Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)

Необхідність кардинального рішення

Начальник радянської розвідки двічі перечитав шифровку полковника Ісаєва, відомого як «Штірліц» лише одному своєму помічникові, з яким він починав роботу в ДПУ ще з Берзінем і Пузицьким; роздратовано відсунув від себе червону папку, в якій йому принесли повідомлення, і, знявши трубку кремлівського телефону, спитав:

– Що там мудрує «Дев'ятий»?

– Він не вміє мудрувати, він просто повідомляє все, що зібрав.

– Товариш Сталін вимагає точних даних, а що мені йому доповідати? Мені здається, ви навіть не уявляєте, як може закінчитися гра «Дев'ятого». А зараз потрібні точні дані…

З цим він і поїхав у Кремль.

– Ну й що ви хочете мені всім цим довести? – повільно запитав Сталін. – Я не до кінця розумію, що передає ця ваша людина? Або вона наштовхує нас на те, щоб ми зробили новий, ще жорсткіший демарш проти Рузвельта, або натякає на необхідність нашого контакту з гітлерівськими бандитами. Чи не можна запропонувати вашій людині прибути до Москви…

– Перейти лінію фронту зараз неможливо.

Повернувшись до себе, начальник розвідки хотів був уже написати телеграму, зміст якої зводився до того, щоб Ісаєв постарався повернутися додому, але, ознайомившись з його останньою інформацією з Берліна, прийняв рішення прямо протилежне першому: апарат уміє коригувати обставини надійніше за всі параграфи і вказівки.

– Мабуть, – сказав начальник розвідки своєму помічникові, – дні Ісаєва лічені, але він знав, на що йшов, погодившись повернутися в Берлін. Продовжуємо гру – хоч це й жорстоко. Оскільки хтось весь час лякає нас, даючи нам змогу через Ісаєва дізнаватися про факт сепаратних переговорів з союзниками, – ми злякаємося. Ми дуже злякаємося… Нехай служби уважно продумають тексти майбутніх шифровок, які ми надсилатимемо до Берліна. Якщо Ісаєв зрозуміє наш хід, він відповість так, як уже одного разу було. Я маю на увазі його пасаж про переказ грошей на його рахунки… Однак, – він повільно закурив, важко затягся, – краще, щоб він не зрозумів… Так, саме так, генерале… За всім тим, що розігрується в Берні, Стокгольмі і в Любеку, стоїть життя мільйонів…

– Готувати спецповідомлення для товариша Сталіна?

Начальник розвідки підвівся з-за столу, походив по кабінету, посміхнувся, тільки він один знав чому, і нарешті відповів:

– Чи пан чи пропав – двічі не вмирати.

– Поки що почекаємо? – спитав помічник.

– Навпаки, зробіть це якнайшвидше.

– Ну, й що це нам дасть? – запитав Сталін, прочитавши сторінку, яку підготував начальник розвідки. – Нічого це нам не дасть, а противникові – якщо вами грають, а не ви ними граєте – дасть багато чого. Черчілль ураз може роздути справу про нашу невірність, про те, що не вони, а ми вступаємо в переговори з Берліном… Ні, я думаю, це непотрібна затія… Повідомте вашого полковника, щоб він повертався на Батьківщину, тут ми його й послухаємо.

– Якщо в Берліні одержать таку телеграму і він наважиться тікати, він загине.

– Чому? – Сталін знизав плечима. – Жуков стоїть за сто двадцять кілометрів від Берліна, цілком можна втекти.

– Гестапо, мабуть, читає наші телеграми. А в своїх телеграмах наша людина почала свою гру, не чекаючи наказу… Він у становищі надзвичайному… Гестапо, мабуть, хоче використати його як канал дезінформації… А може, і найдостовірнішої інформації…

– Я не вмію розуміти двозначні відповіді, – глухо сказав Сталін і тяжко закашлявся. – Або дезінформація, гра, хитрість, або безумовно достовірна інформація. Цей ваш полковник зможе напевне відповісти: грають нацисти чи дають достовірну інформацію? Або – або?

Начальник розвідки відразу збагнув, що саме це роздратоване запитання Сталіна дає йому змогу добитися того, до чого Верховний Головнокомандуючий був готовий – це абсолютно очевидно – відмовити йому. Тому він відповів негайно:

– Я переконаний, що таку відповідь ми від нього одержимо.

– І ви можете поручитися перед Державним Комітетом Оборони, що це буде абсолютно точна відповідь?

Начальник розвідки на якусь мить запнувся, розуміючи, яку він бере на себе відповідальність, але, будучи професіоналом, одним із тих небагатьох, хто лишився живим з часів Дзержинського, він розумів, які величезні можливості на майбутнє дає йому гра, почата гестапо й розгадана – на самому початку – радянською розвідкою. Тому він відповів, пильно подивившись в очі Сталіну:

– Я беру на себе всю відповідальність.

– Не ви, а я, – закінчив Сталін. – Мені треба буде прийняти політичне рішення на підставі ваших матеріалів. Те, що вам забудеться історією, мені – ніколи.

Як тільки начальник розвідки вийшов, Сталін зразу ж подзвонив по ВЧ Жукову й Рокоссовському. З Жуковим у нього були складні стосунки, а Рокоссовського він любив, а втім, забороняв собі признаватися в тому, що в сутності цієї любові було й почуття провини. Попросивши Рокоссовського так само, як і Жукова, спішно вилетіти до Москви, він сказав йому.

– Я почастую вас справжнім карським шашликом, бо ви ж тепер на європейській кухні, а вона – прісна. Я завжди потерпаю від цього – несмачно готують.

Першого він прийняв Жукова.

Розповівши про факт переговорів західних союзників з нацистами, Сталін запитав:

– Як вам здається, Жуков, чи можливе мирне протистояння англо-американців з німцями в Берліні?

– Солдати Ейзенхауера і Монтгомері не зможуть з'єднатися з нацистами, товаришу Сталін, це протиприродно; хімічні реакції можливі тільки серед тих реактивів, які мають елементи поєднання…

– Черчілль, який перший проголосив хрестовий похід проти нашої країни у вісімнадцятому, не має, таким чином, нічого спільного з Гітлером у своєму ставленні до Рад?

– Я маю на увазі солдатів…

– А кому солдати підлягають? Це добре, що серце ваше пом'якшало, але війна ще не кінчилась… Словом, я думаю, що зараз вирішальне слово за армією, треба ввійти у Берлін першими, і якнайшвидше… Зможемо?

– Зможемо, товаришу Сталін.

– Тобто армія зараз має прийняти головне політичне рішення, утвердити статус-кво, взяти Берлін і, зламавши опір фашистів, продиктувати їм умови беззастережної капітуляції… Але ввесь цей час із заходу йтимуть англо-американці, не зустрічаючи опору, по гарних трасах – Гітлер думав про війну заздалегідь, будував автостради…

– Черчілль знає, що вам відомо про сепаратні переговори, товаришу Сталін?

Сталін не любив, коли йому ставили такі прямі запитання, тому відповів коротко:

– Він знає те, що йому належить знати… Хочете Першотравень зустріти біля рейхстагу? Якщо хочете, думаю, тил зробить усе, щоб допомогти вам… Та й світові від цього буде легше в майбутньому: лише довівши свою силу, можна вимагати достойної поваги з боку політиків…

Уважно слухаючи Сталіна, Жуков раптом чітко побачив обличчя маршала Тухачевського, його довгасті, мов у оленя, очі, коли той викладав у Наркоматі оборони свою концепцію танкових атак сильними моторизованими з'єднаннями. І йому здалося, що він чує голос його: «Тільки довівши фашистам нашу силу, озброївши Червону Армію досконалою науковою доктриною, що базується на передовій техніці середини двадцятого століття, ми зробимо війну неможливою, бо гітлерівці бояться тільки одного – монолітної сили, що їм протистоїть; вони, ніби грифи, злітаються на запах крові: нацисти відчули Франко, вони побачили розлад між комуністами, анархістами й центристами – ось вам удар по Іспанії; поваги від Гітлера не діждешся, він надто ненавидить нас, але страх перед нашою силою стримає його від агресії…»

…Сталін походив по кабінету, зупинився біля вікна, замислено спитав, ніби й не чекаючи відповіді Жукова:

– Цікаво було б до кінця зрозуміти логіку Гітлера та його оточення… Чому вони піддаються арміям західних союзників? Чому не хочуть бодай пальцем поворухнути, щоб хоч якось стабілізувати фронт на Рейні? А можуть, цілком можуть. На що сподіваються, перекидаючи свої війська з заходу на Одер? Навіть коли вони зберуть у Берліні мільйон солдатів, невже Гітлер всерйоз думає, що це зупинить пас? А коли не Гітлер, то хто думає саме так серед його найближчих співробітників? Чи це спроба затримати нас до того моменту, поки англо-американці ввійдуть у Берлін перші? Питання престижу, а не змови?

Він обернувся до Жукова, повільно обійшов великий стіл, на якому панував суворий порядок – журнали «Новий мир», «Знамя» і «Звезда» з різноколірними закладками лежали купкою; так само акуратно лежали нові книжки. Зупинився біля свого стільця з високою спинкою, але не сів, тільки стиха запитав:

– Коли наші війська остаточно підготуються до наступу? Коли зможемо почати штурм Берліна?

Жуков відповів, що план штурму Берліна опрацьований у його штабі, наступ Першого Білоруського фронту може початися не пізніше як через два тижні, маршал Конєв теж буде готовий до цього строку.

– Але, – закінчив Жуков, – війська Рокоссовського, судячи з усього, затримаються, щоб остаточно ліквідувати противника в районі Данціга і Гдині до половини квітня і не зможуть почати наступ одночасно з нами…

Сталін знову походив по кабінету, потім повернувся до столу, пихнув люлькою й сказав:

– Що ж, доведеться почати операцію, не чекаючи дій фронту Рокоссовського… Конче потрібне кардинальне рішення…

Ланки змови

Мюллер поклав на стіл Бормана п'ять сторінок убористого – майже без інтервалів – машинописного тексту й мовив:

– Думаю, цього більш ніж досить, рейхслейтер.

Борман читав швидко; перший раз, як завжди, по діагоналі, роблячи на полях тільки йому зрозумілі помітки; другий раз він проходив по тексту скрупульозно, з олівцем, обдумуючи кожне слово, але тільки в тих рядках, які міг пустити в діло, на інші вже не звертав уваги.

На цих п'яти сторінках Мюллер зібрав і узагальнив дані прослухування розмов Гудеріана і Гелена, що вела його служба останніми днями на прохання Бормана.

Рейхслейтер зразу ж підкреслив цілий ряд фраз: «фюрер зовсім деморалізований», «злочин Гітлера – з погляду законів війни – полягає в тому, що він досі зволікає з евакуацією ставки в Альпійський редут», «Гітлер не хоче дивитися правді у вічі», «катастрофа, мабуть, настане в кінці травня, Гітлер винен у тому, що ми програли виграну кампанію», «те, що Гітлер не дозволяє евакуювати групу армій з Курляндії, те, що він досі не дозволяє перекинути всі війська із заходу на схід, є свідченням того, що він абсолютно відірвався від життя; він живе в бункері затворником, не розуміючи настрою нації, йому невідомо, що в рейху нема хліба й маргарину, він не хоче знати, що люди мерзнуть у нетоплених квартирах; його наказ кидати хлопчиків гітлер-югенду в бій чреватий тим, що через двадцять років у країні не буде достатньої кількості чоловіків того віку, якому доведеться командувати відродженою армією Німеччини», «єдина надія на врятування німецького національного духу полягає в тому, щоб зосередити під Берліном всі наші армії і нав'язати більшовикам таку битву, яка потрясе Захід, бо це буде битва проти ідеї інтернаціоналізму, проти російського комунізму, битва за вічні європейські цінності»…

Борман підвів очі на Мюллера:

– Ви ж розумієте, що такі висловлювання я просто не маю права показати фюрерові, це травмує його раниму душу.

– Рейхслейтер, я догадувався, навіщо вам потрібен цей матеріал, і тому відбирав найделікатніші висловлювання. Були крутіші.

– Ну, знаєте, згарячу все що завгодно можна сказати… І Гудеріан, і Гелен – чесні люди, але вони занадто прямолінійні, армійська каста… Саме тому ваш матеріал – у такому вигляді, як його записано, – не годиться… Будь ласка, підготуйте на півсторіночки такі приблизно дані: Гелен має сказати, що йому потрібний відпочинок, що він не може більше виносити безупинних бомбардувань, і якщо в бункері не чути цього виснажливого гуркоту, то він у Майбаху живе на грані своїх сил… По-моєму, логічно, як вам здається?

– Цілком.

– Ну, а що стосується Гудеріана, то нехай він скаже Тіппельскірху чи Хайнріці, що мріє – після того, як його підлікують, – повернутися в окопи; танкові битви, майстром яких він себе вважає, забезпечать нам перемогу в майбутніх боях. Нехай він скаже – але в досить шанобливих тонах, – що постійні розходження з Кейтелем, а особливо з Йодлем, не дають йому змоги виявити себе як воєначальника, що здобув собі ім'я на полях танкових битв…

– Саме така розмова відбулася у Гудеріана з рейхсфюрером, – зауважив Мюллер.

Борман посміхнувся:

– Це я порадив йому так розмовляти з Гіммлером. Думаю, фюрер доручить саме Гудеріану поїхати в Пренцлау, в штаб групи армій «Вісла», і вручить Гіммлеру наказ про те, що з рейхсфюрера знімається командування…

Мюллер кашлянув, прикривши рот долонею, і тихо запитав:

– Ви гадаєте, що роз'єднання Гіммлера з армією приведе його до ще більшої ізоляції? Позбавить реальної сили?

Борман довго мовчав, потім, зітхнувши, відповів:

– Мюллер, хочу дати добру пораду на майбутнє: ніколи не показуйте тому, хто стане вашим шефом, що ви вмієте вичисляти його думку наперед… Ви, навпаки, мусите всіляко переконувати свого керівника, що вміння бачити грядуще властиве лише йому одному, і нікому іншому… Знаєте, як вам зараз треба було б сказати мені?

– Мабуть, я повинен був, – добродушно відповів Мюллер, – висловити здивування, що така достойна людина, якою всі по праву вважають рейхсфюрера СС, не буде надалі очолювати групу армій «Вісла»; рейх не матиме змоги зайвий раз упевнитися, – який благотворний вплив людей СС на безідейні сили вермахту…

Борман похитав головою:

– Тоді ви зразу розписалися б у тому, що служите дурневі чи параноїку… А я психічно абсолютно здоровий, що, на жаль, позбавляє мене надії прославитися геніальним… Та й я не такий уже дурень… Ні, любий Мюллер, ви повинні були сказати, що таке рішення вас страшенно вразило, потім витягли б ручку й блокнотик та й показали б, що ви нічого не можете самі, а лише вмієте скрупульозно виконувати те, що вам накаже шеф.

Мюллер ледь стримався, щоб не сказати: «Ви нав'язуєте мені свою манеру поведінки, чи варто повторювати? Адже саме пошук породжує нові повороти якості».

Борман, ніби зрозумівши ці думки Мюллера, сказав:

– До речі, саме так, я нав'язую вам стереотип поведінки, який привів мене в те крісло, де я сиджу зараз, і роблю це лише тому, що наші з вами стосунки за останні тижні стали особливими, Мюллер… А тепер скажіть головне: чи зможете ви зробити так, щоб у Кремлі вже завтра дізналися про дві події, зовні нічим між собою не пов'язані. Перше – начальником штабу замість Гудеріана призначено генерала Кребса, якого тримали в тіні тому, що він був службовцем військового аташату в Москві при Шуленбургу, коли той був послом. Кребс дуже добре знав росіян і як тільки міг відстоював своє переконання, що воєнна перемога над Росією неможлива; друге – що на посаду начальника штабу Кребса провів робочий секретар фюрера, якийсь Борман, котрий вважає: саме Кребс у потрібний час зможе домовитися з радянським Верховним Головнокомандуванням про необхідність припинити кровопролиття.

– Зможу, – відповів Мюллер, зовсім упевнившись у тому, що в Бормана існує детально розроблений план врятування, в якому елемент випадкового провалу, звичайно ж, враховано, але головну ставку поставлено на грунтовну планомірність удачі.

– Я вірю вам, – сказав Борман. – Отже, тепер ви маєте право запитувати мене.

– Чи варто, рейхслейтер? Я безмірно відданий вам, ваше сходження свідчить про те, що ви знаєте наперед не два чи три, а сто ходів і розраховуєте їх так, що будь-яке стрясання повітря моїми здивованими словесами може перешкодити вам тримати нитки плану в єдиному клубку задуму.

Борман зауважив:

– Щось ви заговорили, як Шелленберг: аж надто витіювато, а тому – підозріло…

– Кожна людина завжди намагається бодай у чомусь узяти реванш, коли усвідомлює, що в головному, тобто в розумі, реванш неможливий… От я й почав заливатися соловейком, не гнівайтесь…

– Відповідь переконлива… І, нарешті, дві останні позиції, Мюллер… Зробіть так, щоб ваша служба одержала тривожний сигнал із Фленсбурга, з морської бази грос-адмірала Дьоніца, про те, що на борту підводного човна особливого призначення ведуться недопустимі розмови серед офіцерів флоту… І почніть там роботу… Домовтеся з вашими людьми, які обслуговують підводний флот, щоб вони погодилися ввести в екіпаж п'ятьох ваших найдовіреніших колег… Нехай вони їдуть туди негайно… Нехай вони знають, що без вашої команди цей підводний човен не має права відійти від пірса ні на сантиметр… А ось цю папку з рядом питань у справі Рудольфа Гесса я довіряю не вам, а пам'яті ваших онуків. Прочитавши цю справу, можна зберегти головну таємницю рейху чи, навпаки, втратити її, хоч взагалі це було б прикро. – Немов злякавшись, що Мюллер може запитати його про щось, Борман швидко підвівся, віддав папку групенфюреру й сказав: – До побачення, ви вільні!

…Потім він прийняв Кальтенбруннера, перевіривши за годинником неможливість навіть випадкової зустрічі Мюллера з своїм безпосереднім начальником; прочитав три сторінки, які написав у концтаборі Канаріс, запитав, наскільки ці дані цікаві, вислухав відповідь, з неї було ясно, що така інформація в картотеках РСХА не зареєстрована, не кажучи вже про відділи армійської розвідки, сховав аркуші в сейф, зауваживши при цьому:

– А от через мене така інформація проходила, Кальтенбруннер, і це не та інформація! Канаріс віддає вам лузгу, спробуйте з ним ще трохи попрацювати, але, мені здається, ставити на нього немає смислу – вислизне… Якщо знову почне хитрити – ліквідуйте його: нема чого переводити табірну брукву й каву на безперспективну людину…

Потім він попросив Кальтенбруннера влаштувати йому зустріч з посланником Парагваю, але так, щоб ні одна жива душа, крім них двох, про цю зустріч не знала, і пішов зустрічати Кейтеля, який з хвилини на хвилину мав прибути з Майбаха, щоб доповісти фюрерові про становище на фронтах, – це робилося щодня…

…А пізно ввечері, за годину перед вечірньою нарадою в ставці, йому подзвонив Штірліц.

– Через два дні, – сказав Штірліц, коли вони побачилися, – вночі, в генеральному консульстві Швеції в Любеку рейхсфюрер Гіммлер почне новий тур переговорів з графом Фольком Бернадотом. Ці відомості абсолютні, і я вважав своїм обов'язком повідомити вас про це негайно…

– Спасибі, – замислено озвався Борман. – Коли б я не вірив вам і не мав змоги доручити, щоб цей факт перевірили, я назвав би це маячнею… Не за кордоном, а тут, не таємно, а на очах нації, в рейху! Немислимо! Ви повідомили про це Мюллера?

– Ні.

– Повідомляйте тепер його про все, Штірліц. Чим далі, тим мені буде важче приділяти вам час, ви ж розумієте, яка серйозна ситуація. Довіряйте Мюллеру, як мені, він дістав мої рекомендації в більшості позицій, які всіх нас непокоять.

Повернувшись у бункер, Борман пройшов у невеличку кімнату, де постійно жив його помічник, штандартенфюрер Цандер, разом з двоюрідним братом Бормана, начальником гвардії охорони Альбрехтом, і, щільно причинивши двері, сказав:

– Цандер, хто з близьких до рейхсмаршала людей послухає нашої поради?

– Майор Йоханмайєр, – відповів Цандер.

– Та ні, – з прикрістю заперечив Борман. – Він тепер ад'ютант фюрера, а не людина рейхсмаршала… Я питаю про тих, хто повсякчас перебуває разом з Герінгом…

– Полковник Хубер. Він ладен зробити мені будь-яку послугу.

– В нього шрам на лобі?

– Так.

– По-моєму, хтось із його родичів по дружині був зв'язаний із змовниками? Здається, двоюрідний дядько?

– Саме тому я й можу на нього покластися.

– Кандидатура хороша… Ви йому вірите цілком?

– У мене є для цього всі підстави…

– Гаразд… Ви маєте почати з ним роботу в тому напрямку, що Герінгу час уже подумати про передислокацію в Альпійський редут, щоб звідти продовжувати боротьбу з ворогом… Керувати авіацією з Карінхалле неможливо… Ви повинні лагідно, але точно нагадати Хуберу, а той, у свою чергу, рейхсмаршалу, що тут, у канцелярії, все може статися, тому наказ фюрера про те, що саме його, Герінга, призначено наступником Гітлера, може мати величезне значення для долі нації, особливо коли вищепоставлені зрадники доб'ються успіху в таємних контактах з ворогом… Нехай цей Хубер раз у раз нагадує Герінгу, що мир можливий тільки між солдатами, а Гіммлер ніколи не був солдатом, саме тому фюрер і увільнив його з посади командуючого групою армій «Вісла»… Так, так, наказ уже підписано, я вручу його вам… А він, Герінг, – солдат, цього в нього ніхто не відніме… Більше того, пообіцяйте Хуберу завжди тримати його в курсі подій, які відбуваються в бункері. Ще конкретніше – ввійдіть з ним у змову, зігравши роль людини, приреченої мною на загибель… Пообіцяйте йому, що передасте у потрібний момент ту дату, коли Герінг має проголосити себе наступником фюрера.

«Центр. Генерала Гудеріана знято з посади начальника штабу німецької армії. Його наступник – Ганс Кребс, який у минулому опинився в опалі, судячи із слів Мюллера, тому що був «дуже чемний по відношенню до росіян». Юстас».

«Юстасу. Чи можете одержати інформацію про міру готовності Кребса для контакту з тим, кого ми вам назвемо? Центр».

Начальник розвідки даремно чекав, що негайно надійде відповідь на цю телеграму, усвідомлюючи, який великий інтерес вона викличе в Берліні у тих, хто вів свою гру.

Штірліц відчував, як у Центрі ждуть його відповіді, йому тепер було ясно до кінця, що його зрозуміли дома, але він не став відповідати, знаючи, що Мюллер зараз сидить у своєму кабінеті, прикидаючи той варіант відповіді Москві, який йому вигідний, причому – цілком імовірно – він захоче обговорити цю пропозицію з Борманом і лише потім вигадає таку ситуацію, за якої скаже про Кребса те і так, що неминуче зацікавить Штірліца.

…Мюллер приїхав до нього не подзвонивши, перед світанком, стомлений, з помітними синцями під очима.

Увімкнувши приймач, він знайшов хвилю Лондона, настроївся на музичну передачу і тільки після цього важко сів у крісло.

– Зараз я розповім вам дещо таке, – сказав він, покашлюючи, – що кожному розсудливому члену націонал-соціалістської партії може здатися нісенітницею й жахом, але ідіотизм становища полягав в тому, що кожне слово в цьому документі, – він торкнув мізинцем папку, яку передав йому Борман, – істина. Подивіться сюди, Штірліц. Подивіться так, як умієте це робити ви, і поясніть мені, що це таке…