Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

Інформація для роздумів – X
(Шелленберг)

…Кожен працював на себе; кожен думав тільки про себе; блоки укладалися лише для того, щоб одержати хвилинну вигоду, записати її на свій рахунок і негайно розірвати, як тільки виникала можливість нового блоку – в гарячковому шляху до особистого порятунку.

Шелленберг спав у машині. Останній тиждень він практично не з'являвся в РСХА; нові стосунки з Мюллером давали йому таку можливість. Мюллер страхував його від Кальтенбруннера, хоча і з тим Шелленберг завжди доходив згоди, якою зразу ж ігнорував, як тільки бачив більшу вигоду в Гіммлері, а Кальтенбруннер – у Бормані; але час був такий, що всі вони, сповнені взаємної ненависті, не могли все-таки обходитись один без одного.

…В Хохенліхен, до Гіммлера, Шелленберг приїхав цього разу з півночі, де провів чергову бесіду з графом Бернадотом.

– Рейхсфюрер, так далі не можна. Ви повинні зрозуміти: війну програно! – сказав Шелленберг своєму шефу, який сидів біля каміна і читав Плутарха; акуратно нарубані дрова з шипінням лизав вогонь, пахло затишком і миром; кава була заварена справжня, бразільська (кофеїн не випарували на потреби фронтових госпіталів). Вечірнє небо було багряно-синє, спокійне і прекрасне; ніщо не нагадувало тут, у дубовому лісі, який охоронявся полком СС, про те, що росіяни рвуться до Берліна, американці котяться лавиною в Тюрінгію й Саксонію, англійці без упину бомблять міста і автостради; в нетоплених квартирах умирають голодні діти, а на вулицях все ще вішають солдатів з табличками на грудях: «Я – дезертир і панікер, який насмілився сказати, що війну ми програли!»

– Ах, Вальтер, не перебільшуйте, – озвався Гіммлер. – Ви завжди панікуєте… Військові запевнили мене, що Берлін неприступний, що Сталіна розгромлять у Берліні.

– Військові змушені вам брехати, інакше ви накажете їх розстріляти. Вони хочуть вижити, тому й брешуть. А я хочу жити, тому й кажу вам ту правду, яку так неприємно слухати. Рейхсфюрер, граф Бернадот згоден відвезти в американський штаб ваші мирні пропозиції і вручити їх Ейзенхауеру. Дайте мені санкцію, і завтра ж почнуться переговори… Цього разу не наш Карл Вольф входить з такою ініціативою, а граф Бернадот, людина світової репутації, який так само, як і всі європейці, справедливо побоюється російського вторгнення на Захід. Я нічого не прошу, крім вашої згоди на мій вчинок.

– Відповідати за ваш вчинок перед фюрером все одно доведеться мені, Вальтер.

– Історія не простить вам пасивності, – гірко сказав Шелленберг. – Ви відповідатимете перед нацією за те, що вона опиниться під п'ятою червоних…

Гіммлер невдоволено відклав Плутарха.

– Ви знаєте, що організацію СС було створено як гвардію фюрера, Вальтер! Я, її творець, не можу стати зрадником!

– Зрадником? Кого ж ви зрадите? Божевільного маніяка, який нічого не тямить і тягне нас за собою в могилу?!

– Ви що ж, пропонуєте мені скинути фюрера? – саркастично спитав Гіммлер.

– Саме це я вам і пропоную, – відповів Шелленберг. – У вас ще досить вірних вам людей. Арешт Гітлера – хвилинна справа. У вас будуть розв'язані руки. Повна капітуляція на Заході, початок боротьби на Сході, куди ми перекинемо всі наші війська, хіба ви не вбачаєте в цьому свого обов'язку?!

Гіммлер навіть сплеснув руками:

– А як же я скажу про це нації, яка обожнює фюрера?

– Нація його ненавидить! – жорстко відповів Шелленберг. – Нація завжди ненавидить того лідера, який привів її до катастрофи, але нація обожнює переможця, це добре написано ось тут. – Він кивнув на том Плутарха.

– Ні, ні, ні! – повторив Гіммлер і, підвівшись, швидко виходив по кабінету. – Я не можу зрадити минуле! Ви не пам'ятаєте тих днів, коли ми йшли до влади, ви не пам'ятаєте тих років тріумфу, коли ми всі були, як брати, коли ми…

Шелленберг, відчуваючи страшенну втому, роздратовано перебив:

– Рейхсфюрер, які брати? Про що ви? Хіба Рем не був братом фюрера? Або Штрассер? Але ж їх розстріляли як скажених собак. Не треба про минуле, рейхсфюрер! Думайте про майбутнє… Ви звернетесь до нації із закликом об'єднатися для боротьби проти червоних, повідомите про капітуляцію на Заході і про тяжку хворобу Гітлера, яка спонукала його на те, щоб передати вам владу!

– Але він здоровий!

– Його просто немає, – так само втомлено, а тому не думаючи про протокол, сказав Шелленберг. – Є оболонка, міф, тінь… Однак цій тіні повірили, коли він пробурмотів про зняття Герінга за власним проханням у зв'язку з серцевим приступом… І вам повірять, зараз повірять усьому…

…На другий день рано-вранці Шелленберг привіз до Гіммлера керівника імперської охорони здоров'я професора Де Кріні. Той спочатку мулявся, згадував особистого лікаря Гітлера штандартенфюрера Брандта, що виявився зрадником, а потім, коли Гіммлер дав йому хабара, наказавши негайно їхати до Оберзальцберга, він, усе-таки притишивши голос, бо немає нічого стійкішого за інерцію страху, мовив:

– Фюрер зовсім хворий. Його психічна субстанція на межі розпаду. Тепер, коли поряд з ним немає Брандта, – він може втратити розум у будь-яку мить.

Гіммлер, відпустивши Де Кріні, спитав Шелленберга:

– І ви думаєте, він не доповість про мою розмову Борману?

– Він подасться в Оберзальцберг, рейхсфюрер, – посміхнувся Шелленберг. – Він не дзвонитеме в бункер, він щасливий, що зміг вирватися, він людина розсудлива…

– Ну, гаразд, припустимо… Я кажу про безумну імовірність, Шелленберг, не більше… Припустимо, я поїду в рейхсканцелярію з моїми людьми… Припустимо, я ввійду в кабінет фюрера і скажу, що знімаю його… Ця хвора, напівпаралізована людина не зразу збагне, про що я кажу: він же такий довірливий, він вірить людям, як дитина, ми всі були з ним поряд… Як я подивлюся йому в очі?

«І ця людина очолювала СС, – з сумом подумав Шелленберг. – Я служу нікчемі, всі вони позбавлені польоту, вони розчавлені страхом, який самі ж піднесли в культ, вони пожинають те, що посіяли…»

– Рейхсфюрер, поки ви розмовляли з Де Кріні, я подзвонив у Любек. До Стокгольма прилетів представник Всесвітнього єврейського конгресу Шторх, він просить аудієнції. За ним стоять серйозні люди з Уолл-стріту. Зрозумійте, зустрівшись із Шторхом, ви зможете пояснити йому, що антисемітизм – це дітище Гітлера, ви тут ні при чому, ви робили й робите все, щоб урятувати євреїв, які лишилися в концтаборах. Адже світ ненавидить нас за те, що ми вели дику політику антисемітизму, зрозумійте це! Якщо ви не відмежуєтесь від Гітлера, вам не простять цього варварського середньовіччя не тільки Рузвельт і Сталін з Черчіллем, вам не простить цього історія. І німці не простять! Вони спитають: «Ну добре, ми спалили й вигнали євреїв, їх немає більше в Німеччині, але чому ж ми помираємо з голоду, чому нас бомблять, чому ми – без євреїв – програли війну?» Що ви їм відповісте? А Шторх – це торгівля. Він представить вас на Заході рятівником отих самих євреїв, аби тільки, ви викопали те, чого вони хочуть…

– Але Гітлер не перенесе цього! Ви ж знаєте, як він хворобливо ставиться до єврейського питання, Вальтер!

– Та біс із ним, з цим єврейським питанням! Перед нами постало на повний зріст німецьке питання, це головне! А ми все ще чіпляємося за марення маніяка, який нічого не хоче знати, крім цих своїх триклятих євреїв! Та хай вони крізь землю проваляться! Думайте про німців, рейхсфюрер, досить собі сушити голову через євреїв!

– Ні, – відповів Гіммлер. – Цього фюрер не перенесе… Не поспішайте, Вальтер, не тисніть на мене, я мушу звикнути до тих міркувань, які ви мені висловили.

– Скільки часу ви маєте намір звикати? – тремтяче посміхнувся Шелленберг; обличчя його сіпалося, очі сльозились, наче піску в них насипали, а язик був великий, набряклий і чорний від безупинного куріння. – Вам часу більше не відпущено. Коли я кажу вам – вірте мені. Думаючи про себе, я думаю й про вас, бо тільки ви поки що можете реалізувати наш спільний порятунок, бо ви представляєте собою фермент влади в рейху. Вам відпущено години, рейхсфюрер. Поки що ви маєте силу, а коли росіяни зовсім оточать Берлін, ви вже не цікавитимете на Заході нікогісінько…

– Як ви можете говорити так?! – жалібно спитав Гіммлер. – Зрештою, я міністр внутрішніх справ і рейхсфюрер військ СС!

– Поки що, – відповів Шелленберг. – Пробачте, що я різкий, але я не маю права брехати вам більше, тому й повторюю: поки що.

Аберація уявлень, пам'ять про колишню велич, невміння відчувати простір і час, відсутність чуттєвого начала зіграли свою страшну, але водночас закономірну гру і з Гіммлером, і з Шелленбергом.

Вони намічали плани, гарячково металися по дорогах рейху, забитих колонами біженців; охорона зштовхувала людей в канави, а то й просто стріляла в них; точилися нескінченні телефонні розмови з Стокгольмом, Любеком, Берном; ніхто з них не хотів, а скоріше, не міг зрозуміти, що зараз усе вирішувало вперте, гуркотливе, щохвилинне просування російських танків і артилерії, які виходили на вихідні позиції, щоб атакувати центр Берліна…

Але негідним і – для майбутньої долі світу – трагічним було те, що цілий ряд політиків Заходу, які красиво й зворушливо говорили про демократію, справедливість і національну рівність, постійно підтримували контакт з тими нацистами, котрі являли собою найстрашніше породження тиранії, якої не було ще в історії людства.

Їхні контакти з гітлерівцями не могли бути таємними. Про ці контакти знав Кремль, і тому, ясна річ, там конденсувалося те, в чому потім не раз звинувачували Москву: недовірливе ставлення до Заходу. Коли б для такої підозріливості не було підстав, тоді інша справа, але ж підстави для цього були, та ще й які: за спиною держави, що визволила світ від страхіть нацизму з найлютішим представником цього жахливого ладу, з автором його каральної політики справді підтримували постійний контакт у пошуках компромісної угоди – і не проти когось, а проти тих, хто чесніше за всіх виконував свій обов'язок у боротьбі проти гитлеризму…

Стежачи за активністю Шелленберга, який у Берліні, як і раніше, не з'являвся, Мюллер надіслав шифровану телеграму своєму представникові в посольстві у Стокгольмі і доручив завершити заздалегідь розпочату операцію, смисл якої зводився до того, щоб американці змогли «підкупити» шифрувальника гестапівської групи. Серед цілого ряду кодів до їхніх рук мав неодмінно потрапити ключ до тих телеграм, які надсилав до Москви Штірліц.

Це – за логікою Мюллера – не могло не підштовхнути Донована до подальшої активності. У Вашінгтоні не могли не оцінити можливих наслідків, після того як Москві стало відомо від «Юстаса» про всі контакти, які Шелленберг налагодив з Бернадотом, Музі й Шторхом; це спонукало до невідкладних кроків у тому чи іншому напрямі. Або Вашінгтон повинен простягти руку рейхсфюреру і негайно укласти сепаратний мир, щоб протистояти більшовицькій лавині, або він мусить відкрито відмежуватися від Гіммлера. Але тоді в рейху залишається тільки одна сила – Борман. Тільки він стає повноправним наступником фюрера – його ідей, таємних сховищ цінностей, всієї зарубіжної мережі НСДАП.

Мюллер знав, що після того, як Гіммлер усе-таки зважився на переговори з представником американських сіоністів Шторхом і підписав угоду про тих єврейських фінансистів, яких ще не знищили в газових камерах, активність Шелленберга зросла до дивовижного рівня: він їздив по тисячі кілометрів на добу, їв і спав у своєму автомобілі, тримався на сильних збуджуючих препаратах, висох, і під очима в нього набрякли старечі мішки.

Напередодні вирішальних розмов Гіммлер – як стало відомо Мюллеру – зустрівся з заступником міністра фінансів фон Крозігом і міністром праці Зельдте.

Крозіг наполягав на негайних відкритих переговорах з Ейзенхауером; Зельдте вніс пропозицію примусити Гітлера випустити прокламацію, в якій оголосити плебісцит з приводу створення другої, опозиційної партії і розпуск військово-польових судів, які перетворили рейх на тюремний двір, заставлений шибеницями.

…Наступного дня в обложений Берлін прилетіли граф Бернадот і представник Всесвітнього єврейського конгресу Мазур; Шелленберг – в есесівському мундирі – зустрів їх на військовому аеродромі Темпельхоф, всього за кілька кілометрів від ставки Гітлера.

Перша конференція між Гіммлером і Мазуром у присутності Шелленберга відбулася в Хартцвальді; секретар Гіммлера – штандартенфюрер Брандт, що працював з ним п'ятнадцять років, хотів був стенографувати бесіду, але Шелленберг попросив не робити цього, – побачивши, як розгубився Гіммлер, як дивно він поводився, як запобігливо посміхався емісару сіоністської організації, запевняючи того, що в усіх «непорозуміннях» з євреями винні безвідповідальні астрологи, що збили з пуття ряд старих діячів НСДАП…

– Головне, що нас непокоїть зараз, – перебив Мазур рейхсфюрера, – це життя американських, англійських і німецьких євреїв, які муча… перебувають у ваших… у концентраційних таборах Німеччини. Якщо ви гарантуєте нам, що їх не знищать, ми згодні виконати все те, про що ви нас просили.

Шелленберг запитав:

– А як бути з російськими й польськими євреями?

Мазур знизав плечима:

– Мене не уповноважували вирішувати це питання, хай про них піклуються Сталін і Берут, я досить точно визначив сферу мого інтересу…

– Так, але я вже наказав передати американцям список усіх тих місць, де інтерновано осіб єврейської національності, – сказав Гіммлер. – Я справді стояв колись за висилку євреїв з рейху – на зручних пароплавах або ж поїздах першого класу, аж ніяк не посягаючи на їхню людську гідність, і не моя провина, що це…

Тепер його перебив Шелленберг:

– Пане Мазур, ви гарантуєте, що преса, яку ви контролюєте, скаже своє вагоме слово про ту благородну позицію, котру зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і його найближчі сподвижники?

– Безперечно, – відповів Мазур. – В тому разі, якщо ви збережете життя нещасних – насамперед нас цікавлять ті люди, прізвища яких я приготував: це члени сімей і родичі шанованих бізнесменів, – преса, на яку ми можемо вплинути, скаже правду про благородну позицію, що її зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і ви…

– Я не один, пане Мазур. Я нічого не зміг би зробити для вас, якби не було нас тисячі – всіх тих, хто завжди і у всьому стояв поряд з паном Гіммлером…

– Я ладен наказати зараз же, – мовив Гіммлер, – щоб у жіночому концтаборі Равенсбрюк усіх єврейок назвали англійками чи польками, це врятує їх від можливої некоректності з боку тих охоронників, сім'ї яких загинули під час бомбардувань, – жахливий час, люди такі озлоблені, все може статися…

Після того як домовилися з Мазуром і його повезли на військовий аеродром, щоб відправити в Стокгольм, Гіммлер і Шелленберг поїхали в штаб-квартиру, в Хохенліхен, – там їх уже чекав граф Бернадот.

– Ви повинні допомогти мені зустрітися з Ейзенхауером, – холонучи від жаху, сказав Гіммлер. – Ми з ним солдати, ми домовимося про мир. Я готовий капітулювати на Заході, аби тільки зупинити на Сході більшовиків…

Бернадот кашлянув і тихо відповів:

– Я постараюсь зробити все, що зможу, рейхсфюрер…

А після зустрічі (Брандт, секретар Гіммлера, усе чув на власні вуха і повідомив про це Мюллера; той колись урятував його сестру від арешту– захопилася поляком, – на цьому секретаря Гіммлера схопили, відтоді він висвітлював свого шефа його ж підлеглому, але такому, який – за дикими нормами рейху – мав право знати все про всіх), коли Гіммлер лишився в кабінеті, Бернадот, сідаючи в машину, сказав Шелленбергу:

– Рейхсфюрер запізнився зі своєю пропозицією тижнів на два. Він повинен був сказати мені про своє бажання здатися на Заході, поки ще росіяни не почали оточувати Берлін. Час Гіммлера скінчився. Думайте про себе, любий Шелленберг, думайте про себе серйозно…

– В якому напрямку? – жалісно спитав бригадефюрер.

Зачиняючи дверцята машини, Бернадот відповів:

– Спробуйте добитися капітуляції ваших військ у Норвегії і Данії, думаю, це вам згадають у майбутньому…

Телеграму про всі події Мюллер надіслав у Центр, до Москви, зашифрувавши її кодом Штірліца, який уже знали й американці.

Кожну хвилину, кожну годину він намагався використати для того, щоб забивати клини, розхитувати їх, немовби розпушуючи землю, коли ставиш на ніч велику палатку біля озера, де хлюпочуться довгі голубоокі щуки в тихих заростях очерету.

Кожну хвилину, кожну годину треба робити все, щоб зростала підозріливість, щоб Схід і Захід, які йшли назустріч один одному по Німеччині, проймалися недовір'ям, яке так легко посіяти між людьми, що сидять за штурвалами винищувачів і біля оглядових щілин танків. Усе що завгодно, тільки не вагання. Гіммлер вагався, от і програв. Мюллер далекий від вагань, він визнає дію, тому в нього є шанс витрати.

Через дві години розвідка флоту, що перехопила телеграму «Юстаса – Центру», доповіла президентові Трумену текст розшифрованого повідомлення, бо про ключ від коду сповістили із Стокгольма напередодні ввечері.

Трумен зібрав вузький штаб своїх найдовіреніших радників.

– Бернадот мав рацію: Гіммлер спізнився, – сказав президент. – Але росіяни тепер знають усе. Скандал може бути гучний. Ми не боїмося скандалу, але в цьому випадку престижу Сполучених Штатів буде завдано шкоди. Які пропозиції, друзі?

Після тривалої наради прийшли до висновку: потрібно – по дипломатичних каналах – сповістити Кремль, що президент готує надзвичайне повідомлення Сталіну, пов'язане з пропозиціями, які передали нацисти американським представникам у Стокгольмі.

Було доручено передати Москві на словах, що пропозиції нацистів про сепаратний мир будуть відхилені, але потрібен час для того, щоб проаналізувати, чи це не провокація Гіммлера. Після цього Трумен повідомить маршала про всі подробиці в особистому посланні…

Вигадували не дні – години.

Все може статися.

Головне – виждати.

Інформація для роздумів – XI
(Знову полковник Максим Максимович Ісаєв)

Штірліц лежав у кімнаті, вмебльованій зі смаком, коли б не гірка, в якій виблискував кришталь – пихате свідчення хазяйського багатства, а не колекція прекрасного творіння рук людських; чудові, схожі на гірські квіти келихи сусідили з пузатими, дуже великими графинами; поряд з ламкими коньячними чарками стояли важкі склянки. Навіть сонячне проміння в них не було синьопереливчастим, легким, стрімким, а якимось тьмяним, стійким, зсередини сірим.

…Руки Штірліца були в тонких сталевих наручниках, ліва нога пристебнута таким самим сталевим обручем до поперечки важкої тахти.

«Буде дуже смішно, – подумав Штірліц, – якщо мені доведеться тікати, тягнучи за собою цей мішок… Сюжет для Чапліна, їй-богу…»

Він безперестану прислухався до далекої канонади; тільки б вони встигли, я ж тут загину, в мене лишилися години. Хлопці, ви вже, любі, постарайтеся прийти, я так мріяв усі ці довгі роки, що ви прийдете… Я дуже старався зробити те, що міг, тільки наблизити б цю хвилину; мабуть, міг більше, але ви не маєте права картати мене, кожна людина на землі реалізує себе на десяту частину, де там, на соту, тисячну; мене несло, як і всіх, – життя таке стрімке, воно диктує нам самих себе, ми виконуємо те, що воно холодно й недбало наказує нам, хоч і немає письмових вказівок; темп, постійно виснажливий темп, а мені ще доводилося розриватись між тим, що я був змушений робити мимоволі, тут, аби тільки мати можливість виконати головне, і тим, що мені по-справжньому хотілось…»

Увійшов Ойген, сів поряд, спитав:

– Хочете повернутися на правий бік?

– Я лежу на ньому, – відповів Штірліц.

– Еге ж, саме так, – посміхнувся Ойген. – Я завжди плутаю, коли дивлюся на іншого… Повернути вас на лівий бік? Не стомилися?

– Поверніть. А краще б посидіти.

– Сидіти не можна. Лікар, який працюватиме з вами, – якщо не надійде відповідь з Москви, – просив мене простежити за тим, щоб ви лежали…

– Ну-ну, – відповів Штірліц. – В такому разі я полежу…

– Хочете закурити?

– Дуже.

– Співчуваю, але курити вам теж заборонено.

– Навіщо тоді запитували?

– Цікаво. Мені цікаво знати, що ви зараз відчуваєте.

– Знаєте, що таке фашизм, Ойген?

Той знизав плечима:

– Національний рух передових сил італійського народу…

– У світі люди плутають: фашизм, націонал-соціалізм, кагуляри…

– Плутають, бо погано освічені. Хіба можна ставити знак рівності між паршивими французькими кагулярами й арійським націонал-соціалізмом?

– Можна, Ойген, можна. Я вам розповім, як уперше зрозумів значення слова «фашист» тут, у Німеччині… Хочете?

Закуривши, Ойген відповів:.

– Чому ж ні, звичайно, розкажіть…

– Це було в тридцять другому, ще до того, як Гітлер став канцлером… Я приїхав у Шарлоттенберг, вулички вузенькі, треба було розвернутися; біля пивної стояли дві машини; навколо них товпилися люди в коричневій формі, вони обговорювали промову Геббельса, сміялися, сперечались, здавалося б, цілком нормальні члени СА. Я запитав, чи немає серед них шоферів, щоб ті подали свої машини вперед, трохи звільнивши для мене місце. Ні, відповіли мені, тут немає шоферів… Я крутився хвилин п'ять, розвертаючи свій «опель», поки нарешті сяк-так упорався, а коричневі ввесь цей час мовчки спостерігали за мною, а потім спитали, де це я так хвацько навчився мистецтва проповзати на машині через смугу перепон… Коли, припаркувавшись, я вийшов, двоє коричневих із тих, які сміялися з мене, привітавши один одного вигуком «Хайль Гітлер!», сіли в ці злощасні автомобілі й роз'їхалися в різні напрямки… Коли подобається дивитися на страждання – чи навіть просто на якусь незручність іншої людини – це і є фашизм… Але для вас, добре освіченого, я уточнюю: це і є справжній націонал-соціалізм…

Ойген стиснув кулаки, поклацав товстими пальцями, що поросли безбарвними м'якими волосинами, скрушно зітхнув:

– Групенфюрер заборонив мені працювати з вами так, як ви того заслуговуєте, Штірліц… А то я продемонстрував би вам, що таке німецький націонал-соціалізм, коли він зустрічається з російським нігілістичним більшовизмом…

І, схилившись над Штірліцом, він зблизька зазирнув йому в очі, а потім плюнув в обличчя.

– Отак… Цього мені групенфюрер не забороняв, і я ніяк не порушив його наказу…

Біля дверей він зупинився, обернувся до Штірліца й закінчив:

– А трохи пізніше я вам до кінця поясню, що таке більшовицький нігілізм, ох і поясню, Штірліц…

Коли він щільно зачинив за собою двері, Штірліц витер обличчя об подушку, відчувши, яка смердюча слина у цієї довготелесої тварюки, і раптом зовсім несподівано дуже виразно й близько побачив обличчя Вацлава Вацлавовича Воровського; той прийшов до них на цюріхську квартиру, коли батько організував диспут про російську літературу, намагаючись хоч би якось, спочатку в галузі культури, знайти шлях до компромісу між його однодумцями, членами меншовицької фракції Мартова, і ленінцями.

Максим ніколи не забував, як страждав батько через розрив, який стався між Іллічем і Мартовим; проте розуміючи, що правий Ленін, він усе-таки лишився тоді з меншовиками. «Я не можу кинути тих, з ким починав; та й до того ж ми слабші, – пояснював він синові, – а я вже такий уродився, що захищаю слабких, не нападай на мене, хоч я знаю, що п'ятнадцять років – особливий вік, атакуючий, чи що, дуже чуткий до правди і до відхилення від неї; розуміння й милосердя приходять згодом; я чекатиму; тільки б дочекатися; всі батьки мріють лише про одне – дочекатися».

Воровський тоді виступав з короткою доповіддю про сутність нігілізму в російській літературі.

Юнак уперше сидів серед дорослих, тому враження від цього вечора назавжди вкарбувалося в його пам'ять, він пригадував усе, що відбувалося тоді, в деталях, до дрібниць, він і досі чітко бачив, що на лівому рукаві коричневого піджака Воровського був відірваний третій гудзик, а сіра сорочка заштопана білими нитками…

…Скільки вже десятиріч ведуться в Росії гарячі суперечки навколо літери «ять», говорив тоді Воровський, і всім ясно, що літера ця непотрібна, вона зайва, нічого в собі не несе – і все-таки вона ще й досі існує, діти, які не розуміють її, одержують два бали за граматику, плачуть, переживають, але ж уся суєта світу не варта дитячої сльозинки, Достоєвський жорстко сформулював проблему людської моралі… Так само і з нігілізмом… Сперечаємося, сперечаємося, а до певного висновку досі не можемо прийти, хоч зробити це конче потрібно… Коли починають відлік нігілізму з тургенєвського Базарова, я не можу не повстати проти цього… В такій концепції є свого роду патріотизм навиворіт, люди немовби хочуть показати, що раніше цього в Росії не було. А це неправильно.

Воровський тоді процитував невеличкий уривок, сказавши, що цікаво було б послухати міркування – чиї слова він навів; «це зробить наш диспут більш відкритим, демократичним, загальним».

Він тоді ж напам'ять, співуче, прочитав слова про те, що «в усіх народів бувають періоди пристрасної діяльності, періоди юнацького розвитку, коли створюються юнацькі спогади, поезії і найплодотворніші ідеї; в них джерело і основа подальшої історії… Ми ж не маємо нічого подібного… На самому початку в нас було дике варварство, пізніше грубі забобони, потім принизливе панування татар-завойовників, сліди якого в нашому способі життя не стерлися й понині… Наші спогади не далі вчорашнього дня, ми чужі самим собі».

Закінчивши цей уривок, Воровський усміхнувся своєю холодною, ледь гордовитою усмішкою (батько згодом сказав: «Не думай, що він справді гордовитий; він просто таким чином приховує свою лагідність, він дуже вразливий, тендітний, як дитина») і – трохи відкинувши голову – прочитав другий уривок:

«Ми, росіяни, споконвіку були люди смирні й розумом покірні. Так виховала нас наша церква. Горе нам, якщо ми врадимо її мудре вчення; йому ми зобов'язані кращими своїми властивостями, властивостями народними, своєю величчю, своїм значенням у світі. Шляхи наші не ті, якими йдуть інші народи…»

У великій кімнаті, де сиділо тоді чоловік з двадцять, стало гамірно, люди перемовлялися, було чути: «Бєлінський», «Аксаков», «Хом'яков».

Воровський, похитавши головою, знову всміхнувся: – Ні, товариші, і не Бєлінський, і не Аксаков. Обидві цитати я взяв з Чаадаєва – пораненого і вмираючого. Перша цитата стосується початку тридцятих років, це уривок з його знаменитого листа, за який мислителя оголосили божевільним, друга – його покаянне звернення до власті предержащих… Перший виступ виник через гірку образу за Пушкіна, за дух Росії тієї пори, коли все навколишнє було нав'язано людині: вона не мала вибору, кожен крок її було зарегламентовано, заборон безліч, про дозвіл на думку і на вчинок і згадки нема… Саме ця обмеженість вчинків, діяльності, думки і породила нігілізм Чаадаева – абсолютна свобода від нав'язаних понять, які не дають розвиватися розуму, звертати свій погляд до невідомого… Нігілізм – це не природжена якість поганої людини, він є породженням поліцейщини, бюрократії, тупих заборон… Але при цьому нігілізм Чаадаева був одним з проявів панства російської літератури того часу… Нігілісти – за влучним визначенням слов'янофілів – знали, чого вони не хотіли, але не знали, чого хочуть… І звинувачувати Чаадаева в його панстві це так само, як звинувачувати час за те, що він тридцять років терпів у Росії Миколу Палкіна… Навіть те, що тодішні нігілісти відкрито сформулювали, чого вони не хочуть, було вчинком, кроком на шляху до прогресу. Базаров був розвитком нової російської громадської думки, але відлік її я починаю не від Чаадаєва, а від Радищева, коли він уперше поставив питання про справжнє поняття честі й совісті, про смисл особи в історії суспільства…

…Ісаєв часто згадував той вечір у домі батька; він не одразу збагнув, чому в пам'ять так укарбувався Воровський, його надто спокійна манера говорити про те, що наболіло, про те, що викликало тоді такі запеклі суперечки (батько сумно всміхався, коли вони у ту ніч мили чашки на кухні, а потім замітали у великій кімнаті: «По-моєму, я, як завжди, зробив прямо протилежне тому, чого хотів – усі ще більше посварилися, замість того, щоб хоч якось замиритися… Я вірю, в Росії ось-ось відбудуться події, влада віджила своє, ми повернемося додому, але ми роз'єднані, як це прикро, боже мій…»). Ісаєв зрозумів, чому він так запам'ятав той вечір, набагато пізніше, коли почав роботу в гітлерівській Німеччині… Відсутність громадського життя, відчуття важкого, болотяного запаху панувало в рейху; або істерика фюрера і ревище юрби, або рання тиша на вулицях і розфасованість людей по квартирах: ні особистостей, ні честі, ні гідності… Прекрасний дух гарячої суперечки, свідком якої він був у Цюріху восени п'ятнадцятого, став якимось кругом порятунку в перші роки його роботи в рейху; він пам'ятав обличчя сперечальників, їхні слова; його – що далі, то більше – вражала впевненість російських соціал-демократів у своєму праві на вчинок і думку, бажані народові, вони ладні були взяти на себе відповідальність в ім'я того, щоб вивести суспільство з нівельованої общинної однаковості до усвідомленого союзу особистостей з високим почуттям власної гідності, тобто честі; людей, що мають право на вчинок і на думку…

«Який же я щасливий, – подумав він, – які чудові люди дарували мене своєю увагою: Дзержинський, Кедров, Артузов, Трифонов, Антонов-Овсієнко, Менжинський, Блюхер, Постишев, Дибенко, Воровський, Орджонікідзе, Свердлов, Крестинський, Карахан, Литвинов, – господи, кому ще випадало таке щастя в житті?! Це як порятунок, як відпочинок у дорозі, як сон під час хвороби, що я згадав їх і вони виявились поряд… Ну чому я так чітко всіх їх побачив саме тепер, коли це так мені потрібно, коли це порятунок?.. Я знову все це пригадав тому, що Ойген сказав про нігілізм, – зрозумів Штірліц. – Як дивно: завдане зло породжує в тобі добро, невже і це теж закономірно?»

Він знову відчув у собі годинник, а значить, чекання. Він не міг більше чекати, це страшне почуття розривало його мозок, сплющувало тіло, сковувало рухи, породжувало тугу…

«Наші встигнуть, – сказав він собі, – неодмінно встигнуть, тільки не думай про це без упину, переключись на щось інше… А на що мені переключатися? Альтернатива безвихідна: якщо наші не ввійдуть сюди – мене вб'ють. І все. Прикро, – подумав він, – бо я належав до тих небагатьох, що жили всі ці роки в Німеччині, але поза тією Німеччиною… Тому я точніше за інших розумію її, а її треба зрозуміти, щоб розповісти правду про те, якою вона була, – це необхідно для майбутніх поколінь німців… Дивне відчуття охоплювало мене всі ці роки: бути в країні, а відчувати себе поза цією дійсністю і розуміти, що така дійсність не може бути довговічною… Хтось правильно казав, що Леонардо да Вінчі у своїй роботі стикався з наступним століттям, бо його ніщо не зв'язувало з мікеланджеловським ідеалом форми: він шукав смисл прекрасного в анатомії, а не в зовнішній пластиці… Він був першим імпресіоністом, тому що відмовився від тілесних меж форми, щоб зрозуміти суть простору… Леонардо шукав не тіло, а життя… Правильно, Максиме, – похвалив він себе, – хитруй далі, думай про те, про що тобі цікаво думати, ти ж усі ці роки був позбавлений права слова, ти був змушений не просто мовчати – це ще півбіди, тобі тут доводилося говорити, і ти повинен був говорити те, у що ти не вірив, ти був змушений повторювати такі слова, які ненавидів, часом тобі хотілося кричати від люті, але ти вмів стримувати себе, тому що кожен вчинок має бути доцільним, інакше це примха, ніякої користі для справи, невитриманість, невміння ждати, віруючи… Ну от, ти знову прийшов до цього триклятого слова «ждати»… А що я можу зробити, коли воно зараз клекоче в мені? Я ж людина, поняття «межа» властиве мені, як і всім людям, хіба я кращий за інших»?