Текст книги "Посланець"
Автор книги: Юрий Ячейкин
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)
– До речі, – вів далі генерал, – Шеєр, по суті, також цивільна людина, військову форму одягнув лише два місяці тому. Звання гауптман – чисто символічне, відповідно до його становища, воно має виключно допоміжну функцію – вільно і нарівні почувати себе у колі військових. Тому воно не завелике, але й не мале. Можна сказати – виважене. Збагнув? Шеєрові не обов'язкове знання вояцько-академічних тонкощів, його, скажімо, цивільність у поводженні – виправдана, отже, про якісь особливі вимоги до нього згідно з статутами не може бути й мови. Інша справа – знання фахові, наукові. Та якраз вони у тебе є.
– І все ж необхідна підготовка…
– Безумовно. І вона буде. Тепер перейдемо до справи конкретно. На Шеєра партизани натрапили випадково три доби тому – полювали на штабістів. Тієї ж ночі пощастило перекинути його до нас. Сьогодні зранку вже розповідає.
– Швидко, – скептично примружився Калина. – І що, правду каже?
– Що можливо, негайно звіряємо. Складається враження, що каже, як є.
– Усю правду? – недовірливо перепитав Костя.
– Здається, не криє нічого. Але ти сам від завтра з ним розмовлятимеш, то й переконаєшся.
– Припустімо – каже правду, саму правду і нічого іншого, окрім правди. Але як ви цього досягли за такий короткий термін? Усе-таки птаха зловили неабиякого.
– Ти ось про що! – розсміявся генерал. – Усе психологічні вигадки твого сьогоднішнього опікуна майора Тамбуліді. Він того Шеєра дві доби возив по масових мітингах до Орджонікідзе і Грозного, Малгобека і Беслана, довіз аж до Кизляра. Шеєр – типовий вихованець інтелектуальної фашистської муштри, але, на щастя, виявився людиною об'єктивною, мислячою, зі своєю головою на плечах. Він збагнув, що війна для нього скінчилася раз і назавжди, а кінець «тисячолітнього» рейху – справа «історично мінімального часу». Це його слова. Річ у тім, Костику, що в Берліні він бачив показний, а тому нещирий фанатизм, у нас він зазирнув в очі і душу радянських людей, що йдуть боронити Вітчизну, побачив масове патріотичне піднесення і свідому самопожертву. Найбільше його вразила вперта облога військкоматів підлітками, яким ще не вийшов рік іти до армії… Одне слово, почав розповідати! «Гітлер капут…»
– З яким завданням їхав?
– А це і є найголовніше! Для нашої справи, зрозуміло… Його завдання далекосяжне – написати історико-документальну книгу, щось на зразок своєрідного літопису про блискавичне завоювання Кавказу – воріт до колоніальної Азії по Індію включно. Відтак дозволено бувати в усіх частинах, звертатися по допомогу та інформацію до всіх штабів, служб і відомств. Праця рухлива, ніякими маршрутними інструкціями не обмежена, ініціативна і, на перший погляд, безконтрольна. Ясно?
– Здорово! – запалився Костя, предметно усвідомивши, який щасливий виграш впав до рук чекістів. Тієї миті він був до краю щасливий від виняткового збігу, – що круто повертав його долю, – і фахового, і військового, і зовнішньої схожості.
– Але й тут, на жаль, не все гладенько, – провадив далі Роговцев. – Шеєру потрібен робочий, базовий пункт, і він їхав до наперед визначеною містечка. Виникає запитання: а чому не де П'ятигорська, де нині міститься штаб Клейста? А тому, що, сподіваючись на певні вигоди і максимальне сприяння, він їхав до приятеля свого батька штурмбанфюрера СС Хейніша, який саме у цьому районі очолює службу безпеки.
– Але ж тоді!..
– Ні, Шеєр-син запевняє, що його батько товаришував з Хейнішем службово і навіть колись у чомусь солідно теперішньому штурмбанфюреру посприяв. За його словами, Хейніш ніколи не з'являвся в їхньому родинному колі, бо мати Шеєра не поділяла ідеології нацизму.
– Цікаво… А батько?
– Загинув першого ж дня війни під Брестом. Таким чином, виходить, що Хейніш ніколи не бачив Шеєра-сина. Однак ми це ще перевіримо. Про всяк випадок…
– А якщо у Хейніша є сімейне фото?
– На це й придасться ваша схожість, Костю… Однак ми забалакалися, а програма вже на сьогодні ґрунтовна. Вибач, не можемо зволікати. Адже Шеєр не їхатиме до Хейніша бозна-скільки. Часу на підготовку у нас обмаль… Отже, доведеться тобі багато працювати, і на повітрі бувати, щоб не бути таким блідим, і рухатися, щоб м'язів набрати. – Генерал Роговцев узяв телефонну трубку: – Майора Тамбуліді прошу до мене! – Потім підійшов до шафи і розчинив її. Там поряд, один за одним, висіли два мундири німецького гауптмана. Один – справжній, з плеча Шеєра, другий – новенький, скопійований. – Нумо одягни на себе, подивимося – чи на твої плечі. Який обереш?
– Мабуть, краще одягти старий, а новий узяти на запас.
– Маєш рацію! Так і задумано. Одягайся!
Ледь Калина-Хартлінг застебнув останнього ґудзика на німецькому мундирі, як двері рвучко розчахнулися, і до кабінету ввійшов майор Тамбуліді.
– Товаришу генерал-майор…
– Ну як, справляє враження? – запитав Роговцев, вказуючи на Калину.
– Викапаний гауптман Шеєр! – переконано засвідчив майор.
– Добре. Хай капітан якомога більше ходить у цьому мундирі. Треба звикнути до нього – фізично і психологічно. Створіть для цього, майоре, необхідні умови, без зайвих очей, а то – самі знаєте…
– Буде зроблено, товаришу генерал-майор!
– А зараз, – Роговцев поглянув на годинника, – згідно з розкладом вам час дивитися кіно.
– Єсть дивитися кіно!
Кінозала управління була невеличка – місць на сорок-п'ятдесят. Та навіть у такому «кімнатному» кіно сидіти лише вдвох було незвично, і відчуття навколишньої порожнечі спочатку відволікало увагу. Та потроху капітан Калина призвичаївся, з максимальною увагою слідкуючи за подіями на екрані. Розумів: це не розвага і не примха, а спеціальний добір знань, зримий, наочний, фіксований матеріал, яким йому вже невдовзі доведеться оперувати. Особисте знання Німеччини допомагало Калині бачити й те, що не потрапило на екран, схоплювати деталі й нюанси, не помітні для людини необізнаної, знову, як колись під час стажування, чуттєво вловлювати ритми регламентованого нацизму, якогось страхітливо театрального життя цілої нації, де з трибуни з циклопічною свастикою горлали до повної голосової істерії фюрери і лейтери, а всі інші, мов по команді, скидаючи вперед руки, тисячоголосою отарою ревли ревом:
– Хайль Гітлер! Зіг хайль!
Кінохроніка фашистського розбою у сконденсованій в двогодинний сеанс добірці вражала одноманітністю вирішення тем і художніх засобів. Скрізь був один накатаний стандарт. Масивний орел у залізних тилягах, що тримає у пазурах свастику. Розтрощений прикордонний шлагбаум. Танки вермахту і бомби Люфтваффе. Конаючі у вибухах міста і села. У черговій поневоленій столиці фанфарний «Хорст Вессель лід» [19]19
Назва нацистського маршу, що виник серед штурмовиків.
[Закрыть]під неодмінний вояцький акомпанемент – ударний гупіт вермахтівсьних чобіт. Хвацький спів непокараних убивць:
З дороги геть! Крокують легіони!
З дороги геть! Тут штурмовик іде!..
І фінал – ораторська істерія Адольфа на берлінському стадіоні, де на чорному тлі футбольного поля палаючою зміюкою плететься свастика з тисячі здійнятих вгору смолоскипів.
Дебелі ковбасники своїми пивними барилами налягають на шлагбаум австрійського кордону.
Ріхтіг, правильно!
Куті залізом чоботи вермахту човгають бруківкою зрадженої у Мюнхені Праги.
Колосаль!
Хайль Гітлер!
Танк зі свастикою ламає смугастого стовпа з білим орлом санаційної Польщі, що необачно відвернувся від згітлеризованої Німеччини і невідомо чого грізно супиться на Схід.
«З дороги геть!»
Норвегія і Данія. «Крокують легіони!» Ріхтіг!
Гітлер витанцьовує в Комп'єнському лісі, підписуючи акт капітуляції. Петенівська Франція, зраджена власним урядом, слухняно хилить шию до фашистського ярмила.
Зер гут! Пречудово!
Німецькі танки прасують Югославію і Грецію. Колосаль!
До Німеччини з поневолених і пограбованих країн женуть нескінченні ешелони з хлібом, м'ясом, маслом», сиром, курями, качками, гусками, коровами і свинями.
Грабіжники, вбивці і ґвалтівники, очманілі від безкарного континентального розбою, ревуть збаранілою отарою:
– Зіг хайль!
Миски з дармовою юшкою і ложки, що пожадливо шкребуть до дна…
22 червня 1941 року. У мікрофон берлінського радіо серед ночі знову хрипко волає Геббельс:
– Фюрер ще раз віддав долю Німеччини у руки німецького солдата!
«Вирівнювання» лінії фронту під Москвою під навальним «натиском генерала Зими».
Фурхтбар! Шрекліх! Ентзецліх!..
Страшно! Жахно! Моторошно!..
Того дня Костянтин Калина забув свою палицю в приймальні генерала Роговцева. Наступного – виписали з госпіталю.
Розділ четвертий
ОСОБЛИВА ПРИКМЕТА МАТА ХАРІ
Зі штабу 1-ї танкової армії фон Клейста штурмбанфюрер Хейніш повертався у кепському настрої, з тією внутрішньою напругою, коли тільки залізне самовладання не дає вихопитися назовні вибуховому, руйнівному шаленству. Серпнева спека палила суху, курну землю, а в очах Хейніша немов застигло по колючому уламку північного айсберга. У тілі – він ясно відчував це – ніби фізично конденсувалася холодна лють. Авжеж, ота минула нарада у верхівці СД перетворила його в якийсь недолугий морозильник, що працює на холостому ходу без жодної користі для рейху. Якщо хтось у штабі, оцінюючи його діяльність, дійде такого ж висновку, то це буде небезпечно…
Він їхав рівним, мов долоня, степом з ламаною, гострякуватою стіною льодовиків Кавказького гірського пасма, що заступала обрій. І протягом всього цього шляху Хейніша нуртували бентежні думки. Двоглавий велет Ельбрус, ледь штурмбанфюрер скидав на нього оком, повертав пам'ять до шпальт «Дер Ангріф», де міністр пропаганди доктор Йозеф Геббельс вже проголосив чергову «остаточну перемогу»: «Підкорений Ельбрус увінчує кінець падіння Кавказу!» Та біда полягала в тому, що, оспівуючи «остаточне» падіння Кавказу, Геббельс, власне, писав про частковий і, якщо взяти об'єктивно, чисто спортивний успіх. Реальне становище було ще далеке від переможного барабанного дробу і звитяжного виття сурм. Просто частини 1-ї гірськострілецької дивізії «Едельвейс» 18 серпня, майже не маючи опору з боку супротивника, вийшли на перевали Хотю-Тау і Чіпер-Азау. Певно, більшовики сподівалися на природну неприступність Головної Кавказької хребтини. Кілька альпійських рот 21 серпня видряпалося й на обидві вершині Ельбрусу. Оце суто спортивне сходження, бо відбувалося без усіляких військових перешкод, нині й смакувалося як надзвичайний вояцький подвиг, мало ю завершення всієї стратегічно» операції «Едельвейс». Але ж тепер у горах точаться запеклі бої, несподівані і безжальні – на знищення, а на кришталі льодовиків холонуть чорні трупи «едельвейсів».
«Підкорений Ельбрус увінчає кінець падіння Кавказу!»
Омана зору, чи що? Ось він – Кавказ – стоїть стіною до неба, а танки Клейста – головна ударна сила – досі прасують Кубанську, Кумську і Сальську рівнини…
Але не звична геббельсівська «велика брехня» турбувала Хейніша – думки про берлінські переможні зойки були побіжні. Просто двоглавий, блискучий Ельбрус ніби глумився над прийшлими чужинцями, так само, як і раніше, тримаючи на своїх запанцированих кригою плечах могутні крила усього гірського пасма Кавказу. Навіть у найпотужніший цейсівський бінокль не роздивишся на ньому геббельсівської перемоги – двох альпійських прапорців…
Найбільше гнітило інше. Ламалася кар'єра, так пречудово розпочата у генерал-губернаторстві Польщі три роки тому, – ось що проймало тіло неприємним холодом. Адже зовсім недавно у Білорусії його звинувачували в м'якотілості: «Партизани пускають під укіс військові ешелони, винищують селищні гарнізони, полюють на штабних офіцерів і зв'язкових… І все під вашим носом, Хейніше! Чи не забаглося вам на Східний фронт?» Це було останнє попередження, бо того ж дня він одержав розпорядження про своє нове службове призначення.
«Кулі і шибениці! – карбував собі, коли їхав сюди, Хейніш. – Кулі і шибениці!»
І от – раптом маєш. Йому тут – диво дивне! – оце докоряли за привселюдний розстріл якихось там тридцятьох нікому не потрібних, бо непрацездатних на підприємствах фатерлянду, старих, базарних перекупок і дітей, що трапили під руку ретельного гауптмана Функеля під час блискавичної облави на ринку. Незбагненно! Тепер радів, що не нагримав тоді на пана Михальського з його «інструкційною» вихваткою, хоч і мав було такий намір. А якби ж то привселюдно розстріляли сто заложників?
… Якось Хейніш зустрівся з велемовними і зичливими колегами – двома Куртами – начальником зондеркоманди СС 10-А [20]20
Зондеркоманди– підрозділи абверу, які провадили розвідувально-каральну роботу проти партизанів, антифашистських організацій та Радянської Армії, були підпорядковані «Зондерштабу – Росія».
[Закрыть]оберштурмбанфюрером [21]21
Оберштурмбанфюрер СС– відповідає званню німецької армії – підполковник.
[Закрыть]Куртом Крістманом та його самовідданим заступником оберштурмбанфюрером Куртом Трімборном [22]22
Ці двоє воєнних злочинців втекли від справедливої відплати й знайшли притулок у ФРН.
[Закрыть].
Попиваючи ресторанний коньяк всеосяжної марки «Тільки для німців» і недбало струшуючи цигарковий попіл просто на вологі брильця льоду, що затиснули. в сріблястому відерці пляшки шампанського, Курт Крістман вишукано пояснив своє застольне нехлюйство:
– Мені вже у печінках сидить усякий пейзаж з ламаною лінією криги.
– Не чіпай лишень Ельбрус! – захихотів другий Курт, вказуючи на срібну голівку пляшки зі специфічно товстим зеленим склом. – Ми цей пияцький вулкан ще відкоркуємо…
У заштореній на ніч і тому задушливій залі густо плив цигарковий дим, пласкими пасмами сповиваючи косі леза пальмового листя, лунав недоладний і притишений гамір, крізь який а естради ледь долинав писклявий і сентиментальний спів безголосої, імпортованої з фатерлянду повії:
– Кулі і шибениці! – висловив своє лаконічне кредо і грюкнув кулацюгою по столу Хейніш. Він міг це собі дозволити, бо пригощав колег, не шкодуючи рейхсмарок.
– Пийте, друже, і заспокойтеся, – поблажливо посміхнувся Крістман, пихкаючи цигаркою. – Я цілком з вами згоден – усякий вияв непокори необхідно безжально і суворо карати. Кулями і шибеницями. Але краще кулями, бо тоді трупи зайве не муляють очі. Це наша тутешня політика! Охоче поділюся певним набутим досвідом…
– Буду тільки щиро вдячний вам, шановні колеги, – засвідчив Хейніш.
– Так от, – дещо притишив голос оберштурмбанфюрер, – наведу лише один, але показовий приклад. Ви, Хейніше, слухайте і робіть висновки. Тільки не вголос… У Краснодарі ми взяли досить значну купу підпільників, залишених більшовиками. Взяли тихо, уночі, по всіх їхніх явках. Прихопили також усіх свідків акції, навіть випадкових, – у нашій справі свідки ні до чого. Зайвий розголос… Речових доказів – безліч! Виникає запитання: що з ними було робити?
– Під кулі, зрозуміло! – аж здивувався Хейніш з цього, як йому здавалося, геть недоречного запитання.
– Безумовно! – радо підхопив Крістман. – Ми так і зробили. Вивезли далеко за місто і постріляли всіх разом із свідками. Та знову – нишком, уночі. Тоді повантажили трупи в машини, привезли назад у місто і заштовхали в каналізаційні колодязі. Потім терпляче чекали, ноки оті трупи знайдуть самі городяни… Коли трупи завонялися – а каналізація у цьому дуже сприяє! – їх тут-таки й знайшли. А ми із свого боку одразу повідомили населення листівками, через газету і радіо, що, мовляв, знайдено закатовані «жертви більшовиків», мовляв, ці нещасні люди не хотіли брати до рук зброю проти німецької армії-визволительки. Ясно? Вийшов блискучий пропагандистський трюк! Маємо за це подяку навіть від скупого на похвалу відомства Геббельса…
– Тубільці повірили? – хрипко запитав Хейніш.
– А то вже не наш клопіт. Ми маємо чітке завдання – винищити тубільців якнайбільше. Складність лише в тому, що доводиться робити з цього таємницю. Такий наказ! Щоб на окупаційну владу не було жодних нарікань… Між іншим, оту Краснодарську акцію завершили бучним похороном «жертв більшовиків» у супроводі німецького армійського оркестру.
– І ще з п'ятьма попами! – зареготав Курт Трімборн. – Ці руські бородані-страховидла перли за трунами зі співом і корогвами. Ревли, аж у вухах закладало. Кумедне було видовисько… Сущий анекдот!.. Знаєте що, хочу якусь ляльку, хоч би оту – з півнячим голосом…
– О, бажання цілком вчасне! – весело пристав до нього й Крістман.
Хейніш теж не заперечував: одна повія завжди знайде ще двох…
… А може, штурмбанфюрера Хейніша гнітив, навіюючи кепський настрій, воістину траурний краєвид – зчорніла під попелом спаленої пшениці рівнина з білосніжною гірською смугою на обрії? Та ні. Найбільше непокоїв той паперовий мотлох, яким напхали його портфель у штабі. Хейніш лише побіжно його проглянув і заблукав, мов у хащах, у полярно протилежних настановах та інструкціях. Сам чорт зламав би у них свою цапову ногу і вкінець осатанів би, не тямлячи, куди безпомилково поткнути палець.
Досі все було ясно і прозоро, як погідного дня, особливо з недвозначної вказівки рейхсмаршала Люфтваффе Германа Герінга, який обійняв ще й посаду голови промислово-економічного штабу «Ольденбург». Рейхсмаршал, промисловець, багатій і володар гігантського всеєвропейського концерну «Герман Герінг верке», зняв з проблеми усяку словесну машкару і виставив її, мов голу-голісіньку лялечку: «Згідно з наказами фюрера необхідно вжити всіх заходів до негайного і повного використання окупованих земель в інтересах Німеччини… Одержати для Німеччини якомога більше харчових продуктів і нафти – така головна економічна мета кампанії». А звідси випливало… Нічого не випливало, бо політики з остміністерства Альфреда Розенберга бавляться в гру з солоденькими пряниками-обіцянками, водночас виляскуючи колоніальним батогом.
Як там написав у своїй відозві амтсвервальтер – завідуючий відділом землеробства на Північному Кавказі доктор Рунге? Ах, так! Зовсім тупо: «Селяни! Німецькі війська розірвали ваші ланцюги! Тепер ви справжні селяни». Навіщо ця брехня? Навіщо це загравання? Вони тільки викликають незадоволення і розплоджують силу-силенну саботажників, що завдає лише зайвий клопіт службі безпеки.
А Розенберг? Адже сам писав: «Завдання Кавказу передусім є політичним завданням і означає розширення континентальної Європи, керованої Німеччиною, від Кавказької перемички на Близький Схід». Сам писав – «керованої Німеччиною». Тоді навіщо було везти сюди аж із Берліна, за тисячі кілометрів, білогвардійських отаманів Краснова і Шкуро, колишніх адигейських князів, кабардинських землевласників і балкарських таубіїв, та ще й якогось грузинського «царя» гера Багратіоні-Мухранського? Навіщо рекламувати себе друзями «вільних козаків» і «волелюбних горців», коли кожен «вільний» козацький двір обкладено твердим податком? З кожного двору щомісяця слід взяти 50 літрів молока від корови, 20 яєць від кожної курки, м'ясо, фураж, хліб, масло та ще 300 податкових карбованців… У цій Росії принаймні йому, штурмбанфюрерові Хейнішу, ще не доводилося зустрічати жодного ідіота, який би добровільно віддав своє добро.
«Кулі і шибениці!» – ось найдійовіший захід. Недарма фельдмаршал Кейтель у директиві до військ ще другого дня війни з більшовицькою Росією уже наполягав на застосуванні відповідних драконівських заходів. За Кейтелем виходило, що для цивільного населення окупованих територій найвищою судовою і каральною інстанцією є перший-ліпший, хай навіть наймолодший у званні німецький офіцер. Будь-який вирок його оскарженню не підлягає! І виконується негайно…
Тепер Хейніш із мстивою, солодкою зловтіхою згадував прикрий епізод – лише один-єдиний епізод з цілої низки тотожних, що спіткав пана голову «національного визвольного комітету» Адигеї, Кабарди, Балкарії, Чечні, Інгушетії та обох Осетій довготелесого князя з видовженим, мов терська диня, жовтим черепом Султана-Гірея Клича. Якийсь фронтовий офіцер гірськострілецької дивізії «Едельвейс», прізвища якого навіть не з'ясували, в рідному аулі адигейського князя Уяла за впертий непослух поставив до скелі і розстріляв двадцять двох заложників, з котрих двоє були хлопчаки. І коли імпортований з Берліна князь-«визволитель» прибув до родових володінь, де саклі багатоповерхово загніздилися на стрімких гірських кручах, прибув, щоб з родаків навербувати «дику сотню» особистої охорони, то враз потрапив під кам'яну шрапнель, що вдарила зненацька з кожного плаского даху. Князь ганебно втік, пришпоривши баского огира. Забув князь про кулі і шибениці, гасаючи зі своїм джигітуванням по аренах провінційних цирків на потіху невибагливих бауерів та їхніх масивних, мов кадуби з сільською брагою, фрау. От тобі, князю-«визволителю», й уся «національна політика»! Боже мій, яка все це дурниця…
Хейніш відчув радісну зловтіху і тоді, коли серед учасників наради побачив і «круглого обера» – обер-лейтенанта Оберлендера, хоч той і належав до осоружного конкуруючого відомства адмірала-собакознавця Канаріса. На вустах цього пихатого обер-лейтенанта, перед яким попри його незначне військове звання тяглися навіть армійські оберсти (бо носив ще й професорську мантію істерика Кенігсберзького університету), гера Теодора Оберлендера весь час блукала зневажлива, відверто іронічна посмішка. Він ніби усім своїм виглядом виказував, що не йме віри жодним, тим більш виключно словесним «пряникам», а вірує пише у випробувані, практичні батоги.
А штурмбанфюрер ще у Білорусії запізнався зі «студентами» «круглого обера» – українськими націоналістами а легіону «Нахтігаль», що входив складовою частиною до єдиної абверівської підривно-диверсійної дивізії «Бранденбург-800». Чи навчив гер професор виплодків зі свого диверсійного інкубатора в Нойхаммері історії, невідомо, а от що вони мистецьки в'язали зашморги, залюбки стинали голови сокирами, творили гвалтівну наругу над дівчатами повзводно, вогнем нищили цілі села, спокійно, мов на полігонних стрільбах, вбиваючи втікачів – жінок і дітей, у цьому Хейніш пересвідчився особисто.
Дуже швидко легіон «Нахтігаль» перевели до військ СС і відповідно перейменували в звичний каральний «шуцманшафтбатальйон-201». Тепер гер професор з іронічним посміхом творить «історію» тут! Нині він очолює легіон «Бергман» з того ж інкубатора «стрільців» в Нойхаммері, котрий, мабуть, теж скоро перетвориться в звичайний шуцманшафтбатальйон без усякої гучної назви, але з військовим порядковим номером. До цього неодмінно дійде!
Тому по приїзді, коли Хейніш викликав до себе на інструктивну нараду вузьке коло офіцерів СД, він геть відкинув сумніви, що нуртували його на зворотному шляху.
– Панове! – суворо почав Хейніш. – Усе, що я казатиму, стосуватиметься таємних державних справ великої політичної ваги і вважатиметься військовою таємницею. Ми маємо цілком вірогідні дані, що Сталін перекинув на Кавказ десятий та одинадцятий гвардійський корпуси, які, проте, знесилені в попередніх боях і, на думку нашого командування, вже не годні чинити щільний опір, отже, й кардинально вплинути на хід операції «Едельвейс». Наша стратегічна мета – Кавказ і нафта – лишається кінцевою, строки проведення військових операцій не зазнали змін. Саме тому до штабу групи армій «А» вже прибули повноважні експерти акціонерних товариств «Континенталь-Оль», «Ост-Оль» та «Карпатен-Оль». Однак поспільній аріїзації підлягають не лише нафтові родовища, промисловість, природні багатства і сільськогосподарська продукція, а й художні та історичні цінності – старовинні рукописи і стародруки, майно музеїв, скарби храмів і монастирів, гідні наукової уваги приватні колекції тощо. У зв'язку з цим до нас прибула і почала плідно працювати група культурних діячів зі штабу «Кюнсберг» на чолі з картографом міністерства закордонних справ, гауптштурмфюрером СС [24]24
Гауптштурмфюрер СС– відповідає званню німецької армії – капітан.
[Закрыть]гером Краллертом.
Хейніш був задоволений, що зовсім оминув грубу термінологію Герінга, який завжди промовляв з прямотою закоренілого грабіжника, що прикро шокувало кожну виховану людину: «Я пропоную грабувати, і то вельми грунтовно…» Ця вголос висловлена грабіжницька мудрість жирного Герінга чомусь асоціювалася в уяві Хейніша з іронічною посмішкою «круглого обера».
– Наше завдання, – між тим казав Хейніш, – знешкодити всіх підозрілих і непевних, усіх явних і прихованих саботажників, усіх расово неповноцінних унтерменшів. Зрозуміло, насамперед – євреїв. Ми повинні досягти головного, щоб тут спокійно і продуктивно працювали німецькі спеціалісти, щоб тут були створені всі умови для відпочинку і лікування наших хоробрих вояків і щоб тут було тихо. Зовсім тихо. Як на цвинтарі. Остаточна мета: цей край має бути і тому неодмінно буде німецьким, а тубільцям нема чого тут робити.
– Що ж робити з місцевими дикунами конкретно? – провадив він далі, заохочений уважною сторожкою тишею, яка буквально всотувала кожне його слово. – Найперше максимально використаємо місцевих рабів на відбудові зруйнованих промислових об'єктів і на роботі в тутешній багатющій нафтовій промисловості. Саботаж, нальоти терористів, знищення врожаю, уповільнення темпів праці будемо карати безжально. Але ми не можемо зловживати старими методами. Будемо діяти інакше – тихо, швидко, по змозі таємно. Людей, фізично найздоровіших, пошлемо на роботу до рейху, звідки вони вже ніколи не повернуться. Однак тут необхідно дотримуватися обережного зондербегандлюнга – спеціального поводження. Кампанію почнемо з яскравих відозв, простих і дохідливих, приступних для примітивного мислення дикунів, приблизно таких: «Великонімеччина кличе тебе! На Кавказі росіяни вже склали зброю, воюють англійці. Якщо прийдуть сюди, поженуть усіх у колоніальне рабство до чорношкірих людожерів Африки або рабами британських рабів в Індії, їдь до Великого рейху! Негайно! Ти побачиш ліричну країну німців, працюватимеш на просторих і світлих заводах, матимеш зразково впорядкований матеріальний достаток, запізнаєшся з класичною німецькою культурою. Готуйся до казкової мандрівки в Країну Щастя! Бери з собою ложку і виделку, харч на три дні і папір для не знайомого тобі німецького гігієнічного ватерклозета…»
Офіцери дружно, мов жеребці, заіржали. Сміх. Хейніш поблажливо почекав, даючи їм змогу нареготатися. Добре, коли підлеглі розуміють і цінують жарти.
– А вам, панове, я ще нагадаю як вікопомний заповіт слова обергрупенфюрера [25]25
Обергрупенфюрер– повний генерал.
[Закрыть]СС Рейнгарда Гейдріха, злочинно вбитого ворогами рейху. «Кулі і шибениці!» – ось що заповідав нам незабутній Рейнгард Гейдріх. – І Хейніш завершив свою промову в стерильно істеричному стилі, що стало нормою на всіх есесівських збіговиськах: – Тож тримаймо палець на зведеному курку! Зробимо цю землю ідеальною домовиною для зайвих людських елементів! Людські трупи – зразкове добриво для родючих земель працьовитих німецьких колоністів! Хайль Гітлер!
– Зіг хайль! – у захваті ревнули присутні, підхоплюючись з місць.
Штурмбанфюрер розсунув шторки, що ховали велику, масштабну карту Північного Кавказу, і мовив:
– Проаналізуємо ще раз становище на лінії фронту і наші завдання щодо боротьби з ворожою агентурою…
Нараз двері рвучко розчахнулися, і до кабінету Хейніша ввійшов його особистий ад'ютант унтерштурмфюрер [26]26
Унтерштурмфюрер СС– відповідає званню німецької армії – лейтенант.
[Закрыть]Віллі Майєр, надто збуджений як для. дисциплінованого служаки. Він виструнчився і чітко доповів:
– Пане штурмбанфюрер, терміновий виклик по телефону!
– Хто там іще морочить голову?
Рудий, аж гарячий, Віллі ковзнув поглядом по присутніх офіцерах і відповів стримано, але з досить прозорим натяком:
– Дзвінок зі штабу! Я переключив телефон на вас.
Штурмбанфюрер взяв трубку і невдоволено буркнув:
– Хейніш слухає. – Та враз мимоволі підтягнувся, голос його набрав неудаваної шанобливості, що передалося іншим і чутливою тишею впало на присутніх. – Пане обер-фюрер [27]27
Обер-фюрер– неповний генерал.
[Закрыть]?.. Слухаю вас уважно!.. Гість з Берліна?.. Так, розумію… Від Геббельса? Нотую: військовий кореспондент гер Адольф Шеєр, історик, військове звання – гауптман… Все буде зроблено зразково, пане обер-фюрер! Зустрінемо, як належить, на вищому рівні…
Він поклав трубку, якусь мить замислено дивився на неї, не знімаючи руки, ніби чекав, що телефон знову озветься, тоді звів счі на офіцерів:
– Щойно обер-фюрер СС Корземан повідомив, що до нас їде військовий кореспондент із Берліна, історик Адольф Шеєр. Чи відомо комусь із вас щось про нього?
Офіцери перезирнулися, мовчки потиснули плечима, і Хейніш, не дочекавшись відповіді, пояснив докладніше:
– Він має дуже високі повноваження і почесне завдання написати історичний твір по свіжих слідах нашої блискучої перемоги на Кавказі. – А подумки додав: «Яка, попри прислів'я, ще буквально за горами». – Адже за Кавказом – Іран та Індія, відтак наші армії нині перебувають на землі гігантичної борні за світове панування. Обер-фюрер особливо підкреслив, щоб кожен із нас усіляко сприяв історикові в його відповідальній і шляхетній праці… Якщо це той самий Шеєр, якого я знав ще хлоп'ям… А втім – побачимо… Можливо, йому буде потрібен перекладач. До речі, Майєре, як посуваються справи з перевіркою Крістіни Бергер? Адже, гадаю, Шеєрові буде приємніше, якщо на випадок потреби перекладачкою у нього буде гарне дівча. Та ще й з нашого відомства…
– Необхідні довідки наведено. Весь матеріал напоготові.
– Добре! Ознайомте мене з ним негайно. Всі вільні!
За хвилину Хейніш уже неквапом гортав документи з теки на Крістіну Бергер. Спочатку – фото. Фас. Профіль. На повен зріст.
– Справді, симпатична особа. Зразковий нордичний тип обличчя. Хіба не так? – мовив Хейніш до Майєра. – Звертаю увагу: оце один з мотивів (хоч і неслужбовий), внаслідок якого Крістіна потрапляє до СД. Тому й перевірка відбувається не «по всій формі». Якщо їй доведеться працювати з Шеєром, гауптманові залишиться тільки дякувати. Але ж за таке дівча, – він клацнув пальцями по фото, – самої подяки замало… Зовні – дійсно скарб!
– О, так! – охоче погодився рудий і веснянкуватий навіть взимку Віллі. – Гарна. Двадцять років. Не одружена. Здається, ще не займана. Вільно володіє трьома мовами – німецькою, російською, українською. Остання поширена й серед певних прошарків місцевого козацтва.
– Виходить, для нас вона – знахідка, Майєре, чи, може, ні?
Вогняний унтерштурмфюрер відповів суто службово:
– Виходить, так. Батько її – німець, істинно арійського походження, родом із Штутгарта. Воював на східному фронті в часи першої світової війни. Тяжко поранений потрапив у полон до росіян. По війні одружився на німкені, дочці австрійського колоніста чистої нордичної крові. Весь час жив у Галіції, колишній колонії Австро-Угорської імперії. Коли прийшли більшовики, не зміг репатріюватися, бо не хотів залишати напризволяще досить значне м'ясо-молочне господарство. Помилився в своїх розрахунках: перед самою війною був репресований Радянською владою як куркульський елемент з конфіскацією всього майна на користь колгоспу.
– Чи надсилали запит до Штутгарта?
– Так. За тамтешніми архівами, гер Бергер був власником невеличкої кав'ярні, яку продав, ідучи на фронт.
– Чому ж не доручив нагляд за кав'ярнею рідним, як це робили і роблять інші?
– Він осиротів ще юнаком, пане штурмбанфюрер. Був у родині єдиним сином. Жодних інших родичів у Штутгарті не мав. Мабуть, тому й не повернувся до батьківщини.
