Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц)

Він увімкнув запалення, глянув – автоматично – в дзеркальце і помітив, що по тротуару біжить хлопчик з собакою; він біг перелякано, втягнувши голову в плечі, мабуть, чекаючи нальоту; обличчя в нього було пергаментне і зморщене – таке буває у старих людей перед самою смертю, коли вуха стають надмірно великими, мочка обвисає, робиться сіро-синьою, восковою.

Штірліц повільно перемкнув швидкість, на мить загальмував, підбадьорливо посміхнувся хлопчикові і тільки після цього розвернувся й поїхав до центру – там, біля метро, ще подекуди працювали телефони-автомати. Напевне можна подзвонити з кабачків на Фішермаркте – від «Грубого Готліба» дзвонити нема сенсу, там усі розмови записує районне гестапо, та й сам Готліб завжди на сторожі. За імперським законом від сьомого червня тридцять четвертого року кожен власник ресторану, готелю, вайнштуббе, бару, кафе, пивної був зобов'язаний співробітничати з властями й повідомляти про всіх гостей, поведінка яких бодай трохи може видатися підозрілою. Коли людина, яка прийшла до тебе випити пива, неголена, неохайно одягнена або ж, навпаки, занадто вишукано, особливо в іноземному костюмі (англійський і американський стиль помітні одразу), якщо гість плаче або дуже голосно сміється – словом, коли він хоч чимсь вирівняється з маси, про нього треба негайно повідомити у відділення гестапо. Оскільки циганам і євреям вхід до ресторану, кафе і готелю був заборонений – нелюди, які підлягають знищенню, – а коли почалася війна, відвідувати громадські місця було заборонено також французьким робітникам, яких пригнали в рейх, «остарбайтерам» з Польщі, Югославії та Радянського Союзу, то репресивна система тотального стеження обрушилася на тих, кого фюрер так патетично називав «расою панів»; саме вони, «пани», і стали в'язнями того гігантського концтабору, що іменувався «великим рейхом німецької нації», де «права кожного імперського підданого на свободу і достоїнство» щодня й щогодини проголошувались пропагандистським апаратом доктора Геббельса.

…Штірліц загальмував біля станції метро «Адольф Гітлер Платц», обійшов свій запилений «хорх», подумав, що машину треба зразу ж помити, інакше поліцейські негайно повідомлять по ланцюгу (номер його машини службовий; кожне поєднання літер належало тому чи іншому рейхсміністерству, так легше стежити за пересуванням на вулицях; спецповідомлення про поїздки бонз «середнього калібру» щодня досліджувались особливим сектором дорожньої поліції, а потім донесення про ті маршрути службових машин, які здавалися нестандартними, надсилалися в гестапо).

Опустивши в телефонний апарат дві монетки по десять пфенігів, Штірліц подумав: «Але ж подзвонивши Борману першому, зразу ж настрою проти себе Мюллера. Як він радів, коли казав мені: «Бачите, Штірліц, як легко я вас перевербував, десять хвилин – і все гаразд!» Не треба скидати його з рахунку. В тому, що зараз має бути зі мною, все-таки саме він стоятиме під номером «один»… Я повинен подзвонити до його Шольца й сказати, щоб він доповів шефу, що я повернувся, призначив час аудієнції, бо в мено є надзвичайно важлива інформація… А вже після цього я подзвоню Борману… Молодець, Штірліц, ти вчасно вніс вельми важливу корективу. А кажуть, що від перестановки чисел сума не міняється… Дзуськи, ще й як міняється… Але я все-таки недаремно відкидав від себе те кляте запитання, яке мучить мене з тієї хвилини, як хлопець у барі передав мені наказ повернутися в рейх… Це, звичайно, не наказ, прохання, ясна річ… Я боюсь запитати сам себе: «Чому я повинен повернутися?» Може, в Швейцарії, читаючи наші, російські газети, я просто не зміг збагнути, що вдома знають про те, що може статися в рейху, набагато більше, ніж знаю я, сидячи тут? Але що? Що ж?!»

…Зустрівшись із Борманом – як і минулого разу, в його машині біля Музею природознавства, – Штірліц якоюсь мірою зрозумів, чому Москві було вигідно, щоб він повернувся…

«Так, саме так – я справді вас підозрюю…»

– Здрастуйте, Штірліц, дуже радий вас бачити. Сідайте, – сказав Мюллер, і вмить подовжня гримаса перекосила його ліву щоку. – Хочете випити моєї яблучної горілки?

– Хочу.

– А покуштувати справжнього магдебурзького сала?

– Тим паче.

Мюллер витяг з холодильника, вмонтованого в книжковий стелаж, запітнілу пляшку баварського «айнціану», дерев'яну дощечку з тонко нарізаним біло-рожевим салом, банку консервованих мідій, поставив усе це на маленький столик у своїй кімнаті відпочинку й сказав:

– Якщо не можете не курити – куріть.

– Спасибі. – Штірліц усміхнувся.

Мюллер швидко глянув на нього:

– Чого це ви смієтесь?

– Я колись читав книжку єврейського письменника Шолома-Алейхема… В нього там були цікаві рядки: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна».

– Чудово, – сказав Мюллер і підняв свою чарку. – За ваше благополучне повернення, за те, що ви блискуче виконали свій обов'язок, і за ваші філологічні здібності.

Штірліц випив, закусив салом – воно й справді було смачне – і спитав:

– А чому «філологічні здібності»?

– Тому, що я знаю списки всіх тих євреїв, книжки яких видавалися в Німеччині. Шолома-Алейхема там не було. Його видавали тільки в Росії.

– Правильно. І ще тричі видавав його Галлімар у Парижі.

– Та чорт з ним, з тим Алейхемом, я зараз хотів би знайти серед своєї рідні якогось єврея, незабаром це дуже знадобиться, коли сюди наїдуть жидочки з Америки, а Сталін пришле своїм намісником Іллю Еренбурга… Гаразд, розповідайте про розмову з Борманом… Ви не писали її?

– Ні. І надалі цього не робитиму.

– Чому?

– Тому що після моєї першої з ним зустрічі він і так змінив своє ставлення до вас… Ви ж були в нього після того, як я розповів йому про вашу безмежну відданість?

– Він сказав вам про це?

Штірліц знизав плечима:

– А хто ще міг мені про це сказати?

– Ваш шеф і мій друг Шелленберг, наприклад…

– Мій шеф і ваш друг Шелленберг, мабуть, віддасть мене в руки імперського народного суду за те, що я сприяв зрадницьким переговорам пастора Шлага з англо-американцями…

– А кого представляє Шлаг? За ним хіба стоїть хтось? Він зв'язаний з нами? Чи з партією? Він був і лишився зрадником, Шелленберг знав, кого відправляти в Берн… Мене принаймні Шелленберг поки що не просив зайнятися вами як «пособником ворогів».

– Попросить.

– Ви сказали про це Борману?

– Звичайно.

– Як він відреагував?

– Сказав, що подумає… Але мені здалося, що ви заздалегідь обговорили з ним таку можливість…

Мюллер знову налив чарки, подивився на свою проти світла, похитав головою:

– Якого біса всіх нас потягло в політику, Штірліц?

– Які ми політики? Шпигуни…

– Справжніми політиками на цьому світі є саме шпигуни: вони знають обидва боки медалі, тобто абсолютну правду, а політики звиваються, як змії, аби відчеканити орел і решку на одному боці, а це, погодьтесь, неможливо.

– Саме тому їхня робота буде необхідна в усі часи, ще не кажіть, ілюзія, а люди до неї охочі…

– Борман справді попросив мене подбати про вашу безпеку, ви знову вгадали… Спалося в Швейцарії добре?

– Так само, як і тут.

– Але там не бомблять, тиша…

– А я не реагую на бомбардування.

– Ви фаталіст?

– Ви до чого завгодно доведете, – зітхнув Штірліц.

– Це правда, уміємо, – погодився Мюллер добродушно. – Ну, розповідайте, про що він говорив?

– Про те, що Шелленберг, мабуть, веде й далі своє діло в Швейцарії і готує нове, в Стокгольмі.

– І вам як спеціалістові по зриву переговорів доручено ввійти в ці комбінації Шелленберга?

– Так.

– Але ні Борман, ні ви не знаєте, як це можна зробити?

– Саме так.

– І Мюллер-гестапо, добрий, старий тато-Мюллер повинен допомогти вам у цьому?

– Повинен.

– А як він це зробить? Що він, мудріший за всіх? Я не знаю, як підкрастися до вашого шефа. Я сушу собі голову другий день і нічого не можу придумати. Краще викладайте ваші міркування, Штірліц, ви розумний і хитрий… Сміливо кажіть усе, що спаде на думку, а я вас коригуватиму…

– Групенфюрер, якщо ви вже не знаєте як, то навіть я при всій своїй хитрості взагалі нічого не придумаю…

– Штірліц, я не люблю, коли кокетують… Та ви й не вмієте кокетувати, ви дуже розумні для цього… Розкажіть мені весь хід операції по Вольфу… З самого початку… Англійці, мабуть, все-таки були праві, коли вирішили – у судовому розгляді – жити за законами аналогії… Я слухаю…

Штірліц зрозумів: почалася перевірка. «Він хоче послухати, як я викладатиму йому свою версію всієї справи… А він ще раз перевірятиме її, виходячи з донесень агентури, розшифровки моїх телефонних розмов, рапортів служби спостереження… Зараз він підніметься й підійде до шафи або кудись іще, де в нього є кнопка, яка вмикає запис… Навряд чи він зважиться, сидячи навпроти мене, шарити рукою в кишені, щоб увімкнути диктофон, він надто великий професіонал, він вичисляє контрагента заздалегідь…»

Але Мюллер не встав з крісла, він просто присунув до себе маленький пульт, що лежав на столі, натиснув на кнопку й сказав:

– Я запишу вас, потім послухаємо разом, коли якийсь вузол буде незрозумілий, повернемося до нього й проаналізуємо заново. Згодні?

– Звичайно, – відповів Штірліц і знову, уже вкотре, подивувався з цієї людини, з її зовсім особливої логіки. – Так от, мені доручили вести роботу з пастором, якого Шелленберг, мабуть, уже давно тримав на думці для прикриття Вольфа – на випадок, коли переговори з Даллесом закінчаться невдало чи відомості про них дійдуть до фюрера… Я працював із Шлагом не без інтересу: це – достойна людина, в цього своя позиція, він безстрашний, готовий на все, аби тільки з німцями уклали мир якнайшвидше… У Шлага досить широкі зв'язки серед учасників руху пацифістів, про нього знають у Ватікані, з екс-канцлером Брюнінгом його зв'язує давня дружба… За легендою він мав увійти в контакт з Даллесом, назвавши імена кількох достойних людей у переговорах про мир, бо він – за словами агентів Даллеса – немає в рейху опори на ті реальні сили, які зможуть утримати в країні порядок і не дозволять, щоб Німеччина стала поживою для росіян – повною мірою, а не так, як було вирішено в Ялті. Від Брюнінга до Шлага надійшли дані, що Даллес почав переговори з обергрупенфюрером Вольфом. Але й це не все: Шлаг – і це найголовніше, з чим я до вас приїхав, я не сказав про це Борману, цініть мою вірність – вичислив, що операція Вольфа планувалася не тільки вашим другом і моїм шефом, а й досить серйозними силами в генеральному штабі і в міністерстві закордонних справ…

– Факти? – закашлявшись, запитав Мюллер.

Штірліц зрозумів, що той навмисне закашлявся, не хоче, щоб голос його був на плівці, кашель змінює голос до невпізнанності, однак, відзначив Штірліц, на його пасаж про генштаб і дипломатів Мюллер клюнув, одразу зажадав фактів. «Ну що ж, я дам тобі факти, тільки погано, що я не розповів про цю мою ідею пасторові, вони, я думаю, зараз до нього підкрадатимуться… Треба зробити все, щоб Мюллер, саме Мюллер, доручив мені поїхати до Швейцарії. Я повинен так повести себе під час допиту, а це допит, ясна річ, аби залишити щось таке на денці, що стало б украй необхідним Мюллерові… Потрібен гачок, тільки тут не треба поспішати, тільки б повести мені, тільки б розбудити у цій стомленій людині фантазію… А як її розбудиш? Інтересом, особистим інтересом, він розумний, він знає, що думати тепер треба тільки про себе самого, все програно. Але. ж і він заложник у Гітлера. Вони всі заложники, боягузливі, маленькі заложники в руках хворого, напівпаралізованого маніяка… Он який жах! Чому таке можливо? Правильно кажуть: «Не сотвори собі кумира». Вони думали, що їхній кумир приведе їх до світової могутності, покладе їм до ніг людство… Мала інтелігентність, відсутність справжнього знання завжди породжують доктрини саме такого роду, адже вчитися не всі люблять, а дітей часом примушують читати історію, студіювати іноземні мови. Доктрина націонал-соціалізму розрахована на ледарів, на тих, хто найбільше полюбляє спортивні ігри, розважальні програми по радіо й кухоль пива ввечері, після того, як відсидів роботу…»

– Факти цікаві, – сказав Штірліц. – Хоча Шлаг мені далеко не все відкриває – він багато чого тримає в резерві, для торгу, – але склад його логіки в даному випадку абсолютний. Ось його схема: чому Вольфа зняли наприкінці минулого року з поста начальника особистого штабу рейхсфюрера? Адже це – крах, падіння, чи не так?

Штірліц подивився на Мюллера, ждучи відповіді; той мовчав; Штірліц, чітко уявивши, як повільно й шорстко тягнеться плівка в диктофоні, глузливо запитав:

– Групенфюрер, ви не хочете, щоб ваш голос був на одній плівці з моїм голосом?

Мюллер мовчки кивнув.

– Добре, я зрозумів. Слово «групенфюрер», яке я щойно сказав, легко зітреться, плівка, мабуть, шведська, добре склеюється, ривка при прослухуванні не буде… Продовжую… Так зване «падіння» Вольфа було першою фазою операції, задуманої тут, у Берліні, в цьому будинку… Наступною фазою було підключення генерального штабу, який зобов'язаний був дати згоду на призначення Вольфа заступником командуючого групою військ у Північній Італії. Армія – за підписом генерал-полковника Гудеріана – дала таку згоду. Норми протоколу вимагали, щоб факт приїзду Вольфа в Італію було обговорено по дипломатичних каналах з урядом Муссоліні. Листування з цього приводу зберігається в архіві міністерства закордонних справ. Чорний мундир СС, наш з вами, такий тенденційний, Вольф спритно змінив на зелений френч – військова людина, каста служивих, за всіх часів генерали ворогуючих армій періодично сідали за стіл переговорів… І сталося все це ще напередодні нашого наступу проти союзників в Арденнах. Отже, комбінація справді готувалася заздалегідь? Більше того, Шлаг вважає, що коли Шелленберг заарештував Канаріса, сам на сам, без свідків, адмірал, очевидно, віддав йому такі зв'язки, які гарантували Вольфу цілком надійний контакт з Даллесом, і якби не моя… ні, скажемо, наша з вами робота по пастору, переговори напевне могли б закінчитися повним успіхом… Ви просили мене викласти факти; я виклав вам хід логічних роздумів пастора – це, якщо хочете, факти. Їх тільки треба ретельно перевірити: хто конкретно готував у штабі вермахту наказ про Вольфа для Гудеріана? Шелленберг напевно діяв через свої особисті зв'язки, а може, й через дуже довірену агентуру в армії. Найближче за всіх до Гудеріана стоїть Гелен. Його робота змикається з тією діяльністю, якою займається другий підрозділ Шелленберга. Може, він, Гелен?

Мюллер вимкнув запис, наблизився до Штірліца, запитав:

– Ім'я Гелена вам назвав Шлаг?

– Ні.

– У вас є якісь причини вважати Гелена близькою людиною Шелленберга?

– Ні… Припущення.

– Хитруєте?

– Щирий, як дитя.

Мюллер раптом злякався; страх був несподіваний, бо – вкотре вже! – він ловив себе на тому, що Штірліц немовби читає його думки, на диво поінформований про його вчинки і наперед знає те, що він таємно від усіх замислив. Раніше, ще до того, як він дістав дані про зв'язки Штірліца з секретною службою, найімовірніше з російською, що тепер давали можливість розстріляти його тут, у кабінеті, таке вгадування захоплювало групенфюрера, але зараз він відчув жах, тому що – вперше в житті – усвідомив свою нікчемність і трагічну безнадійність становища, в якому опинився через клятого австрійського психа.

«А якщо зараз спитати його про контакти з росіянами в лоб? – подумав Мюллер. – Я побачу своїми очима, як він здригнеться від жаху, і мені буде не так страшно, як стало тільки що. Ні, – сказав він сам собі, – ти не маєш на це права. Штірліц – твоя козирна карта, і ти розіграєш її так, щоб побити нею будь-якого туза. Але гра буде кривава, і коли він зрозуміє мене, відчує, що я знаю щось, але мовчу, буде непоправний програш».

– Ну, добре, це вже цікаво – з Геленом, спасибі, Штірліц. Ви обговорили зв'язок з пастором?

– Так.

– Обопільний?

– Так.

– Віддасте мені його адресу?

– Звичайно.

– Тепер ось що… Прикордонна варта повідомила, що ви пересікали кордон не сам, а з дамою. Це правда?

– Ні. Неправда. Я перевіз через кордон не тільки фрау Кірштайн, а й двох її дітей.

– Хто вона?

– Біженка. Її чоловік працював у нас на заводах Круппа, спеціаліст годинникової техніки, швейцарець… Загинув… Вона стояла на дорозі, тільки-но закінчився наліт варварів…

– Якого віку діти?

– Немовлята… Я, на жаль, погано розбираюсь у цьому… Вони дуже пищали…

– Де вона вийшла в Швейцарії?

– У Берні.

– Біля готелю?

– Так.

– Назва?

– «Золота корона»…

Мюллер знизав плечима:

– Чому республіканська Швейцарія так полюбляє королівські назви, пов'язані з атрибутами тиранічної влади?

– Я думаю, що в нас незабаром, навпаки, республіканських назв готелів буде понадміру… Кожен з загостреним інтересом ставиться до того, чого не має сам.

– Хм, можливо. У Берліні напевно з'являться готелі «Російський двір», «Калинка» і «Самовар»…

– А в Мюнхені «Уолдорф Асторія» і «Пенсільванія», – додав Штірліц.

Мюллер кивнув, потягся стомлено, запитав:

– А кого ви шукали в пансіонаті «Вірджінія»?

– Ви стежили за мною в Швейцарії?

– Я прикривав вас.

– У такому разі відповідаю: у «Вірджінії» я шукав професора, який контактував з пастором.

– Чому пастор сам не пішов у «Вірджінію»?

– Тому що я інструктував його про заходи безпеки. Професор… я забув його ім'я… не прийшов до пастора на зустріч… Досить поінформована людина. Він представляв якусь групу в рейху, глибоко законспіровану… Чомусь він покінчив з собою…

Мюллер дістав з кишені френча – лінивим, повільним жестом – маленький аркушик, поклав на стіл перед Штірліцом:

– Саме він приніс на нашу конспіративну квартиру цю шифровку. Пригадуєте, я показував її вам, коли мені довелося посадити вас у камеру? Цікаво, правда ж? Шифр точнісінько, як у радистки, чарівної молодої дами…

«Якщо він примусить мене писати лівою рукою, буде погано, – подумав Штірліц, розглядаючи свою шифровку. – Треба заздалегідь підготувати себе до цього. Провал? Випадок? Може, він веде гру? Але Борман навряд чи став би розмовляти зі мною так, як розмовляв, якби Мюллер сказав йому про свої підозри».

– Ви підозрюєте мене, групенфюрер?

– У якійсь мірі.

– І яка ця міра?

– Я підозрюю вас у тому, що ви почали свою гру. Така собі, знаєте, «мінівольфіада»… А чому б і ні? По-людськи я можу зрозуміти вас – у нашій державі «національної спільності» кожен зараз думає тільки про себе.

– А коли я справді веду таку гру? – неквапливо запитав Штірліц. – Коли я скажу вам, що граю свою партію, не дуже сподіваючись навіть на вас, хоч ваш план зникнути в ту мить, як тут гуркотітиме канонада союзників, здається мені оптимальним? Адже ви досі не сказали мені: з ким ми підемо? Куди саме? Яким чином? Ви хочете бути хазяїном діла, але у ваше діло я вкладаю не гроші, а життя. Тому я так трепетно й акуратно поводився з пастором.

– І так хвацько сховали кудись його сестру з виродками, що бідолашний Айсман мало не повісився. Де вони?

– У Швеції.

– Не брешіть.

– Тоді не запитуйте.

– А якщо я знайду її, пастор прийме мене у вашу компанію?

– Він прийме вас у компанію, якщо ви санкціонуєте мою з ним роботу. Продовження роботи, так буде точніше.

– У чому вона полягатиме?

– В тому, щоб він, Шлаг, став фігурою, яка представляє реальні сили в рейху. Він, а не Шелленберг.

– Ви думаєте, що Даллес зважиться проміняти шило на мило? Гадаєте, моє ім'я для нього привабливіше, ніж ім'я Вольфа? Мене ніхто не вводив у комбінацію, як Вольфа, – ні Гіммлер, ні генеральний штаб, ні дипломати… Я – фігура для настрашки, це й дурень знає.

– Але ви маєте змогу організувати такі матеріали на людей армії, що виламаєте їм руки й примусите їх погодитись увійти в наше діло… А з ними Даллес сяде за стіл, незважаючи на прикру невдачу з Вольфом.

– Коли у вас призначена зустріч із Шелленбергом?

– Ви ж знаєте…

– Його апарат ми поки що не прослухуємо.

– О дев'ятнадцятій тридцять.

– Знайдіть можливість поставити йому запитання: «Від кого Сталін міг дізнатися про переговори в Берні?»

– А у вас є такі дані?

– Штірліц, я попросив вас поставити Шелленбергу запитання і вислухати його відповідь. Це все…

– Ви впевнені, що я вийду живим з його кабінету?

– Впевнений. Я не впевнений у тому, що ви прокинетесь завтра вранці у вашому Бабельсберзі, от у цьому я по-справжньому не впевнений. Саме тому я прикріпляю до вас мого шофера… Так, так, шофера, у вас болить кисть правої руки, вам важко водити машину – скажете про це Шелленбергу… – Мюллер натиснув на одну з кнопок у панелі, на дверях зразу ж з'явився Шольц. – Де Ганс?

– Чекає.

– Будь ласка, запросіть його.

Увійшов шофер.

– Ганс, з сьогоднішнього дня ти станеш нянькою в цього чоловіка, – сказав Мюллер. – Його життю загрожує небезпека. Ти ночуватимеш у нього в домі, на першому поверсі, ти нікому не відчиниш дверей, жодній живій душі; мій знайомий не має права ризикувати собою, ти повинен бути нерозлучний з ним і служити йому так, як служив мені і моєму нещасному хлопчикові. Тобі ясно все?

– Мені ясно, групенфюрер.