіла до повернення додому, і його явний арешт або інші репресивні заходи могли викликати небажані для білогвардійського командування заворушення. Тому було вирішено вчинити провокаційне вбивство і подати його як злочин більшовицького підпілля. За вашим завданням акцію здійснив поручик Ліхан Дауров, його особистий ад'ютант, «своя людина» в родині. Вночі з 11 на 12 липня Дауров, знаходячись у будинку, в якому Стеблєв відпочивав з дружиною, що приїхала до нього на кілька днів, безшумно ліквідував обох, після чого за його сигналом був інсценований більшовицький напад. Для цього Поблизу будинку було пристрілено двох арештованих, відомих у місті більшовиків, спеціально привезених з в'язниці. Похорон подружжя Стеблєвих влаштували пишний – з військовим оркестром, християнською панахидою і трикратним залпом. Усе це допомогло нам зміцнити вояцький дух у козачих частинах, а відтак – провести широкі каральні акції серед збільшовиченого населення. Місто від ворожих і підозрілих елементів очищено повністю. Підсумки каральних акцій: арештовано… з них повішено… розстріляно…»

– Виходить, вони правду казали, – тихо і тоскно зронила Вороніна.

– Хто? – не збагнув Роговцев.

– Якісь дві жінки, дві бабусі… Вони приходили до Олександра Іраклійовича і казали, що Дауров – злочинець… Від них і дізнався вперше мій названий батько про мій зв'язок з цим…

– Хто це – вони? – запитав генерал.

– Не знаю, я їх не запитала, бо вважала наклепницями… Дві бабусі… Вони звідкілясь знали Олександра Іраклійовича, прийшли провідати його…

Оповідала повільно, явно вимацуючи з пам'яті все, що в ній збереглося: зберігається мало, якщо людина не надає події або факту значення.

– Одна з них ще назвала мене «здурілою дівкою», а друга запевняла, що особисто знала моїх батьків і що перед богом ладна присягнути, що Ліхан Дауров їх вбив. – Вороніна на мить замовкла, ніби їй перехопило подих. – Я гадала, старі баби брешуть, зводять наклеп…

– Вони правду вам казали, – докинув Роговцев по короткій паузі. – Сподіваюся, ви тепер у цьому наочно пересвідчилися.

– А я покохала Даурова, як людину, що готова сміливо помститися за моїх трагічно загиблих батьків… Я була дівчиною… Боже мій, як він мене розбестив!..

– Усяка зрада починається з морального падіння. У людини необхідно вкрасти її здорові, моральні цінності, щоб ницість і підлість вона сприйняла як вияв вищої моральної зверхності, так би мовити, «незалежної внутрішньої розкутості», бо наша комуністична мораль для них, наших ворогів, бачите, «суцільні пута, що тримають у більшовицькому полоні вільну людину». Ці теорійки, Надіє Олександрівно, давно відомі.

– Що ж я наробила? – ніби сама до себе, промовляла молода жінка. – Сама перекреслила власне життя… В ім'я чого?.. Але яке нелюдське блюзнірство!.. Яка підла брехня!.. І він промовляв оті слова, які ви зараз казали…

– Не мав сумніву, – суворо мовив Роговцев. – З цього завжди починається. Ніцше, Шпенглер, Фрейд…

Але вона відчула, що ця суворість не до неї, що вона звернена проти тих, хто плете свої облудні тенета на отаких довірливих, як вона сама, ловить і облесливо шепоче: «Від життя треба взяти все, будь-якою ціною, бо воно – життя – єдине і неповторне». Мовляв, втрати його, втіхи, радощі й прагнення – безповоротні. Мовляв, у людині слід цінувати не те, що вона зробила, а її можливий творчий потенціал, навіть коли ця людина не зробила для інших людей нічого. Зовсім нічого… Навіть дармоїдові, навіть викінченому недоумку з такою філософією зручно ходити у «геніях, що їх не зрозуміли». Солодка отрута для марнославних, пихатих, самозакоханих… Куди вона веде? Вороніна знала куди, бо пройшла до кінцевої зупинки цим брудним, ганебним шляхом.

– Я все розповім, – прямо дивлячись у стомлені, примружені очі генерала, рішуче мовила вона. – Геть усе! Тепер нічого не приховаю! Це Ліхан намовив мене… Потім з «вітанням» від нього прийшов цей німак…

– Значить, до появи Нерлінга до вас навідався Дауров? – уточнив Роговцев. – Коли?

– Коли тільки-но почався липневий наступ німців на Північний Кавказ… Вперше з початку війни я зустрілася з ним випадково, неподалік від нашого госпіталю. Це було, – вона на мить замислилася, – так, пригадую! – у перших числах липня. Я кажу «випадково», бо чтоді ніяк не чекала з ним зустрічі, не гадала, що колись взагалі побачу його. Адже перед війною він був засуджений як німецький шпигун… Лише набагато пізніше збагнула, що зустріч наша зовсім не була випадковою, що він з цілком певною метою розшукав мене. А тоді… – Вона нервово запалила другу цигарку, не питаючись дозволу. Генерал Роговцев підсунув до неї ближче пачку «Казбеку» і сірники. – А тоді… Іду і чую за спиною квапливі кроки, хтось легенько бере мене під руку. Озираюся – Ліхан. Я аж уклякла на місці. А він – у формі лейтенанта, з речовим мішком за плечима – посміхається до мене, промовляє безтурботно, як людина, якій нема чого боятися і не треба ховатися. Сам розповів, не чекаючи запитань, що, як почалася війна, почав проситися на фронт, аби спокутувати свою провину… Повірили. Правда, зарахували в штрафбат… Відзначився, нагороджений медаллю «За відвагу», послали на курси молодших командирів, і от він тепер увесь переді мною – лейтенант з речмішком, але без даху над головою…

– І ви повірили?

– Так, ніч ми провели разом… Як колись… Вранці він пішов. Казав, що їде до своєї частини. Навіть номер польової пошти лишив, щоб писала…

– Писали?

– Нічого я не писала… Не встигла писати, бо ввечері він знову прийшов… Я гадала, що потрібна йому як жінка, а виявилося… Він цілий день слідкував, чи не піду я…

– Зрозуміло… Чим він вас узяв?

– Погрозами… Що розповість про батька-білогвардійця, про довоєнний шпигунський зв'язок з ним… І що я нічого не доведу… Час воєнний, суд короткий – трибунал, до стінки…

– Чого він домагався від вас конкретно?

– Тільки можливості користуватися квартирою. І не лише для себе. А для кожного, хто прийде з «вітанням» від Ліхана Даурова. Його прізвище – пароль… Так з'явився Нерлінг… І про нього розповідати?

– І про нього…

– Нерлінг одразу ж взяв запасний ключ, щоб не залежати від мене. Приходив, коли хотів, і йшов кудись так само. Траплялося, зникав на кілька днів… Якось до мене завітала давня подруга, – Вороніна кинула швидкий погляд на Роговцева, – але запевняю вас: вона нічого не знала про моє потаємне життя! – просто подруга…

– Як її звати?

– Валентина Корабльова… І ось вона розповіла мені про дивний випадок: ніби наші полонили її однокашника Олексія Маркова, який був у формі німецького гауптмана і мав документи на ім'я Лотара Краузе. Була вкрай знервована, не знала, що їй робити. Я висловила сумнів: може, помилилася? Але вона категорично заперечила… Увечері я розповіла про цю дивовижну схожість «капітанові Петрову». А він другого ж дня вранці приніс до мене радіопередавач і сказав: «Будемо працювати разом. Тепер ви повністю наша людина». – «Як це – «ваша»?» – обурилася я. «Від учора ви – агент німецької розвідки». – «Як ви смієте?» – заволала я. А він відповів: «Смію, бо ви вчора виказали російського розвідника Олексія Маркова, який успішно діяв у нашому тилу. За це величезної ваги повідомлення абвер виголошує вам подяку і преміює трьомастами рейхсмарками. Одержите, коли ми окупуємо це кляте місто. А поки що – працювати і працювати. За рейхсмарки, які гарантують чудове й веселе життя». Мені стало моторошно… Я відмовлялася, плакала, благала… Все даремно – примусив… І все тому, що боялася… Розстрілу… Трибуналу…

Вона сховала обличчя в долоні. Плечі її здригалися від нестримних ридань.

– Далі! – жорстко мовив генерал, щоб не дати їй зовсім розклеїтися – час підганяв.

– Далі… А далі Нерлінг примусив мене збирати відомості про розташування військових частин, вивідувати їх у поранених, які завжди довірливі з лікарями, знайомитися з льотчиками, що базуються на нашому аеродромі… Нерлінг особливо наполягав на тому, щоб я по можливості дізнавалася про закид радянських розвідгруп у німецький тил…

– І ви сумлінно виконували його накази!

– Не дуже…

– Чому ж? Увечері ми з вами зустрічалися на аеродромі, а одразу по вашому поверненні додому Нерлінг передав шифровку: «Нуль-нуль годин. З аеродрому мого перебування знявся літак з розвідгрупою. Двоє, у формі німецьких офіцерів. Перший високий, чорноокий. Другий середній на зріст, блондин, обличчя веснянкувате, обер-лейтенант. Закид у районі Ставрополя…» Другого ви роздивилися детальніше. Чому?

– Бо перший весь час перебував за спиною…

– Ясно.

У двері постукали. Увійшов майор Тамбуліді.

– Товаришу генерал, дозвольте звернутися?

– Що трапилось?

– Термінове повідомлення служби радіоперехоплення.

– Одну хвилину.

Роговцев викликав конвоїра.

– От що, Надіє Олександрівно, зараз вас проведуть до слідчого товариша Шестакова. Раджу бути з ним абсолютно відвертою. До кінця відвертою, до самісінького денця. Це полегшить вашу долю. А поки що – до побачення.

Коли за арештованою зачинилися двері, генерал запитально поглянув на майора.

– Знову вийшов на зв'язок «дядя Ваня», – коротко доповів Анзор.

– А, «дідусь Маклай»! Щось цікаве?

– Серед оперативних відомостей двічі вклинцьовано слово «Ельбрус» – сигнал небезпеки для «Історика».

– Значить, знову щось сталося, – стривожився Роговцев. – Що саме?

– У тексті пояснень нема.

– Запитайте, що сталося… А як посуваються справи з Нерлінгом?

– Дивовижно – без жодних клопотів. Сипле всіх підряд.

– Що ж тут дивного? Для нього розвідка – лише гра. І то – не акторська, а рулетка. Аби гроші…

– Щойно назвав ще одну конспіративну квартиру в районі аеродрому. Знову жінка, і знову вербовка через Даурова. Ідемо брати.

– Гарненько обмізкуйте операцію. Не виключено, що там принишк другий Нерлінг… Ох, ця огидна спадщина покійного пана бургомістра! Досі дається взнаки…

Розділ шістнадцятий
ВТЕЧА НА «ЦВИНТАРІ»

Мабуть, згадуючи зиму сорок першого року і поразку від Червоної Армії під Москвою, поразку від армії, кілька разів оголошеної дощенту знищеною, яка пішла в бій просто з військового параду на Красній площі, фюрер, що особисто обійняв обов'язки головнокомандувача групи армій «А», у наказі штабові першої танкової армії фон Клейста змушений був обережно зазначити: «… на всьому Східному фронті в російське революційне свято 7 листопада слід чекати значних наступальних операцій; фюрер висловлює надію, що війська захищатимуть кожен клапоть землі до останнього вояка». Так уже було під Москвою, коли німецькі вояки роздивлялися в бінокль околиці радянської столиці і не могли пройти вперед ані на крок. Так сталося й під столицею Північної Осетії – теж з біноклями і безсилим тупцюванням на місці. А німцям, що там вели наступ, став відомий короткий і страшний наказ парторга однієї з рот каспійських моряків-курсантів, які героїчно захищали непохитний Майрамадаг, Рафаеля Хуцішвілі [61]61
  Загинув смертю хоробрих під Майрамадагом.


[Закрыть]: «Ворог набагато сильніший за нас, і ніхто з комуністів не має права загинути, аніж перед тим не знищить десятьох фашистів». Бий ворога і веди рахунок! До хлопців-моряків прийшли на підмогу місцеві горяни і лягли поруч в обпалені вогнем окопи. А серед них – навіть такі, як столітній Тасалтан Базров та вісімдесятирічний Миколай Батнєв… От і довелося «підкорювачеві Кавказу», що ховався від білого світу у бетонованому підземеллі свого вовчого лігвища «Вервольф», забути слово «наступ» і згадати «захист до останнього вояка…» Лякала його 25-та річниця Великого Жовтня! А воно – революційне свято Країни Рад, уже друге за цю нещадну війну, – невблаганно наближалося. А «дранг нах Остен» знову зупинився…

Приблизно такі думки снували в голові гауптмана Адольфа Шеєра – «Буде на нашій вулиці свято!» – коли він разом з Гансом Лютке виїхав у гори, у цілком певне місце, яке вказав йому «дід Маклай».

Була й інша задумка: перехопити тут, на дорозі, бравого аса Густава Готтфріда, аби нарешті у, так би мовити, невимушений спосіб скористатися його запрошенням на банкеті в казино відвідати аеродром. Знав, що Густав повертатиметься саме цим шляхом, і знав, звідки він повертатиметься, бо вчора й сам отримав запрошення до князя Гуріані, обозного князя фашистського вермахту, ще одного кандидата в маріонеткові «правителі» з інкубатора тотожних «правителів» рейхслейтера Розенберга. Не поїхав до князя, бо не був певен, що вчасно вирветься з несумнівної гульні, а зустріч – ось тут – з людиною «дідуся Маклая» конче мала статися, і в час суворо обумовлений. Що ж, зустріч відбудеться, а Ганс Лютке з машиною уважно пильнує на шляху…

Затулений деревами й колючим чагарником, десь за скелями з невтомним шумом кипів бурхливий Терек, з ущелин тягло вогким холодом, хоч гранчасті білі гостряки Кавказького пасма вже рожево заіскрили. Шеєр дістався сюди у справі, і все ж величні гори, завжди дивно неповторні, ніби вони і досі не бачені, мимоволі вражали вигадливою, чистою красою.

Краєм ока він помітив, як з кущів підіймається озброєна людина, і рвучко обернувся до неї, до націленої на нього цівки німецького «шмайсера», хапаючись за пістолет.

– Я прийшов з гір, а гори ваші друзі, – мовила темна постать у кущах, ще густо сповитих тут, у низині, ранковими сутінками.

– Гори нас збережуть, – відгукнувся Шеєр з полегшенням, радіючи, що вийшов на зустріч точно. А ще більше зрадів, коли впізнав цю людину, що вийшла з чагарників: – Чомай! Оце зустріч! Зовсім не чекав тебе побачити…

– Гори стелять стежки друзям і добрим людям. Я впізнав тебе, куначе, і слухаю.

Так, Уянаєв мав рацію – для емоцій не час. І Шеєр перейшов до справи:

– Передайте секретареві підпільного райкому: наказано активізувати підривну діяльність у районі Гізель – Ардон – Алагір. Особливу увагу слід звернути на дезорганізацію роботи штабів і служб. Сигнал – початок наступу Червоної Армії у вказаному районі. Щоб жоден дріт не лишився неушкодженим… Друге: комуніста Михальського разом з іншими арештованими завтра вночі повезуть до Ставрополя. Необхідно, щоб партизани визволили їх. Це єдина можливість врятувати Михальського. Арештанти їхатимуть у критій вантажній машині. У двох «опелях» – офіцери СД. Мотоциклетний конвой. На брезенті машини, вгорі, прикмета – жовта пляма від розлитої фарби. Вночі ця прикмета малопомітна. Отже, максимум уваги…

– На чолі групи, – суворо мовив Чомай, – підуть брати Тамірбулат і Димітр Дзбоєви. Вони присягайся, що не житимуть, якщо не врятують товариша Михальського.

– Ну, навіщо ж так, – навіть розгубився від холоду цих слів Шеєр.

Чомай поглянув на нього, зрозумів, що той нічого не знає з подій серпневих днів, і коротко пояснив:

– То гірська присяга кревняків: товариш Михальський врятував Тамірбулата і Димітра від смерті.

– Он воно що! Тим краще…

Гуркіт мотора урвав їхню розмову.

– Шеєр, де ви? – почулося зі шляху.

Чомай Уянаєв нечутно зник у чагарнику.

Гукав не Ганс Лютке, і – головне – голос був знайомий, той, якого чекав…

– Агов! – озвався. – Ходьте сюди!

Крізь кущі хтось ломився, важко відсапуючись. Гауптман вийняв фотоапарат і націлився в рожеве, гранчасто виблискуюче підсоння.

– Доброго ранку, Адольфе! – З кущів навпростець пер міднопикий ас Густав Готтфрід. – Чого тебе зрання в кущі понесло? – ревів він. – Та ще без дівки…

– Сфотографувати схід сонця на Тереці. – І підморгнув: – Відтепер – німецького сонця. Для книги потрібні й екзотичні краєвиди, Густаве… Стривай, я й тебе клацну. Де бажаєш? На фоні цих диких скель чи на березі бурхливого Тереку?

– На фоні місцевої княгівни! – масно посміхнувся мордань.

– Де ж її узяти?

– А я привіз… Цій гультяйці закортіло подихати гірським повітрям.

– І хто ж вона така?

– Справжнісінька княгівна, дочка самого князя Гуріані… Тьху на того князя! Розумієш, Адольфе, внаслідок того, що ми ніяк не візьмемо Владикавказа, цей родовитий тхір порішив уже зараз накивати п'ятами назад до Берліна. От і напустив на мене власну дочку, щоб умовила дати їм літака для них і на їхні родинні бебехи, а як на мене – награбовані і накрадені… Їх тепер порозвелося, отих князів – завезли їх сюди цілий «уряд». Уявляєш, я гуляв у вельми сановитій компанійці, і все колишні втікачі звідси – князі Зафір та Довгателі… Тепер зібралися тікати вдруге!

– А що ж княгівна? – зупинив цей геральдичний слововилив Шеєр.

– О! Мов ломовик, і невтомна, як повія з портового борделя, – дав вичерпну характеристику хвацький ас. – Але ще одна така скажена ніч, і я не зможу триматися за штурвал… Ні, в ім'я елементарного самоврятування я того «правителя»-князька разом з його хтивою донькою таки відвантажу в Берлін. Якнайшвидше! Нехай княгівна знесилює тилових пацюків. Зрештою, їм з-під ковдри не лізти просто в пащу до костомахи з косою…

– Любий Густав, е, невже ти й це можеш? Хіба у твоїй владі пакувати до вантажних літаків отакий породистий багаж?

– Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все! – хвальковито запевнив майор.

– Хіба ти начальник штабу?

– А хто ж іще! Невже ти про це досі не дізнався? А ще кореспондент… До речі, Адольфе, ти не забув своєї обіцянки уславити в книзі моїх «цвинтарних» фаталістів?

– Про що мова, Густаве!

– Тоді поїхали. Зараз же! Подивлюся, яке воно – твоє слово.

– Що ж, охоче… Не заперечуєш, якщо спочатку я надрукую нарис в газеті «Панцер форан». Скажімо, під назвою «Друзяки панцерних лицарів – хрестоносні валькірії»?

– О, це було б чудово! – ж спалахнув від задоволення Готтфрід. – Однак ідемо нарешті – мене чекають.

Біля машини Готтфріда двоє офіцерів розважали «східну красуню» з посірілим за бурхливо проведену ніч обличчям, так-сяк підфарбованим.

– Панове! – бадьоро проголосив Густав. – До нашої уславленої частини їде кореспондент з Берліна гер Адольф Шеєр. Рекомендую! Прощу поступитися місцем у моїй машині і пересісти в авто пана історика.

– Айн момент! – зупинив їх Шеєр, націлюючись фотоапаратом. Густав Готтфрід вмить опинився біля «східної красуні» і картинно охопив її за талію. Гауптман клацнув затвором і пообіцяв: – Гарний буде знімок, рідкісний.

– Сподіваюся, не для газети «Панцер форан», – стурбувався Густав. – Честь дами, інтереси високої політики…

– Скажімо, так, – ледь помітно куточками губів усміхнувся Шеєр, – для вашого трофейного альбому.

Ас аж звеселився від цього двозначного дотепу і з властивою йому безцеремонністю зареготав.

… На аеродромі панувала метушня, зовсім не подібна на звичну для Густава картину. Він тільки отетеріло дивився на бронетранспортер з автоматниками, незнайомих офіцерів з СД, на оскаженілих собак, що рвалися з повідків. На злітному полі стовбичив і сам оберштурмбанфюрер Хейніш.

– Карпере! – нервово заволав Готтфрід до чергового. – Що тут у нас коїться?

Карпер службово виструнчився:

– Нібито знешкоджують саботажників.

– Тобто як це – «нібито»? Кажи точно!

– Таж хіба ці служаки з СД щось толком скажуть? У них усе секрет або найсуворіша таємниця.

– Когось арештували?

– Лише одного підсобного робітника з місцевих.

– А зараз що роблять?

– Обшук. Трусять геть усе.

– Ну й діла! Зайвий клопіт на голову…

– Лютке! – навмисне підвищивши голос, гукнув Шеєр. – Забери з машини камеру і все фотоприладдя. Не лишай нічого! Чорт забирай, ніколи невідомо, що ці нишпорки винюхають і як витлумачать.

Густав Готтфрід зрозумів цей невисловлений натяк і з вдячністю поглянув на гауптмана.

– Карпере! – похопився він. – Поки не минеться уся ця шпигунська веремія, сховай оту жінку, що в машині, у мене. А потім негайно поклич Гюнтера Зура і Зігфріда Гюде: у них братиме інтерв'ю військовий кореспондент.

– Буде зроблено, пане майор!

Густав, дивлячись на злітне поле, де зараз гарчала собарня, мовив до Шеєра:

– Вчасно нагадали, Адольфе! Однак і я не залишуся у боргу: Зур і Гюде – мої найкращі аси… Але, Адольфе, кого я бачу! Воістину сьогодні день несподіванок!

Адольф Шеєр і собі помітив, що з машини, яка щойно зупинилася, випурхнула фрейлейн Крістіна Бергер. У глибині її завважив ще Віллі Майєра, який не квапився з'являтися на світ божий. Після розмови в казино гауптман спостеріг, що Майєр уникає зустрічей з ним, якщо вони не пов'язані зі службовими обов'язками.

– Пане майор! – покликав Готтфріда черговий. – Ваша дама вередує і не хоче йти з машини без вас.

– О господи! За що муки мої?.. Адольфе, я миттю повернуся.

В очах Крістіни Шеєр побачив неприховану тривогу.

– Доброго ранку, фрейлейн!

Вона, не відповідаючи на вітання, заговорила швидким шепотом:

– Прибув фон Дітріх для повторення зйомок деяких епізодів кінофільму. Заходив до СД, розшукує свого знайомого по Берліну історика Шеєра, хоче бачитись з ним… Від нас він пішов до абверу. Штюбе тут?

– Ні, немає.

– Значить, скоро будуть…

«Провал, – майнуло в голові Шеєра. – Неминучий провал!..»

– Я приїхала з Майєром за викликом Хейніша. Когось тут допитуватимуть на місці… У тебе лічені хвилини, Адольфе! Тікай…

Розвідник, який діє по той бік фронту, у таборі ворога, нерідко потрапляє у таку складну обстановку, яку неможливо передбачити завчасно, і тоді він повинен приймати рішення самостійно, бо тут радитись ні з ким і часу для цього немає, – діяти треба негайно. Тікати? Але аеродром оточений есесівцями, не випустять, і взагалі – раптова відмова від послуг Готтфріда і від'їзд з аеродрому тільки викличуть підозру і контрміри… Відкласти виліт? Але через кілька хвилин тут з'являться Дітріх і Штюбе. Це – провал!.. Він подивився на літак: льотчик і радист… двоє на двоє… Ну, а якщо упадемо, то на своїй території. Летіти! Тільки летіти!.. Ганс Лютке з тривогою прислухався до їхньої квапливої мови.

– Гансе, ти все чув?

– Т-т-так т-очно!

– Узяв, як наказано?