Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц)

…Повідомлення це, передане в Москву (Штірліц про загибель Дагмар нічого не знав, а Центр, розуміючи, що телеграми може розшифрувати противник, про це його не повідомив, почав свою особливу гру), все-таки відповідало дійсності; радянська розвідка одержала точні дані, що саме в той день, коли прийшла шифровка від «Дагмар», граф Бернадот справді зустрівся з Генріхом Гіммлером у приміщенні шведського консульства в Любеці.

Інформація для роздумів – IV
(Директор ФБР Джон Едгар Гувер)

Директор ФБР кілька разів прочитав запис розмови «дикого Білла» з адвокатом з контори Даллеса Дейвом Ленсом, яку його люди змогли зафіксувати, обладнавши апаратурою той столик, за яким вечеряли друзі; оскільки Ленс наперед замовив хазяїну ресторану чудову їжу, а всі апарати друзів Донована прослухувались ФБР (звичайно, з метою «охорони державних інтересів США і особистої безпеки директора ВСС»), налагодити діло не становило труднощів для «особливої команди» Гувера, яка виконувала його найсекретніші доручення.

Оскільки Гувер переживав такі ж тривожні дні, як і Донован, він мусив знати все, що відбувається в хазяйстві його могутнього конкурента – а тому можливого союзника – в боротьбі за те, щоб вижити; а втім, президент поки що відкрито не говорив про його, Гувера, звільнення з отим паршивим соціалістом Гопкінсом, але все-таки на поріг Білого дому його останнім часом не пускали; Рузвельт мав унікальну пам'ять, він, як ніхто інший, завжди пам'ятав, на чому піднявся Гувер.

…Кожна країна звичайно являє собою певну двозначність: потомки здивовано запитують себе, як це в тих самих географічних межах могли сусідити та й взагалі визначати обличчя країни такі полярні тенденції, як Гітлер і генерал Людендорф – з одного боку, і Ернст Тельман, Томас Манн і Альберт Ейнштейн – з другого; Муссоліні – на одному полюсі, Антоніо Грамші, Пальміро Тольятті, Ренато Гуттузо і Альберто Моравіа – на другому; як могли існувати в одному історичному зрізі Бісмарк і Маркс, Толстой і «сірий кардинал» Побєдоносцев, Плеханов з Халтуріним і лідери брудного чорносотенства; як у республіканській Франції на одній і тій же вулиці могла сусідити штаб-квартира фашистських кагулярів гітлерівського ставленика де ля Рокка і майстерні Арагона й Пікассо; як, зрештою, пов'язати воєдино такі несумісності, як Хемінгуей, Драйзер, Скотт Фіцджеральд, Гершвін, Армстронг – по один бік, і Гувер, Форестолл і вожді ку-клукс-клану – по другий?!

І все-таки ситуація в Америці після закінчення першої світової війни була така незвичайна, що деякі проекції на майбутні повороти політики цілком можливі й виправдані.

…Американські солдати повернулися тоді з Європи переможцями, але ж повернулися додому далеко не всі: частина молодих хлопців, вихованих на лозунгах демократії, все ще служила в окупаційних військах, розквартированих Білим домом на захоплених територіях більшовицької Росії; вони, ці американські хлопці, які вперше покинули свого батьківщину, стояли під одними прапорами з агресорами, що вдерлися в Радянську Республіку за наказом королівської Британії, мілітаристської Японії, яничарської Туреччини – та хіба мало ще хто рвав змордоване тіло Росії в ті тяжкі роки?!

Але доктрина великих свободолюбців Джорджа Вашінгтона і Авраама Лінкольна не була тоді пустою фікцією в Штатах; чимало людей свято вірили, що право кожної людини, а тим більше держави на свободу вибору мусить бути підтверджено законом, тобто не тільки словом, а й ділом.

Саме тому робітнича Америка активно й відкрито підтримувала більшовицьку Росію, що проголосила – як Джордж Вашінгтон свого часу – повалення іга монархії і створення республіки під зрозумілим для кожного американця девізом: «Свобода, рівність і братерство».

«Руки геть від Радянської Росії!» – був не просто лозунг в Америці; це було дійство, що супроводжувалося страйками, пікетами робітників та демонстраціями напівлегальних тоді профспілок.

Банки й монополії, які проголосили, що «більшовизм – гірший за війну», а тому фінансували окупаційну армію за рахунок зниження заробітної плати трудящим, не могли далі терпіти того, що робітничий клас Америки відкрито й недвозначно заявив свою позицію в ставленні до Леніна і Рад.

Інтереси правлячого класу здебільшого втілюються через честолюбні інтереси окремої особи; так сталося і в Америці.

…Міністром юстиції в кабінеті Вудро Вільсона був директор банку «Страудсбург нешнл» Мітчел Пальмер; він також був головою Ради директорів концерну «Сітізенс гес», «Інтернешнл бойлер» і «Скрентон траст».

Одержуючи відомості про стан здоров'я президента Вудро Вільсона, що страждав від тяжкої недуги, Пальмер мріяв не тільки про те, щоб стати героєм правої Америки, розправившись з лівими; йому нав'язливо, до виснаги, вбачалося крісло в Білому домі; на гребені тієї операції, яку він задумав, Пальмер мріяв стати новим лідером заокеанського колоса, котрий згодом він хотів перетворити на бастіон світового антибільшовизму.

Як у будь-якій операції, що планується зверху, успіх справи вирішують конспіративність, гроші й підбір вірних людей, готових на все.

Сама природа міністерства юстиції вимагала секретності заходів; питання про фінансування задуманого було вирішено заздалегідь – під час таємної зустрічі Пальмера з дванадцятьма його однодумцями, власниками найбільших банків і корпорацій, незадоволених м'якотілою політикою ліберала Вільсона; що стосується людей, готових на все, то цю команду очолив давній друг міністра директор бюро розслідувань міністерства Вільям Флінн і начальник щойно створеного секретного відділу загальної інформації міністерства Джон Едгар Гувер.

Гуверу тоді було двадцять п'ять років; на війну його не послали, бо він влаштувався дрібним клерком у міністерстві юстиції; його хвороблива ненависть до негрів і до лівих швидко відкрила йому дорогу вгору.

Саме він увійшов до Пальмера з пропозицією завести облікові картки на радикалів, тобто на тих, хто пише, говорить чи думає по так, як усі.

Пальмер довго пересував на своєму величезному столі чорнильне приладдя, роздратовано-педантично рівняв прудкими, метушливими пальцями різноколірні папки, а потім нарешті сказав:

– Джон, але ж це – антиконституційний захід.

– Він стане ним тоді, коли ми почнемо давати інтерв'ю газетярам, – відповів Гувер. – Доти, поки моя робота буде внутрішньою справою міністерства, яке стоїть на стражі конституції, ніхто, ніде й ніколи не зможе закинути нам, що ми порушуємо основний закон.

Пальмер закурив свої медові солдатські «лакі страйк» і відповів так, як мав відповісти міністр, який думає стати президентом.

– Наша країна визнає принципи довір'я до громадянина. Коли ви вважаєте, що ваша справа не завдасть шкоди святим постулатам – починайте свою роботу. Сподіваюсь, ви розумієте, що я не потерплю нічого такого, що може зашкодити конституції Штатів?

Через чотири місяці Гувер зібрав першу в історії США картотеку на інакомислячих, на всі ті асоціації, клуби, спілки, товариства, які виступали за мир з Росією, за демократію в Штатах і за расову терпимість; дві кімнати в міністерстві заповнили двомастами тисячами карток на тих, кого Гувер вважав ворогами устоїв.

Потім він обладнав таємну друкарню, де налагодив випуск «Комуністичного маніфесту» та праць Леніна, тобто провокаційно друкував заборонену літературу; її зберігання й розповсюдження вважалося майже підсудною справою.

Адреси, куди треба підкинути ці видання, лежали в сейфі Гувера; головне призначити день; все інше було точно зрепетирувано.

Після цього Гувер доручив своєму секретареві, людині фанатично йому відданій, провести три таємні зустрічі з лідерами двох гангстерських груп, справи яких тоді проходили в міністерстві юстиції; контрабанда наркотиками і продаж забороненого алкоголю дали змогу співробітникам Пальмера заарештувати п'ять наймобільніших мафіозі, які відповідали в підпільному синдикаті за оперативну роботу.

– Я згоден звільнити ваших людей під заставу, – сказав посланець Гувера шефам гангстерського підпілля. – Застава буде не дуже велика, хоч, як я розумію, ви погодилися б і на більш серйозні витрати, аби тільки вирвати ваших хлопців із тюрми. Але за цю люб'язність ви мусите стати моїми добрими друзями – віднині й назавжди. А щоб ця дружба була реальною й непорушною, потрібно діяти. І діяти жорстоко. Ви готові до цього?

Співрозмовники перезирнулись – подумали, що краще не говорити, й згідливо кивнули головами. Посланець Гувера пояснив:

– Необхідно, щоб ви провели кілька вибухів бомб – треба пострашити деяких людей, що втратили розум від нестями. Червоні лізуть до влади… Входите в діло?

Через два місяці невідомі підірвали бомбу на Уолл-стріті, Пальмер зустрівся з журналістами:

– Кривавий терор планують емісари, яких таємно заслали сюди червоні. Нам нав'язують громадянську війну, що ж, ми до неї готові…

А сьомого листопада, в день, коли трудова Америка святкувала другу річницю більшовицької революції в Росії, агенти міністерства юстиції вдерлися в ті клуби, товариства й асоціації, які було занесено до картотеки Джона Гувера; людей били гумовими кийками, а то й просто дерев'яними довгими палицями; в тюрми кинули сотні лівих.

Це була «проба сил».

Справжня операція пройшла на початку січня двадцятого року; Гувер не спав усю ніч, сидів біля телефонів; у його кабінеті поставили дев'ятнадцять апаратів, і всі «тривожні» штати доповідали йому про хід операції через кожні дві години.

Масові арешти – схопили понад п'ять тисяч чоловік – провели в штатах Каліфорнія, Нью-Джерсі, Іллінойс, Небраска.

Людей заковували в кайдани й зв'язували одним ланцюгом; саме так, як рабів у давні часи; їх провели по вулицях міст на вокзали, куди вже заздалегідь підігнали тюремні нагони без вікон.

У країні почався шабаш беззаконня. Коли перша фаза облави закінчилась, один з провідних чиновників штату Массачусетс містер Лангрі заявив журналістам:

– Хлопці, ви мене знаєте, я завжди кажу правду, я вам і зараз скажу те, що думаю: якби була на те моя воля, я кожного ранку розстрілював би у дворі нашої тюрми партію червоних, а вже на другий день розглядав їхні справи в суді, щоб усе було оформлено по закону, як і належить…

Знавіснілий на грунті расизму й антибільшовизму письменник Артур Емпі (його душили кошмари ночами, і він пив сильнодіюче снотворне, через це в нього дуже тремтіли руки) почав турне по Америці.

– Слов'яни і євреї, а також негри з мексіканцями є дріжджами нового більшовицького бунту! Люди чужої крові готуються влаштувати криваве побоїще справжнім американцям! Тому запам'ятайте: ліки від більшовиків продаються не в лікарні, а в найближчій збройній крамниці! Мій лозунг: «Проти червоних тільки один засіб – заслання або розстріл на місці!»

Гувер на той час одержав під свою картотеку ще три зали; вхід охороняли моряки, озброєні кольтами й ножами; підозрюваних було тепер уже п'ятсот сорок сім тисяч американців; кожна шістдесята сім'я країни підлягала – якби перемогла точка зору Емпі – висиланню з країни або розстрілу.

В тюрмах почалися тортури: заарештованих по-звірячому били, викликали на очні ставки жінок і дітей; катували при них, вимагаючи признатися в тому, що вони брали участь у більшовицькій змові з метою «повалення законно обраного уряду».

До тюремних лікарень покалічених не відвозили; деяких повикидали з вікон, щоб приховати сліди побоїв – «самогубство»; дехто збожеволів; а чимало не винесли тортур, померли.

Помічник міністра праці Луїс Пост не витримав, він зібрав журналістів і сказав їм:

– Ми перестаємо бути країною свободи! Ми перетворюємося в олігархічну державу під лозунгом боротьби проти «анархії». Зараз «анархістом» вважається кожен, хто виступає проти безконтрольної влади фінансистів і тупих консерваторів, які не хочуть або не вміють думати про майбутнє, про наших дітей, а вони ж будуть жити в іншому світі, зовсім не в такому, до якого звикли ми, старі.

Луїс Пост послав своїх співробітників у тюрми, де страждали заарештовані «анархісти». Його люди повернулися охоплені жахом: вони побачили ні в чому не винних, замордованих і замучених американців, закованих у кайдани.

Пост звернувся з відкритим закликом до нації, щоб допомогли припинити «праве безумство».

Його негайно звинуватили у державній зраді і зажадали віддати до суду; Гувер гарячково вибивав свідчення, щоб довести зв'язок сімдесятирічного патріота Америки з емісарами Москви; справу було передано в конгрес; Пост усе-таки вийшов переможцем; але облави тривали, тюрми були, як і раніше, переповнені.

Автомобільний король Генрі Форд, який підтримував і фінансував цей шабаш, купив кілька газет і почав друкувати цикл статей під заголовком: «Змова міжнародного єврейства». Російські чорносотенці, що емігрували до Нью-Йорка, підготували публікацію антисемітської фальшивки – «Протоколу сіонських мудреців» (копію з коментарями надіслали в Мюнхен, Альфреду Розенбергу, молодому помічникові німецького націоналіста Гітлера, котрий дійсно на повний голос заявив про необхідність фізичного знищення більшовизму, як головної єврейської сили світу).

Ку-клукс-клан провів кампанію вбивання негрів, «куплених на пні» Москвою.

Провідні газети улюлюкали, вимагали ще жорстокіших заходів проти червоних, мексіканців, росіян, українців…

…Пізніше Гувер підготував для міністра Пальмера текст виступу на зустрічі з представниками преси.

– Я не пробачатимусь за дії людей мого міністерства, – сказав Пальмер журналістам. – Я не вважаю за потрібне вигороджувати їх, бо пишаюсь їхньою роботою. Коли хтось із моїх агентів був грубий з заарештованими, то це їм прощається за ту користь, яку вони принесли демократії й свободі в цій країні… Я взагалі маю намір звернутися до конгресу з пропозицією ввести смертну кару для тих, хто закликає до бунту… Двох таких ми вже знаємо – це марксистські терористи Сакко і Ванцетті, на них чекає електричний стілець, хоч би там як галасували про їхню невинуватість більшовицькі комісари.

…От саме тоді, під час безумного шабашу ультраправих, мало кому відомий сенатор Гардінг бабахнув свою заяву:

– Ми живемо в такий час, коли Америці потрібні не герої, а цілителі, не таємничі чудодійні засоби бід хвороби, а просто конституційний спосіб правління…

Через кілька місяців саме цій людині судилося стати президентом США.

Гувер ніколи не забував, як йому працювалося під Гардінгом.

Він просто не мав права забувати цього, бо саме йому – щойно призначеному директору ФБР – довелося не тільки охороняти Гардінга та його міністрів, а й розслідувати обставини таємничої загибелі американського лідера; а втім, Гувер відвів від себе керівництво цією справою, і він мав усі підстави для того, щоб триматися осторонь…

…І ось тепер Гувер ще й ще раз гортав ті невеличкі сторінки з грифом «цілком секретно, надруковано в одному примірнику, підлягає знищенню», на яких було зафіксовано розмову Донована з Ленсом про те, що Рузвельт стає небезпечним для Америки.

Це так.

Так, саме Рузвельт зробив те, що було ненависне і Гуверу, і Доновану, і всім тим, хто стояв за ними: він визнав Ради, він відкрив у Москві посольство, він сів за один стіл зі Сталіним, він визнав за більшовиками право на рівноправну участь у справах післявоєнного миру, він заважає людям великого бізнесу зробити конче потрібні кроки, щоб зберегти Німеччину для Заходу, він дозволяє собі апелювати до народу через голови тих, хто – по-справжньому – за цей народ відповідає, через голову Уолл-стріту й Далласа, Бостона і Огайо; президента занесло, він повірив у міф, а це недопустимо для політика; казкар має право на те, щоб розповісти свою добру казку й піти; якщо він зволікає, не треба заважати тим, хто хоче показати йому на двері….

Гувер викликав свого помічника й сказав:

– Малюк, мене тривожить те, що наш президент ще й досі ігнорує питання особистої безпеки. Так, Гітлеру каюк, але перед кінцем він може піти на все. Я боюсь за нашого президента. Тому, малюк, якщо це тебе не обтяжує, то сьогодні ж уважно подивися кримінальні справи про розслідування обставин загибелі Лінкольна й Гардінга, уроки минулого мають бути застереженням на майбутнє…

«Берлін, Юстасу. Нас цікавить інформація про те, в якій мірі серйозні контакти Шелленберга з графом Бернадотом. Чи це той Бернадот, який був керівником Червоного Хреста? Чи повідомив вас Шелленберг, з ким зв'язаний Бернадот на Заході, до кого конкретно просять його звернутися нацисти? Чи не може все це бути дезінформацією? Центр».

«Берлін. Юстасу. Чи може бути дезінформацією з боку Шелленберга згадування імені екс-президента Швейцарії доктора Музі? Чи мова йде про нього, чи про його синів? З ким із гітлерівців зустрічався Музі? Чи відомі йому справжні імена його контрагентів? Центр».

Фактор випадковості

Секретна інформація, що надійшла Борману з Лінца, від гаулейтера Верхньої Австрії Айгрубера, дуже насторожила його.

…Всі в рейху (звичайно, хто мав доступ до інформації) вважали, що СС, розгромивши генеральський путч, змогли підпорядкувати собі армію і таким чином стали влітку сорок четвертого року наймогутнішою силою імперії.

Така думка була правильна; саме тому Борман зробив усе для того, щоб вирівняти баланс сил, згрупованих навколо фюрера. Для цього він, використавши Геббельса, розробив і провів широку кампанію в газетах, на радіо, під час грандіозних мітингів та маніфестацій: «Слава воїнам СС, надійній опорі нації!» Геббельсу він не відкрив святая святих свого плану, працював, як завжди, в ім'я чистої ідеї; справді, він вважав, що без нищівного удару військ СС генерали могли б на якийсь час узяти верх у Берліні. Тому Геббельс сприйняв за щиру правду фразу, яку мимохідь кинув Борман: «Тепер більшість членів СС, що залишилися в тилу, треба негайно відправити на фронт, влити їх у ряди армії, поставивши на керівні пости; моральну стійкість СС та їхню високу націонал-соціалістську свідомість доведено на ділі – один батальйон Ремера розгромив штаб армії резерву й поставив на коліна берлінський гарнізон, отруєний трутизною продажної американської фінансової плутократії, що купила генералів за брудні долари».

Гітлер підписав декрет про відправку членів СС у діючу армію…

Таким чином, восени сорок четвертого Гіммлер уже не мав такої масової опори в рейху, як було досі, бо більшість офіцерів його організації тепер гнили в окопах на Сході й на Заході. Правда, це переміщення масової тилової опори рейхс-фюрера не торкнулось апарату РСХА, але двохсоттисячний загін «чорних» СС, переважно гестапівців, не витримував ніякого порівняння з шестимільйонною масою «коричневих», тобто рядових членів НСДАП.

Тепер, після того, як більшість «рицарів СС» потрапили у подвійну підлеглість – Гіммлера й армійського командування, – після того, як вони опинилися в бліндажі чи в казармі, без права пересування, апарат Бормана став єдиним кістяком рейху, його скелетом, реальною її безконтрольною силою країни.

Щотижня Борман одержував докладні звіти від своїх гаулейтерів. Німеччину розподілили на тридцять три гаулейтунги – тобто всі землі, такі, як Баварія, Гессен, вільне місто Гамбург, мали свою величезну обласну партійну машину.

Борман не відправив на фронт жодного з своїх функціонерів, а в апараті НСДАП працювало понад дев'ятсот тисяч чоловік; всі вони служили йому, тільки йому; вони йому звітували щомісяця; він їм надсилав директиви, з ними проводив інструктажі; саме на такому інструктажі, який він провів у Берліні в листопаді сорок четвертого, коли зібралося понад тисячу місцевих керівників НСДАП, Борман сказав:

– Тепер, коли на плечі наших братів по СС лягла головна відповідальність за майбутнє рейху, яке вирішується на полях битв, ваше завдання, дорогі партайгеносен, полягає в тому, щоб узяти на себе частину їхньої роботи в тилу, допомагати їм щодня й щогодини, скоординувати спільну діяльність і з усіх важливих питань звертатися до мене, щоб я міг обговорити найневідкладніші справи з рейхсфюрером Гіммлером.

…Серед функціонерів були ще й ті, які пам'ятали Рема і Грегора Штрассера, знали, що без них фюрер ніколи не прийшов би до влади, і їх охоплював жах при згадці про страшну долю цих основоположників руху, і тому вони затаєно, тяжко боялися СС, що розстріляло багатьох ветеранів партії, які наважились відкрито висловити свою незгоду з акцією бійців «охоронних загонів», котрі усунули з дороги Рема і Штрассера.

Саме тому пасаж Бормана про «допомогу СС» апаратники НСДАП зрозуміли як сигнал до дії, до безумовного підкорення СС місцевим організаціям партії.

Гіммлер дізнався про це все постфактум, повернувшись до Берліна з поїздки на Східний фронт, тільки після того, коли фюpep сказав йому:

– Все-таки я не перестаю дивуватися з ненав'язливої й коректної доброти Бормана. Він не ждав, поки ви звернетеся до нього з проханням по допомогу, а перший подав вам руку братства… Гадаю, тепер ви не відчуватимете тих втрат, яких завдала організації СС передислокація ваших кращих частин на поля битв…

Гіммлеру лишалося тільки подякувати Борману і, ненависно посміхаючись, потиснути йому руку.

Відтоді місцеві організації PCXА і СС повинні були – хоч це й не провели окремою постановою – передавати свої щомісячні звіти в НСДАП.

Один з таких документів потрапив на очі гаулейтеру Верхньої Австрії Айгруберу. В ньому глухо говорилося про те, що кілька разів у районі Альт Аусзеє, неподалік від тих місць, де стоїть вілла Кальтенбруннера (він завжди приїздив туди щосуботи – поки не зламалося становище на фронтах), зафіксована робота короткохвильового передавача, що виходив, судячи з усього, на американську розвідувальну мережу в Швейцарії.

Айгрубер зажадав від місцевого гестапо докладнішого звіту про ворожу розвідгрупу, засновану противником зовсім близько від резиденції обергрупенфюрера Кальтенбруннера, але ясної відповіді не дістав; здивований, він запитав ще раз. «Іде оперативна розробка», – відповіли йому лаконічно, натякаючи, що будь-які подробиці можуть завдати шкоди розслідуванню.

Айгрубер вважав своїм обов'язком довести до відома Бормана про цю дивну справу, бо область, яка була у його віданні, межувала з Альпійським редутом, районом Берхтесгадена, де дислокувалась запасна ставка Гітлера, – саме туди він мав з дня на день перебратися з Берліна, щоб продовжити боротьбу проти ворога; крім того, тут, між Лінцем і Зальцбургом, містилися соляні копальні Альт Аусзеє, куди сховали експонати «музею фюрера» на суму дев'ятсот сімдесят три мільйони доларів.

…Саме ця інформація змусила Бормана викликати Мюллера й доручити йому негайно й досконально з'ясувати всю правду. «Ніхто не знає про це сховище, – сказав Борман, – я запевнив Гітлера, що шедеври світового мистецтва ніколи не потраплять до рук ворога: або вони залишаться нашими, – або ж їх поховають у соляних шахтах і знищать підземними водами».

Мюллер запитав своїх.

Відповідь надійшла така ж неясна, як і та, яку відправили Айгруберу.

Мюллер одразу збагнув, що відбувається це, мабуть, тому, що в процесі розслідування випливло таке ім'я, говорити про яке в документі або по телефону аж ніяк не можна. Невже Кальтенбруннер теж почав гру, після того як зустрівся з Бернадотом?

І Мюллер вирішив, що до Зальцбурга можна посилати лише найвірнішу й найспритнішу людину.

Кого? Холтофа? Вірний, але дурний, наламає дров, небезпечно. Айсман? З його принциповістю він полізе в бійку, не думаючи про наслідки. Звичайно, найкращим у цій комбінації був би Штірліц. Але він у грі, він потрібен тут.

Мюллер так і не вирішив, що йому робити, подзвонив Борману, попросив кілька днів на роздуми; той погодився, хоч голос його був холодний, не мав тієї доброзичливості, яка з недавнього часу стала характерною для нього в розмовах з групенфюрером.

…Гестапо Лінца і Зальцбурга розгубилося саме з тієї причини, яку Мюллер відчув шкірою: справді, передачі на Захід ішли майже з того самого місця, де був розташований особливий відділ зв'язку СД, що безпосередньо підлягав Кальтенбруннеру. Отже, за законами нацистської ієрархії, місцеве гестапо повинно було увійти з пропозицією у відділ РСХА по Верхній Австрії; той – у свою чергу – мав погодити це питання з Айгрубером і звернутися, обминаючи Шелленберга й Мюллера, безпосередньо до Кальтенбруннера за санкцією на проведення оперативної розробки його найближчих співробітників, які сиділи в Альт Аусзеє, в розкішній віллі, що прилягала до замку шефа таємної поліції, за високим дубовим парканом під охороною кулеметників СС.

Гестапо Лінца й Зальцбурга побоювалося звертатися з такою пропозицією: в люті Кальтенбруннер був некерований. Його реакцію не можна було передбачити – в секретній службі знали, що на нього працюють в Альт Аусзеє люди, відібрані ним особисто. Тому так довго й тяглося все це, і ніяких заходів не вживали.

А тим часом в Альт Аусзеє, у штабі Кальтенбруннера, справді працював офіцер СД, завербований американською секретною службою в грудні сорок четвертого…