Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

– Т-так.

– Що ти замислив, Адольфе?

– Ще не знаю, чи вийде, Крістіно… А тобі нема чого ходити за мною. Негайно» йди до Хейніша. Це – наказ!

– Фрейлейн, куди ж ви? – до них хутенько тупотів збуджений ас Густав.

– Служба, пане майор! – привітно всміхнулася йому Крістіна.

– Ох, ці жінки… Хай їм грець! Зараз будуть Зур і Гюде. Де братимеш інтерв'ю, Адольфе?

– Звісно, у повітрі…

– Тобто як у повітрі? – отетерів майор.

– Я ж бачу, виліти не скасовані…

– Воно дійсно… Але отак – раптом летіти. – Густав нерішуче почухав потилицю.

Далеко в полі край шляху линвою здіймалася курява. Ця линва, спочатку гостра, а чим далі до обрію пухнастіша й розпливчаста, списом пронизувала степ у напрямку до аеродрому. Візуальний слід машини, яку саму ще й оком не можна було спостерегти. «А якщо це вже Дітріх?»

– Згадай власні слова, Густаве: «Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все!» Чи ти просто хизувався переді мною? Що ж, тоді поглянь на мій офіційний припис. Читай ось тут: «Представникам військової і громадянської влади всіх рангів усіляко сприяти гауптманові Адольфу Шеєру у виконанні його обов'язків військового кореспондента; забезпечувати за його вимогою всіма видами транспорту, в тому числі бойового…» Утямив?» «За його вимогою…» «В тому числі бойового…» А ти перепудився! Ех ти, ас… На ось, візьми собі на схов мій припис, поки я літатиму.

– Та що ти, Адольфе! Я б і так! – Однак припис взяв, акуратно згорнув і сховав до кишені кітеля. – А вигадка у тебе все-таки пречудова – інтерв'ю в повітрі! – знову пожвавішав він. – І справді блискуча… Є в тебе на плечах кебета!

До них лінивою ходою наблизився рудий унтерштурмфюрер Майєр.

– Про що у вас торг? – запитав ніби знехотя.

– Ось споряджаємо пана кореспондента в бойовий виліт! – гордовито пояснив майор. – Таки недарма його нагородили медаллю за хоробрість…

– За пана Шеєра відповідаєте головою.

– Головою відповідатимуть мої найкращі аси-винищувачі Гюнтер Зур і Зігфрід Гюде! До того ж маю спецлітак для аерофотозйомок. З запанцированим салончиком… На ньому пан Шеєр і полетить. Якраз літак готують на розвідвиліт. Ти готовий, Адольфе?

– Ще б пак! Лютке, камеру перевірив?

– Т-т-так…

– Відповідай жестами. Отже, летимо! Ясно?

Ганс Лютке розуміюче хитнув головою.

– Ага, ось і мої хлопці – Зур та Гюде! От що, панове, сьогодні будьте особливо уважні – з Петерсоном полетить пан військовий кореспондент Адольф Шеєр. Відповідаєте головою! А то, бачите, за нього вже СД турбується… Отож, пам'ятайте: в повітрі у пана Шеєра ви – служба безпеки. Ясно?

– Слухаюсь, пане майор! – виструнчилися аси, зверхньо позираючи на рудого Віллі.

– Де Петерсон?

– Уже в літаку.

– Тоді ходімо!

– До побачення, Віллі!

– Щасливо повертайся, Адольфе!

– Передай фрейлейн Бергер мій повітряний поцілунок!

Густав Готтфрід зареготав: з приписом пана кореспондента в кишені почував себе дуже впевнено.

За кілька хвилин Шеєр і Лютке вже крокували до літака з парашутами за плечима. З ними Готтфрід.

Їх зустрів лейтенант. Назвав себе Петерсоном і доповів про готовність до вильоту.

– Вернер там?

– Ні… Вчора загинув… Поведу сам, без штурмана.

Готтфрід сумно зітхнув, співчутливо похитав головою.

– Останнім часом людей не вистачає… Але нічого, у вас буде надійне прикриття, – сказав Шеєру.

– Завдання одержав?

– Одержав, пане майор.

– Зроби для кореспондента аерофотозйомки.

– Слухаюсь.

Готтфрід повернувся до Шеєра:

– Літак летить до росіян, за лінію фронту… Фотозйомка шляхів і таке інше…

«У тил, до росіян, – відгукнулось у серці Шеєра. – Випадок, якого більше може не бути…»

– Мене цікавлять серйозні операції, Густаве, – відповів Шеєр, – а небезпека… Це якраз те, що зацікавить мого читача.

– Вас супроводжуватимуть двійко «месерів». Можливо, тобі пощастить взяти участь у повітряному бою.

Густав Готтфрід заглянув у літак до Петерсона, потім повернувся до Шеєра:

– Ось ти, Адольфе, кпинив з моїх «цвинтарних» помовок. А чи знаєш, що на деяких аеродромах були випадки, коли партизани до літаків ліпили міни? І на що лишень розраховують ці російські фанатики? Тобі не здається, Адольфе, що скоро нам кластимуть міни до кишень?

Шеєр мовчки роздивлявся літак, який мав вирішити його долю. Це була двомоторна фортеця з великим розмахом крил, добре озброєна. Виглядав на бомбардувальника. Але де ж його бомбові люки?

– Заздрю тобі, Адольфе, – між тим невтомно просторікував бравий Густав. – Ти такий опанований і водночас нерозважний. Тебе теж ніякий біс не бере. І тоді, на вечірці, ти був надміру терплячий. Сто чортів! А потім спокійнісінько набив пику тому нахабі…

Шеєр посміхнувся:

– Ось таким ти мені подобаєшся, Густаве.

– Яким це?

– Коли жартуєш.

– Атож, моя весела вдача до смаку всім!

– Ось що, Густаве, я, звісно, не авіатор, але як кореспондент, сподіваюся, маю право поцікавитись… Мені здається, що цей літак – бомбардувальник, але…

– Абсолютно точно, Адольфе! Цей чудовий літак має інше призначення. Замість бомболюків зроблено гарний салон для транспортування вищих чинів. Зручно, хіба ні? Тому мене й штурмують місцеві князі.

«Дідько візьми, – помислив, – а що, коли у цьому салончику мені одягнуть наручники, і – прямісінько нах Берлін…»

– Цей же літак, – провадив майор далі, – використовується і для аерофотозйомки:. має винятково чутливе устаткування для цього.

– А «фоке-вульфи»? – запитав Шеєр. – Я вважав, що лише наші славні «фоки» використовуються для повітряної розвідки.

– Це так, коли вони є, – відповів майор. – Та позавчора росіяни останнього збили. Нових ще не одержали. Ось і вивозить нас цей бундючний «пан на спецзамовлення…» Ну, Адольфе, – Густав поглянув на годинник, – тобі вже час! За півгодини побачимося. Чекатиму тебе тут, мов найвродливішу коханку! Бувай!

Автомашина, що перекреслила курявою степ, наближалася до аеродрому. Зараз Шеєр не вагався: вже було видно – машина абверу.

Шеєр шепітливо застеріг Лютке:

– Спробуємо… На нашому боці… За найменшої нагоди, коли станеться повітряна сутичка або потрапимо під вогонь зеніток… Твоє завдання знешкодити стрільця-радиста. Слідкуй за мною… Повертатися нам – ніяк!

За кілька хвилин аерофоторозвідник набирав висоту. За ним чорними торпедами шугонули двійко «месерів». Шеєр сидів на місці штурмана, поряд з Петерсоном, допитливо роздивляючись численні тремтливі прилади. Та дарма. Відчував: однаково не добере, що й до чого.

Як зреагує Петерсон на погрозу зброєю? Скоса поглянув на нього. Спокійне, зосереджене довгасте обличчя. Шолом з навушниками вкриває лоб, щоки, щелепи, підборіддя. Тільки великий ніс рішуче випнувся наперед.

Лютке влаштувався в салоні, біля ілюмінатора, так, щоб зручно було вести кінозйомку і водночас тримати в полі зору стрільця-радиста.

– Пане Петерсон, прошу зв'язати мене з офіцерами, яких рекомендував майор Готтфрід.

– О, чудові хлопці! Одна мить…

І справді, за кілька секунд у навушниках залунало:

– Я Гюде!

– Я Зур!

– Я Шеєр! Чому не бачу ваших літаків?

– Супроводжуємо з боків, трохи згори і ззаду.

– Ясно! Пане Гюде, ви давно воюєте на Східному фронті?

– З двадцять другого червня сорок першого року.

– Ого! З першого дня війни?

– Так.

– І скільки ви особисто провели повітряних боїв?

– Понад сорок.

– Які наслідки?

– Двадцятьох гробонув я, тричі гробонули мене…

– А ви, Зур, давно тут?

– З місяць. До цього бив французів і британців в Африці.

– Маєте нагороди?

– Лицарський хрест і подяка особисто від фюрера.

– Чому перевели на Північний Кавказ?

– Спецпідготовка до боїв у гірських умовах. Окрім того, до війни двічі побував тут як турист. Знаю візуально, де і що…

– Спасибі за інтерв'ю! Поки що припиняю розмову.

Петерсон клацнув тумблерами.

– Хвальки, – пробурчав він, – я почав війну на Східному фронті трохи раніше…

– Як так? – зацікавився Шеєр.

– Я мав честь служити в авіаційному спецз'єднанні полковника Ровеля, – охоче відповів Петерсон. – Воно поділялося на три загони. Літати над Росією і фотографувати з великої висоти прикордонну смугу, військові і промислово-транспортні об'єкти ми почали ще в жовтні сорокового року.

– Багато літали?

– Тоді це було найсуворішою таємницею: балачки про мир, Пакт про ненапад і така інша нісенітниця… А ми літали! Перший. загін базувався, замаскований серед озер Східної Пруссії. Вів розвідку білоруського району. Мав машини «хейнкель-111» зі спеціальними висотними моторами. Другий загін вів зйомки з бази Інстербург і діяв над всім Прибалтландом аж до озера Ільмень. Мали чудові літаки «ДО–215» і «Б-2»…

– А ви особисто в якому загоні були?

– У третьому. Вели фотозйомки Чорноморського узбережжя. Базувалися в Бухаресті. У цьому розумінні нам найбільше пощастило… Між іншим, я тут літав ще тоді, коли Зур тільки тупцював туристичними стежинами.

Вдалині над пасмом гір нараз зринув сліпучий гігант, могутній, як Ельбрус.

– Казбек! – кивнув Петерсон.

Під літаком, укриті лісистими ущелинами, рухалися гірськими шляхами війська. І все в одному напрямі – на схід, де палали Гізель і Майрамадаг..

– Можна трохи нижче? Зробимо кілька знімків.

Петерсон поглянув на прилади.

– Висота для зйомок достатня, – мовив. Потім зрушив один важельок, другий, притиснув на кілька секунд кнопку і повідомив: – Усе – зйомку здійснено! Якщо хочете, переведу зйомку на автоматику.

– Буду щиро вдячний! Такі чудові краєвиди! Для моєї книги – це буквально скарб. Німецьке вояцтво на шляхах Кавказу, серед гірського хаосу і льодовиків…

– Дивіться вперед, пане Шеєр… Владикавказ!

– А оті селища поблизу, що в диму?

– Це Гізель, Майрамадаг, Нова Саніба…

– Бачите низку безперервних спалахів? Фронт!

– Чи можна сфотографувати?

– Одна мить… Готово! Матимете лінію фронту мов на долоні… Але дивно…

– Що саме?

– Сьогодні не видно в повітрі росіян. Останніми днями вони страшенно дошкуляли – з'являються нові літаки.

– Де базуються?

– Якби знаття!

– Я – «Сьомий». Я – «Сьомий»! З півдня – літаки росіян! – почулося в навушниках.

– Ет, таки наврочив, дідько б їх узяв! – вилаявся Петерсон.

У навушниках знову тривожно залунало:

– Увага! У повітрі «танки»!

– Які «танки»? Чому «танки»? – здивувався Шеєр.

– Новий літак росіян – «Ільюшин». Ми звемо їх «повітряними танками». Страшна машина! Штурмовик з гарматами! Уявляєте?

– У небі «міги»!

– Ну, тримайтеся, пане літератор, зараз буде пекло!

Справді, все закружляло в шаленій каруселі. Гори раптом зависли над головою усім своїм грізним громаддям. Небо кружляло блакиттю, воронкою під ногами. Літак кидало в несамовиту круговерть, де небо й земля мінилися в шалено-калейдоскопічному розмаїтті. Шеєр з незвички нічого не міг устежити в цьому повітряному шаленстві і тільки чув гострі, збуджені голоси, що вдиралися в навушники німецькою і російською мовами:

– Позаду росіяни! «П'ятий», позаду росіяни!..

– Бачу!..

– «Двадцятий», набери висоту, попереду праворуч «міг»…

І нараз у навушники увірвався радісно збуджений милий російський голос:

– На тобі, гад!..

– «П'ятий»! Вогонь на фюзеляжі! Тягни до лінії фронту!..

– Добий гада, Ваня, добий! – знову милий голос. – Атакуй фоторозвідника!..

Літак нараз різко хитнувся. Петерсон вп'явся очима в прилади. Гойднув штурвалом – слухається.

– Петерсон, ти гориш! Тягни! Прикриємо!..

– Я – Гюде! Петерсон, тягни!

– Кат би їх узяв! – вилаявся Петерсон. – Швидкість згасає!..

«Час настав!» – вирішив Шеєр, відчинив дверцята до салону і позирнув на Лютке…

За кілька секунд щось дико затріщало в навушниках і раптом зовсім мов заціпило: Лютке зробив свою справу – знешкодив стрільця-радиста і вивів з ладу рацію.

– Тільки цього бракувало! – вилаявся Петерсон, який за гуркотом моторів нічого не почув.

З-під капота майнули швидкі вогняні леза. Кабіна напрочуд швидко наповнювалася ядучим димом. Стиснувши губи, Петерсон закам'янів за штурвалом і уперто, рівно, мов по ниточці, тягнув літак до своїх, до лінії фронту, який вже близько спалахував вибуховими сплесками.

Шеєр звільнився від пристібних ременів.

– Будемо стрибати?

– Ви що, з глузду з'їхали? – заволав пілот. – Під нами – росіяни!.. Здохну, але дотягну до своїх!..

Шеєр вихопив пістолет.

– Сідай! – наказав Петерсонові. – Сідай, бо пристрелю!

– Не дурій! – вибалушив очі той. – До наших недалеко! І там будемо стрибати!

– Сідай, кажу! Рахую до трьох!

Петерсон тремтячими руками перебрав важелі управління. Літак зробив розворот через ліве крило.

Шеєр подивився туди, де знаходився Лютке: той квапливо виймав касету з фотокамери літака.

Скориставшись цим, Петерсон переключив керування на автопілота і відстебнув ремені. Блискавичним рухом полоснув Шеєра ребром долоні по очах. Другим ударом збив його на приладову дошку, і гауптман важко осів, втративши свідомість. Карабін парашута зачепився за приладову дошку, і в кабіну рвучко випорснув білий шовк. Петерсон кинувся до непритомного Шеєра, щоб оволодіти пістолетом, але не встиг: Лютке вистрелив йому у спину.

– Костянтине Васильовичу! – заволав. – Товаришу капітан!

Відповіді не було.

Сорокін озирнувся на забитого Петерсона: по його парашуту гуляв вогонь…

Він діяв швидко і рішуче – знав: кожна секунда важить: Звільнив капітана від його розчахнутого парашута, одягнув на нього свій, прив'язав. до ременів і пасів фото-касети, заздалегідь вийняті з літака, фотоапарат і кінокамеру. Причепив фалу до скоби парашута і виштовхнув непритомного Калину з літака. Бачив: парашут розкрився.

Задихаючись в ядучому диму, він кинувся до парашута стрільця-радиста, але вже було пізно: палаючим смолоскипом упав літак на кручі, вибухнув, розкидаючи по схилах вогняні уламки…

… Хейніш навіснів, волаючи в трубку:

– Алло! Майор Готтфрід? Я Хейніш! До мене дійшла жахлива вістина… Це правда?

Голос майора бринів глухо:

– Окрім фоторозвідника, на базу не повернувся один «месер». Загинув Зігфрід Гюде…

– Я вас питаю про Адольфа Шеєра! Він живий?

– Хтось вистрибнув. Один із чотирьох, що були на борту…

– Хто це був?

– Невідомо, але це не має значення.

– Що ви мелете?

– Його розстріляли росіяни в повітрі. Приземлився труп…

– Ну, майоре, я вам не заздрю…

– Я теж дуже шкодую…

– Ви ще дужче пошкодуєте!

– Не думаю, – спокійно відповів Готтфрід.

– Ви наївна людина, майоре, – засичав Хейніш. – Гадаєте, матимете справу зі мною? Та вас за Шеєра розпинатимуть у самому Берліні! Утямили?

– А мені що? Я виконував наказ.

– Який ще наказ?

– Рейхсміністра пропаганди і ОКВ! Я не погоджувався на виліт, то Шеєр наполіг і вручив мені свій офіційний припис.

– То він у вас?

– Ще б пак! Я собі не ворог…

– Це міняє справу, майоре… Де його машина?

– Тут, під охороною.

– Добре! Зараз я пришлю до вас Віллі Майєра. Матимете справу тільки з ним. Зрозуміли?

– Ясно, пане оберштурмбанфюрер. Тільки Майєр, і більше ніхто!

– Ви мене правильно зрозуміли, майоре…

Оберштурмбанфюрер звівся і сам відчинив двері до приймальні.

– Віллі! – погукав. – Негайно їдьте на аеродром і приженіть машину Шеєра. Огляньте її ретельно! До канцелярії Геббельса приготуйте шифрограму приблизно такого змісту: «Спеціальний військовий кореспондент, гауптман Адольф Шеєр загинув під час аерозйомок у районі Владикавказа. Літак, на якому знаходився Шеєр, у нерівному бою був підбитий, внаслідок чого спалахнув і вибухнув у горах». Побалакайте з льотчиком, що був у бою, дізнайтеся про подробиці і складіть докладний звіт. І щоб відповідно! Як про героя!

– Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер!

Увечері фрейлейн Бергер, засмучена і враз змарніла, тихо спитала Майєра, дивлячись кудись убік:

– Віллі, скажіть правду… Він…

Майєр поквапився відповісти. Хоч не наважився сказати прямо – «загинув», але й не лишив надії:

– Літак розбився у горах. Втішних вістин нема…

Цієї миті Крістіні здалося, що в ній ворухнулося життя…

Розділ сімнадцятий
«ШЕЄРЕ! ТИ ПРОДАВСЯ БІЛЬШОВИКАМ?..»

Першого дня, – а може, і другого, і третього? – у свідомості спливав один-єдиний спогад.

… Усе бовваніло, мов у тумані, і лише. звуки мозок сприймав чітко. Чув голоси, потім бачив бійців і спочатку не тямив, що говорять про нього:

– Диви, офіцер…

– Може, мертвий?

– Де мертвий? Баньками блимає…

– Ану, подивимось, що у нього в цій коробці?

І тут жах охопив Калину: засвітять плівку! Страшним зусиллям зібрав волю і всю її вклав у пекучий хрип:

– Не чіпайте!

– Ого, забалакав російською мовою!

– Повідомте в особливий відділ… Підполковнику Іриніну…

– Що робити, й самі знаємо…

Перед ним виріс сержант з автоматом.

– Негайно!.. Повторюю: Іриніну!..

Сержант повернувся до бійця:

– Чув? Повідомиш спершу лейтенанта…

Високо, в блакитному небі кружляло кілька «мігів». Ліворуч від них, ніби поступаючись небесним простором, тулилося до гір кілька цупких хмаринок. А під горами валував чорний дим, це там, де незграбно стирчав угору хрестоносний хвіст німецького аерофоторозвідника.

«Чи встиг Сорокін покинути літак? – майнула неспокійна думка. – Де він? Чому його нема?»

Праворуч гнівно вибухала гарматна пальба. Значить, неподалік лінія фронту. Калина намагався звестись хоч на лікті, звільнитися від парашута, та гострий біль у потилиці обпікав вогнем, знесилював і притискав до землі.

«Скільки ж тут лежу?» – занепокоєно подумав він.

Звідкілясь долинув гуркіт мотора. Він звів очі до неба. «Ні, це не літак… Це десь тут, на землі…» Побачив: підкотили «віліс» і «санлітучка». А Калина все збирав по краплині свідомість, щоб пильнувати за своїм фотоскарбом розвідника.

І лише коли почув голос генерала Роговцева, знову впав у морок невідомості. І тепер, коли поверталася пам'ять, навіть не відав, що це було – жахний сон чи реальність?

За дверима почулися невиразні голоси, але він впізнав їх, і, може, тому, що вони його схвилювали, в голові вияснилося, ніби клацнув якийсь вмикач освітлення. За дверима йшла типова госпітальна перепалка:

– Намагайтеся не перевтомлювати хворого.

– Навіщо перевтомлювати, дорогий лікарю! Ще слово, і ви з мене зробите хворого! Я сидітиму тихо, як мишка! Зовсім маленьке мишеня…

– Анзоре! – кволо покликав Калина.

– Ага! – заволав за дверима Тамбуліді. – Чуєте? Кличе сам! Які ж можуть ще бути розмови?

Двері рвучко розчахнулися, і до палати увійшов несподівано білий, як у зимовому маскхалаті, сяючий усмішкою Анзор.

– Ну чого дивишся, генацвале?.. Ну я… Ну Анзор… Ну прийшов… Ну чого дивитися?..

Калина щасливо позирав на нього, в душі тепліло, до горла підбирався судомливий клубок.

Тамбуліді підсунув до ліжка стілець і таємниче зашепотів:

– Знаєш, Костю, яка прикрість – вай! – розжалували тебе з гауптманів і позбавили нагороди… Жах! А потім підвищили у званні і дали іншу нагороду… Тепер ти наздогнав мене – теж майор і перегнав – орден Червоної Зірки маєш…

– Анзоре, я такий радий, що бачу тебе…

– Ну от – радий… А лікар каже: «Не перевтомлювати хворого». «Навіщо перевтомлювати, – це я кажу, – я ж йому підбадьорливі ліки несу». А він – до мене в сумку. «Це підбадьорливі?» – галасує і дістав пару пляшок кахетинського. «Так, генацвале, сто років життя гарантує!»

Калина слухав майора Тамбуліді і щасливо всміхався.

– Як же він спромігся обшукати тебе?

– Сам дивуюсь. Я його грізно питаю: «Давно цим займаєтесь?» А він мені зухвало: «Чим?» – «Пограбуванням поранених», – пояснюю чемно. Що тут сталося, що тут сталося – страх! Він як заволає на мене: «А я ось зараз вашому генералу подзвоню!» Ну я, звісно, вмить перелякався на смерть. Тремчу перед ним. Що робити, що робити? Аж тут мене осяяло – знайшов геніальний вихід. «Навіщо дзвонити, дорогий? – кажу. – Я пожартував, розумієш? Ха-ха-ха, розумієш? Завтра свято, розумієш? Бери вино, пий до дна за Перемогу, живи сто років, дорогий!» Отак, Костю, я і доп'явся до тебе…

Весь час, оповідаючи, Анзор непомітно порпався у сумці. Раптом у палаті запахло чимось смачним, вельми спокусливим і для Калини геть забутим. Він звів очі на Анзора і побачив того з двома разками шашликів на здоровезних, мов шпаги, шампурах.

– Ах, ах! – у захваті промовляв Анзор. – Який аромат! Казка!.. Бачиш – закуску приніс… Чого дивишся? Кушай, дорогий, на здоров'ячко. Спецзамовлення виключно для тебе! Є тут у мене один такий знайомий, Ахмед, живого баранця на голому камені дістане!..

– Ой Анзоре, ти невиправний.

– А ти не хвилюйся – моїм боржником будеш! Коли приїду до тебе, варениками з вишнями розрахуєшся.

– Ну, Анзоре!

– Сам знаю. Все Анзор та Анзор… Жах! Генерал тобі привіт передає, обнімає, цілує і навіть веселі анекдоти розповідає… І все заочно, все через мене. Анзор сюди, Анзор туди… І взагалі, як тебе тут лікують? Погано лікують! А все чому? Бо радіо мовчить! Чому вимкнули? Радіо сьогодні для кожного пораненого бійця – найкращі цілющі ліки!

Він увімкнув репродуктор, і в палаті залунав спокійний, трохи глухуватий, зі специфічним грузинським акцентом голос, що рівно і неквапно карбував, як завжди, точні, дохідливі і виважені слова:

– Я думаю, ніяка інша країна і ніяка інша армія не могли б витримати подібну навалу озвірілих банд німецько-фашистських розбійників та їхніх сателітів. Тільки наша Радянська країна і лише наша Червона Армія здатні витримати таку навалу. І не тільки витримати, а й подолати її.

«Сталін! Це промовляє Сталін!»

Рівно і впевнено, як безапеляційний вирок, що оскарженню не підлягає, лунали до героїчного радянського народу і всього прогресивного людства, що повстало на збройну боротьбу проти ненависного фашизму, заклики: знищити гітлерівську державу та її натхненників; зруйнувати осоружний «новий порядок» у Європі і покарати його творців.

Залунав могутній гімн:

 
Союз нерушимый республик свободных
Сплотила навеки Великая Русь.
Да здравствует созданный волей народов
Единый, могучий Советский Союз!
 

Після закінчення трансляції урочистого засідання, присвяченого 25-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, в палаті запала тиша. Костю Калину охопило відчуття близької, вистражданої і тому неминучої перемоги. Він хотів запитати Анзора – коли? Та раптом майор Тамбуліді рвучко схопився на ноги і гаркнув сам собі:

– Струнко! Рівняння на генерала!

Помітивши здивований погляд Калини, пояснив:

– Я його по кроках впізнаю.

І справді, відчинилися двері, до палати увійшов генерал Роговцев власною персоною. З ним лікар – дрібненький стариган з настовбурченими войовничо сивими вусами.

– Так і є! – мовив Роговцев. – Контрабанду проносить Анзор Олександрович.

Лікар грізно ворухнув вусами і басисто проказав:

– Ваше вино у мене в тумбочці: Заберіть!

– Це подарунок, дорогий, – збентежено пробурмотів Тамбуліді. – Пий до дна, живи сто років…

– Як себе почуваєш, Костику?

– Нормально, товаришу генерал, – спробував навіть піднятися на доказ.

– Лежи, лежи… А що на це скаже медицина?

– Криза минулася, – оголосив лікар.

– Мені можна побалакати з ним на самоті?

– Цілком, товаришу генерал.

Лікар і майор Тамбуліді вийшли з палати разом, певно, й далі дискутувати про долю кахетинського. Роговцев поглянув на репродуктор.

– Слухав доповідь?

– Так. Анзор підказав…

– Цієї ночі виступаємо. Командування дякує тобі за відомості. Я прибув до тебе прямо зі штабу. Річ у тім, що деякі знімки німецької лінії оборони вийшли нечіткими, їх неможливо прочитати. Давай разом уточнимо деякі дані про вогневі точки ворога. Що у нього ось тут? – Роговцев розгорнув карту і взяв олівець. – На підступах до Гізелі?

– У цьому проході вкопані в землю танки, – вказав Калина, – а ось тут – дзоти…

Час спливав непомітно, але їх ніхто не турбував: певно, Анзор став на варті. А коли так – не пройти!

– Не втомився? – врешті мовив Роговцев, згортаючи карту-кілометрівку.

– Ні, товаришу генерал. Я хотів би спитати…

– Слухаю.

– Що з Сорокіним?

– Шукаємо, – відповів невизначено. – Шукаємо Сорокіна… А ти не хвилюйся. Не можна тобі зараз хвилюватися. Пам'ятай: завтра свято. Завтра битимемо фашистських гадів. Щоб справжнє свято прийшло на всі радянські вулиці!

… Калина ще довго лежав у присмерку з розплющеними очима, перед якими стояв старший сержант Сорокін. Невже загинув? Не хотілося вірити, що лише в уяві тепер спроможеться побачити свого бойового побратима. Мріялося, що ось цієї миті прочиняться двері палати і на порозі з'явиться високий, виструнчений єфрейтор Ганс Лютке і заїкувато мовить: «Ч-чекаю в-ваших розпоряджень, пане гауптман…» Прийшла ніч, а Калина все думав, поки незчувся, як заснув…

… А за кілька днів, прийшло оте свято, про яке казав Калині генерал Роговцев і що переможно залунало по всій країні голосом Левітана у зведенні від Радянського Інформбюро:

– Багатоденні бої на підступах до Владикавказа (місто Орджонікідзе) закінчилися поразкою німців. У цих боях нашими військами розгромлені 13-та німецька танкова дивізія, полк «Бранденбург», 45-й велобатальйон, 7-й саперний батальйон, 525-й дивізіон протитанкової оборони, батальйон німецької гірськострілецької дивізії і 33-й окремий батальйон. Нанесені серйозні втрати 23-й німецькій танковій дивізії, 2-й румунській гірськострілецькій дивізії та іншим частинам супротивника.

Били тих, хто, починав «переможний дранг нах Остен» у районі Нальчика, тих, хто наперед звітував біснуватому фюрерові хвальковитими реляціями.

– Наші війська захопили при цьому 140 німецьких танків, 7 бронемашин, 70 гармат різних калібрів, у тому числі 36 дальньобійних, 95 мінометів, із них 4 шестиствольних, 84. кулемети, 2350 автомашин, 183 мотоцикли, понад 1 мільйон патронів, 2 склади боєприпасів, склад продовольства та інші трофеї. На полі бою німці залишили понад 5 000 трупів солдат і офіцерів…

Так, це було свято! Потім звикли до більших цифр і величніших перемог. Усе було потім… А тоді ще не вразило нищівним громом «тисячолітній» рейх грізне слово неминучої відплати, слово-символ «Сталінград», назва волзького міста, уже кілька разів «захопленого» геббельсівським язиком… Але вже тоді наші били німців і вели наступ на Моздок, рвучи оборону першої танкової армії фон Клей-ста, який не зможе допомогти німецькому вояцтву, конаючому в Сталінградському «котлі»…

Того дня Анзор приніс майорові Калині новеньку форму і мовив:

– Уже можна! Нарешті дозволили…

– Куди? – тільки й запитав Костя.

– У гості до генерала Роговцева, до нього додому. І врахуй, генерал попередив, якщо ми не з'їмо всього, що наготувала його дружина, то вона його самого з'їсть. Розумієш, вона спеціально на свято з Тбілісі приїхала! Ото дивись у мене, Костику, бо ж осиротіємо!

Вони вийшли на вулицю. Калина мружився від яскравого сонячного світла. Довелося чекати, бо містом крокувала довжелезна колона полонених. Німці йшли понуро й пригнічено.

– Шеєре! – раптом хтось з них вражено скрикнув.

Калина мацнув очима по зарослих, брудних обличчях «світових панів».

– Шеєре! Ти продався більшовикам?..

– А, Шютце! – впізнав Калина добре знаного обер-лейтенанта. – І ти тут? Я ж обіцяв пригостити тебе у Владикавказі Пригадуєш?

– Шеєре, навіщо ти одягнув російську форму? Це зрада! Фюрер не вибачить!

– А ти, я бачу, вирядився у форму рядового?

– Хто цей агітатор? – сміючись, запитав майор Тамбуліді.

– Обер-лейтенант Шютце, зв'язковий штабу першої армії. Знає багато…

– Ясно! – мовив Анзор і підкликав конвоїра: – Хто у вас начальник конвою?

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ