Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

– А што сказать девочка? – звернувся комендант до Крістіни.

Вона недбало знизала плечима і з тамованою іронією відповіла:

– Пан бургомістр зволив мені читати лекцію на тему «Крафт дурх фройде» [12]12
  «Сила через радість» (нім.) – назва спортивного товариства.


[Закрыть].

Ліхан Дауров з цього нічого не второпав і тільки злякано пас німців очима. Функель переклав її відповідь. Кремезний есесівець оцінив жарт – широко посміхнувся, а комендант запопадливо захихотів.

– О, девочка говоріль отшень смешно. Гросдойче шютка! – Однак знову насупив брови, звертаючись до бургомістра – Гут! Сімпатічні і смєшні девочка – отшень карашо. Но потшему занімайсь девочка во время слюжба?

– Плутанина вийшла, пане-гер комендант, – лопотів Ліхан. – Вона не девочка, вона мій секретар. Служба!.. Ага, згадав: її ж прислав до мене ваш заступник – гер Мюллер…

– Мюллер прісилайт? Зер гут! [13]13
  Гут, зер гут – добре, дуже добре (нім.).


[Закрыть]Будем перевіряйт… А теперь слюшайт: ми прішьоль работайт! Арбайтен – шнеллер, шнеллер… [14]14
  Працювати – швидше, швидше… (Нім.).


[Закрыть]

– Прошу панство до мого кабінету! – Ліхан нарешті здогадався улесливо зігнути поперек у низькому, покірному уклоні.

У кабінеті кремезний штурмбанфюрер хазяйновито всівся в єдине – самого пана бургомістра – шкіряне крісло, перекинув ногу на ногу, люто втупився кудись понад лисиною виструнченого перед ним Ліхана і про щось дуже швидко заджерготів. Гауптман Функель сердито стулив брови, коли перекладав, бо, зважаючи на ситуацію, не посмів долати мовні труднощі за допомогою твердого, як цвях, пальця:

– Господін штурмбанфюрер гер Хейніш єст натшальнік СД на наш регіон. Он спрашівайт: потшему нет порядок? Орднунг іст орднунг! [15]15
  Порядок є порядок! (Нім.).


[Закрыть]Потшему бургомістрат без пєрєводшик? Потшему я вас дольжен переводіль? Потшему нікто не научіль себя шпрехен зі дойч? [16]16
  Розмовляти німецькою (нім.).


[Закрыть]

– Айн момент! – похопився Ліхан і шаснув до дверей, розчинив і гукнув: – Фрейлейн Бергер, прошу до мене!

– Фрейлейн? – здивовано звів брову есесівець. – Варум? [17]17
  Чому? (Нім.).


[Закрыть]

– Так, вона – з фольксдойче, – заспішив пояснити Ліхан і обсмикнув сорочку.

Крістіна Бергер увійшла спокійно, вже опанувавши» себе й причепурившись. Штурмбанфюрер Хейніш з цікавістю глянув на неї, на її розкішне біляве волосся, дбайливо укладене в м'які локони, великі блакитні очі, соковито-рожеві – без фарби! – губи, на всю її зграбну й струнку постать. Скромний темно-синій костюм у талію з підкреслено рівними плечиками і білосніжна блузка ще більше відтіняли її непересічну вроду.

– Вам до лиця був би чорний колір, – мовив Хейніш, вперше посміхаючись.

– Дякую, пане штурмбанфюрер, якщо це комплімент, – невимушено відповіла Крістіна німецькою мовою з ледь відчутним акцентом.

– Так, це комплімент. Але зважте, фрейлейн, мої компліменти мають суто практичний характер, і в цьому ви швидко переконаєтеся, – все ще загадково посміхаючись, Хейніш явно на щось натякав. На що? Невже на чорну есесівську форму?..

– Коли так, ще раз красно дякую.

– А ви й справді чудово володієте німецькою мовою.

– Це моя рідна мова, пане штурмбанфюрер. Кров і земля батьківщини певно і гучно промовляють по всій земній кулі.

– Чудово сказано, фрейлейн! Однак перейдемо до справ. Запитайте цю брудну свиню, що так нахабно і незугарно з вами повелася…

І фрейлейн Крістіна Бергер суворо запитала, старанно наслідуючи мовні звороти і металеві інтонації штурмбанфюрера:

– Ти, свиното! Цієї ночі вбито офіцера і двох вояків вермахту. Чи схоплені бандити? Де вони? Чому байдикує поліція?

Дауров тільки розгублено лупав на неї очима, спантеличений цією несподіваною метаморфозою. Була ж така Тиха й слухняна… У нього почала нервово тіпатися ліва щока і тремтіти щелепа.

– Чого мовчиш, нікчемо! Може, сам, покидьку, сприяєш бандитам?

– Гут, – задоволено мугикнув гауптман Функель. – Класичний переклад!

– Ну, відповідай панам німецьким офіцерам! – напосідала на отетерілого бургомістра невблаганна Крістіна.

Ліхан Дауров неслухняною, задерев'янілою рукою витяг з кишені хустину і витер мокре чоло та зрошену рясним потом лисину. Потому несміливо і затинаючись щонаслові пробелькотів:

– Заходів вжито… Бандити схоплені… Потім втекли…

– Втекли?! Самому закортіло гойдатися на шибениці, падлюко?

– Дозвольте, я покличу мого заступника, – став благати вкрай нажаханий бургомістр. – Той у курсі… Детально…

Він стрімголов шугонув з кабінету і вже за хвилину повернувся з людиною середньою на зріст, середніх років, нічим не примітним обличчям і невиразно-сірими очима.

– Боже мій! – вигукнув штурмбанфюрер. – Це не бургомістрат, а якась дивовижна кунсткамера унтерменшів!

– Ось він, – тим часом засапано доповідав бургомістр. – Мій заступник… Пан Михальський зветься… Все знає!

– Фохусапші, панове! – пан Михальський приклав до грудей правицю і догідливо схилив голову.

– Що цей йолоп верзе? – роздратовано спитав есесівець.

– То дуже специфічне місцеве вітання, – пояснила фрейлейн Бергер, – точного перекладу не існує.

– І як же його все-таки розуміти?

– Можна як «щасливого прибуття», можна і як «ласкаво просимо до нас». Проте відомо точно, що словом «фохусапші» зустрічають лише найщиріших кунаків, друзів… Мабуть, цим вітанням пан Михальський бажав підкреслити, що він – ваш найвідданіший друг.

– Зрозуміло. Тільки не друг – слуга. Тільки слуга, і більше нічого! Хай краще доповість, де бандити, які вбили офіцера і двох солдатів.

Вислухавши переклад, пан Михальський споважнів.

– Бачите, панове, – статечно відповів він, – це не було вбивство у власному розумінні цього слова.

– Тобто як? – похмуро скинувся штурмбанфюрер.

Пан Михальський навіть оком не кліпнув.

– Це вияв кровної помсти, – спокійно пояснив він, – є такий місцевий звичай з дідів-прадідів, особливо коли йдеться про жінку та уражену родинну честь… А двоє солдатів за наказом пана офіцера (бефель іст бефель! [18]18
  Наказ є наказ! (Нім.).


[Закрыть]) подалися з ним до двох сестер-красунь Дауханових. Одну з них намагалися зґвалтувати тут же – на очах у старого Дауханова. Той став на захист, і його прикололи багнетом. Сестер зґвалтували, а вони наклали на себе руки – повісилися… Коли ж повернулися додому їхні чоловіки – Тамірбулат і Димітр, то й помстилися за місцевим звичаєм: за три життя – три життя. Скористалися кинджалами. Бачите, панове, оті кинджали всі тутешні мають споконвіку…

Докладний звіт пана Михальського викликав ніким не очікувану реакцію штурмбанфюрера. Есесівець, дивлячись на Ліхана Даурова, звернувся до Крістіни:

– Фрейлейн Бергер, у вас є чоловік, брат або наречений?

– Ні, поки що самітна, – відповіла вона.

– Шкода, а то він мав би підставу за місцевим звичаєм зарізати нашого пана бургомістра. А втім – до діла. Мені доповіли, що убивць затримано на місці злочину. Запитайте пана Михальського, де вони?

– Атож, де вони?

– Уночі провадив допит сам начальник поліції Курбанов, спочатку взяв до «обробки» Тамірбулата.

– Як звуть?

– Тамірбулат Дзбоєв.

– Твій кинджал?

– Це булат мого роду.

– Ти вбив?

– Я помстився. Хіба можуть ходити по землі отакі шакали?

– Ти мені не крути, Дзбоєв! Відповідай: чому раптом з'явився у місті? Де ховався досі? І у кого? Ти пішов до червоних – я знаю. Як ти опинився тут? Хто тебе послав?

– Людська гідність!

– Відповідай. Даю на роздуми три хвилини, – Курбанов витяг пістолет. – Обирай сам, що краще, життя або смерть!

Хвилини минули у напруженому мовчанні. Тамірбулат не зронив ані слова. Стояв перед зрадником гордо випростаний, хоч і з пов'язаними за спиною руками. Пропікав Курбанова презирством і ненавистю. Той не витримав спопеляючого погляду і щосили вдарив Тамірбулата рукояттю пістолета межи очі. Дзбоев без звуку впав на підлогу. Допит Димітра тривав ще менше.

– Чому вбив? – запитав Курбанов.

– Тобі не зрозуміти. Адже ти, зраднику, покладеш під вонючого фашиста навіть рідну матір!

І другий заюшений горець впав на підлогу, невідмивану в щілинах від зчорнілої крові.

Тієї ж ночі розлютований Курбанов нахвалявся панові Михальському:

– Вранці обох розстріляю власноручно, виведу за скелі…

– А німці як? – запитав заступник бургомістра.

– Що німці? Адже ці двійко образили мене! Я образ нікому не дарую…

Проте захопив з собою ще двох поліцаїв. Коли зайшли за скелі, на них нечутно напали горці. Дідівський булат тут кожен має споконвіку… Упоралися без пострілу, тому поліцаї й тривогу зчинили запізно. Знайшли трьох забитих. Зброї при них не було… Та краще про це мовчати!

Пан Михальський оповідав про перебіг події зі своєю звичною докладністю, гортаючи на столі записи допитів.

– А. партизанам хто доповів? – обірвав його штурмбанфюрер.

– Не можу знати, пане. Можливо, просто тутешні слідкували. Адже в уяві місцевих мешканців кровна помста – святе діло.

– Он як – місцевих! Тутешні тубільці ще не відають, що таке новий порядок. Гауптмане Функель, арештувати сто заложників! Масовий розстріл відіб'є бажання піднімати злочинну руку на німецького солдата.

– Насмілюсь мовити, – знову забрав голос сіренький, але, виявляється, настирний пан Михальський, – на місцевих масова екзекуція не справить належного враження, а тільки, можливо, викличе нові ексцеси. Тут ніхто не бачить вини в діях месників, і тому покарання заложників не зрозуміють так, як хотілося б. Я дозволю собі, гер штурмбанфюрер, нагадати обов'язкову інструкцію, яка надійшла з Берліна щодо поводження з місцевим населенням. Тут прямо сказано: «Військові повинні пам'ятати, що не взяті раніше до уваги вказівки щодо ставлення до жінок на Кавказі стають вирішальними, бо у магометанських народів порядки для жінок до того суворі, що необачний вчинок може викликати незгасну ворожнечу». Зрештою, так воно й сталося, пане штурмбанфюрер…

– Ви, пане Михальський, погано вивчаєте інструкції, – з неприхованою іронією мовив Хейніш, – а я сюди прибув не жартувати. В інструкції нічого не сказано про дозвіл на самосуд. Усі провини німецьких солдатів підлягають виключно німецькому військовому судочинству. Але у дечому маєте рацію. Що ж, скористаємося інструкцією, оскільки іншої нема, щодо м'якого поводження з населенням Франції – там за одного вбитого німця розстрілюють лише десять заложників. Отже, вдамося до європейського гуманізму!

Він обвів усіх присутніх холодним поглядом.

– Гауптмане Функель, – звернувся до коменданта, – негайно арештуйте тридцять заложників, переважно непрацездатних – старих, дітей, хворих. Сповістіть населення, що всі заложники будуть розстріляні, якщо втікачі протягом двадцяти чотирьох годин не зголосяться здатися на милість окупаційної влади. В оголошенні обов'язково вкажіть прізвища і вік арештованих.

– Слухаюсь! – клацнув закаблуками Функель.

– А ви, пане Михальський, віднині особисто відповідаєте за роботу поліції. Головою відповідаєте! Гадаю, не будете клеїти дурня, як ваш покійний попередник Курбанов…

Розділ третій
КРИПТОНІМ «ІСТОРИК»

«Брати кавказці, кабардинці і балкарці, чеченці та інгуші, черкеси та адигейці, карачаївці і калмики, осетини і трудящі багатонаціонального Дагестану! До вас звертаємося ми, найстарші представники кабардино-балкарського і чечено-інгушського народів, що своїми очима бачили жахи, які несе підступний Гітлер у наші рідні гори.

Ми запитуємо вас, чи можемо допустити, щоб німецькі розбишаки грабували селища, вбивали старого і малого, ґвалтували наших жінок, поневолили наші волелюбні народи? Як гірські ріки не потечуть назад, як осяйне сонце не припинить світити над нашою землею, так і чорні хмари фашизму ніколи не вкриють наші Кавказькі гори. Не бувати собаці Гітлеру господарем нашого Кавказу, нашої Радянської країни. Слухайте нас, своїх старійшин, волелюбні горці. Повставайте всі, як один, чоловіки і жінки, старі і діти! Беріть будь-яку зброю, бийте, нищіть чорну свиноту Гітлера, який не відає, що таке людська совість. Хоробрі джигіти Кавказу! На гітлерівських бандитах кров наших людей. Тож кров'ю помстимося їм за цю кров!»

Жінка у білому халаті читала газету «Герой Батьківщини». Читала зосереджено, повністю поринувши у літери на сіруватому газетному папері, що палали вогнями сліпучих почуттів і пристрастей, закликали до боротьби, сповнювали надією в перемогу.

Жінка в білому халаті читала газету і не бачила майора, що вже кілька хвилин стояв перед нею непорушно й парадно, мов на чатах. Він милувався нею і радів цьому бодай коротенькому перепочинку в його такій складній, щодня скупо поділеній на куці хвилини службі. Іноді хвилини здавалися йому обоймами пістолета, де секунди, мов кулі, щільно притулені одна до одної, жорстоко стиснуті пружиною численних обов'язків і завдань. І знайти серед них якісь лічені дві-три хвилини на таку, цивільну втіху, як просто милування чутливим і ніжним жіночим обличчям, здавалося чародійством. І він завмер перед цим несподіваним дивом, на якусь мить вивільнився від службової напруги, врочистий і стривожений від цього хвилинного щастя. Перед ним сиділа мила, лагідна жінка в золотій короні з навитої на голову коси, яку освітлювали сонячні промені. Золоте тепло осявало її м'яке, по-дівочому ніжне обличчя. Йому забаглося побачити її очі, і він тихо прочитав уголос сірі літери, хоч вони стрибали перед ним догори ногами зеленими й червоними чортиками:

– «Ми, народи Північного Кавказу, знаємо, що наша сила в нерозривній дружбі між собою і братерській допомозі нам з боку великого російського народу. Тож повстанемо всі, як один, незалежно від віку та національності, на священну війну з гітлерівськими вбивцями і ґвалтівниками. Здобудемо жадану перемогу в смертельному двобої з ненависним ворогом».

Вона відірвалась від тексту й глянула на майора.

Він був ставний, широкий у плечах і тонкий у талії, з густими чорними бровами врозліт, пекучими й палкими очима, горбоносий, з акуратними м'якими вусами. Справжній горянин.

– Чому не в халаті? – запитала вона офіційно. – І взагалі, ви читаєте навіть догори ногами. Чому ж не прочитали внизу, що вхід до госпіталю у верхньому одязі суворо заборонено? А ви нависли наді мною без халата та ще з пістолетом.

– Вперше чую, щоб гардероб перетворювали на арсенал, – пожартував він. – Та ви здатні обеззброїти без усяких словесних ультиматумів… Однак дозвольте відрекомендуватися – майор Анзор Тамбуліді, зі штабу фронту.

– Тамара Сергіївна, – назвала вона себе, здивовано позираючи на нього. – У якій справі? На пораненого або хворого ви ніяк не схожі.

– Не щастить… А то б з радістю полікувався у вас. Однак тут перебуває на лікуванні капітан Костянтин Васильович Калина. Знаєте такого?

– Що саме вас цікавить?

– Не хотілося б його турбувати, якщо це передчасно. Який у нього стан здоров'я?

– Уже цілком задовільний. Якби не його міцний організм, то зі своєю важкою травмою грудної клітки він би у нас ще довго полежав.

– Ходити може?

– Далеко?

– Ну, скажімо, покидати ваш затишок на дві-три години?

– Може.

– Чудово! Тоді кличте товариша Калину.

– А ось це неможливо.

– Чому?

– А тому, що йому від учора дозволені прогулянки поза межами госпіталю на дві-три години, і капітан Калина негайно цим дозволом скористався.

– Так, – крекнув Анзор Тамбуліді, – де ж мені його тепер шукати? Може, підкажете?

– Чому б ні?

– То де? На якому полі вітер шугає?

– На центральному майдані, де сьогодні відбудеться мітинг. Отож, товаришу майор, – поспівчувала вона, – вам доведеться шукати не вітра в полі, а голку в копі сіна.

– То не біда! – бадьоро мовив Анзор. – За вітром ще її ганятися треба, а голку лише шукати.

І все ж він мимоволі поглянув у вікно, де далеко звідси, поділений навпіл Курою, видовжився поміж височінню гір Тбілісі.

– За кілька хвилин у місто поїде госпітальний автобус. Знайдеться місце й для вас…

– О! – похопився майор. – З вашими здібностями, Тамаро Сергіївно, не тут, а у нас працювати. Ви ж людину наскрізь бачите! І я присягаюся вам, що цієї вашої небезпечної властивості ніколи в житті не забуду. До речі, слів своїх я не кидаю на вітер, що у полі шугає…

Костя Калина ходив з міцною, виструганою власноручно з ясеневої гілки паличкою. Дрібні віти зрізав не впритул, і палиця їжачилася симпатичними гострячками. Була б зовсім гарною, якби оздобити її сріблом, а в Тбілісі на срібну оздобу є натхненні майстри. Так і поклав собі зробити. По війні. На згадку. Якщо виживе. Якщо мине його ворожа куля. Якщо він сам не наразиться на неї. А це – легко, надто легко…

Калина тулився край майдану, на виході з вузького провулка вуличної щілини, між, певно, задавненими, будованими не на один людський вік кам'яницями. Ніколи не пнувся наперед, на уважні очі, волів навіть в юрмищі лишатися на самоті, наодинці з собою, аби ніхто не заважав його думкам і він би сам нікому, нехай би навіть несамохіть, не ставав на заваді. Окрім того, ще поболювало в грудях, і Костя оберігався від усього, щоб швидше видужати, щоб він міг якомога раніше повернутися до побратимів-окопників, знову важити життям, неодмінною умовою ратної праці розвідника. На жаль, зовсім не гучні то слова – життя і смерть, а щоденна буденність, що живиться останнім подихом солдата і вмивається останньою краплиною його гарячої крові. Згадуючи про полеглих і ще живих друзів, Костя відчував пекучий сором, стидався чистих простирадл і гарячої їжі; картав себе за хрумку, випрану білизну, за те, що животіє у госпіталі, як ввижалося йому, тиловим хробачком. Тому й тулився він до міцної кам'яниці: надійно, з боку стіни його ніхто навіть випадково не штовхне.

А на майдані – людське безмежжя, що затопило не лише бруківку, а й прилеглі вулиці і гронами звисало з балконів. Над пілотками і військовими кашкетами, гірськими папахами і кубанками, чорними хустинами вдів і матерів полеглих синів тріпотіли військові прапори, транспаранти і плакати з гаслами: «Все для фронту, все для перемоги!», «Ані кроку назад!», «Смерть фашистським окупантам!», «Вітчизна-мати кличе!». На кого схожа Вітчизна-мати, що суворо дивиться з плаката? Для Кості її в живому, зримому і конкретному образі уособлювала Софія Шаламберідзе, мати загиблого в бою червоноармійця. Це вона пристрасно кинула гарячі, мов незгасний вогонь, слова до комсомольців-добровольців, що йшли на фронт:

– Воїне! Я, стара мати, благословляю тебе, кличу тебе: вбий фашиста!

Костя, спираючись на вже не дуже-то й потрібну палицю, жадібно пас очима збиту за ніч трибуну, що кумачево височіла посеред щільного людського юрмища і звідки гнівно, палко і владно лунали до щему відомі ще з мирних днів голоси Голови Президії Верховної Ради Грузинської PСP товариша Стуруа, академіків Орбелі та Беріташвілі, Героя Радянського Союзу Гакохідзе і бакинського нафтовика Харитонова, а надто – письменника Кіходзе, поета Самеда Вургуна і народної артистки СРСР Айкунаш Данієлян. Їхні голоси, такі рідні за тембром і вимовою, зливалися в один могутній голос, що кликав на нещадну боротьбу з фашистськими загарбниками. І той голос, посилений гучномовцями, злитий воєдино у Відозві до всіх народів Кавказу, грізно гримів над тисячоголовим майданом:

– Ми перетворимо в неприступні рубежі кожну гірську стежину, кожну ущелину, де на ворога повсюди чекатиме невблаганна смерть! Ми ніколи не схилимося перед хижими німецькими розбійниками-імперіалістами, які б тяжкі випробування не довелося нам знести. Ми знаємо, ми палко віримо: ворог буде знищений!

Сивоголовий Кавказ віддавав Соціалістичній Батьківщині все – сотні тисяч синів і дочок для фронту, честь і кров свою – для спільної звитяги; багатства свої – високоякісний бензин і каучук, марганець і мідь, боєприпаси і спорядження.

Легкий, обережний доторк до плеча вивів Костю із задуми. Поряд з ним зупинився ставний майор, що позирав дружньо, по-товариськи, ніби здавна приятелював з Костею, проте пам'ять Калину не зраджувала, бачилися вони вперше.

– Капітан Калина? – запитав майор, хоч було видно, що й сам певен цього, і, мабуть, тому, не чекаючи на відповідь, тихо додав: – Ледь розшукав вас… Я – з управління контррозвідки фронту. Прізвище моє Тамбуліді. Звуть Анзор. Ходімо зі мною – вас дуже чекають. Машина за рогом.

Костя завагався, й гадки не маючи, навіщо він оце зараз і так раптово знадобився в управлінні, але майор весело і білозубо поклав край його ваганням:

– Не хвилюйтеся – Тамара Сергіївна дозволила умикнути вас щонайменше на дві години. Без обіду теж не лишитеся – це я особисто беру на себе. Шашлик по-карськи не гарантую, але «другий фронт» є! Тушкований дарунок від американських ковбоїв..

– Переконливо! – зголосився Костя. – То куди ж нам прямувати?

… У прийомній генерала Анзор мовив одне лише слово, що пролунало тут як пароль:

– Хартлінг!

Та на капітана Калину воно справило несподіване враження. Він весь напружився, обличчя його застигло у сторожкому очікуванні, рука міцніше стиснула палицю.

Черговий лейтенант, не гаючись, діловито зняв трубку з телефону без цифірного кола і теж коротко доповів:

– Товаришу генерал-майор, Хартлінг тут. – Поклав трубку і, вказуючи на високі масивні двері, запросив капітана Калину: – Заходьте! – І до Анзора Тамбуліді: – А ви, майоре, поки що вільні. Чекайте на розпорядження генерала у себе.

Калина поставив під вішалку палицю і увійшов, намагаючись ступати чітко, по-військовому.

– Товаришу генерал-майор, – почав було рапортувати, як належить за статутом, – капітан Калина…

– Дорогий Костику, нарешті я тебе бачу! – схвильовано урвав його літній чоловік, що прудко рухався з-за столу йому назустріч.

Він був рухливий і легкий на ходу не по літах і не по статурі. Час давно ретельно вибілив його скроні, посік білими пасмами колись, видно, чорне, воронячого крила волосся, зборознив широкого лоба і все обличчя різкими зморшками від упертих думок і постійної напруги. Незважаючи на його високе звання, нічого бундючного або показного не було в ньому – ні занесеного угору підборіддя, ні гарматного голосу, ані орлиних поглядів, як це личить стандартно уявному генералові. Капітан Калина був здивований якимось зовсім неудаваним, по-хатньому родинним і щирим звертанням, яке пролунало в цьому кабінеті вкрай неприродно і навіть неприпустимо: «Дорогий Костику…»

А генерал з прискіпливою жадібністю роздивлявся його, анітрохи не криючи своєї розчуленості, роздивлявся з усіх боків, як довго відсутнього сина, навіть не утримався і помацав його бувалу в бувальцях гімнастерку.

– Фронтова – вицвіла, потом просолена…

– Випрана, – докинув Калина неслухняним, безбарвним голосом.

Генерал завмер на мить, уважно поглянув йому в очі, потому енергійно рушив до столу і підняв телефонну трубку. Швидко набрав номер. Загомонів, з приязним докором раз у раз позираючи на розгубленого капітана, що вперто намагався приховати своє недоречне збентеження:

– Нонно?.. Так, це я… Ти знаєш, хто зараз у мене? Уяви – Костя, син Хартлінга!.. Та він, точно він… Що? До нас у гості? Ні, це завчасно. Він і мене, генерала Роговцева, не зволив упізнати, де ж йому впізнати генеральську дружину? Я вже навіть не знаю, як до нього звертатися, не інакше – як «товаришу капітан». Костик, як ми звикли, нині він з погордою ігнорує… Який із себе? Орел, справжній орел! Тільки худющий і трохи пощипаний… Але ти б його враз упізнала – викапаний батько… Ну, як я можу його до нас кликати, коли він навіть мене не надає впізнавати? Що мені, розводити салонні церемонії, знайомлячи вас? Та й взагалі, хіба набурмосений капітан отакому хвацькому й поважному генералові пара?..

Невиразний спогад дитячих літ нараз сплив з глибин пам'яті. Колись ген-ген давно це повновиде обличчя було худорлявим, сиве волосся буйно вилискувало шовковою чорнотою, колись ця людина була до того стрімлива, непосидюща і жвава, що друзі його жартома величали «товаришу Стрімголов». Здається, це він легко ганяв з малим Костиком на плечах без передиху аж на п'ятий поверх їхньої московської квартири. Чи не він колись приніс Костику незабутню радість – перший в його житті справжній футбольний м'яч, а разом з ним – перше хлоп'яче розпачливе лихо? Вони тоді вдвох завзято футболили у кімнаті, аж поки не задзвеніла розбитим склом шиба, а м'яч не вилетів на гомінку вулицю Горького. Поки збігли з п'ятого поверху вниз, від пречудового, прегарного, найкращого в усьому світі м'яча і слід простиг…

– Ого! Здається, упізнав нарешті, – мовив у трубку генерал Роговцев. – Нонно, кінчаймо розмову, а то наш любий Костик знову, мов скеля непорушна, закам'яніє…

І до Кості:

– Впізнав нарешті?

– Впізнав, товаришу генерал-майор.

– Ти сідай, – запросив Роговцев. – От не знаю, коли їж востаннє батька бачив? Чого не знаю, того не знаю.

Калина примостився край столу. Зауважив дві папки – одну зі стандартною назвою «Особиста справа» і написом від руки «Калини Костянтина Васильовича», другу з криптонімом «Історик».

– Тридцять шостого року, – відповів.

– Так, саме тоді ми з ним поїхали до Іспанії. А востаннє я бачив його сорокового року, інтернованого французами в Алжірі як підданого «третього рейху».

Калина розумів, що Роговцев дає змогу йому оговтатись, призвичаїтись і навіть своїм побіжним спогадом довів, що це саме так, бо з Алжіру комуніст, боєць тельманівського батальйону Хартлінг не повернувся.

– А як мати?

– Не знаю. Поїхала влітку сорок першого на Вінниччину до сестри на село відпочивати. Там зараз німці…

– Невесело… А сам як? Поранення дошкуляє?

– Та вже зовсім здоровий!

– Ну, ще не зовсім, обличчя бліде… Палицю свою, мабуть, в приймальні залишив?

– Блідий, бо мало буваю на повітрі. На палицю спираюсь, бо мало рухаюсь. А втім – вистругав для розваги. Усі боки в госпіталі відлежав.

Калина усвідомлював, що потрапив до Роговцева далеко не випадково, як не випадково на столі генерал-майора опинилися дві папки – його «особиста» та інша, поки що таємнича, з нічого не промовляючим криптонімом «Історик». Хоча, коли подумати… Адже він, Калина, закінчив історичний факультет Московського університету і останнього мирного року, його квітучої весни, захистив кандидатську дисертацію.

Роговцев мовби прочитав його думки, поклав свою важкеньку долоню на папку з криптонімом і, ніби сам дивуючись несподіваному збігу обставин, мало не врочисто проголосив:

– Виникла ситуація – вкрай потрібна наша людина, щоб і молода була, і в історії тямила, і на певного німака була схожа. Робота у таких випадках просто-таки шалена! Нарешті кладуть мені на стіл особисту справу. «Є! – кажуть. – Кращого не знайти!» Це, значить, тебе, Костю, так високо атестують… А я ще й не відаю, про кого йдеться. Розгортаю справу, дивлюся на фото і – криком: «Так це ж він!» А хлопці аж злякалися, що їхня праця пішла намарно: генерал, бачите, упізнав – значить… «Хто ж він?» – питають тремтячими голосами. Я їм і втовкмачую: «Син комінтернівця Хартлінга, мого бойового товариша!» Ну, тут на обличчях хлопців – натуральне Першотравневе свято…

– І справді схожий? – теж здивувався Калина.

– Ясно, не дві краплі води, але схожість велика. У вас однаковий північноєвропейський тип обличчя. На вулиці вас цілком можна переплутати. А втім, сам поглянь, що в цій папці, – і генерал посунув її до Калини. – Навіть військові звання у вас збігаються, – пожартував Роговцев, – він – німецький гауптман, ти – радянський капітан.

Передусім – фото. Дійсно, не дві краплі, та все ж, якщо з погордою задерти носа і набрати молодцювато-бундючного виразу, у сутінках не відрізниш. «У сутінках, а роздивлятимуться вдень…» Фах – історик, вихованець Берлінського університету. Прізвище – Шеєр.

А генерал, дивлячись на сина, думав про батька, про того Хартлінга, робітника-металіста з Гамбурга, що першого ж року громадянської війни зі зброєю в руках став на захист пролетарської революції в Росії, по війні побрався з чорнобривою, ясноокою дівчиною Василиною. Батькова доля була мінлива, і синові дали прізвище матері – Калина. Костику не минуло й року, коли подружжя виїхало до Німеччини як «біженці з більшовицького полону», фактично – на партійну роботу в робітничому середовищі. Він був вірним сином робітничого класу Німеччини, надійним і випробуваним функціонером самого Тедді – незламного Ернста Тельмана. Тедді й послав 1930 року Хартлінга знову до Країни Рад, на партійне навчання. Повернутися до Німеччини не довелося – до влади прийшли фашисти. Перший фронт боротьби з коричневою чумою проліг по спаленій пекучим сонцем землі Іспанії, і німецький комуніст Хартлінг грудьми захищав Республіку на окопній передовій.

Якось на мадрідській вулиці, коли Республіку здушили ворог і зрада, коли останні батальйони, відстрілюючись, вирушали на схід – до кордонів Франції, біля Роговцева з виском гальм зупинилася машина. За кермом сидів Хартлінг. «Брате, – сказав він, – за мною женуться… Візьми пакет, у ньому документи про злочини німецьких та італійських фашистів… Передай керівництву Комінтерну… І ще – Костя! Не покинь його, коли що, будь йому батьком… Прощавай, брате!» І машина рвонула в дим палаючої вулиці. А в Москві на Хартлінга-батька досі чекає орден бойового Червоного Прапора.

І зараз генерал усім єством своїм відчув, як важко бути батьком сина побратима, можливо, загиблого, сина, якого він сам спорядить на смертельну небезпеку в тил ворога. Чи не почує він голос, хай навіть у тривожному сні, що розкрає його серце: «Я просив тебе, брате, зберегти сина, а ти не зберіг…» А хіба його власний син, червоноармієць Антон Роговцев, не поліг з в'язкою гранат під танком на Волоколамському шосе, під Москвою? Та це лише для холодного розуму логічне обгрунтування, для людського серця – не виправдання, звичайно, не заспокоєння…

– Костю, скільки тобі було, коли ви повернулися до Радянського Союзу? – відкинув геть зайві і, сам відчув, порожні думки генерал.

– Дванадцять.

– Дванадцять літ ти жив серед німців, розмовляв їхньою мовою…

– Так, безумовно, з тією лише різницею, що мені більше, ніж іншим, довелося напосідати й на російську.

– Сорокового року ти був як науковець в Німеччині. Добре знаєш Берлін?

– Гадаю, непогано. Все-таки рік стажування в рухливому студентському колі. – І по хвильці вагання Калина наважився запитати: – Невже – Берлін?

– Е ні, Костю, навпаки – із Берліна…

– Розумію, – замислено мовив Калина. – Та чи зумію? Я ж військовий стільки, скільки йде війна…

– Ти розвідник, Костю, а потім: знання історії, природне володіння німецькою мовою – це твої плюси. А досвід роботи серед ворогів у близькому тилу? Знаю: тобі вже доводилося одягати форму німецького офіцера…

Генерал знав, що Калина знаходився з оперативно-чекістською групою в тилу німецько-фашистських військ, де провадив розвідувально-підривну діяльність проти ворога, поки німецька контррозвідка не напала на його слід і не почала переслідувати групу. Нависла загроза знешкодження групи. Вихід був один – перехід лінії фронту. Під час бою, який зав'язався між радянськими військами, що забезпечували перехід групи, і німцями, Калина був поранений. Але все це позаду, зараз генерал готував Калину для виконання нового завдання.