Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)

Інформація для роздумів – IX
(Максим Максимович Ісаєв)

– Хьотль, – сказав Штірліц, коли Ойген і Віллі заходилися акуратно переглядати документацію радіопередач, а Курт подався в Лінц, щоб проінформувати секретаріат гаулейтера Айгрубера про початок роботи, – може, підтримаєте мені компанію, га? Їй-богу, не можу гуляти сам-один.

– З радістю, – відповів Хьотль; обличчя його за ніч змарніло, постаріло.

– Одну хвилинку, – зупинив їх Ойген. – Я відремонтував ваш апаратик, штандартенфюрер. Може, знадобиться?

Штірліц згадав напучення Мюллера й зрозумів, що слова Ойгена – не прохання, а наказ; і він відповів:

– Ви дуже уважні, старина, я справді звик до диктофона, ніби до парабелума.

Ойген повернувся через кілька хвилин, дав Штірліцу диктофон, примусив себе усміхнутись; але усмішка була вимучена, очі опущені; губи грали.

– Треба буде випробувати ваші технічні здібності на штурмбанфюрері Хьотлі, – сказав Штірліц, – доведеться мені його трохи позаписувати, га? Не заперечуєте, Хьотль?

– А чого ж? – відповів той. – Підслухування боїться тільки ворог, для чесної людини перевірка не страшна.

– Бачите, Ойген, – провадив далі Штірліц, – для Хьотля це особлива радість, коли його підслухують, отже, він не сміття на вулиці, а явище, його думками цікавляться; звідси – почуття самоповаги і власної значимості, чи не так, Ойген?

Ойген підвів очі на Штірліца, повні безмірної, важкої злості:

– Саме так, штандартенфюрер.

– Ну й славно, немає нічого приємнішого, як працювати з однодумцями. Ходімо, Хьотль, спасибі, що ви знайшли для мене час після стомливого чергування…

…В парку, закинувши голову так, що в очах було саме лише безмежне, високе синє-синє небо та ще крони сосен, Штірліц зупинився, вдихнув на повні груди студене повітря, в якому явно відчувалися пахощі гірських струмків, бистрих, прозорих, усміхнувся й тихо сказав:

– Дивина якась – зараз я дуже чітко уявив собі миготіння форелі, що немов злітає вгору крізь гуркіт спадаючої води через поріг… Любите ловити форель?

– Не пробував.

– Даремно. Це ще азартніше, ніж полювання. Вдало закинеш – миттю клює; ніяких тобі поплавків, ніякого чекання; повсякчасне змагання удач…

– Тут дехто ловить форель, – не розуміючи, куди хилить Штірліц, насторожено відповів Хьотль.

– Я знаю. Тут у вас гарна форель, невеличка, а тому особливо красива; синьо-червоні краплинки дуже яскраві, абсолютне відчуття перламутровості… В Іспанії я пробував малювати, там красива рибалка на Іраті, в країні басків… Рибу дуже важко малювати, треба народитися голландцем… Любите живопис?

Хьотль витяг сигрети, став нервово прикурювати; пориви вітру раз по раз гасили полум'я запальнички.

– Та не куріть ви на прогулянці! – сердито сказав Штірліц. – Побережіть легені! Невже ви не розумієте, що при тутешньому повітрі нікотин увійде в найпотаємніші куточки ваших бронхів і залишиться там разом з киснем… Якщо вже не можете без курива, отруюйте себе вдома…

– Штандартенфюрер, я так не можу! – закашлявся Хьотль. – Ви увімкнули апаратуру?

– Ви ж бачили… Звичайно, не вмикав…

– Покажіть…

Штірліц вийняв з кишені диктофон, простяг Хьотлю:

– Можете тримати в себе, якщо вам так спокійніше.

– Спасибі, – відповів Хьотль, засунувши диктофон у кишеню свого шкіряного реглана. – Чому ви спитали про голландський живопис? Тому що знаєте про шахту Аусзеє, де зберігаються картини Гітлера?

Штірліц знову закинув голову, згадавши рядки із заяложеної книжечки Пастернака: «…в траве, меж диких бальзаминов, ромашек и лесных купав, лежим мы, руки запрокинув и в небо головы задрав, и так неистовы на синем разбеги огненных стволов…» – відчув усю вагомість мови і тому гордовиту, трохи навіть хвалькувату радість і, зітхнувши, сказав:

– Як це жахливо, Хьотль, коли люди жодного слова не сприймають просто, а шукають у ньому інший, потаємний смисл… Чому ви вирішили, що мене цікавить сховище картин, які належать фюреру?

– Тому що ви спитали мене, як я ставлюся до живопису… От мені й вдалося, що ви теж цікавитесь сховищем.

– «Я теж»? А хто ще?

Хотль знизав плечима:

– Всі, кому не ліньки.

– Хьотль, – зітхнув Штірліц, – вам вигідно взяти мене в пай. Я не фанатик, я добре усвідомлюю те, що ми програли війну; крах наступить протягом найближчих місяців, а може, й тижнів… Ви ж бачите ставлення до мене моїх супутників, які не випускають мене з території цього замку… Мене підозрюють так само, як і вас, але ви маєте змогу вдень їздити в Лінц, а я цієї змоги позбавлений… А в цьому я зацікавлений по-справжньому…

– Але як же тоді зрозуміти, – пропускаючи Штірліца поперед себе на вузенький місточок, перекинутий через глибокий рів, на дні якого пінився, вирував струмок, сказав Хьотль, – що вас, котрого підозрюють, посилають з спеціальним завданням у штаб-квартиру Кальтенбруннера? Щось не вбігається у цій схемі… Та й, крім того, Ейхман вводив мене в свої комбінації: він грав «друга» заарештованого, а я лаяв його за це під час допиту, – все-таки не перший рік працюю р РСХА, наші прийоми різноманітні…

– Це правильно, згоден… Але вам нічого не лишається, як вірити мені, Хьотль… І мені також доводиться вам вірити… А я маю право допустити, що ви працюєте на Захід за санкцією Кальтенбруннера, він знає про вашу діяльність, давним-давно її дозволив, і ви тому ще вчора передали йому в Берлін мою шифровку і повідомили про наш несподіваний візит.

– Якщо ви допускаєте таку можливість, чому ж ви тоді працюєте зі мною?

Штірліц знизав плечима:

– А що мені лишається робити?

Хьотль згідливо кивнув:

– Справді, нічого… Та коли навіть мені – заради особистої вигоди, повірте, – доведеться повідомити Кальтенбруннера про візит вашої групи, про вас я не скажу жодного слова, яке пішло б вам на шкоду.

– Закликаєте до взаємності?

– Так.

– Але ж ви вже повідомили Кальтенбруннеру, що ми прибули?

– Ми домовились про взаємність?

– Я радив би почекати, Хьотль. Це – і в ваших інтересах.

– Постараюсь, – відповів той, і Штірліц зрозумів, що він, звичайно, шукає можливості якимось хитрим способом повідомити Кальтенбруннера, якщо вже не повідомив…

– Кого цікавлять копальні, де складовані картини? – спитав Штірліц.

– Американців.

– Їхніх людей давно закинули сюди?

– Так.

– Де вони?

– Під Зальцбургом.

– Ви з ними контактуєте?

– Вони зі мною контактують, – роздратовано уточнив Хьотль.

– Та досить вам, дружище, – сказав Штірліц і раптом спіймав себе на думці, що вимовив цю фразу, наслідуючи Мюллера. – Зараз такий час настав, коли саме ви в них зацікавлені, а не вони в вас.

Хьотль похитав головою:

– Вони – більше. Якщо я не зможу вжити рішучих заходів, штольні, де зберігаються картини й скульптури, висадять у повітря.

– Ви збожеволіли!

– Ні, я не збожеволів. Це наказ фюрера. У штольні вже закладено п'ять авіаційних бомб; проведено дроти, встановлено детонатори.

– Хто має віддати наказ про вибух?

– Берлін… Фюрер… або Кальтенбруннер.

– А не Борман?

– Можливо, й він, але я чув про Кальтенбруннера.

– Зможете на нього вплинути?

– Ви ж знаєте характер цієї людини…

– Людини, – повторив Штірліц, усміхнувшись. – Тварина… Йому відомо про ваші контакти?

– Ні.

– Думаєте відкритися йому?

– Я не вирішив іще…

– Якщо ви кажете правду, то почекайте ще кілька тижнів. Він належить до тих фанатиків, які вночі признаються собі в тому, що настав крах, а вранці, випивши горілки, від страху пориваються написати сповідь фюреру і благати в нього пощади. Признавайтесь йому, коли тут почуєте канонаду… Він має намір приїхати сюди?

– Не знаю.

– Він прибіжить сюди. Нав'яжіть йому дії. Сам він не вміє діяти… Ні він, ні Гіммлер, ні Герінг… Вони всі роздавлені своїм кумиром, фюрером… У цьому їхня трагедія, а наш порятунок… Скажіть йому, що обергрупенфюрер Карл Вольф став рівноправним партнером Аллена Даллеса після того, як гарантував урятувати галереї Уффіці… Признайтесь йому, що ви можете повідомити Даллесу про його благородство, – а хто топиться, той і за соломинку вхопиться… А вас – якщо зможете вплинути на пього – це справді врятує від багатьох бід…

Хьотль задумливо спитав:

– А що буде зі мною? Коли ви всіх вичислили далеко наперед – мене також, – то, виходить, можуть вичислити й інші? Я згоден зробити те, що тільки подужаю, але я хочу мати гарантію… Я повинен вижити… Я ладен на все, штандартенфюрер, у мене чудова сім'я, я пішов у СС заради сім'ї, будь проклятий той день і та година…

– Ви мені теж вигідні як жива субстанція, Хьотль, наші інтереси змикаються… В мене є ідея… Точніше кажучи, вона виникла після того, як ви сказали мені про ваші контакти з американською розвідкою тут, під Зальцбургом… Напевно, треба буде вам домовитися з вашими контактами, щоб вони вийшли на зв'язок із Швейцарією…. Ви працюєте на швейцарський центр?

– Так.

– На Даллеса?

– Я бачився з високим чорнявим чоловіком…

– Років тридцяти п'яти, пихатий, комуністів лає не менше, ніж націонал-соціалістів, чи не так?

– Так.

– Це Геверніц, – впевнено сказав Штірліц, – заступник Даллеса, натуралізований німець. Сильний хлопець, толк у ділі знає… Так от, нехай ті, хто оперує тут, навколо Альт Аусзеє, вийдуть в ефір з довгою радіограмою – її негайно запеленгують, а ви в цей час сидітимете за столом разом з Ойгеном і Віллі – повне алібі. Я працюватиму з документами, для вас краще, якщо звіт про те, що сталося, напише Ойген… До речі, дуже страшна людина, намагайтесь налагодити з ним добрі стосунки… Зможете організувати такий радіосеанс?

– Зможу.

– А запросити Швейцарію, чому я не одержую відповіді, зможете?

– Це найлегше завдання, – усміхнувся Хьотль.

– Але воно потягне за собою – в тому разі, якщо ми не одержимо відповіді, яка мене задовольнить, – набагато складніше.

– Яке? – знову насторожився Хьотль, навіть голову втягнув у плечі.

– Ви мені влаштуєте зустріч з американцями.

– Тут працюють австрійці, а не американці… І зустрічі я вам не влаштую…

– Невже так категорично?

– Так.

– Боїтесь, що накриють усіх разом?

– Звичайно.

– Та якби я цього хотів, то попросив би Ойгена і його команду попрацювати з вами, і тоді ви влаштуєте таку зустріч через годину щонайбільше.

– А яка вам з цього вигода? – зупинившись, спитав Хьотль.

– Ну як вам сказати? – Штірліц усміхнувся. – Одержу Хрест з дубовим листям, подяку в наказі.

«Зараз він почне мене переконувати, що вигідніше співробітничати з американцями, – подумав Штірліц. – Він не має почуття гумору».

– Коли б Рицарський хрест вам вручили в сорок третьому, це інша справа, – сказав Хьотль. – Яка з нього зараз користь? Він вам, навпаки, зашкодить, ви знаєте, Сталін нав'язав американцям драконівський закон про покарання офіцерів СС…

– Хіба?! Чорт, ви праві! – Штірліц знову підвів голову; небо стало ще темнішим, таке воно було важке, високе. – Скільки ми вже гуляємо?

– Ви вчасно спитали, – відповів Хьотль. – За нами пішов ваш Курт.

– Значить, хвилин тридцять… Перевірка… Тепер ось що… Подумайте, кого з тутешніх інформаторів гестапо залишили для роботи в підпіллі? Хто очолює місцевий «Вервольф»?

– Це таємниця за сімома печатками; «Вервольфом» займається НСДАП, гаулейтер Айгрубер…

– Він що – хворий?

– Здоровий.

– Я маю на увазі психічний стан… Плаче на виступах? Зривається голос, коли проголошує здравницю на честь фюрера? Він справді вірить у перемогу?

– В такому разі хворий… Але чи можна фанатизм називати хворобою?

– Або хвороба, або холодний і далекосяжний кар'єризм, який завжди межує із зрадництвом.

– Тоді, мабуть, перше. Айсгрубер хворий…

– Хворий то хворий… Я недаремно запитав вас про інформаторів, залишених для роботи в лавах «Вервольфа», Хьотль. Ми проведемо комбінацію; я з вами розмовлятиму в присутності Ойгена – після того, як ви влаштуєте радіосеанс. Розмовлятиму про все і про те, кого можна підозрювати у зраді серед тутешніх жителів… Запитаю, хто дуже добре знає місцевість… Хто може таємно пройти в район замку і налагодити зв'язок із Швейцарією звідси, щоб кинути тінь на вашу контору… Розумієте?

– Розумію… Я постараюсь…

– Адже вам зарахується, якщо ви запроторите в камеру руками гестапо, яке ви, виявляється, давно ненавидите, – кілька вервольфівських мерзотників.

Курт покликав Штірліца:

– Штандартенфюрер, термінова телеграма від шефа!

– Що там сталося? – спитав Штірліц, зупиняючись.

– З грифом – «особисто», – відповів Курт. – Ми не читали.

Штірліц подивився на Хьотля, усміхнувшись:

– Вони не читали. Вони з клубу лондонських аристократів, ні? Ходімо, продовжимо розмову пізніше. Я чекаю вас через кілька годин… До речі, а де ваша родина?

– В Лінці, – відповів Хьотль, не зводячи зляканих очей з обличчя Курта.

– Це правда? – Штірліц спохмурнів.

– А де ж їй ще бути?

Штірліц спитав:

– Курт, де сім'ї всіх співробітників тутешнього центру?

– Всі живуть дома, – відповів Курт, розшифрувавши, таким чином, те, що аж ніяк не можна було розшифровувати – інтерес Мюллера до співробітників Кальтенбруннера.

– Дома то й дома, – Штірліц зітхнув. – Кави хочу… Гарячої кави. Ойген все-таки хропе, не навчив його Скорцені спати тихо, нехай не тішиться цим…

– Так, – погодився Курт. – Я чув, як ви пішли зі спальні й сиділи майже до ранку в їдальні…

Штірліц обернувся до Хьотля, уважно подивився йому в очі; той, мабуть, усе зрозумів – справді, стежать, – і ледь помітна усмішка торкнула його губи.

– Я чекаю вас, Хьотль, – сказав Штірліц. – Нам ще працювати й працювати.

– Я незабаром повернусь, хайль Гітлер!

Коли він відійшов кроків на тридцять, Штірліц покликав його:

– Дружище, віддайте диктофон, я зовсім забув, що звелів вам його поносити…

Курт примружився, похитав головою, але нічого не сказав.

«Зараз почнеться, – подумав Штірліц. – Зараз вони візьмуть мене в роботу. Що ж, чим гірше, тим краще, тому що ясніше!»

…Але в роботу його не взяли, тому що в шифровці Мюллера говорилося: «Особа, якою цікавився той, хто відправляв вас сюди, в курсі вашої роботи».

– Ну то й що робитимемо? – спитав Штірліц, піднявши очі на своїх супутників; він був певен, що вони прочитали текст; перевірку влаштував примітивну; мабуть, Курт бовкне, судячи з того, як він відкрився у розмові з Хьотлем.

– Запитайте, які будуть вказівки, – засвітився Віллі, а не Курт.

«Чи вони розігрують сценарій? – подумав Штірліц, – Курт підставився в парку, при Хьотлі, Віллі – тут… А який смисл? Розумію, що я в кільці; ясно, що я – об'єкт гри Мюллера. Але чого ж він хоче добитися? Чого він може добитися? Час упущено, часу в нього немає. Що ж він плете?»

– Але ж ви сказали мені, – Штірліц обернувся до Курта, – що ніхто не читав телеграми групенфюрера Мюллера… Віллі дозволяє собі свавільничати? Розпечатує й переглядає те, що адресовано особисто мені?

– Я здогадався про її зміст з вашого запитання, – сказан Віллі. – Ніхто не читав телеграми…

– Я читав, – озвався Ойген. – Двічі.

– Тому мене й хвилює запитання, що робитимемо? – Штірліц знизав плечима.

– Віллі правий, – сказав Ойген. – Запитайте, які будуть вказівки.

– Після того, як закінчу працювати з Хьотлем.

– Будь ласка, передайте мені плівку, – попросив Ойген.

Штірліц досадливо поморщився:

– Слухайте, не треба вважати всіх ідіотами. Не міг же я розмовляти з Хьотлем про справу після того, як ви передали мені диктофон при ньому.

– Могли, – сказав Ойген. – Щоб порівняти манеру його розмови, коли він знає, що його пишуть, з тією, коли він певен, що розмовляє віч-на-віч, конфіденціально.

– У нас немає часу крутити комбінації, – сказав Штірліц. – Ясно вам? Ні. Але ми мусимо зрозуміти те, що нас зобов'язали зрозуміти.

– Вас, – уточнив Ойген. – Ми тільки ваші охоронці.

– Тим більше, – сказав Штірліц. – Тоді не втручайтесь не в свою справу, а охороняйте мене. – Підвівшись, він обернувся до Віллі: – Проведіть мене до радистів.

…Мюллер прочитав телеграму Штірліца уже ввечері; цілий день був у місті, що й ще раз проходив явки ОДЕССи; тільки потім приїхав до Кальтенбруннера; шеф РСХА несподівано зацікавився – це було вранці, – навіщо в Альт Аусзеє відправилась група працівників гестапо. В розмові з ним мимохідь прокинув, що бригада, яку послано в Лінц, має допомогти місцевому РСХА. Десь у горах, зовсім неподалік од вілли, активно працюють партизани. Про це стало відомо фюреру. Він занепокоївся. Запитує – не можна не перевірити. Про виконання необхідно доповісти особисто йому, хоча, ясна річ, докладний звіт про роботу буде передано вам, обергрупенфюрер.

– Хто там працює? – спитав Кальтенбруннер.

– Штандартенфюрер Штірліц…

– Хто? – Кальтенбруннер удав, що ніколи й нічого не чув про цю людину.

– Штірліц із шостого відділу.

– А чому людина з розвідки виконує ваші доручення?

– Тому що Штірліц уміє працювати як ніхто інший…

Від продовження цієї розмови, дуже неприємної для Мюллера, врятував дзвінок Герінга. Той запитував, у якій мірі шведську цивільну авіацію можна використати в інтересах рейху. Кальтенбруннер одразу викликав працівників групи, що займалися люфтваффе. Скориставшись цим, Мюллер попросив дозволу йти. Обергрупенфюрер неуважно відповів Мюллеру, в кожному запитанні Герінга він вбачав каверзу, не хотів, щоб той скаржився фюреру. Хоч Гітлер тепер уже не так ставився до рейхсмаршала, як раніше, але все одно вони часто залишалися вдвох. Гітлер піддавався впливу; невідомо, що може бовкнути Герінг, а реакцію фюрера на його нашіптування передбачити неможливо.

Мюллер ще раз прочитав телеграму Штірліца: «Штурмбанфюрер Хьотль обіцяв підготувати ряд цікавих матеріалів протягом найближчих трьох днів. Вважаю за можливе роботу продовжувати. Які рекомендації?»

Знявши трубку, він викликав радіоцентр, продиктував:

«Альт Аусзеє, Штірліцу. Негайно повідомте про проведену роботу. Три дні чекати не можна. Мюллер».

…Хьотль приїхав через п'ять годин, запропонував Штірліцу прогулятися. Коли вони вийшли, Штірліц показав очима на кишеню пальта; той зрозумів: розмова записується; понизивши голос, почав розповідати про те, що Роберт Грюнберг і Костянтин Гюрат останніми місяцями часто з'являються в околицях замку; але гаулейтер Айгрубер забороняє давати на них інформацію в Берлін; двічі їхня поява здалася підозрілою, бо вони йшли без ліхтарів, увечері, коли вже смеркало; саме в один з цих днів засікли вихід невстановленого передавача в ефір.

Штірліц знову показав очима, обличчям, руками, що, мовляв, треба ще, говори більше, щоб кінчилася плівка; Хьотль кивнув і вів далі.

Нарешті Штірліц – так само напівпошепки – спитав:

– Як реагував на ці повідомлення обергрупенфюрер, Кальтенбруннер?

Хьотль відповів так, як йому ще вранці порадив Штірліц:

– Гаулейтер Айгрубер заборонив надсилати Кальтенбруннеру негативну інформацію, щоб не нервувати його марно…

Штірліц подивився на годинник: плівка мала от-от скінчитися; вона й скінчилась, тому що в диктофоні тихенько клацнуло.

– Все, – сказав Штірліц полегшено. – А тепер ось що, любий Хьотль, передачі з Швейцарії не було, я вже дізнався у радистів, Даллес мовчить. Тому готуйте мені зустріч з вашими контактами…

– Це неможливо. Вас же не випускають з-під опіки.

– Правильно. Тому готуйте зустріч тут, у парку, біля воріт. Скільки чоловік ви можете привести?

– Щось я вас не розумію, штандартенфюрер…

– Простіше простого, Хьотль. Ви приводите ваших людей, ми знімаємо охорону, я ліквідую своїх стражників, і всі разом ідемо в гори… Вашу сім'ю я радив би перевезти сьогодні ж кудись подалі, нема чого їм робити дома…

– Це дуже ризиковано.

– Звичайно, – погодився Штірліц. – Але ще ризикованіше тримати дружину й дітей як заложників… Ви ж розумієте, що наша команда сюди не в серсо приїхала грати… Не я, так інший схопить вас за руку… Тільки інший почне з того, що кине вашу дружину й дітей у підвал і застосує до них третю ступінь залякування… У вашій присутності…

– Мої контакти з австрійських підпільних груп напевне запитають Даллеса. Їхнього коду Мюллер не розкрив?

І Штірліц зробив помилку, відповівши:

– Якби він читав ці телеграми, ви стали б уже крематорським димом…

…Пообіцявши Штірліцу наліт на замок, умовившись, що він, Хьотль, підготує за сьогоднішню ніч план операції разом з тими, хто виступає проти рейху, штурмбанфюрер зайшов у котедж, де працювали Ойген і Курт з Віллі, розповів кілька єврейських анекдотів, обговорив план роботи на завтра і поїхав у Лінц. Звідти він і подзвонив по особистому телефону Кальтенбруннера, сказавши:

– Команда йде по сліду, нехай їх заберуть звідси.

І – поклав трубку.

Зробивши так, він виконав рекомендацію Даллеса, яку той щойно передав по запасному каналу зв'язку: «Приберіть з Альт Аусзеє ту людину, яка примусила вас відправити її шифрограму, адресовану росіянам».

…Кальтенбруннер, який знав про його контакти із Заходом, був усе-таки прикриттям, на певний час принаймні.

Дома Хьотль випив пляшку коньяку, але сп'яніти не міг; подзвонивши Кальтенбруннеру, він зробив так, як йому підказала його духовна структура. Однак полегшення не було; страх не минав; раз по раз він згадував слова Штірліца, що сім'я може стати заложниками. Але він не міг жити сам, йому був потрібен наказ, порада, рекомендація того, хто стояв над ним, інакше він просто не вмів – руки ставали крижаними, мучило безсоння, його лихоманило.

Хьотль попросив дружину пограти з ним у карти, весела гра «вірю – не вірю»; програючи, почав злитися; випив дві таблетки снотворного й провалився в тривожний, холодний сон.

…О другій годині ночі Кальтенбруннер подзвонив Мюллеру:

– Послухайте-но, – сказав він, – мені не подобається ситуація в Альт Аусзеє. Нехай ваші люди зараз же виїжджають звідти і вдень з'являться до мене з повідомленням, подумаємо разом, як організувати надійний пошук ворожих радистів.

– Добре, обергрупенфюрер, – відповів Мюллер. – Я підготую телеграму Штірліцу.

Телеграми він не послав, а поїхав у бункер, до Бормана.

Той, вислухавши його, сказав:

– Що ж, значить, Кальтенбруннер теж грає свою карту, чесній людині нема чого боятися перевірки… Молодець, Штірліц…

Через сім хвилин після цієї розмови Мюллер відправив телеграму Ойгену: «Вивезіть Штірліца і доставте його до мене, не гаючи ні години».