Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)

«А як же я?! Мені потрібні контакти на Заході!»

Кальтенбруннер подався в концтабір Флоссбург прямо від Бормана, не заїхавши навіть у головне управління імперської безпеки: справа, яку доручив йому рейхслейтер, була варта того.

…Борман, який приймав Кальтенбруннера в бункері, попросив свого ад'ютанта принести з буфету хорошої кави, звареної із зелених бразільських зерен, пляшку улюбленого айнціану, справжньої баварської горілки з Берхтесгадена, лимонів і мигдалю, обсмаженого в солі; налив у чарки запашного вишнево-яблучного самогонного зілля, випив, цокнувшись із своїм протеже, й сказав:

– Знаєте, що вам треба буде зробити, старина?

– Я не знаю, що мені треба буде зробити, рейхслейтер, але, якщо це в моїй силі, я зроблю.

Борман посміхнувся:

– У тому й принадність завдання, що це не в вашій силі… Треба поїхати в концтабір до адмірала Канаріса й сказати йому ось що: «Деякі зрадники СС, які втратили сором і совість, намагаються домовитися з вашими британськими друзями про те, щоб – продавши їм багатих в'язнів єврейської національності – дістати гарантію їхньої власної недоторканності. Для цього зрадники мають намір не послухатися фюрера і не дати вірним людям СС знищити всіх євреїв, а тіла їхні облити бензином і спалити, щоб не лишилося слідів. Мабуть, у чомусь зрадники досягнуть успіхів і якусь частину євреїв зможуть вивезти в Швецію й Швейцарію, бо переговори в нейтральних країнах уже йдуть. Отже, ви, адмірале, в найближчому майбутньому взагалі нікому не будете потрібні. Вашу провину доведено, і тільки завдяки мені, Ернсту Кальтенбруннеру – так, так, кажіть саме так, – вас досі не повісили на рояльній, тонкій струні, яка ріже шию. Тому я обіцяю вам, що цей концентраційний табір, де разом з вами в сьомій камері сидить ваш лідер Гердлер і пише для мене проект відбудови майбутньої Німеччини, роздавлять танки зелених СС після того, як вас стратять, якщо ви не погодитесь написати мені все про ваші опорні пункти в Іспанії, арабському світі, Англії, Штатах, Латинській Америці – особливо в Латинській Америці. Ми знаємо, що у вас там створено принаймні дев'ять великих банківських і нафтових корпорацій, які мають тенденцію до того, щоб розростатися вшир і вглиб. Ми хочемо мати від вас не тільки номери банківських рахунків і паролі для вільних операцій з їхніми грошима, але, головне, імена тих ваших людей, які і в майбутньому зможуть продовжувати роботу – як на вас, так і на мене. Питання репутації в діловому світі – питання питань; ви розумієте, що в мене є гроші, багато грошей, але мені потрібні бізнесмени з репутацією, які зможуть негайно реалізувати наші капітали, гарантувати, що не тільки надійно їх помістять у сейфи банків, але ми матимемо цілком легальні рахунки. Або ви пишете мені імена цих людей і я влаштовую вашу евакуацію з цього табору в інше місце – цілком безпечне, – або я перестану боротися за ваше життя». Вам ясно завдання, старина? Розумієте, як він викручуватиметься?

– Це я розумію, рейхслейтер… Я розумію, що ви ставите переді мною завдання, яке практично виконати неможливо… Ви вважаєте, що ця безнадійна розмова все-таки доцільна?

Борман випив ще одну чарку й відповів:

– Хто із стародавніх сказав, що «Париж вартий меси»? Ви юрист, повинні пам'ятати…

– Ну, по-перше, цей вираз приписують Генріху IV, але мені здається, що француз не міг відлити таку фразу, треба шукати аналог у стародавніх римлян…

– От і пошукайте. А в кінці розмови наступіть йому на мозоль: «Шелленберг, – підсумуйте ви, натякаючи на те, що вам відомо все про все, навіть про їхню розмову віч-на-віч, коли красень віз старого адмірала в тюрму, і той, цілком можливо, назвав йому деякі імена, а чого ж, міг?! – вже дещо відкрив мені, відкриє все до кінця, і ви розумієте, чому він зробить тільки так і не інакше, чи варто вам іти в небуття, після того як вас обіграв ваш учень?» Це все, про що я вважав за потрібне сказати вам. Хайль Гітлер!

…Кальтенбруннер підвівся назустріч Канарісу, широко всміхнувся, простяг руку; той запитально, але водночас недовірливо заглянув у очі обергрупенфюрера, руку потиснув; начальник головного управління імперської безпеки відзначив, як схуд адмірал, якою пергаментною стала його шкіра на скронях і біля вух, і поцікавився:

– Прогулянок вам і досі не дозволяють?

– На жаль, – відповів Канаріс. – І це, мабуть, найприкріше покарання з усіх тих, що випали на мою голову: без двогодинного моціону я стаю зовсім хворою людиною…

– Двогодинну прогулянку не дозволяють робити ваші британські друзі, – зітхнув Кальтенбруннер. – Нальоти бандитів Черчілля мають характер геноциду, ми боїмося, що вони розбомблять цей табір і всіх його мешканців, тому вас і тримають у бункері, а от хвилин на сорок – подихати повітрям у лісі – я згоден вас зараз запросити. Не відмовитесь підтримати компанію?

Проте, перш ніж вивести адмірала в ліс, Кальтенбруннер походив з ним по аппельплацу, взявши його під руку, щоб ув'язнені на власні очі побачили дружбу нинішнього шефа РСХА з колишнім керівником армійської розвідки Німеччини.

У лісі пахло пріллю; сніг уже розтав; листя було таке ніжне, що здавалося, і воно більше часу проводить під землею, як німці в бомбосховищах; бруньки цього року якісь дуже великі, вибухові; діброви здавалися нереальними, лункими, порожніми через те, що в лісі не було чути людських голосів (колись тут завжди гралися хлопчики, повертаючись на хутори зі школи); не працював жоден мотор (завжди в цю пору року тут провадились очисні роботи, зрізали торішній сушняк); лише пронизливо і глузливо кричали сойки та ще десь у кущах страшно стогнав пугач.

– Хтось помре, – сказав Кальтенбруннер. – Пугач – птах нещастя.

– Після року в тюрмі ці звуки здаються мені символами щастя, – озвався Канаріс. – Ну, розкажіть, що на фронтах? Нам же не дають ні газет, ні листівок…

– А як ви самі думаєте? Де, по-вашому, стоять англійці н американцями? Де росіяни?

– Росіян ми затримали на Одері, – замислено відповів Канаріс, – а західні армії, мабуть, ідуть з півдня до Берліна.

– З півночі також, – відповів Кальтенбруннер. – А росіян поки що затримали на Одері. Не думаю, щоб це тривало довго.

– Ви приїхали до мене з пропозицією, як я розумію. В чому вона полягає?

– Мені було б цікаво вислухати ваші міркування, пане Канаріс…

Канаріс зупинився, закинув руки за голову й розсміявся:

– До вішальника приїхав той, хто має його стратити, але при цьому дотримується рицарський політес! Я – «пан», а не арештант номер п'ятдесят два! Дорогий Кальтенбруннер, за ті хвилини, що ми з вами гуляємо, я зрозумів: у вас є про що мене спитати, викладайте карти на стіл, спробуємо домовитись…

Кальтенбруннер закурив, пошукав очима, куди кинути сірника, – в лісах, які посаджено біля хуторів, завжди ставили урни для сміття, обгорткового паперу й порожніх консервних бляшанок; не знайшов, засунув у коробку, хоч знав, що це погана прикмета, але переступити в собі австрійця, відданого німецькій ідеї, не зміг – порядок, тільки порядок, нема нічого вищого за порядок; почав говорити повільно, повторюючи майже слово в слово те, що йому дозволив сказати Борман.

Канаріс слухав не перебиваючи, згідливо хитав головою, часом прискорюючи крок, а часом зупиняючись.

– Ось так, – закінчив Кальтенбруннер. – Це все. Вам треба буде прийняти рішення.

– Я, звичайно, назву ряд імен, рахунків та паролів для того, щоб вам відкрили сейфи в банках, але це означає, що мене негайно й безумовно стратять, обергрупенфюрер. Я, на жаль, знаю умови гри, які ви визнаєте: корислива, цілеспрямована і самопожираюча аморальність… Я назву вам імена, але, повірте, коли б ви справді захотіли досягти успіху, то вам треба охороняти б мене так, як доведеться охороняти свою сім'ю в найближчому майбутньому. Але ви не зможете зламати себе, в цьому жахливість вашого становища, мій молодий друже.

– Ви помиляєтесь у двох моментах, пане адмірал. По-перше: знищивши вас, я ризикую підвести тих наших людей, які прийдуть з паролем у банк; цілком можливо, що у ваших банках всі варіанти обговорено заздалегідь. По-друге: знищивши вас, я втрачу Іспанію, де ваші позиції загальновідомі, а Іспанія – той плацдарм, звідки дуже зручно нам тимчасово передислокуватися в Латинську Америку.

Канаріс похитав головою:

– Ви не додумали розмови зі мною, Ернст. Не гніваєтесь, що я звертаюсь до вас так фамільярно?

– Мені це навіть приємно, пане адмірал.

– Бачите, як славно… Отже, ви прибули сюди, підкорюючись чиїйсь вказівці, самі ви до мене на наважилися б поїхати: я досить добре знаю вас і спостерігав вашу роботу останні роки дуже уважно. Мабуть, вас послав рейхслейтер… Ви нікого не підведете, бо поки що й Ріббентроп має радіозв'язок з нашими посольствами за кордоном, і армія може виходити за своїми шифрами на наші військові аташати в Швейцарії, Іспанії, Аргентіні, Португалії, Швеції, Парагваї, Бразілії, Колумбії та Чілі. Ваші люди посилають з моїм паролем тих агентів, якими ви не дорожите, – кожна розвідка, що поважає себе, має такого роду контингент, який не жаль віддати на заклання в ім'я успіху великої операції… Отже, післязавтра ви одержите в своє користування рахунки й налагодите контакт з моїми могутніми банківськими контрагентами, запропонувавши їм – для легальної реалізації – своє золото. Це – по першій позиції. По другій: мої зв'язки в Іспанії були особливо сильні, коли ми крушили там комуністів, а потім вели гру проти Черчілля, щоб він завдяки поганій репутації генералісимуса Франко не здійснив своєї ідеї – висадки військ на Піренеях… Він тоді раз і назавжди вирішив би питання і з Гібралтаром, і з республіканськими ілюзіями гарячих басків та каталонців – під виглядом антинацистської боротьби на півдні Європи. Тепер час упущено, Рузвельт зміг стримати шаленого Уїнні, отже, мої можливості значно послабились: у політиці найцінніше питання часу, в якому тільки й реалізується сила. Думаю, апарат партії має там набагато міцніші опорні бази, ніж я серед фаланги Франко і співчуваючих їй військових. Інша справа, я міг би стати корисним, якби мав від вас гарантію, котра переконає мене, що я вам потрібен – на латиноамериканському й далекосхідному напрямках…

– Які потрібні гарантії?

– Як перший етап співробітництва: я пишу те, що вас цікавить, ми оформляємо договір по-діловому, дороги назад немає, Лондон тепер просто не розуміє мене; якщо ви ознайомите англійців з таким документом, моя репутація буде підмочена в очах секретної служби короля; ви надсилаєте до Швейцарії мою інформацію, а я готуватиму для вас справу в латиноамериканському напрямку… Ернст Рем починав працювати з лейтенантом Стресснером у Болівії, але ж зробив Стресснера генералом я, і саме я передав йому фото фюрера з дарчим написом…

– Швейцарія виключається… Ми просто не маємо права страхувати себе фактом ознайомлення ваших британських друзів з нашим – якщо ми домовимось – договором про таємне співробітництво, бо це означало б добровільно віддати Лондону ваші зв'язки, ваші корпорації і моїх людей. Скоріш, до розмови виявились непідготовленим ви, а не я. Або ж ви вірите мені, і ми починаємо вже зараз думати про майбутнє, або ви мені не вірите, і я змушений робити так, як мені наказано. Даю вам на роздуми два дні, я повернусь до вас у суботу, о дванадцятій.

– Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні… Тим паче, що гуляємо ми не більше як півгодини, а це така насолода, подаруйте мені ще десять хвилин, любий Ернст… Я згоден написати прямо зразу ж, не гаючи часу… Мені потрібно буде приблизно місяць для того, щоб сформулювати проблему й позначити дані…

– Пане адмірал, – суворо перебив Кальтенбруннер, – у вашому становищі найнебезпечніше перехитрити самого себе. Не треба… Ви ж знаєте, що місяць мене не влаштує: ми з вами обидва розуміємо, чому ви попросили саме тридцять днів в обмін на ваші знання… Отже, півгодини, за які ви напишете огризок, справи не вирішать. Кілька днів – це хороший строк, мало що може статися за два дні, зараз кожна хвилина повна несподіванок…

– Ернст, а що буде з вами, коли фюрер дізнається про вашу зі мною розмову?

Кальтенбруннер хмикнув:

– Ви лякаєте мене? Я охоплений страхом! Я готовий написати рапорт на самого себе! Пане адмірал, коли ви зустрічалися з представниками британської секретної служби і вели з ними досить ризиковані розмови, у мене в сейфі лежала копія вашого рапорту Кейтелю про те, що конче потрібно провести зустріч з ворогом, під час якої можливі «непередбачені напрями розмови». Ви – стратег хитрості, пане адмірал; не тільки Гелен називає вас своїм метром, але й я – у якійсь, звичайно, мірі…

Канаріс посміхнувся:

– Це комплімент… Любий Ернст, скажіть мені щиросердно: ви справді вважаєте, що талант Адольфа Гітлера і на цей раз виведе Німеччину з кризи? Не поспішайте, підождіть… Якщо ви все ще умовляєте себе, що так воно й буде, то подальша наша розмова марна, а коли ви нарешті наважились відповісти собі на це очевидне запитання, то, мабуть, ви стоїте перед вибором шляху в майбутнє… Я розумію, про що ви думаєте, цікавлячись моєю інформацією, знанням, як ви сказали… Але ж ви могли б стати рятівником нації, зважившись на те, що самі ж придушили рік тому: путч, ліквідація фюрера, звернення до Заходу, розпуск партії – притому що ви й ваші колеги залишаються на ключових постах державної машини, гарантуючи її протистояння більшовицьким полчищам.

– Пане адмірал, я приїхав до вас як політик, а не як зрадник…

– Замініть слово «зрадник» на «мобільний емпірик», і вас приймуть у будь-якому клубі, любий Ернст, не можна тепер вбачати майбутнє нації в особі фюрера…

Кальтенбруннер поглянув на годинник, щоб приховати розгубленість і збентеження: Канаріс зараз сказав те, про що він сам уперше подумав – боязко, жахаючись – два дні тому, коли повертався з штаб-квартири Гіммлера; палахкотіли сполохи на сході; з Балтики дув вологий вітер, а у вухах майже дзвеніли слова рейхсфюрера: «Думаючи про себе, Ернст, німець тепер мусить думати про майбутнє Німеччини…»

Бідолашні, бідолашні жінки… – II

– Ні, – сказав Штірліц, вислухавши Дагмар, – усе не так… Ваша реакція на слова друзів Бернадота про можливі труднощі, пов'язані з укладенням перемир'я, занадто, організована… Ви жінка, тобто – емоція. Ваш батько німець, отже частина вашого серця віддана Німеччині… Ви повинні атакувати, якщо хочете врятувати націю від тотального знищення, ви повинні звинувачувати Бернадота в бездіяльності, а ви лише наближаєтесь до того, щоб несміливо й обачно визначити цю правду. А правду не можна визначити: або її виголошують, незважаючи ні на що, або брешуть. Або – або, третього не може бути…

Дагмар дивилася на Штірліца невідривним поглядом, з почуттям прикрості, і якась дивна, відчужена посмішка часом торкала її губи.

– Любий мій, – сказала вона, – не судіть мене суворо. Жінка – найпіддатливіший учень… Тому вона й пнеться повторити мужчину… Про свого чоловіка я не хочу говорити, він нещасна маленька людина, а от мій перший наставник у справах розвідки… Я копіюю його манеру, розумієте? В дитинстві я займалася гімнастикою; тренер став моїм богом; якби він звелів мені викинутися з вікна – я викинулася б… А хлопчики з нашої групи були іншими, в них з народження закладене раціо… І раптом прийшли ви: мудрий, добрий мужчина, чимось схожий на тренера, говорите правду…

– Не завжди, – заперечив Штірліц.

– Виходить, у вас брехня дуже достовірна… І до того ж ви ще вмієте жартувати… І прекрасно слухаєте… І не повчаєте… I дозволяєте мені відчувати себе жінкою… Бачите, я прив'язалась до вас, як кішка…

– Все-таки краще прив'яжіться до мене, як гімнастка до тренера…

– Як скажете.

Штірліц підвівся, підійшов до телефону, попросив дозволу подзвонити, набрав свій номер:

– Здрастуйте, Ганс… Я сьогодні, мабуть, теж не приїду, так що готуйте їжу тільки для себе…

– Де ви? – спитав Ганс.

– Ваш шеф дозволив ставити мені й такі запитання?

– Ні. Це я сам. Я хвилююсь.

– Ви славний хлопець, Ганс. Не хвилюйтесь, усе гаразд, мене охороняють три автоматники… Я подзвоню вам завтра; може, заїду о десятій; будь ласка, випрасуйте мені сірий костюм і приготуйте дві сорочки, одну – сіру, другу – білу; галстук – на ваш розсуд. Почистіть, будь ласка, туфлі – чорні, довгоносі…

Ганс здивувався:

– Довгоносі бувають люди… Це ті, що у вашій спальні?

– Ви добре освоїлись, справді, вони стоять там. І зробіть кілька бутербродів з сиром і рибою, я маю поїхати в досить стомливу дорогу.

– Я не зрозумів, скільки треба зробити бутербродів, пане Бользен…

«Отак і світяться, – подумав Штірліц. – Наскрізь. І це дуже погано. Німцеві не можна говорити «кілька бутербродів». Ні, можна, звичайно, але це означає, що це говорить не німець або не чистий німець. Я мав сказати: «Зробіть сім бутербродів», і це було б за правилами. Треба одіграти так, щоб Мюллер зрозумів, чому я сказав це своє суто російське «кілька»…»

– Хіба ваш шеф не казав, що я їду з дамою? Невже важко підрахувати, що вдень ми будемо їсти тричі, по два бутерброди – це вже шість; я повертаюся сам, значить, попоїм уночі один раз, а вранці другий, звичайно, якщо пощастить поспати в машині, коли не бомбитимуть на дорогах, – отже, до шести треба додати чотири. Всього десять. Скільки кави налити в термос, ви, сподіваюсь, знаєте? Шість склянок – якщо ви такий нетямущий.

Ганс – після паузи – зітхнув:

– А що їстиму в дорозі я? Шеф наказав саме мені везти вас з вашою супутницею…

– Значить, зробите шістнадцять бутербродів і наллєте другий термос – на той випадок, якщо ваш шеф не скасує свого наказу.

Штірліц поклав трубку, увімкнув приймач. Диктор читав останні вісті: «Наші доблесні танкісти відкинули ворога по всій лінії Східного валу; неприступна лінія одерського бастіону – це той рубіж, на якому розіб'ються криваві полчища більшовиків. На західному фронті йдуть бої місцевого значення, англо-американці зазнають величезних втрат; наші доблесні льотчики збили дев'яносто два ворожих літаки, підпалено тридцять чотири танки і висаджено в повітря три склади з боєприпасами. Натхнені ідеями великого фюрера, наші доблесні воїни демонструють зразки беззавітної вірності націонал-соціалізму й рейху! Перемога наближається неминуче, незважаючи на жорстокий опір украй виснаженого противника!»

…Потім диктор оголосив годину оперети. Заступник рейхсміністра пропаганди Науманн[21]21
  Науманн – тепер один з лідерів легального нацистського руху в ФРН.


[Закрыть] дуже полюбляв віденську оперету, тому ті, хто складав програми, включали такі концерти в радіопередачі щодня, іноді двічі на добу. З того часу як за рішенням Розенберга й Геббельса, що відповідали за ідеологію націонал-соціалізму, в рейху було заборонено американські джази, французькі шансоньє й російські романси, з того часу як Розенберг оголосив головним завданням НСДАП відновлення й збереження старонімецьких традицій, з того часу як на людину в костюмі, пошитому за кордоном, стали дивитися як на потенціального зрадника справи фюрера, з того часу як принципи «крові й грунту» стали певним пробним каменем, на якому перевірялася благонадійність підданого, з того часу як у газетах стали друкувати лише ті матеріали, в котрих підносилась велич самого тільки німецького духу і твердилося, що культури Америки, Росії, Франції, Англії то не що інше, як другосортні словесні чи музичні вправи нелюдів, – заповнювати ефір ставало все важче й важче. Глінка, Рахманінов, Римський-Корсаков і Прокоф'єв являли собою музику вандалів; Равель і Дебюссі – мерзенні насильники мелодизму (Геббельсу ледве вдалося відбити право на трансляцію арій з опер Бізе; він послався на фюрера, який одного разу сказав, що композитор не був чистим євреєм, і, крім того, гидка кров була в нього по батьку, а «є відомості, що мати генія, француженка, мала роман з німцем за рік до народження композитора»); «дирчання» джазу були оголошені «втіхою чорномазих», це не для арійців, а Гленн Міллер і Гершвін взагалі паршиві євреї. Рятували опери Моцарта, симфонії Бетховена й Вагнера. Чотири години на добу співали пісні про партію, про армію, про гітлерюгенд та асоціацію німецьких дівчат «Віра і Краса». І, звичайно ж, улюблені Науманном оперети (але й тут були свої складності: Оффенбах – не арієць, Кальман – тим паче, а Легар – напівкровка). Останніми місяцями, коли бомбили майже безперервно, раціон щоденного харчування по картках став взагалі мізерним, Геббельс наказав експертам з питань ідеології у департаменті музики прослухати мелодії німецьких джазових композиторів початку тридцятих років. «Нехай людей потішає хоча б весела музика, – сказав рейхсміністр, – давайте розважальні програми весь час, включайте більше іспанських пісень, вони бездумні; можна транслювати веселу музику Швеції і Швейцарії, нехай навіть джазову, пояснивши дикторським текстом, що це мелодії наших добрих сусідів…»

– Любите віденців? – спитала Дагмар, нечутно підійшовши до Штірліца. Він відчув її дихання біля лівого вуха: лоскотно й ніжно.

– А ви терпіти не можете?

– Я поступлива. Якщо вам подобається, мені теж буде подобатись.

– Ви коли-небудь відчували себе нещасною, Дагмар?

Жінка завмерла, немов від удару; Штірліц, навіть не оглянувшись, відчув, що вона завмерла.

– Навіщо ви мене так спитали?

– Бо нас чекає робота, і я мушу зрозуміти вас до кінця…

– Ви мене ще не зрозуміли?

– Ні.

Штірліц обернувся, поклав їй руки на плечі, Дагмар подалась до нього; він тихо, губами, прошептав:

– Куди вам вмонтували звукозапис?

Вона обернулась, показала очима на велику настільну лампу…

– Записують завжди? Чи тільки коли ви вмикаєте світло?

– Завжди, – прошепотіла жінка. – Але ви, мабуть, не звернули уваги: коли ви приходите, я витягую штепсель з розетки… І те, про що ви говорили уві сні, чула одна я…

(Чула не тільки вона одна: в її кімнаті обладнали ще два тайники з апаратурою, про них вона не знала…)

…На вулиці, коли вони вийшли з машини, Штірліц спитав:

– Ви все зрозуміли з того, що я говорив уві сні?

Вона похитала головою:

– Російська няня не встигла мене навчити її мови досконало.

…У ресторані грав акордеоніст; за наказом імперського міністра пропаганди і командуючого обороною столиці тисячолітнього рейху Геббельса всі ресторани повинні були працювати; горілку та вино продавали вільно, бери скільки хочеш, без карток.

Штірліц попросив пляшку рейнського рислінгу, найдужче він полюбляв ті вина, які робили біля Сінціга і за Вісбаденом; до війни він часто їздив у неділю до Вюрцбурга; селяни-винороби розповідали йому про той риск, який властивий їхній професії: «Найкраще вино – «крижане», коли виноград збираєш після першого нічного заморозку; треба вміти ждати; але якщо мороз ударить після дощу, сильний мороз, тоді весь урожай піде собаці під хвіст, продавай землю з молотка і наймайся рудокопом, якщо «трудовий фронт» дозволить змінити місце проживання».

– Дагмар, я хочу випити за те, щоб ви по-справжньому допомогли мені. Я п'ю за наш успіх.

– Я – забобонна, за успіх не п'ю.

– Добре, тоді я скажу простіше: я п'ю за те, щоб ви повернулися сюди тільки після закінчення війни…

– Це буде підло по відношенню до Герберта… Хоча ми тільки формально були чоловіком і жінкою, однак це буде підло… Він і живий тільки тому, що я працюю на вас…

– Він мертвий, Дагмар. Вам брехав Лоренс… Ваш чоловік помер у таборі. Ті листи, які вам передають від нього, він написав за тиждень до смерті, його примусили проставити дати наперед, про запас, розумієте?

Жінка кивнула, очі її вмить налилися слізьми, підборіддя затремтіло…

Штірліц побачив, як до ресторану ввійшла молоденька дівчина; вона швидко оглянула зал, зупинилась на його, Штірліца, відображенні в дзеркалі, потім затримала погляд на Дагмар і надто неуважно попрямувала до сусіднього з ними столика.

Штірліц поклав долоню на руку Дагмар, шепнув:

– За нами стежать, а зараз слухатимуть… Будь ласка, наберіться духу… Я запрошу вас танцювати, і тоді ми поговоримо, гаразд?

Він зрозумів, що за ним пущено тотальне спостереження тому, що прийшла саме ця молоденька дівчина. Половину людей із служби спостереження влили в спеціальний батальйон СС, який відправили на Зеєловські висоти на Одері (Мюллер сказав правду); у коридорах РСХА він почув, що для роботи залучено добре перевірених дівчат з гітлерівської організації «Віра і Краса»; два факти, складені разом, – при тій атмосфері гри, в якій він опинився, – давали йому підстави зробити негайний і правильний висновок: кожен його крок віднині відомий Мюллеру; А коли це так, то, виходить, Мюллеру відома адреса його радиста.

«І цим моїм радистом, – думав Штірліц, повільно вальсуючи з Дагмар, – цілком може бути його співробітник. Знаючи, що я робив останній місяць, зіставивши прізвища й географічні назви, вони могли прочитати мої радіограми, бо ту, що була в Плейшнера, яку він віддав їм на Блюменштрасе в Берні, вони вже два тижні зберігали в своєму дешифрувальному бюро. Господи, ну як же мені повірити їй, цій Дагмар? Вона – в їхній комбінації, це очевидно. Але в якій мірі вона з ними? Вона розумна, це плюс для моєї справи. Вона розумна, отже, вона не могла не відчути тієї первинної неправди, яка об'єднує людей тутешньої ідеї. Це можна приховувати, але цього не можна приховати, так чи інакше вуха вилізуть, і розумний ці заячі вуха не може не помітити… Вона нещасна, і не тільки через них… Вона нещасна по-своєму, по-жіночому, як тільки можуть бути нещасні дуже розумні, та до того ще й вродливі жінки, в яких немає дітей… Та коли це так і коли Лоренс зрозумів це перший, а він спритний хлопець, то чому б йому не підготувати її до роботи проти мене? Але ж так не можна – не вірити нікому і ні в чому. Максиме, так не можна! Ні, можна, – заперечив він сам собі, відчуваючи долонею, як тонка спина Дагмар раз у раз здригалася від затамованих сліз, хоч очі в неї були сухі, тільки вилиці взялись прикрочервоним рум'янцем. – Не тільки можна, але зараз, у цій ситуації, треба, бо тут готують таке, мабуть, дуже небезпечне для моїх співвітчизників, але я ще не можу зрозуміти, що саме вони готують, і я лише один тут можу це зрозуміти, я просто не маю права не зрозуміти цього…»

– Дагмар, – шепнув він жінці, – ні сьогодні, ні завтра в машині ми не зможемо ні про що розмовляти з вами… Але ви мусите зосередитись і запам'ятати те, що я зараз скажу… Як тільки висадитесь у Швеції, перевірившись старанно, після того вже, як купите машину – вони там стоять біля бензоколонки, документи вам оформлять зразу, – покружляйте по місту, потім виїжджайте на трасу і, зупинившись у будь-якому невеличкому містечку, коли залишитесь одна, – крім тієї телеграми, яку ви повинні надіслати мені, надішліть ще й другу… Запам'ятайте, Дагмар… «Доктор Шнайдер, Ульфгаттан, 7, Стокгольм, Швеція. Негайно надішліть з оказією моє снотворне, інакше я зовсім хворий. Кузен». Запам'ятали?

Жінка похитала головою, і по щоці її скотилася бистра сльоза.

– Я повторю вам, коли танцюватимемо наступний танець… Ви зробите це, Дагмар, бо це потрібно вам так само, як мені, а може, навіть більше…

Телеграма, яку вивчила Дагмар, нічиєму розшифруванню, та ще в Швеції, не піддавалась. Це був сигнал тривоги, одержавши який, Центр мав прийняти рішення, що робити Штірліцу далі, бо він повідомляв, що, мабуть, його викрив противник, але він продовжує виконувати його завдання, смисл яких для нього незрозумілий. Він просив почати зустрічну гру, однак попереджав, що вся інформація про переговори на Заході, яку він зараз передає в Центр, хоч і відповідає дійсності, але, між іншим, організована Мюллером саме так, щоб першою про неї дізнався не хтось там, а Кремль.

На вулиці за ним не стежили. Штірліц завіз Дагмар додому, пообіцяв повернутися за півгодини і поїхав у той район, де жив радист. Те, що зараз за ним не стежили, породило в ньому цілковите переконання, що Мюллер знав про його перше відвідання явки.

…Радист зустрів його радісно, знову запропонував кави, здивувався, коли Штірліц відмовився, і передав йому шифровку з Центру:

«Дайте ще ширшу інформацію: хто стоїть за переговорами із Заходом після того, як Вольфа дезавуювали? Де проходять переговори? Прізвище хоча б одного учасника? Розуміючи всю складність ситуації, в якій ви перебуваєте, просимо виходити на зв'язок по можливості частіше».

Штірліц дав радистові шифровку, яку він написав щойно; вона була першим кроком у ризикованій і складній контргрі; він вирішив розпочати її, не діждавшись зв'язкового, якого мали прислати, звичайно, в тому разі, коли Дагмар пошле його телеграму:

«Дагмар Фрайтаг я переправляю завтра на поромі в Швецію о 19.04. Вона служить Шелленбергу з ідейних міркувань; для вас вона може виконувати роль маяка, світити тих людей, з якими їй наказано спілкуватись. Вальтер Рубенау, котрого мені треба буде відвезти до Швейцарії, повинен налагодити дублюючі контакти з екс-президентом Музі, щоб шукати шляхи для врятування в'язнів концтаборів. Я пробуду з ним два дні в Базелі, а потім вийду на зв'язок з вами вже з рейху; внаслідок надзвичайної конспіративності переговорів і страху Гіммлера. що про це можуть дізнатися більшовики, зв'язкового до Швейцарії під час моєї першої поїздки прошу не посилати. Гроші, які ви маєте переказати на мій поточний рахунок в Асунсьйоні, надішліть у той банк, який назвали ви в Мадріді. Юстас».

Остання фраза – так само як і слова про «ідейність» Дагмар і про його «повернення в рейх» – були головними у грі; пасаж про «перерахування грошей в Асунсьйон» не було заздалегідь обговорено з Центром, але зміст цих слів керівництво розгадає; до Дагмар у Швеції підсяде людина з Москви, і вона на словах передасть їй те, що повинна передати, він, Ісаєв, вирішив повірити їй до кінця…

…Але Дагмар нічого не передала тій людині, яку справді послали у шведський порт, щоб зустрітися з нею. Пором чекали три поліцейські машини й карета «швидкої допомоги»; Дагмар винесли на носилках; вона була мертва. Поліція виявила на склянці, в якій була отрута, відбитки пальців людини, яка не проходила по картотеках «Інтерполу». З цієї склянки пив Штірліц, коли проводжав Дагмар у каюту першого класу, – і це було зафіксовано людьми гестапо. Як тільки Штірліц і Дагмар вийшли з каюти на палубу прощатися, туди, в перший клас, прослизнув прудкий невеличкий чоловічок із спецгрупи Мюллера, склянку цю взяв із собою; через півгодини туди буде влито грам смертельної отрути; таким чином, Штірліца – якщо він вирішить тікати з рейху – передадуть до рук «Інтерполу» в будь-якому куточку земної кулі як садиста і вбивцю…

…Однак назавтра, рівно в призначений час, від «Дагмар» із Стокгольма на ім'я Штірліца надійшла телеграма про початок роботи з оточенням Бернадота: «З самим графом контакт неможливий, бо він тільки що інкогніто виїхав до рейху, щоб зустрітися з вищими чинами для обговорення умов перемир'я на західному фронті».