Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц)

Бідолашні, бідолашні жінки… – I

– Ах, до чого тут руни, билини й міфи? – засміялася Дагмар Фрайтаг своїм низьким басом. – Пийте горілку й забудьте ви цю нісенітницю!

Вона примостилася на стільці, підібгавши під себе ноги; сиділа по-японськи, чудом, хоч справді була висока, як і уявляв Штірліц, тільки ще вродливіша.

– Тобто? – спитав Штірліц, випивши з якоюсь невідомою для нього радістю солодку шведську горілку.

– Все дуже просто, – відповіла Дагмар. – Дівчині з хорошої сім'ї треба мати професію: емансипація і таке інше. Я мріяла бути офіцером генерального штабу, мені дуже подобається планувати битви, я гралася не в ляльки, а в олов'яних солдатиків, у мене ще й тепер зберігається найкраща в Європі колекція, є навіть червоноармійці, потім покажу. Хочете?

– Хочу.

– От… А тато з мамою уготовили мені майбутнє філолога. А що це за наука? Це не наука, це – прикладне, це як оформлення ресторану майстром зі смаком, котрий знає, як використати морене дерево, де можуть красуватися рибальські сітки і яким чином придумати в затишному куточку залу шматочок Іспанії – гладко побілені стіні, деталі старовинних екіпажів та багато темної листової міді.

– Ну-ну, – посміхнувся Штірліц. – Тільки ваша вузька спеціальність – тобто взаємозв'язок скандінавської й германської літератур – цілком генштабівська професія. Можете довести єдність кореня слів і однаковість їхнього значення? Можете! А звідси недалеко до проголошення обов'язковості приєднання Швеції до рейху.

– Боже мій, я це вже довела давним-давно, але й досі не приєднали! Та й до того ж я вичислила, що багато російських билин теж породили ми, бо князівсько-дружинний шар суспільства в росіян був спочатку нашим, скандінаво-германським, вони ж, предки, й занесли туди епічну творчість, а коли слов'яни дали нам коліном під зад – привезли сюди, на Захід, їхні билини…

– Це – за наукою? Чи знову ваш олов'яний генеральний штаб, щоб легше було обгрунтувати приєднання до нас Росії?

– І так і так, але обгрунтовувати приєднання Німеччини до Росії буде генеральний штаб червоних, – засміялась своїм дивовижним, раптовим сміхом жінка, – і аж ніяк не наш.

– Налийте ще горілки, га?

– Бутерброд хочете? В мене є сир.

– Чорт його знає… Все-таки, мабуть, хочу…

Дагмар легко й граціозно, якось зовсім несподівано підвелася з стільця; спідниця в неї була коротенька, спортивна, і Штірліц побачив, які красиві ноги в жінки. Він вивів дивну, вкрай досадну закономірність: красиве обличчя неодмінно поєднувалось з поганою фігурою; ніжні руки були чомусь у жінок з тонкими, як сірники, ногами; пишне волосся – і раптом товста, безформна шия.

«А тут усе чудово, – подумав Штірліц. – Природа наділила її всім за законами доброти, а не звичайної жорстокої логіки: «кожному – потроху».

І бутерброд Дагмар зробила смачний, маргарину намазала не тоненький шар, а видимий, жирний; сир, хоч і настругала майже прозорими смужечками, але поклала гіркою.

– Пийте і їжте, – сказала вона, знову легко й граціозно вмощуючись на стільці. – Я дуже люблю дивитися, як їдять чоловіки, не так страшно жити.

– Ви мені розкажіть про скандінаво-російські билини, – попросив Штірліц.

– Ви запрошуєте жінку в ліжко тільки після інтелектуальної розмови? З вами я згодна лягти зразу.

– Справді?

– Начебто ви самі не знаєте… У чоловіків вашого типу жінки закохуються вмить.

– Чому?

– У вас є надійність.

– Це – все, що треба?

– Можете запропонувати більше? Тоді купіть мені ошийник, я стану вашою собакою.

– Любите собак?

– Таке запитання може поставити італієць. – Дагмар знизала плечима. – Або ж іспанець… Тільки не німець. Хіба є хоч один німець, який не любить собак?

– Я вам дам новий псевдонім – «бритва». Згодні?

– Та хоч який завгодно.

– Отже, про билини…

– У вас є сигарети?

– Звичайно.

– Я хочу закурити.

– А взагалі ви ж не курите?

– Я кинула. В гімназії курила, іще й як курила. І пила горілку. І все інше…

– Молодець. Важко в навчанні – легко в бою.

– Так казав російський генерал Суворов.

– Цілком правильно. Тільки він був фельдмаршалом, якщо мене не зраджує пам'ять.

– Зраджує. Він був генералісимусом.

– Слухайте, а мені просто приємно бути у вас в гостях.

– Та ви ж не в гостях… Ви, як я розумію, у справі…

– Чорт з нею, з тією справою… Все одно ви її чудово проведете, я тепер у цьому не маю сумніву… З ким із моїх колег ви раніше були на зв'язку?

– По-моєму, про це не можна говорити нікому? Мене попереджав мій куратор…

– Мені – можна.

– Можна то й можна, – посміхнулася Дагмар. – Він відрекомендувався мені як Егон Лоренс.

– Він справді Егон Лоренс, це не псевдонім. Яким він вам здався?

– Славна людина, намагався допомогти моєму чоловікові… А може, вдавав, що намагався… Принаймні він був тактовний…

– Чому ви говорите про нього в минулому часі?

– Він у госпіталі. Його контузило під час бомбардування.

– Розкажіть усе-таки про скандінаво-німецько-російський епос, це страшенно цікаво. І давайте ще вип'ємо.

– Вам подобаються п'яні жінки?

– Чорт його знає… Не відчуваєш себе скованим… Це як на корті грати з партнером одного з тобою класу.

– Чому вас зацікавили епоси? – Дагмар знизала гострими плечима.

– Тому що ви мені приємні. А людина пізнається по-справжньому, коли вона говорить про свою справу.

– Це ви про чоловіків. Жінку пізнаєш, коли вона любить, годує дитину, варить чоловікові обід і дивиться, як він тривожно спить… Ні, я не психопатка, правда… Чого ви на мене так дивитесь?

– Я дивлюся на вас добре.

– Тому я й питаю.

– Розповідайте…

– Ви розмовляєте по-російськи?

– Читаю. Зі словником.

– Знайомі з фінським епосом? Чи з естонським? З карельським? Дуже гарна назва «Калевіпоег». Знаєте?

– Ні, не знаю… Чув краєм вуха… У нас є переклад?

– Ми не вміємо перекладати. Майстерно перекладають тільки росіяни.

– Чому це їм такий привілей?

– Стик Європи і Азії… Змішання мов; каравани в Персію, Індію, Китай; хазари, скіфи, Візантія, чудове вариво…

– Отже, «Калевіпоег»…

– А в росіян є билина про богатиря Коливана. Я проводила аналітичне порівняння, все дуже близько. А ще ближче до нас їхня прекрасна билина про Іллю Муромця.

Вимова в жінки була абсолютна, російське ім'я вона називала без акценту. Штірліц примусив себе не відводити очей від сигарети, яку він акуратно розминав пальцями, щоб не глянути на її обличчя ще раз, заново.

– Взагалі билини – це цікава штука, – зітхнула Дагмар. – Вони підштовхують до висновку, що в житті в усі часи неодмінно треба вижити, і не просто вижити, а перемогти, пробитися вгору, до слави, – тільки тоді не страшна смерть, бо тільки тоді ім'я твоє збережеться для потомства. Чим ти піднявся вище, тим надійніша гарантія незникнення… Ні, справді! Чому ви посміхаєтесь?

– Тому що мені приємно слухати вас.

– Пийте.

– Вихлещу всю вашу горілку.

– Я купую її на бони у шведському посольстві, там дуже дешево.

– Далі.

– А що – «далі»? У росіян був князь Володимир, він хрестив свій народ, став святим, дістав прізвисько Красне Сонечко. Чим князь був знаменитіший, тим більше його треба було славити, тим кращі про нього складали билини, в променях його слави опинялися родичі, близькі, – був у нього дядько, Добриня, друг і соратник Муромця… Коли напишуть епос про цю війну, ви будете у фокусі слави рейхсфюрера… Чудово, правда ж?

– Надзвичайно чудово… Тільки де логіка? Князь Володимир, дядько Добриня і богатир Муромець?

– Все-таки я жінка… Ми – почуття, ви, чоловіки, – логіка… Так от, є російська билина про те, як Муромець бився з своїм сином Борискою… Хоч іноді його називали Збутом, іноді Сокольником, а пізніше – Жидовином… Ілля, борючись із сином, дізнається, що цей Жидовин доводиться йому сином, і відпускає його, а той вирішив убити батька, коли богатир заснув… Не вийшло. Муромця врятував його чарівний хрест. Сила у старця сьомого віку була надзвичайною…

– Що означає «старець сьомого віку»?

– За стародавнім слов'янським численням це вік мудрості, з сорока до п'ятдесяти п'яти років… А тепер порівняйте Муромця з нижньонімецькою казкою про Гільдебранда і його сина Алебранда, коли вони зійшлися на битву біля Берна. Схоже? Дуже. Батько теж бився з сином, але помирився з ним у ту мить, коли підняв ножа, щоб ударити ним свою дитину… Молодий богатир устиг сказати старому те, що знав від матері… А вона розповіла синові, хто його батько… Сльози, радість, взаємне прощення… А кельтська сага про ірського богатиря Юзамора та його сина Картона? Вона ще ближча до російського варіанту, адже шлях пролягав із варяг у греки, а не з німців до персів. У битві батько, як і Муромець, убиває сина, але дізнавшись, кого він убив, плаче над тілом три дні, а потім умирає сам… Бачите, які ми всі близькі один до одного?

Штірліц знизав плечима:

– Що ж, пора об'єднуватись…

– Знаєте, чому я хочу, щоб ви залишились у мене?

– Догадуюсь.

– Скажіть.

– Вам страшно. Мабуть, тому й хочете, щоб я був сьогодні поряд.

– І це теж… А насправді річ в іншому… Не тільки чоловіки живуть мріями про вигаданих ними прекрасних жінок, які все розуміють, гарні в розмові, а не лише в ліжку. Справжній друг потрібен усім… Ми, жінки, вигадниці витонченіші, ніж ви… Знаєте, коли б ми вміли писати, як чоловіки, ми таких книжок понаписували б… І, між іншим, це були б чудові книжки… От мені й здається, що я вас дуже давно вигадала, а ви взяли та й прийшли…

Він прокинувся від того, що відчув на собі погляд, важкий і невідривний.

Дагмар сиділа на краєчку ліжка й дивилася йому в обличчя.

– Ви розмовляєте уві сні, – прошепотіла вона. – І це дуже погано…

– Я скаржився на життя?

Вона зітхнула, обережно погладила його лоб і запитала:

– Запалити вам сигарету?

– Я ж німець, – відповів він. – Я не маю права курити, – не випивши ковток кави.

– Кава давно готова…

– Дагмар, що вам говорив про нашу майбутню роботу Шелленберг?

З того, як вона здивовано поглянула на нього, він зрозумів, що Шелленберг з нею не зустрічався.

– Хто вам сказав, що я маю зустрічатися з вами? – допоміг він їй.

– Той чоловік не відрекомендувався…

– Він – лисий, з сивиною, ліва половина обличчя часом сіпається?

– Так, – відповіла жінка. – Хоч про це, по-моєму, я теж не повинна була вам говорити.

– Ні в якому разі. Ходімо пити каву. А потім попрацюємо, згодні?

– У Швеції в мене була няня… Росіянка… Вона мені розповідала, що в них під час обряду хрещення священик загортав волосину немовляти у віск і кидав у срібну купіль. Якщо кулька не тонула, то дитині судилося довге й щасливе життя… Ваша мама вам напевне казала, що ваша кулька не потонула, правда ж?

– Я ніколи не бачив мами, Дагмар.

– Бідолашний… Як це, мабуть, жахливо жити без мами… А тато? Ви добре його пам'ятаєте?

– Пам'ятаю.

– Він одружився вдруге?

– Ні.

– А хто ж вам готував обід?

– Тато чудово з цим справлявся сам. А згодом і я навчився. А потім я розбагатів і найняв служанку.

– Молоду?

– Так.

– Її звали Олександрін? Саша?

– Ні. Так звали ту жінку, до якої я прив'язаний.

– Ви згадували її сьогодні вночі…

– Мабуть, не тільки сьогодні…

– Я на вас ворожила… Тому, будь ласка, не зустрічайтесь сьогодні до вечора з людиною, в якої пронизливі маленькі очі й чорне волосся… Це піковий король, він має на вас зло.

Жінка пішла на кухню – акуратну, облицьовану деревом, – а Штірліц, підвівшись, подивився у вікно, на безлюдну, мертву вулицю й подумав: «Я – об'єкт гри, це – точно. І я не можу зрозуміти, як вона закінчиться. Я прийняв умови, запропоновані мені Мюллером і Шелленбергом, і, мабуть, зробив правильно. Але я для них занадто малий, щоб зараз, у такі дні, вони грали одного мене. Вони дуже розумні, їхні комбінації далекобійні, а я не можу збагнути, куди вони наміряються бити, з яких гармат і в кого саме. Чи могли вони мене розшифрувати? Не знаю. Але думаю, якби вони до кінця вичислили мене, то не починали б довготривалої операції – б'є дванадцята година, їм відпущено хвилини. Коли я пішов напролом із Шелленбергом, я правильно відчув єдино допустиму в ту мить манеру поведінки. А коли й це моє рішення Шелленберг передбачав заздалегідь? Але найнезбагненніше приховано в тому, чому ім'я Дагмар назвав Шелленберг, а попереджав її про мене Мюллер? Ось у чому загадка…»

Необхідність, як правило, жорстока

У Ейхмана справді були пронизливі, маленькі, запалі очі й синювато-чорне волосся на скронях – вилитий піковий король. До далеких вибухів – бомбили заводи в районі Веддінга – він прислухався, трохи втягуючи голову, ніби кланявся невидимому, але дуже поважному співрозмовникові.

– Я чекав вас з самого ранку, Штірліц, – сказав він. – Радий вас бачити, сідайте, будь ласка.

– Спасибі. Хто вам сказав, що я повинен бути у вас ранком?

– Шелленберг,

– Дивно, я нікому не говорив, що збираюся прийти найперше до вас.

Ейхман зітхнув.

– А інтуїція?

– Вірите?

– Тільки тому й живий досі… Я підібрав вам кілька кандидатів, Штірліц…

– Лише кілька?

– Всі інші зникли. – Ейхман розсміявся. – Полетіли з крематорськпм димом у небо; слава богу, залишилися хоч ці.

Він подав Штірліцу дві папки, увімкнув плитку, вийняв з шафи каву, спитав, чи п'є Штірліц з цукром чи віддає перевагу гіркій, здивовано знизав плечима: «Сахарин б'є по нирках, це ви даремно». Приготував дві чашечки і, закуривши, порадив:

– Я не знаю, для чого вам потрібні ці виродки, але рекомендував би особливо придивитися до Вальтера Рубенау – пройда, яких не бачив світ.

– А чому не Герман Мергель?

– Цей дуже заумний.

– Тобто?

– Надто несподіваний, його вчинки важко передбачити… Він технолог, винайшов з братом якесь дуже хитромудре пристосування для очищення авіаційного бензину, а був конкурс, і чомусь усі не додивилися, що вони наполовину євреї, і допустили до участі. Їхній проект виявився найкращим, світове відкриття, але рейхсмаршал насторожився з приводу їхньої зовнішності – в особистій справі були фотографії – і висловив побоювання, чи не євреї вони. А фюрер сказав, що такий блискучий винахід могли зробити лише арійці. Євреї нездатні так сміливо думати. Герман – молодший брат – в їхньому тандемі був комівояжером, дуже спритний, тільки тому я вам його й назвав, про інші його якості не знаю… Жовту зірку, звичайно, не носить, йому виписали венесуельський паспорт, так що особливої роботи від нього не ждіть, він з нероздавлених… Винайшли ще щось, зовсім нове, але, думаю, притримують, мерзотники, чекають…

– Чого?

Ейхман налив каву в чашечки й відповів:

– Нашої остаточної перемоги над ворогами, Штірліц, чого ж іще?!

– Шелленберг не проінформував вас, навіщо мені потрібні ці люди?

– Він говорив про одного чоловіка…

– А він пояснив вам, навіщо мені потрібний такий чоловік?

– Ні.

– І ви рекомендуєте мені Вальтера Рубенау?

– Так.

– Вважаєте, що йому можна вірити?

– Єврею не можна вірити ніколи, ні в чому і ніде, Штірліц. Але його можна використати… Якби рейхсфюрер не відправив до концтабору всю мою агентуру, я показав би, на що здатний.

– Так ми й так багато чули про ваші діла, – посміхнувся Штірліц, подумавши: «Ну й сволота, ну й виродок же ти мерзенний, чорний расист, що позбавив Німеччину таких чудових умів, як Альберт Ейнштейн і Оскар Кокошка, Анна Зегерс і Сигізмунд Фрейд, Енріко Фермі і Бертольд Брехт; брудний антисеміт, інквізитор, а взагалі – сірий, малоосвічений виродок, приведений усіма цими гітлерами й гіммлерами до влади; як же страшно й душно сидіти мені з ним поряд!»

– Що ви маєте на увазі? – насторожився Ейхман.

– Я маю на увазі вашу роботу. Адже концтабори з печами – ваше діло, як не захоплюватися механікою такого підприємства…

– Відчуваю алюзію…

– Ви ж не в апараті рейхсміністерства пропаганди, Ейхман, це вони алюзії шукають, вам треба дивитися в очі фактам. Як і мені, щоб не напартачити в ділі, а вже алюзії – бог з ними, справді, не такі вони вже й страшні, як здаються.

До свого першого арешту Вальтер Рубенау був адвокатом. Коли указом рейхслейтера Гесса всім лікарям, ювелірам, адвокатам, а також фармацевтам, кондитерам, сестрам милосердя, булочникам, масажистам, ковбасникам, режисерам, журналістам і акторам єврейської національності було заборонено займатися своєю роботою під страхом арешту чи навіть смертної кари, Рубенау все-таки примудрився й почав нелегальну правозаступну практику.

Через сім днів його схопили й кинули в тюрму; імперський народний суд засудив його на десять років концентраційних таборів.

У сорок першому, в Дахау, він опинився в одному бараці з групою комуністів і соціал-демократів, керівників підпільних організацій Берліна й Кельна. Він тоді доходив, і Вольдемар Гіршфельд урятував його від голодної смерті, ділячись з ним своїм пайком. На відміну від шестикутної зірки, пришитої на табірний бушлат Рубенау, Гіршфельд носив на спині й на грудях червону мішень, знак комуніста. Шестикутну зірку у нього зірвав унтершарфюрер Боде і сказав:

– Хоч по крові ти паршивий єврей, Гіршфельд, але, як комуніст, ти взагалі не маєш права на національність. Ми будемо цілити в червону мішень, вона все-таки більша, ніж жовта.

Його застрелили «при спробі втекти» під час робіт по осушенню болота. Він ледве ходив, бігати не міг, ноги розпухли, особливо в колінах, страшно випнулися ребра, і плечі стали пташиними, як у дитини, що займається в гімнастичному гуртку.

Шефство над Рубенау взяв Абрам Шор, член підпільного бюро кельнського обласного комітету соціал-демократичної партії. Він, як і покійний Гіршфельд, розумів, що людина, подібна до Рубенау, яка не має твердої соціальної ідеї і потрапила в табір випадково, зламається, здасться, стане брудним провокатором, якщо її не підтримувати, не впливати на неї, не держати біля себе. Тому через комуніста Уве Грубера, що працював у канцелярії, товариші змогли перевести Рубенау з найважчих робіт на легші – обслуговувати бараки для хворих.

З Шора теж зірвали шестикутну зірку; як і більшість політичних «хефлтлінгів», він був приречений на кулю, але гестапо одержало відомості, що його дружина, комуністка Фаїна Шор, змогла втекти в Чехословаччину, почала роботу в Празькій «Червоній допомозі в'язням гітлерівських концтаборів», встановила контакти з Міжнародним Червоним Хрестом у Женеві, двічі їздила до Москви, у МОПР, побувала у Стокгольмі, зустрілася з Брехтом, Пабло Пікассо, Елюаром і Арагоном, заручилася їхньою згодою, що вони допомагатимуть і підтримуватимуть її роботу, дала кілька викривальних інтерв'ю у британській і французькій пресі. Гестапо доручило своїй людині в Дахау проаналізувати можливість використати Шора, щоб повернути його дружину в рейх.

Особливий представник четвертого управління РСХА при коменданті штурмбанфюрер Ліксдорф погортав особисту справу Шора, зрозумів, що ця людина з породи марксистських фанатиків, гратися з ним марно; підвів до нього провокатора Клауса; той, хоч і віртуозно працював, розколоти в'язня не зміг; коли мова заходила про дружину, він зразу ж замикався в собі.

Ліксдорф надіслав телеграму на Принцальбрехтштрасе в Берлін, у штаб-квартиру РСХА, з проханням дозволити йому залучити до роботи Рубенау. Якби Рубенау був на восьму частину євреєм, а ще краще на шістнадцяту, і не по материнській лінії, а по батьківській, бо по-справжньому, як довів Альфред Розенберг, національність визначає мати, а не батько, тоді Ліксдорф міг залучити його до агентурної роботи на свій страх і риск, та коли це стосувалося чвертькровки або, більше того, напівкровки, тоді – за вказівкою Гейдріха – треба було доповідати вищому керівництву, аж до рейхсфюрера. Як правило, Гіммлер забороняв залучати таких до роботи. Тільки один раз йому довелося поступитися Канарісу, коли абвер налагодив в Іспанії контакт з одним із членів фінансового клану Марча. Сам старий Марч дав Франко величезні гроші на купівлю найновішої зброї, поставивши єдину вимогу: після перемоги фалангістів великий каудільйо іспанської нації не дозволить погромів.

…Ліксдорф вважав, що штаб-квартира СС йому відмовить; а втім, так і сталося б, коли б не знав Шелленберг – який тоді ще тільки починав свою кар'єру під Гейдріхом, могутнім шефом головного управління імперської безпеки, – що Фаїна Шор стає по-справжньому небезпечною для рейху, що її зв'язки з Москвою, Парижем, Стокгольмом і Берном з дня на день завдають дедалі більшої шкоди рейху. Він зумів довести Гейдріху важливість операції, яка дозволила б заманити Фаїну Шор у рейх, віддати її під суд і стратити, щоб іншим комуністичним емігрантам не кортіло каламутити воду, – поїхали, то й сидіть собі тихо, як миші.

Саме тому Вальтера Рубенау й занесли в особливу картотеку осіб неарійського походження, допущених до роботи на чинів СС, які представляли інтереси РСХА в концентраційних таборах рейху.

Ліксдорф спочатку заарештував дружину Рубенау, німкеню Єву Шульц, і двох його дітей – Єву й Пауля, віком десяти й семи років; в'язнів доставили в мюнхенську тюрму; туди ж привезли й Рубенау.

Ліксдорф викликав його в слідчу камеру й сказав:

– Підійди до вікна і подивись у зону для прогулянок.

Той побачив двір, розділений на кам'яні мішки-сектори, обнесені до того ж колючим дротом; в одному з секторів гуляли його діти, одягнені у величезні, не по них бушлати; в другому – дружина.

Рубенау відчув дзвінке, стугонливе запаморочення і повалився на підлогу.

Коли фельдшер привів його до тями, Ліксдорф сказав:

– Хочеш, щоб їх відпустили?

Рубенау заплакав.

– Ну? Я не чую відповіді, мерзото! – крикнув Ліксдорф.

Рубенау кивнув.

– Ти готовий заради цього на все?

Рубенау мовчав, все ще беззвучно здригаючись, плакав. Ліксдорф підійшов до нього, обіперся на плече, зазирнув у вічі, нагнувся і ще тихше сказав:

– Я не чую відповіді. Ти повинен сказати «згоден», і тоді ми продовжимо розмову. Якщо мовчатимеш, то долю твоїх діточок буде вирішено зараз же, на твоїх очах.

Страшна машина гестапо працювала за простим принципом: навіть на краю загибелі людина сподівається на благополучний кінець. Гейдріх якось сказав своїм прибічникам: «Я раджу кожному з вас зайти в ті відділення наших клінік, де лежать хворі на рак. Зверніть увагу на цікавий процес «відштовхування», коли хворий не хоче, а скоріш, уже не може об'єктивно оцінювати свій стан… Заарештований нами злочинець – той самий раковий хворий. Чим більше завдасте йому болю, чим швидше зламаєте його, тим податливішим він стане; він житиме ілюзією про своє звільнення, тільки вміло натякніть йому про це».

– Я згоден на все, – прошепотів тоді Рубенау, – але спочатку ви відпустіть нещасних дітей і дружину.

– Я відпущу їх у той день і годину, коли ти виконаєш те, що я тобі доручу.

– Я виконаю все, я вмію все, але ви обдурите мене, тому я робитиму, що вам треба, тільки після того, як ви їх звільните. А якщо ні – то вбивайте мене.

– Навіщо ж тебе вбивати? – здивувався Ліксдорф. – Ми їх при тобі битимемо, поки не вмруть, ти ж знаєш, ми слів на вітер не кидаємо.

І Рубенау погодився. Він узяв у Шора листа до його дружини. Той ще не міг знати, що Рубенау працює на гестапо.

З Фаїною почали гру після того, як Рубенау взяли з Дахау, помістили в госпіталь, підготували до роботи і потім переправили в Прагу. Фаїна Шор установила через нього «контакт» з чоловіком. Контакт, як сказав їй Рубенау, йшов по надійному ланцюгу. Жінка погодилася зустрітися з так званими представниками «підпілля», які влаштовували втечі політв'язням. Зустріч призначили на кордоні. Двох супутників Фаїни Шор убили, її саму схопили, привезли в Берлін і гільйотинували разом з чоловіком.

Учасників цієї комбінації відзначили подяками рейхсфюрера СС, але в метушні забули про Ліксдорфа; він необачно написав листа Гейдріху: «Працювати з напівкровками не тільки можливо – судячи з наслідків поїздки Рубенау в Прагу, – але й необхідно, мій досвід треба запровадити в інших таборах». Гейдріх розлютився: «Цього ідіота зовсім розклав більшовизм! Він хоче поодинокий випадок звести в принцип! Він відкрито замахується на основний постулат, у якому сказано, що національність – головне, що визначає людину! Ні, працювати з напівкровками неможливо, а він, Ліксдорф, отруєний згубною трутизною російської класової свідомості, що була, є і буде головним ворогом нашого вчення, яке базується на приматі національної ідеї!»

Ліксдорфа вигнали з лав СС; після двох місяців тяжких пояснень його насилу влаштували в пожежну охорону Бремена. Він запив. Під час приступу білої гарячки повісився в туалеті пивної, що була розташована по сусідству з командою, приколовши до грудей аркуш з літерами, написаними кров'ю, яку він перед тим пустив з вени: «Я – жертва проклятих євреїв на чолі з Гітлером! Відплатіть йому за життя занапащеного арійця!»

Шелленберг стежив за Рубенау. Дружину й дітей за його розпорядженням на якийсь час випустили з тюрми, дозволивши їм проживати в гетто; раз на місяць Рубенау викликали на «допит» і вивозили в місто, де він, з вікна машини, міг бачити свою сім'ю.

За це він ще двічі брав участь в операціях гестапо проти своїх єдинокровних братів. Останній раз Ейхман прихопив його з собою в Будапешт, де вів переговори з рабинами, які мали контакти з Заходом. Ті обіцяли передати вермахту і СС за кожного звільненого з концтабору рабина по вантажній машині з двадцятьма каністрами бензину на додачу. Ці машини Ейхман гнав у розпорядження рейхслейтера Альфреда Розенберга, що перевозив з Німеччини в гори поблизу Лінца, в шахту Аусзеє, скарби культури, вивезені з музеїв Росії, Польщі та Франції.

Ейхману було доручено передати Рубенау в розпорядження Штірліца…

– Здрастуйте, Рубенау, – сказав Штірліц, запропонувавши співрозмовникові сісти на табуретку, прикріплену посеред камери. Він знав, що його розмову запишуть від першого до останнього слова, за себе він не турбувався, йому треба було зрозуміти того, хто сидів перед ним, а зрозумівши, або оголити його позитивні риси для тих, хто прослухуватиме цю розмову, або, навпаки, відкинути цю зламану людину, що стала агентом тих, хто люто його ненавидів і зневажав. – Моє прізвище Бользен, і я належу до тих небагатьох, хто хоче допомогти вам по-справжньому. Але спочатку ви повинні відповісти – причому у ваших же інтересах цілком відверто – на кілька моїх запитань. Ви готові до цього?

– Це не так важливо, готовий я чи ні, мене до цього привчили, моя сім'я – ваші заложники, тому я можу відповідати тільки відверто і не інакше.

– Припустімо. Отже, перше: кого ви ненавидите більше за нас, більше за мою організацію, більше за націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини?

Обличчя Рубенау дивно здригнулось, брови полізли на лоб, і від цього лоб став маленький і зморшкуватий, як печене яблуко, руки неспокійно заворушилися на розбухлих колінах.

– Ви дуже дивно поставили запитання, пане Бользен…

– Рубенау, ви мене, мабуть, погано чули. Я поставив цілком однозначне запитання, будь ласка, відповідайте мені так само: однозначно…

– Найбільше я ненавиджу тих безвідповідальних демагогів, які призвели Німеччину до кризи…

– До нинішньої?

– Що ви, що ви! Я маю на увазі кризу тридцятого року!

– До кризи тридцятого року – судячи з наших газетних публікацій – Німеччину призвели більшовики, Інтернаціонал, євреї і американський фінансовий капітал. Можу я розцінити вашу відповідь саме так?

– Звичайно, саме так я й хотів відповісти.

– Ні, вашу відповідь я вправі тлумачити зовсім інакше: коли б не було в Німеччині лівих та євреїв, чи коли б навпаки, вони були розумнішими, згуртованішими й сильнішими, ми не прийшли б до влади і вам не довелося б пережити стільки, скільки ви пережили…

– О ні, пане Бользен, ви дуже суб'єктивно трак…

– Ви брешете мені! Ви ненавидите нас так, як мусить ненавидіти свого мучителя той нещасний, кого мучать. Якщо ви заперечуватимете мені, я припиню розмову, поверну вас у камеру і долею вашої сім'ї доведеться займатися комусь іншому, а не мені. Ну?

– В перші роки мого ув'язнення, справді, у мене часом була ненависть до тих, хто не захотів об'єктивно розі…

– Послухайте, Рубенау, я зараз говоритиму вам те, що ви думаєте, а ви тільки кивайте мені, коли згодні, або ж, у тому разі, коли ви не згодні, мотайте головою зліва направо… А втім, якщо вам зручніше, можете мотати справа наліво… Отже, ви думаєте зараз так: «Ти, нацистський ублюдок і садист, недовго тобі залишилося мучити мене і мою сім'ю, будьте ви прокляті, вся ваша байда! Будь проклятий той день, коли ви зламали мене на дітях і дружині, яких ви ув'язнили, ви ж звірі, ви ладні на все в ім'я вашої маячної ідеї! Але нічого, собаки, нічого, оділлються вам мої сльози, не думайте, що я нічого не сказав людям у Празі і Роттердамі, куди ви мене посилали! Я попередив про ваш план Фаїну Шор, тому вона й прийшла на побачення в супроводі двох своїх озброєних друзів, тільки ваших головорізів було більше, і їх навчили, як треба хапати в лісі на кордоні цих наївних підпільників… Нічого, собаки, нічого, в Роттердамі я також попереджав моїх співрозмовників про небезпеку, я робив це акуратно, я розумніший за вас, я знав, що ваш кошмарний лад так чи інакше закінчиться крахом, я думав заздалегідь, а ви – засліплені своїм расовим ідіотизмом – не хотіли думати навіть за рік наперед… І коли мене возив з собою Ейхман до Будапешта, я встиг шепнути кілька слів рабину, той усе зрозумів, мені можуть простити, а от нікому з вас не буде прощення!»

Рубенау подивився на Штірліца з жахом, крапельки поту зросили його лоб і пергаментні скроні, пальці стиснулися в безсилі кулаки, кісточки були сині, голодні…

– То справа наліво? – підштовхнув його запитанням Штірліц. – Чи – зліва направо?

– За що ви знов починаєте мене мучити? Ну за що?!

– Мучили Фаїну Шор. Її гвалтували на очах Абрама Шора, її чоловіка, який годував вас, ділячись своїм бруквяним супом. Її мучили, вводячи в неї на очах голки під нігті Абраму. Але ні він, ні вона не назвали вашого імені… А втім, це лірика, яка не має відношення до моєї роботи і до вашого майбутнього. Коли я зараз прочитав ваші таємні думки про те, що вас можуть зрозуміти і, зрештою, як жертву, простити, я підводив до того, що простити повинні нас обох. Та ще деяких моїх друзів, коли ми зможемо зробити так, щоб євреїв, які сидять у концтаборах, не знищили фанатики. Більше того, їм дозволять виїхати до Швейцарії… Це організую, скажімо, я. Чи мій друг. Але контакт з людьми в Швейцарії, з вашими фінансовими тузами, забезпечите ви. Ну, як умовивід? Непогано, га?

– А моя сім'я? Що буде з дітьми?!

Штірліц витяг із шухляди стола паспорт для виїзду з рейху, кинув його перед собою на стіл:

– Встаньте і погортайте…

Рубенау з острахом наблизився, сторожко подивився на закам'яніле обличчя Штірліца, погортав паспорт, побачив фотографію дружини й двох своїх дітей, уважно подивився, чи є швейцарська віза, переконався, що візу відкрито; заплакав і сказав: