Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц)

Інформація для роздумів – III
(Знову ВСС)

…Полковника радянської розвідки чекіста Максима Максимовича Ісаєва Центр послав з Берна в Берлін ще й тому, що Москві вже давно було відомо про досить дивну поведінку союзників у ставленні до провідних фізиків Європи.

Акуратні допити, що їх проводили американські дослідники, направлені на роботу, в органи розвідки США, викликали певне здивування у тих учених Франції, які вивчали можливості створення нової зброї, побудованої на принципі розщеплення ядра атома.

Жоліо-Кюрі опитували активніше за всіх інших; ставлячись до англо-американців як до бойових союзників по антигітлерівській коаліції, видатний учений охоче обговорив усі питання, а потім, цілком природно, почав сам запитувати; проте американці відповідали гробовим мовчанням.

– Це неетично, – зауважив тоді Жоліо-Кюрі. – Розмова набуває форми допиту. Але я француз, член антигітлерівської коаліції друзів, а не полонений ворог. Як француз, як патріот своєї країни, я не можу допустити, щоб моя батьківщина плелася в хвості наукового прогресу. Якщо ви не поясните причини вашого інтересу до наших робіт, то стане очевидно, що ви створюєте свій проект, але не хочете працювати разом з нами. Отже, ви маєте намір перешкодити Франції зайняти те місце, яке належить їй за її значенням у світі. Що ж, тоді Франції не залишиться нічого іншого, як орієнтуватися в своїх дослідженнях на Росію. Генерал де Голль поділяє точку зору моїх колег і мою.

Питання, пов'язані з «атомним проектом», американці зовсім не обговорювали з Москвою, це була таємниця за сімома печатками; важко було сказати, кого більше боялися в Америці: німецького противника чи радянського союзника.

Це, звичайно, не могло не насторожити Кремль.

Але ще більше занепокоєння Москви викликали загадкові операції американської розвідки в Німеччині, коли спеціальні групи генерала Гровса почали диктувати штабам армії й авіації напрямки головних ударів; не треба бути фізиком, щоб здогадатися, до чого все йшло; Німеччина розвалювалась; проти кого ж тоді готувалася нова зброя нової якості?

…Вільям Донован, повернувшись додому після вечері з Девідом Ленсом, коли той висунув зухвалий план пристрашити Москву, зробивши так, щоб туди пішла інформація про роботу над проектом нової зброї, досить довго обговорював з самим собою всі вигоди й програші, якщо він прийме пропозицію друга.

Так, міркував Донован, справді, коли допомогти російській секретній службі дізнатися про щось більше порівняно з тим, що вона напевне знає, це може серйозно вплинути на стосунки між Рузвельтом і Сталіним. Будь-яке зіткнення Кремля і Білого дому служить тій концепції майбутнього, яку представляв Донован та його однодумці. Але Рузвельт людина парадоксальна, як, втім, і Сталін. Донован розумів, що Сталін міг поставити пряме запитання про атомний проект: «Навіщо? З якою метою? Проти кого? З якого часу?» І Рузвельт, думав Донован, міг дати відповідь. Певна річ, оточення президента знайшло б досить обтічні фрази; звичайно, керівник атомного проекту генерал Гровс підключив би до цього всіх своїх могутніх покровителів, починаючи з начальника генерального штабу Маршалла і кінчаючи головнокомандуючим Ейзенхауером; безумовно, група мільярдера Дюпона, яка вклала в атомне підприємство більшу частину капіталів, знайшла б можливість натиснути на людей, близьких до Білого дому, але явище, якого до сьогоднішнього дня не існувало, було б виявлене, тобто стало б реальністю, а не таємницею.

Донован знав, що генерал Гровс уперше перекинув своїх розвідників і вчених з першими частинами американської армії, коли ті ще тільки вторглися в Сіцілію. Він знав, що Гровс вивіз багатьох італійських фізиків у Штати, поселив їх за паркан і зробив їм ретельний допит. Він знав, що люди генерала Гровса майже перші увійшли в Париж. Він знав, що з кінця лютого підрозділи генерала Гровса почали шерстити Німеччину, полюючи на німецьких фізиків, на їхні архіви й бібліотеки, на склади уранової руди й сховища «важкої води».

Агентура Донована, вкорінена в апарат розвідки Гровса, повідомляла директорові ВСС, що останні тижні керівників атомного проекту найбільше непокоїла доля тих нацистських заводів, зв'язаних з видобутком урану й «важкої води», що були на території Німеччини, яка мала відійти до росіян.

Донован віддав належне хоробрості й пробивній силі генерала Гровса, коли той провів блискучу за сміливістю операцію проти заводу «Ауергезельшафт» в Оранієнбурзі, який повинен був перейти до росіян. Саме там проводились найінтенсивніші дослідження в сфері атомної фізики, саме там добувався уран і торій, саме тому Гровс звернувся до головнокомандуючого стратегічною авіацією США і разом з його розвідниками розробив цікаву комбінацію: щоб приспати пильність росіян, в один і той же день, в один і той же час дві хвилі бомбардувальників завдали страшенного удару по двох об'єктах, розміщених у різних районах Німеччини: бомбардували штаб вермахту Цоссен, біля Потсдама, і завод «Ауергезельшафт». Удар по Цоссену був відволікаючий, «заспокійливий» для російського союзника; зате шістсот «літаючих фортець» змели з лиця землі всі заводські корпуси в Оранієнбурзі, росіянам дістануться руїни – це було головне.

Главком авіації Спаатс особливо ретельно планував цей наліт ще й тому, що надійшов наказ генерала Маршалла: «Прохання Гровса потрібно виконати негайно». А на листі стояв гриф: «Тому, кого це стосується».

…У березні сорок п'ятого група Гровса, яка висадилась у Німеччині, оточила Гейдельберг і захопила групу провідних німецьких фізиків на чолі з Ріхардом Куном; потім захопили Отто Гана і Вальтера Боте.

На допитах Боте сказав, що його наукова бібліотека з атомної фізики, найунікальніша в світі, схована в соляних штольнях Саксонії.

Люди Гровса кинулися до карт: російські частини перебували за три кілометри від цього місця. В шифровці, надісланій у Вашінгтон, розвідники Гровса зажадали негайно висадити десант у тому районі.

Гровс подав клопотання, генерал Джордж Маршалл підтримав його пропозицію; Державний департамент відхилив, пославшись на те, що Сталін не простить такого відверто недружнього акту; можливі серйозні політичні ускладнення.

Гровс озвірів від гніву:

– Але зрозумійте, ми вирішимо всі політичні ускладнення в тисячу разів простіше, якщо атомний проект стане реальним! Коли в наших руках буде штука, Кремль не наважиться сперечатися з нами! Зрештою, тільки сила визначає стійкість політики!

– От коли ви матимете штуку, – відповіли йому, – тоді й можна буде по-новому оцінювати політичні можливості; у даний момент ми повинні жити за законами порохової дипломатії, а не атомної.

(Поки точилася перепалка у Вашінгтоні, росіяни зайняли той район, де зберігалася бібліотека Боте і Купа; Гровс шаленів.)

Донован віддав належне сміливості Гровса, коли той зробив потрібний висновок після сутички з Державним департаментом. Він знав, що Гровс побував у військового міністра Стімсона і сказав йому:

– Основні центри німецьких підприємств, зв'язані з атомними дослідженнями, розміщені в районах Штутгарта, Ульма і Фрайбурга. Всі ці міста відходять – згідно з Ялтинського декларацією – французам. Я не вірю французам, вони традиційно близькі до Росії. Якщо ми не захопимо ці райони перші, вищим інтересам Штатів буде завдано шкоди, непоправної шкоди.

– Пропозиції? – сухо запитав міністр.

– Ми повинні захопити ці міста, вивезти німецьких учених, бібліотеки, архіви, руду, «важку воду» й знищити всі лабораторії й заводські будівлі.

– Думаєте, Державний департамент піде на те, щоб зовсім зіпсувати відносини з де Голлем?

– Певен, що не піде. Ті джентльмени, яким я говорив, що потрібен наш десант в російську зону, довго пояснювали мені, що дипломатія – наука реалізації найменших можливостей. Я терпляче їх вислухав і прийшов до висновку, що дипломатами у нас працюють люди з покаліченою психікою, їх вабить у розвідку, але вони потрапили в павутину, і їм не лишається нічого іншого, як дзижчати й перебирати лапками…

– Дуже схоже, – похмуро усміхнувся Стімсон. – Не звертайтесь до них більше. Домовтеся з Маршаллом про захоплення міст, які мають відійти французам.

– Може бути скандал…

– Вам не звикати.

– Це правильно. Я ладен і поскандалити, бо французи напевне поділяться новинами з червоними, а заради того, щоб цього не сталося, я ладен не тільки скандалити, але й воювати.

Гровс закодував цю операцію як «Сховище» і негайно відправив своїх помічників у Європу, до начальника штабу Ейзенхауера генерала Бедела Сміта. Було прийнято рішення кинути американські війська навперейми французам, відтерти їх, затримати й не дозволити ввійти туди, куди вони мали ввійти відповідно документові, який підписав у Ялті президент США.

…Донован того вечора, коли він попрощався з Дейвом Ленсом, так і не вирішив, що йому робити.

Думка весь час крутилася довкола того, щоб поінформувати – до речі, в певній мірі – Аллена Даллеса; той знайде можливість запустити чутку, яка негайно дійде до Кремля.

«А як Рузвельт? – укотре вже ставив собі це запитання Донован. – Що, коли він піде на відвертість із Сталіним? Як бути тоді? Невже Дейв правий, і в нас тільки один вихід, кардинальний, хірургічний? Невже політика визнає жорстокість як головний інструмент у досягненні того, про що мрієш? Невже компроміс неможливий?»

І Донован відповів собі ясно й недвозначно: ні, з Рузвельтом компроміс справді неможливий, він ідеаліст, він, як дитина, вірить, що все можна вирішити добром, і ця дитина буде – по закону Сполучених Штатів – ще чотири роки переконувати, примиряти, закликати до розуму, замість того, щоб стукнути кулаком по столу й вишкіритись.

«Гувер, – сказав собі нарешті Донован. – Мені потрібен Гувер. Я не знаю ще, як я поведу з ним розмову, я не відчуваю її тону, але мені цілком ясно, що я повинен його запитати: «Джон, що ви робитимете, коли президент порекомендує вам у заступники члена американської комуністичної партії?»

Донован знав Гувера, він розумів, яка буде реакція його «брата-ворога»; треба тільки наважитись і сказати собі з усією певністю: «Рузвельт приведе нас не так до перемоги над Гітлером, як до капітуляції перед Москвою».

І все-таки каналом дезінформації треба вміти дорожити…

Мюллер скрушно похитав головою, коли Штірліц увійшов до нього, потім здивовано й холодно посміхнувся:

– Ну, чого ви добились, в котрий уже раз обдуривши бідолашного Ганса? Скільки ночей ви не ночуєте вдома? Три? П'ять? То й що? Знайшли скарб у мільйон марок? Одержали венесуельський паспорт, з яким вас впустять у будь-яку країну світу без прикордонної перевірки?

Штірліц зітхнув, поліз по сигарети:

– У мене є пропозиція, групенфюрер…

– Валяйте…

Знову, вже втретє тонко й страшно завили сирени повітряної тривоги. Мюллер спитав:

– Підемо в підвал?

– Як ви? Я на це не реагую.

– Тільки дурні не мають страху, а ви не дурень.

– Фаталіст… А це те саме…

– Значить, залишаємось. Ну, то яка ж ваша пропозиція?

– Посадіть мене в ту камеру, де я вже сидів, там буде моя квартира. Зранку я виходитиму на роботу, а ввечері повертатимусь за грати. Тільки проведіть це рішенням по вашому відомству, щоб після того, як мене заарештують червоні чи американці, – на це зважили.

– Сподіваєтесь дожити? – спитав Мюллер. – Ну-ну…

Кілька разів Мюллер зупиняв себе, коли з язика готове було вирватися запитання: чого можна ждати, якщо він, Мюллер, допомагатиме Штірліцу в його роботі на російську секретну службу? Йому нелегко було стримати себе від цього, бо всередині без упину ворушилося відчуття упущеного часу; він усвідомлював, як воно сипалось, немов у пісочному годиннику; якби Гете відчував його, збагнув його неминучу жорстокість, то ніколи не написав би своєї фрази: «Зупинися, мить!» А вона ж справді страшна, бо породжує ілюзію можливого, а час зупинити не можна, це уявно можливе, а нема нічого страшнішого за уявність. Мюллер хотів був старанно вивчити особисту справу Штірліца, щоб зрозуміти, коли відбувся його перший контакт з росіянами, на чому, на якому епізоді вони взяли його, але виявилося, що ті міста, де той починав свою роботу, окуповані американцями; партійні документи штандартенфюрера зберігалися у відомстві партайгеносе Боле, який відповідав за закордонні організації НСДАП, бо Штірліц примкнув до руху в Америці; перебирати папірці тут, в архіві на Принцальбрехтштрасе, немає смислу, вони мало що з'ясують, – «витриманий, арієць, відзначений» – лузга, а не дані…

Мюллер розумів, що, коли він поставить запитання Штірліцу про його зв'язки з росіянами, коли зажадає гарантій від Москви за свою роботу на їхню користь, відповідь з їхнього Центру надійде негативна… Напевно негативна; можливо, гарантують життя, та хіба животіння в тюремній камері до кінця днів своїх – це життя? Ні, гарантія нормального життя полягає лише в політичному вирішенні питання: Гіммлер і Шелленберг ведуть переговори із Заходом; якщо їм пощастить укласти сепаратний мир, то йому, Мюллеру, забезпечено місце під сонцем або ж можливість спокійно податися до нейтралів; доручення на рахунки СС в банках у нього є не на одне ім'я, а на дев'ять; сім паспортів також завжди лежать у сейфі. На випадок невдачі Гіммлера в операцію «Життя» входить Борман: він звертається до Сталіна, підтверджуючи це силою сотні відбірних дивізій, сконцентрованих на берлінському напрямку; якщо їх розвернути на захід, то – разом з росіянами, а можна й без них – вони так ударять по англо-американцях, що ті злетять в океан через два-три тижні. Борману важко: він має пробити так, щоб фюрер залишився в Берліні, а не передислокувався в Альпійський редут, по-перше; йому треба зробити так, щоб фюрер передав владу йому, Борману, а не Герінгу, як це затверджено рішенням партії в сорок першому році, по-друге; йому, по-третє, належить найближчими днями звалити начальника генерального штабу Гудеріана і замість нього привести до влади генерала Кребса, знайомого росіянам. А він, Мюллер, повинен вести кругову оборону, щоб цей задум здійснився. Тому він мусить підготувати Борману – не пізніше як до післязавтрашнього дня – компрометуючі матеріали на Гудеріана й на Гелена – «песимісти», «у них немає віри у великий дух нації, відданої до останньої краплі крові фюрерові»; тому він не має права ставити Штірліцу те запитання, яке ось-ось могло злетіти з уст, про гарантії його, Мюллера, недоторканності, на випадок, якщо він почне робити послуги Москві; тому він повинен грати з каналом на ім'я Штірліц, перетворивши його в надійний елемент битви за себе, лякаючи – через нього – Москву, примушуючи росіян – шляхом цієї гри – думати про те, що не сьогодні-завтра буде підписано сепаратний мир із Заходом, і тоді ще сімдесят дивізій відкотяться на схід, приймуть бій під Берліном, виграють його, і це може бути таким шоком для червоних, змучених чотирма роками війни, що наслідки важко передбачити. Цікаву ідею підкинув Шелленберг: рештки його агентури повідомили з Лондона, що між Кремлем і Заходом виникли серйозні незгоди з приводу Польщі; в нього, у Мюллера, є агент, засланий в оточення польського уряду в Лондоні, зв'язок постійний, здійснюється через людину з іспанського консульства, яку купили люди гестапо за п'ять картин Веласкеса, вивезених з Гааги й Харкова; інформація для агента пішла позавчора, отже, сьогодні чи завтра треба сподіватися, що лондонські поляки почнуть натискати на оточення Черчілля. Вести масовий наступ, не будучи впевненим у міцності комунікацій, справа трудна і ризикована.

Так, він, Мюллер, не має права ставити Штірліцу жодного запитання, яке по-справжньому насторожить штандартенфюрера – особливо тепер, коли можна читати всі його телеграми; дай боже, щоб повідомлення з його Центру шифрувалися тим самим кодом, яким працює й він, а, зрештою, знаючи його тексти, набагато легше працювати, розшифровуючи вказівки й запити Москви; і не так уже й важливо, хто його веде – Чека чи розвідка Червоної Армії.

Він, Штірліц, – безцінний об'єкт гри, ним треба дорожити; один хибний крок – і буде завдано непоправного удару по його, Мюллера, життю.

– Ну, розповідайте, навіщо вам було обманювати мого наївного, доброго Ганса? Чого ви добились, приспавши його сповнену неспокою пильність?

– Я не вмію жити, коли на мене дивляться у вічко, групенфюрер… Я починаю говорити не те, що думаю, роблю дурниці, коли б, розпочавши роботу з Дагмар Фрайтаг, я знав, що ваш Ганс сидить скорчившись у машині, я нічого не зміг би…

– Запросили б і його до неї… Що, там немає другої кімнати?

Штірліц засміявся:

– Тоді я не зміг би працювати…

– А вона що, гарна?

– Ви її ніколи не бачили?

– На фотографії вона дуже мила, – відповів не зовсім правдиво Мюллер, і Штірліц зразу ж подумав, як влучно й точно він відповів.

– У житті – краща, – сказав Штірліц, прикинувши, що йому не слід добиватися від Мюллера однозначних відповідей – знає він жінку чи ні; вона описала йому Мюллера, а він сказав, що почав з нею роботу, отже, цілком міг добитися в неї признання в тому, хто її напучував на діло в Швеції; інколи треба тікати від правди, бо зайве підтвердження того, що ти знаєш, може тільки зашкодити справі.

– Коли ви відправляєте її?

– Хоч завтра.

– В інтересах мобільності операції забезпечте її грошима… Я знаю з її справи, що вона водить машину… Нехай купить у Швеції автомобіль і їздить до вас на побачення у Копенгаген або у Фленсбург. Краще б у Фленсбург, звідти є прямий зв'язок з моїм кабінетом, датчанам я не вірю, там зараз з усіх сил розвернулись англійці, а вони в техніці – доки, поставлять ще десь свій звукозапис… Коли б доповідали Черчіллю, а то ж по субординації: від капрала до лейтенанта, а кожен лейтенант мріє стати капітаном, потягне інформацію не до того майора, до якого треба, – і наш задум зведеться нанівець.

Мюллер ждав, що Штірліц заперечить, і йому було що заперечити: жінці важко ганяти шістсот кілометрів по нелегкій дорозі від порома до Стокгольма; він, Штірліц, майстерно водить машину, він зжився з машиною, він може за добу встигнути туди й назад; але Штірліц заперечувати не став, а навпаки.

– Я дуже боявся, – озвався він, – що ви примусите мене мотатися по Швеції двічі на тиждень. Сили немає…

– А ви кажете, я не ціную вас… Я ціную вас дуже, нехай їздить шведська німкеня, чи, точніше, німецька шведка, як приємно покататися по країні, де вздовж траси відкриті ресторанчики, подають добряче м'ясо і не треба падати в кювет під час нальотів російських штурмовиків… Але до Швейцарії з цим вашим євреєм доведеться кілька разів з'їздити, я не можу доручити з ним зв'язок нікому іншому – ні я, ні Шелленберг, ви розумієте… Не перечте, туди їздити набагато ближче, призначте йому зустрічі в Базелі… Ну, а що ви мені скажете з приводу того, про що ми розмовляли після філармонії?

– Мені здається, – мовив Штірліц, – що відповісти на ті запитання, яких ви торкнулися, неможливо.

– Чому?

– Тому що Шелленберг з вами нещирий. Він веде свою партію, не відкриває вам усіх тонкощів, він любимчик Гіммлера, він може дозволити собі обходити вас. Але мені здається, що, виконуючи його доручення, ми все-таки маємо шанс наблизитися до розгадки його таємниці. Мабуть, він використовує мене, як підсадну качку, він дозволяє цілитися в мене як стрільцям з ВСС, так і охотникам НКВС… Мені здається, якщо Дагмар і Рубенау стануть моїми друзями й працюватимуть по першому класу, багато чого проясниться… Ваша правда, якби я запитав Шелленберга про все це позорище, я безглуздо загинув би в його кабінеті. А коли вже судилося загинути, то треба хоч знати, в ім'я чого…

– В ім'я життя, – буркнув Мюллер. – Так що опрацьовуйте обидві лінії – і цю шведку, й Рубенау в Швейцарії. І підключіть там свого пастора. Я чомусь дуже вірю, що саме в Швейцарії ви підійдете якнайближче до розгадки цієї справи…

«Я був певен, – подумав Штірліц, – що він закриє для мене й Швейцарію… Може, я панікую? Коли б він мене підозрював, то ні про яку Швейцарію не могло бути й мови, яка різниця, Швеція чи Швейцарія? А втім, з Швеції ближче додому – через Фінляндію, там наші. То й що? А з Женеви п'ять годин їзди до Парижа… Фу, я просто тупію! Адже і в Стокгольмі, і в Берні є радянські посольства зрештою!»

Мюллер подивився на годинник, підвівся, підійшов до акваріума:

– Рибки ще пунктуальніші, ніж люди, Штірліц. Мені треба було стати іхтіологом, а не поліцейським… Коли б у батьків були гроші, щоб віддати мене до університету, я став би вченим… Ну, а як вам Рубенау?

– Ви вже прослухали мою з ним роботу?

Мюллер кинув корм своїм рибкам, лагідно всміхнувся до найпрудкішої з них – дивовижної, лупатої – і відповів:

– Ні ще. Ми вчора послали на Зеєловські висоти батальйон наших хлопчиків, тому всі служби стали працювати хвилин на п'ятнадцять повільніше… Мабуть, зараз принесуть… Але ви мені самі розкажіть, ви працюєте чудово, я уважно вивчав ваш діалог з російською радисткою, вищий клас!

– Ви записуєте всіх, хто працює із заарештованими?

– Що ви… Одиниці… Вибірково…

– Серед кого вибираєте?

– Серед найрозумніших, Штірліц… А що, коли цей єврей утече від вас у Швейцарії?

– Ми тримаємо його дружину й дітей – він нікуди не втече. Нехай ваші люди приготують на Вільгельмштрасе сертифікати на виїзд дітей і зроблять новий паспорт на його дружину…

– Ви хочете їх випустити?

– Я хочу, щоб він вірив мені. Я пообіцяв, що сім'ю його відправлятимуть по черзі, залежно від стадій виконання ним нашої роботи.

– А коли він прийде в Берн до росіян, розповість їм свою історію, запропонує послуги і попросить допомогти сім'ї?

– Ну й як вони йому допоможуть? Напишуть вам записку? Надішлють ноту рейхсміністру Ріббентропу?

Мюллер посміхнувся:

– Ви з ним продовжуватимете роботу в камері? Чи вважаєте за краще конспіративну квартиру?

– У вас, мабуть, зараз важко з такими квартирами – де до того ж добре годують.

– Не ображайте гестапо-Мюллера, дружище. Навіть після того, як сюди прийдуть завойовники, в мене збережеться принаймі з десяток цілком надійних барлогів… А чого це ви почали питати моїх вказівок? Робіть самі як знаєте, в хитрому змійстві я вам не порадник, самі, як пітон, весь із кілець сплетені…

– Я думаю, що днів через три зможу вивезти його за кордон… Гадаю, що в Швейцарію мені одразу ж немає потреби їхати, кілька днів він установлюватиме контакти, підходитиме до союзників і рабинів, до Музі, вестиме зондування…

– А я вважаю, що вам неодмінно треба бути з ним перші дні. Поговоріть, – звичайно, з Шелленбергом, та якщо хочете знати мою думку, то прошу: залишати його не можна, Ейхман не спускав з нього очей, коли брав із собою в Будапешт.

…Шелленберг знизав плечима:

– Я не лишав би його самого… В перші години можлива некерована реакція… Він у нас насидівся, прийде до американців або – що найстрашніше – до росіян, усе стане відомо Москві, наша остання надія – собаці під хвіст.

(Мюллер відкрив Шелленбергу лише соту частину правди; він сказав, що в Швейцарії у Штірліца були дивні контакти з невстановленими людьми неарійської національності; більше він нічого йому не відкрив – дуже молодий, не встежить за емоціями, злякається: людина він боягузлива, коли в своєму кабінеті тримає стіл, у який вмонтовано два кулемети, крім трьох фотоапаратів, звукозаписувальної апаратури і спеціального вловлювача, на випадок, якщо відвідувач принесе динаміт. Мюллер грав усіма навкруг себе – Шелленбергом також. Він ні словом, звичайно, не обмовився бригадефюреру, що його головне завдання полягає в тому, щоб Москва постійно була в курсі його, Шелленберга, переговорів із Заходом; саме це було основою тієї комбінації, яку він проводив зараз, узявши пайщиком Бормана. Він розумів, що Борман, навпаки, вважає його, Мюллера, своїм пайщиком. Він припускав, що й Шелленберг переконаний, ніби він, Мюллер, щасливий, тому, що вони віднині разом. «Дурненький. Я ж граю тебе, ти взагалі сидиш за моїм ломберним столиком, як болванчик, якому надавали мічених карт. Вважай і розраховуй як хочеш… Шелленберг. Нехай. На здоров'я. По-справжньому розраховують після того, як зробили діло, а не до того – так мені казали клієнти із середовища бандитів у Мюнхені, коли я був щасливим і безтурботним інспектором кримінальної поліції. Борман повівся благородно, він дав мені сім рахунків у банках, усі інші рахунки у мене відкрито по своїх каналах; тікати зараз поки що неможливо; по-перше, для того, щоб знайти зрадника – а ним стану я, – Гіммлер зніме з фронту дивізію, йому плювати на фронт, аби тільки вернути мене, бо я знаю все; по-друге, свої ж зрадять, передавши всі дані про мене союзникам і нейтралам: «Він утік, а мені гинути? Заздрість править світом, чорна, маленька, кусюча заздрість. Ні, зникнути можна тільки під час артилерійської канонади, коли остаточно впаде те, на чому засновано цю державність, – порядок, фанатизм і страх».)

– Хто здійснюватиме зв'язок з Фрайтаг? Мюллер сказав, щоб я контактував з нею в Копенгагені… Або в Фленсбурзі…

– Вона готова до від'їзду?

– Так.

– Домовтесь, що через п'ять-шість днів ви чекатимете її в Фленсбурзі… Поточну інформацію краще передавати з нашого посольства, в неї залегендований контакт: обмін між університетами на державному рівні і таке інше… Та й потім у них тепер теж безлад: усі ждуть нашого краху, ввесь світ жде, але багато людей стали цього боятися, повірте… Шведи їй не заважатимуть… Тим більше вона їде не до когось там, а до Бернадота, і не в російське заходитиме посольство – в німецьке…

Проводжаючи Штірліца до дверей, Шелленберг – як і раніше – взяв його під руку й лагідно спитав:

– А якщо раптом Мюллер пошле свою людину до росіян і запропонує їм мою голову, шию рейхсфюрера, Кальтенбруннера, вашу нарешті, як думаєте, вони підуть з ним на контакт?

– Думаю, що ні, – відповів Штірліц без паузи, дуже рівним, спокійним голосом, ніби говорив сам з собою. – Ви для них були б набагато цікавіші.

– Я знаю. Але я туди нікого не пошлю, я – європеєць, а Мюллер з баварського села, причому мати, я чув, пруссачка, він це приховує, бо всі пруссаки в чомусь трохи росіяни… Значить, думаєте, удару в спину з його боку ждати поки що не слід?

Штірліц стенув плечима:

– Біс його знає… Думаю, все-таки – ні… Ви просили мене минулого разу сказати вам, що я пущу собі кулю в лоб, коли кандидат Ейхмана зрадить нас у Швейцарії, і після цього ви по-справжньому поясните мені суть майбутньої справи… Я можу сказати, що ручаюсь за Рубенау…

– Я хочу спробувати фронтально розкласти єврейську карту, Штірліц… Я вирішив поторгувати євреями в наших концтаборах, а замість цього зажадати гарантій на Заході для нас з вами і миру для німців. Але щоб Кальтенбруннер чи Борман не почали чергового раунду боротьби проти нас, незважаючи на перемир'я, яке я вклав з Мюллером, я поставлю перед ними її другу умову, яку легко виконати: не тільки рабини, але кожен єврей повинен бути викуплений. Вартість розраховується в кінських силах моторів і в літрах пального; словом, я даю машини армії, ми допомагаємо фронту, шкурка варта вичинки, камуфляж патріотизмом має бути значно надійніший, ніж у Берні… Єдине, кого я зараз боюся, – це Москву; тільки Кремль може зламати наше діло, якщо знову натисне на союзників.

– Думаєте, вони все-таки натиснули?

– Ще й як, – відповів Шелленберг. – Відомості не липові, дуже надійні, з Лондона… Гаразд, тепер ви знаєте все. Я жду, коли ви – після роботи з Рубенау – доповісте мені з Швейцарії: екс-президент Музі згоден зустрітися зі мною й Гіммлером там-то й там-то. Перше. Після роботи з Фрайтаг ви повідомите: Бернадот готовий виїхати із Стокгольма в рейх тоді-то й тоді-то. Це друге. Все. Бажаю успіху.

– Спасибі за побажання, але це далеко не все, бригадефюрер. Через кого Рубенау підійде до екс-президента Музі? Він що, подзвонить йому й скаже, що, мовляв, добрий вечір, пане екс-президент, це Вальтер Рубенау, в мене є ідея звільнити євреїв з лабетів кривавих нацистів, тільки дайте мені за них кілька сотень добрячих вантажних машин з бензином?

Шелленберг розсміявся весело, заразливо, як сміявся колись.

– Слухайте, Штірліц, ви гуморист, ви вмієте так сумно жартувати, що не лишається нічого іншого, як від душі посміятися… Спасибі вам, любий, я немовби прийняв хорошу вуглецеву ванну в Карлсбаді… Ні, звичайно, Рубенау не повинен дзвонити до Музі, його з ним просто не з'єднають; приставка «екс» – пусте, важливий смисл – «президент»; у Музі й досі державний статус – швейцарці шанують тих, хто очолював їхню конфедерацію. До Музі подзвонить наш з вами Шлаг і попросить прийняти представника підпільного руху, з яким вийшли на зв'язок помірковані сили, які належать до зелених СС та політичної розвідки; є можливість урятувати нещасних; Рубенау має перед цим побувати у рабина Монтре і сказати йому, скільки потрібно буде грошей, щоб урятувати людей. Він спочатку назве не дуже велику суму – п'ять мільйонів франків. Але рабин відмовить йому; думаю, він погодиться мільйонів на два, поставивши умову звільнити певну когорту в'язнів. Думаю, він не буде зацікавлений у тому, щоб звільнили філософів, економістів, істориків єврейської національності – рабини не люблять конкурентів, та й, крім того, багато євреїв у науці відчувають потяг до марксизму… Я думаю, рабинат – у глибині душі – зацікавлений, щоб ми придушили єврейських інтелектуалів, з ними багато клопоту… Знаєте, хто краще за всіх зрозумів Маркса? Не знаєте. Бісмарк. Він сказав: «З цим бухгалтером Європа ще наплачеться»… Що стосується Дагмар…

Штірліц перебив його; він зрозумів, що Шелленберг десь у самій своїй глибині остаточно зломлений, йому зараз забаглося рівності, в ній він знаходить бодай якусь надію на майбутнє:

– Дагмар – ваша людина? Чи Мюллера?

– Вона – ваша людина, Штірліц. Не треба грати роль шукача правди. Вони всі – істерики. Правдолюби найчастіше народжуються серед пригноблених народів. Вільні люди не шукають правди, а утверджують самих себе; особистість – вища правда буття.

– Браво! Надішліть цю тираду, надрукувавши її на друкарській машинці, конфіскованій у комуністів, особисто фюреру!

– Ви збожеволіли? – діловито запитав Шелленберг.

– У мене є рапорт Шлага. – Штірліц витяг з кишені аркуш паперу. – Копії я не знімав… Це стенограма розмови Вольфа з Даллесом… Прочитайте там про себе: «Шелленберг, будучи інтелектуалом, до трепету ненавидить фюрера…» То що ж ви скажете мені про Дагмар?