Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)

– Ви ж знайомі з особистими справами всіх тих, хто працює тут, у обергрупенфюрера… Отже, вам відомо, що я служив рядовим у військах вермахту…

– У вашій особистій справі сказано, що вас розжалував Гейдріх. А після його трагічної загибелі вам повернули звання, нагородили й перевели на роботу у відділ Ейхмана. За що вас покарав покійний Гейдріх?

– Я дозволив собі говорити про те, про що не мав права говорити.

– А саме?

– Я дуже напився… І в компанії, де був друг покійного Гейдріха – я, звичайно, про це не знав, – я дозволив собі висловити сумнів, чи треба знищувати слов'ян. Я пожартував, – ніби чогось злякавшись, квапливо додав Хьотль. – Я, мабуть, невміло пожартував, сказавши, що частину слов'ян варто було б тримати в гетто, щоб потім, коли Росія відкотиться за Урал, було на кого виміняти Еренбурга… А Гейдріх був дуже скрупульозний у слов'янському і єврейському питаннях.

– І за це вас розжалували?

– В основному так.

– А не «в основному»?

– Я ще сказав, що ми переможемо росіян, коли вчасно укладемо мир на Заході.

– Коли ви примкнули до нашого руху?

– В тридцять дев'ятому.

– А до СС?

– Справа в тому, що я народився в Лінці, в одному будинку з групенфюрером Кальтенбруннером… Він знав мою родину, батько допомагав йому у важкі часи… Тому Кальтенбруннер рекомендував мене в СС особисто в сороковому…

– Що ще ви знаєте про Докса?

– Я сказав усе, що міг, штандартенфюрер.

– Гаразд, я поставлю запитання інакше: ви пішли б із ним виконати завдання? У тил ворога?

– Пішов би.

– Спасибі, Хьотль. Далі.

– Штурмбанфюрер Шванебах… Мені важко говорити про нього… Він хоробрий офіцер і безумовно чесна людина, але наші стосунки не склалися…

– Ви пішли б з ним на завдання?

– Тільки одержавши наказ.

– Далі…

– Оберштурмбанфюрер Растерфельд… З ним я готовий іти на будь-яке діло.

– З якого часу ви його знаєте?

– З сорок першого року.

– А вам відомо, що саме Растерфельд готував для Гейдріха матеріали про ваше розжалування?

Хьотль зупинився:

– Цього не може бути…

– Я покажу вам документи. Ходімо, ходімо, тримайте ритм… І останнє запитання: він знає, що ви спите з його дружиною? Може, у вас любов утрьох і таке інше? Чи все набагато серйозніше?

Хьотль знову зупинився; Штірліц витяг сигарети, закурив, не поспішаючи кинув сірника в сніг, зітхнув:

– Отак воно, Хьотль. Ви, звичайно, належите до недоторканних, бо вас повернув зі Сходу обергрупенфюрер Кальтенбруннер, але система перевірки РСХА працює незалежно від того, хто тебе опікає нагорі… Веселіться як хочете, тільки не попадайтесь! А ви попалися! Ах, чорт! – вигукнув раптом Штірліц і якось дивно впав на лівий бік. Підвівшись, непомітно витяг із спідньої кишені плаский диктофон, вийняв касету, порвав плівку, поставив касету на місце, засунув диктофон у кишеню й тихо сказав: – Ви зрозуміли, що я впав, послизнувшись? Тому, коли повернемось, ви спитаєте при моїх колегах, чи не дуже я забився… Мої колеги не сплять, хтось із них іде слідом за нами, але на відстані, тому ви зараз напишете мені особисто зобов'язання працювати на гаулейтера Айгрубера і на НСДАП, ясно? Штірліц дістав блокнот, простяг Хьотлю:

– Швидше, Хьотль, швидше, це в ваших же інтересах.

– Що писати? – запитав той; Штірліцу здалося, ніби в Хьотля почався алергічний приступ. Навіть у темряві було видно, як він зблід; Штірліц одразу це зрозумів, бо під очима у штурмбанфюрера раптом залягли чорні тіні.

– Та що спливе на думку, – відповів Штірліц. – Зобов'язуюсь працювати на гаулейтера Верхньої Австрії… На випадок зради… І так далі…

– Я не можу писати на ходу…

– І не треба. Я почекаю.

Хьотль написав текст, простяг блокнот Штірліцу; той навіть не глянув, перегорнув сторінку й спитав:

– Зір хороший?

– Так.

– Подивіться сюди.

Хьотль нахилився і відразу ж одсахнувся: в блокноті Штірліца була записана остання радіограма, відправлена з Альт Аусзеє невстановленим оператором на Захід.

– Хьотль, – сказав Штірліц, – передайте вашим шифром… Тихо, тихо, не метушіться… Я не збираюся вас губити, я зацікавлений в вас так само, як і Кальтенбруннер… Передайте вашим шифром мої цифри… А якщо надумаєте відмовитись, я не поставлю за вас і пфеніга…

«Це моя остання спроба, – думав Штірліц, – хоча це один шанс із ста, але все-таки це шанс».

У шифровці він повідомляв Центру, де перебуває зараз, затиснутий трьома гестапівцями. І вперше відверто признався, що сили його кінчаються. Якщо Центр знайде за потрібне організувати його втечу на Батьківщину, наліт на віллу Кальтенбруннера в Альт Аусзеє цілком можливий. Віллу охороняють дванадцять чоловік, але принаймні сімох він, Штірліц, рискне взяти на себе, якщо тільки одержить відповідь, яку йому передасть Хьотль.

…Через годину Даллес одержав дивну радіограму з Альт Аусзее від агента «Жозефа»; під цим ім'ям був зашифрований Хьотль, який запропонував свої послуги ВСС восени сорок четвертого року в Будапешті, працюючи разом з Ейхманом по торгівлі євреями; провернули добрячий бізнес, кілька мільйонів франків, і не папірцями, а бензином і військовими вантажними машинами; один з випущених в обмін на це фінансистів подзвонив у американське посольство, передав текст, який сказав йому Хьотль. З цього й почалося.

…Цифри Штірліца, що передав у Берн Хьотль, спеціалісти ВСС розшифрувати не змогли. Але оскільки Штірліц був змушений назвати адресу, куди треба передати його шифровку, люди Даллеса негайно навели довідки і встановили, що там жила людина, яка мала у свій час зв'язок з групою радянського розвідника Шандора Радо.

…Даллес попросив, щоб до нього прийшли найближчі його помічники, Гюсман і Геверніц, познайомив їх з новиною й запитав, по-доброму посміхаючись у прокурені вуса:

– Ну, що робитимемо? Думайте, хлопці, завдання надзвичайно цікаве… Підемо на контакт з російською розвідкою? Чи утримаємось?

Даллес мав вичерпну інформацію з приводу того, що зараз відбувалося у Вашінгтоні; він розумів, що ситуація склалася у вищій мірі складна. Він був певен, що на Рузвельта тиснуть сили, які стоять за тією фінансовою групою, котра давно і наполегливо боролася за вплив на державний департамент проти тих, хто блокувався навколо «Саллівена і Кромвелла» – адвокатської фірми Даллесів, зорієнтованої на вкрай праву концепцію Уолл-стріту.

Він розумів, що боротьба за сфери впливу в Німеччині, та й у Європі взагалі, вступила в останню, вирішальну фазу: компаньйони йому не простять, якщо він втратить свою посаду; ті нитки, що зв'язують його з німецькою промисловістю, які він так трепетно налагоджував і оберігав усі ці роки, просто-таки не мають права перейти в інші руки; це означатиме крах його життя, кар'єри, майбутнього.

Він розумів, що Рузвельт веде складну партію: президент узяв на себе сміливість довести американцям, що в світі цілком можуть співіснувати такі різні структури, як Захід з його вільним підприємництвом і більшовицька держава, побудована на приматі державного планування. Даллес розумів, чому Рузвельт з маніакальною наполегливістю добивався того, щоб Сталін прилетів у Касабланку на зустріч «Великої трійки» або ж – у крайньому разі – в Тегеран: тим самим Рузвельт доводив усім, хто підтримував його політику в банках і концернах, що діалог із Сталіним цілком можливий. Він, державний політик, звичайно, не потерпить, щоб його країну хоч якоюсь мірою третирували, але в ньому немає імперських амбіцій, і він уміє дотримуватися договірних зобов'язань.

Даллесу і тим, хто підтримував його концепцію – прямо протилежну концепції Рузвельта, – навесні сорок п'ятого було нелегко маневрувати: світ відкинув би відкрите розмежування з росіянами і сепаратний договір з рейхом; ще дуже свіжі були рани, ще трагічно пережите не стало пам'яттю. Хоч би швидше! Пам'ять можна коригувати, щось замовчати, щось переписати заново, щось піддати остракізму. Але головне завдання моменту полягає в тому, щоб утримати зайняті позиції.

Саме тому Даллес запросив на нараду Геверніца й Гюсмана, бо просто відмовити «Жозефу», який, очевидно, потрапив у скрутне становище, притиснутий росіянами, не можна, але й допомагати Радам, особливо в тому регіоні рейху, котрий становив для Даллеса надзвичайний інтерес (як-не-як мова йшла про картини й скульптури, загальна вартість яких обчислювалась майже в мільярд доларів), він не міг, не мав права.

Тому, вислухавши Гюсмана, який пропонував повідомити «Жозефа», що його прохання буде виконано, запитати про обставини, які примусили його погодитися передати таку шифрограму, але, звісна річ, нікому й нічого не передавати: починається безлад, одна радіограма потоне в купі інших – скільки їх зараз в ефірі. Даллес з ним не погодився, як і не погодився з Геверніцом, що запропонував організувати спостереження за квартирою людини, якій адресоване послання, і зробити так, щоб уряд конфедерації дізнався про цю людину, вжив заходів і виселив її з країни.

– Ні, – сказав Даллес, пихнувши солодким голландським тютюном, набитим у пряму англійську люльку, – ні, це не шлях. У Верхній Австрії накльовується, мабуть, щось неймовірно цікаве, але чи маємо ми право ризикувати? Допомагати російському резидентові в Лінці, що притиснув нашого агента? Ні, звичайно. Почати з ним гру? Заманливо. Але мені й так перепадає в Білому домі за той курс, який ми проводимо, і я не знаю, чим скінчиться вся та свистопляска, що почалася після провалу місії Вольфа… В мене є соломонове рішення: я думаю послати телеграму Доновану, а копію Державному секретареві з повідомленням про те, що сталося. Більше того, я зраджу сам себе і вимагатиму вказівок, що треба в цьому випадку зробити. Я певен, що наш запит викличе таку сварку у Вашінгтоні, яка триватиме не день і не два, а добрячий тиждень. І я не вірю, що Вашінгтон дасть нам вказівку виконати прохання «Жозефа»…

– Не «Жозефа», – виправив його Геверніц, – а того російського резидента, який сів йому на шию і заломив руки за спину…

– Все залежить від того, любий, як ми сформулюємо нашу телеграму. Якщо ми виведемо в лівий куток «Жозефа», якщо ми наголосимо на тому, що до нас звернувся з проханням офіцер СД, близький до Кальтенбруннера, ті люди, що стоять на спільних з нами позиціях, цілком можуть зажадати вичерппої інформації про нашого агента: чому він пішов на контакт з росіянами, чи немає за всім цим гри нацистів… Нам доведеться готувати у відповідь телеграму, а це не проста справа, потрібен час, питання серйозне, от вам іще один тиждень… А я сподіваюсь, що днів через п'ятнадцять усе скінчиться, будемо відкорковувати шампанське… Звичайно, бюрократія – жахлива, але в цьому випадку – хай живе бюрократія! Підождемо, зараз треба вміти виждати…

Інформація для роздумів – VIII
(Чи є пророк у своїй вітчизні?)

Рузвельт прийшов до влади, коли заокеанський колос переживав період трагічного занепаду: чотирнадцять мільйонів безробітних, а як узяти до уваги, що кожний знедолений мав дружину й дитя, то понад сорок мільйонів жебраків і голодних населяло тоді Америку.

…Після смерті Вудро Вільсона адміністрацію Гардінга, Куліджа й Герберта Гувера цікавило тільки одне: особисте збагачення; «після нас хоч потоп»; їм було наплювати на потреби народу; конгресмени й сенатори виголошували красиві слова про національне благо, демократію й соціальну гармонію, тоді як поліція била страйкарів, заарештовувала демонстрантів, а шпигуни Джона Едгара Гувера вдень і вночі поповнювали свою картотеку на інакомислячих; до них віднесли не тільки комуністів, профспілкових діячів та радикалів; всі люди лівих переконань були під підозрінням; опорою й надією таємної поліції, її інформаторами й добрими друзями стали вкрай праві, що тримали у своїх штабах портрети Гітлера: «Ті, хто вимагає твердої влади, – напучував молодих співробітників ФБР Гувер, – не страшні, навпаки, вони – наш резерв; зрештою, німецький фюрер хоче лише вигнати з країни чужорідні елементи, навести економічний порядок і знищити лівих демагогів».

…Але Рузвельт прийшов у Білий дім не на коньку «твердої влади», а проголосивши «новий курс».

Перш ніж обнародувати свою економічну платформу, він звернувся до народу:

– Єдине, чого ми зараз повинні по-справжньому боятися, то це самої боязні, тобто страху! Ми повинні боятися безіменного, бездумного, нічим не виправданого страху, який паралізує всі наші сили, робить нас нерішучими, заважає нам перейти од відступу до наступу! Достаток – на порозі, але він неможливий, бо люди, які керували господарським товарообміном країни, через свою тупу впертість і нерозуміння нового часу зазнали поразки і спокійнісінько умили руки. Цих безчесних міняйл засудила громадська думка, люди відреклися від них і в серці, і в мислях своїх. Але американці не зазнали поразки! Вони не втратили віри в основні принципи нашої демократії. У важку хвилину американський народ вимагає відвертих і рішучих дій. Він вимагає дисципліни, порядку й керівництва. Він зробив мене зброєю своєї волі. Я приймаю цю відповідальність.

Рузвельт виголосив свою першу промову через місяць після того, як Гітлер став канцлером Німеччини, і за п'ять днів перед тим, як Герінг підпалив рейхстаг; десятки тисяч чесних німців кинули в тюрми й концентраційні табори; над країною мислителів і поетів нависла коричнева ніч страхіття.

А в той день, коли Рузвельт вступив на президентський пост, банкіри Америки зачинили двері Уолл-стріту; крах, банкротство, безвихідь…

Та Рузвельт знав, на що йшов, виставляючи свою кандидатуру.

Його «мозковий трест», який складався з людей обдарованих, поки що не досвідчених у всіляких політичних махінаціях, прийшов разом з ним до керівництва країною, маючи точно продуману програму. Над нею працювали люди різних переконань, темпераментів, політичних орієнтацій; їх об'єднувало одне, головне: відсутність страху перед догмами і віра в те, що Америку можна вивести з кризи без революції, про яку тепер відкрито говорили убогі робітники й голодні безробітні.

Разом з ним у Білий дім прийшов Гаррі Гопкінс[23]23
  Після приходу до влади Трумена був змушений піти у відставку.


[Закрыть]; виходець з бідної робітничої сім'ї, сам у минулому соціаліст, він очолив Управління соціального забезпечення, і, коли журналісти спитали його, які дискусії з підприємцями він має намір провести, Гопкінс відповів: – Голод – не тема для дебатів.

Рузвельту допомагав драматург Роберт Шервуд і міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес, що відповідав за природні ресурси країни, професор Тагвелл, який вивчав питання праці й заробітної плати, і поет Арчібальд Маклін; суддя Розенман, що спеціалізувався раніше на боротьбі з хабарництвом, і перша в історії країни жінка-міністр Френсіс Перкінс, яка вважала за свій обов'язок відвідувати заводи не менше як двічі на місяць, щоб зустрічатися з робітниками.

Примикав до «мозкового тресту» президента і член кабінету Уїлкі[24]24
  Після приходу до влади Трумена був змушений піти у відставку.


[Закрыть].

Великий бізнес ставився до слів – чи то були промови президента, виступи лівих, проповіді священиків, п'яне базікання психів, істерія фашистів – зовсім спокійно, бо не слово визначає світ, а діло, а воно неможливе без капіталовкладень, банківських операцій, будівельних проектів і зовнішньополітичних блоків, покликаних гарантувати найбільші прибутки.

Тому й передвиборні промови Рузвельта, і його перше звернення до народу Уолл-стріт сприймав як ще одну необхідність. Народу угодні свята, урочисті промови, обіцянки; нехай собі; свято кінчиться, портфелі розійдуться між потрібними людьми, все піде своєю чергою; армія і поліція впораються з тими, хто незадоволений; тюрма – хороше місце для того, щоб подумати; плебс треба вміти тримати в руках, все інше – владнається.

Однак Рузвельт через десять днів після того, як його родина переїхала у Білий дім, скликав спеціальну сесію конгресу і поставив вимогу про надзвичайні повноваження для себе.

Жоден президент Сполучених Штатів не мав такої гігантської влади, яку дістав Рузвельт; конгрес не зміг відмовити йому, бо вперше – після Лінкольна – народ стояв горою за свого обранця.

А наступного дня, вже маючи надзвичайні повноваження, Рузвельт тимчасово заборонив усі банківські операції в країні; урізав витрати на утримання величезного державного апарату; провів законопроект про національну економіку; заборонив вивіз золота; асигнував п'ятсот мільйонів доларів на допомогу населенню; створив цивільні загони для охорони природних ресурсів країни; провів закони про реорганізацію сільського господарства й промисловості; примусив уряд надати кредити домовласникам, щоб хоч якось вирішити катастрофічну житлову проблему; скасував сухий закон, на якому наживалися гангстери й підкуплені урядові чиновники; легалізував створення нових профспілок.

Великий капітал відчув, що все пішло зовсім не так, як передбачали радники корпорацій, які відали питаннями внутрішньої політики.

Перший виступив проти Рузвельта мільярдер Дюпон.

– Ми є свідками непродуманого наскоку уряду на всі сторони політичного, соціального й економічного життя країни.

Визнання Рузвельтом Радянського Союзу, встановлення нормальних дипломатичних відносин з Кремлем, відкритий виступ проти Гітлера підлили масла в огонь; король автомобільної промисловості Генрі Форд зібрав журналістів і заявив їм:

– Ми ніколи і ні в якому разі не визнаємо профспілки робітників автомобільної промисловості… Ми взагалі не визнаємо ніякої профспілки… Профспілки – це найгірше зло, якого ще не знав цей світ.

(Генрі Форд був перший і єдиний американець, якого Гітлер нагородив «Великим хрестом німецького орла»; на своїх заводах він забороняв робітникам на вечірках танцювати «розгнуздані негритянські танці типу чарльстон і шіммі»; дозволялося вальсувати чи виконувати танго; фокстрот теж «не рекомендувався»; суворо вимагалось дотримуватися старих традицій; начальник «особистого відділу» концерну Гаррі Беннет перевіряв походження кожного робітника, шукаючи негритянську, слов'янську, мексіканську чи єврейську кров у його жилах. Якщо знаходив – звільняв негайно.

Ще в двадцять третьому році Адольф Гітлер на одному з мітингів у Мюнхені сказав:

– Хайнріх Форд – справжній вождь зростаючого в Америці молодого й чесного фашистського руху. Мене особливо радує його послідовна антисемітська політика; ця політика є й нашою, баварською.

…Керівник заводів Форда у Франції Гастон Бержері був перший, хто вітав німців, які ввійшли в Париж; директор філіалу «Форда» у Мексіці Хуліо Брунет фінансував фашистську організацію генерала Родрігеса, який організував Путч проти прогресивного президента країни Карденаса.)

…Фінансисти змогли знайти ходи у Верховний суд США, і закон про промисловість, який прийняв президент, було визнано недійсним.

Але Рузвельт не здався. Він зібрав у Білому домі прес-конференцію, зачитав журналістам деякі телеграми, що він їх одержав, – суцільний потік послань, у яких просили «зробити бодай щось, аби врятувати країну», – і сказав:

– Мабуть, висновок Верховного суду має означати, що віднині уряд позбавили права вирішувати будь-які економічні питання. Що ж, побачимо, чи погодиться уряд з такою точкою зору.

І він провів новий закон – через конгрес, – який давав йому право створити «Управління по регулюванню трудових відносин».

І тоді люди картелів, великого бізнесу країни, таємно зустрілися в Нью-Йорку для того, щоб виробити єдину програму дій проти президента.

Джон Едгар Гувер продовжував працювати вшир і вглиб: провів красиву комбінацію, підштовхнувши злочинний світ до активних дій у великих містах, влаштував кілька перестрілок з гангстерами і довів президентові, що в період скасування сухого закону, в годину боротьби з організованим бандитизмом необхідно підвищити роль і значення ФБР; бізнес фінансував створення десятків фільмів про сищиків Гувера, про їхню мужню боротьбу за правопорядок; еталоном молодого американця мав стати поліцейський, який переслідує бандитів, стріляє в комуністів і врятовує доньку мільйонера від посягань негра.

ФБР, як і раніше, вело картотеки на лівих, ставило спостереження за прогресивними письменниками, допомагало людині Форда, начальникові його штабу Беннету, приховувати свої стосунки з главою мафії Аль Капоне, але при цьому зовсім не цікавилося справами фашистських організацій, розкиданих по всій Америці.

Форд і його люди, підтримуючи Гувера, гарантували Аль Kaпoнe й іншим лідерам мафії незриму допомогу; ті почали в країні найжорстокіший терор; ночами на вулицях все ще гриміли постріли; банди гангстерів були озброєні не тільки ножами й пістолетами, але й кулеметами та гранатами; в містах розігрувалися справжні збройні сутички; необхідність дальшого розширення ФБР, таким чином, диктувало саме життя.

А в ФБР сиділа людина монополій, яка тримала руку на пульсі життя злочинного світу. Усунути її було важко – заміни в рузвельтівському штабі для цієї людини не було; помилка політика, що гребував «чорною роботою», зло посміялася з президента: на чолі політичної і кримінальної контррозвідки країни стояв найлютіший противник нового курсу, зашорений консерватор, що мріяв про «сильну руку», коли слово «не можна» не обговорюється, вказівка керівника безапеляційна і підлягає беззаперечному виконанню, нова думка вимагає уважного цензурування, а чужокровні ідеї караються законом.

Як і Форд, директор ФБР не визнавав нових танців, як і Дюпон, вимикав приймач, коли передавали музику «чорномазих», як і Морган, носив лише традиційний одяг і взуття, і на кожного, хто приходив до нього в костюмі, купленому в Парижі чи в Лондоні, дивився з підозрою, як на відступника, схильного до чужих, отже, шкідливих, неамериканських віянь.

…Перші роки війни промисловці й банкіри – особливо та їхня частина, яка на відміну від Даллеса, Форрестолла і Форда не була зв'язана тісними діловими узами з націонал-соціалістським фінансистом Шредером, що платив Гіммлеру, – стояли разом з Рузвельтом, бо він очолював не просто демократичну партію, а й увесь народ Америки; але чим ближчою була поразка Німеччини, чим реальнішим ставав мир, в якому Об'єднані Нації повинні працювати пліч-о-пліч в ім'я прогресу, чим наполегливіше повторював Рузвельт свої слова про необхідність післявоєнної співдружності з Росією, тим організованіше оформлялася опозиція його ідеям і практиці.