Текст книги "Посланець"
Автор книги: Юрий Ячейкин
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)
– Зрозуміло. А які відомості з Галіції?
– Теперішня доля Бергера невідома. Однак нам вдалося розшукати кілька родинних фотографій Бергерів. Ось вони. Батько, мати, усі втрьох – з дочкою Крістіною. На жаль, Крістіна на ній – лише трирічного віку. Пухкеньке, біляве маля. Інших фотографій немає.
– Добре! – складаючи фото в конверт, мовив Хейніш. – А зараз, Віллі, їдьте по Крістіну Бергер. Я чекаю! І ще одне: хай мені дадуть з архіву ще кілька фото, будь-яких чоловіків і жінок…
. – Уже зроблено, шефе. Вони – у папці.
– О, Віллі! – тільки й спромігся схвально проголосити Хейніш.
… У бургомістрам цей завбачливий есесівець з густим і яскравим ластовинням, світлими, майже білими бровами і віями над несподівано темними очима, проте з класично нордичними рисами обличчя – високий лоб, що переходив у прямий, завеликий ніс, запалі очі, вузькі, аскетичні щелепи, підперті дещо важкуватим підборіддям, – повівся дивно. Не змахував правицею і не горлав «хайль», не гупав чобітьми і не клацав закаблуками, не бундючився і не задирав щонаслові, мов норовистий кінь, свою руду голову, вкриту чорним кашкетом зі срібним черепом і гомілковими кісточками навхрест.
– Добрий день! – ґречно привітався він, звертаючись до Крістіни. – Чи любить фрейлейн кататися на автомобілі?
– Дивлячись з ким, пане офіцер, – у тон йому, ледь помітно кокетуючи, відповіла Крістіна Бергер, роздивляючись незнайомого німця.
– Зараз – зі мною. Хіба ми не пара? Яскравий рудань з яскравою блондинкою… Картинка! До того ж у мене чудовий «опель-капітан» з потужним мотором. Лискучий! Лакований!
– А якщо я відмовлюся?
Віллі Майєр удавано засмутився, а потім ніби впіймав щасливу думку і радо посміхнувся:
– Ваша правда – машина у мене службова, не для приватних поїздок. Але ж, фрейлейн, хто на це звертатиме увагу? Адже ваш строгий костюм з чоловічою краваткою дуже нагадує уніформу Люфтваффе!
– О пане, це ще недостатня підстава… Навіщо я вам, власне, потрібна?
– І про це питає красуня! – артистично вжахнувся Віллі і кумедно пояснив німецьким містечковим жартом: – Ходи зі мною, і бог буде з тобою. – Та враз посерйознішав: – їдьмо, фрейлейн. Це – наказ! Даремно гаємо час, а нас нетерпляче чекають… До речі, мене звуть Віллі. Точніше – унтерштурмфюрер Майєр.
– Пане офіцер, – уже в машині запитала скорена наказом фрейлейн Бергер, – чи можу я знати, куди ви мене везете?
– На допит, фрейлейн, на допит! – весело вискалився есесівець, ніби повідомляв найприємнішу для неї новину.
Вона пильно поглянула на нього. Він теж загорнув в її очі, немовби пересвідчувався, яке враження справили його не дуже веселі для дівчини слова. Крістіна бачила його вперше, і він здавався їй якимось чудним, не подібним на інших німців, які щодня з тих чи інших потреб товклися в бургомістраті, вертким на мові, але зовсім позбавленим зарозумілої пихатості і холодної, штучно виробленої жорстокості. Його привітність видавалася природною, а тому й небезпечною. Чи, може, це якийсь хитрий підступ надто самовпевненого залицяльника? Невже зараз нахабно потягне до столу з неодмінним коньяком та бутербродами з ікрою? Ніби не схоже…
Вулицею хвацько крокували засмаглі вояки з розстебнутими комірами і засуканими по лікоть рукавами. На грудях витискували автомати, за плечима бовталися шоломи, з широких халяв чобіт стирчали довгі дерев'яні ручки гранат. Розкуйовджені, безжурні солдати дружно горлали під ногу:
– На допит? – заклопотано і здивовано перепитала Крістіна. – До кого?
– Зрозуміло, до мого пана! Адже сам я вас ні про що не питаю.
– Хто ж він, ваш грізний пан?
– Трохи терпіння, зараз ви матимете приємність з ним познайомитись. Хоча, здається, ви десь вже зустрічалися…
– Невже ми їдемо в гестапо? [29]29
Гестапо– державна таємна поліція, провадила розвідувальну і контррозвідувальну роботу проти СРСР та інших країн.
[Закрыть]
– А хоч би й так! – недбало докинув Віллі. – Це вас лякає?
– Анітрохи!
– От і пречудово, – грайливо завершив він розмову.
«Опель-капітан» в'їхав у двір, де важко притислася до землі довга двоповерхова цегляна кам'яниця, і різко загальмував. Над входом, на червоному цегляному тлі, чорним крилом зависав есесівський прапор з двома рунічними зигзагами. Немов похмурий символ – чорна хмара зі срібними блискавками. Віллі вийшов, галантно відчинив дверцята, чемно подав руку Крістіні. Вартові виструнчилися перед нею, як перед високим начальством. А втім, безперечно, тяглися перед офіцером. Просто він ішов з дамою, як і належить вихованій людині, на крок позаду. Біля входу гостинно запросив порухом руки:
– Прошу, фрейлейн!
Майєр провів її широкими сходами, вкритими від краю до краю зеленим килимом, на другий поверх, до просторої, світлої приймальні з широкими вікнами. Зупинився перед високими, масивними дверима і мовив:
– Я лишаюся тут і чекатиму. Сміливо заходьте самі – пан штурмбанфюрер хоче побалакати з вами особисто. Прошу!
– Красно дякую, – тихо мовила Крістіна і, попри пораду надто привітного Віллі, увійшла до кабінету не дуже сміливо.
Дійсно, Віллі не помилився (а може, усе наперед знав?), коли висловив припущення, що цей рожевощокий крем'язень їй знайомий. Це він до смерті перелякав полохливого і запопадливого перед кожним німцем пана бургомістра Ліхана Даурова, коли той не втримався і з тваринною хтивістю поліз до неї, Крістіни Бергер, зі своїми потворно жилавими, густо зарослими лапищами і якимось брудним, мов у мавпи, волоссям. Тоді Крістіна помітила, що штурмбанфюрер має дивну, можливо, награну властивість – то несподівано гнівно гримати, то так само несподівано, без найменшого переходу, глузливо реготати, що бентежило і збивало з пантелику співрозмовника, бо гер штурмбанфюрер аж ніяк не скидався на бездумного дурника, що посів високий пост лише завдяки впливовому протегуванню.
– Радий вас бачити, фрейлейн! – Штурмбанфюрер навіть підвівся з-за столу і пішов їй назустріч. – Не хвилюйтеся, тут вас ніхто і пальцем не торкне – ви не у замизканому бургомістраті. – Він щиро зареготав, та враз урвав сміх: – Вибачте мені, фрейлейн, якщо вам неприємний цей спогад. А воно, напевне, так! Що поробиш, грубішаємо й черствіємо за рутинною роботою, етичний лоск наведемо після війни… Запрошую вас, сідайте.
Крістіна Бергер у супроводі Хейніша підійшла до двох м'яких шкіряних фотелів, що стояли навпроти один одного перед письмовим столом. Всілася, випроставшись, у запропоноване крісло. Хейніш не сів за стіл, а вмостився в друге крісло, перекинувши ногу на ногу. Прямо перед Крістіною погойдувався його вилискуючий хромовий чобіт, її, попри лагідний тон штурмбанфюрера, попри його приязні, хоч і дещо грубуваті жарти, не полишали внутрішнє напруження і неспокій. У всьому рейху, мабуть, немає цивільного німця, який би спокійно заходив до управління імперської безпеки, то що вже казати про фольксдойче, які народилися й виросли за межами своєї батьківщини…
– Будь ласка, не нарікайте, фрейлейн, на те, що я так безцеремонно потурбував вас, – зичливо повів Хейніш. – Це ненадовго, і я певен, що ви не шкодуватимете.
– У вас є справа до мене? – запитала Крістіна.
– Ет! – недбало махнув рукою Хейніш. – Жодної справи! Поки що… Лише кілька незначних запитань. І ось перше: як повівся з вами мій ад'ютант Віллі Майєр? Нічим не образив?
– Що ви! Він поводився дуже уважно і виховано…
– Палите? Відмінні болгарські цигарки…
– Вибачте, але у нас в родині ніхто не палив. Правда, батько замолоду, я чула, полюбляв бавитися люлечкою, та після поранення куріння йому категорично заборонили.
– Тоді чи дозволите запалити мені?
– О, звичайно! Ви тут господар, а до тютюнового диму я звикла – пан бургомістр та його поліцаї палять не питаючись. Та ще бридку махорку! А у вас, мабуть, ароматні і приємні…
– Найвищого гатунку, – запевнив Хейніш і присунув на край стопу, ближче до себе попільничку. Він запалив і примружився, немовби від сивого димка. – Отже, поясніть мені, чому і як ви опинилися тут?
– Але ж мене привіз сюди ваш ад'ютант! – здивовано звела на нього очі Крістіна. – Я гадала – за вашим наказом…
– Мабуть, я неточно висловився. Не про це йдеться, фрейлейн. Тому повторюю: чому і як ви опинилися в нашому місті?
– Не розумію, пане майор, – явно розгубилася Крістіна.
– Штурмбанфюрер, – виправив її Хейніш. – Майор – то армійське звання.
– Сором казати, але я ще не досить знаюсь…
– Невдовзі знатимете… Ви народилися в Галіції, чи не так?
– Так, пане штурмбанфюрер.
– І жили там?
– Весь час…
– То чому ж опинилися аж тут, на Північному Кавказі?
– Якщо вас цікавить, то будь ласка… Історія моя коротенька, як і життя… У Галіції батьки оселились у німецькій колонії Найдорф, поблизу Дрогобича. Звідти нас усіх силоміць вивезли до Росії. Спочатку запевняли, що повезуть до німців Поволжя, а потім вирішили загнати ще далі – в глухий кут Казахстану. Під Шелестівкою, Ростовської області, наш ешелон потрапив під бомби німецьких літаків. Талі загинула… моя мати, – Крістіна похапливо витягла шовкову хусточку з вишиваними готикою ініціалами «К. В.» – Там моя мата й похована, в спільній могилі…
– Маю надію, ви розумієте, фрейлейн, що у вашій трагедії винні не німці, а більшовики, які відривають людей від рідних країв і домівок, – холодно мовив Хейніш, пильно стежачи за виразом обличчя дівчини. – Більш того, наскільки мені відомо, селище Найдорф не зачепила й випадкова німецька куля. Там зараз військовий госпіталь санаторного типу.
– Ми й не бажали їхати, але нас змусили. Спочатку загарбали все нажите працею майно, а потім і самих загнали у вагони для худоби…
– Заспокойтеся, фрейлейн, – Хейніш не полінувався, звівся і пішов до сифона. – Ось випийте склянку мінеральної води. Прохолодна!
– Дякую, пане штурмбанфюрер. Ви дуже уважні…
– Зараз ви маєте повну змогу повернутися додому…
– О, я думала про це. Та мені там було б дуже сумно і тоскно – ні рідних, ані знайомих… А кожна дрібничка нагадувала б моїх нещасних батьків… Я й від ешелону пішла світ за очі… Якийсь час жила і працювала мобілізованою наймичкою на хуторі колгоспу імені Калініна Ростовської області. Потім – знову примусова евакуація, втеча гнаних разом з худобою людей. Жах і згадувати… Лише мій вірний пес не покинув мене і боронив від лихих людей. Ось так я опинилася тут… На щастя, – вона раптом посміхнулася, – німецькі танки рухаються швидше, ніж неповороткі колгоспні корови. Танки випередили нас ще в степу. Всі, хто тікав до більшовицького тилу, панічно розбіглися хто куди. Худобу покинули напризволяще… А я рушила у це, вже німецьке, місто і одразу ж подалася до комендатури. Заступник коменданта Функеля гер Мюллер поставився до мене вельми прихильно і негайно забезпечив солідною роботою в бургомістраті. Я йому дуже вдячна – це справді шляхетний та уважний пан…
– Але чому це ви так квапились улаштуватися на роботу? – усе мружився за димком Хейніш.
Крістіна Бергер сумовито поглянула на нього і з гірким докором мовила:
– Я бачу, ви мене в чомусь підозрюєте, пане штурмбанфюрер? – Сльози в неї висохли, і вона навіть дещо визивно поглянула на Хейніша. В її очах жевріло неприховане обурення, та штурмбанфюрер волів його не помічати.
Він невимушено зареготав:
– Ви починаєте мені подобатися, Крістіно! Отаке уявити… Я розумію, що у вас на думці… Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса – найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка – справа сіреньких і непримітних людців.
– А Мата Харі? [30]30
Мата Харі– справжнє ім'я. Маргарита-Гертруда Целлє, голландка, виховувалась в Індії, набула там професію танцівниці буддійського жанру. В Європі її знали як талановиту артистку й надзвичайно вродливу жінку.
Військовим судом Парижа засуджена до страти як німецька шпигунка. Розстріляна 1917 року.
[Закрыть]– запально заперечила Крістіна. – Я чигала, що вона була приголомшливо вродлива.
– Мата Харі й загинула через свою фатальну красу, бо не мала можливості й кроку ступити без чужого, здебільшого хтивого нагляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, подекуди – дуже вірогідні. Бони й призвели красуню до страти… Але ви не відповіли на моє запитання. То що ж вас спонукало поспішати з роботою?
Очі дівчини раптом зблиснули:
– Я німкеня, і мій обов'язок – віддати себе рейхові!
– Похвальне прагнення, – кисло зазначив Хейніш, – але не варто даремно гарячкувати, фрейлейн. Зараз ми все остаточно з'ясуємо. – Він вийняв із цупкого конверта фотографії і розклав їх віялом на столі. – Тільки не хвилюйтеся, фрейлейн, прошу вас. Подивіться спокійно і скажіть, чи бачите серед цих людей знайомих?
– Мамо! – вихопилося у Крістіни.
Хейніша почали дратувати оці некеровані дівочі емоції. Він ніяк не міг досягти мети. Почував себе якимось недолугим котом, що, даремно облизуючись, дивиться на апетитну й запашну ковбасу крізь неприступну для зубів та пазурів скляну вітрину крамниці. Він сподівався, що Крістіна візьме до рук фотографії батьків. Або ж зовсім не впізнає батьків… Одразу усе було б видно, як на сонці: візьме фото за номерами п'ять і шість – дочка Бергерів, не впізнає – що ж, кінець відомий, хоч і шкода ставити під автомати таке чарівне створіння, яке не встигло зажити й крихти від слави Мата Харі. Та дівчисько, бач, уже биту годину вдається до родинних сентиментів… Ах, ці жінки – жодної тобі витримки! Щоправда, лише місяць тому поховала трагічно загиблу матір, тому, певне, й вихопилося найперше – «Мамо!». Однак з її емоціями слід нарешті кінчати.
– Ви, здається, побачили серед цих людей свою матір… Цікаво! Покажіть мені, фрейлейн, де вона?
– Мати! – гнівно сказала Крістіна, не соромлячись і не витираючи сліз, і взяла фото з номером п'ять. – Тато! – узяла знімок з номером шість.
Обличчя Хейніша привітно заясніло.
– Оце й усе, фрейлейн Бергер. – Він уперше за весь час розмови підкреслено звернувся до неї на прізвище. – Так-так, це була невеличка, але конче необхідна перевірка. – По-змовницьки прихильно подався до Крістіни і притишено додав: – Маю надію, ви пробачите мені, якщо я нагадаю вам певну розмову. Пам'ятаєте, якось я сказав, що вам більше до лиця чорний колір і що мої компліменти мають практичний характер. Отже, від цієї хвилини ви працюєте в СД.
– Не розумію, – розгублено прошепотіла Крістіна.
– Ми вважаємо, – лагідно провадив Хейніш, – що на службі в імперській безпеці ви дасте рейхові більше користі, аніж у нікчемному бургомістраті. Як бачите, усі ваші похвальні прагнення нами враховані…
– Це величезна честь для мене, пане штурмбанфюрер! – Дівчина казала щиро, але в її голосі вчувався неспокій. – Якщо є така потреба, я докладу усіх зусиль, будьте певні. Та чи впораюся? Я ж нічогісінько не вмію і нічого не тямлю у вашій праці.
– І вмієте, і впораєтеся, фрейлейн. Ви знаєте три мови – німецьку, російську, українську. У тутешніх умовах ваші знання – скарб. Тільки нерви свої вам потрібно буде загартувати, але це поступово набудеться. Відтак, віднині ви – мій секретар, а коли виникатиме така потреба, виконуватимете ще й функції перекладача, зрозуміло, з відповідною додатковою оплатою. Адже ви чудово перекладаєте, фрейлейн! Я мав честь особисто пересвідчитися у цьому. – І, мабуть, згадавши обставини їхнього знайомства, він з тамованим посміхом запитав: – До речі, яка думка у вас склалася про пана бургомістра?
– Тварюка, примітивніша за брудну свиню! – різко схарактеризувала його Крістіна.
– О, у вас безпомилковий інстинкт справжньої арійки! Однак з расовою теорією вам необхідно запізнатися докладніше, науково. Вчені Великонімеччини, – запалився Хейніш – накреслили розгалужену таблицю чеснот ідеального арійця. І вам ці риси панівної расової вищості слід не лише знати, фрейлейн, а й втілювати у повсякденній практиці. Які ж вони, ці риси справжньої надлюдини? Готовність до самопожертви в ім'я Німеччини. Безвідмовна слухняність. Самовіддане прагнення до величних ідей фюрера. Рішучість і безжальнісгь у діях на користь рейху. Здатність панування над рабами і конструктивно керувати унтерменшами…
– Пане штурмбанфюрер! – захоплено вигукнула Крістіна. – Ви справжній філософ. Якби не війна, ваш шлях проліг би у науку!
Від задоволення Хейніш зарожевів аж до брів.
– Вважатимемо, фрейлейн Бергер,—.. поблажливо мовив він, – що ваші компліменти також мають практичний характер. А зараз я вам з приємністю подарую найперший підручник всієї новітньої світової філософії, геніальний твір нашого фюрера «Майн кампф», чим хоч трохи спокутую свою мимовільну провину. Що поробиш – служба!
– Я вам щиро вдячна, пане штурмбанфюрер, – запевнила Крістіна, з побожністю пригортаючи до себе книгу у брунатній шкіряній обкладинці з гаптованою свастикою і золотою готикою на корінці, – невимовно вдячна. Запевняю, твір фюрера я завчу, як вірші, напам'ять!
Хейніш схвально мугикнув і натиснув кнопку, вмонтовану край столу. Негайно у дверях з'явився рудий Віллі.
– Майєре!. – гукнув штурмбанфюрер. – Потурбуйтеся про нову співробітницю фрейлейн Бергер. Повідомте про це куди слід, і все таке інше… Знайдіть гарний, затишний будинок для неї. І запам'ятайте: я хочу, щоб уже завтра фрейлейн Крістіна Бергер прийшла в уніформі. Чорне їй до лиця! Поки що – без відзнак.
– Найприємніше завдання за весь час, пане штурмбанфюрер! – хвацько виструнчився рудий Віллі.
Розділ п'ятий
БОРОДА БАРБАРОССИ РОСТЕ НА СХІД
«… Багато праці поклав, як раніше, так і того часу [31]31
Йдеться про 1035 рік.
[Закрыть]імператор Конрад щодо слов'янського племені. Один із наших виклав у віршах перелік цих діянь і підніс імператорові. Там знаходиться оповідь про те, як імператор, стоячи по пояс у болотному трясовинні, бився сам і заохочував битися воїнів, як по тому, по перемозі над дикунами, віа нещадно вмертвляв їх за одне поганське марновірство. Розповідають, що колись ці дикуни злочинно знущалися над дерев'яним зображенням розіп'ятого господа нашого І. Христа: плювали на нього, лупцювали по ланитах і, нарешті, сколупали очі та відрубали сокирами руки й нога. Помщаючись за це, імператор порубав величезну кількість полонених дикунів, пристосовуючись у карі до того, як вони рубали зображення Христове, і винищуючи їх найрізноманітнішим способом. В означених віршах шляхетного цезаря за це названо «месником за віру»…»
Дерев'яна стовбурина і живі люди…
Капітан Калина поклав ручку і почав розтирати лівою рукою зап'ястя правиці. З пізнього вечора до глибокої ночі забагато писав, до щему в руці, до того болючого відчуття, коли здається, ніби зап'ястя простромлене цвяхом. Мусив писати. Точніше, переписувати ідеологічні «заготівки» Шеєра до його планованої у відомстві Геббельса книги: почерки їхні були, на превеликий жаль, разюче не подібні, і він не міг вирушати на завдання з паперами, писаними рукою німецького гауптмана. Водночас виглядало б підозріло, якби він мандрував без жодних нотаток до майбутньої книги. Ця клята німецька ретельність, де тяжіння до вщерть занотованих гросбухів, ця педантична жадоба до нескінченних цитувань і посилань на геть усі джерела… Хай їм грець! Здається, великий сатирик Марк Твен, сміючись собі глузливо, писав, що, коли німецький вчений муж знайде для викладу однієї думки три варіанти, він не обиратиме кращий, а сумлінно, один за одним, впише всі три. До того ж реченнями одноманітними і довгими, як залізничні рейки, що сягають аж десь за обрій. І зараз Костя, мав нещастя власноручно долати німецькі науково-мовні путівці від обрію до обрію…
Він знову звернувся до нотованої Шеєром хроніки середньовічного ченця Віпона, секретаря й переписувача «цивілізатора дикунів» Конрада, відшукуючи, що б його скоротити у записах.
Хвилинами Костю чисто по-людськи обурювало, що він – хоче того чи ні – має набиратися філософії глобального злочину, неприхованого цинізму грабіжника, катівського уявлення про безвартість людського життя. Та ще й категоріями «історичного мислення». Однак мусиш, щоб вправно зіграти далеко не акторську роль вірнопідданого і переконаного вченого мужа нацизму.
«Сидить у горі Кіфхойзер імператор Фрідріх Барбаросса, – зі злим сарказмом мислив Костя. – Руда борода його росте на Схід, вистелюючи шлях закутим у залізо хрестоносним воякам. Прокинеться Фріц Рудобородий, коли заквітне всохла груша, а здійсняться божевільні марення сновиди, коли рак свисне…»
Костя не тільки знав, що сама назва гітлерівського «Плану Барбаросса» пов'язана з середньовічною легендою, увічненою кам'яним громаддям вартістю в 1 мільйон 452 тисячі 241 рейхсмарку та ще 37 пфенігів. Він бачив ту кам'яну потвору. Від тюрінгського містечка Бад-Франкенхаузена шлях веде до гори Кіфхойзер, передпліччя зеленого Гарцу. У горі Кіфхойзер – підземне лігвище Барбаросси. Ось там, за легендою, непереможний володар «Священної Римської імперії» німецької нації спить летаргічним сном у чорній печері, схиливши чоло, сповнене пречудових стратегічних планів, на кам'яний стіл. Його руда борода, якої понад вісім віків не торкалися ножиці перукаря, багатометрово стелеться вогненною стежиною по вогкій підлозі. Про інше умеблювання в печері легенда не згадує. Кам'яний стіл і доріжка з бороди – ото й усе.
Капітана Калину дратувала необхідність ретельно вивчати весь цей здокументований непотріб. Його завдання мало чітко визначений розвідувальний характер, пов'язаний з проведенням у вже недалекому прийдешньому навального наступу Червоної Армії_ та розгрому фашистських ордищ на Північному Кавказі. А ще – зав'язати втрачений тимчасово контакт з підпіллям. І от маєш – аби виконати його, необхідно від маківки до п'ят влізти в коричневу шкуру знавця вовчої історіографії і хижацької геополітики. Не лише вивчати, а ще й власноручно переписувати людожерські «заготівки». Він як міг гамував це недоречне почуття, та воно весь час жевріло, хоч і притиснуте свідомою волею.
«Тримайся, Костику, тримайся, хлопче! – напучував самого себе. – Не давай волі почуттям. На ратному полі без фронту і флангів солдат Батьківщини не має права воювати з відкритим забралом…»
Два з половиною кілометри брил-сходів ведуть на маківку Кіфхойзеру, до велетенського архітектурно-скульптурного несмаку – 25-ти тисяч кубометрів дикого каміння вагою у 125 тисяч тонн. Потворно і важко височить циклопічна вежа, увінчана кам'яною кайзерівською короною. Біля підніжжя закам'янів сплячий Фрідріх Барбаросса з бородою, що стелеться по землі. Перед ним кінно бронзовіє насуплений кайзер Вільгельм Перший. Легенда запевняє, що, коли засохла груша раптом розквітне, імператор Фріц Рудобородий нараз прокинеться, вийде з підземелля і знову поведе до звитяг «дранг нах Остен» [32]32
«Рух на Схід» (нім).
[Закрыть]німецькі легіони, щоб вогнем і мечем здобути життєвий простір – лебенсраум, а заодно і великий простір – гросраум. Слід гадати, що фюрер вважав, ніби саме в його особі розквітла засохла груша, бо це він для плану загарбання СРСР спочатку вигадав криптонім «Фріц», а потім ще прямолінійніший – «План Барбаросса».
Гауптман Шеєр, попри його теперішнє похмільне прозріння і прикре для його душевної рівноваги, але надто переконливе усвідомлення неминучого краху «тисячолітного» рейху, являв собою типовий зразок новоспеченого вченого, дбайливо викоханого в нацистському науковому інкубаторі.
Зовні це був середній на зріст, русявий та білобровий чоловік, худорлявий і гнучкий, фізично добре розвинутий і м'язистий, тренований по воєнізованих «таборах праці» для молоді, переважно з гітлерюгенду, ще однієї втіленої в життя «величної» і «геніальної» ідеї фюрера. Зачіску, як і багато-багато інших молодих німців, носив а ля Гітлер. Щоправда, тепер він намагався відкидати волосся з лоба, але воно – віддавна, чи не змалку, призвичаєне – вперто спадало навскоси, діагонально перекреслюючи його високе чоло з ще малопомітними зморшками. Його прозорі блякло-сірі, мов вода з Німецького моря, великі й трохи опуклі очі промовисто свідчили про те, що наймолодший представник роду Шеєрів з дідів-прадідів походить з північних провінцій старої Німеччини. Так воно й виявилося насправді – родовід його здавна мешкав у Шлезвіг-Гольдштейні. Ні, це не темноволосий, набряклий в пивних-бірхаузах і череватий зразок арійця баварського походження.
Була в ньому інша, вже внутрішня, типова риса – надзвичайне, якесь штучне, явно неприродне вміння мислити готовими, шліфованими, на диво заяложеними формулюваннями, що їх на відміну од «середньоосвітнього» німця він вільно пересипав довжелезними і громіздкими цитатами із різних джерел у рійних, придатних до певного випадку комбінаціях. Мабуть, у цьому й полягає єдино можливий «творчий пошук» у прокрустовому ложі нацистів для гуманітарних наук.
Здебільшого Шеєр наодинці був якийсь пригнічений, тихо сидів десь у кутку невеличкої садиби у горах, за містом і, якщо його ніхто не турбував, міг годинами мовчки тупо дивитися просто себе згаслими, невидющими очима. А втім, у розмові потроху жвавішав і, забувшись, звично просторікував, як у себе в «третьому рейху».
З розмов поступово вимальовувався сталий напрям його думок, який ще тиждень тому був для нього визначальним у кар'єрі і наукових розвідках.
Провідна концепція – з часів Римської імперії германці утвердили себе головною, здатною до рішучого опору силою в центрі Європи. Нині вони – спадкоємці континентальної імперії стародавніх римлян. З давніх-давен, на різних етапах історичного розвою всього людства німці – найвойовничіша і найосвіченіша нація. Звідси – обумовлене самою еволюцією тяжіння й всенародне покликання до світового панування як до суспільного важеля перебудови світу за найліпшим німецьким зразком. Сам господь-бог поклав до рук німця месіанський хрест. «Гот міт унс» [33]33
«З нами бог» (нім.).
[Закрыть]на пряжці хрестоносного вояки, бо хрест – це меч. Сміливі тевтонські лицарі віддавна перебувають у невщухаючій борні з європейськими варварами-недолюдками, що завжди напосідали на них звідусіль. Тяжкі поразки минулого – наслідок нерозумного розпорошення сил нації. Однак нині, в умовах об'єднаної в панцирний кулак Великонімеччини, германці чистої арійської крові заповзялися нарешті утверджувати «новий порядок» на всій земній кулі. Причому Шеєр підкреслював спадкоємність, традиційність історичної естафети з минулого в сучасне, сьогоденну послідовну реалізацію породжених в минулому ідей. Це відбилося і в його нотатнику, який мав нещастя переписувати радянський офіцер-розвідник капітан Калина.
Нотатник Шеєра містив, приміром, три виписки з книги кайзерівського генерала Людендорфа «Мої спогади про війну 1914–1918 рр.», які умовно можна було поділити на рабовласницьку, економічну й стратегічну.
Перша: «Я не мріяв про територіальні загарбання ні на Україні, ані на Кавказі і мав намір лише одержати звідти ту сировину, котра нам була до краю необхідна для життя взагалі і продовження ведення війни… Я також планував по можливості використати людську силу цих країв, частково для формування військ, а частково, що обіцяло набагато більше, завдяки вербуванню робочої сили для фатерлянду на зміну тих німців, яких можливо було мобілізувати до війська».
Друга: «У Грузії нам необхідно було діяти енергійно… Нафту з Баку ми могли одержати лише в тому випадку, якщо ми покладалися б тільки на власні сили… Але головним питанням в усьому цьому було, звичайно, як нам потрапити в Баку».
Третя: «Окупація Грузії давала Німеччині можливість, незалежно від Туреччини, дістатися до кавказької сировини і одержати можливість експлуатувати залізницю, що йде через Тифліс. Ця залізниця мала величезне значення для ведення війни в Північній Персії, і експлуатація її під німецьким наглядом була б успішнішою, аніж за турецького сприяння. Нарешті, ми повинні були зробити спробу поповнити свою армію грузинськими військами, які могли бути використані проти Англії».
– Скажіть мені, Шеєре, – якось запитав Калина, – невже ви серйозно вважаєте захоплення півазійського континенту з Індією виключно силами групи армій «А» за можливе? Чи не здається це вам військовою фантасмагорією?
– Не здається, гер радянський гауптман, – забувши, що він не в Берліні, мстиво зазначив автор книги, котрій за всіх умов не випадало бути написаною. – Мене добре зорієнтували в Оберкомандо дер Вермахт [34]34
Верховне військове командування. Скорочено – ОКВ.
[Закрыть]. На особисте прохання самого рейхсміністра пропаганди доктора Йозефа Геббельса.
– І які ж орієнтири?
– Бачите, гер радянський гауптман, азійське питання стане на порядок денний лише по взяттю Кавказу. Спочатку Персію візьмемо в залізні клинці. З півночі – група армій «А», з півдня – африканська армія Роммеля, який звільняє зараз від англійського ярма Єгипет.
– Роммель – визволитель?
– У певному розумінні. Як і фон Клейст на Кавказі… Окрім того, з Туреччини рине спеціальний експедиційний корпус, що напоготові стоятиме до відповідного часу на болгаро – турецькому кордоні. З Близьким Сходом впораємося блискавично! На черзі – багатюща Індія. Першим проти неї діятиме свіже армійське з'єднання «Ф» – моторизований мобільний корпус під командуванням генерала Фельмі. Його споряджено і треновано спеціально для дій в субтропічних та екваторіальних умовах – у пекучій пустелі, холодних горах, тропічному трясовинні і непрохідних джунглях. Формується корпус у Греції. Там є відповідні умови. І партизани для тактичних тренувань…
– Та розумієте, Шеєре, все, що перераховане вами, лише жалюгідна жменька проти сотень мільйонів людей. Та ще додайте британські регулярні війська і французький іноземний легіон, що дислокується в Сірії. Невже вони складуть зброю за помахом чарівної палички з Оберкомандо дер Вермахт?
– Британців і французів виріжуть самі азіати. Відбудеться повстання поневолених, які готує «Абвер-Аусланд». Ми покладаємо надії на активну і рішучу підтримку «п'ятих колон», сформованих на відміну від європейських під націоналістичними або сепаратистськими гаслами. Візьмемо, наприклад, кочові і ще дикі племена вазірі, які досі не визнають державних кордонів від Персії до Індії та Арабії-Фелікс. Їхній ватажок Хаджі Мірза Хан мріє про створення власної держави вазірів під гуманним протекторатом Великонімеччини. Племена вазірі під проводом «факіра з Іпі», таке агентурне назвисько Хаджі Мірзи Хана, озброєні німецькими автоматами, кулеметами й легкими мінометами, які залюбки несуть на собі кораблі пустелі – верблюди. Усі вони готові повстати за першим наказом. Отже, з Близьким Сходом аж до кордонів перлини Британської імперії ми покінчимо однією своєю появою. Коли ж корпус «Ф» перетне кордон Індії, там повстане так званий «індійський національний рух» на чолі з ворогом англійців і другом Великонімеччини, відомим політичним діячем Субхасом Чандра Босом. Отакі у нас ретельно виважені перспективи. Але спочатку – Кавказ. Строк захоплення – наступний вересень, і одразу ж – стрімкий марш на Персію. Кавказька нафта забезпечить падіння Індії. Власне, – меланхолійно підсумував раптом зажурений Шеєр, – тему моєї історичної праці можна було б окреслити й так – «Завоювання. Індії на Кавказі». Але ж… – І він безнадійно махнув рукою, закрив нотатник і акуратно поклав його на місце, перед Калиною.
