Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Калина навіть дещо співчутливо позирав на зовні подібну на нього людину, добре розуміючи механіку цих несподіваних, як зміни погодив горах, психологічних перепадів: то сонце, то злива – то певність, то пригнічення. Важко людині, коли в двобій стають її гаряче серце і її холодний розум.

І одразу по цьому спогаді у думки Кості вплівся інший, міцно пов'язаний з першим діалектикою швидкоплинних подій, величезних і дрібних.

– Строк – вересень, – замислено мовив генерал Роговцев, коли капітан Калина з'явився до нього з обов'язковим щоденним рапортом. – На біду, німці, як то кажуть, не виходять з графіка руху. Поки що… Поглянь-но, Костю, сюди. – Він розсунув шторки з цупкої брунатної матерії, що ховали від стороннього ока величезну, рясно помережану прапорцями карту всього Кавказу, яка обіймала мало не всю площу стіни. – Становище наше дійсно кепське. Ось воно на сьогодні в усій своїй красі, для нас вкрай небезпечній. Для тебе, як «гера Шеєра», знайомство з реальною обстановкою на фронті доцільне і багато важить. Так от, німецьке «Завоювання Індії на Кавказі», – він сумно посміхнувся, вклинцювавши цитату з Шеєра, – розгортається з показово арійською злагодженістю і пунктуальністю, сунуть, мов за розкладом руху поїздів на залізниці. Поки що…

Генерал взяв довгу, як більярдний кий, але тонку й легку указку і враз посуворішав, з тугою дивлячись на дуже промовисту для кожного військового карту. Брови його, як і зачіска – з сивизною, хмарно зсунулися на перенісся.

– Німці ведуть наступ силами групи армій «А» з чотирьох напрямків. Чорноморським узбережжям рухається в бік Туапсе – Сухумі—Поті танкова армія генерал-полковника Руоффа. Взято Новоросійськ… На Майкоп суне танковий корпус Кірхнера, посилений моторизованою дивізією СС «Вікінг»«під командуванням генерал-майора Штейнера. Вийшли на рубіж Баксаненки і Старої Фортеці… У центрі групи армій «А» діє гірськострілецький корпус генерал-майора Конрада, завданням якого є оволодіння Головним Кавказьким хребтом і вихід на Кутаїсі й Сухумі. Ударний кістяк – альпійська дивізія «Едельвейс» на чолі з генерал-лейтенантом Ланцом. Німцями осідлані перевали Хотю-Тау, Чіпер-Азау, Клухор, Нахар і Домбай-Ульген… Але найнебезпечнішою для нас зараз є перша танкова армія генерал-полковника фон Клейста, що рветься до нафти Грозного і Баку: взято Моздок. Танкові дивізії Клейста вийшли на правий берег Тереку по всій дільниці від Іщерської до Баксанської ущелин… Ми відрізані від Сталінграда двохсоткілометровою смугою. Підвіз здійснюється лише морем, неповороткими баржами, а перевага у ворога в літаках – дев'ятиразова…

– Невже так погано? – схвильовано, ніби не вірячи очевидному на карті, перепитав Калина.

– Кепсько… Перевага у німців значна, але наші бійці стоять на смерть на кожному рубежі, і втрати ворога в живій силі і техніці страшні. Ось маленький доказ – невідправлений лист одного з альпійських «едельвейсів», що вже наклав на Кавказькій хребтині головою: «Ви навіть не спроможні собі уявити, що тут коїться. Жах, який і уві сні не примариться. Я дійшов до того, що на живих земляків дивлюся, як на покійників. Любі батьки! Я палко прошу – пришліть мені в ім'я мого спасіння щось святе: якусь ікону або освячений у храмі хрестик. Тільки, заради бога, швидше! Я безупинно молитимуся, аби лишитися у цьому крижаному пеклі живим…» Отакої заспівали! – знову скупо посміхнувся Роговцев. – Твоє завдання, Костю, – докладно дізнаватися про плани і наміри ворога…

… Капітан Калина підставив руку під холодну воду з крана, розім'яв її, розтер і знову сів за осоружну писанину.

Страхітливо фальсифікована давньогерманська міфологія і безжально препарована всесвітня історія – все склу-бочилося в одне липке коричневе павутиння, де в містичному мороці нацизм душив гадючими обіймами свастики людяність цілої нації, душив свідомо – до тотального «стану здичавіння». Мілітаризовані легенди про німецьких богів, епос про Нібелунгів, сказання про вальпургієву ніч у дивовижний спосіб впліталися в гіперболізовану історію давніх «фюрерів». Хто був першим істинно германським фюрером? Вождь херусків Арміній. Чому? Бо знищив на зорі нової ери легіони римського полководця Вара. А далі тяглася довжелезна, мов ланцюг рабовласника, низка вінценосних пілігримів «дранг нах Остен» – Генріхів і Оттонів, Лотарів і Конрадів, Фрідріхів і Вільгельмів. В одну шерегу постали давньонімецький бог війни Вотан і новітнє «містичне явище» – «фюрер», дочки помсти валькірії і літаки Люфтваффе з хрестами, як з надгробків. В геополітиці і філософії, в історії та літературознавстві – скрізь проросла руда борода Барбаросси, і скрізь вона росла в одному напрямку – «нах Остен»…

… Капітан Калина не мав права помилятися. Часу було обмаль, а всі можливі похибки слід було виважити наперед. Це дослідник, шукач має право на експерименти, навіть помилкові. Ставши на хибний шлях, дослідник просто міняє напрям пошуку. Актор спершу може зіграти свою роль невдало: попереду – ще багато вистав. У розвідника ж – лише одна прем'єра, а помиляється він тільки один раз.

Щодня Костя піднімався з півнями, і щодня йому бракувало вільної хвилини. Він завчав напам'ять цифри і паролі, відпрацьовував форми зв'язку, вивчав нові правила та позначки, запроваджені німецьким командуванням, поновлював фахові знання з історії з ненависної позиції нацистського вихованця, тренувався у стрільбі, по дві години на день всотував видовищні, хронікальні й сюжетні фільми, колись куплені або нині захоплені у ворога, вчився фотографувати і вправно користуватися кіноапаратурою, вів тривалі бесіди з Шеєром, увечері складав обов'язковий звіт генералові Роговцеву, а по всьому, вкрай стомлений, сідав за писанину з шеєрівських блокнотів і нотатника… Добре, що німець хоч не палив, і не треба було до всього того для повної вірогідності «легенди» звикати до цигарок, отруюючи незвиклий до тютюну організм нікотином.

А сьогодні вдень він відчув, що час минув, що, можливо, йому лишилися тільки ще один напружений день і одна безсонна ніч серед своїх, а попереду. – дні і ночі серед ворогів. З чого виникло це почуття? Може, з того, що генерал Роговцев познайомив його з радистом, старшим сержантом Іваном Сорокіним, веселим і беручким до роботи хлопцем з Харківщини? Мав бути при ньому ординарцем. Недолік: недосконала вимова. Але й це врахували і поклали Іванові бути заїкою. Позитивне: вже двічі закидався у тил ворога і з успіхом виконав складні завдання, не гублячись у несприятливих, а подекуди й критичних ситуаціях. Чи, може, із запитань, додаткових запитань генерала Роговцева, які слід було уточнити? Їх було лише три, і цифра теж віщувала наближення фінішу. Хто інструктував Шеєра в ОКВ перед відправкою в діючу армію? Хто з німецьких істориків перебуває зараз на окупованій території Радянського Союзу? Чи знають вони Шеєра?

Відомості, виявилися суттєвими.

Відповідь перша. 1938 року Кейтель і Геббельс – ОКВ і міністерство пропаганда – ухвалили «Угоду про ведення пропаганди під час війни». Цією угодою «пропагандистська війна» дорівнювалася за своїм значенням до війни, що ведеться «міт фойєр унд шверт» – «з вогнем і мечем», зброєю. У квітні 1939 року Оберкомандо дер Вермахт створив відділ військової пропаганди, який очолив генерал Ведель, що підкорявся безпосередньо штабові оперативного керівництва ОКВ. Відділ займається розробкою докладних пропагандистських заходів на кожну стратегічну операцію. Плани затверджує Гітлер особисто, після чого вони координуються з відомствами Геббельса, всі провідні працівники якого одержали високі військові звання. Кадри суто військових пропагандистів готуються в спеціальному учбовому центрі в Потсдамі.

Шеєр: «Я мав інструктивну бесіду безпосередньо з генералом Веделем».

Відповідь друга. Зараз на території, окупованій німцями, перебувають два відомих в Німеччині історики: Теодор Оберлендер і Болко фон Ріхтгофен.

Оберлендер [35]35
  Колишній міністр боннського уряду.


[Закрыть]. Напередодні війни, як дослідник «земельних просторів в геополітиці», неоднораз відвідував Радянський Союз, безумовно, із «суто науковою» метою. Офіцер «Абвер-Аусланду» – «абверу за кордоном». Цивільні посади – професор аграрної політики і директор Данцігського інституту східного господарства, згодом – професор Кенігсберзького, а потім Грайфсвальдського університетів, 1939–1941 років – директор Економічного інституту по вивченню східних держав у Кенігсберзі.

Шеєр: «Під час війни професор Теодор Оберлендер займається вивченням питання про національне самоврядування нецивілізованих народів, для чого на Кавказ привіз майбутнього грузинського царя-батюшку Багратіоні-Мухранського».

Болко фон Ріхтгофен [36]36
  1964 року Болко фон Ріхтгофен був нагороджений «федеральним хрестом за заслуги» І класу за «досягнення» у вивченні проблематики Захід – Схід.


[Закрыть]. Відповідальний співробітник СС, зондерфюрер [37]37
  Зондерфюрер– особливий керівник. Мав військове звання відповідно тій офіцерській посаді, яку займав.


[Закрыть]і офіцер контррозвідки. Ординарний професор у Кенігсберзі. Зараз Болко фон Ріхтгофен за спецзавданням військових служб і міністерства закордонних справ перебуває з археологічною експедицією в районі Новгорода і Пскова, досліджуючи конфігурацію Чудського озера.

Шеєр: «Болко фон Ріхггофен вважає, що ніякого так званого Льодового побоїща на Чудському озері ніколи не було. Вже як зондерфюрер СС, Болко фон Ріхтгофен спалив бібліотеку Новгородського археологічного товариства і музей в Старій Русі. Усе ж цінне дбайливо вивіз до музеїв Кенігсберга».

Відповідь третя. З Оберлендером і Ріхтгофеном гер Шеєр не мав честі бути знайомим. Він для такого високого злету ще надто молодий, до того ж навчався у Берліні, а не в Кенігсберзі.

Шеєр: «Проте мене чудово знає видатний діяч міністерства рейхспропаганди доктор Отто Дітріх».

Інтуїція не підвела. Наступного дня, правда, вже надвечір, до заміської садибп прибув машиною майор Анзор Тамбуліді. Жвавий і енергійний, як завжди, він з порога повідомив:

– Все! Шабаш! Генерал наказав вам, Костянтине Васильовичу, відпочивати. Спати-відпочивати, сил набиратися і більше не робити нічого: Цілу добу! Уявляєте?

– Значить?..

– Атож, значить! За добу…

– Виходить…

– Завтра увечері зустрінетесь з полковником Іриніним і – на літак. Так. – Анзор звично, для самоконтролю поглянув на годинник. – Які плани на сьогодні? Безумовно – ніяких. Тому рішуче пропоную: навідайтеся з подякою до вашого лікаря-чаклуна Тамари Сергіївни.

– Ну, Анзоре, як можна без запрошення?

– А отак! З «фронтовим привітом» і «другим фронтом» у речовому мішку. На вогник з сімейним чаюванням. Речовий мішок – новенький і чистенький – у мене в машині. Про що ж іще думати, дорогий?

– Незручно до самітної жінки без запрошення…

– А ти візьми Сорокіна. Вдвох – зручно!

– Хіба й справді…

– Тоді – підйом! – весело загорлав Тамбуліді. – Адресу я знаю – довезу миттю. Радість зустрічі забезпечена. Це я гарантую особисто!

За півгодини вони доїхали до Тбілісі, темного, огорнутого похмурими, невеселими сутінками, і стояли, задерши голови, біля сліпого громаддя п'ятиповерхового будинку.

– Вдома! – задоволено мовив Анзор. – Он бачите, на другому поверсі, ліворуч від парадного шпаринка світиться. Це її вікно. Одразу ж потурбуйтеся про світломаскування, щоб не завдавати клопоту патрулю. А то патруль вас як потурбує! Доведеться бідоласі Анзору визволяти вас з комендатури… Ну, ось! Іване Петровичу, беріть «другий фронт»! А вам, Костянтине Васильовичу, як підопічному Тамари Сергіївни, букет квітів, – Тамбуліді пірнув у надра «емки» і витяг розкішний букет ніжнопелюсткових троянд.

– Квіти бачу, – сказав зворушений увагою Калина, – а де ж ваша, Анзоре, особиста гарантія?

– Ха! Анзор Тамбуліді про все наперед подумав і про все подбав! Ось вона, – він витяг з кишені маленького конвертика і застромив поміж квітами. – Ну, сміливо, товариші, в ногу! Ех, коли б мені час, – він зиркнув на годинник, – а часу катма! Ну, бувайте… Врахуйте, рівно за дві години знову буду з машиною. А то за вас, гульвіс, генерал з Анзора стружку зніматиме, а я не сталевий…

Дверний дзвінок був негучний, мелодійний. Калина виставив перед себе букет, через що й не помітив, хто відчинив двері квартири. Почав було врочисто:

– Тамаро Сергіївно…

– Мамо, це до тебе! – дзвінкоголосо пролунало звідкілясь з-під ніг.

Калина відхилив квіти і побачив дівчинку, років п'яти, великооку, тугеньку, зі смішними кісками того ж буйно-золотого кольору, що й у мами. Кіски були пов'язані ніжноблакитними стрічками, що дуже їй пасували.

– І до тебе теж, – пригорнув до себе миле дівча Калина. – Як тебе звати?

– Тамара…

– А по батькові?

– Сергіївна…

– Отакої!

– Всі дивуються, як і ви… Але ж мого тата звали Сергієм, як і маминого тата. Навіщо ж дивуватися?

– А й справді… А де ж тато?

– Він був прикордонником, – ухилилася від прямої відповіді мала, але з її обличчя, що враз ніби затьмарилося, капітан безпомилково прочитав лиху й сумну вістину. Батько був прикордонником, людиною, в яку першу поціляють ворожі кулі, вартовим Вітчизни, який і мертвим залишається на своєму посту. Скільки їх полягло, мужніх вартових, першого ж дня війни? Люди дізнаються про це хіба що опісля Перемоги…

– О, наш втікач із госпіталю власною персоною! – Тамара Сергіївна ніби змінилася, бо одягнута була не в білий, звичний халат, а у форму військового лікаря, і ця форма лише підкреслювала її зграбну, молоду статуру.

– Але завважте, Тамаро Сергіївно, – з удаваним переляком попередив Калина, – я про всяк випадок прибув з особистою охороною. Дозвольте відрекомендувати – старший сержант Іван Петрович Сорокін.

– Здравія бажаю, товаришу військлікар! – гаркнув Сорокін за уставом.

– Вас що, Іване Петровичу, бентежать мої «шпали»? – привітно посміхнулася господарка, в петлицях якої справді рубіновими вогниками виблискували шпали. – Але ж ви зараз не на вулиці, а в жіночому товаристві.

– Гублюся, бо не знаю, як звертатися до однойменного жіноцтва, – бадьоро виправдовувався Сорокін. – Спокутую провину тільки за вашим наказом, товаришу військлікар!

– Мій чоловік називав нас Тамарою-один і Тамарою-два.

– Мудро! – ухвалив Іван.

– Та чого ж ми стоїмо на порозі? Проходьте…

– А квіти? – похопився Калина.

– Дуже зворушена, – мовила Тамара Сергіївна і витягла конвертик. – Можна?

– Писано ж для вас…

– «Пам'ятаю! Анзор», – прочитала вона і весело засміялася: – Якщо не помиляюся, це квіти вашого хвацького майора?

– Так точно! Його…

– А де ж він сам?

– Усе у турботах і клопотах.

– Шкода, – ледь помітно зітхнула вона.

– Але ж ми тут! – втрутився Сорокін. – Та ще з речовим мішком товариша майора.

– Усе того ж?

– Так точно! Того ж…

– Вперше зустрічаю чоловіка, щоб був відсутній і щоб водночас його було так багато. Просто-таки невидимець за роботою!

– Він з таких…

Цей безневинний, жартівливий гомін викликав у капітана Калини надто специфічну асоціацію. Наказ «відпочивати» виявився марним – мозок не вимикався. Думки його нараз повернули на інше, і перед змученим від безсонних ночей зором одразу і ясно спливли рядки з секретного, ще передвоєнного року розпорядження гітлерівської контррозвідки, з яким його ознайомили: «Для виконання одержаних від 1-го оперативного відділу військово-польового штабу вказівок про те, щоб для використання нафтових районів забезпечити розклад, робочому штабові «Румунія» доручається створити організацію «Тамара», на яку покладаються такі завдання:

1. Підготувати силами грузинів організацію повстання на території Грузії.

2. Керівництво організацією покласти на обер-лейтенанта Крамера (відділ 2 контррозвідки). Заступником призначається фельдфебель доктор Хауфе (контррозвідка II).

3. Організація поділяється на дві оперативні групи: а) «Тамара-айн» – вона складається з 16 грузинів, вишколених для саботажу (С) і об'єднаних в осередки (К).

Нею керує унтер-офіцер Герман… б) «Тамара-цвай» являє собою оперативну групу, що складається з 80 грузинів, об'єднаних в осередки. Керівником цієї групи призначається обер-лейтенант доктор Крамер…»

Несподівана вечірка проходила весело й невимушено: майор Тамбуліді подбав не лише про «другий фронт», але й про «тилові резерви» – виноград і помаранчі, булки-хачапурі з солодким сиром і терпку гірську бринзу, а найсуттєвіше – забезпечив товариство двома чималими пляшками з відомими по всьому світу винами «Хванчкара» і «Сапєраві». А посеред усього цього достатку по-хатньому затишно посвистував бувалий у бувальцях посріблений красень – тульський самовар.

Капітан Калина впіймав себе на тому, що сидить за столом скуто, мов палицю ковтнув. Так само, як сидить за столом німак Шеєр. Що він не кладе лікті на стіл, а тримає їх розсунутими на боки. Так само, як тримає руки за їжею Шеєр. Що він жує, не розтуляючи рота, а тільки ритмічно й повільно соваючи щелепою з боку в бік. Так само, як їсть Шеєр. І так само мовчить за вечерею, як його двійник.

Двійник? Безумовно, зовнішня схожість є. Але цього замало. Щоб стати справжнім двійником, потрібно органічно засвоїти притаманні певній людині звички, манеру рухатися, поводитись, вести розмову, коротше кажучи, засвоїти безліч малопримітних, але характерних рис. Як Шеєр поводиться з серветкою? Спочатку неквапом прикладає до лівого куга рота, потім – до правого, лише тоді торкається губів. По вечері обов'язково дякує.

– Гречно дякую, Тамаро Сергіївно, за вашу гостинність і чудовий вечір.

– Мабуть, усім нам слід дякувати турботливому майорові, – озвалася вона. – Може, ще склянку чаю?

– Ні-ні, вже задосить.

– А ви дивна людина, Костянтине Васильовичу…

– Чому?

– Скільки ви пролежали у нас в госпіталі, а я ніколи не бачила, щоб ви хоч комусь написали листа.

– Доля така, Тамаро Сергіївно, мої адресати – за лінією фронту. Та не я один… От Іван Петрович теж не дуже-то пише.

– Вибачте, я була не вельми тактовною…

– Ні, стривайте! Ми зараз з Іваном Петровичем таки напишемо свої листи. Вголос. А ви послухаєте. Хай ці наші листи будуть дякою за вашу добру думку. Як ви на це, Іване Петровичу?

– Я – за!

– Коли «за», то й починайте…

Сорокін узяв келишок, крутонув за тонку ніжку між пальцями.

– «Низький, земний уклін тобі, рідна мамо! – почав тихо і соромливо. – Привіт тобі фронтовий від сина. Я живий і здоровий – за мене не турбуйся. Дуже зрадів, коли одержав твого листа.

Пригадую твою пестливу руку, її ніжне тепло. Ця твоя рука дбайливо підтримувала мене, коли я ще непевно тупцював, роблячи перші кроки, і вона ж повела мене до школи, де було писане мною найперше слово – «мама». Ти дала мені життя і навчила жити гідно… А нині, мамо, Вітчизна-мати вклала в мої руки меч відплати, щоб я боронив усіх наших матерів і малюків посиротілих…»

Тамара Сергіївна схвильовано слухала, зіпершись підборіддям на руку, зворушена ніжною щирістю і гнівною силою цих простих слів молодого, кругловидого бійця.

– А де ж адреса? – запитала вона, аби щось сказати і порушити ніякову мовчанку, що запала. – Не дійде лист без адреси. А то виходить, як у Вані Жукова, що писав «на деревню дедушке…»

Тамара Сергіївна хотіла жартом повернути гарний настрій і собі, і спохмурнілому Сорокіну. Та жарт явно виявився невдалим і, вона сама це відчула, недоречним.

Сорокін підняв на неї засмучені очі, мовив з щемливою тугою:

– Загинула моя мати – німці у Харкові розстріляли разок з іншими заложниками… Окрім неї, в мене нікого не було. Але я серцем одержую від неї листи щодня, щохвилини, і всі вони кличуть мене до помсти, до повної відплати!.. – Він на хвильку замовк, а тоді звернувся до Калини – А ви чом не пишете листа, товаришу капітан? Самі ж пропонували…

– Теж не почують…

– І у вас?.. – вже несміливо запитала Тамара Сергіївна.

– Так, і у мене. Ця війна не проминає нікого, несе лихо кожному, під кожен дах, під кожну стріху. – І суворо додав: – Якщо цей дах і ця стріха теж не спалені війною. Забагато попелищ і зчорнілих димарів…

Капітан Калина помовчав трохи, а тоді мовив:

– Занадто відомою – лиховісно відомою – стала коротка формула війни «пропав безвісти». Вдумайтесь і зрозумійте це слово – «пропав»! Йдеться про сотні тисяч людей. Живі вони чи мертві? Де і як їх шукати? А серед них – моя мати і наречена Марійка… Але надія, хай навіть благенька, все ж штовхає людину на розшуки. Найчастіше поки що марні. Війна!

За вікном гучно озвався клаксон «емки».

– Анзор… Уже час!

Розділ шостий
ПОСТРІЛ У ТИШІ

У прозорій високості згасали останні яскраві барви полудневого неба. Світилися, мов кришталь у рожевій підставці, тільки гори, яких ще сягали промені сонця, що вже сховалося від людей за обрій. На рівнину з нараз прохолодним свіжим повітрям стрімко насувалася південна оксамитна ніч з низькими й великими зірками. Нетривалий вечір існував тут лише завдяки м'яким останнім відблискам льодовиків. А земля не відповідала небові теплими вогнями людських осель, як це було колись. Вона немовби скорботно німіла в чорному муарі світомаскування. Проте грунт двигтів під важкою, гуркітливою ходою хрестоносних танків, що невпинно й навально сунули в степові сутінки. А повітря, ніби теж кришталево-скляне, здавалося, дзвеніло від ревища потужних військових моторів, неначе ось-ось розсиплеться на гострі скалки разом зі склом у шибках домівок.

Цього вечора, 31 серпня, Варвара Іванівна не завішувала цупкою рядниною вікна, щоб запалити благенького миготливого каганця. Вона вдивлялася в прохололі сутінки, що з кожною хвилиною все густішали, всім своїм єством відчуваючи тремтіння підлоги з гладенько струганих, міцно припасованих і чисто вимитих дощок. Думки її, сумні й затамовані, немовби розчинилися в темному мороці. Вони чаїлися як німий виклик безжальній партитурі моторного ревища, як розпачливе заперечення очевидній реальності, що їй безсило і вперто пручалася свідомість. Гаряче людське серце не могло сприймати лихо розважливо і холоднокровно. Воно плекало надію, якою живилося вже багато вечорів, що заступалися безсонними, виснажливими ночами. Надія вкладалася у два слова – сьогодні станеться. Та чи сьогодні? Надходили ранки, ночі вияснювалися вмитими росою світанками і в буянні фарб полишали їй прикре до гіркоти розчарування, знову й надалі – непевне чекання. Та нерухомість і спокій – чи не найтяжчі компоненти мистецтва чекання, що від хвилин по шістдесят рахованих серцем секунд видовжується у дні, ночі, тижні.

Було фізичне відчуття, що уся ця чужоземна навала вже трапилася колись і тепер повернулася з далекого учора в сьогодення, тільки повернулася минувшина у ще більш потворній і нелюдській подобі. Німці і білогвардійці… Пам'ять невблаганно повертала мало не на чверть віку в минуле – в серпень 1918 року. Німці і білогвардійці…

Сива жінка, зовсім сива, хоч їй ще сповна не минуло й півстоліття. Її зажурено похилена голова біліла в хатніх сутінках, немов укрита чистою хустиною. І в цьому вечірньому присмерку спливав серпень, як тільки може сплисти в безжальній людській пам'яті, що зберігає пойняті почуттями події та вчинки в їх русі і конкретному часі, з живими обличчями – знайомими і незнайомими, з настроями і прагненнями, а не як документ. – одним-двома холодними рядками на зжовклому папері. І в цій пам'яті спливав серпень 1918 року, що проминув у шалених зблисках білогвардійських шаблюк і широких, як ножі м'ясорігів, мечах тевтонських вояків. Німці і білогвардійці… Тоді теж спиралися на чужоземні багнети отаман-перевертень Краснов і кат під вовчим знаменом Шкуро. І тепер вози знову піднялися на фашистських плечах до катівських шибениць з намиленими зашморгами, ревно висповідуючи своє катівське ремесло.

А що ж було тоді, двадцять чотири роки тому?

На суді, що відбувся в січні 1947 року і на якому серед, інших могла б, якби дожила, свідчити і Варвара Іванівна, на суді, який до вищої міри покарання – страти через повішення – прирік професійних зрадників-запроданців отамана Краснова, генерал-лейтенанта білої армії Шкуро, безжального проводиря «дикої дивізії» князя Султана-Гірея Клича, а також карного злочинця, есесівського найманця Доманова, на цьому суді дав відверті «концентровані» свідчення сам отаман «Вовча голова» Шкуро, ненависними очима глипаючи на суддів з-над огорожі лави підсудних:

– У травні 1918 року я почав організацію своїх контрреволюційних загонів у Бекешівських лісах… Спираючись на куркульську частину козацтва та офіцерство, створював лісові загони, ліквідовував у станицях Радянську владу, підняв повстання на Кубані в районі станиць Баталпашинської, Суворовської, Боргустанської… Знаючи, що поблизу Ставрополя діє Добровольча армія Денікіна, я вирішив вивести свій загін на з'єднання з ним. Посуваючись до Ставрополя, козаки моїх частин ліквідовували в захоплених станицях і містах органи Радянської влади, грабували населення, вішали і розстрілювали командирів та комісарів Червоної Армії та встановлювали диктатуру білих.

Варвара Іванівна могла б додати до цих узагальнених визнань кілька промовистих епізодів. Приміром, як в селі Когульти горлорізи «Вовчої голови» схопили комісара Ставропольської губернії товариша Петрова, якого після нелюдських катувань і садистських знущань повісили. По тому його, забитого, із зашморгом на зламаній шиї, кинули на гарбу і погнали її до ще радянського Ставрополя. А слідом за гарбою без візника полетіла й катівська телеграма за підписом самого Шкуро, мовляв, отак він поздирає шкури з усіх «совєтчиків» і знищить усіх «комітетників».

Неодмінно нагадала б про це Варвара Іванівна, оскільки «білий герой» Шкуро на суді враз втратив свою, правду кажучи, пречудову пам'ять і сутужно бідкався:

– Я не можу пригадати всіх фактів катувань і звірств, що вчиняли мої підлеглі козаки, але просування моїх частин супроводжувалося масовими грабуваннями, вбивствами комуністів і радянських працівників. Такі дії заохочувалися генералами та офіцерами Добровольчої армії, які особистим прикладом активізовували козаків на ці звірства й грабунки.

Ось тоді, в захопленому Кисловодську, отаман Шкуро й випустив свої блюзнірські, знущальні «шкуринки» – так звані «гроші», воістину не варті й етикеток з-під лимонаду, на котрих друкувалися зі зворотного, липкого від клею боку. Козаки з реготом совали жменями ці Шкурині «гроші» за курей та качок, сало та вояцьке спорядження. Харч, майно, коштовні кинджали та шаблі в старовинній оздобі, що зберігалися, мов дідівський скарб, з поколінь, вони гребли з кожної «підозрілої» оселі або саклі, встеляючи підлогу, мов торішнім листям, жовтими «шкуринками». А якщо хтось пручався, смачно плювали на клейкі лимонадні гроші і ліпили етикетку господареві на лоба. Знай наших!

Випускаючи «шкуринки», вовчий отаман гріб чисте золото. У Кисловодську отаборилася безліч поміщиків і багатіїв, що повтікали на «білий південь» з Радянської Росії. Вулицями котили на смердючих автомобілях особи царського дому, влаштовували бучні прийоми з шампанським, фамільним сріблом і золотом князі, складали в мандрівні валізи награбований капітал нафтопромисловці Нобель, Манташев, Рябушинський. Всі вони марили «цивілізованою Європою, де хами знають своє місце – під поліційною дубинкою…» І Шкуро відігравав для всіх них роль якогось дивовижного мандрівного посередника. Всіх забезпечив візами разом з їхніми валізами. Гуляйте, ясновельможні панове, де вам тільки заманеться, – у Стамбулі, Парижі, Лондоні, Берліні! Кладіть лишень, як то кажуть, валюту на бочку… За всі оці геройські одіяння голова англійської місії при штабі Денікіна генерал Хольман начепив на волячу шию шкуродера орден Бані – найвищу королівську нагороду британських колонізаторів.

Тоді, у серпні вісімнадцятого, загинув чоловік Варвари Іванівни, загинув разом з усією його підпільною групою – «п'ятіркою». Арешт стався несподіваний, миттєвий, суд – короткий. Вночі підпільники були заарештовані, вранці – страчені. Такий поспіх наводив на думку, що підпільники дізналися про щось важливе, а їхні кати побоювались, що цю таємну вістину вони «тюремним телеграфом» передадуть на волю. От і онімили в'язнів кулями. І спливло чорне слово «зрада», що сіяло недовіру, ухильність, розбрат. Сліди губилися, мов на хитких купинах трясовини. Варвара Іванівна, тоді Варя, схудла й змарніла молода удова з трирічним сином-сиротою на руках, не те щоб знала, але всім серцем, всім єством своїм відчувала, хто зрадник. Серце змагало розум, бо вона запідозрила не когось, а одного з бійців робітничих збройних дружин, які були створені тоді, коли Шкуро ще поневірявся у Персії в експедиційному корпусі генерала Баратова і ще не встиг вкрасти з військової казни 200 тисяч «миколаївок» та 50 тисяч карбованців золотом на «білий рух». Однак що таке бездоказова підозра згорьованої жінки? Серце промовляє? Але почуття, не вивірені фактом, до справи не підшиєш…

Тільки запальний і гарячий, на що йому неоднораз зауважував підпільний комітет, чубатий хлопець Василь Іринін повірив Варі на слово.

– Хто він, цей гад? – вихопилося у нього, і на обличчі гнівно заходили жовна. – Хто губить наших дорогих товаришів?

– Харченко, – ледь чутно прошепотіла Варя.

– Харченко?! – перепитав Василь. – Не може бути! – Та заглянув у сухі, уперті очі Варі і рішуче звівся на ноги, ставний, дужий, грізний, з чорним шовковим чубом з-під смушкової кубанки, красень хлопець.

Він пригадав тепер повідомлення своєї людини, яка перебувала в банді білих за його дорученням. Людина ця повідомила, що чула, як один із офіцерів білогвардійської контррозвідки, якийсь поручик Боровський, розмовляючи з кимось перед від'їздом до Ростова, назвав прізвище Харченка, а потім сказав: «Якщо виникне потреба, ідіть самі. Пароль: «У домі хтось хворий?» Відповідь: «Уже видужали».

«Так он про що йшлося! – по думки міркував Іринін. – Якщо не буде Боровського, то Харченко може довіритись тільки людям з паролем… Виходить, він не знає в обличчя тих, хто прийде до нього… Цим треба скористатися!»

– Ну що ж, перевіримо! – мовив суворо, і очі його, мов постріл, зблиснули миттєвим спалахом. – Адресу знаєш? Добре… Чекай мене цієї ночі – поїдеш з нами. Якщо він провокатор, то й ми його спровокуємо… Біди не буде – з вовками жити, по-вовчому й вити.

– Але ж він знає мене в обличчя…

– То нічого! Ми тебе козачком одягнемо з папахою на самі очі.

Василь узяв на «діло» ще двох зі своєї «п'ятірки» – Петра Карпенка і неговіркого здорованя Федора Громова. Петро правив за візника десь роздобутого на ніч: шикарного парокінного фаетона. Василь та Федір обрядилися в офіцери і невміло, якось театрально набундючилися. Варя в завеликій для неї солдатській шинелі і густій волохатій папасі коцюрбилася з карабіном, затиснутим поміж колінами, поряд з широчезним у плечах Петром. На щастя, Варя була тоді струнка й тендітна, а то б, либонь, поряд з великогабаритним гевалом Петьком удвох не розмістилися на передку фаетона.

– Тримай гвинтівку ближче до мене, щоб була напохваті, – настановив її Петро. – Коли що, стрілятиму я…