Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)

Остання гра

Після того як Мюллер упевнився, що Штірліц зв'язаний в Москвою, він до кінця зрозумів, як йому треба діяти, бо план його роботи проти Кремля складався з кількох фаз, безпосередньо одна з одною не зв'язаних, але все-таки підкорених єдиному генеральному задумові.

Тому, зустрівши Штірліца, він сказав:

– Дружище, йдіть-но до себе й переодягніться. У вашій шафі є вечірній костюм, хіба не так?

– Ваші люди навіть підкладку пороли, дивилися, чи не сховав я чогось у ватяні плечики, – відповів Штірліц. – Попередьте, щоб зашивали тими самими нитками, я спостережливий, групенфюрер, звик помічати дрібниці.

– Розпустились, – зітхнув Мюллер. – Покараю. Я ж їх особисто інструктував про ці нитки.

– І що ж ми робитимемо у вечірніх костюмах?

– Слухатимемо музику, – відповів Мюллер. – Рейхсміністр воєнної економіки доктор Шпеєр розпорядився, щоб електростанція постачала світлом зал філармонії; він прихильно ставиться до музичного директора Герхарда фон Вестермана, навіть з Геббельсом посварився: той наказав усіх оркестрантів забрати в «фольксштурм», а Шпеєр любить музику. Сьогодні дають концерт цього самого… боже мій, вилетіло ім'я… ну, глухий старик…

– Бетховен, – сказав Штірліц, важко глянувши на Мюллера. – Він помер, коли був майже одного віку з вами, ви ж себе стариком не називаєте…

– Не ображайтесь, Штірліц, це сентименталізм, а він заважає нашій роботі…

– Вечірній костюм я надіну, але без пальта ми у філармонії задубіємо, групенфюрер…

– Звідки знаєте?

– Я буваю там двічі на місяць, забули?

– Не думайте, що я постійно тримаю для вас особисту охорону, Штірліц. За вами наглядають тільки тоді і лише там, де це доцільно.

…Мюллер здав своє пальто в гардероб, де біля вішалок стояли інваліди, які щойно виписалися з госпіталів; ті старезні діди в чорних уніформах із золотими галунами, до яких так звикли берлінці, повмирали від голоду й холоду; інваліди працювали невміло, впускали додолу номерки, крекчучи й морщачись від болю, піднімали їх, лаючись собі під ніс; а втім, роздягалося всього чоловік тридцять, та й ті – помітив Штірліц – прийшли на концерт, піддягнувши під піджаки й фраки хутряні курточки.

Мюллер, вовтузячись, умощувався в кріслі. Це здалося Штірліцу таким бридким, що він насилу втримався, щоб демонстративно не відсунутися від нього.

Мюллер ніби зрозумів потаємне бажання Штірліца, посміхнувся й сказав:

– Витримка у вас могутня, я б на вашому місці гаркнув…

Коли почали «Егмонта», Штірліц зразу ж пригадав, як у Парижі, в сороковому році, в готелі «Фрідман» на авеню Ваграм він настроївся на московську радіостанцію «Комінтерн» і спіймав передачу з Великого залу консерваторії, коли в музичній поемі від автора читав Василь Іванович Качалов, а диригував Самосуд.

Штірліц відзначив тоді, що російська режисерська думка набагато обігнала німецьку; а втім, потяг музичного мистецтва рейху до хорових рішень класики, боязнь появи на сцені особистості, бажання збити всіх у кучки й поставити на чолі кожної функціонера НСДАП зле пожартувало з них: під час панування нацистів побудували чудові автостради, потужні верстати, надшвидкісні літаки, але не було створено жодної книжки, яка переступила б кордони тисячолітнього рейху, жодного фільму, опери, симфонії, картини, скульптури, які збудили б інтерес світової громадськості; нацизм з його гребінцем, із закликами до наслідування традицій (до пуття нікому не відомих), з його ненавистю до пошуку нових форм прирік народ мислителів і поетів на духовне зубожіння. Тільки молодий Герберт фон Кароян, якого полюбляв Гітлер, дозволяв собі бути оригінальним – його манера диригування відрізнялася від усіх. Коли Геббельс сказав, що такій аномалії пора покласти край – дезорганізовує інших музикантів, спонукає їх до вседозволеності й самовираження, – Гітлер заперечив:

– Кароян у музиці наслідує мою манеру говорити з нацією. Не заважайте йому бути самим собою, зрештою він пропагує тільки великих німців; як мені відомо, він не включає в свої концерти ні Чайковського, ні Равеля.

Слухаючи в Парижі, окупованому гітлерівцями, російського «Егмонта», Штірліц відчув тоді високе почуття гордості – навіть у горлі пересохло – від того, що саме його революція, його Росія показала світові такий небачений и історії людства політ пошуку в мистецтві, який був хіба що в найкращі роки Еллади і Відродження.

Він згадував Маяковського, Ейзенштейна, Шостаковича, Кончаловського, Прокоф'єва, Яшвілі, Єсеніна, Дзігу Вертова, Радченка, Пастернака, Коровіна, Блока, Ель Лисицького, Таїрова, Мейєрхольда, Шолохова, він згадав фільми «Чапаєв», «Мати», «Ми з Кронштадта», «Веселі хлоп'ята», що тріумфально обійшли світ. Якому ще мистецтву випадала така завидна доля – протягом десяти років дати стільки великих імен, які, в свою чергу, породили своїх послідовників у світі?!

…Мюллер нахилився до Штірліца й шепнув:

– Егмонт явно відчуває потяг до більшовизму, відмовляється від компромісу.

– А хіба член НСДАП може йти на компроміс з ворогом?

– Я негайно прийняв би пропозицію катів, – шепнув Мюллер і дивно підморгнув Штірліцу.

Концерт припинили через десять хвилин: почався наліт англійців – гул їхніх «москіто» берлінці впізнавали одразу.

Повертаючись пішки на Принцальбрехтштрасе, Мюллер довго йшов мовчки, а потім сказав:

– Послухайте, дружище, ви – кмітливий, ви все зрозуміли правильно, і про мою спробу зблокуватися з усіма тими, хто думає про мирний кінець битви, і про нові стосунки між мною й вашим шефом, але головного ви не знаєте. І це не дуже велика біда… Головного не знаю я, тому й витяг вас послухати, як на сцені голосять голодні хористки. Працюючи багато років у тому кабінеті, який вам тепер добре відомий, я розучився вірити людям, Штірліц. Я не вірю навіть самому собі, розумієте? Ні, ні, це правда, не думайте, я зараз не граю з вами… Рубенау, Дагмар, відновлення припинених переговорів – навіщо все це?

– Мабуть, для того, щоб вести переговори далі.

Мюллер досадливо махнув рукою:

– Переговори йдуть постійно, Штірліц, ніхто їх не припиняв ні на хвилину… Шелленберг ще в сорок четвертому році літав у Стокгольм і в готелі «Президент» вів розмову про сепаратний мир з американцем Хьюїтом… Він уже влаштував зустріч екс-президента Швейцарії доктора Музі з Гіммлером. І було це не вчора і не через Рубенау, а п'ять місяців тому, напередодні нашого удару по англо-американцях в Арденнах, коли ті покотилися назад. І вони домовились. І Гіммлер дозволив вивезти з наших концтаборів багатих євреїв і знаменитих французів. Розумієте? Домовились. І Шелленберг прийшов до мене – після дзвінка Гіммлера – і одержав у мене право на звільнення двох тисяч пархатих і французиків. Але потім ми вдарили, й союзники стали тікати, і Гіммлер обірвав усі контакти з Музі, тільки Шелленберг ще метушився – в мене в досьє лежать про це всі документи… А після того як у січні Сталін почав наступ під Краковом і врятував американців, тому що ми повинні були перекинути із Заходу наші частини проти Конєва, рейхсфюрер знову зустрівся з Музі – і було це в Шварцвальді, поблизу Фрайбурга, дванадцятого лютого, ще до того, як ви поїхали до Швейцарії, – і підписав нову угоду… Розумієте? Підписав угоду, за якою зобов'язався кожні два тижні звільняти тисячу двісті багатих євреїв і відправляти їх у вагоні першого класу до Швейцарії. А єврейські фінансисти в обмін на це пообіцяли припинити антинімецьку пропаганду в тих газетах Америки, які вони контролюють… Ох, коли б Гітлер домовився з ними три роки тому! Коли б… Ці фінансисти зобов'язалися платити золотом Міжнародному Червоному Хресту через екс-президента Музі, а той, у свою чергу, купує нам на ці гроші бензин, машини й медикаменти… І вони вже йдуть у рейх, тому стали знову літати наші літаки, Штірліц, тому ми з вами досі їздимо на своїх машинах… Більше того, Гіммлер уклав пакт з американськими євреями з банків, який дає йому право на захист, бо, як з'ясовується, саме він, рейхсфюрер СС, врятував нещасних, приречених маніяком Гітлером на знищення, нехай за нього замовлять словечко… І таки замовлять, повірте…

Штірліц похитав головою:

– Не думайте, що світ безпам'ятний…

Мюллер гірко усміхнувся:

– Пам'яті немає, Штірліц. Не забувайте про це. Дайте мені право редагувати «Фолкішер беобахтер» і «Дас шварце кор», а також складати програми радіопередач, і я протягом місяця доведу німцям, що політика антисемітизму, яка проводилась раніше, була кричущим порушенням указів великого фюрера, він ніколи не закликав до погромів, це все пропаганда ворогів, він хотів тільки одного: уберегти нещасних євреїв від гніву їхніх конкурентів. Пам'ять… Забудьте це слово… Злопам'ятство – так, але ця риса до поняття «пам'ять» ніякої причетності не має, лише до томливої жадоби помсти… І от, цей договір Гіммлера ми все-таки змогли поламати… Тобто що означає «ми»? Кальтенбруннер, не я, як на мене, то нехай єврей стане канцлером, усе програно, що буде, те й буде… Кальтенбруннер, мені здається, має свої джерела інформації з приводу того, що відбувається на Заході і в оточенні Гіммлера… Словом, я зробив так, що перехопили французьку шифровку в Мадрід про переговори Музі з Гіммлером, і Кальтенбруннер, звичайно, відразу ж доповів про неї фюреру. А той дав наказ: «Кожного, хто допоможе єврею, англійцю чи американцю, які сидять у таборі, буде розстріляно без суду й слідства».

– А коли б мова йшла про польських, французьких чи югославських в'язнів?

– Штірліц, треба ставити запитання так, як воно сформульовано у вас в голові: «Що було б, якби мова зайшла про російських ув'язнених?» Ви ж про це хотіли спитати? Відповідь ви знали наперед, не прикидайтесь, ви людина бувала.

– Якраз ця гра виходить саме в бувалих, – зауважив Штірліц.

Мюллер зупинився, витяг хусточку, висякався і тільки тоді розсміявся.

– Після нальотів, – сказав він, усе ще всміхаючись, – особливо навесні, в Берліні пахне осіннім Парижем. Тільки там смажать каштани, а в нас людське м'ясо… Але підемо в наших міркуваннях далі, я зацікавлений у тому, щоб послухати вашу думку про все, що відбувається, Штірліц… Справа в тому, що Шелленберг схилив до співробітництва обергрупенфюрера Бергера, начальника нашого управління концтаборів, і той зобов'язався не виконувати наказу Гітлера про евакуацію, тобто, прямо кажучи, про тотальне знищення всіх в'язнів. І Музі знає про це від Шелленберга. Але він не просто знає про це: він виконав прохання вашого шефа, і побував у Ейзенхауера, і передав йому карту, на яку нанесено розташування всіх наших таборів… Наносив їх туди Шелленберг… Особисто… І він же – мабуть, діставши від американців індульгенцію, – намагається зараз звільнити з табору французького міністра Ерріо, його колегу Рейно і членів сім'ї генерала Жіро… Кальтенбруннер заборонив мені випускати їх, і я сказав про це вашому шефу, і він зараз уламує Гіммлера, який боїться прийняти рішення – він роздавлений своїм страхом перед фюрером… Ось так, Штірліц… І з Швецією все йде, як по маслу… У мене вже два місяці лежить перехоплений текст телеграми шведського посла Томсена до Ріббентропа про бажання графа Бернадота зустрітися з Гіммлером, саме з Гіммлером… Я знаю, що Ріббентроп прислав до Шелленберга свого радника доктора Вагнера; той запитував, що все це означає; ваш шеф, звичайно, відповів, що йому про це нічого не відомо, хоча саме його люди підповзли до Бернадота і наштовхнули його на думку про зустріч з рейхсфюрером… Ріббентроп звернувся до Гіммлера, той відповів, що Бернадот – могутня фігура, але нехай з ним розмовляє він, Ріббентроп, а сам наказав Кальтенбруннерові послати до фюрера Фегеляйна[19]19
  Фегеляйн – групенфюрер СС, був одружений на сестрі Єви Браун, був особистим представником Гіммлера при ставці Гітлера.


[Закрыть] з проханням про санкцію на контакт із шведом. Гітлер вислухав свого родича й відмахнувся: «В період тотальної битви нічого думати про застольне базікання з членами королівських фамілій…» Але Шелленберг все одно зробив так, що Бернадот, не чекаючи відповіді Ріббентропа, прилетів у Берлін. І зустрівся з Ріббентропом, Шелленбергом і… З ким ви думали б? З Кальтенбруннером. І знову попросив аудієнції у Гіммлера, підкреслюючи при цьому, що його особливо непокоїть доля Данії, Норвегії й Голландії… І Шелленберг відвіз Бернадота до Гіммлера в його особняк у Хохенліхен… І вони домовились, щоб усіх датських і норвезьких ув'язнених було – порушуючи наказ фюрера – зібрано в один концтабір на півночі Німеччини. І за це люди із Швеції стали поставляти бензин нашій армії і СС… Так от я й запитую, навіщо Шелленберг втягує вас у дивну гру, говорячи, що він має намір відновити припинені контакти?

…Мюллер – до вчорашнього дня, до чергової зустрічі з Шелленбергом – не знав про ці переговори всієї правди; якась частина інформації надходила до нього, звичайно, але, готуючись до останньої гри із Штірліцом, не відкриваючи карт Шелленбергу, він попросив «милого Вальтера» пояснити йому цю ситуацію докладніше. Шелленберг, зацікавлений у добрих стосунках з Мюллером, не здогадуючись, що в того є свій, особливий план дій, відкрив шефу гестапо те, що він вважав за доцільне відкрити.

При цьому Шелленберг не знав того, що було відомо Мюллеру про Штірліца; цей козир тато-Мюллер беріг від усіх як зіницю ока, бо пов'язував з цим свою коронну операцію, яка стане для нього порятунком у майбутньому; те, що він задумав проти Росії, буде дуже гучним, про це так заговорять у всьому світі, що автора такої комбінації опікатимуть найсильніші люди Заходу; ті вміють цінити мобільний розум, здатний на кардинальні акції; Мюллер – здатний, таке Гелену й не снилося – педант, одним словом.

…Слухаючи Мюллера, Штірліц відчував нестерпне бажання закурити; пальці були холодні як лід; але він, примусив себе хмикнути:

– Отже, все те, що я робив у Берні, було просто метушня й ширма для чогось дуже важливого, недоступного моєму розумові?

– Моєму – теж, – відповів Мюллер. – Тільки в Берні ви не метушились, а допомагали мені й Борману зрозуміти механіку приводних пасів. На жаль, ми так і не зрозуміли смислу цієї механіки, хоч один з пасів перерубали…

– А що ж бідолашний Вольф?

– Вони зараз тимчасово вивели його з гри. Мені здасться, вони вважають його своїм головним резервом; усе-таки Вольф контролює понад півмільйонну армію в Італії, це чогось варто…

– То навіщо ж Шелленберг втягує мене у відновлення того, що не було зруйновано?

– Мене цікавить це більше, ніж вас, Штірліц. Чим вище становище людини в тотальній структурі, яка тепер на грані краху, тим більше вона занепокоєна не загальним, а особистим…

– Хочете, я спитаю про все це Шелленберга?

– Він вас пристрелить. Зразу ж. Ні, так не можна… Думайте. У вас є ніч на роздуми. А потім приходьте до мене, і спробуємо обговорити це удвох ще раз.

…Через три години Мюллер прочитав розшифровану телеграму Штірліца в Центр про те, що він йому тільки-но розповідав.

«Гопля! – посміхнувся Мюллер. – Нехай Сталін думає; нехай думає про тих, хто тут, у Берліні, стоїть зараз в опозиції до Гіммлера; нехай він думає про американців; нехай він думає про те, що Гіммлер ось-ось домовиться з Даллесом; нехай вибирає, він тепер може вибирати: я себе запропонував йому, Борман – тим більше, тоді як в Америці дедалі дужче консолідуються ті сили, які стоять в опозиції до Рузвельта й відкрито ненавидять Кремль…»

Лідер і ті, хто його оточує

Як кожен видатний політик епохи, президент США Франклін Делано Рузвельт вірив своєму штабу, вважаючи, що найменша тінь нещирості, яка виникне серед тих, хто готує і формулює політичні рішення, завдасть труднопоправної шкоди справі країни.

Тому, одержавши нове послання від російського прем'єра – сухе й різке – з приводу контактів англо-американських секретних служб у Швейцарії з людьми обергрупенфюрера Вольфа, президент довго роздумував, до кого ж з найближчих людей слід звернутися з досить-таки делікатним проханням: з'ясувати і в Державному департаменті, і в Пентагоні, і в Управлінні стратегічних служб Донована, чим по-справжньому можна пояснити таку відверту тривогу й роздратованість російського керівника, не помітити якої в його посланнях просто неможливо.

Президент розумів, що зараз далеко не всі люди у Вашінгтоні поділяли його точку зору на роль Росії в післявоєнному світі.

Він знав, які сильні в країні традиції, які усталені стереотипи уявлень серед тих, хто виховувався в одних і тих же коледжах, відвідував одні й ті ж клуби, читав одні й ті ж книжки, грав у гольф на одних і тих же полях, захоплювався тим, що захоплювало пресу, і з відразою ставився до того, що зазнавало прагматичних, не дуже й доказових, але цілком звично сформульованих нападів «Нью-Йорк таймс», «Балтімор Сан» чи «Пост».

У цьому розумінні, вважав Рузвельт, американці пнулися бути ще більш традиційними, ніж «старші брати», англійці, які стояли на тому, що думка, яку один раз сформулювали ті, хто відповідав за тенденцію, мусить бути сталою, незмінною; коректування можливе дуже незначне; престиж великої нації не дозволяє різких поворотів – нікому, ніколи і ні в чому.

Тому президент і намагався зрозуміти, що ж саме в його посланнях Сталіну – цілком відвертих, написаних у найдружелюбніших тонах, – могло так дратувати кремлівського лідера.

Прислухаючись до порад членів свого штабу, зберігаючи з тими, хто входив до його оточення, найкращі, дружні стосунки, Рузвельт все-таки особливо важливі рішення приймав єдиноправно (тільки від Гопкінса, Моргентау та Ікеса він не таїв нічого); він сам переписував документ, якщо бодай одне слово здавалося йому надто розпливчастим, не досить певним, надміру різким чи, навпаки, занадто м'яким; оскільки він зачитувався Кантом, йому здавалося, що причинність неодмінно поєднується з поняттям закону; оскільки в причинності прихована необхідність невсипущої думки, оскільки, нарешті, форма сприймання життя через слова є вираження необхідності життя, президент двічі просив свого особистого ад'ютанта знову принести йому папку з листуванням з питань про контакти в Берні й заглибився в аналіз саме того, що визначало ситуацію, тобто в слово, а те, що Сталін, вихований у духовній семінарії, ставився до слова зовсім не просто, було Рузвельту ясно.

Текст свого послання здався президентові – після найприскіпливішого читання – цілком коректним; як досвідчений стратег політичної боротьби, він знав ціну тим словам-мінам, які заздалегідь закладаються у промови, що виголошуються державними й партійними діячами.

…Тому, уважно простудіювавши текст – з олівцем у руці, прискіпуючись до кожної коми, – Рузвельт із спокійною впевненістю в своїй правоті і союзницькій чесності відклав послання і, зчепивши великі пласкі пальці, признався сам собі в тому, що його безперервно мучать кілька питань, на які він поки що не може, та, мабуть, і не хоче відповісте собі. По-перше, чому Сталін не пише про факт контактів з німцями Черчіллю, тим паче що головну скрипку там – судячи з повідомлення Донована – вели англійці на чолі з фельдмаршалом Александером; по-друге, чому Черчілль нічого не повідомив йому, Рузвельту, про ці переговори; і, нарешті, по-третє, як пояснити, що досі немає вичерпного аналізу цих переговорів, зробленого ВСС, – ті лише обмежуються добіркою уривчастих документів, які вони нібито одержали від англійців у Парижі і від тих негласних друзів у тутешньому британському посольстві, хто відповідав за питання розвідки й політичного планування.

І Рузвельт признався собі, що на ці запитання не відповідати далі аж ніяк не можна, бо Росія за роки війни не тільки зазнала страшних втрат, але й заробила гігантський престиж у світі, бо виявилася головною силою в протистоянні режиму нелюдського гітлерівського тоталітаризму.

…Військові передали йому меморандум, у якому доводили прагматичну вигоду капітуляції нацистів на тих чи інших ділянках Західного фронту, відповідальність за те, що росіян не ознайомили з такими можливостями, лежить на дипломатах; президента запевнили, що жоден американський воєначальник у контактах з нацистами участі не брав; у свою чергу, державний департамент, готуючи дні і ночі першу конференцію Об'єднаних націй у Сан-Франціско, подав Білому дому свою пам'ятку, з якої випливало, що в принципі зондувати контакти з противником доцільно, навіть коли мова йде про таких бридких людей, якими є нацисти типу Карла Вольфа, однак дипломати запевняли, що таких контактів американських представників у Європі не зафіксовано. «І все-таки, – було зазначено в пам'ятці, – ми не можемо виключити можливість особистих ініціатив тих чи інших учених і бізнесменів у нейтральних країнах, яких непокоїть ситуація в Європі після закінчення битви, особливо у тому разі, коли червоний прапор розвіватиметься над Берліном; особисте зондування такого роду продиктовано ні чим іншим, як тривогою за американські інтереси в Європі…»

Рузвельт ухопився за слово «бізнесмени», відразу ж згадав чутки про скандал з братами Даллесами, які були начебто зв'язані з німецькою банківською корпорацією Шредера, чиї інтереси у США – навіть у нацистський час – представляли Джон і Аллен, відмінив заплановане запрошення Донована на вечір, попросив його через ад'ютанта приготувати детальне досьє по Бернському вузлу, «для того щоб, – наголосив президент, – наша розмова носила конструктивний характер, проблема цього варта; нинішнє становище, при якому начальник розвідки знає все, а президент – нічого, навряд чи піде на користь Америці».

Донован, почувши таку тираду Рузвельта, зразу ж домовився з своїм давнім приятелем, директором адвокатської фірми «Джекобс і брати» Девідом Ленсом, компаньйоном братів Даллесів, повечеряти в ресторані Майкла Кірка о сьомій вечора.

Там Донован і ввів свого друга в курс справи.

– Ну, гаразд, – сказав Ленс, розстеляючи серветку на гострих колінах, – я розумію, що ситуація – не з приємних, але межу закону Аллен не порушив у жодному своєму вчинку…

– Нехай би переступив, – відрізав Донован, – але так, щоб інформація про це не потрапила до Рузвельта! Він схибнувся на кодексі джентльмена, і я не уявляю, чим тепер скінчиться вся ця наша справа для Аллена…

– Вона не може не скінчитися найбільшим успіхом для Америки, Білл, і ви це добре знаєте… Коли Рузвельт погодився в Ялті на те, що саме росіяни мають увійти в Берлін і таким чином присвоїти собі – на багато десятиріч наперед – славу головних переможців гітлеризму; коли він санкціонував створення комуністичної Польщі, кабінет якої буде візувати Сталін; коли він пішов на те, щоб визнати Тіто першою фігурою Югославії, то хтось же мусить у цій країні серйозно подумати про наше майбутнє?! А після контакту Аллена з Вольфом я зразу одержав від Шредера – цього разу із Стокгольма – запевнення в тому, що всі порти Німеччини можуть бути вже зараз розписані за нашими корпораціями… Більше того, розуміючи, що чекає на рейх, Шредер домігся передислокації всього патентного фонду рейху із Саксонії, куди Рузвельт дозволив увійти червоним, у Мюнхен, а це, Білл, не мало не багато тридцять мільярдів доларів, еге ж, саме так! Думка коштує дорого – і це справедливо. Отже, всі патенти рейху опиняться в нашій країні, і ми вирвемося ще на один порядок уперед порівняно з світом. Більше того: Шредер повідомив місця розташування підземних шахт у районі Лінца, де складовано полотна великих майстрів з Франції, Росії, Польщі та італійських галерей: це теж обчислюється мільярдами доларів…

– Це коштує дев'ятсот сімдесят три мільйони доларів, – похмуро виправив Донован, – уже підраховано, мої люди працюють у цьому районі.

– Невже? Поздоровляю. А за нашими відомостями, в цьому секторі дужо активні англійці та місцеві елементи, що стоять в опозиції до законної влади.

– Законної влади в Лінці немає, – відрубав Донован, – там нацисти.

– На жаль, з погляду букви, а не духу, нацисти – поки що принаймні – являють собою втілення законної влади, Білл, за них голосували на виборах.

– Ви – так само, як і я, – знаєте, що за вибори були в Німеччині.

– Так, але з владою, обраною таким чином, наша країна підтримувала дипломатичні відносини, влаштовувала прийоми в Берліні й надсилала телеграми, в яких вітала фюрера з днем народження.

– Дейв, – похмуро сказав Донован, – не поринайте у трясовину логічних схем, давайте думати, як мені побудувати розмову з Рузвельтом. Це нелегка справа, і я хотів би якось обкатати на вас, перед тим як піду до нього…

– Починайте, обкатуйте…

– Судячи з того, що Москва дізналася про операції Даллеса, хоч як ретельно ми закамуфлювали справу іменем фельдмаршала Александера, я не гарантований зараз, що Кремль не матиме інформації й про Бернадота, і про те, що Даллес знову починає в Монтрьо через екс-президента Музі.

– А вам не здається, що це буде дуже славно?

– Тобто?

– Нехай Рузвельт і Сталін сваряться один з одним, Білл, нехай! Я навіть пішов би на те, щоб допомогти Сталіну дізнатися якомога більше.

– Це дилетантство, Дейв. Не заважати – так, згоден, однак коли в нашому відомстві допомагають, то розумний контрагент одразу відчуває і мій інтерес, і вашу зацікавленість… Мене по-справжньому непокоїть лише одне: а що як Рузвельт дізнається про наші сьогоднішні контакти із Шредером? Він осліпне від люті: Шредер це Шредер, бог з ним, та коли йому викладуть на стіл дані, що саме Шредер був головою гуртка «друзів Гіммлера» з тридцять третього року, а Даллес з ним і досі дружить…

– Це буде погано, – погодився Ленс. – Від цього треба відмиватись… Чорт приніс на нашу голову Рузвельта! Всі розмови про те, що в нього нікуди не годиться здоров'я, не що інше, як метод для заспокоєння тих, хто бачить, у яку прірву він тягне цю країну своїм заграванням із Сталіним…

Донован похитав головою:

– Не треба, Дейв… Рузвельт досягне багато чого для цієї країни своїм методом – лагідністю і джентльментством… Ми хочемо добитися цього ж, але швидше – своїми методами, причому результати повинні дістатися людям нашої команди, а не його… А здоров'я президента справді зараз хороше, як ніколи…

– Інформація надійна?

– Цілком. Я попросив декого з моїх приятелів поговорити з його лікарями.

Ленс ковтнув води, знизав плечима, обличчя його вмить постаріло:

– Білл, кожне рішення є вираження долі. Доля – це слово для прояву внутрішньої достовірності. У цьому зв'язок майбутнього з життям, а необхідності – із смертю…

Донован відкинувся на спинку крісла і тихо сказав:

– Ви збожеволіли! – Він попросив офіціанта принести сигару, довго обрізав кінчик її, пихкаючи, роздратовано закурив, повторивши при цьому: – Ви збожеволіли, Дейв… Я хочу збагнути, як надійніше вибудувати захист для Аллена, і тільки… Його відкомандирування з Європи позбавить нас багато чого, це просто-таки неможливо…

– Якщо Рузвельт дізнається про сьогоднішні контакти з Шредером, ви розумієте, що Аллена нам не втримати. І дуже раджу подумати ось іще про що: чи не настав час дати змогу Дядькові Джо дізнатися дещо про те, що роблять в Лос-Аламосі[20]20
  Лос-Аламос – секретний полігон, де готувався вибух американської атомної бомби.


[Закрыть] підопічні Гровса?

Донован тяжко хмикнув:

– А що?! Ідея гарна, маневр відвернення уваги першокласний! По-моєму, ваші партнери в Португалії мають надійні виходи на зовнішньоторговельні організації червоних, туди можна подати витоки інформації на Москву… Це буде питання Гровса і Гувера, а не наше. Я не думаю, що Сталіна дуже цікавитиме дата майбутнього вибуху нашої штуки, але він перш за все замислиться над тим, чому ми від нього так старанно приховували роботу над зброєю, якою можна зламати будь-яку країну… Браво, Дейв, ідея чудова!

…І все-таки, прощаючись, Ленс повторив:

– Мені приємно, що маневр з Гровсом про відвернення уваги здався вам цікавим, Білл, але все одно це паліатив; вирішувати треба – так принаймні звик робити я – раз і назавжди, заздалегідь, кардинально!

На цьому вони й попрощалися.

Те, про що тричі говорив Ленс, начальник американської розвідки заборонив собі повторювати і навіть думати про це; тактику розмови з президентом «дикий Білл» вибудував точно: так, контакти з Вольфом у Берні мали місце; так, це пошук альтернативи – після того, як Канаріс опинився в концентраційному таборі, фельдмаршала Віцлебена Гітлер повісив на дибі, а Гердлера чи то повісив, чи то кинув у підземну тюрму, це необхідність, бо треба безпомилково знати тих, хто протистоїть ідеології більшовизму, особливо в останні дні перед крахом гітлерівського рейху.

Схема розмови була точна, позначена печаттю достоїнства – цього Рузвельт вимагав від усіх своїх співробітників: «Насамперед – достоїнство, яке включає в себе такі поняття, як відповідність вчинків нашій ідеї, гумор, доброта і цілеспрямованість». Ну, а Шредер? А що, коли він почне копати на Шредера? Тоді неминуче стане відомо й те, що він, Донован, покривав Даллеса, коли той рятував активи нациста Шредера в банках світу, добре знаючи все про цю страшну людину, одну з найстрашніших, з якою будь-коли зводило життя когось із американців.

…А Рузвельт, одержавши назавтра коротку пам'ятку Донована, попросив його надіслати шифровку Даллесу з наказом припинити всі переговори з німцями – віднині й назавжди; при цьому президент передав начальникові ВСС копію свого послання російському прем'єрові, попередивши через ад'ютанта, що, «надсилаючи листа Сталіну, написаного на підставі документів ВСС, усю відповідальність він бере на себе, а моральний тягар незручності – якщо він виникне – президент поділить з ним, Донованом…»

«ОСОБИСТО Й СТРОГО СЕКРЕТНО ДЛЯ МАРШАЛА СТАЛІНА

Посол Гарріман сповістив мені про лист, якого він одержав від пана Молотова, відносно перевірки, котру проводить фельдмаршал Александер з приводу повідомлення про можливість капітуляції частини чи всієї німецької армії, що перебуває в Італії. У цьому листі пан Молотов вимагає, щоб у зв'язку з тим, що в цій справі радянські офіцери участі не беруть, перевірку, яку мають проводити в Швейцарії, було негайно припинено.

Я впевнений, що внаслідок непорозуміння факти, причетні до цієї справи, не було викладено Вам правильно. Факти такі.

Кілька днів тому в Швейцарії було одержано непідтверджені відомості про те, що деякі німецькі офіцери розглядали можливість здійснення капітуляції німецьких військ, які протистоять британсько-американським військам в Італії, що перебувають під командуванням фельдмаршала Александера.

Після одержання цих відомостей у Вашінгтоні фельдмаршалові Александеру було дано вказівку відрядити до Швейцарії одного чи кількох офіцерів із його штабу для перевірки точності донесення, і якщо воно виявиться достатньою мірою обіцяючим, то домовитися з будь-якими компетентними німецькими офіцерами про організацію наради з фельдмаршалом Александером у його ставці в Італії з метою обговорення деталей капітуляції. Коли б можна було домовитися про таку нараду, то присутність радянських представників ми, звичайно, вітали б.

Інформацію щодо перевірки цього повідомлення, яку мали провести в Швейцарії, було негайно доведено до відома Радянського Уряду. Потім Вашому Уряду повідомили, що буде дано згоду на присутність радянських офіцерів на нарадах з німецькими офіцерами у фельдмаршала Александера, якщо остаточно домовляться в Берні про таку нараду в Казерті з метою обговорення деталей капітуляції.

Досі спроби наших представників організувати зустріч з німецькими офіцерами не увінчались успіхом, але все-таки здається імовірним, що така зустріч, можлива.

Мій Уряд, як Ви, звичайно, зрозумієте, повинен підтримувати всіх офіцерів діючої армії, командуючих збройними силами союзників, які вважають, що є можливість примусити капітулювати війська противника в їхньому районі. Я зробив би зовсім нерозумно, коли б зайняв якусь іншу позицію чи допустив будь-яке зволікання, внаслідок чого американські збройні сили зазнали б зайвих втрат, котрих можна було б уникнути. Як військова людина, Ви зрозумієте, що конче потрібно швидко діяти, щоб не втратити можливості. Так було б і в тому разі, коли б до Вашого генерала під Кенігсбергом чи Данцігом противник звернувся з білим прапором.

Така капітуляція збройних сил противника не порушує нашого погодженого принципу беззастережної капітуляції і не має в собі ніяких політичних моментів.

Я буду дуже радий при будь-якому обговоренні деталей капітуляції командуючим нашими американськими військами на полі бою скористатися досвідом і порадою будь-кого з Ваших офіцерів, які можуть бути присутні, але я не можу погодитися з тим, щоб припинити вивчення можливості капітуляції в зв'язку з запереченнями, висловленими паном Молотовим з абсолютно незрозумілих для мене причин.

Вважають, що можливість, про яку повідомлялося, багато не дасть, але щоб уникнути непорозуміння, між нашими офіцерами, сподіваюсь, що Ви поясните відповідним радянським службовим, особам бажаність і необхідність того, щоб ми вжили швидких і ефективних дій без усякого зволікання з метою здійснення капітуляції будь-яких ворожих сил, що протистоять американським військам на полі бою.

Я впевнений, що Ви так само поставитесь до цього питання і вживете таких самих дій, коли на радянському фронті виникне така ж можливість.

Ф. Д. РУЗВЕЛЬТ».