Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 28 страниц)

Удар Червоної Армії. Наслідки – І

Поняття «тріскання», пов'язане, звичайно, з явищами фізичними, так само може бути віднесене до того, що сталося 16 квітня сорок п'ятого року, коли війська Жукова, засвітивши тисячі прожекторів, обрушили на позиції німецьких військ, які закріпилися на Одерському редуті, ураган снарядів, мін і бомб.

Тріщала не тільки оборона; тріщав рейх; те, що за мить до початку удару було ще структурою, волею маси супротивної сторони, зараз повільно, розірване стрімкими швидкоплинними тріщинами, невблаганно й гуркотливо осідало, підіймаючи при цьому смерч задушливого пилу й гару.

…В Цоссені, у штаб-квартирі Кребса, який замінив Гудеріана, телефони дзвонили без упину (зв'язок працював по-німецьки чудово); відомості з Одеру надходили через кожні п'ятнадцять хвилин.

Кребс, стоячи в кабінеті біля карти, спиною до присутніх, не міг не чути, як глухо, але не злякано вже, не пошепки, а відкрито, голосно, усвідомлюючи той жах, що насувався, хтось з офіцерів говорив його ад'ютантові Герхарду Болдту:

– Невже американці не встигнуть?! Адже вони на Ельбі, фронт відкритий, їхні танки в Цербсті, невже вони не захочуть увійти в Берлін перші?

Кребс оглянувся, подивився кудись поверх голів своїх штабних і звернувся до ад'ютанта:

– Будь ласка, з'єднайте мене з рейхсканцелярією: я повинен зрозуміти, куди все-таки переводять головний штаб? Моя пропозиція лишається такою ж – Берхтесгаден… І якщо вам не важко, то принесіть мені склянку вермуту…

Ад'ютант зв'язався з бункером; генерал Бургдорф на запитання про евакуацію лише смачно й поблажливо розсміявся, а відповів так:

– Евакуацію на Берхтесгаден уже практично закінчено, вся справа тільки в тому, коли виїде сам… Передайте Кребсу, що його запрошено в рейхсканцелярію 20 квітня на святкування дня народження фюрера…

…Увечері 19 квітня Борман залишився в кабінеті Гітлера, коли всіх запрошених на щоденну військову конференцію було відпущено. Лишатися віч-на-віч з фюрером було тепер не просто, хоч у бункері під рейхсканцелярією побудували не мало не багато шістдесят кімнат. Раніше, в січні ще, тут було порожньо, лише стояли пости охорони; Гітлер завжди перебував у «Вовчому лігві», в Східній Пруссії; тепер, після його переселення сюди, попід стінами на сходах, що вели в підземний лабіринт, товпилися гвардійці СС; в багатьох кімнатах розмістилися молоді хлопці з «особистого штандарту» Гітлера, всі як на підбір – двометрового зросту блондини з голубими очима; частину кімнат завалили ящиками з вином, анчоусами, сосисками, ананасами, креветками, шампіньйонами, шоколадом, ікрою, лососиною, шинкою; на генералів, що проходили мимо них, молоді хлопці з охорони уваги більше не звертали – спали, їли, пили, голосно сміялись, розповідаючи сальні анекдоти; тиші дотримувалися тільки біля особистих апартаментів Гітлера.

Останнє сховище фюрера складалося з кабінету, спальні, двох віталень і ванної; до кабінету примикав конференц-зал; неподалік обладнали веселеньку кімнатку для Блонди, собаки фюрера, і чотирьох її цуценят; трохи вище від цієї кімнати, найулюбленішої Гітлером, йшла анфілада з вісімнадцяти невеличких приміщень, де постійно працювала – за останнім словом техніки – телефонна станція; далі були дві кімнати, які віддали особистому лікареві Гітлера, професору, штандартенфюреру Брандту; потім – шість кімнат, призначених для штабу комісара оборони Берліна Геббельса; неподалік була кухня і кімната особистої кухарки Гітлера, майстра готувати вегетаріанські страви, фрау Манціалі; ще далі – велика їдальня й кімнати для офіціантів та слуг. Звідси внутрішні сходи вели в сад рейхеканцелярії; зробивши кілька кроків по цих сходах, можна було опинитися в прес-офісі, очолюваному Хайнцем Лоренцом; до нього примикала штаб-квартира Бормана, яку вів штандартенфюрер Цандер; поряд містилися кабінети посланника рейхсфюрера при ставці Гітлера обергрупенфюрера Фегеляйна, одруженого з сестрою Єви Браун, полковника Клауса фон Белова, адмірала Фосса, посланника міністерства закордонних справ при ставці доктора Хавеля, армійського ад'ютанта Гітлера майора Йоханнмайєра, пілота фюрера Бауера, другого пілота Бітца, посланника міністерства пропаганди при ставці доктора Баумана; групи армійської розвідки на чолі з генералом Бургдорфом та його ад'ютантом Вайсом; кабінет Кребса. Всього в цьому похмурому підвальному казематі зараз перебувало понад сімсот чоловік, тому лишитися на самоті можна було тільки в кабінеті Гітлера; тут розмірено гули вентилятори; порядок був абсолютний; ніякого зв'язку з зовнішнім світом, де все хряскотіло й курно, задушливо осідало.

Саме тут Борман і вирішив виконати свій план, задуманий у березні, – план порятунку, ціною якого мусить стати смерть тієї людини, яку він називав «генієм», «великим сином нації», «творцем тисячолітнього рейху», отого напівпаралізованого, з повільними рухами п'ятдесятип'ятирічного чоловіка, який сидів перед ним з дивною, винуватою посмішкою, що завмерла в куточках рота.

– Фюрер, – сказав Борман, – я завжди говорив вам правду, найжорстокішу, хоч би якою вона була…

Саме тому, що він ніколи правди не казав, а тільки вгадував те, що той хотів чути, і організовував це ним угадане в словах оточуючих, в статтях газет і передачах радіо, Гітлер легко з ним погодився, згідливо кивнувши.

– Тому, – вів далі Борман, – дозвольте мені й зараз, у дні, коли йде вирішальна битва за майбутнє нації, висловити вам ряд міркувань, продиктованих лише самою правдою…

– Так, Борман, тільки так.

– Як і ви, я переконаний у перемозі, хоч якою ціною вона далася б нам. У місті працюють спеціальні суди гестапо, які розстрілюють на місці панікерів і дезертирів, куплених ворогами; пліч-о-пліч з ними діють суди армії і партії. Порядок через те абсолютний. Однак величезні території рейху на півночі й на півдні на певний час відрізано від нас. Відомості, які надходять звідти, дуже тривожні. Єдиний вихід я бачу в тому, щоб ви, саме ви, звернулися з проханням до рейхсфюрера Гіммлера негайно виїхати на північ і очолити там боротьбу нації. Я вважав би за розумне просити вас відправити Герінга на південь, щоб він узяв на себе керівництво боями з нашого Альпійського редуту… Але й це не все, фюрер… Ви знаєте, що нація ставить вас вище за бога; позбавити націю бога неможливо, але пристрашити цим – не завадить…

– Я не зрозумів вас, – сказав Гітлер, трохи подавшись уперед, і Борман одразу ж відчув, що фюрер усвідомлює, про що зараз ітиме мова.

– Ваша заява про те, що ви залишитесь у Берліні, особисто очолите боротьбу до остаточної перемоги або ж загинете разом з жителями столиці, надихне націю, надасть їй сили… Геббельс висловив міркування, чи не варто ще більше пострашити хитких і деморалізованих, заявивши, що фюрер піде з життя, якщо боротьбі не буде віддано сили всіх німців – усіх без винятку…

Борман пустив пробну кулю: Геббельс ніколи не посмів би висловити таку ідею, але це треба було ще міцніше закласти в мозок Гітлера, закріпити цю думку, заспокійливо закамуфлювати розмовою про «переляк» і «натиск».

– Я не знав, що відповісти Геббельсу, – тим часом провадив далі рейхслейтер, – а він ніколи не насмілився б звернутися до вас з такою пропозицією, бо вона продиктована користолюбними інтересами його міністерства, справою нашої пропаганди… Але я зважився висловити вам це його міркування…

– Ви гадаєте, що воно має під собою грунт?

– Оскільки вас чекають в Альпійському редуті, який неприступний, оскільки ви завжди можете покинути Берлін, – неквапливо брехав Борман, – я вважав би такий крайній крок, таку політичну інтригу не зовсім марною…

– Добре, – відповів Гітлер. – Я знайду можливість публічно висловитися в такому плані… Хоч, – в очах його раптом спалахнув колишній, осмислений, жорстокий, спрямований вогонь, – я справді найбільше за все боюся попасти в лапи ворогів… Вони тоді повезуть мене по світу в клітці… Так, саме так, Борман, я ж знаю цих чудовиськ… Отже, – Гітлер також почав гру, – може, мені справді є смисл піти з життя?

– Фюрер, ви не смієте думати про це… Я буваю в місті, я бачу настрій людей, бачу обличчя, сповнені рішучості перемогти, розбити ворога і погнати його назад, я чую розмови берлінців: веселі, спокійні й достойні, вони плюють на смердючі трупи зрадників, яких повісили на стовпах… Монолітність нації тепер така, що перемога просто неминуча, ви ж знаєте свій народ!

Гітлер лагідно усміхнувся, заспокоєно кивнув:

– Добре, Борман, я знайду момент для того, щоб полякати тих, хто виявляє малодушність…

Коли Борман ішов до дверей, Гітлер раптом тихо засміявся:

– Але ж я змушений буду виконати слово, яке я дав, коли вашої впевненості в перемозі не стане…

Борман обернувся: Гітлер шарпав своєю правою рукою тремтячу ліву і дивився на нього благально, як дитина, котрій не хочеться слухати страшної казки, точніше, вона хоче наперед знати, що кінець буде – так чи інакше – щасливий.

– Якщо настане крах, я застрелюсь на ваших очах, мій фюрер, – сказав Борман. – Моє життя і доля настільки пов'язані з вами, такі нерозривні, що, думаючи про вас, я думаю про себе…

– А як одягнені люди на вулицях? – спитав Гітлер.

Борман здригнувся від цього запитання, згадавши тисячі трупів уздовж доріг, голодних дітей, – згорблених, пергаментних старих жінок, що завмерли в чергах біля магазинів, де давали хліб; руїни будинків; воронки на дорогах, пожарища, солдатів, що висіли на стовпах з дощечками на грудях: «Я не вірив у перемогу!», і відповів, жахаючись самого себе:

– Весна завжди прикрашала берлінців, мій фюрер, дівчата зняли пальта, діти бігають у сорочечках…

– А столики кафе вже винесли на бульвари?

І тут Борман злякався: а що коли Геббельс розповів йому хоч краплю правди? Або ж показав фотографії звірства авіації союзників?

– Ні, – відповів він, не відводячи очей від обличчя Гітлера, – ні ще, мій фюрер… Люди ждуть перемоги, хоч маленькі рибальські шиночки на Фішермаркте й пивнички біля заводів повні робочого люду…

– Я не куштував пива з часів першої війни, – сказав Гітлер. – У мене до нього відраза… Знаєте чому? Я перепив у дитинстві. І дуже страждав… Відтоді в мене страх і ненависть до алкоголю… Це було так жахливо, коли я побачив себе збоку, як лежав долілиць, із скуйовдженим волоссям; страшні кольки в сонячному сплетінні; холодний піт на скронях… Саме тоді я вирішив, що після того, як ми утвердимось, я кину всіх алкоголіків, їхніх дітей і онуків в особливі табори: їм не місце серед арійців; ми будемо ідеєю, вони – гарячковими химерами, які розслабляють людину, роблячи її здобиччю зажерливих євреїв і безсердечних більшовиків… Але після перемоги я вийду з вами на Унтер-ден-Лінден, прогуляюся по Фрідріхштрасе, зайду в звичайнісіньку маленьку пивничку і вип'ю повний кухоль нашого пінистого «кіндлю»…

…Через півгодини помічник Бормана, штандартенфюрер Цандер, розповів про роботу, яку провів полковник Хубер – його людина в оточенні Герінга.

– Рейхсмаршал висловився в тому розумінні, – говорив Цандер, – що ситуація з'ясується двадцятого, на урочистому вечорі. «Якщо фюрер погодиться виїхати в Берхтесгаден, тоді боротьба ввійде в нову фазу і доля німців вирішиться на полі бою; якщо він залишиться в Берліні, доведеться думати про те, щоб урятувати націю від тотального знищення». Коли Хубер нагадав йому про традицію розмови за столом миру двох достойних солдатів ворогуючих армій, рейхсмаршал пожвавішав і попросив негайно підготувати хороші приклади з історії; особливо цікавився Стародавнім Римом, ситуацією при Ватерлоо і колізіями, пов'язаними з Італійським походом генерала Суворова.

…Після цього Борман викликав Мюллера:

– Лічильник уключено, – сказав він, ходячи по своєму невеличкому кабінету в бункері. – Ви повинні зробити так, щоб Шелленберг запропонував Гіммлеру звернутися до англо-американців з пропозицією про капітуляцію…

– Беззастережну? – уточнив Мюллер.

Борману це уточнення не сподобалось, хоча він розумів, що таке запитання правомірне. Але він відповів запитанням:

– А ви як думаєте?

– Так само, як і ви, – відповів Мюллер. – По-моєму, вистав час називати собаку – собакою, рейхслейтер.

Борман похитав головою, усміхнувся чомусь і спитав:

– Випити хочете?

– Хочу, але – боюсь. Зараз такий час, коли треба бути абсолютно тверезим, а то можна запанікувати.

– Тиждень у нашому розпорядженні, Мюллер… А це дуже багато, сім днів, сто шістдесят вісім годин, щось близько десяти тисяч хвилин. Отже, я – вип'ю. А ви позаздріть..

Борман налив собі айнціану, солодко, повільно перехилив у себе горілку, сказавши при цьому:

– Немає нічого кращого від баварського айнціану з Берхтесгадена. А найсолодше в житті – відчуття веселої, безтурботної пиятики, чи не так?

– Так, – стомлено погодився Мюллер, не розуміючи, що Борман, говорячи про насолоду пиятики, мстив Гітлеру, мстив його тиранічному пуританству, сухості і невмінню втішатися життям, усіма його проявами; він мстив йому цими своїми словами за все те, що втратив, зв'язавши себе з ним; влада хороша тільки тоді, коли реальна і ти на її першині, а якщо все тріщить і кінець буде зовсім не такий, як у якогось британського чи бельгійського прем'єра – пішов у відставку, живе собі на фермі, доїть корів та нападає на свого наступника в пресі, – тоді гостро пригадується юність, до тієї саме межі, коли понесло, коли добровільно відкинув радість людського буття в ім'я марева, що зветься світовим пануванням…

– А ви чому сумний? – спитав Борман, випивши ще одну чарку.

І Мюллер відповів словами Штірліца, миттю зрозумівши, що саме його слова він зараз сказав:

– Я не люблю бути дурнем у грі, рейхслейтер… Я не вмію працювати, якщо не знаю кінцевого задуму… Я відчуваю тоді свою непотрібність і – що ще страшніше – малість…

– Я поясню вам усе, Мюллер. Учора ще було не можна. Навіть годину тому було рано. Зараз – можна й треба… Я людина альтернативи, ви це знаєте… Я не можу спати в кімнаті, де тільки одні двері – мене мучать кошмари… Якщо Гіммлер домовиться з Бернадотом, він однаково не зможе без мене втримати рейх: партія взяла верх над його СС, і це дуже добре. Отже, на нього ми знайдемо віжки, апарат у моїх руках, гестапо – у ваших. Герінг? Навряд, оперета. Хоч я не виключаю й такої можливості. Його офіцери теж не зможуть тримати, він це розуміє: тримати можемо ми. Але це один напрям роздумів, одне припущення. Друге: вони не домовилися. Тоді я звертаюся до Сталіна з пропозицією миру, я віддаю в його руки Німеччину порядку, Німеччину сконцентрованої сили… Я кажу йому: «Прийміть нас, інакше нас візьмуть ваші союзники»… Ваша гра з Москвою йде добре, чи не так? Кремль нервує, одержуючи інформацію про переговори з Заходом, інакше вони почали б штурм пізніше, коли річки увійшли б у свої береги і не було б непролазного багна на полях, де вони змушені базувати свої літаки…

– Це – двоє дверей, – сказав Мюллер. – І обоє вони можуть виявитися зачиненими… Що тоді? Стрибати у вікно?

Борман посміявся, не розтуляючи рота, і очі його прикрили важкі повіки:

– Доведеться. Але ми стрибаємо з першого поверху, Мюллер… Натреновані, звиклі… «Вікно» – це наш підводний човен. Опорна база в Аргентіні готова до його прийому. Підпільний штаб нашого руху почав роботу на Парані, в межиріччі великих річок; генерал Стресснер віддав нам територію, що дорівнює землі Гессен, для початку вистачить, доктор Менгеле вже там… Далі що?

– Де вікно? – усміхнувся Мюдшер. – Я готовий хоч зараз стрибати. І налийте горілки, тепер, коли все стало ясно, можна хоч на годину розслабитись…

– Шелленберг спонукатиме Гіммлера до відкритого звернення на Захід?

– Спитали б точніше: чи зможе Мюллер зробити так, щоб Шелленберг провів потрібну операцію проти Гіммлера? І я відповів би: «Так, зможу, на те я й Мюллер»… Як будемо відходити? Коли?

– Почекайте, почекайте, всьому свій час…

Мюллер похитав головою:

– Я не вірю у ваші двері, рейхслейтер… Я вже викопав для себе могилу, в яку опустять порожню труну, і приготував мармуровий пам'ятник на кладовищі. Коли ж стрибатимемо з вікна?

– Після того як ми звернемося до росіян. І вони дадуть нам відповідь. А це станеться найближчими днями…

І тоді Мюллер тихо спитав:

– А з ним ви впораєтесь?

Борман зрозумів, що той говорить про Гітлера, а тому відповів відверто й простодушно:

– Я завжди вважав Геббельса лагідною людиною, він мені під силу.

Мюллер знову похитав головою:

– Не треба так… Годинник б'є північ. Не треба… Відповідайте прямо: я можу бути вам корисний в усуненні Гітлера? Я, особисто я, Мюллер? Можу я бути вам корисний у тому, щоб уже зараз вирішити майбутнє трьох ваших двійників – і мої люди теж стережуть їх, не думайте, не тільки хлопці вашого Цандера… Чи уважно ви продумали маршрут нашого походу через закривавлену Німеччину на північ, до підводників? Чи маєте ви в голові абсолютний план операції відходу звідси, коли ми повинні будемо заплутати всіх, пустити їх по хибному шляху, залишити після себе з десяток версій? Рейхслейтер, годинник б'є північ, не дозволяйте собі розслабитись у тутешній блаженній тиші й теплі…

Мюллер говорив так, наче забивав гвіздки; в скронях у Бормана заніміло від болю.

Утонувши в кріслі, він став ще менший на зріст, Борман немов розплився, обм'як і зрозумів, що все скінчено – остаточно й безповоротно. Його пойняв страх: а що як і Мюллер піде?! Це здалося йому таким страшним – бо це було можливе і за його, Бормана, логікою просто-таки необхідне, – тому він сказав:

– Не лайтеся… Мені доводиться весь час грати, зрозумійте мене, ради бога… Все життя – балансування й гра на полюсах.

– Коли б не розумів…

– Давайте обговоримо деталі, Мюллер… Назвіть мені вашу конспіративну квартиру, де ви на мене чекатимете; починайте планувати відхід, займіться моїми двійниками – це правда, часу вже не лишилось… Що стосується Гітлера, то тут ваша допомога мені непотрібна, я його дуже добре знаю…

Ось як уміє працювати гестапо! – IV

…Рано-вранці Штірліц повернувся в Берлін. Місто було оповите чорно-червоним димом пожеж.

Він сидів на задньому сидінні, між Куртом і Ойгеном; машину вів Віллі; по дорозі вони тричі падали в кювети, коли над дорогою проносились російські штурмовики; літаки летіли на бриючому польоті, розстрілюючи з кулеметів колони піхоти, яка пересувалася до Берліна.

Кожного разу Штірліц з жахом думав, що свої ж, червонозорі, можуть ударити по ньому із своїх великокаліберних. Немає нічого прикрішого. Тільки б дожити до того моменту, коли наші ввійдуть у Берлін. Якби вже й загинув від кулі Мюллера – то це хоч відповідає умовам тієї роботи, яку він виконував. Але ж не можна, не можна гинути. Тобі наказано вижити, Ісаєв, ти повинен вижити…

…У приміщення РСХА він увійшов, затиснутий між Куртом і Ойгеном, усе ще не бажаючи признатися собі в тому, що це і є кінець. Гру закінчено, зараз у ній просто відпала потреба: коли гримить артилерійська канонада і червонозорі штурмовики по-хазяйськи баражують над автострадами, не до гри. Фінал трагедії має бути правдою, і ніяких умовностей; останнє слово мусить бути сказане.

…У коридорах РСХА панувала метушня, молоді есесівці поспіхом виносили ящики; на подвір'ї ще палили папери; смердючий, важкий дим щипав очі; зате на третьому поверсі, де містився кабінет Мюллера, було все, як і раніше; канонада здавалася звуковим оформленням фільму, який привезли сюди на перегляд з рейхсміністерства пропаганди – таке практикувалося, особливо коли стрічку було присвячено перемогам вермахту на полях боїв. Так само, як і раніше, біля кожного повороту коридора стояли молодші офіцери СС, які скрупульозно перевіряли документи в усіх, хто проходив, тільки тепер на маленьких столиках коло постів лежали каски й протигази, а на грудях у охоронників висіли короткостволі шмайсери.

Ад'ютант шефа гестапо Шольц подивився на Штірліца з тяжкою ненавистю й сказав есесівцям, що його супроводжували:

– Заберіть у нього зброю.

Штірліц спокійно дозволив себе роззброїти, ввічливо запитав, чи можна йому закурити, йому не дозволили, він знизав плечима й подумав, що трохи часу, мабуть, у нього ще є, інакше його пристрілили б, та й годі.

«А що їм усе-таки тепер від мене треба? – подумав він. – Ну що може тепер зацікавити Мюллера? Чи його спонукає професійний інтерес? Я уявляю, що він може зі мною зробити, коли захоче дістати відповіді на всі свої запитання. Чи йому потрібні адреси моїх контактів у нейтралів? Навіщо? А взагалі знадобляться: він же тікатиме, треба мати в резерві те, чим згодом можна торгувати».

Шольц зайшов у кабінет Мюллера, але відразу ж повернувся і, не дивлячись на Штірліца, сказав:

– Вас чекають.

Штірліц увійшов до знайомого йому кабінету, зупинився на порозі й, усміхнувшись, підняв ліву руку, стиснуту в кулак:

– Рот фронт, групенфюрер…

– Здрастуйте, товаришу Штірліц, – відповів той без звичної усмішки. – Сідайте, зараз я закінчу роботу, і ми з вами поїдемо в одне чудове місце.

– Туди, де на столику розкладені прекрасні інструменти для того, щоб робити людині бо-бо?

Мюллер зітхнув:

– Якого біса ви повернулися з Швейцарії, Штірліц? Навіщо? Невже ви не розуміли, що ваш Центр посилав вас на загибель? Ось, – він підсунув Штірліцу папку, – почитайте свої телеграми, а я поки що подзвоню. І не подумайте кидатися у вікно: в скло вмонтовані спеціальні жили, поріжетесь, але не викинетесь.

Він набрав номер, вміло притиснув трубку до вуха плечем, закурив. Спитав:

– Що, радник Перейра ще в місті? Тоді, будь ласка, з'єднайте мене з ним, це говорить професор Розен… Так, так, з торгової палати… Я почекаю…

Штірліц перегорнув телеграми…

«А він хитрує, – зрозумів Штірліц, – він не міг читати те, що я передавав у Швейцарію з Плейшнером і через Ервіна з Кет. Інакше він не пустив би мене в Берн. Вони, мабуть, розшифрували мене, коли я, повернувшись, вийшов на Лорха. А вже потім прочитали все те, що я надсилав раніше. А навіщо йому хитрувати? Він ніколи не хитрує марно. Мюллер людина із сталевою витримкою, все, що він робить, він робить по плану, у якому немає дрібниць; кожна подробиця вивірена до абсолюту».

Прикривши долонею трубку, Мюллер запитав:

– Ну як? Добре працюють наші дешифрувальники?

– Ви – краще, – відповів Штірліц. – Давно почали мене читати?

– З лютого.

– Коли ще працював Ервін?

– Ох, Штірліц, Штірліц, а ви все хочете знати! – Обличчя Мюллера знову напружилось, він міцніше притиснув трубку до вуха. – Алло! Так, пане радник Перейра, це я. Ввечері літак буде готовий, ми відправимо вас з Темпельхофа, цілком надійно… Так, і ще одне прохання: заїдьте до військового аташе Іспанії полковника де Моліна, попередьте його про виліт, у них щось сталося з телефоном. Вам привезуть два чемодани, ви не забули? Ні, ні, в Асунсьйоні вас зустрінуть мої колеги, вони приймуть вантаж. Щасливого польоту, мій друже, заздрю, що сьогодні вночі ви бенкетуватимете в Цюріху. Раджу заглянути в німецький ресторанчик на Банхофштрасе, навпроти «Свісс Бенка», там чудово готують айсбайн… Спасибі, мій дорогий… Як забобонна людина – хоча це й карається нашою мораллю, – я все-таки кажу вам: «До зустрічі».

Мюллер поклав трубку на важіль, прислухався до канонади, затягнув галстук, незграбно обсмикнув цивільний піджак, що сидів на ньому трохи мішкувато, підвівся й сказав:

– Їдьмо, дружище, часу в нас обмаль, а справ – безліч.

І знову Штірліц сидів затиснутий з обох боків Ойгеном і Куртом; Мюллер умостився поряд з Віллі на передньому сидінні, хоча завжди їздив у машині ззаду ліворуч від водія; попереду їхньої машини і позад неї мчали два «мерседеси» з форсованими двигунами, набиті охоронниками в цивільному; часто доводилося об'їжджати биту цеглу, солдати поки ще старалися розчищати вулиці, та й поліцейські виганяли на роботи всіх, хто міг рухатися; порядок, тільки порядок, навіть у найтяжчий час!

Не обертаючись, Мюллер спитав:

– Знаєте, Штірліц, що мене найбільше дивувало в житті?

– Звідки ж мені знати, групенфюрер, звичайно, не знаю.

– Зараз розповім… Пригадуєте, Дагмар Фрайтаг розповідала вам про руни, про російські билини і про все інше?

– Пригадую.

– Мене, до речі, тоді вразив ваш голос… Коли ви розпитували її… У вас був якийсь особливий голос… У ньому звучала така туга… І я подумав: невже можна йти в розвідку людині з таким загостреним почуттям любові… Туги, якщо хочете… Це ж неприродно… Наша з вами професія цинічна, позанаціональна і прагматична, чи не так?

– Ні.

– Докази?

– Я вас не переконаю, навіщо молоти язиком марно…

– Ви відповіли мені некультурно…

Штірліц, усміхнувшись, повторив:

– Некультурно…

– Знаєте, мені здається, що культура зародилася в ту мить, коли виділилася якась велика душа із загальної маси живих істот, – неквапливо сказав Мюллер. – Мабуть, істинна культура могла утвердитися лише на грунті невеликого району, найімовірніше, десь у горах, у родючих ущелинах, в атмосфері тісного єднання жителів… Культура загине після того, як таємнича велика душа цілком реалізує себе, виявить у рунах, билинах, піснях трубадурів, замре у величі храмів, закостеніє в параграфах законів… Вона тоді застигає, як застигла антика… Навіщо ж краяти своє серце за застиглим, Штірліц?

Штірліц здивовано подивився на Мюллера, потім, спохмурнівши, сказав:

– Десь я вже читав подібні міркування, але, по-моєму, в книжках, виданих за межами рейху?

Мюллер обернувся, почухав кінчик носа, хмикнув:

– Між іншим, я можу образитись. Ці думки я виношував сам, коли працював проти Шандора Радо і «Червоної капели»: там я зустрів людей інтелігентних, треба було протистояти їм на повний зріст… Погодьтесь, у нас часом дурням легше, їх не бояться, їх піднімають угору – до певної, правда, межі, – але ж ми з вами віддали життя такій справі, де глупство просто неможливе, воно злочинне, навіть, я сказав би, – антидержавне… Дурний дипломат на виду, його можна виправити, звільнити з роботи, посадити, а от коли дурний розвідник, тоді на режим чатує велика біда… Чого ви так жадібно дивитесь на вулиці? Прощаєтесь? Чи хочете запам'ятати маршрут, по якому вас везуть? То чи не простіше запитати мене про це? Я везу вас на свою конспіративну квартиру, там дуже зручно, чудовий краєвид з вікон, шибки також обладнані спеціальними сітками, причому абсолютно звуконепроникливі, канонади не чути, росіян туди поки що не пустять, рельєф місцевості на нашу користь, армії Венка і Штейнера на підході, битва буде кривавою, нас чекають сюрпризи…

…На третьому поверсі особняка, що стояв на тихій вузькій вулиці, у великій квартирі було досить багато людей; всі в цивільному; долинав стрекіт друкарських машинок і глухих голосів, що диктували тексти; раз по раз дзвонили телефони – їх було не менше трьох, а може, й більше; проходячи по коридору, Штірліц побачив у вікно, що на вулиці, паралельній тій, якою вони приїхали сюди, молоді хлопчаки в формі гітлер-югенду зводили барикаду; на будинку, що стояв метрів за сто, розвівався прапор молодих націонал-соціалістів.

Мюллер запросив Штірліца в невеличку кімнату; два тільці; на столі купка паперу і з десяток фаберівських олівців, дуже твердих, гостро заструганих; попільниця, дві пачки сигарет, запальничка.

– Сідайте, Штірліц. Сідайте до столу. І слухайте, що я вам казатиму…

Він попустив галстук, розслабився, відхилився на спинку стільця, заплющив на мить очі…

Штірліц прислухався до голосу, який ледь долинав із сусідньої кімнати. Людина диктувала друкарці; та працювала як автомат, чергами. Людина називала російські імена, перелічувала назви міст; чітко запам'яталася фраза: «Після цього племінника академіка Феофанова викликали до бургомістра Лапіна, і той став вимагати від нього тут же, в кабінеті, написати статтю в нову газету про те, як препогано, антиросійськи було поставлено народну освіту за Радянської влади. Спочатку Ігор Феофанов відмовився, потім…»

Мюллер швидко підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і вигукнув:

– Перейдіть в іншу кімнату! І взагалі навіщо так кричати, сподіваюсь, стенографістка не глуха!

Мюллер повернувся на місце, пильно подивився на Штірліца і, хруснувши пальцями, мовив:

– Так от, я хочу сказати вам про те, що давно мене мучить. Хоч я й не кінчав університетського курсу, але книжки читав з самого дитинства… Так, так, а то чого б це я став таким мудрим? Тільки завдяки книжкам, дружище… І до чого я прийшов? Ось до чого я прийшов, Штірліц… Світ знав багато культур, але кожна з них є зліпок одна з одної… Поліклет і Вагнер близькі, хоч їх розділяють століття, так само, як Софокл і Ніцше… Александр Македонський і Наполеон Бонапарт… Повстання в еллінських містах після Анталкідового миру, коли бідні перебили всіх багатих, було співзвучним – у своїй цивілізації – з тим, що дав Паризький мир, коли Бомарше й Руссо готували бунт проти такої необхідної для будь-якого суспільства Бастілії… В еллінів були Арістофан і Ізократ, а у французів – Вольтер і Мірабо; абсолютно прочитується перекличка співзвучності в різних пластах історії… Солдатський імператор Наполеон або мужицький цар Пугачев лише повторювали Діонісія Сіракузького і Філіппа Македонского… Ви розумієте, навіщо я, у якого немає зовсім часу, говорю вам про це?

– Розумію.

– Для чого ж?

– Для того, щоб виправдати цинізм розумних: «І це було». Ні?

– Правильно! В десятку! Молодець! Що мені від вас потрібно, сподіваюсь, тепер розумієте?

– Не до кінця.

– Мені треба від вас таке: по-перше, ваш Лорх сидить у цьому ж приміщенні, в підвалі, ми зламали його, він готовий працювати. Ви зараз напишете телеграму в Центр, я її зашифрую – тепер це не важко, – а ви простежите за тим, щоб Лорх не запустив у ефір якийсь сигнал тривоги, це не в ваших інтересах… У телеграмі ви скажете, що я, Мюллер, готовий співробітничати з росіянами; взамін я вимагаю гарантію недоторканності… Я можу допомогти багато в чому… Якщо навіть не в усьому…

– В чому, наприклад?

– Віддати їм Гіммлера, наприклад…

– А Бормана?

– Давайте спочатку діждемося відповіді від вашого Центру… Як думаєте, вони погодяться?

– Думаю, що ні.

– Чому?

– Вони не вважають Арістофана й Мірабо сучасниками…

– Хороша відповідь. Спасибі за відвертість. Але ви напишете таку телеграму про всяк випадок. Правда ж?

– Якщо наполягаєте…

– Дуже добре. Спасибі. Тепер друге: ви розкажете мені все про свою роботу? Все, з початку й до кінця?

– Ви можете переглянути мою особисту справу, там усе написано, групенфюрер…

Мюллер аж зігнувся од сміху. Він сміявся щиро, витирав очі, хитав головою; потім обличчя його заніміло:

– Штірліц, якщо ви не зробите цього, вам введуть трибадинуол, лікар у мене чудовий, і ми запишемо ваші показання на апаратуру… Причому говоритимете ви тією мовою, якою базікали уві сні в Дагмар… Я дав послухати ваш голос козачому отаманові Краснову – він не тільки наш консультант, але й плідний літератор, настрочив сто романів про більшовиків та євреїв. Так от, він сказав, що за народженням ви петербуржець…