Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Петро Поплавський, Юрій Ячейкін
ПОСЛАНЕЦЬ
Пригодницький роман

^©   _{http://kompas.co.ua  – україномовна пригодницька література}

Розділ перший
БУДЕННА НІЧ У «ВЕРВОЛЬФІ» [1]1
  «Вервольф»– «Вовче лігво» (нім.) – ставка Гітлера біля м. Вінниці під час війни.


[Закрыть]

Ад'ютант Шауб розбудив Мартіна Бормана далеко за північ, мабуть, аж наприкінці наради у фюрера, де обговорювалася директива № 45 на продовження операції «Брауншвейг» – наступу на Кавказ. Рейхслейтерові пощастило пробути в ліжку мало не півдоби. Виспався добряче, у тілі не лишилося й натяку на втому. Сон – найкращі ліки, а не спеції та мікстури лейб-медика гера Брандта. Ковток гарячої чорної кави довершив справу. Був єдиний, хто виглядав бадьоро і свіжо на відміну від Кейтеля, Йодля, Гальдера та інших чинів генштабу, що за ніч посіріли, мов той примарний, певно, уже недалекий на поверхні землі лісовий світанок. Мовчали – чи за звичкою («дер фюрер денкт фюр унс аллє» – «фюрер думає за всіх нас»), чи з цілковитого виснаження. Проте пізня ніч ще не позначилася на самому фюрерові, бо той лягав переважно під ранок і спав до полудня. Він холерично жестикулював, поляскуючи то ребром долоні, то всією п'ятірнею по циклопічних опуклостях глобуса.

– Як я уже неодноразово зазначав, – промовив він на повний голос, – кампанія в Росії наближається до свого логічного кінця і відкриває для нас блискучі перспективи. Тому всі сили ми кидаємо на південь з метою знищення супротивника на схід Дону, захоплення промислових, нафтових і останніх сільськогосподарських регіонів (Кубань) і всього гірничорудного Кавказу. Без нафти уже й так немічна Червона Армія просто сконає! Цими діями ми втягуємо у війну Туреччину, тоді наносимо блискавичний удар по Близькому Сходу – Ірану та Іраку, куди з Єгипту переможно рухається армія Роммеля, і виходимо до колоніальних володінь Англії, де безпосередньо контактуємося зі збройними силами Японії. Британська імперія впаде, мов струхлявіле дерево! Я вже зараз бачу наш переможний марш по Америці! Війні – кінець!

Гітлер обома розчепіреними руками охопив Євразію. Застиг на мить, потому рвучко обернувся:

– Під час липневої кампанії, що тривала лише три тижні, величезні тактичні завдання в цілому виконані. Тільки незначним частинам росіян пощастило уникнути оточення і полону під Харковом. Розбиті частини стягуються до Сталінграда, який, всупереч здоровому глузду, росіяни, видно, збираються захищати. Та дарма! У степовій смузі ніщо не стримає наших могутніх танкових таранів!

Фюрер схопив довгу указку і сперся на неї, мов на шпагу.

– Відтак наказую: після знищення ослаблих угруповань ворога південніше Дону найважливішим завданням групи армій «А» є оволодіння всім Кавказом, внаслідок чого росіяни втратять останні порти, і Чорноморський флот загине. Для цього, як тільки позначиться перший успіх танкової армії Клейста на головному напрямку Майкоп – Армавір, з'єднання 17-ої армії плюс румунський гірський корпус мусять негайно форсувати з Криму Керченську протоку і блискавично рухатися Чорноморським узбережжям уздовж залізниці. Угруповання з німецьких альпійських та єгерських дивізій повинне швидко захопити незахищені (за даними абверу [2]2
  Абвер– військова розвідка і контррозвідка.


[Закрыть]) перевали Великого Кавказу, стрімко вийти на з'єднання з кримськими частинами в районі Сухумі, щоб разом гнати росіян до турецького кордону, де напоготові чекають 26 найліпших турецьких дивізій. Водночас танки і мотодивізії Клейста виходять у район Грозного, заволодівають Військово-Осетинським та Військово-Грузинським шляхами. Кінець кавказької операції – захоплення Баку. Групі армій «А», окрім румунського гірського корпусу, буде передано ще корпус італійських альпіністів і словацькі моточастини. Для всіх операцій групи армій «А» кодова назва – «Едельвейс». Ступінь таємності – цілком таємно. Тільки для командування.

– Щодо групи армій «Б», – провадив фюрер далі, звитяжно виляскуючи по глобусу указкою, – то вона у стислі строки захоплює Сталінград, після чого повертає свої танки на Астрахань, паралізуючи усякий рух по Волзі, чим забезпечить плацдарм для наступу на Пантуркестан, що виявиться для нас легкою здобиччю і сам впаде нам до рук. Ця операція групи армій «Б» одержує кодову назву «Фішрейєр». Ступінь таємності – цілком таємно. Тільки для командування. При розробці планів на основі моїх вказівок, а також при ухваленні пов'язаних з ними наказів і розпоряджень вимагаю суворо і неухильно керуватися моїм наказом від 12 липня про збереження таємниці.

Борман спостеріг, що ледь помітна усмішка на мить торкнулася куточків, губ Гіммлера – не пихата й самовпевнена, як завжди, а зловтішна й глузлива. Однак це явно не був вияв незгоди. Просто обер-інтриган, безумовно, наготував комусь свою чергову капость. Але «кривавий Генріх» не зронив і звуку, і це ще більш насторожило Бормана. Хоче нашептати Гітлерові з ока на око? Про що і на кого? Отже, необхідно будь-що лишитися й після наради… Коли ж це у Генріха майнув усміх? Ах, так, одразу по словах фюрера про збереження найсуворішої таємниці.

– Які наслідки дала дезинформаційна операція «Кремль»? – запитав Борман, власне ні до кого особисто не звертаючись.

Він не спускав ока з Гіммлера, який незадоволено підібгав тонкі, злі губи, і з того зрозумів, що поцілив точно, отже, й перехопив у Генріха ініціативу. Тепер лишається тільки чекати дальшого розвою подій.

– Мій фюрере, – дещо врочисто наголосив генерал-фельдмаршал Кейтель, – нам ще належить скоригувати на ваш підпис «Директиву № 45» про наступ на Кавказ і Сталінград згідно з вашими геніальними вказівками. Якщо ваша ласка, хай для інформації про перебіг операції «Кремль» лишитеся генерал Франц Гальдер.

Фюрер схвально хитнув головою і помахом руки звільнив генералітет. Оскільки ідея операції «Кремль», що мала на меті ввести в оману росіян стосовно головного удару, належала самому фюрерові і він дуже пишався нею, бо «повчив» Канаріса, Гальдер намагався доповісти стисло, але й водночас якнайдокладніше:

– Мій фюрере, згідно в настановами операції «Кремль» командуючий арміями «Центр» фон Клюге ще 29 травня підписав «Наказ про наступ на Москву». Офіцери абверу успішно підкинули цей «ділком таємний» наказ росіянам.

– І це все? – грізно спохмурнів фюрер.

Гіммлер уже одверто всміхався, усім своїм виглядом глузуючи з цього звіту, та Гальдер не зважив на нього:

– Окрім того, здійснено цілий комплекс оманливих заходів: демонстративну аерофотозйомку оборонних позицій і споруд Москви, прилеглих районів Володимира та Іванова, рубежів Тамбов – Горький – Рибінськ, укріплень на Волзі від Вольська до Казані. Розмножено і розіслано до штабів всіх полків групи армій «Центр» детальні плани Москви та інших міст у районі «наступу». Підготовано нові шляхові вказівки «аж до кінцевої мети наступу», а також вказівки з новими назвами московських вулиць і ряд інших необхідних заходів, які тісно пов'язані у часі з нашим справжнім наступом на Кавказ та Сталінград.

– І росіяни повірили в цю дезу? – наполіг Борман.

Гальдер знизав плечима:

– Звісток нема. Операцію «Кремль» в цілому здійснював абвер, слід спитати у Канаріса.

Отут Гіммлер завдав очікуваного Борманом удару:

– Навіщо ж обов'язково у Канаріса? Вісті є у мене. – І підкреслив: – Дуже невтішні.

– Що це значить? – спалахнув фюрер. – Негайно поясніть!

Гіммлер клацнув замочком, розкриваючи свою неодмінну теку «на доповідь».

– Поки фон Клюге ще тільки збирався підписувати «Наказ про наступ на Москву», з Берліна в Москву було надіслано кодовану радіограму. Днями її розшифровано. Ось її зміст: «Джерело «Хоро». План Ш (мета – Кавказ) вступає в дію навесні 1942 року. Розгортання військ має бути завершено до 1 травня. Усе постачання з 1 лютого підпорядковано пій меті. Район зосередження військ для наступу на Кавказ: Лозова – Балаклея – Чугуїв – Бєлгород – Ахтирськ – Красноград». Інші радіограми джерела «Хоро» повідомляють з усіма технічними подробицями про нові типи бомб, нові навігаційні авіаприлади, про двигуни, що працюють на перекису водню, про торпеди з дистанційним керуванням і надсекретні замовлення заводові «Ауерфабрік» в Оранієнберзі… Мій фюрере, як це не сумно, але таємниці операції «Кремль», як і багатьох інших наших таємниць, для росіян не існує…

– Що це? – заволав фюрер. – Чистісінька зрада! Ніж у спину! Канаріс, цей лис Канаріс! Нікчема! Негідник! Куди він дивиться і що робить? – У куточках його рота почала збиратися піна. – Я знищу Канаріса! Я знищу всіх зрадників, скільки б їх не було! – Він несамовито тупотів ногами. – Якби не мій геній, Німеччина вже загинула б! Лише моя месіанська особа рятує становище! Хіба не доказ – оця натхненна ніч? Я розтрощу росіян і весь світ попри будь-яку зраду! – Нараз цей бурхливий потік несподівано вщух, і фюрер зовсім буденно запитав: – «Джерело «Хоро» – це так звана «Червона капела»?

Гіммлер гордовито випростався:

– Вона! І я вже знаю її склад…

– Генріху, хто вони?

– Навіть побіжний аналіз повідомлень свідчить, що в них переважають дані про Люфтваффе [3]3
  Люфтваффе– військово-повітряні сили.


[Закрыть]. Отже…

– Я питаю, хто вони?

– Обер-лейтенант Харо Шульце-Бойзен, керівник… З міністерства рейхсмаршала авіації…

– То це Герінг пригрів цю змію? – зловісно прошепотів Гітлер. – Що ж! Хай сам знищить цю більшовицьку Горгону в наших сталевих шерегах! На гільйотину! Ні, на ганебну кару – на шибеницю! Пригрів змію… А цей йолоп Канаріс…

Того дня знервований Франц Гальдер відвів душу – занотував до потаємного щоденника свій власний, глибоко затамований розпач, повну зневіру в будь-яку перемогу на Сході: «Недооцінка можливостей супротивника, що й надалі триває, набирає поступово потворних. форм і починає являти небезпеку. Це стає все нестерпнішим. Про серйозну працю неможлива навіть мова. Хворобливе реагування на речі під впливом моменту і повна відсутність розуміння механіки управління військами та її можливостей – ось що характеризує це так зване керівництво».

Прозріння Гальдера, як на ту пору, було запізнілим. Цілий світ уже знав: нелюдська колісниця мілітаристів не має гальм і зупину не знає. Її конче слід зупинити!

Розділ другий
ПАН БУРГОМІСТР ЖАДАЄ РОЗВАГИ

Писана, мов з гарної вітальної листівки, фрейлейн Крістіна Бергер, що з'явилася тут чи не з першими запилюженими моточастинами вермахту, не стомлювалася милуватися дивовижною і щодня мінливою величчю білого, мов найчистіші хмарки, і вищого за найвищі хмарини велетенського кам'яного громаддя Кавказького пасма. Це було справді вражаюче, дивне творіння природи, що, як здавалося з низини, здійнялося піднебесною стіною просто з рівного, неозорого степу Кубані, Куми і Тереку. Звісно (Крістіна усвідомлювала це), все було далеко не так, як ввижалося їй, але кам'яні велети заступали весь краєвид, і зачароване людське око просто оминало передгірки. Бо найперше бачиш Гуллівера навіть у найбільшому товпищі ліліпутів. Але як приворожує очі благородна сивина вічних снігів!..

Гарненька юнка з чутливою і сентиментально-вразливою душею, як і належить справжній німкені, фрейлейн Крістіна Бергер уже знала своїх сивих улюбленців на ймення. Циклопічним, могутнім чудовиськом грізно зависає білосніжний Дих-Тау; мов кришталь, зблискує гранчастими кригами стрімкий Кашкаташ; наче зіткані з тремтливого іскристого інею п'ятикілометрові гіганти Шхара і Джангі-Тау. Трохи праворуч і осторонь, ніби заглиблений у німу самотність, застиг у закрижанілому панцирі із сімдесяти семи льодовиків найвищий серед занімілих нартів-велетів блискотливий, сліпучий у сонячних променях двоглавий Ельбрус, що на сотні кілометрів, аж до упокореного на рівнині Тереку, світить м'яким перламутровим сяйвом, надаючи прозорому кришталевому повітрю невловимої чарівності. Усе це треба побачити на власні очі і відчути усім своїм єством, якщо воно щиро відкрите до мінливих нюансів приголомшливої і разом з тим витонченої краси. Крістіні тут добре і легко почувалося, бо гори-велети завжди дихали на рівнину кавказького степу цілющою свіжістю, якою, звитяжно змагали південну спеку.

Та вже другий день Крістіна Бергер не милується крізь навстіж розчинене вікно своїми сивопасмими улюбленцями, хоч саме з цього її кабінетного вікна одноповерхової управи найкраще видно двоглавого красеня, запанцированого в сліпучу кригу. Ельбрус – то не місцева назва. Для кабардинців він Ошхамако – Гора щастя, для балкарців Мінгітау – Гора тисячі гір, або Цар гірських духів, як хто це слово розуміє і що кому більше до серця. Але позаминулого дня цю Гору тисячі гір, цього величного Царя гірських духів, цю Гору щастя перекреслили за вікном дві потворні шибениці, що постали за одну ніч. Трупи повішених чорно темніли на святково сяючому тлі Гори щастя, ніби страхітливий символ жорстокого насильства над гордою людиною і величною природою. Коли Крістіна по роботі виходила з бургомістрату під розгойдану тінь прапора зі свастикою, очі її найперше натикалися на фанерні таблички, що висіли на грудях закатованих, – «Комісар» і «Партизан». Хто вони насправді були, ці люди? Адже фанера мала стандартні написи. Про це ніхто, навіть в їхній управі, не відає, і, мабуть, уже ніхто і ніколи» не дізнається: на допиті в гестапо вони не назвали себе… І ніхто з місцевих городян не назвав їх… Вона щоразу мимоволі прочитувала ці таблички – «Комісар» і «Партизан», – і світлу блакить її очей заступав потьмянілий синій смуток. Коли ж нарешті познімають з шибениць закатованих? Крістіна знала коли… Коли поведуть на страту інших… Не для того збито шибениці, щоб страхати людей порожніми зашморгами…

Другий день Крістіна не дивилася у широке вікно, прочинене навстіж до прохолодного повітря і сонячного тепла, а вперто й зосереджено тупила очі у повчальні інструкції для місцевої влади, розіслані по всіх новоутворених управах чи то гестапівцями, чи то працівниками СД [4]4
  СД– служба безпеки.


[Закрыть]. Зрештою, айн тойфель – один чорт…

«Майн гот! [5]5
  Боже мій! (Нім.).


[Закрыть]– враз схаменулася вона, мило морщачи лоба. – Адже для мене отакі думки абсолютно неприпустимі і навіть більше того – небезпечні. Я мушу хоча б на очах у інших радіти з того, що ліквідовано ще двох ворогів рейку. Коли я бачу трупи, мені слід негайно згадувати Гітлера, це надасть мені сил витримувати страхіття і гамувати нерви… Дер фюрер махт ес! Фюрер діє…» І, щоб відігнати ці вкрай шкідливі в її становищі і, безумовно, нелояльні до рідного фатерлянду думки, вродлива арійка заходилась ретельно студіювати нову інструкцію з ранкової пошти: «Необхідно пам'ятати, що службовці місцевої управи – то не є службовці тубільного населення, а тільки слухняні слуги німецького командування. Будь-яка самостійна дія забороняється».

Крістіна чула, як за її вікном зупинилося двійко солдатів, мабуть, за поширеною вояцькою модою, із закачаними по лікоть рукавами і застромленою за вухо цигаркою. Вони галасливо ґерґотіли і, мов жеребці, іржали, ніби перебували не на вулиці, а в казармі. Крістіна мимовільно прислухалася до їхньої мови.

– … Признатися, Франце, я від самого Ростова розмовляю з тубільцями виключно кулеметом. Як полосну по шибках з мотоцикла, тут тобі й без словника несуть усе, що тільки забагнеться.

– А в мене, Гансе, часто-густо так і сверблять руки, щоб пальнути з пістолета по юрбі, особливо на базарі. Це злочин дозволяти, щоб нажиралися місцеві дикуни. Не розумію, чому начальство почало тут воловодитись.

– Облиш, Франце, то політика – не нашого розуму діло. От я чув дійсно пречудову новину. Не знаю тільки, чи правда…

– А що таке?

– Наш гауптман [6]6
  Гауптман– капітан.


[Закрыть]запевняє, що всі землі завойованих нами країн будуть поділені між солдатами, які особливо відзначились і мають за це нагороди. Каже, усі землі поділять на величезні маєтки для солдатів-колоністів. Мовляв, ми станемо новою аристократією, а тубільці – нашими рабами… Та чи не бреше?

– Та не бреше твій гауптман. Каже чистісіньку правду. Не віриш? То я тобі прочитаю листа від моєї Лізхен. Ось слухай, що пише: «Дорогий Францику! Кульгавий після поранення твій славний камрад Фріц Брюггер шле тобі найпалкіше вітання і запрошує погостювати в його маєтку на півтори тисячі гектарів у Карпатах. Там Фріц завів м'ясо-молочне господарство для вермахту, за що йому дали двадцять душ кріпаків. Одного Фріц пристрелив за непослух на острах іншим…»

– Молодця! Люблю хвацьких хлопців!

– Слухай далі, тут прямо про нас: «А мене, як і тебе, любий Францику, більше приваблює субтропічний Кавказ. Я б хотіла влаштувати там наше затишне гніздечко, щоб була екзотика і море. А коли не подбаєш, як Фріц, я вмить згадаю, що він і досі до мене залицяється, хоч вже й кульгавий і поморожений…» Ну, тут вона, Франце, вже зайве чеше… То як тобі лист?

– Чудовий! Хайль Гітлер!

– Зіг хайль!.. Тільки що не кажи, а нашим жінкам в тилу нині без хазяйського нагляду важкенько доводитеся.

– Не розумію. Що ти верзеш?

– Та ти послухай, що Лізхен розповідає про фрау Штумм. Каже, прибігла дуже схвильована, уся в сльозах. Виявляється, у неї в корівнику повісилася російська дикунка, через що у бідолашних недоєних корів згоріло молоко. Яка нечувана, чисто азійська підступність і жорстокість до безневинних тварин! Фрау Штумм вважає, що кожна цивілізована людина спочатку подоїть корів, а вже тоді полізе у зашморг! Моя Лізхен з гросфатером заспокоювали її, як тільки могли. Адже корови повидужують, а за мізерну платню у концтаборі можна купити нову російську рабиню. Але ж ти знаєш, Гансе, фрау Штумм дуже скупа. Тепер ти зрозумів? Просто без чоловічої руки жінкам важкенько доводиться поратися з отим бидлом…

Голоси війни… Вони, долинали крізь відчинене вікно не лише м'ясо-молочною габатниною вояків-колоністів, а й оглушливим брязкотом важких танків, натужним ревищем високобортних машин з причіпними далекобійними гарматами, виттям низько шугаючих винищувачів, що хижо злітали з недалекого аеродрому, лунким кроком численних патрулів. Там, за вікном, відлунювала уся нелюдська і залізна, жорстока і безжальна партитура війни, її збитковий і прибутковий гамір…

Крістіна не завважила, як прочинилися двері з кабінету пана бургомістра. А сам пан Ліхан Дауров – віком десь за сорок, з акуратними щіточками вусів під горбатим носом, з масними, мовби навік сп'янілими вугликами-оченятами, трохи вже лисуватий, чому й не знімав високої кубанки сірого смушку, але досі міцний і жилавий – нечутно став на порозі і, гойдаючись з носків на п'яти м'яких чобіт, задивився на вродливу дівчину. Був у чорній довгополій сорочці з білим рядком дрібних ґудзиків. Сорочку перехоплював набраний у бронзу тонкий пасок з довгим кавказьким кинджалом у коштовних піхвах карбованого срібла. Під сорочкою виразно випинався трохи зсунутий з живота набік парабелум.

Зараз, дивлячись на цю холодну, як вода з гірського ручаю, і таку ж принадну для спраглого по жінці молоду німкеню, Ліхан Дауров губився в подвійному, суперечливому почутті. Він не забув, як ловко відповіла вона, коли заявилася до нього з німецької комендатури з запискою про влаштування на роботу в одній руці та арапником у другій – для здоровезного пса, що повагом ступав біля її звабливої ноги.

Ліхан тоді тільки хекнув, але спробував і в'їдливо підколоти:

– З вами усе ясно, ви – з фольксдойчів. Знаєте німецьку. А от чи має ваш пес відповідний зіпенбух [7]7
  Зіпенбух– родовідна книга, яку мусила мати кожна істинно арійська родина.


[Закрыть]?

Пес на те презирливо зиркнув на нього, а німкеня чарівно всміхнулася, зблиснувши разками чудових зубів, і дуже чемно відповіла:

– О, пане бургомістр! У цього пса такий розкішний родовід, що, якби ви могли з ним спілкуватися, повірте, у ваш бік він би навіть не гавкнув…

– Но-но, у мене тут не жартують! – похмуро застеріг пан бургомістр.

– Яволь! – відповіла вона, і з того дня Ліхан не бачив її усміху – мов замкнулася в непробивну і неприступну кригу. Дівча виявилося з твердим характером.

Але ж подобалася йому – струнка і міцно збита, спритна і легка на ходу, мов корінна горянка. А до нього – її пана – жодної дівочої уваги. От і зараз теж – не зводить очей з паперів. Хоч би краєм ока поглянула в його бік! Згребти б тебе, дівонько, під ковдру і по тому, так не можна – німкеня… Хай їй грець!

– Христю! – мало не заблагав. – Годі молоді очі паперами мозолити. Нумо погляньмо краще, яка сила-силенна вояків пре! Любо-дорого, око тішить… Ач, які добрі молодці йдуть з півнячими пір'ячками на шапках?

– З пір'ячками? – і справді зацікавилася Крістіна Бергер. – А що ж то за військова ознака?

– То ознака альпійських стрільців з дивізії «Едельвейс».

– Дивна назва…

– Це точно! Але кажуть, що в Альпах така квітка серед вічного снігу росте. Тепер «едельвейси» збиратимуть букетики для коханих на нашій Горі щастя…

– Дуже романтична й суто військова операція, – іронічно зазначила Крістіна.

– Мила. Христя, я вже вкотре вам кажу…

– А я вже вкотре у ваших очах читаю…

Така розмова у них виникала не вперше, і щоразу Даурову не велося.

Взагалі, якось йому не дуже повелося ще з того дня, коли його привіз у це курортне містечко на «самоврядування» сам верховний урядовець всього Північного Кавказу адигейський князь, генерал білогвардійської «дикої дивізії» у Корнілова, Денікіна і Врангеля, родовитий розбишака Султан-Гірей Клич. Прибули з великою залогою вишколених німцями «горців» з карального шуцманшафт-батальйону «Бергман», з білим генералом Шкуро під його особистим чорним прапором з вискаленою вовчою головою, з політичним керівником «національного руху» – обер-лейтенантом Теодором Оберлендером, що поважно сидів у лискучому «хорху», з німецьким кінооператором, спеціально відрядженим з Берліна, і завбачливо прихопленим хлібом-сіллю на вишиваному і самотужки випраному рушнику.

М'язисті «бергмани» хутко зігнали на майдан таку-сяку юрбу, випхали наперед сивого діда і бабу в хустині, поклали на їхні старечі і тремтячі руки хліб-сіль на рушнику, погрожуючи про всяк випадок канчуками. Застрекотів кіноапарат. Султан-Гірей піднявся на стременах і гаркнув:

– Люди! До нас воля прийшла! Ось вам бургомістр з місцевих – колишній більшовицький в'язень, а нині голова самоврядування пан Ліхан Дауров! Ще його батько-осетин вірою та правдою служив воїнству білого царя! Вільно живіть, люди, під мудрим проводом німецького фюрера. Слава Гітлеру-визволителю!

Султан-Гірей Клич поліз цілуватися з дідом та бабою і хліб-сіль забирати до проголошення наступного «акту самоврядування», а слово забрав біляк Шкуро.

– Козаки! – загорлав він до натовпу дідів, бабусь і жінок з дітьми, в якому тільки де-не-де витикалися насунуті на самі брови засмальцьовані кепки та старі кубанки. – Чи пам'ятаєте ще мене, свого бойового отамана? Га? Більшовичкам не до шмигн було! Ха-ха! Тож дозвольте, панове терські козаки, отаманові до вас батьківське слово мовити. – Шкуро враз зігнав з обличчя штучну посмішку і споважнів: – Я, наділений високим довір'ям, гучно кличу вас усіх, панове козаки, до зброї і оголошую всезагальний козацький сполох на Кубані, Кумі і Тереку. На Дону б'є сполох генерал Краснов! Піднімайтеся під моє старе знамено «вовчої сотні» всі – від малого до старого, в кому струменіє гаряча козацька кров. Дружно відгукніться на мій поклик, і ми усім козацьким станом нашим доведемо великому фюрерові-визволителю і хороброму німецькому вояцтву, що ми, козаки, вірні друзі і в добрий час, і в лиху годину! А мені б тільки з вами на Кавказ дістатися. Там мене, старого вовка, кожен пес пам'ятає! Ха-ха! Як приїду білим конем, одразу весь Кавказ підніму проти більшовиків. Ну? Хто з вас перший зважиться на запис до нашого козацького коша на куліш з салом та чарчину доброї горілки?

– Я!

З натовпу, розштовхуючи недбало жінок, вийшов порослий неохайною щетиною чолов'яга у брудному ватнику та забрьоханих кирзаках, узяв за вузду, мовби вірний джура, отаманського коня і застиг, дивно глипаючи очима. Шкуро теж витріщився на нього, небоязкого і, видко, добре школеного, аж раптом з неудаваною радістю скрикнув:

– Сотник Доманов! Ти?!

– Впізнав, – тихо мовив чоловік у ватнику.

– Звідки ти узявся, вовчисько?

– З радянської в'язниці. З камери.

– Ну, слава Йсу, скінчилися твої муки!

Старий лицедій Шкуро, розчулено сопучи і покректуючи, зліз зі свого тонконогого огира, обійнявся з колишнім сотником, тричі почоломкався за християнським звичаєм і змахнув широким рукавом «скупу чоловічу сльозу», якої, певно, не було й на спомин.

Невтомно стрекотів націлений на цю зворушливу сцену німецький кіноапарат.

Обер-лейтенант у лискучому «хорху» покликав пальчиком до себе забрьоханого сотника (мабуть, під час відступу червоних у плавнях кис), і «скупа чоловіча сльоза» не завадила Шкуро вчасно помітити цей промовистий хазяйський порух.

– Іди, козаче, іди, коли отаман кличе, – підштовхнув Доманова у плече до «хорха». – Благословляю на службу Великонімеччині… Кроком руш!

І що ж? Замислена Дауровим товариська вечірка з необмеженим достатком у напоях перетворилася в п'яну оргію на вшанування більшовицького в'язня сотника Доманова. Тьху на нього! Який з нього в'язень? Просто прокрався в якійсь радянській установі, де пітнів зі страху під чужим прізвищем. Злодюга нещасний!.. От Ліхан – таки добре сів. Можна сказати – фундаментально! А все через необачність майора з «Абвер-Аусланду» [8]8
  «Абвер-Аусланд»– абвер за кордоном.


[Закрыть]гера Шульце-Хольтауза…

А так, цей бундючний дурень з відомства Канаріса хизувався собі під личиною «історика-дослідника» доктора Бруно Шульце, невтомного шукача стародавніх джерел з історії народів Кавказу, але й гадки не мав, що сам став для чекістів пречудовою знахідкою. Влаштовуючи зустрічі з таємними агентами в музеях і старовинних храмах, пихатий «доктор Бруно» виявив усю відому йому шпигунську мережу. Навесні 19.41 року разом сіли на осоружну лаву. Світ надовго зробився ґратчастим, а одяг – виключно у смужку…

Аж ось – війна!.. Ростовську в'язницю евакуювали в тил. Поїзд повільно котить голим, мов бубон, жовтим степом. Дах «вагонв'яза» розпечений, гратовані віконця не рятують від важкої, липкої задухи, суха пилюка, що й сюди сотиться з висушеного на порох степу, пече губи. Нараз з ревищем низько шугнули німецькі літаки. Виття бомб, оглушливі вибухи, крики і дикі зойки, безжальний кулеметний дріб з блакитного підсоння. Вони панічно гамселять у замкнені двері, воліючи одного – вискочити, випасти, виповзти з пастки «вагонв'яза». Раптом сліпучий спалах жорстоко шарпнув вагон, розтрощив кут, той, де назовні містилася варта, дихнув полум'ям. В'язні, що лишилися в живих, сполохано сипонули навсебіч, гнані безтямним жахом, кинулися, хто куди, лишаючи по собі забитих і поранених.

– Стій, стій! – кричать розгублені конвойні. – Стрілятиму!

Та хто зупиниться, коли кулі й так свищуть? У цій метушні, охоплений тваринним жахом, в'язень Дауров утік світ за очі. Спочатку сам не тямив, де опинився, в якій місцевості. Блукав по степу всю ніч, лише під ранок, вкрай знесилений, набрів на якесь болото з рятівним очеретом і каченятами, які ще тільки вчилися махати крильцями. У тому болоті Дауров жер навіть жаб'ячі ніжки… Потім дістався до гір, де знову клацав зубами від холоду, поки не пощастило поновити зв'язок з абвером. У формі радянського командира здійснив кілька диверсій в непевній тоді прифронтовій смузі…

І яка ж йому дяка за ці життєві тортури? Отой кримінальний злодюга Доманов вмить пішов угору, бо слушно «підіграв» у спланованому Оберлендером спектаклі, – нині з високими повноваженнями абверівського «Дінстштеллє» [9]9
  Підрозділ абверу.


[Закрыть]і штабу «козачого стану» ганяє собі машиною від Ростова до Запоріжжя, затягуючи «добровольців» до спеціального загону похідного отамана Павлова. А він, Дауров, досі скніє в безвісті, «урядуючи» в миршавому містечку, з якого більше половини городян пішли разом з червоними…

І не інакше, як для збереження душевної рівноваги пан бургомістр без усякого зв'язку з попередньою розмовою понуро бовкнув секретарці про свою мрію і свою надію:

– Німці обіцяли мені дуже високу посаду у Владикавказі [10]10
  Місто Орджонікідзе.


[Закрыть]. Коли очолю там бургомістрат, я вас озолочу…

– А ще довго мені чекати на цю хвилюючу сцену? – не без іронії поцікавилася Крістіна.

– Запевняю – не дуже.

– Ніколи не вірила хатнім віщунам…

– А я не віщую – я знаю. Зважте самі: втрати у червоних страшенні, танків нема, боєприпасів теж – відрізані від своїх двохсоткілометровою смугою, якась жменька знекровлених частин змушена захищати довжелезний фронт, зв'язок обірвано, комунікації зруйновано. Перед німцями – ріденький ланцюжок слабких загонів. Німцям потрібна нафта Грозного і Баку, тому битимуть в одну точку – на Владикавказ, щоб танкопрохідною долиною Алхан-Чурт рвонути до нафти.

– О, та ви справжній стратег, пане бургомістр!

– А ви не смійтеся… У росіян є розумне прислів'я: сміється той, хто сміється останній. А я додам: найвеселіше сміється переможець і найсумніше плаче переможений… А що ми бачимо із вашого вікна з чудовим краєвидом?

По дорозі рухались німецькі війська: тринадцята. танкова дивізія генерал-майора Герра і третя танкова дивізія генерал-майора Брайта. Це – близько чотирьохсот танків… Піхоти понад тридцять тисяч на чолі з уславленими генералами фон Рюкнагелем і фон Клеппом… Крістіна дивилась і запам'ятовувала, нічим зовні не виказуючи, що це її цікавить.

– З чудовим краєвидом?.. Пан бургомістр має на увазі шибениці?

– Маєте рацію, фрейлейн, шибениці слід було б зрихтувати десь подалі. Та я не про них. Я про ту залізну міць. За кілька днів ми будемо в столиці Осетії. І тоді… Ет, до дідька столицю!

Це трапилося вперше і тому дещо несподівано, хоч Крістіна побоювалась, що колись пан бургомістр знавісніє. І тепер пручалася з усіх сил, коли побуряковілий Ліхан, спітнілий і напружений, схопив її за руки і потягся слизьким ротом до її уст…

Аж тут двері рвучко і без стуку розчахнулися, хоч у передпокої завжди куняло по парі поліцаїв.

– Хто насміли… – ревнув було пан бургомістр і враз занімів з виряченими очима.

У двері, гучно гупаючи підкутими чобітьми, сунули німецькі автоматники, а з ними сам гер комендант, худий і високий, мов жердина, гауптман Функель. Він винишпорив покої швидким, прискіпливим поглядом і шанобливо поступився місцем іншому – кремезному, рожевощокому штурмбанфюреру СС [11]11
  Штурмбанфюрер СС– відповідає загальновійськовому званню німецької армії – майор.


[Закрыть]. Есесівець зневажливо закопилив губи, дивлячись на розбурханого бургомістра, що похапливо застібав комір сорочки, а ногою штовхав під стіл кубанку, що впала з голови під час його атаки на Крістіну. Лисуватий череп ряснів від поту. Есесівець скоса поглянув і на Крістіну, обличчя якої палало червоними плямами, і щось тихо сказав до свого почту.

Гауптман Функель погано володів російською мовою, а тому допомагав калічити її твердим, як цвях, вказівним пальцем, яким щонаслові дзьобав очманілого пана бургомістра.

– Гер штурмбанфюрер спрашівайт: ві хотель баловаться с девочка, да?

– Що ви, пане? – сполотнів, мов гудзі на його сорочці, Ліхан.