Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Він: «Ми підемо по веселки, моя Марічко. Візьмемося за руки і підемо. І не візьмемо нічого, окрім нас самих. Я ладен зробити гойдалки для тебе з тієї веселки, скупати тебе у сонячному семицвітті. Хай сонячні промені будуть твоїми шатами. Афродіта вийшла з прозорого моря, ти – із життєдайного сонячного світла… І як жити мені тепер, Марічко, без того сонячного сяйва? Не знаю, не відаю… Полярним зимівникам на закрижанілому камені легше – вони лише півроку не бачать сонця. А скільки ще триватиме страхітливий морок війни, який розлучає нас? На рік, на два, на довше чи й назавжди?.. А я прагну піти з тобою до веселки, Марічко…»

– Спиш? – ледь чутно спитала вона.

– Ні, тільки склепив очі…

– Щось хочу тобі сказати…

– Що, кохана?

– Це страшно, але я живу з цим…

– Кажи, не бійся…

– Запам'ятай це прізвище, любий, і донеси людям, які судитимуть цього недолюда: Герман Юліус Вальтер Рауфф Бауермайстер [49]49
  По війні втік до Латинської Америки. Нині знайшов притулок під крильцем фашистської хунти в Чілі.


[Закрыть], есесівський генерал. Він «удосконалює газвагени», душогубки. Тут удосконалює, на нашій землі. Чи знаєш як? На дітях, маленьких дітях, які не можуть боронитися. На немовлятах….їх кладуть у душогубки штабелями, мов дрова, і досліджують, на якому рівні і в якому дозуванні краще нищити дорослих. Дітей, як сміття, закопують у протитанкових ровах… Запам'ятай ім'я цього ката! А разом з ним запам'ятай інших душогубів – «лікаря-спеціаліста» по удушенню Генріха Герца, шарфюрера СС [50]50
  Шарфюрер СС– відповідає званню фельдфебель німецької армії.


[Закрыть]Горга Фольмера, начальника душогубного відділу – є й такий! – зондеркоманди СС 10-А Карла Раабе… Як ти можеш лишати мене тут, коханий? Як ви всі можете?..

Чим він міг відповісти їй?

Словом «треба»?

– Запам'ятаю! – мовив хрипко. – Нічого не забудемо! Помстимося за все! За кожну краплину людської крові… Кров за кров, смерть за смерть! А я прийду по тебе, кохана… Обіцяю. Прийду після відплати, разом з усіма.

Розділ одинадцятий
ВРАТА ТАНАТОСА

Геббельс галасував у ранковому повідомленні берлінського радіо:

– Німеччина значно поліпшила своє економічне становище головним чином за рахунок Кавказу. Ми одержуємо тепер з Кавказу тридцять відсотків нафти.

Усе той же блюзнірський стиль «великої брехні», коли бажане рекламується як досягнуте. Звідки та нафта? Промисли Майкопа і Малгобека зруйновані. Грозний і Баку радянські. Можливо, рейхсміністр пропаганди мав на увазі своє серпневе спеціальне повідомлення, коли він багатообіцяюче проголосив, що «віднині майкопське «чорне золото» слугуватиме рейхові»?

Не чорна нафта – лилася червона людська кров. Насильства і репресії, примус до праці, обіцянка харчів і пільг – ніщо не могло схилити перед загарбником радянських людей, які мали нещастя опинитися на тимчасово окупованій ворогом території. В Армавірі, попри звабливе оголошення про набір на роботу, на біржу праці не з'явився жоден мешканець. Тоді фашисти провели масові облави і без розбору вивозили спійманих під станицю Новокубанську, де кілька днів у нелюдському озвірінні мстилися кулями – розстріляли близько семи тисяч армавірців. Біржу праці там довелося ліквідувати…

«Ні», – відповіли мешканці робітничого селища Михизієва Поляна на вимогу окупантів стати до праці. Військовий комендант Гофман погрожував розстріляти кожного, хто не вийде на роботу. Не вийшли. І Гофман з патологічною жорстокістю виконав свою обіцянку: вигнав на страту всіх робітників разом з родинами. В робочі груди впиналися багнети, жінок вбивали «гуманно» – косили з кулеметів, на дітях заощаджували кулі – більшим рубали голівки саперними лопатками, немовлятам і малюкам трощили голівки на стовбуринах дерев, човгаючи чобітьми в місиві з дитячого мозку… І так було скрізь, по всіх усюдах нафтоносного краю – Абинську і Апшеронську, Нафтогорську і Сіверську, Ільську і Майкопі…

Машину з номерним знаком СД гнав на передову Лютке. Гауптман Шеєр, як і належить, паном спочивав на задньому сидінні, зовні байдуже і безвиразно, ніби знехотя позираючи з автомобіля. Мчали до Ельхотових воріт, де вже десяту добу йшли на безнадійний штурм танки 13-ї дивізії генерал-майора Траугота Герра. Втрати, що несли на маленькому клапті землі німці, приголомшували – вже було відомо, що протягом кількох днів загинуло понад шість тисяч вояків, а втрати у техніці – по кілька десятків спалених бронебійниками танків щодня. Вузьку терську долину, що за ім'ям правобережного селища набула назви Ельхотових воріт, німці називали по-різному, проте зберігаючи єдину сутність, – «долиною Смерті», «ворітьми Смерті», «вратами Танатоса». Однак десяту добу вони вперто сунули в ці пекельні ворота, гнані нагальними наказами з Берліна. Вояцька машина, що перла на Кавказ за наперед вирахуваним графіком, раптом загальмувала на холостих обертах. А саме через ці «врата Танатоса» пролягали стратегічно важливі, танкопрохідні шляхи: шосе Прохолодне – Владикавказ, залізнична колія Прохолодне – Грозний по долині ріки Сунжі, накатані грунтові дороги на Ардон, Алагір і Беслан. Та всі вони пролягали» там, де шлях заступила невблаганна й безжальна Смерть.

Вже проминули спалене селище Ногай-Мірза, де зовсім не залишилося людей і тільки поміж попелищ іноді тінню майне сторожкий, здичавілий кіт, коли Шеєр побачив військову пішу колону, що потомлено чалапала їм назустріч.

– Лютке, зупини машину, – наказав Шеєр, – треба трохи розім'ятися.

Сьогодні вранці в Центр пішла від нього перша радіограма з відомостями, зібраними Крістіною Бергер, і Шеєр взявся за виконання основного завдання – з'ясування планів подальшого німецького наступу. Він вийшов з машини, налагодив для зйомок фотоапарат.

Вояки сунули згорблені, без ладу, із застиглим стражданням на схудлих, неголених обличчях. Подерті й брудні, вони ледь совали ногами, знесилено несучи зброю. Шеєру ще не доводилося ні в газетах, ані в кіно бачити отаких – пригнічених, битих фріців.

– Лейтенанте! – гукнув хмарного до відчаю молодика, що з німою відразою втомлено крокував край шляху.

– Що вам треба, гауптмане? – непривітливо спитав молодик, якийсь злинялий і посірілий, спитав і холодно стиснув тонкі, бліді губи.

– Я кореспондент з Берліна. Адольф Шеєр, – мовив чистенький, акуратно випрасуваний гауптман, демонструючи своє повноважне, міністерське посвідчення.

Лейтенант понуро мовчав, не виявляючи ні цікавості, ані будь-якого бажання вести теревені, хоч би і з самим рейхсміністром пропаганди.

– Що вам треба? – перепитав сухо.

– Куди крокуєте, лейтенанте?

– На відпочинок, – відповів по-військовому лаконічно.

– Надовго?

– До повного укомплектування за штатним розкладом.

– Що, великі втрати?

Лейтенант нараз знавіснів:

– Втрати? Хіба це можна назвати втратами? Це винищення! Тотальне винищення… Від деяких батальйонів лишилися самі трупи. На полі бою… У ротах у живих – по дюжині солдат. Бачите нашу куцу, мов собачий хвіст, колону? Знаєте її назву? Оця юрба – не що інше, як штурмова дивізія генерала Штофа. Уявляєте? Ціла дивізія, що складається з трупів…

– Де це вас шматували?

Лейтенант згас:

– Росіяни називають той цвинтар Ельхотовими ворітьми, а ми – «ворітьми Смерті»… Та чи у вас уже вичерпалися запитання, гауптмане? Вибачте, але вони безглузді… Бувайте!

І лейтенант пішов, втомлено й хитко переставляючи в багнюці ноги, геть байдужий до шляхового бруду.

Голос єфрейтора Лютке вивів Шеєра з глибоко прихованої, радісної задуми: дають наші духу німакам! Не все котові масниця…

– Будемо їхати, пане гауптман?

– Так, Лютке, їдемо!

У селищі Сагопшин зупинилися вимушено – вояки засипали величезну воронку, що вивернула могутнім вибухом шлях. Вийшли з машини удвох. Як і в Ногай-Мірзі, нікого з місцевих жителів не було видно, проте на відміну від попереднього селища збереглося задосить вцілілих будинків, по яких хазяйновито нишпорила солдатня, тягнучи з хатин якісь клумаки і важкі чемодани, качок і курей зі скрученими шиями, перини і ковдри.

– Цікава жанрова картинка, Лютке, – мовив Шеєр, – метод тотального збагачення панівної раси…

З хатини обіч шляху долинув дитячий зойк. Єфрейтор з незвичною суворістю глипнув на свого гауптмана. Шеєр на мить завагався, але ще за мить підкорився цій невисловленій людській вимозі.

– Зайдемо, Лютке…

Двері і вікна в хатині були розчахнуті навстіж, по ній вільно гуляли протяги, гортаючи на підлозі якісь папірці, переносячи пір'я і ватяне клоччя. На порозі до вітальні застиг стариган з проламаним черепом. На припічку нажахано тулилося в затінок двійко дітей – хлопчик і дівчинка.

– Я заопікуюся ними, – тихо почав благати єфрейтор.

– Не треба! – жорстко зупинив його гауптман. – Жалість – не природна риса у німецького вояки. Зрозумій, Лютке, ми не зможемо врятувати цих дітей! А завдання зірвемо… Єдине, що можемо, сфотографувати. Хай на плівці залишиться це як викривальний документ, який ми рано чи пізно пред'явимо фашизму. – Він підняв апарат, і тут сталося несподіване.

– Не вбивайте! – моторошно заскиглили діти. – Дядю німець, не вбивайте нас!

У Шеєра перехопило дихання, глухо й відчутно вдарило кілька раз в серце, і все ж він клацнув затвором, дивлячись крізь видошукач у ці дитячі застрахані очі і роздерті передсмертним криком роти.

– Пішли геть! – гримнув на єфрейтора.

І все ж Лютке кинув дітям плитку шоколаду. Навіщо? Він і сам не годен був би відповісти, бо шоколад дітей не врятує…

З сусіднього будиночка, задкуючи, виходив жирний, тилатий фельдфебель, змахуючи, мов диригент, товстими ручиськами, в одній з яких маршальським жезлом стирчав кавалок твердої ковбаси. За ним двоє вояків волокли двоспальне нікельоване ліжко з м'яким матрацом, периною і гіркою пухких подушок.

– Фельдфебелю, що ви тут робите? – гнівно запитав Шеєр.

– За наказом пана коменданта збираємо теплі речі, – виструнчився огрядний пузань.

– Ах, за наказом! – схаменувся гауптман. – Хіба ліжко – шуба?

– Спати слід теж у теплі, гер гауптман, – пояснив фельдфебель, дивлячись на нього зі спокійною шанобливістю, тримаючись впевнено і нелякливо.

– Навіщо вбили дідугана? – нараз знову скрижанів Шеєр. – Теж за наказом?

– Є, пане гауптман! – Фельдфебель і оком не кліпнув, чомусь навіть звеселився. – Завжди на такі випадки тримаю ось цей наказ при собі, – він шаснув рукою до пуза, де за пояском стирчала старенька пом'ята книжечка. – Це армійська «Пам'ятка німецького солдата», в ній сказано…

– Не треба! – махнув рукою Шеєр.

Він знав цю «Пам'ятку» – документ, пройнятий ідеологією фашизму, в ній, зокрема, говорилось: «… У тебе немає серця і нервів, на війні вони не потрібні. Винищ у собі жалість і співчуття, вбивай кожного руського, не зупиняйся, якщо перед тобою старий чи жінка, дівчинка чи хлопчик. Вбивай. Тим самим ти врятуєш себе від загибелі, забезпечиш майбутнє своєї родини і уславиш себе на віки вічні». Звіряча ідеологія!

– Цей стариган, пане гауптман, дозволив собі зухвало не віддавати нам теплу ковдру, мовляв, нею вкриваються дітлахи. Ну, ми його й порішили… Однак зазначу: дітей лишили в живих! Самі сконають…

Усе точно, усе циркулярно. Адже Геббельс не стомлювався втовкмачувати в німецькі голови, що ця війна є «війна за пшеницю і хліб, за стіл, накритий з достатком, за сніданок, обід і вечерю» – це для міщуха, війна «за сировину, за каучук, залізо і руди» – для капіталістів.

Шеєрові виразно зачувся журливо-тоскний, як у покривдженої, знедоленої дитини, розпачливий, розчинений в тужливому сумі голос Марічки, що жалібно скаржився і дорікав йому вночі: «Як ти можеш, лишати мене тут, коханий? Як ви всі можете?..»

І зараз він збагнув не розумом, а серцем, чому вона уночі побивалася й тихо, безпорадно квилила. Що ж він може і того не може? Краще про це не думати… А були випадки, коли хапалися за пістолет і стріляли, стріляли, стріляли… Поки самі не гинули, не виконавши завдання. І на місце загиблих, на місце тих, у кого не витримали нерви і здали психічні гальма, ішли інші. Теж – люди…

Шеєр вліз до машини, хряснув дверцятами.

– Поїхали, Лютке! Жени в об'їзд.

… Ельхотові ворота – розлога і видовжена гірська улоговина, яку бурхливий Терек розмив на чотири-п'ять кілометрів завширшки. Танкопрохідна, грунт твердий. З обох боків цю горловину затиснули порівняно невисокі, але круті гори, рясно порізані ущелинами та ярами, густо порослі щетиною лісів. Земля тут двигтіла, гори відлунювали цей грім, на темному зеленому фоні гірських схилів уздовж і впоперек кресали вогнем спалахи гарматних пострілів, вивергалася в повітря земля, на всьому протязі вдалину, скільки сягало око, громадилися сталеві коробки побитих танків, і від тих, що чорніли найдалі, стовпами валував дим. Само собою спливло визначення: «Танковий цвинтар». І справді, танки німіли, мов надгробки. Терек шумував, кипів на перекатах, тягнув за собою і бив на валунах трупи у ворожій формі мишачого кольору. Машина Шеєра минала інші танки, ще неушкоджені, десятки танків з хрестами, готових до стрімкого стрибка уперед, що вже хижо хурчали моторами. У бік «долини Смерті» витяглися сотні гарматних стволів добре замаскованих батарей. Саме селище Ельхотове ще не було взято, власне, селище вже й не існувало, а тільки диміло темне згарище, гаряче попелище з закіптявленими до чорноти поодинокими вцілілими димарями – там, далеко, за останніми побитими танками.

Машина наближалася до маленького хутірця, не більш як на дюжину дворів, забитого штабними машинами і бронетранспортерами високого начальства.

– Туди! – наказав водієві гауптман.

Ледь Шеєр вийшов з машини, як зачув радісний зойк:

– Пане кореспондент, прошу до мене!

Голос був знайомий. Гауптман озирнувся і побачив у вікні однієї з хатин веселе, усміхнене обличчя не кого іншого, як обер-лейтенанта Шютце.

– Пане обер-лейтенант, і ви тут! – радо заволав і собі. – Яким побитом?

– Фігаро тут, Фігаро там… Мабуть, Фігаро теж був зв'язковим офіцером! А от як ви тут опинилися, Адольфе?

– Таж за вашою порадою, Шютце! Невже забули?

– А й справді… Однак приїхали надзвичайно вчасно! Та ви заходьте, маю дещо цікаве… Для вашої книги – просто люкс! Вісті буквально історичного значення!

– Шютце, ви мене інтригуєте! Я зараз…

– Ну, Шеєре, – мовив обер-лейтенант, коли Адольф вдерся до його покоїв, – ви не забули своєї обіцянки про бенкет у Владикавказі?

– Про що мова?

– Я його зараз заслугую. Воістину заслугую… Для вашої книги – це справжній скарб. Ось слухайте. – Шютце зачинив вікно і притишив голос: – Фюрер не задоволений подіями на Кавказі. За його дорученням сам генерал-фельдмаршал Кейтель прибув у Сталіно в штаб групи армій «А» і мав бесіду з командуючим генерал-фельдмаршалом Лістом. З ока на око, сам на сам… Уявляєте? Усі отерпли від напруги… Наслідки приголомшили всіх поголовно: фон Ліста зміщено з посади! І знаєте, хто обійняв цю посаду?

– Звідки ж…

– Сам! – значуще вирячив очі Шютце.

– Фельдмаршал Кейтель?

– Фюрер! – прошепотів обер-лейтенант.

– Не може бути!..

– Факт! І то – історичної ваги. Віднині всі перемоги на Кавказі і далі будуть пов'язані безпосередньо з ім'ям фюрера. Адольфе, ви мусите напувати мене, мов улюбленого коня, до гроба…

– Із задоволенням, друже! І що ж? – запалився й Шеєр.

– А те, що вже прибула до нас моторизована дивізія СС «Вікінг» під командуванням генерал-майора Штейнера і сьогодні піде в бій! Зі штабу групи армій «А» приїхав генерал Хольман, він уже на передовій… Вам невимовно пощастило, Адольфе! Ви трапили буквально в точку, в самісінький вир подій… Господи, якби я був літератором! Такий чудовий матеріал…

– Відкуплюся, Шютце, обов'язково відкуплюся від вашого цілком виправданого жалю. Сьогодні ж! Але погодьтеся, тепер мені конче необхідно побувати на передовій, щоб побачити все на власні очі.

– Хочете податися в самісіньке пекло? Ну, Шеєре, ви мене вдруге дивуєте – ніколи не вважав військкорів сміливцями… А відтак я вас сам проведу. Просто в командний пункт Траугота Герра.

– Дякую, Шютце.

– Даремно. Я піду з вами із егоїстичних міркувань: ви дещо обіцяли, і я волію, щоб ви повернулися живим. А тут росіяни кожен клапоть простріляли. Підемо лісом, схилами гір…

Машину лишили на хутірці під опікою водія Шютце. Ганс Хютке не покинув свого гауптмана, пішов слідом, чим заслугував схвальне слово обер-лейтенанта.

У штабі танкового батальйону, куди перемістилися дивізійні штабісти, зустріли їх непривітно. Начальник штабу, з короткою сивою стрижкою, довгим носом і гострякуватим підборіддям, навіть зневажливо процідив:

– Тільки писак нам бракувало…

Однак посвідчення Шеєра, як і завжди, вплинуло навіть на цього дзьобатого підполковника магічно.

– О! – мовив він. – Це інша справа! Я гадав – знову з газети «Панцер форан»…

– Ну, Адольфе, я повертаюся, – сказав Шютце, коли все владналося. – Не забувай – чекатиму. А для гарантії твою машину беру в заклад.

– Щастить машинам, – розсміявся Шеєр.

– Чому? – не второпав обер-лейтенант.

– Бо завдяки твоїй гостинності вона першою наковтається палива.

– Абсолютно точно! – заяснів і Шютце.

Коли Шеєр лишився удвох з Лютке, що тримав напоготові фотоапаратуру гауптмана, Шеєр підійшов до бійниці бруствера і підняв бінокль. Видовище для німця було не з привабливих. З близької відстані, та ще й в бінокль, наочно можна було пересвідчитися, що Ельхотові ворота недаремно заслугували свою другу фатальну назву. Здалеку було видно лише підбиті танки, з бінокля – трупи, безліч трупів полеглого вояцтва.

Нараз історик нашорошив вуха: раптом він почув притишені, але виразні голоси.

– Я зробив усе, що міг, – почувся неприязний, сухий голос, – але…

– Ніяких «але», генерале, – урвав його інший. – Ви зриваєте план загального наступу! Хіба не розумієте? Штаб змушений перекидати війська на іншу ділянку фронту… Сьогодні, пане Герр, ми конче мусимо зробити фюрерові – нашому командуючому – гідний німецького вояки дарунок: взяти нарешті ці кляті ворота і вийти на оперативний простір.

– Пане Хольман, росіяни тут стоять на смерть. Окрім того, їхні вогневі точки – вкопані в землю танки, гармати, міномети – розташовані на схилах гір з обох боків улоговини. Це справжня мишоловка.

– Скільки тривають бої?

– Десять днів.

– Будемо вважати їх десятиденною розвідкою боем. Як мені доповідали, за всі десять днів з-поза цієї межі не пролунало жодного пострілу. Так?

– Цілком вірно.

– Отже, який висновок? Тут край оборонних мереж росіян. Відтак, якщо ми проскочимо якихось шість-сім кілометрів, нам уже ніщо не стоятиме на перепоні. Шляхи на Грозний та Орджонікідзе будуть відкриті. Який план атаки?

– Підемо двома танковими колонами. В лівій – п'ятдесят машин, у правій – сімдесят.

– Тривалість артпідготовки?

– Півгодини. З повітря атаку підтримуватимуть літаки штурмової авіації.

– Хто за танками?

– «Вікінги» генерал-майора Штейнера.

– Блискуче! Такого навального удару росіяни не витримають. Особливо після десятиденних виснажливих боїв. Сто двадцять танків на якихось п'ять кілометрів фронту – невідпорна сила. От що, пане Герр, пропоную для підняття вояцького духу сьогодні повести в бій дивізію нам особисто. Ви очолите ліву групу, я – праву. Згода?

– Чудова думка, пане Хольман! Фюрер, що надихає нас на звитяжні подвиги, буде задоволений.

– Що ж, тоді – до наших бравих танкістів. Час!

«По танку на кожні тридцять – сорок метрів атаки. Потуга! – з неспокоєм підрахував Шеєр. – Чи вистоять наші? Та ще підбиті танки заважатимуть вести вогонь прямою наводкою. Під їхнім, прикриттям німці можуть підійти дуже близько до передових позицій… Скрутно буде нашим. Пекельно скрутно!»

Він тоді ще не знав, як і не відали про це німці, що на далеких, порослих лісом схилах, звідки досі не пролунало жодного пострілу, завбачливо було створено мережу ПТОПів – протитанкових опорних пунктів, здатних до самостійної оборони. Вони були роз'єднані, не мали суцільної лінії оборони, бо Ельхотові ворота проти всієї німецької танкової армади захищали лише танкова бригада майора Б. Філіппова, артилеристи майора Ф. Долинського і тільки один мотострілецький батальйон. Тому кожен ПТОП концентровано складався з танкової засідки, посиленої на флангах протитанковими гарматами та автоматниками. Проте розташування ПТОПів було так точно математично вирахувано, що вони всі разом мали створити суцільну завісу винищувального вогню.

Коли німці під завісою артвогню підійшли впритул до першої лінії оборони, все почалося, як і протягом останньої десятиденки. Першого удару було завдано по лівій, слабшій групі, яку вів генерал Хольман. Танки спалахували чорними смолоскипами. Один, другий, третій, четвертий…

– Так їм, так, хлопці! – шепотів Лютке.

Шеєр клацав фотоапаратом.

– Пане гауптман, дивіться, підбито танк Хольмана! – раптом загорлав єфрейтор.

І справді, зі слизькими клаптями полум'я на броні танк Хольмана мчав на повній швидкості назад, до своїх позицій. За ним, мов по команді, повернула уся ліва група. Коли танк генерала досяг позицій, до нього вмить підскочили санітари, але зусилля їхні були марні – на санітарні ноші поклали закривавлений труп.

Шеєр знову перевів очі туди, де гримів з невщухаючою силою бій. Група Траугота Герра рвалася уперед, намагаючись будь-що, з будь-якими втратами проскочити лінію вогню. Танки спалахували, безсило зупинялися, але інші вперто йшли вперед. І ось близько двадцяти машин таки проскочило, вихопилося на простір, який ще не прасували німецькі гусениці, де не затуляли кругозір згорілі машини. І враз досі мовчазні схили вибухнули шаленим вогнем, від якого тієї ж миті одразу запалало сім танків. Вогонь був ще щільніший, ніж на передньому краї. Запалало ще дві машини, інші кинулися навтікача. Та їх бив стрічний вогонь передньої лінії, яку вони було проскочили. Це була вогняна пастка без жодного шансу на рятунок, без надії на життя. Того дня в «долині Смерті» згоріло п'ятдесят три німецьких танки. В одному з них – ударний генерал Траугот Герр.

Шеєр вже не дивився туди, де йшов бій, він думав про те, що казав представник штабу групи армій «А»: «Штаб вимушений перекидати війська на іншу ділянку фронту».

Він уявляв собі ті військові частини, які зустрічались йому на шляху до Ельхотового. «На відпочинок. До повного укомплектування», – згадав він молодого згорбленого лейтенанта з дивізії генерала Штофа. «На поповнення… А потім куди? Для нанесення нового удару? Де? На якій ділянці фронту?» – одне за одним виникали питання. Шеєр подумав про Шютце: «Тоді з його появою війська йшли сюди, а тепер…»

… Обер-лейтенант зустрів Шеєра похмуро. Від вранішніх бадьорих веселощів, від переможно-радісного збудження не лишилося й сліду.

– Від учорашнього голова тріщить, – спробував було пояснити свій пригнічений настрій, але не втримався: – Це ж треба – в одному бою загинули два генерали…

– І півтори сотні танкових асів, – так само похнюплено озвався Шеєр. – Гарні хлопці були, справжні герої. Але врата Танатоса поглинають і героїв…

– Нічого, ще помстимося, – серйозно мовив Шютце. – Клейст ніколи не поділяв думки про необхідність штурмувати Ельхотові ворота. Він з самого початку передбачав величезні і невиправдані втрати. У Клейста був свій особистий план, та заважав фельдмаршал Ліст. Тепер, опісля сьогоденної жахливої поразки, генерал-полковникові фон Клейсту ніхто не заважатиме… Я вірю, що й на це буде нагальний фюрербефель!

«План Клейста? – зацікавився Шеєр. – Однак розпитувати в лоб не варто… Не слід виявляти завчасної і зайвої допитливості, бо це ризиковано».

– То що ж, обер-лейтенанте, заглянемо в багажник моєї машини і перевіримо, чи не побилися пляшки? Я миттю, але за цю мить ви неодмінно надумайте гарну нагоду. – Шеєр вийшов з кімнати, а коли за якихось три хвилини повернувся, то в руках тримав пляшку, загорнуту в папір. Запитав значуще: – То що, є нагода?

– А що у вас? – пожвавішав Шютце.

– Е ні, не одразу! Пляшка у папері така ж таємнича й спокуслива, як гарна жінка у сукні. Тому до неї, як і до жінки, потрібен підхід…

– Ну, коли так!.. – з удаваною погрозою мовив обер-лейтенант. – То у мене, аби стяти їй голівку, є надійна старовинна зброя, котру таки варто замочити, – і Шютце вказав на вузький, видовжений згорток. Натякнув: – Теж у «сукні»… Оголити?

– Безумовно!

Обер-лейтенант нахилився, порпаючись над своїм скарбом, і нараз рвучко повернувся. В його руках синюватим металом зблиснув вузький клинок. Мовив хвальковито:

– Справжній хевсурський меч! Зброя переможених.

– О, це дійсно коштовний трофей! – радо підхопив Шеєр.

– Ще б пак, можна сказати – музейна річ.

– Дозвольте поглянути?

– Будь ласка.

Шеєр уважно оглянув клинок і спокійно, хоч і з легкою іронією, зазначив:

– Так, справді давня річ. Гадаю, цей меч було виготовлено ще до першої світової війни, десь на початку двадцятого століття. Приємно тримати в руках чудову німецьку зброю…

– Ви що верзете, гауптмане? – витріщився Шютце.

– А ось дивіться – мініатюрне тавро біля рукояті – «Золінген». Атож, колись наші золінгенівські зброярі виготовляли зразкові імітації хевсурських мечів і вигідно збували їх тут як місцеві сувеніри.

– Кат би їх узяв! – вилаявся спересердя обер-лейтенант. – Виходить, я пошився в дурні!

– Чому? Є нагода випити за уславлену німецьку зброю! А у мене – таки місцевий виріб, грузинський коньяк. Знавці запевняють, що він нічим не поступається французькому, а деякі гурмани навіть надають йому перевагу.

– Коли так, – жваво відгукнувся Шютце, – то ввіллємося до лав цих прихильників переконаними добровольцями!

Опісля минулих відвідин офіцерської їдальні, де Шеєр вперше здалеку показав себе Крістіні Бергер, гауптман знав, що обер-лейтенант хмеліє швидко. Пересвідчився наочно. Але там хоч були наїдки на закуску, а тут – чарка і цигарка до рота. І зараз, хоч Шютце хилив чарку за чаркою, та незчувся, як перейшов на товариське «ти» і вже мало не освідчувався у своїй приязні.

– Гарна ти людина, кореспонденте… Що мені подобається в тобі – не мацаєш жалюгідні пфеніги в кишені… Бо куди не кинь – самі скнари та здирники… Шкода, що у нас з тобою різні шляхи.

– Цебто в якому розумінні?

– А в такому, – раптом похнюпився Шютце. – Тебе чекають Берлін, вино, жінки, розумне товариство і напевне наукова слава… А мене, – він почав п'яно рахувати по пальцях, – Азербайджан, Грузія, Іран, Афганістан, а далі – Індія з її джунглями, отруйними зміями, малярією і холерою… І все – крізь бої та смерть…

– А ти певен, що дійдемо?

– Ха, само собою! Туди на з'єднання з нами вже сунуть через Єгипет війська Роммеля. А ми – ось тільки візьмемо Владикавказ! Далі – шлях вільний…

– Дещо я вже чув про це, ще у Берліні… Та от халепа – росіяни щось не складають зброї. Я ж оце зараз на власні очі бачив, як вони б'ються. Від танкової дивізії Траугота Герра майже нічого не лишилося. А Ельхотові ворота замкнені сьогодні, як і десять днів тому. – Шеєр з сумом зітхнув: – То було жахливе видовище, коли з полум'я виносили геть обгорілого генерала Хольмана… Де ж вона, ота Індія?

– Не потерпай, Адольфе, на те й війна. Герр та Хольман не перші генерали, що наклали головою у цій борні… А Владикавказ ми таки неодмінно візьмемо!

– Звідки у тебе така певність? А якщо візьмемо, то, вибач, коли?

Шютце поблажливо обійняв Шеєра за плечі, змовницьки нахилився до вуха.

– Чи тямиш ти, що то за один – Клейст? Скажу: справжній і непідробний військовий геній! Розумник! Росіяни зміцнили свої сили тут, в Ельхотових воротах, а тим часом Клейст… Ха, якби ж то росіяни знали, що він насправді замислив… Хлюпни до склянки ще! Пити – то вже пити!

Шеєр охоче налив. Шютце жадібно вихилив чарку, похапливо запалив чергову цигарку.

– За кілька днів події розгорнуться, – промимрив він.

– Ще по чарці? За події?

– Можна…

Шютце ще хильнув. Потягся до планшетки, вийняв з неї карту.

– Ось тут розгорнуться, – п'яно тицьнув пальцем десь праворуч від Ельхотових воріт. – Тепер збагнув?.. Геніальний задум! Для росіян – мов грім з ясного неба… Туди вже перекидаються війська, – він засунув карту до планшетки. – Все зрозумів? Розтрощимо росіян броньованим кулаком, а поки що – нехай стовбичать на своїх воротах, доки ми не захопимо весь дім.

«Звідки ж саме готується новий наступ? – чекав Шеєр, бо надто недбало тицяв Шютце пальцем до карти. – Може, перепитати, – майнула думка. – Ні, так грубо про військові таємниці не розпитують. Хто зна, що пригадає цей Шютце на тверезу голову. Найменша необережність і… Несумнівне одне: німці готують удар в іншому місці. Якщо праворуч… Це обхід!»

– Ти ж тільки, Адольфе, про це, – Шютце притулив пальця до губів, – т-с-с, нікому… Ані пари з рота! То я лише тобі: адже ти все одно про це писатимеш…

Шеєр посміхнувся.

– Це точно! Але, обер-лейтенанте, не залишати ж нам пляшку. Вип'ємо за успіхи наших військ! – Шеєр підняв чарку, з щемом думаючи про тих, що ось зараз, ось і цієї миті стоять на смерть, відбиваючи шалені атаки фашистських загарбників.

– За зустріч у Владикавказі! – звівся на ноги з чаркою в руці Шютце. – Там відсвяткуємо перемогу за всіма правилами.

– Неодмінно!

– Із красунями, як ти мені, Адольфе, обіцяв. Ще не забув?

– Якщо не помиляюсь, тебе приваблюють осетинки?

– Точно! Значить – не забув…