Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

– Товаришу Нефедьєв, це ви супроводжували Маркова до госпіталю?

– Так точно! Разом з Валентиною Корабльовою.

– На санмашині?

– Ні, на нашій, службовій.

– Як він був записаний під час прийому?

– Як німецький офіцер, гауптман Лотар Краузе.

– Хто приймав його?

– Особисто головлікар.

– Чи була присутня Вороніна?

– Ні. Вона тоді була вдома.

– Що сталося далі?

– Я запропонував Корабльовій відвезти її на передову, але вона зажадала навідатися до подруги, лікаря Вороніної. Я відвіз її за вказаною адресою. До помешкання не заходив, бо негайно повернувся до госпіталю.

– Отже, контакт між Корабльовою і Вороніною відбувся…

– Мабуть, так! Якщо Вороніна дійсно була вдома.

– У госпіталі Марков розмовляв?

– Так, коли опритомнів після стимулюючих уколів. Але виключно зі мною. В окремій палаті. Без свідків. Для всіх інших – лишався полоненим «фріцом».

– Отже, висновки, – підсумував Роговцев. – Справа – не до зволікання. Ми не можемо планувати розкрутку цього клубочка на тривалий час. Фронтова обстановка вимагає від нас широких дій і негайних результатів. Таким чином, маємо єдиний вихід – створити умови для нагальної дії з боку ворожої агентури і цим примусити її виявити себе. Гадаю, було б доцільно організувати закидку розвідгрупи до ворожого тилу і надати можливість достеменно точно дізнатися про це Вороніній і Кочурові. З відповідним наглядом за ними. Які будуть думки?

– Товаришу генерал! – подав голос підполковник Іринін. – Дозвольте приступити до виконання операції. Негайно.

– Якої операції?

– Криптонім «Гачок». Сьогодні увечері закидаємо розвідгрупу. Про неї знатимуть особи, що на підозрі. Деталі операції – у цій папці. Прошу. – Іринін простягнув оперативну документацію вечірньої акції, що існувала поки що лише на папері, генералові.

Роговцев кілька хвилин зосереджено вивчав зміст і нарешті буркотливим голосом мовив:

– Так, час генералові Роговцеву на пенсію – запізнюється з порадами… А що? І справді подав би рапорт, – завершив жартома, – якби підполковник Іринін теж не перебував у пенсійному віці… Згода, Василю Тарасовичу. Дійте!

… Надвечір генерал Роговцев знову викликав підполковника Іриніна і майора Тамбуліді, щоб востаннє виважити кожну деталь, щоб під час акції всі діяли точно й злагоджено, як надійні хронометри.

– Хто складає розвідгрупу? – запитав генерал. – Змін нема?

– Ні, все за планом – капітан Дунаєв, лейтенант Лукомський і радист старшина Гостієв, – відповів Іринін.

– Гостієв – осетин?

– Так.

– Яка ваша думка про нього?

– Найкраща. Капітан і лейтенант будуть одягнені в німецьку форму, Гостієв – у цивільну, з місцевим колоритом, під горянина.

– Як він почуває себе?

Іринін запитально поглянув на майора Тамбуліді, і той одразу доповів:

– Не найкраще. Болі в серці. Але запевняє, що витримає і завдання виконає. А я горян знаю. Слово – кремінь…

– Ви, Анзоре, своїми креміннями не кидайтеся. Людина – не камінь. Скажіть краще, чи спитали ви дозволу у головлікаря?

– Само собою, товаришу генерал! Головлікар дозволив.

– Не гарячкуйте, Анзоре, спокійніше. Вороніна знає, що Гостієв досі хворий?

– Знає, що був поранений, сама реєструвала, коли прибув до госпіталю. Але потім він був переведений до іншої лікарні. Про теперішній стан його здоров'я не знає нічого. А між тим, за час, що минув, Гостієв мав би видужати, якби не трапилося несподіване ускладнення.

– Що саме?

– Ет! – не зміг вгамувати розлючення Анзор. – Знайшлися «добродії» і повідомили хворому, що всю його сім'ю!.. Старшина ледь не пішов услід…

– Так, – крекнув генерал. – Неуважні ми ще буваємо до людей. Ганебно неуважні!.. Однак щодо Вороніної – це ваше припущення чи точно встановлений факт?

– Факт, товаришу генерал. Коли Вороніна виписувала його із госпіталю, вона в «супроводилівці» власноручно записала: «Рана загоїлася. За тиждень можна виписати до частини». А це було три тижні тому. Отже…

– Отже, з цим ясно, – зупинив його Роговцев і звернувся до Іриніна: – Чи є певність, що на аеродром приїде саме Вороніна?

Підполковник відповів підкреслено лаконічно:

– Забезпечено!

– Навіть так… Де люди?

– Всі вже в зборі, тут – у нас. Повеземо на аеродром у критій машині.

– Льотчика попереджено?

– Ні. Про всяк випадок. Наказ одержить перед самісіньким вильотом. Маршрут нескладний – Тбілісі.

– Служба радіоперехоплення?

– Уже вийшла в ефір.

– Пеленгатори?

– Уже на зазначених планом місцях. Усе зроблено як слід, Матвію Івановичу.

– Ну, коли так… Починаймо! І щоб все було за системою Станіславського.

– Ми й Немировича-Данченка не забудемо, товаришу генерал! – запевнив Тамбуліді.

– Ой Анзоре, не кажи «гоп», поки не перескочиш…

… Коли Роговцев прибув на аеродром, там ішли останні приготування. Вже хурчав на малих обертах літак, біля якого вишикувалася розвідгрупа, що, відповідно споряджена, горбилася під вантажем і парашутами. Різкий, крижаний вітер пік обличчя, мов гострим залізом. Гостієв сутулився, втягнувши в плечі голову, щулився під величезною гірською папахою. Роговцев привітався з усіма, побажав традиційного ні пуху ні пера. Льотчик кивнув з кабіни, і чекіст-інструктор, що супроводжував розвід-групу, наказав:

– Заходьте!

Іринін кожному на прощання потиснув руку, обійняв за плечі. Дунаєв, Лукомський і Гостієв зникли в літаку. Останнім увійшов інструктор. Зачинив за собою двері. Від літака прибрали трап. Потужно заревіли мотори, і повітряна машина зрушила з місця. Нараз зупинилася. Розчахнулися вузькі дверцята, і з літака залунав схвильований голос інструктора:

– Трап! Хутко давайте трап!

Обслуга кинулася до трапа, Роговцев, Іринін і Тамбуліді – до літака.

– Що скоїлося?

– У Гостієва щось із серцем!

Тамбуліді скочив до літака. Гостієв простягся на підлозі, в очах його застиг непідробний біль, а коли Анзор нахилився до нього, прошепотів, ніби виправдовувався:

– Мені насправді погано, товаришу майор.

– Бачу, кацо… Я зараз! Негайно викличу лікаря.

Він стрибнув, не скориставшись трапом, з літака і доповів:

– Товаришу генерал, негайно потрібен лікар!

– Що?! – гримнув генерал. – Ви зриваєте операцію! Викликайте запасного радиста і лікаря.

Анзор бігцем подався на КП.

– А вам, інструкторе, – гримав і далі генерал, – буде непереливки, якщо виявиться симуляція! І якщо ні – теж! Медогляд слід проводити не на аеродромі! Ви мене зрозуміли?

– Так точно, товаришу генерал! – Інструктор мав просто-таки трагічний вираз обличчя. – Але я в цій справі…

– Мовчати! – ревнув Роговцев на повних генеральських регістрах.

– Слухаюсь!

Санітарна машина прибула швидко. Охорона пропустила її на злітне поле, до літака. З кабіни квапливо вийшла жінка-військлікар зі шпалою в петлиці. Гарна шинель, явно шита на замовлення з тонкого сукна, щільно облягала її зграбну постать і швидше нагадувала модне, військового крою пальто, аніж офіцерську шинель. Зняти петлиці, нашити хутряний комір, і в такій шинелі – хоч у театр. З-під смушкової шапки-ушанки кокетливо випинався змертвілий від водневого перекису чубчик. На ногах – елегантні хромові чобітки з високими, хоч і заширокими каблуками, теж явно приватного походження, бо шиті були не з чорної, а з темно-брунатної шкіри, що трапляється на кріслах і диванах у високого начальства. У руках, затягнутих у світлі лайкові рукавички, тримала єдино стандартне – синю сумку з червоним хрестом на тлі білого кола. Вороніна, Надія Олександрівна. У даному випадку – «надія» надто специфічна…

– Швидше, товаришу військлікар, – поквапив її майор Тамбуліді, – прямо в літак! – І він ґречно допоміг їй піднятися по трапу.

Слідом посунули генерал Роговцев, підполковник Іринін і похнюплений, засмучений «надзвичайною подією» інструктор.

Коли назустріч Вороніній піднялися двоє, з-під комбінезонів яких визирала німецька офіцерська форма, вона було сахнулася, а потім запитально поглянула на генерала Роговцева.

– Не хвилюйтеся – свої, – заспокоїв її генерал. – От з ним погано, – вказав на Гостієва, якого встигли перекласти на вузьку й довгу металеву лаву транспортника.

Вороніна присіла в узголов'ї Гостієва, взяла руку, промацуючи пульс. Він розклепив повіки, і вона раптом впізнала його:

– А, це ви, – мовила трохи розгублено, – старий знайомий… Що ж ви отак, одразу після поранення?..

– Служба, – прошепотів радист.

– Атож, начальство людей не шкодує, – сердито глипнула на генерала, а тоді й проказала до нього: – Пульс переривчастий, необхідно негайно госпіталізувати хворого, а не кидати… з ними, – ненависно хитнула головою в бік офіцерів, одягнених у німецьку форму.

– Ваше слово – закон! – мовив генерал. – Слухаю і підкоряюсь.

– Виліт відкладаємо? – одразу ж запитав підполковник Іринін.

– Чому ж це? – ніби здивувався Роговцев. – Радиста закинемо трохи пізніше. От місце закиду змінимо. Оскільки радиста нема, викинемо їх безпосередньо в район Ставрополя.

– Носилки! – гукнула з літака до санмашини Вороніна.

А в управлінні генерала чекала несподіванка. «У собачий голос», – як спересердя висловлювався в таких випадках Роговцев. Надійшла б ця вістина на кілька годин раніше, можливо, було б непотрібне інсценування з залученням багатьох людей, хворого Гостієва, служб пеленгування і радіоперехоплення і безлічі інших великих і малих заходів.

У шифровці, зокрема, повідомлялося: «… прийомна дочка відомого професора медицини Вороніна Олександра Іраклійовича. Узята з дитячого будинку в п'ятирічному віці. В студентські роки мала зв'язок з Ліханом Дауровим, що входив до шпигунської мережі абверу і був заарештований 1941 року в справі «археолога» майора «Абвер-Аусланду», доктора Бруно Шульце-Хольтауза, що нині перебуває у місті Тавріз як секретар німецького консульства в Ірані. Тоді ж з'ясувалося, що Надія Вороніна є дочкою білогвардійського полковника Стеблєва, в частині якого служив Дауров. Під час евакуації ростовської в'язниці Даурову вдалося втекти…»

– Ну що ж, – сказав Роговцев підполковнику Іриніну, – дещо прояснюється.

– Брати?

– Ні. Операцію зупиняти не будемо. Діятимемо точно за планом. Забагато доклали зусиль, дорогий Василю Тарасовичу, щоб лишитися з порожніми руками. Тепер виявлятимемо всю агентурну сітку…

Вони перейшли в кімнату, де радист підтримував зв'язок з постами.

– Вас викликає «П'ятий», – звернувся до генерала радист.

Роговцев узяв навушники.

– «Перший»! «Перший»! – почув голос Тамбуліді.

– «Перший» слухає…

– Я – «П'ятий».

– Чую вас, «П'ятий», доповідайте!

– «П'ятий» доповідає: о другій тридцять залишила чергування. Пішла до міста. Біля свого дому сховалася в тіні, звідти вела спостереження за вулицею. Тривалість – двадцять хвилин. О третій тридцять у зазначеному кварталі запрацювала рація. Шифровку перехоплено. «П'ятий» закінчив.

– Я – «Перший». Слухайте мене, «П'ятий»: негайно накажіть групі захоплення – діяти! «Перший» закінчив.

– «П'ятий» наказ прийняв!

Ніч була – хоч в око стрель: на небі, щільно огорнутому вологими пасмами хмар, – ані зіроньки, у місті, виметеному комендантською годиною, яке затамувало подих у тривожному чеканні, – ані вогника. Холодний, пронизливий вітер поривчасто влітав на порожні вулиці з Тереку і з виттям продував їх зимними протягами.

Замасковані бійці, що звідусіль заблокували двоповерхову садибу, в якій з часу взяття німцями Ростова-на-Дону самотньо жила Вороніна, мерзли, боячись і порухом виявити свою присутність. Будинок належав відомому у місті подружжю лікарів Адаєвих. Бездітні, вони на початку війни, вирушаючи по мобілізації на фронт, завітали до старого приятеля професора Вороніна. Не застали в живих – старого хірурга настільки вразила історія, в яку потрапила його прийомна дочка, що його й так вже підупаде серце не витримало. Діагноз – інфаркт – з медичного боку розповів лікарям Адаєвим багато, з життєвого – нічого. Вони поспівчували його «осиротілій» дочці і лишили їй ключ від своєї затишної садиби в Орджонікідзе. «Коли що, Надійко, будьте, як дома: будьте дочкою нашою», – і так далі, як кажуть добрі, щирі люди, співчуваючи не на слові, а на ділі іншій людині в скруті. Так майбутній військлікар Вороніна опинилася сама одна в порівняно великому, ізольованому будинку з садом, що на той час було рідкісним явищем у перенаселеному біженцями місті. А її не чіпали – з вдячної поваги до чудових лікарів Адаєвих. Навпаки – запропонували роботу у військовому госпіталі.

Житлові покої – чотири великі кімнати – містилися на другому поверсі. Дві з них, що виходили вікнами на вулицю, зайняла Вороніна, влаштувавши собі затишок з вітальні та спальні. Перший поверх містив побутові приміщення: ліворуч – гараж, тепер порожній, бо лікарська «емка» нині теж десь місила фронтові путівці, праворуч – господарська кладова, посередині – льох, залізобетонний дах якого нині перетворив його на бомбосховище, і то – надійне. Весь будинок на рівні другого поверху оточувала простора, вкрита виноградним плетивом веранда. З двох боків її йшли долу дерев'яні сходи.

Майор Тамбуліді підкликав до себе старшого лейтенанта Вікулова та лейтенантів Суровецького і Мамедова.

– Є наказ негайно брати! Тихо, без шуму всіх, хто виявиться в домі. Ясно?

– Ясно, товаришу майор!

– І от що – брати обов'язково живими.

Офіцери, що очолювали групу захоплення, одягли на чоботи м'які, повстяні топанці й нечутно, без рипу, піднялися з пістолетами напоготові на веранду. Причаїлися за дверима, чуйно прислухаючись. Хтось у помешканні ходив, дзюрчала з крана вода, дзвенів посуд. Мабуть, готувалася вечеря, і ця спокійна хатня вовтузня промовисто свідчила про те, що ніхто в домі не чекає непроханих гостей.

«Прийшли непрохані, то й пішли некохані», – недоречно пригадав Вікулов прислів'я і ледь чутно ворухнув губами, нахилившись до Суровецького:

– Давай!

Двері прочинилися, засвітилася шпаринка. Не рипіли, як у добрих хазяїв. Потягло хатнім теплом, пахощами смажені. Двері тихенько прочинили ширше, в них м'яко прослизнув Суровецький, за ним – Вікулов з Мамедовим. І цієї миті в ногах у них занявчав противнющим голосом великий сірий кіт. Розпушивши тривожно хвоста, він форкнув і шмигонув коридором до кухні.

«У, шайтан!» – вилаявся подумки Мамедов і, не роздумуючи, кинувся вслід за котом.

Кидок був вчасний. Зляканий кіт переполошив і Вороніну. Вона тривожно визирнула з кухні, зіниці її нажахано розширилися, але лякливий зойк згас у широкій долоні Мамедова на якомусь невиразному хрипі.

Вікулов і Суровецький миттю шугонули до кімнат: перший – до вітальні, де красувався накритий на двох стіл, другий – до спальні, мало не половину якої займала низька, широченна тахта. Вона перша впадала в око і домінувала над усім. А втім, мала. зовсім не постільну оздобу – мідний дріт, що висувався з піднятої планки спинки і був з'єднаний з батареєю опалення. «Та це ж антена», – майнуло в голові Суровецького, але роздивлятися далі забракло часу – з-за шафи ляснув постріл, розпеченим дробом прошив Суровецькому живіт, він поточився плечима на двері і впав у коридорі.

– Там… – прошепотів Вікулову, що вихором летів на поміч.

Він побачив чорний отвір у підлозі, куди збирався стрибнути чоловік у формі капітана Червоної Армії з пласким чорним чемоданчиком у лівій руці. Та в правій він тримав парабелум. Вікулов сахнувся вбік, два постріли пролунали навстріч майже водночас, кулі свиснули, а влучила тільки одна – куля Вікулова, що вибила з рук «капітана» зброю.

– Руки! – крикнув старший лейтенант.

Чорний чемоданчик упав і розчахнувся. У ньому була вмонтована рація…

«Капітан» повільно підвів руки вгору, а потім несподіваним ударом ногою на мить позбавив старшого лейтенанта здатності діяти, нахилився до парабелума. Та більше не піднявся – Вікулов рукояттю пістолета знерухомив його на підлозі.

Розділ чотирнадцятий
«ГОСПОДИ! ВРЯТУЙ МЕНІ СИНА МОГО…»

Штурмбанфюрер Хейніш вислуховував майора Штюбе зовні стримано, але щосили, аж кісточки пальців побіліли, стискаючи в кулаці одразу три нагострених олівці, ніби збирався раптовим ударом прошити ними армійського розвідника.

Після прикрого випадку з Есмеральдою відчував певну неприємну залежність від цього набридлого в своїх безглуздих підозрах майора, і неспроможність раз і назавжди покласти рішучий край дурним теревеням Штюбе дратувала його до знавіснілості. Він ніби натягував на свої нерви гамівну сорочку, а лють ховав під кам'яною незворушністю лицевих м'язів.

– Чого, власне, ви жадаєте від того напівцивільного вояки Шеєра? – запитав стримано, але без будь-якої ознаки приязні в голосі, очах, на обличчі.

Штюбе зручно вмостився у кріслі край столу і, попихкуючи цигаркою, вже вкотре подумки зазначив, що ця розмова чи не вдесяте починалася і уривалася, не даючи жодних наслідків, ані на йоту не змінюючи ситуації, яка майорові від початку не подобалася і дедалі більше не давала спокою.

– Обмежити його рух – ото й усе. Я не розумію, навіщо писаці сунути свого носа в суто військові справи, цікавитися дислокацією частин, і так далі,. Уже встиг побувати навіть в корпусі «Ф»…

– Це ж випливає з йото творчого завдання! – просичав Хейніш.

– Зрозуміло – випливає… Але за тиждень-два ми візьмемо Владикавказ і зможемо залюбки подарувати йому хоч би й фотокопію оперативної карти. Я особисто можу такий дарунок гарантувати! Але зараз…

– Але зараз він накопичує особисті враження, які не замінять жодні ваші оперативні карти. До того ж має відомий вам дозвіл! Ви, Штюбе, окрім стосів доносів, щось інше писали?

– Не відчував потягу…

– Ну, добре! Тоді чому ви самі його не арештуєте як шпигуна? – єхидно поцікавився Хейніш.

Штюбе відрізав, не змигнувши й оком:

– Без вашого відома? Але ж він син вашого бойового друга.

– Тільки й того? Але, повторюю, Штюбе, ось підтвердження повноважень Шеєра з Берліна. Самого Берліна! На наш запит до самого Мюллера, шефа гестапо! Що ви на це скажете?

– Що на війні у прифронтовій смузі обережність ще нікому не заважала. Точна оперативна інформація…

– «Точна оперативна інформація»! – нарешті скипів Хейніш і рвучко кинув олівці на стіл. – Ось де вона у мене, ваша інформація! – ляснув себе по тилатій потилиці. – Ось на що нам вказує шеф СД Кальтенбруннер. І вимагає негайних дій! Виявляться, рейхсміністрові Гіммлеру з абверівських джерел – тобто з ваших! – стало відомо, що постачання військового спорядження і боєприпасів з Уралу на фронт під Сталінград, отже, й на Кавказ, йде не залізницями, а на підводах і санях і що, мовляв, кожна гарба везе два-три снаряди, після чого їх перекладають на іншу. І ось таким чином здійснюється постачання фронтів! Чому ви не смієтеся, Штюбе? А наші служби тепер мають наказ поширити по всьому гужовому шляху інфекційні захворювання, щоб зірвати це так зване боєпостачання. А ось – дивіться! – довжелезний список різних епідемічних захворювань, які диверсанти СД мусять негайно поширити по всьому міфічному, вигаданому в абвері шляху! Що ви скажете на цю нісенітницю, Штюбе?

– Ви ж самі зазначили, що цей наказ походить з СД, а не з абверу…

– Боже мій! А хто приніс у дзьобі цю дурну інформацію?

– А хто цій дурниці дав службовий хід?

Вони тупили один в одного очі – люто, вороже, непримиренно, ніби мовчки вели далі свій вже невисловлений діалог:

«Ваш тупий, як чобіт, Канаріс, що уявив себе асом розвідки…»

«Ваш миршавий невіглас Гіммлер, з його школярською уявою про розвідку…»

– Чого ви, зрештою, хочете? – нарешті втомлено запитав Хейніш.

– Перевірки! – відповів Штюбе. – Остаточної і недвозначної!

– Хто її проведе?

– Абвер!

– Але в моїй присутності, – застеріг Хейніш.

– Згода! Запевняю вас, пане штурмбанфюрер, це буде остання перевірка, і я вас більше не турбуватиму.

– Хіба ж це можливо з вашою патологічною недовірливістю, пане майор? – не втримався від шпильки Хейніш. – Ви краще помізкуйте, що мені відповідати групенфюрерові [54]54
  Групенфюрер– відповідає званню генерал-лейтенант німецької армії.


[Закрыть]Кальтенбруннеру. Адже він доповідатиме самому рейхсміністрові!

Галас за вікном відволік їхню увагу, і майже водночас до кабінету ввійшов Віллі Майєр.

– Прибув Шеєр, – доповів він. – Приймете? Він неодмінно попроситься до вас.

– «Неодмінно»! – буркнув Хейніш. – Прийму у присутності нашого вельмишановного пана майора з її величності служби абвер! – Він мимовільно піднявся і підійшов до вікна.

Шеєр про щось хвацько оповідав у колі офіцерів, і розповідь його, вочевидь, була цікавою й дотепною, про що переконливо свідчили пожвавлені й веселі обличчя есдістів. Ганс Лютке заклопотано вже порався біля машини, приводячи її в зразковий порядок.

– Його завжди отак вітають, – ніби вгадуючи думки Хейніша, тихо мовив Майєр.

– А ви не любите Шеєра, Майєр, – зазначив Штюбе, пильно позираючи на унтерштурмфюрера.

– Не маю на це жодних підстав, пане майор, – сухо відповів Майєр.

– Ви не любите його! – з притиском і переконано повторив майор. – Але чому? – і, не чекаючи на відповідь, бо її однаково не було б, теж підійшов до вікна. – А він, цей Лютке, попри свою заїкуватість, дбайливий водій, – мовив задумано. – Машину тримає в зразковому стані.

– Язиком машини не миють, – ущипливо сказав Хейніш.

– Так, це мені відомо… Однак відомо також, що, коли Шеєр приїздить до редакції, його водій дозволяє мити машину якомусь дідусеві Маклаю. Лише йому єдиному! І більше – нікому… Цікава деталька, хіба ні?

– Ви знову за своє, Штюбе, – скривився, як від зубного болю, Хейніш, – ми ж з вами про все домовились. Чого вам ще треба?

Цей клятий абверівець мав дивовижну властивість псувати йому настрій. А зранку Хейніш почував себе піднесено, святково, навіть з якоюсь врочистою самоповагою, зовні гамованою волею і удаваною скромністю, що анітрохи не заважало йому внутрішньо пишатися власною особою. Вранці надійшов наказ, вельми втішний для нього наказ, про який знає лише унтерштурмфюрер Майєр. Але служака Віллі вміє тримати язик за міцно замкненими щелепами. Тепер він – Хейніш – уже не просто штурмбанфюрер, а з відчутною приставкою «обер», і значення його зросло так само, як поширшало у вимові його нове звання. Однак – далебі! Сьогодні ж в офіцерському казино усі пороззявляють роти, коли раптом забачать його в новенькому елегантному мундирі з погонами оберштурмбанфюрера! Кравець з ув'язнених уже шиє мундир в одиночній камері… О так, пороззявляють роти! Доведеться з цієї нагоди залити пельки шнапсом. Що ж, він і це забезпечив, навіть більше: два ящики коньяку і дюжина танцюристок! Вечірка вийде на славу… А втім, краще покликати Шеєра самому, не чекаючи, поки він завершить свої мандрівні балачки. Час не жде.

– Майєре! Покличте пана Шеєра, поки я маю ще трохи вільного часу…

Шеєр, певно, обігнав на сходах унтерштурмфюрера, бо буквально влетів до кабінету захеканий, якийсь щасливо усміхнений і збуджений. Схвильовано мовив:

– Я дуже поспішав! Я над усе волів бути першим… Я буду щасливий безмірно, якщо встиг! О, якби живий був мій батько, лише йому одному я поступився б цією честю!

– Що трапилося, Адольфе? – здивовано звів брову Хейніш.

Шеєр відповів з шанобливою врочистістю:

– Складаю найпалкіші вітання з підвищенням вас у званні, пане оберштурмбанфюрер! Моя радість не має меж!

– Тобто як? – приголомшено вичавив із себе Штюбе.

Хейніш задоволено почув в його голосі неприховану заздрість: «Ну, що ж, вийшло непогано – цей пихатий хвалько Штюбе перший роззявив рота!»

– Отак, Штюбе, отак! – озвався весело. – Щиро дякую, Адольфе, за вітання, але ти звів нанівець мій маленький сюрприз. Поясни принаймні: звідки дізнався?

До Хейніша знову повернувся пречудовий настрій, навіть сам не підозрював, якою приємною мелодією бринить слово «оберштурмбанфюрер», і тепер волів його чути ще і ще. А чутливий Адольф не забарився здійснити його невисловлене бажання.

– Пане оберштурмбанфюрер! Військові кореспонденти теж мають свої тактичні таємниці і пильно оберігають джерела інформації.

– І все ж, Адольфе, тебе – особисто тебе – чекатиме певний сюрприз, – багатозначно мовив Хейніш. – І військкори – не всевідаючі боги…

Штюбе насторожено глипнув на нього.

– Не менш приємний, аніж у мене…

– Ви мене інтригуєте, пане оберштурмбанфюрер!

Тільки зараз Штюбе дотямив:

– Дозвольте й мені, пане оберштурмбанфюрер…

– Не дозволю, Штюбе! Увечері, в казино… Прийміть це як запрошення.

– Дуже вдячний! І пан кореспондент прикрасить наше товариство?

Хейніш зрозумів його і відрубав не дуже приязно:

– Обов'язково. Особливо коли ви отак настирливо клопочетеся… Бувайте, Штюбе! Якщо вас не обтяжить, скажіть Майєрові, хай прийде до мене разом з фрейлейн Бергер. Вас це не утруднить?

– Анітрохи, гер оберштурмбанфюрер!

Віллі Майєр з фрейлейн Бергер не забарилися, але тактовно зупинилися віддалік од Хейніша, що вів жваву розмову з паном Шеєром.

– Як посуваються твої творчі справи, Адольфе? Тобі ніхто не заважає?

Пан кореспондент ураз запалився, яскраво оповідаючи, як його захопила ця незвичайна мандрівка на суворий Північний Кавказ, де навіть неприступні гори поступаються перед німецькою панцирною силою, де з Ельбрусу майорить тевтонський стяг, де на полі борні збройно вирішується доля народів і континентів…

– Я був присутній на битві в Ельхотових воротах. То було воістину титанічне видовище! Боротьба гігантів… А генерал Траугот Герр! Сам повів уперед танки, щоб загинути в очисному вогні історичного ристалища… Подвиг його незабутній!

– Ти справді написав про нього хвилюючі рядки, Адольфе, і ця містична картина воріт Танатоса в горах… Просто вражає! Поховальні смолоскипи з танків і цвинтарна тиша… У твоїх рядках вчувається врочиста символіка Вагнера. Це не звичайна військова кореспонденція, е ні… Я недарма зберігаю примірник газети.

Хейніш висунув шухляду, вийняв газету, розгорнув її, розглядаючи.

– Історичний знімок – генерали Герр та Хольман йдуть до головних машин, щоб очолити тевтонські панцирні колони сучасних хрестоносців…. Вояцька назва – «Гот міт унс». Ну, що ж, любий Адольфе, сьогодні ти матимеш матеріал і від мене! У нашому ділі теж сидять не ґаволови.

– О, оповідка про успіхи служби безпеки прикрасить сторінки будь-якої книги!

– Пусте, Адольфе, воно справді було б так, якби можна було про все оповідати. Однак – у межах можливого… Ти пригадуєш вбивство місцевого бургомістра, свідомого борця проти більшовицького режиму пана Даурова?

– Ще б пак! Адже це загадкове вбивство сталося якраз у день мого приїзду.

– Абсолютно точно. Так от: ніякої загадки більше не існує.

– Що ви кажете?

– Атож! Вбивцю схоплено. Фрейлейн Бергер…

– Неймовірно! Невже фрейлейн…

– Ти не так мене зрозумів. Не фрейлейн Бергер, вона нам лише допоможе побалакати зі злочинцем… Віллі, приведіть арештованого!

За хвилину двоє дужих есесівців – на катівську працю добирали одноманітно м'язистих бовдурів – у супроводі Майєра не ввели, а приволокли повислого на їхніх руках заюшеного кров'ю в'язня. Голова його похилилася на груди, ноги волочилися по підлозі.

– Стояти! – гаркнув Хейніш.

Есесівці так-сяк випростали арештанта. Голова його досі була похилена і, коли його штовхали, безсило гойдалася з боку на бік, розсипаючи якогось невизначеного сірого кольору чуприну.

– Підніми голову, ти, більшовицька сволото! – гримнув Хейніш.

– Підніми голову, – переклала фрейлейн Бергер.

В'язень ніяк не реагував. Тоді Хейніш вхопив його правицею за чуприну і рвучко смикнув догори.

– Впізнаєш, Адольфе? – запитав переможно.

– Боже мій, – вигукнув той, – пан Михальський, заступник…

– …І вбивця пана бургомістра, – завершив Хейніш. – Киньте його назад у підвал! – наказав есесівцям. – Ну, то як, пане кореспондент? Цікаво?

– Нічого не збагну, – знизав плечима Шеєр. – Невже для того, щоб посісти цю нікчемну посаду бургомістра…

– «Що ж, мотив теж не з останніх, – повагом мовив Хейніш. – І його можна було б прийняти за цілком вірогідну версію, якби не підкинутий вирок.

– Вирок?

– Так, ось він, єдиний дороговказ для слідства, залишений на місці злочину. Бачиш, папір звідкілясь видерто недбало, поспіхом, край згори має виразно ламану лінію. Лишилося тільки з'ясувати, звідки видерто папірець.

– І виявилося?..

– З блокнота самого Михальського!

– А якщо видер хтось інший?

– Відбитки пальців виказують злочинця з головою. Листок видерто з середини блокнота, звідти, куди ще ніхто не торкався, тільки сам Михальський… А взагалі було придумано здорово: напад горян, постріл у вікно, вирок зі списком «приречених», в якому фігурує і прізвище вбивці… Отже, ти бачив, Адольфе, справжнього більшовика і дуже небезпечного, залишеного для конспіративної роботи. Уявляєш, яка підступність? Азія…

– Чудовий матеріал, – зазначив Шеєр, – справжнісінький детектив. Ви дозволите мені познайомитися зі справою?

– Хто сказав «а»… Від «альфи» до «омеги», Адольфе! Як на цвинтарі…

Як і завжди, Хейніш перший зареготав з власного, грубуватого дотепу.

– Однак поки що справа посувається не дуже добре, точніше, не так швидко, як нам хотілося б, – цей Михальський вперто мовчить. Вияв типового більшовицького фанатизму.

– Я вірю в успіх, пане оберштурмбанфюрер! – клацнув закаблуками Шеєр. – Кажу це вам як затятий і переконаний егоїст. Ваш успіх – це успіх моєї книги!

– А ти підлабузник, Адольфе! Однак приємний, бо не криєш свого здорового ставлення до справи. Я тебе познайомлю, поки що йде слідство у справі Михальського, з убивством, до кінця з'ясованим. – Підняв палець і додав багатозначно: – У ньому використано навіть таємного агента СД! Кличку вона мала Есмеральда…

– Мала?..

– Так, її страчено… Чудовий сюжет? Наш слідчий Кеслер стріляв їй у потилицю. Ну, ти цю-жанрову картинку сам розпишеш…

– Але кого вбили?

– Ах, так! Ти ж не знаєш… Вбили заступника коменданта, обер-лейтенанта Фрідріха-Вільгельма Мюллера. До речі, знайдено його щоденник ще тих часів, коли він був лише лейтенантом і слугував у каральному загоні. Якщо. знадобиться для книги, вважай щоденник покійного Мюллера своєю власністю.

– Ну й спадок…

– Вірьовка повішеного рятує від зашморга. То береш щоденник Мюллера?

– Треба спочатку глянути – я не покупець кота у мішку, – всміхнувся Шеєр, беручи досить товстий зошит з ладною обкладинкою із гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувався каліграфічний напис «Щоденник лейтенанта Ф. Мюллера. ГФП [55]55
  ГФП– таємна польова поліція, провадила розвідувально-підривну діяльність проти Радянської Армії та партизанів.


[Закрыть]. 1942 рік». – Нумо погортаємо. – Він розгорнув щоденник навмання й почав голосно читати: – «9 березня. Мені привидівся моторошний сон, і я прокинувся о третій ночі. Причиною сновидіння були 30 підлітків-шпигунів, котрих я уколошкав напередодні. І як геройськи вміє вмирати ця більшовицька молодь! Що це таке? Любов до Вітчизни, до комунізму, що пройняла їхню плоть і кров?»

– Фанатики! – зневажливо зазначив Хейніш. – Просто тупі фанатики, байдужі навіть до смерті! Тваринна відсутність уяви.

«Мюллер… Який же це Мюллер? – нуртував Шеєра один давній спогад, що й досі непокоїв його своєю невідомістю. – Чи не той, що йшов по моїх п'ятах у Новоазовську?»