Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Розділ дванадцятий
ЦІНА І БЕЗЦІНЬ

Задум Клейста – план Клейста– дії Клейста… Він був завчасно з'ясований і повідомлений і все ж виявився фатальною несподіванкою, що зламала лінію фронту і сталевими клинцями танкових ножиць шматувала заскочені зненацька, відірвані одна від одної радянські частини, що втратили зв'язок зі штабом, а відтак пружність координованих дій.

Три тижні не вщухав штурм Ельхотових воріт, що відчиняли Алхан-Чуртську долину – шлях на Грозний, Махачкалу і Баку, а також на столицю Північної Осетії Орджонікідзе і далі – на Військово-Грузинську дорогу і Дар'яльську ущелину, до серця Іверії Тбілісі. Штурм дедалі слабшав, але не вщухав ані на день. Клейст знімав з позицій пошарпані частини, але назад вони вже не поверталися. Дивізія СС «Вікінг» взагалі була перекинута в район Сталінграда. Здавалося, становище стабілізується, німці виснажилися, їхній «залізничний» графік зруйновано. Аж раптом з району Баксаненка і Старої Фортеці Клейст завдав нищівного удару – у наступ на столицю Кабардино-Балкарії Нальчик ринули одразу дві танкові дивізії, за ними – гірськострілецька дивізія румунських вояків, посилена ударними моточастинами німецької піхоти. 26 жовтня командування групи армій «А» доповідало фюрерові, що особисто керував кавказькою операцією під кодовою назвою «Едельвейс» по телефону через Сталіно – П'ятигорськ – район Нальчика, сидячи в бетонованому підземному лігвищі «Вервольф» під Вінницею: «У районі 1-ї танкової армії наступ на Нальчик, вочевидь, захопив супротивника зненацька. Танкові дивізії вже першого дня просунулися до Псиганса, деякі їх частини звернули на північ і створили передумови для оточення приблизно чотирьох дивізій супротивника. Знищення цього угруповання мусить завершитися за кілька днів. Супротивника відкинуто в гори. Уявляється, що просунення танковими силами в південному, а потім у східному напрямі на Орджонікідзе відкриє широкі перспективи…» Танкова підкова захопила Нальчик. Запеклі бої зруйнували Чіколу, Дігору, Ардон і Кірово. Зранку 2 листопада ворог силами до 100 танків прорвав зовнішній обвід Орджонікідзевського укріпленого району на дільниці Фіаг-Дон – Дзаурікау і передовими частинами вийшов до передмістя столиці Осетії. Увечері того ж дня він захопив Гізель – місто за якийсь десяток кілометрів на північ, обійшовши з півдня намертво замкнені Ельхотові ворота. На безпосередніх підступах до Орджонікідзе, на вкрай вузькому фронті, ворог страхітливою потугою атакував гірське селище Майрамадаг, яке захищала лише зведена бригада з курсантів військово-морських училищ. І знову, як це було в Одесі і Севастополі, Керчі і Новоросійську, а тепер далеко від моря, в крученому хаосі захмарних гір, зринуло моторошне для ворога словосполучення «чорна смерть» – моряки стояли непохитно проти цілої гірськострілецької дивізії і абверівського полка спеціального призначення «Бранденбург», посилених авіацією, гірською артилерією і шістьма десятками «тигрів», обладнаних для бойових дій у горах. Майрамадаг намертво замкнув Суарську ущелину, що прямо вела до Військово-Грузинської дороги. Військова машина вермахту знову починала гальмувати, та це не завадило генералові кавалерії фон Макензену самовпевнено надіслати фюрерові хвальковиту телеграму: «Сили супротивника, що до останнього часу знаходилися на західному березі Тереку, можна вважати знищеними… Залишки їх, відкинуті в гори, йдуть назустріч своїй загибелі… Переслідування супротивника в напрямі Владикавказа триває». Смертельна небезпека чорною хмарою зависла над сивим Кавказом…

І тепер Калину проймав дедалі більший сумнів, чи доходять за призначенням його донесення. Він крок за кроком, слово «за словом перебирав подумки перебіг недавніх подій, сконцентрованих у напружені, сповнені небезпекою дні. Він знав, що з нього чомусь не спускає ока абвер, але не розумів, чим викликана підозра, причину пильного, повсякденного нагляду. З чого все почалося? І коли? Того ж дня, коли він побував на лінії фронту в Ельхотових воротах… Так, саме тоді його попередила Крістіна.

– Добрий день, фрейлейн Бергер! – привітав він її з машини, коли випадково побачив на вулиці.

– О, пане Шеєр! – обдарувала вона його приязною усмішкою. – Куди ви зникли і звідки з'явилися?

– Побував у «долині Смерті» і ледь видряпався з воріт Танатоса.

– Ви дуже інтригуєте мене і лякаєте водночас…

– А ми не дозволимо залякувати вас, фрейлейн, – озвався хтось за її спиною, – є ще лицарі, ладні в ім'я прекрасної дами ламати списи на вогнедишних драконах.

– О, це ви, пане майор Штюбе! Ви так непомітно виникли, що я навіть наполохалася… Знайомтеся, це пан кореспондент з Берліна Адольф Шеєр, а це – грізний винищувач шпигунів пан майор Штюбе.

– Дуже приємно, – мовив Штюбе.

– А мені ще й цікаво, – засвідчив Шеєр. – Сподіваюся, що й звитяги абверу прикрасять сторінки моєї книги.

– Цілком можливо, – ввічливо зазначив майор. – Але поки що я не заважатиму вам брати захоплююче інтерв'ю у чарівної фрейлейн. Маю честь!

Штюбе козирнув і, не озираючись, пішов світлою, сонячною вулицею. Місто оповило тепло бабиного літа, і походжати було просто приємно, якщо це дозволяли службові клопоти.

– Вас підвезти? – запитав Шеєр.

– Е ні, краще скористаємося прикладом майора, якщо ви не заперечуєте. Погода пречудова, а вона тут нестійка, за якусь годину і сніг може впасти. То як, пристаєте на мою пропозицію?

– Із задоволенням, фрейлейн!

Вони неквапом пішли вздовж вулиці, капітан – привітно усміхнений, фрейлейн – поблажлива й трохи кокетуючи. Так принаймні здавалося, якщо дивитися на них збоку. Ганс Лютке тихо вів машину вслід.

– Останні вісті, – весело сяяла Крістіна Бергер. – В Ельхотових воротах загинуло 18 700 солдатів і офіцерів, втрачено 384 танки.

– Чудова плата за ваші вчасні повідомлення, фрейлейн! Тепер ви розумієте, чому саме мусите лишатися тут? Ваш бій іде без лінії фронту, та ворог сплачує високою ціною…

– Розумію, гауптмане, й раніше розуміла… Але щоночі йдуть арешти, а я щодня – на допитах. Тримаю себе в нервовому кулаці, дивлячись на страхітливі тортури і нескінченні садистські катування…

– Облишмо про це, Крістіно, мені чисто по-людськи шкода вас, та я не вмію на словах співчувати, коли не можу допомогти ділом… Перейдемо до справ. Нібито Клейст має намір повести наступ на Орджонікідзе з району Нальчика. Місцевість там танкопрохідна… Ви нічого не чули про це?

– Про наступ – нічого. Але знаю: в район Нальчика почали перекидати 13-ту і 23-тю танкові дивізії, окремі частини мотопіхоти, румунських гірських стрільців…

– Значить, відомості вірогідні…

– Пане гауптман, будьте обережні – вами зацікавився абвер. Гадаю, і поява зараз майора Штюбе була не випадкова.

– З чого ви це взяли? – насторожився Шеєр.

– «Функ-абвер» [51]51
  «Функ-абвер»– військова радіоконтррозвідка.


[Закрыть]засік роботу невідомої радіостанції в нашому районі. Майор Штюбе мав розмову з штурмбанфюрером Хейнішем. Згадував тебе…

– Що саме?

– Мовляв, ти занадто цікавишся військовими об'єктами і дислокацією армійських частин…

– І що на це Хейніш?

– Сказав, що теревені Штюбе – курям на сміх і що офіцери абверу, мабуть, ладні й рідну матір запідозрити. А цікавість Шеєра – цілком виправдана, бо пояснюється специфічною тематикою його книги, і що про це прямо зазначено в його відомчому приписі.

– І Штюбе?..

– Не сперечався…

– Кепсько… Що ж, скористаємося запасним варіантом – вісті термінові.

– Я турбуюся за тебе, Адольфе. Тебе можуть…

– Можуть… Але що б там не сталося, тримайся, Крістіно! Стисни зуби і тримайся…

– Тобі слід зникнути…

– А завдання? Ні, ще зарано…

– Але ж ризик…

– А як без ризику в нашій справі, фрейлейн?

Майор Штюбе не сперечався – він підозрював. Всіх і все. Він не вірив у випадковий збіг обставин, ситуацій, що виникають в стосунках людей. Випадковість? Вона вірогідна лише тоді, коли пташка капне на кашкета… Цю рису всеосяжної недовіри йому прищепили у розвідшколі для асів шпигунської служби «Орденсбург Кресінзее», розташованої у Фалькенбурзі. Сюди, в інкубатор шпигунської еліти, неоднораз навідувалися ще до війни Гесс і Гітлер, Гіммлер і Герінг, про Канаріса годі й казати. Сюди для ознайомлення з досвідом підготовки агентурних кадрів спеціально приїздив італійський дуче Муссоліні. Як таблицю множення, кожен з випускників повинен був назавжди засвоїти «20 заповітів» цього своєрідного кодексу нацистського шпигуна. Зокрема:

«Не довіряйте нікому. Не забувайте, що лише той агент, який наслідує це правило, гарантований від провалу. У розвідці той, хто живе один, живе довше…»

І так далі.

«Не довіряйте нікому…» Чому ж він, Штюбе, має довіряти якомусь Шеєрові, що мов з неба впав зі своєю надмірною цікавістю у розпал військових операцій?

… Крістіна як у воду дивилася: на очі надто часто почав натрапляти «опель» з прим'ятим лівим крилом. Нагляд. Спостереження. Здається, точнісінько таку Шеєр бачив у абверівців, хоч номер було змінено. Отже, про те, щоб поїхати до тайника по рацію, не могло бути й мови.

– Гансе, машина в порядку?

– Так точно, гер гауптман!

– До П'ятигорська бензину стане?

– Повний бак.

– Тоді поїхали, треба навідатися до редакції армійської газети.

«Треба навідатися…» Адольфу Шеєру – як військовому кореспонденту для налагодження ділових контактів з колегами, розвідникові Калині – для встановлення зв'язку з підпільником на ім'я «дідусь Маклай». Калину попереджали: тільки за виняткових обставин дозволено йому звернутися до цієї людини, що працювала грубником, а разом з тим ще й двірником і мийником машин у редакції армійської газети. Чи зараз виняткова потреба? Мабуть, так: відомості про те, що німці збираються обійти Ельхотові ворота з нальчицького напрямку, були нагальні.

– Слухай уважно, Гансе. У П'ятигорську ми заїдемо до редакції армійської газети. Там я спробую зв'язатися з нашою людиною, він у них працює грубником. Якщо мене раптом спіткає невдача, дій за обставинами, діставайся сам до Кисловодська. Запам'ятай пароль і адресу, за якою тобі на випадок чого слід буде з'явитися…

Протягом усього шляху Шеєр бачив інтенсивний рух вантажних і танкових колон, йшли колони вояків, котили на причепах гармати. Іноді позаду виринав «опель» з прим'ятим крилом. Німецькі патрулі раз у раз зупиняли, вимагали документи, на в'їзді до міста шлях перетинав смугастий шлагбаум. Зрештою, це було навіть зручно, бо тут Шеєр дізнався, де розміщено редакцію, і не довелося плутати по незнайомому місту. У подвір'ї редакції машина Шеєра виглядала білою вороною, точніше – забрьоханою на розкислих путівцях вороною, серед чистеньких, вилискуючих редакційних машин. Видно було, про машини хтось добре дбав. Однак «опель» з пом'ятим крилом теж був не в кращому стані і теж понизу був увесь заболочений. Він заїхав до редакційного подвір'я слідом. Ніхто з нього не виходив.

– Помітив «опель» з особливою прикметою? – запитав Шеєр водія.

– Давно.

– Будь уважним. Від машини – ані на крок.

– Настирні, навіть не криються…

– Певно, вважають, що не маємо очей на потилиці, – пожартував гауптман, – і це відповідає дійсності, Лютке.

Двері до приміщення редакції майже не зачинялися, панувало якесь піднесене збудження, швидко сновигали офіцери. Шеєр відшукав кабінет редактора, увійшов хазяйновито – без стуку.

За столом сидів худорлявий майор, чисто виголений, з тонкими рисами обличчя, гармонію якого порушували тільки надміру товсті, якісь набряклі губи. Одягнений був з військовою елегантністю: френч з дорогого сукна, явно шитий на замовлення. Краватку до білосніжної сорочки шпилив чорний павучок свастики. Одне слово, в минулому, мабуть, модник, на якого раптом одягли військову форму. Тримаючи в руках машинописні аркушики, він недбало втовкмачував маленькому й кругленькому офіцерику, якому більше пасували б товстий халат і м'які хатні виступці, а не мундир, що зім'явся на ньому, мов ганчірка:

– Ні, так, любий мій, не піде… Ми для кого пишемо? Для солдатів, які важать життям, чи для туристів, що приїхали байдикувати, милуючись природою? До того ж не сьогодні-завтра ми ввійдемо у Владикавказ, а ти лопочеш про якийсь опір росіян… Який опір? В Ачікулак уже прибув корпус «Ф»! Чув про нього?.. І непогано було б підібрати слушну цитату…

– Але росіяни, – знітився товстунчик, – справді просто-таки дивують. Їхня впертість, фанатизм у бою… Їх не лякає смерть! Це правда…

– Якщо мені буде дозволено, – подав голос Шеєр, – я нагадаю слова Йозефа Геббельса: «Більшовицький солдат демонструє іноді дійсно дивовижну байдужість до смерті, яку було б надто завеликою честю вважати хоробрістю».

– Оце влучно! – зрадів майор і звів очі на новоприбулого. – Ви до мене, пане гауптман?

– До вас, пане майор. Я прибув з рейхсміністерства пропаганди, – Шеєр простягнув свій «убивчий» для газетярів документ.

– О! – споважнів майор і похапливо докинув товстенькому любителю гарних краєвидів: – Ідіть і зробіть, як наказано! – А коли той, лякливо задкуючи, вийшов, заяснів до Шеєра найприязнішою усмішкою: – Пане Шеєр, ми давно вас чекаємо і з радістю надрукуємо все, що ви нам запропонуєте. Прошу, роздягайтеся і сідайте якнайзручніше.

– Дякую, майоре. Я дійсно хочу запропонувати вам нарис про вояків генерала Траугота Герра. Щойно видряпався з пекла, що зветься Ельхотовими воротами… Маю фотознімки! У тому числі обох генералів – Герра і Хольмана, що полягли в долині звитяги як прадавні герої.

– Чудово! У вас уже написано?

– Так, – він простягнув аркушики.

– Негайно дамо в набір. Розповідайте, як дісталися.

– Кепсько. Шляхи жахливі. Погода дика. Холод собачий…

Майор хутенько натиснув ґудзик електродзвінка, і до кабінету негайно ввійшов лейтенант.

– Вибачте, гауптмане… Голубе! Оце – до набору. І ось що: де наш грубник? Отой чортовий Маклай! Здається, у мене сьогодні не опалювали… Потурбуйтеся негайно!

– Слухаюсь! – клацнув закаблуками лейтенант.

– Зараз потеплішає, пане Шеєр. А поки що, коли не заперечуєте, погріємося коньячком. Згідно з місцевим звичаєм гостинності… То як?

– Із задоволенням!

– Як бачите, у мене, мов на замовлення, – піднос, пляшка, чарки і лимони з цукром. Прозіт! За ваші творчі успіхи.

– Дякую! – Шеєр маленькими ковтками випорожнив чарку. – Мої успіхи… Вони починають мене непокоїти, пане майор.

– Чому так?

– Події підстьобують, не дають часу для ґрунтовних роздумів і ретельних наукових студій. Візьмемо корпус «Ф» генерала Гельмута Фельмі. Адже це – Індія! І поява його тут віщує швидке наближення історичних подій.

– Істинно так!

– Отже, корпус «Ф»…

– Ще не час, дислокується в тилу. Проте прямо з маршу змушений був вступити в бій.

– У тилу? – здивувався Шеєр.

– Взагалі історія не дуже весела, – мовив франтуватий майор. – Річ у тім, що більшовики примудрилися перекинути в наші тили цілий козачий корпус – вони пройшли абсолютно бездорожнім і безводним степом. Рухалися виключно вночі. І от несподіваним ударом захопили Абдул-Газу, Махмут-Мектеб, Берізкін і ринули на Ачікулак. Сподівалися на легкий успіх, бо гарнізон міста складався лише з батальйону піхоти, щось чотирьох сот вояків, і трьох десятків танків. Та їх зустрів вишколений спецкорпус генерала Фельмі! А це не містечковий гарнізон, розманіжений на яйках та курях. Ясне діло, козачків пошматували страхітливо…

– А хіба козаки не на нашому боці? Я чував, що вони в усьому підтримують запровадження нового порядку?

– Хто – козаки? – обурився майор. – Усе це химерні вигадки Розенберга, сидить у Берліні і всім задурює голови своїми кабінетними теорійками… Тих козаків ми тепер використаємо як тяглове бидло, як живий сільгоспреманент. Вже організовано майстерні, де виготовляються полегшені лемешики для людських запряжок. Навесні оратимемо землю на збатожених козачих спинах. Як завжди, фюрер був абсолютно правий, коли казав, що повойовані народи мають значення лише з економічної точки зору. Це раби, яких приборкає тільки найсуворіший режим.

Цієї миті увійшов супроводжуваний лейтенантом невеличкий дідок зі скуйовдженою борідкою. На ньому незграбно сидів брезентовий плащ, з-під якого виглядали гумові чоботи. У руках м'яв шапку-ватянку.

– Чому не запалив грубку? – порівняно непоганою російською мовою запитав майор.

– Якийсь незнайомий полковник, пане-гер, примусив мене мити його машину, – похмуро пояснив грубник.

– Як це – примусив? Ти ж на службі!

– А просто – дав ляпаса і пообіцяв пристрелити, мов собаку.

– Ну, дав він тобі по пиці, але ж не пристрелив. Куди ти подівся?

– Пішов митися і сушитися.

– А я мушу мерзнути? Що за дикий народ… Я тобі теж зараз затоплю по мордяці! Ти, свиното, видно тільки й тямиш, що мову жестів.

– Пане майор, – зупинив його Шеєр, – що то за людина? – Прикмети підпільника-радиста збігалися.

– Недолюдок, а не людина!

– Що він хоче? Я зовсім не розумію російської мови.

– У тім-то й річ, що він нічого не хоче, а надто – працювати. Справжнє двоноге втілення ледацтва! Та ще з ненажерливою утробою…

– Він у чомусь завинив?

– Розумієте, якийсь полковник примусив його мити машину, то він знехтував своїм обов'язком запалити у мене грубку. І от наслідок – ми з вами сидимо, як в морозильнику!

– Миє машини? – радо підхопив Шеєр. – Моя теж по дашок забрьохана!

– Гаразд. Вимиє! Та спочатку хай запалить грубку.

– Добре. А я тим часом попереджу свого водія. Мій Ганс може цьому дідові звернути шию, мов півню…

Лютке розташувався у машині по-панськи – розвалився і поважно читав свіжий номер «Панцер форан». «Опель» з особливою прикметою усе стояв. Мотор його тихенько хурчав, водій палив цигарку, ще якихось двоє бовваніли на задньому сидінні.

Шеєр відчинив дверцята і нахилився до Лютке:

– Підготуй спідометр… Цифри не забув?

– Ні.

– Слухай: зараз із сарая з дровами піде дідок. Потім він митиме нашу машину. Накажи йому протерти скло зсередини. Збагнув? Він зніме показання спідометра.

– Слухаюсь, гер гауптман!

Двійко в «опелі» тупили в них чотири ока. У Шеєра була єдина можливість зав'язати контакт з грубником, і то – миттєвий, коли той понесе дрова і заступить шлях.

Ось він вийшов із сарая. Навсебіч стирчать цурпалки…

– Шнеллєр, русіше швайне! – загорлав Шеєр, входячи в приміщення слідом за грубником, і швидко мовив у спину: – Потрібні виступці сорокового розміру. Не озирайтеся!

– Ношу сорок п'ятий, – буркнув той.

– Зараз митимете мою машину. Спідометр… Цифри… Терміново передайте їх до Центру. Крім того: в районі Ачікулак – Норток корпус «Ф». І ще: унтерштурмфюрер Майєр служить у Хейніша. Викликає інтерес. Вивчається. Будьте обережні: у дворі машина абверу. Все. Геть з дороги, свиното!

…І ось тепер Адольфа Шеєра нуртували запитання: чи все зрозумів «дідусь Маклай», чи добре запам'ятав цифри, чи пішла в ефір радіограма? За повідомлення Крістіни Бергер німці сплатили високою ціною. Чому ж його інформацію знецінено? А що це так, сумніву не лишалося. Чи, може, не дійшла, не почута? Він ще двічі їздив до П'ятигорська, і щоразу «дідусь Маклай» за наказом пана редактора ретельно мив його машину. Чому ж?..

Розділ тринадцятий
ОПЕРАЦІЯ «ГАЧОК»

Гауптман Адольф Шеєр губився у здогадках, а майор Анзор Тамбуліді знав…

Тридцять сьома армія під командуванням генерал-майора П. М. Козлова тримала оборону на рубежі Тереку і Баксану, від Змійської до Гунделена. Німці тихцем накопичували тут величезні сили – піхоти мали втричі більше, на кожну нашу гармату – по одинадцять своїх стволів, на кожен міномет – по десять. Танків у Тридцять сьомій армії зовсім не було, а ворог сконцентрував танковий таран з двох дивізій. Про це було вчасно повідомлено – висновків не зроблено. Рано-вранці 25 жовтня фашистські літаки розбомбили армійський штаб у Долинському. Загинуло і було поранено багато штабних офіцерів. Штаб перебрався в непідготовлений КП у селищі Хасаньї і втратив оперативне керівництво військом. Першого ж дня наступу німецькі танки на дільниці 626-го полку прорвали оборону і пройшли вглиб на 20 кілометрів. Почався відступ – без зв'язку, у напівоточенні…

Знав також Анзор ще й інше: німцю бути битим! Ось тут, на підступах до Орджонікідзе, на його околицях, звідки вже б'ють німецькі міномети. І це було не теоретичне знання, не ортодоксальна й тупа переконаність, а глибока віра, яка жила в ньому і в інших. Що ламало німця з усією його перевагою в танках і літаках, гарматах і мінометах, власних вояках і приневолених «союзниках»? Найкраще відповів на це Анзорові зворушливий і водночас героїчний документ [52]52
  Нині зберігається в Московському музеї прикордонних військ.


[Закрыть], з яким він познайомився в політуправлінні:

«Протокол загальних партійних зборів застави № 12.

4 листопада 1942 року.

Присутні: Михеїв і Купріянов.

Порядок денний: Слухали товариша Алтуніна Федора Григоровича. Заява про прийом у партію під час бою.

Ухвалили: тов. Алтуніна кандидатом у члени ВКП(б), як такого, що довів у бою відданість партії, – прийняти.

Голова Михеїв.

Секретар Купріянов».

Протокол було нотовано на обгорілому, забрудненому клаптику шпалер, але складено по всій формі – з датою і підписами. До нього додано вже чистий протокол партійних зборів з докладною розповіддю парторга третього батальйону Г. Михеїва про обставини прийому до партії Алтуніна Федора Григоровича.

«… Коли дали наказ відходити, зв'язковий штабу не встиг повідомити нас про це. Ось так ми й лишилися у дзоті вчотирьох: сержант Алтунін, рядові Купріянов, Величко і я.

Місцевість перед дзотом рівнинна, заболочена, а подалік – два глибоких рови. З одного боку, добре це – для їхніх танків перепона. З другого – погано: в ярах непомітно для нас могла накопичуватися піхота.

Так воно й вийшло. Навколо нашого ковпака земля буквально ставала на дибки від мінометних вибухів. А потім через трясовиння полізла піхота… До темряви ми не відходили від амбразур. Лише вночі кілька годин подрімали по черзі.

Тяжко нам довелося тоді! Але найважчим виявився третій день. Бронековпак наш був у суцільному вогняному колі. Били звідусіль – спереду, ззаду і з боків. Ми опинилися в тилу у німців.

Домовилися тоді, що просто так не віддамо свого життя. У всіх хлопців були підстави ненавидіти фашистів. Доволі ми за рік війни надивилися їхніх звірств. А у Вані Величка фашисти матір повісили і сестричку малу розстріляли. Він опісля цього посміхатися розучився… Приготували ми по в'язці протитанкових гранат і вирішили, як тільки випаде слушний момент, вихопитися і кожному брати свій танк.

І тоді сказав мені сержант Алтунін, що прикро йому йти з життя безпартійним. Попрохав він нас з Купріяновим, щоб ми його в партію прийняли.

Коли ледь пригас бій, я відкрив партійні збори.

– Не маємо ми повноважень двома голосами прийняти тебе до партії, – сказав я йому, – але партія вибачить нам це порушення Статуту…

Протокол вів Павло Купріянов. Паперу, звісно, у нас не було, довелося писати на випадково знайденому клапті шпалер…

Так і прийняли ми удвох з Купріяновим нашого сержанта кандидатом до партії, а комсомолець Величко підтримав нас.

Танки до нас через баговиння не пройшли того дня, не пройшли і потім. Ще цілу добу ми боронилися. На п'яту вранці побачили, як наші фашистів женуть, почули рідні голоси… З радощів про все забули, не постереглися. І ось того часу кулею Ваню Величка поклало…»

Секретарював Павло Купріянов, нотуючи недогризком хімічного олівця протокол цих кількахвилинних партійних зборів, а троє інших, зі зброєю напоготові, стояли до нього спиною, біля амбразур, пильнуючи за ворогом і тримаючи кругову оборону. Раз у раз слово забирав автомат або кулемет. І так само, дивлячись на зорану мінами та снарядами землю, парторг Георгій Михеїв привітав нового комуніста, свого товариша по ленінській партії Федора Алтуніна:

– Нехай ми й загинемо! Але навіть мертвий комуніст страшний для ворога. У цьому велич нашої партії. Хай затремтить ворог перед цим комуністичним протоколом, що звеличує нашу партію не фанатизмом, а вірою в справу Леніна.

Їх визволив Двадцять шостий прикордонний полк. Навколо обпеченого вогнем, подзьобаного й обсмаленого вибухами дзоту десятки неприбраних трупів фашистів. З нього вийшли троє червоноармійців, троє комуністів, що обережно несли на руках четвертого – комсомольця, – худі, виснажені, але непереможні [53]53
  Усі четверо за цей ратний подвиг були нагороджені орденами Леніна, І. Велично – посмертно. По війні за видатні успіхи в сільському господарстві П. Г. Купріянов був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.


[Закрыть].

Однак зараз, сидячи в кабінеті підполковника Іриніна й чекаючи початку оперативної наради, Анзор розумів, що нічого цього не розповість, як не розповість і того, з якими труднощами знайшов за умов тяжкого відступу, порушення зв'язку, непевності в напряму пошуку тих двох, щасливо вцілілих бійців, що місяць тому витягли з нейтральної зони тяжко пораненого, непритомного «фашиста Лотара Краузе», – старшину Лаптєва і рядового Онищенка. Не прохопиться з болючим, прикрим спогадом про те, як загинув молодий червоноармієць Сашко Грабар з українського міста Кам'янця-Подільського, де потерпають «під німцем» його мати й сестричка, а батько якого б'є німака близько і водночас за фронтових умов неймовірно далеко – боронить Сталінград. Вони удвох – провідник Сашко Грабар і майор контррозвідки Анзор Тамбуліді – мусили на животі подолати розлогу місцевість, поорану мінометною віспою, де кожна грудка була пристріляна німцями. Вони удвох ризикували життям, бо майорові конче необхідно було дістатися до старшини Лаптєва і рядового Онищенка, а інших шляхів не було. І Сашко загинув, бо повз першим, затуляючи майора, бо куля німецького снайпера, ота куля, що, можливо, призначалася майорові, забрала життя молодого, дужого карпатського легіня. Нічого цього не розповість майор Тамбуліді, нічим не поділиться зараз, бо всі свої спостереження, почуття і враження, усю свою вкладену в справу енергію, розум і винахідливість міг би умістити в два слова – «завдання виконано». А відтак, хоч, ясна річ, доповідатиме дещо ширше, але професійно коротко. Викладе саму суть. Коли ще щось зацікавить – запитають. Він пройшов уздовж благенької нитки вірогідності, що ладна на будь-якому місці урватися, але на кінці якої чаїлася зрада, і тепер чітко мав скоригувати увагу на підозрілі вузлики. Все. Крапка.

Генерала Роговцева, що прибув з Тбілісі до фронтового Орджонікідзе, чекали троє: господар кабінету підполковник Іринін, старший лейтенант зі «Смершу» Нефедьєв і він – майор Тамбуліді.

Генерал з'явився пунктуально – рівно о восьмій, як було домовлено, хоч і змушений був бігти по сходах, аби не запізнитися. Він затримався унизу, біля дошки наказів, вражений лаконічною рішучістю і недвозначною прямотою наказу до всього населення, який він бачив на стінах будинків з вікна машини, та не мав змоги прочитати. Наказ складався лише з трьох промовистих пунктів:

«У зв'язку з наближенням військових дій до Орджонікідзевського гарнізону, наказую:

1. Місто Орджонікідзе оголосити на облоговому стані.

2. Усіх панікерів, розповсюджувачів брехливих чуток піддавати суду військового трибуналу.

3. Дезертирів, шпигунів, мародерів і шахраїв розстрілювати на місці. Начальник гарнізону Кисельов. Військовий комендант міста Зотов».

– Сідайте, товариші, сідайте, – зупинив генерал офіцерів, коли ті виструнчилися при його появі, і сів сам за стіл, на місце, завбачливо залишене йому підполковником Іриніним. Нараду почав діловито, не зволікаючи на зайві балачки: – У загальних рисах я зі справою знайомий. Виглядає вона так: Марков переходить кордон – наступного ж дня німці знають його прізвище. Нас про це інформує «Історик». Цей факт, а також деякі інші, близькі за своєю суттю до нього, свідчать про те, що в нашому тилу діє спритний, добре інформований агент ворога, який має можливість збирати і передавати відомості про закид до тилу ворога наших розвідгруп. Не виключено, що діє не одинак, а певна агентурна мережа. Важливість виявлення її в умовах підготовки контрнаступу на позиції першої танкової. армії фон Клейста – першочергова. Мусимо дбати й про безпеку наших товаришів, які ризикують життям у тилу ворога, збираючи необхідну для наступу інформацію. Пропоную порядок: заслухаємо доповіді, по тому обговоримо оперативний план. Інші пропозиції є? Нема? Що ж, Анзоре Олександровичу, вам слово.

Майор Тамбуліді звівся на ноги:

– За свідченням старшини Лаптєва та рядового Онищенка, старшого лейтенанта Маркова витягли з нейтральної смуги в непритомному стані. Ні російською, ані німецькою мовами він не розмовляв. Лише стогнав. Одразу ж у нього вилучили документи на ім'я гауптмана Лотара Краузе. Справжнього прізвища досі не знають. Однак медсестра санроти Валентина Корабльова назвала його Олексою, за що її взяли на глузи. Вона відповіла, що вчилася з Олексієм Марковим в одному класі. Пораненого Маркова привезли до госпіталю, де працює лікарем її подруга Вороніна. Остання перебуває в інтимному зв'язку з начальником полкової радіостанції Кочуром. Серед радисток Корабльова теж була «своєю» людиною, оскільки неоднораз заходила до Кочура, передаючи від Вороніної привітання, листи тощо…

– Чому ви розповідаєте про Корабльову в минулому часі? – запитав генерал.

– Наступного дня під час артнальоту вона загинула.

– Кепсько… Як її характеризують у санроті?

– Як активну комсомолку, віддану людину, сміливу, здатну на самопожертви, чуйного товариша.

– Далі…

– Теоретично Корабльова могла користуватися полковою рацією. Водночас вона, що вірогідніше, могла розповісти Вороніній про свою «помилку» – такі збіги людину не можуть не схвилювати, а надто дівчину, можливо, закохану в однокласника. Можливі варіанти: Вороніна скористалася відвертістю подруги сама; або Вороніна розповіла про цей зворушливий випадок Кочурові, а той, користуючись прямими службовими. можливостями…

– Що відомо про Кочура?

– Характеризують його позитивно, за винятком одного – був помічений в обміні обмундирування у місцевого населення на чачу – тутешній самогон… Справи усіх трьох – Корабльової, Вороніної, Кочура – зараз вивчаються в аспекті їхньої можливої причетності до німецької розвідки. Провадить цю роботу відділ товариша підполковника Іриніна.

– Сідайте. Лейтенанте Нефедьєв, що маєте до повідомлення ви?

– Вороніна Надія Олександрівна, 1912 року народження. Ростов-на-Дону, жила там постійно і там же закінчила медичний інститут. Спеціалізувалася на серцево-судинних захворюваннях. Військовозобов'язана. До армії була мобілізована на початку війни, з того часу – військлікар. Незаміжня, легко вступає в інтимні зв'язки з чоловіками, переважно з такими, що належать до командного складу. У госпіталі знають, що вона постійно відвідує передову, де в санроті служить її подруга Корабльова. Про зв'язок з Кочуром нікому не розповідала. Вчора Вороніну бачили за містом, у розташуванні новоприбулих за особливим наказом частин. Звідти на попутній машині дісталася на аеродром, де спостерігала рух бойових літаків.

«Дезертирів, шпигунів, мародерів і шахраїв розстрілювати на місці», – пригадався генералові Роговцеву рядок з наказу про оголошення облогового стану. «Не завжди слід поспішати з розстрілом, – помислив він, – шпигунів треба брати живими. Неодмінно живими, бо мертві не розповідають…»