Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц)

Інформація для роздумів – I
(ОДЕССа)

Ідея створення цієї таємної організації належала Мюллерові. Він розумів, що врятувати есесівські кадри після краху рейху буде нелегко, практично неможливо, якщо вже зараз, у березні сорок п'ятого, не конституювати діло. І коли ідею затвердять, тоді можна буде фінансувати створення надійних шляхів перебазування есесівців у Латинську Америку, Іспанію, Португалію і в монархічні арабські країни пронацистської орієнтації. Купувати – через підставних осіб – особняки, автомобілі, яхти, невеличкі готелі на узбережжі Середземного, моря для того, щоб там стали опорні бази СС; вербувати іноземців, які працюватимуть на організацію; готувати надійну агентуру на кордонах, у поліцейських апаратах, у залізничних, авіаційних та океанських компаніях світу.

У Мюллера були інформатори, тісно зв'язані з Ватіканом, і він знав, що син Бормана, двадцятирічний Алоїз, мав ось-ось прийняти сан священика, що суперечило духу нацистської моралі. Проте він не був відступником, а дістав санкцію Гітлера на такий крок; Мюллер здогадувався, що рейхслейтеру вдалося лагідно переконати фюрера в тому, що хлопчик «жертвує світською кар'єрою» для того, щоб втертися в кола клерикалів, близьких до папи, в ім'я ідеї націонал-соціалізму і аж ніяк не всупереч їй.

І лише наприкінці березня до Мюллера дійшла інформація, яка остаточно переконала його в тому, що Борман готує таємні канали для переміщення по світу найвірніших йому членів НСДАП, вважаючи, що для цього він зможе використати зв'язки з деякими священиками Ватікану з тамошнього відомства закордонних справ, які контактували з Берліном, починаючи з тридцять третього року, коли Гітлер ще тільки-но прийшов до влади.

Мюллер намагався з'ясувати, як Борман вибудовує свої таємні канали переміщення, але рейхслейтер умів берегти таємницю. І все-таки Мюллерові пощастило одержати дані, що ряд функціонерів НСДАП, акредитованих при посольствах у нейтральних країнах, веде активну роботу, пов'язану з можливістю нелегальних переміщень по світу всіх тих, кого можуть оголосити військовими злочинцями.

І тоді він дав зрозуміти Борманові, що знає набагато більше.

– Ну то й що? – запитав рейхслейтер, не підводячи на Мюллера очей. – Припустимо, що мої люди справді ведуть таку роботу. Ви підозрюєте когось із них у нечесній поведінці? В користолюбстві? Вони приховують від мене факти? Брешуть?

«Коли ж він почне говорити зі мною відверто? – подумав Мюллер. – Він завжди недоговорює, завжди чогось побоюється, нікому не вірить… Тоді навіщо він запросив мене бути з ним у всіх його починаннях? Навіщо він після зустрічі з Штірліцом казав про необхідність постійного співробітництва, щоб координувати спільні дії? Коли він зрозуміє, що не можна не вірити один одному? Коли він почне говорити правду?»

– Я нікого ні в чому не підозрюю, рейхслейтер, особливо, коли йдеться про ваших людей. Просто я думаю, що вам не з руки займатися технічними питаннями – навіть якщо вони стосуються такої важливої справи, як доля функціонерів НСДАП. Техніка – все-таки справа техніків, подібних до мене, а не політиків… Ваші недоброзичливці, коли дізнаються про це, неодмінно звинуватять вас у пораженстві; скажуть, що вже є відділ закордонних організацій НСДАП на чолі з Боле, навіщо дублювати організацію; більшовиків розіб'ють під Берліном, перемога близька і таке інше… А моя фірма має право просити санкцію створити запасний таємний центр, який дасть нам змогу – в разі трагічного закінчення битви – врятувати сотні тисяч вірних борців націонал-соціалізму. Я замотивую таку необхідність тим, що серед ряду наших дипломатів і військових існує думка про можливість сепаратного миру; такі відщепенці не мають права бути без нагляду за кордоном; конче потрібно негайно кинути за рубіж моїх людей, які стежитимуть за мерзотниками в будь-якому куточку світу, щоб покласти край їхнім злочинним намаганням… Я навіть ладен для цього попросити в Шелленберга якісь там дані про те, що, мовляв, у Латинській Америці зріє зерно повстання проти янкі; це, гадаю, зацікавить фюрера – наступальний аспект, а йому таке зараз мов бальзам на рани…

– А що? – Борман почесав мочку вуха. – Хороша пропозиція. Складайте меморандум, я постараюсь переконати фюрера в розумності такої пропозиції… У вас є прикидки?

– Я вже відрегулював канали для таємного переміщення потрібних людей з рейху в безпечні місця. В Європі є готелі, які можна взяти даром; в портах Латинської Америки стоять яхти без хазяїв, їх можна придбати за півціни у далеких родичів… У мене все готове, але мені потрібна санкція на дії; ви ж розумієте, що активність моїх людей за кордоном зразу ж помітять резиденти Шелленберга, отже, Гіммлер поставить мені запитання: з якою метою? для кого? хто санкціонував?

– Ну, а якщо два перших запитання із названих вами трьох спочатку поставлю вам я?

– Відповідаю… Вам – відповідаю… В моєму розпорядженні тепер сімдесят тисяч чудових документів – паспорти, ліцензії водіїв, нотаріальні свідоцтва – з Парагваю, Аргентіни, Португалії, Іспанії, Єгипту, Сінгапуру, Чілі… Проведено бесіди з сімома тисячами тих членів СС, які становлять інтерес для нашої майбутньої роботи: активні, розумні, молоді, спритні… Щоб випробувати ряд каналів виходу, я санкціонував гру: відправив одного з моїх колег з фальшивим паспортом через усю Німеччину з наказом нелегально пересікти наш кордон з Швейцарією, потім попасти до Італії, пробратися в Рим і поміняти мою фанеру на справжній ватіканський паспорт.

– Хто у вас у Ватікані? – спитав Борман.

– Я можу передати вам списки, я плутаюсь в італійських прізвищах.

– Спасибі. Мені буде цікаво подивитися, я зовсім не інформований про Ватікан, – сказав Борман. (Мюллер знову подумав: навіщо завжди брехати? Яка з цього користь? Адже його син Алоїз у Ватікані). – Продовжуйте, – попросив Борман. – Я слухаю.

– Я попередив цю людину, – зітхнувши, сказав Мюллер, – що в разі провалу – якщо це станеться в рейху, в Швейцарії чи в Італії – я йому не допоможу, відречусь, зраджу, все мусить бути наближене до бойової обстановки…

Мюллер пошарив у кишенях, вийняв зім'ятий бланк міжнародної телеграми, простяг Борману.

– Що це? – спитав той.

– А ви подивіться… Він уже надіслав мені звістку із Буенос-Айреса… На текст не звертайте уваги… Розшифровується це так: «Влаштувався працювати агентом по рекламі в іспанській фірмі «Куелья». Можу придбати два будинки в безлюдному районі біля Пунта-Аренас, де в можливість приймати судна середнього каботажу і підводні човни. Потрібно сорок тисяч доларів. Готовий улаштувати трьох колег. Обмін документів у Ватікані пройшов ідеально».

– Вважаєте, що таким чином можна буде організувати нові резидентури СС повсюдно?

– В Росії – навряд, – хмикнув Мюллер. – А от у Латинській Америці, там, де сильні наші позиції, діло піде.

– Як довго йшов туди ваш молодий колега?

– П'ять місяців.

– Виходить, уже в листопаді минулого року ви почали думати про те, як рятувати ваших людей – після поразки? Чи не занадто рано ви стали ховати рейх?

– Я зрозумів, – сухо відповів Мюллер, – що на рейх чекає похорон, уже в лютому сорок третього, після Сталінграда.

– Ви мені смієте говорити отаке?!

– Рейхслейтер, а ваші люди почали працювати в цьому ж напрямку ще раніше…

– Мої люди були, є і будуть вірні фюреру, який упевнений у перемозі!

Мюллер кашлянув, прикривши рот долонею:

– Я торопію, коли відчуваю недовір'я… По-моєму, час нещирості кінчився… Пора вже говорити один одному правду…

Борман встав, походив по кабінету, потім зупинився біля вікна, припав лобом до шибки і, не обертаючись, сказав:

– Викладіть мені структуру організації. З яких підрозділів вона складається? Як і через кого підтримуватимуться контакти з іноземцями? Скільки буде залучено – тепер і в майбутньому? Принцип відбору членів? Хто затверджуватиме кандидатів? Який статут членів та їхніх родин? Форма зв'язку між членами організації у різних регіонах світу? Де дислокуватиметься штаб? Його структура? Хто віддаватиме накази? Їхня форма?

Мюллер знову кашлянув, подумавши, що головне запитання – про штаб і його структуру, тобто, кажучи мовою нормальною, про те, хто стане на чолі таємної організації, – Борман поставив у самому кінці, підкинувши його як щось другорядне, хоч було ясно, що насправді це цікавить його найбільше.

Однак, прийнявши гру рейхслейтера (спробуй не прийми!), Мюллер став відповідати в тій послідовності, яку запропонував Борман.

– Структура організації має бути, мені здається, двошаровою. Спочатку ми легендуємо її як таємний консорціум, покликаний – у разі потреби – забезпечити врятування офіцерів СС, які – згідно з декларацією Сталіна, Рузвельта і Черчілля – є воєнними злочинцями, всі гуртом, без розбору, за те тільки, що служили в головному управлінні імперської безпеки і в армії. Оскільки мої люди зникнути в Німеччині не можуть – усі вони були на виду, а ми знаємо, який розгул зради виникає після державного краху, – мова може й мусить іти про передислокацію найцінніших борців СС за кордон. Але другий, справжній напрямок структури цієї організації полягає в тому, щоб уже зараз закласти опорні пункти в усіх регіонах світу для продовження нашої боротьби в майбутньому. Контакти з вірними нам іноземцями зміцнять ті офіцери, яких ми передислокуємо негайно; пропаганда Геббельса працює прекрасно, здалеку все видається інакшим, ніж зблизька. До того ж грамотних, на щастя, небагато. Люди більше вірять чуткам, а тому зараз ще є можливість працювати в обстановці найбільшої сприятливості в Аргентіні і Парагваї, в Іспанії і Португалії; ми ще до кінця не використали можливості наших японських бойових союзників у Сінгапурі й Індонезії, в Бірмі і на Борнео. А саме там традиційно зосереджено найбільші торгові точки, пов'язані з Лондоном і Канадою, – чудовий шлях для проникнення в Америку і Європу… Думаю, ви пробачите мені несанкціоноване свавілля: я вже обговорив з моїми друзями з наших автомобільних, хімічних та авіаційних концернів деякі аспекти перспективного плану створення в тих регіонах Азії своїх філіалів… Союзники, певна річ, спочатку полютують собі на втіху, можливі санкції проти наших промисловців, але ж економіка сильніша від емоцій. Куди Заходові подітися без Німеччини?

– Концерни подали вам міркування в письмовій формі?

Мюллер посміхнувся:

– Хіба вони підуть на це, рейхслейтер?

– А чому б ні?

– А тому, що вони бояться ваших представників у правліннях. Якби вони мали санкцію, тоді інша справа – розгорнуті пропозиції складуть за тиждень…

– І потім про них дізнаються союзники… А ті будуть приємно здивовані, чому цим перспективним проектом так цікавилась людина на прізвище Мюллер… Все, що відбувається, відбувається – так чи інакше – на краще.

– Коли б то все, – зітхнув Мюллер. – Не все, рейхслейтер, хоч і на цей раз ви знову праві – я не додумав про можливість розголосу інформації.

– Отже, не завжди помиляється Борман? І в ньому бувають часом не зовсім марні думки? – усміхнувся рейхслейтер. – Далі, будь ласка.

– Що стосується кількості залучених у таємну організацію СС, то мені зараз важко назвати точну цифру, але за попередніми моїми підрахунками приблизно тридцять тисяч…

– Який принцип попереднього підрахунку?

– Знову-таки, якби я міг собі признатися, що цей підрахунок був по-справжньому необхідний уже два-три роки тому, якби ми взяли за обов'язкове правило допускати на початку справи можливість програшу, а не тільки перемоги, то я продумав би систему, і, повірте, це була б непогана система… А зараз мені довелося піти досить примітивним шляхом: я почав з того, що згадав кількасот людей з мого апарату, яких просто треба буде врятувати… Всі керівники моїх референтур з російського, українського, польського, французького, єврейського, іспанського секторів, усі ті, хто здійснював нагляд за промисловістю й банками, ті, хто курирував питання ідеології, церкву, молодіжні організації, ті, хто керував роботою в концентраційних таборах, повинні – якщо, звичайно, ви схвалите мій задум – почати вже зараз підготовку до передислокації в заздалегідь підготовлені центри… Опорні бази я беруся налагодити в Базелі, Асконі, Мілані, Ватікані, Пальма де Мальорці, Барселоні, Мадріді, Лісабоні, Буенос-Айресі, Асунсьйоні…

Борман подивився на карту світу й сказав:

– Цілком конкретна лінія… Непогано…

– Щодо принципу відбору, то тут, звичайно, можливі певні витрати, знову ж таки через фактор часу… Далеко не всі керівники відділів гестапо – мої люди; Кальтенбруннер часто призначав своїх людей – тих, кому він протегував… Отже, я не можу покладатися на абсолютну компетентність усіх моїх підлеглих в областях… Але в Гамбурзі, Мюнхені, Осло, Ганновері, Любеку, Копенгагені, Фленсбурзі, Бремені, Вюрцбурзі, Мілані, Веймарі, Дрездені в мене сидять цілком надійні люди, я їм довіряю повністю, вони думають так само, як і я, якщо ви дозволите, я доручу їм скласти списки, – Мюллер хмикнув, – звичайно, усно, зовсім не фіксуючи цього в документах… З приводу затвердження кандидатів – довірте мені провести попередній відбір, а потім ви благословите його остаточно. Що ж стосується членів сімей майбутньої організації СС, то вони мають бути спочатку переконані, що їхній годувальник загинув… Тільки так, хоч це й жорстоко… Інакше почнуть шукати… А за їхнім пошуком стежитимуть вороги, і це приведе до розшифровки всієї справи. Щодо форм зв'язку між майбутніми регіональними групами, то це питання змикається з вашим запитанням про штаб. Я гадаю, що штаб доведеться очолити мені… Якби ви санкціонували при цьому ще одну для мене посаду – спеціальний помічник фюрера НСДАП Бормана з питань СС, – тоді наша справа набула б такої важливості, що дала б змогу провести всю необхідну роботу в максимально короткий строк… Звичайно, така посада, – Мюллер посміхнувся, – також не повинна фіксуватися в документах, принаймні поки що…

– Ви забули прізвище мого друга Гіммлера… Його поки що ніхто не знімав з посади рейхсфюрера СС…

– Знімуть. Треба, щоб зняли, – спокійно відповів Мюллер. – Ви ж розумієте, що одіозність рейхсфюрера не дозволить йому жити в підпіллі… Та й потім…

– Що?

Мюллер знизав плечима, зітхнув.

– Продовжуйте, будь ласка, – сердито сказав Борман. – Це нечемно – обривати думку.

– Він – ваш ворог, рейхслейтер, навіщо ж на нього зважати? Його треба виводити з розрахунку.

– А Кальтенбруннер? – замислено спитав Борман. – Чому б йому не стати фюрером організації, а вам – його начальником штабу й заступником?

– Тому що я не вірю Кальтенбруннеру, – відповів Мюллер.

– У вас є на це підстави?

– Є.

– Викладайте.

Мюллер похитав головою.

– Не буду, рейхслейтер. Будь ласка, пробачте мені, але я цього не зроблю… Я ніколи не був донощиком, зважте… Ви самі можете переконатися, що це правда, перевіривши Кальтенбруннера.

– Яким чином? – діловито спитав Борман.

– А ви попросіть його попрацювати з Канарісом.

Борман здивувався:

– Чому саме з Канарісом?

Мюллер відповів жорстко:

– Я сказав вам те, що вважав за можливе, рейхслейтер…

Борман знизав плечима, знову підвівся, походив по кабінету, потім спитав:

– Як ви хочете назвати нашу таємну організацію офіцерів СС?

– По перших літерах: ОДЕССа[3]3
  ODESSA (нім. «Organisation der ehemaligen SS-Angehorigen», «Організація колишніх членів СС») – міжнародна нацистська організація-мережа, заснована колишніми членами СС, які вижили після Другої світової війни. В основному члени ODESSA прагнули залишити Німеччину, виїхавши в країни арабського Сходу та Латинської Америки. Використовувались такі країни, як Аргентина, Єгипет, Бразилія, Німеччина, Італія, Швейцарія і Ватикан, члени групи діяли також в Буенос-Айресі і допомогли Адольфу Эйхманну, Йозефу Менгеле, Еріху Прібке, Альберту Хайму, Едуарду Рошманну і багатьом іншим членам СС знайти там свій притулок.


[Закрыть]. І велике вам спасибі за те, що ви назвали ОДЕССу нашою організацією…

– Розгортайте роботу, Мюллер… І як слід подумайте, щоб траса нашої ОДЕССи починалася з Берліна, звідси, з рейхсканцелярії… Обладнайте запасні штаби цієї траси тут, у Берліні, тому що не за горами вуличні бої, так, так, саме так… Підвали, метрополітен, підземні комунікації – все ви повинні знати досконало, щоб орієнтуватися в цьому лабіринті, як піп у Ветхому завіті…

Задушне відчуття кільця

– А чому б вам самому не пустити собі кулю в лоб, штандартенфюрер? – спитав Шелленберг, поклавши свою м'яку жіночу руку на плече Штірліца. – Гарантую прекрасний похорон.

– Я логік, – відповів Штірліц. – Люди моєї породи бояться підганяти події: шльопнеш себе, а через годину з'ясується, що ти потрібен живий…

– Мені значно вигідніше, щоб ви були мертвий.

– Щоб було на кого звалити провал переговорів Вольфа з Даллесом?

Шелленберг зітхнув:

– Звичайно… Ну, розповідайте, про що ви говорили з Мюллером…

– Про операцію в Швейцарії.

– Признайтесь чесно: на чому він вас узяв?

– На знанні. Він знає більше за мене. Він знає все.

– Якби він знав усе, ви вже висіли б на дибі, а мене тримали б в одній камері з Канарісом. Він знає тільки те, що йому слід знати. А от мені знову потрібен ваш піп… І ще хтось, через кого ми гнатимемо дезінформацію вашому новому покровителеві Мюллеру. Вас цікавить, чому я розмовляю з вами так відверто, незважаючи на те, що ви провалили діло?

– Не я.

– А хто?

– Ми. Всі ми. А насамперед Вольф.

– Ви думаєте, що кажете?

– Думаю, думаю, завжди думаю… То чому ж ви й зараз зі мною відверті, хоч я й провалив діло?

– Тому що ви розумієте: зв'язувати себе з Мюллером міцно – безумство. Ми, розвідка, можемо виринути. Він, гестапо, приречений на те, щоб утонути… Ви справді вже були в нього?

– Був.

– Він викликав вас? Не повідомивши про це мене?

– Ви ж усе прекрасно знаєте, бригадефюрер… Я думаю, офіцер прикордонної варти на нашому «вікні» коло Базеля, де я переправляв пастора Шлага, був перевербований Мюллером, як-не-як це «вікно» було вашим особистим, у матеріалах гестапо воно не проходило… Через цього офіцера Мюллер вийшов на пастора. За старим пустили «хвіст», у Швейцарії поки що сильні позиції баварця, в об'єктиві інтересу пастора виявився, відповідно до нашого плану з вами, Даллес. Той вивів його на Вольфа; молода нація, розвідку тільки-но починають, досвіду мало – засвітились. Тому, що пастор підпорядкований мені, Мюллер загнав мене в глухий кут. Він не сказав мені й сотої частки того, що знає. Але він знає все. І про цю нашу розмову я мушу йому доповісти… Будь прокляті вовчі закони нашої фірми, але не я її заснував.

– І не я… Що ви йому віддасте з нашої розмови?

– Те, що ви дозволите…

Шелленберг підвівся, походив по кабінету, зупинився біля книжкової шафи, взяв книжку в старовинній оправі (сап'ян із золотим обрізом), розгорнув потрібну йому сторінку (закладену червоною тасьмою) і почав читати:

– Батько іронії й гумору Свіфт уже за молодих літ передбачав своє божевілля. Одного разу, гуляючи в саду з Юнгом, він побачив берест, на верхів'ї якого не було листя. Свіфт сказав Юнгу: «Я так само почну вмирати від голови». Страшенно гордий з вищими сановниками, Свіфт залюбки ходив до найбрудніших кабаків і там проводив дні й ночі у товаристві картярів, бандитів і повій. Хоч він був священиком, проте писав книги антирелігійного змісту, і тому про нього говорили: «Перед тим як дати йому сан єпископа, його треба заново охрестити». А сам про себе він написав так: «Слабоумний, глухий, безсилий, невдячний». Непослідовність його дивовижна: він був у відчаї, коли померла Стелла, жінка, яку він кохав, але, щоб заспокоїтись, писав комічні «Листи про слуг». Через кілька місяців після цього Свіфт втратив пам'ять, та мова його була, як і досі, гостра, мов бритва. Потім він провів рік у цілковитій самотності, зачинившись у кімнаті, нічого не читав і не писав. Він відмовився від м'яса і скаженів, тільки-но слуга з'являвся на порозі. Однак, коли він покрився чиряками, розум його просвітлів, і Свіфт без кінця повторював: «Я – божевільний». Потім він знову впав у стан повної прострації, але часом іронія спалахувала в ньому з давньою силою. Коли за кілька місяців до смерті на його честь влаштували ілюмінацію, Свіфт сказав: «Нехай би ці божевільні не зводили з розуму людей». Незадовго до смерті він заповів, відписавши одинадцять тисяч фунтів стерлінгів для душевнохворих. Він також написав епітафію, яка свідчить про жахливі моральні страждання, що безупинно мучили його: «Тут похований Свіфт, серце якого вже більше не крається від гордого презирства».

Шелленберг поставив книжку на місце, різко обернувся до Штірліца:

– Ви розумієте, навіщо я це прочитав вам?

– Мабуть, хочете допомогти мені розгадати справжній психологічний портрет Мюллера?

– Мюллер працює на рейхслейтера Бормана, і ви про це дуже добре знаєте.

– На Бормана цей уривок не проектується, бригадефюрер.

– Серце бідолашного Бормана вже давно розкраялося під гордого презирства до людей, що оточують його, Штірліц. Він усе ще живе з розкраяним серцем…

«І цей планує мене для якоїсь комбінації, – зрозумів Штірліц. – Вони всі щось знають, а я не можу второпати, що саме. Мене грають. І якщо я не збагну, в якій ролі, то, мабуть, дні мої лічені. А що як і Мюллер, і Шелленберг почали свою партію з великої ставки? Обмінялись думками? Мабуть, так, дуже точний і той і другий у запитаннях, ніяких повторів. Але це – на мою користь. Їх підводить жагучий потяг до порядку, вони розподілили між собою ролі; їм треба спотикатися б, повторювати один одного, бути самими собою… «З ким пройшли його боріння? – вкотре вже згадував він оті вірші Пастернака, що прочитав у журналі, який купив у Парижі на розкладці восени сорокового року. – З самим собою, з самим собою».

– Що ж, – сказав нарешті Штірліц. – З розкраяним серцем можна поскрипіти, якщо добре працюють печінка, судини, нирки й мозок. Коли людина з таким серцем має в голові те, що іншим і не снилося, тоді вона може, жити…

– Гоп! Розумник! Ви – розумник, тому я прощаю вам те, чого не простив би нікому іншому. Ви посвячені в моє діло, Штірліц, хотів я того чи ні. Отже, мені нема потреби більше критися від вас. Коли я впевнюся у вашій нещирості, ви знаєте, що я зроблю, ми не бурші, аби лякати один одного словесами перед початком бійки… Так от, коли мені ясно, про що думає наш з вами шеф, рейхсфюрер, про що мріє наступник фюрера, рейхсмаршал Герінг, про що розмовляють між собою Гудеріан, Тіппельскірх і Гелен, вважаючи, що в їхніх кабінетах, перевірених зв'язковими вермахту, немає апаратури прослухування, то ні я, ні ви не знаємо, про що думає Борман. А він дуже предметно думає про близьке майбутнє, хіба не так?

– Думаю, ви помиляєтесь. Він нероздільний з фюрером.

– Штірліц, не треба. Він був нероздільний із заступником фюрера Штрассером і зрадив його. Він був нероздільний з вождем СА, кумиром націонал-соціалізму Ернстом Ремом і брав участь у його вбивстві; він був нероздільний з фюрером нашої партії Гессом і зрадив його, ще й перший півень не проспівав… Ви розумієте, чому я так відверто розмовляю з вами? Адже досі я ніколи так відкрито не виявляв таємну суть проблеми… Розумієте?

– Ні.

– Жуков ось-ось почне штурм Берліна, Штірліц. А це – кінець, хоч на Зеєловських висотах ми можемо на кілька днів зупинити їхні танки… Гелен доповів фюрерові цієї ночі, що сили росіян перевищують наші в п'ять разів. Отак-то. Я це чув на власні вуха. Ви хочете загинути під уламками нашої державної будови? Я – ні. Ось вам моя рука, потисніть її і покляніться, що ви служитимете тільки моїй справі – так, щоб ми пішли звідси вдвох… Чи втрьох…

– А хто буде третій?

Шелленберг довго мовчав, потім відповів запитанням:

– А коли третій буде Мюллер?

– Ви налагодили з ним добрі стосунки, коли я був відсутній?

– З ним неможливі добрі стосунки. Але з ним можливі ділові стосунки. А його діло – це життя. І за це діло він готовий битися.

– А вам не здається, що Мюллер буде тією каменюкою на дорозі, яка вас утопить?

– Нас, – поправив його Шелленберг. – Нас, Штірліц. Не сепаруйтеся, не треба. У Мюллера повно такої інформації, яка нам з вами і не снилася. Він займався «Червоною капелою» росіян, я підключився лише до закордонних операцій, він вів розслідування особисто сам тут, у Берліні. Він залишив дещо про запас, він ніколи не спалює всі мости, він – я певен – береже якісь точки опору, чекаючи нових гостей з Москви…

«Може, радисти, підпорядковані мені, яких заслали у Веддінг і Потсдам, теж чекають гостей? – подумав Штірліц. – А чому б і не чекати? І першим гостем буду я».

Шелленберг закурив свій «Кемел», уважно простежив, як догорів провощений сірник, поклав його в попільницю диригентським жестом правої руки й мовив:

– Він вів справу особливо законспірованої групи російської розвідки, на яку я вийшов наприкінці сорокового року, ви, мабуть, пригадуєте цю роботу…

– Пригадую, – відповів Штірліц. (Ще б пак не пригадувати – провал тієї групи мало не коштував йому життя: один з учасників підпілля не витримав тортур, зламався, дав показання; на щастя, Штірліц жодного разу не контактував з ним; та людина, що була в нього на зв'язку, викинулась з вікна кабінету слідчого.)

– Він вів справу Шульце-Бойзена й Харнака, і він знав, що якісь люди з цієї групи залишились, лягли на грунт. Він вів справу Антона Зефкова… Я вже не кажу, що йому відомо багато чого про всіх без винятку учасників змови двадцятого липня… Це не дуже цікавить тих на Заході, хто вже зараз підкрадається до таємниць російської розвідки в рейху, а втім, цією людиною є Даллес, і, звичайно, сер Уїнстон, але згодом цей інтерес буде пожираючим, маніакальним.

– Даллеса й тепер цікавить усе, що пов'язано з учасниками змови генералів, бригадефюрер, – сказав Штірліц. – Йому потрібна легенда, у нього загострений інтерес до цієї справи, повірте. Хоча ви праві, російська розвідувальна мережа в рейху цікавить зараз Даллеса насамперед. Ви вважаєте, що Мюллера – коли він візьме з собою всі наші досьє – не повісять?

– Якщо попадеться зразу після краху – можуть спохвату й повісити… Але ж в умовах нашого завдання зазначено головне правило: не попастися… Особливо в перші місяці, потім – уже не так страшно; гарячі голови охолонуть, емоції вгамуються, діло треба буде робити, серйозне діло…

– Думаєте, Мюллер теж знає, як утекти?

– Безперечно. Він готовий до цього краще за всіх.

– Факти?

– Є факти. Я їх знаю, Штірліц, і я дав йому зрозуміти, що знаю. Він цінить силу. Він оцінив мою силу. Його знання російського питання зробить наш союз дуже цінним, ми станемо свого роду консультаційною конторою – «виконуємо замовлення за готівку, гроші пересилати в Парагвай, столиця Асунсьйон, якість гарантуємо…» І щоб цей мій задум набрав реальної форми, нам потрібні дві людини… Одна з них має бути заплямована єврейською кров'ю. Не чистий, звичайно, єврей, а чвертькровка, а ще краще восьмушка, в Ейхмана є чудова картотека. Ви повинні попрацювати з ним, перш ніж ви пустите його в комбінацію…

– В яку саме?

– Перекинете його в Швейцарію. Що йому там робити? Скажу пізніше, дам ім'я людини, на яку його треба буде вивести. Мета? Наше бажання врятувати від фанатиків тих нещасних євреїв, які приречені на знищення в концентраційних таборах.

– По-перше, я поки що не знаю, з ким мені доведеться працювати, бригадефюрер. По-друге, я не уявляю собі, до чого мені готувати цю людину, якщо, припустимо, у Ейхмана є потрібний персонаж.

Шелленберг знову закурив, запитання Штірліца він ніби й не почув і провадив далі своє:

– А другу людину звуть Дагмар Фрайтаг. – Шелленберг підсунув Штірліцу папку. – Ознайомтесь у своєму кабінеті, тільки потім поверніть мені. Це – незвичайна жінка: по-перше, вродлива, по-друге, талановита. Її мати – шведка. Ви повинні протягом трьох – п'яти днів щонайбільше перекинути її до Стокгольма, опрацювавши методи й форми зв'язку. В Стокгольмі вона – як доктор філології, спеціаліст із скандінавських рун – муситиме не так займатися дослідженням германо-скандінавської спільності в Королівській бібліотеці, як готувати підхід до сім'ї графа Бернадота. Ясно? Я починаю тур вальсу з графом, Штірліц. Мюллер натякнув, що ваше ім'я відоме партайгеносе Борману, ви ж зустрічалися з радником нашого посольства у Берні, що відповідає за справи партії, чи не так? Мабуть, Борман саме тому зацікавився вами, отже, ви гарантовані – на певний час – від будь-яких несподіванок з боку Кальтенбруннера чи того ж Мюллера. А якщо рейхслейтер Борман дізнається про Бернадота і коли це завдасть шкоди моїй справі, я пристрелю вас сам, тут, у цьому кабінеті, вам ясно?

– Ясно, що мене загнали в глухий кут, бригадефюрер. Я гадаю, що за кожним моїм кроком стежать, я відчуваю, що в кожному моєму слові шукають неправду. Що ж, так навіть цікавіше жити. Але вбивати мене – навіть у цьому кабінеті – нерозумно, і обернеться це проти вас страшним, непоправним ударом. Дозвольте йти?

Очі Шелленберга завмерли, щось хворобливе, важке з'явилося в них; але він усе-таки спитав усмішливо й доброзичливо:

– Ви збожеволіли?

– Я не Свіфт, бригадефюрер. Мені, як і всім нам, гарантовано смерть, тільки не від божевілля.

– Поясніть, що ви мали на увазі, коли лякали мене?

– Ні, я цього не зроблю.

– Як ви смієте, Шті…

– Смію! – Штірліц, перебивши Шелленберга, підвівся. – Все кінчено, бригадефюрер. Все. Нема начальників, нема підлеглих. Є розумні люди і є дурні. Є люди освічені, а є люди темні. Поразка роздягає суспільство, оголює добре й погане, ніяких попусків; тільки правда; виживуть ті, хто має голову на плечах, хто знає і пам'ятає. Так що зараз ви зацікавлені в мені аж ніяк не менше, ніж я в вас. А коли ні, то бог з вами. Смерті я не боюсь, бо тайкома, незважаючи на заборону фюрера, вірю у Всевишнього.

Шелленберг підвівся з-за столу, походив по кабінету, з хрустом заклавши руки за спину, потім зупинився біля вікна, заклеєного хрест-навхрест паперовими смужками, щоб шибка не вилетіла від вибухових хвиль, зітхнув і гірко сказав:

– А ви мені дедалі більше подобаєтесь, Штірліц. Який мерзотник! А взагалі все правильно: ми, верхні, програли країну, ви маєте право на позицію, кожному своє. Ідіть. І знайдіть мені в Ейхмана розумного, нещасного, але відчайдушного єврея. Він має вступити в контакт з рабином швейцарської общини в Монтре і з екс-президентом Швейцарії Музі – як мій особистий представник. А от чим від торгуватиме і по якій ціні, я скажу вам після того, як ви мені доповісте: «Він готовий до діла, і якщо він нас зрадить, я пущу собі кулю в лоб». Такий поворот вас улаштовує?

Штірліц кивнув і стомлено сказав:

– Хайль Гітлер!

…Мюллер дивився на Штірліца важко, зосереджено, з відвертою неприязню.

– Так, – сказав він нарешті, – ви правильно вичислили мої ходи. Я справді ввійшов у діло. Так, я справді домовився з Шелленбергом про координацію деяких кроків. Так, справді, готую ті досьє, якими можна буде торгувати в недалекому майбутньому з людьми Даллеса. Так, справді, мій шофер Ганс повідомлятиме мені про вас усе, але найдужче він повинен стежити за тим, щоб Шелленберг не ліквідував вас, коли ви зробите те, що він вам доручив. Тому не поспішайте, Штірліц. Не поспішайте! Ви повинні стати потрібним Шелленбергу в такій мірі, щоб він без вас заплавав. Відомий вам цей боксерський термін? Чи ви більше знаєтесь на тенісних? І не здумайте так відкрити себе перед Борманом, як відкриваєтесь переді мною. Ми з Шелленбергом, на жаль, змушені цінити розум інших: Борман не має цієї риси, бо ніколи не вів практичної роботи; давати вказівки легко, провести їх у життя – набагато складніше.