Текст книги "Наказано вижити"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)

…Уночі фюрер мляво продиктував свій заповіт, який перед цим двічі переписав Борман. У кінці, після перелічення прізвищ нових міністрів, він додав кілька рядків, продиктованих йому рейхслейтером в останню хвилину.

«Минуло понад тридцять років з того часу, як у 1914 році я став добровольцем, щоб захистити рейх від нападу.

Всі ці три десятиріччя я був сповнений любові до моєї нації. Тільки ця любов керувала всіма моїми вчинками, думками, усім моїм життям зрештою… Ці три десятиріччя любові до нації і робота на її благо вимагали віддачі всіх моїх сил, усього здоров'я…

…Це брехня, начебто хтось у Німеччині 1939 року хотів війни.

Війну спровокували інтернаціоналісти єврейської національності або ті, хто їм служить.

Я зробив дуже багато для того, щоб провести в життя обмеження озброєнь і контроль над ним. Саме тому й були спроби покласти на мене відповідальність за війну. З того часу як я був добровольцем на полях світової битви, я ніколи не хотів нової війни – ні проти Англії, ні проти Америки. Минуть роки, але крізь руїни наших міст і пам'ятників проросте правда про всіх, тих, хто здійснював цей злочин: і це буде правда про міжнародне єврейство і про його прислужників.

Тільки за три дні перед початком німецько-польської війни я вніс пропозицію про мирне вирішення проблеми. Мій план виклали англійському послу в Берліні: міжнародний контроль, подібний до того, який було встановлено в Севрській області. Мій план відхилили без обговорення, тому що правляча кліка Англії хотіла війни, частково з міркувань комерції, частково під впливом пропаганди, яку тримав в своїх руках міжнародне єврейство.

Повна відповідальність за трагедію європейських народів, що пережили страхіття нинішньої війни в ім'я вигод фінансового капіталу, лежить цілком і повністю на євреях. Я ж зробив усе що міг, аби тільки мільйони дітей Європи арійського походження не голодували, мільйони чоловіків не гинули на полях битви, сотні тисяч жінок і немовлят не зазнавали насильства й бомбардування.

Після шести років війни, яку, незважаючи на всі відступи, одного чудового дня буде визнано найгероїчнішою боротьбою нації за своє існування, я не можу залишити місто, яке є столицею рейху. Через те що наші війська дуже нерішучі, щоб відбити атаки ворога, через те що опір було доручено організувати тим, у кого немає справжнього характеру, я поклав собі розділити свою долю з долею тих мільйонів, які вирішили захищати місто.

Я ні в якому разі не віддам себе до рук ворогів, які напевне приготували новий спектакль за сценарієм євреїв, щоб порадувати маси, що впали у стан істерії.

Я піду з життя добровільно в тому разі, коли зрозумію, що становище фюрера і рейхсканцелярії безнадійне. (Борман збагнув, що допущено помилку – сам Гітлер не може думати про себе в третій особі, але виправляти при людях не зважився.) Я умру з легким серцем, бо знаю, як багато добилися наші селяни й робітники, я умру з легким серцем, тому що бачу абсолютно унікальну відданість нашої молоді моїй справі. Я безмежно вдячний їм і заповідаю їм продовжувати боротьбу, наслідуючи ідеали великого Клаузевіца. Загибель на полях битв приведе в майбутньому до чудового відродження ідеалів націонал-соціалізму на базі єдності нашої нації.

Багато чоловіків і жінок вирішили зв'язати своє життя з моїм. Я дякую їм за це, але наказую їм не поділяти моєї долі, а продовжувати битву на фронтах. Я наказав командуючим арміями, флотом і авіацією зміцнювати у військах дух націонал-соціалізму, пояснюючи солдатам, що я – фюрер і творець руху – віддав перевагу смерті, а не капітуляції…

Перед смертю я виключаю з партії колишнього рейхсмаршала Германа Герінга, я відбираю в нього всі ті права, які було йому надано декретом 29 червня 1941 року й рішенням рейхстагу від 1 вересня 1939 року. На його місце я призначаю адмірала Деніца – президентом рейху й головнокомандуючим збройними силами.

Перед моєю смертю я виключаю з партії і знімаю з усіх посад, які він займав, колишнього рейхсфюрера СС і міністра внутрішніх справ Генріха Гіммлера. На його місце – рейхсфюрером СС – призначаю гаулейтера Карла Ханке, а міністром внутрішніх справ я призначаю гаулейтера Пауля Гіслера.

Крім акту нелояльності по відношенню до мене, Герінг і Гіммлер зганьбили нас, почавши секретні переговори з ворогом, не повідомивши про це мене, проти моєї волі. І, нарешті, в їхніх вчинках видно бажання узурпувати владу в рейху.

Бажаючи дати Німеччині уряд, складений з найбільш благородних людей, я, як фюрер нації, називаю членів нового кабінету:

Президент рейху – адмірал Деніц.

Канцлер – доктор Геббельс.

Міністр партії – Борман.

Міністр закордонних справ – Зейсс-Інкварт.

Міністр внутрішніх справ – гаулейтер Гіслер.

Міністр оборони – Деніц.

Головнокомандуючий армією – Шернер.

Головнокомандуючий флотом – Деніц.

Головнокомандуючий повітряним флотом – Грейм.

Рейхсфюрер СС – гаулейтер Ханке.

Міністр торгівлі – Функ.

Міністр сільського господарства – Баке.

Міністр юстиції – Тірак.

Міністр культури – доктор Шеєль.

Міністр пропаганди – доктор Науман.

Міністр фінансів – Шверін-Крозіг.

Міністр праці – доктор Хаупфауер.

Міністр постачання – Саур.

Вождь трудового фронту і міністр без портфеля – доктор Лей.

…Кілька чоловік – серед яких Мартін Борман, доктор Геббельс та ряд інших – разом зі своїми дружинами приєдналися до мене по своїй добрій волі, не бажаючи покидати столицю ні за яких обставин. Вони мають намір піти з життя разом зі мною. Але я вважаю, що питання боротьби нації становить щось більше, ніж їхнє бажання. Я переконаний, що мій дух після моєї смерті не залишить їх, а допомагатиме їм у всіх їхніх починаннях… Нехай вони завжди пам'ятають, що наше завдання, тобто консолідація націонал-соціалістської держави, являє собою завдання століть, які прийдуть, і тому майбутнє кожного індивіда має бути ретельно скоординовано з інтересами загального блага. Я прошу всіх німців, усіх націонал-соціалістів, чоловіків і жінок, усіх солдатів вермахту зберігати вірність – до останньої краплі крові – новому уряду та його президенту.

І – головне – я вимагаю від уряду й народу свято дотримуватись расових законів і всіма силами протистояти інтернаціональному єврейству.

Берлін, 29 квітня 1945 року, 4 години ранку.

Свідки: докторЙозеф Геббельс,

Мартін Борман,

Вільгельм Бургдорф,

Ганс Кребс».

…Гітлер, шаркаючи, обійшов усіх тих, кого Борман аапросив до конференц-залу, неквапливо, розгублено усміхаючись, зазирнув їм у вічі, потиснув кожному руку, повторюючи одне й те ж:

– Я вдячний вам за вірність, спасибі, прощайте…

Потім він підійшов до столу – там лежали ампули з отрутою. Він роздав їх секретаркам, усе ще розгублено всміхаючись.

Потім, згорбившись, злегка пританцьовуючи, він повільно рушив до дверей, що вели в його особисті покої. На порозі він зупинився, обвів усіх важким, каламутним поглядом, якось жалісно знизав плечима й спроквола, немов падаючи, залишив конференц-зал.

Усі з конференц-залу зразу ж перейшли до їдальні: там був накритий стіл. Завели патефон. Поставили платівку з музикою Вагнера. Після того як випили, хтось приніс іще платівки. Зашерхотіла голка, і – несподівано для всіх – полилася ніжна мелодія танго «Нінон».

Бургдорф підвівся, підійшов до секретарки Інгмар, запросив її на танець. Вслід за ним встали й інші. Хтось заспівав; вистрелив корок шампанського. Заступник начальника особистої охорони Гітлера зареготав, дивлячись на те, як штандартенфюрер Вайгель сипав сіль на плями, що залишилися на кітелі від розлитого шампанського. Сміх його був істеричний, він щось говорив, але слів розібрати не можна було. І раптом розчинилися двері – на порозі стояв Гітлер.

– Ви заважаєте мені спати! – вигукнув він тонким, зривистим голосом. – Припиніть, будь ласка, цю гидоту! Зараз усім потрібна тиша, хоч трохи тиші!

…Дізнавшись про це, Борман одразу ж попрямував у кімнати Геббельса. Той сидів у своєму маленькому кабінеті за столом і креслив хитромудрі кола, не в змозі зібратися з думками, хоч збирався написати свій заповіт – він справді був єдиний, хто вірив Гітлеру. А втім, Борману часом здавалося, що Геббельс так само, як і він, розумів усе, але не міг – через стосунки, що склалися в оточенні фюрера, – відверто признатися собі в тому, що крилося в нього на серці.

Про мудру приказку «не сотвори собі кумира» згадують тільки тоді, коли кумир зазнає поразки, і найбільше страждають при цьому саме ті, які поклали життя на те, щоб перетворити особу Адольфа Гітлера в фюрера, месію, кумира нації. Але зруйнувати те, що вони самі ж створили, страшенно важко, бо довелося б руйнувати самих себе, свою; духовну субстанцію, підкорену й роздавлену кумиром, якому добровільно було віддано своє право на думку і вчинок: без його дозволу думка і вчинок могли кваліфікуватися як державна зрада – навіть коли мова йшла про те, як краще організувати оборону, налагодити випуск воєнної продукції, скоригувати висловлювання пропагандистів НСДАП. Тільки він, кумир, є істина в останній інстанції. Тільки його думка являє собою абсолютну правду, тільки його слово може вважатися твердженням, усе замкнуто на одному, все підкорено одному, все визначається одним. Повна свобода від думок, свобода від прийняття рішень, солодке розтавання в чужій силі – тільки так і не інакше!

Борман сів на краєчок стільця, подивився на годинник і сказав:

– Йозеф, ми завжди грішили тим, що не говорили до кінця правди. Тепер ми позбавлені цього привілею. Ви розумієте, що коли завтра нам не вдасться звернутися до більшовиків від імені нового кабінету, – все буде скінчено?

– Провидіння не має права лишити нас у біді…

Борман зітхнув:

– Ех, любий Йозеф… Провидіння давно залишило нас… Ми борсаємося в брудній калюжі, мов цуценята. – Він хотів був сказати всю правду до кінця, але спинив себе: цей істерик готовий на все, він зовсім розтоптаний страхом, тому некерований у своєму фанатизмі. – Коли ми не допоможемо фюреру, німці ніколи не простять нам ганьби… Подумайте, що може скоїтись, коли сюди вдеруться більшовики й захоплять його живим…

– Що ви пропонуєте? – запитав Геббельс і став терти скроні довгими, тремтячими пальцями. – Що, Мартін?

– Те саме, про що думаєте ви: допомогти фюреру піти.

– Я цього не пропонував!

– Ви думаєте про це, Йозеф, ви думаєте. Як і я. Не брешіть же собі нарешті!

– Але це неможливо! – Геббельс заплакав. – Я не зможу собі цього простити!

– Добре, – сказав Борман. – Почекаємо ще кілька годин, а потім вирішимо.

Геббельс, схлипуючи, плакав, обличчя його скривилося, сльози на сірому обличчі свідчили про якусь глибоку, безнадійну хворобу, приховану в цій невеличкій людині з гарячковими круглими очима.

«Мабуть, у нього рак, – подумав Борман, підводячись. – Він не жилець, у ньому нема жадання продовжувати радість буття. Його не можна лишати самого. Якщо я вистрелю, він повинен бути біля мене, але так, щоб не пустив мені кулю в потилицю. Побачивши, як фюрер, корчачись, упаде, карлик може засадити в мене обойму… Я вбивав в ім'я ідеї, я знав цю роботу, я не здригнуся перед ділом, а він тільки виголошував свої промови… Нехай стоїть поряд. Нехай буде пов'язаний… Якщо перемир'я з червоними відбудеться, я не хочу бути Ремом, якого звинуватять у зраді…»

– До побачення, Йозеф, мені треба трохи попрацювати. Зустрінемося вранці у конференц-залі, якщо фюрер не зможе сам піти від нас до ранку. Повторюю, час скінчився. – І додав ніби щось незначне, але обов'язкове: – Нація нам цього не простить…

…Через півгодини Борман викликав до себе помічника Цандера.

– Це – письмові повноваження Деніцу на президентство в рейху, – сказав він, передаючи йому текст. – Якщо ви зрозумієте, що прорив через російські позиції неможливий, знищіть цей текст, підписаний Гітлером, хоча Мюллер говорив мені, що ви, Лоренц і майор Йоханнмайєр пройдете лінію бою, користуючись його маяками. Ви передасте текст заповіту Деніцу й зробите все для того, щоб Лоренца і Йоханнмайєра відтерти від адмірала – не вам казати, що Лоренц служить Геббельсу, а Йоханнмайєр небайдужий до генерального штабу. Це все. Бажаю вам удачі, мій друже, хай вам щастить!

…Перший раз у житті Борман не закінчив розмови з помічником неодмінним, як відправлення природної потреби організму, вигуком «Хайль Гітлер!». Спектакль закінчився, всі поспішали до гардероба по пальта, щоб першими вскочити в проїжджий автобус, поки ще не вистроїлася зла, довга черга з тих, хто щойно сміявся й плакав, об'єднаний воєдино тим, що розігрували на сцені загримовані лицедії…

Удар Червоної Армії. Наслідки – ІІІ

Танки й гармати Червоної Армії тепер уже розстрілювали центр Берліна прямою наводкою. Кінець битви за Берлін; став ясний усім.

Тріщало…

«ОСОБИСТО Й СТРОГО СЕКРЕТНО

ДЛЯ МАРШАЛА СТАЛІНА

1. Посланник Сполучених Штатів у Швеції інформував мене, що Гіммлер, виступаючи від імені Німецького Уряду у відсутність Гітлера, котрий, як запевняють, хворий, звернувся до Шведського Уряду з пропозицією про капітуляцію всіх німецьких збройних сил на Західному фронті, включаючи Норвегію, Данію й Голландію.

2. Дотримуючись нашої угоди з Британським і Радянським Урядом, Уряд Сполучених Штатів вважав, що єдиною прийнятною умовою капітуляції в беззастережна капітуляція на всіх фронтах перед Радянським Союзом, Великобританією і Сполученими Штатами.

3. Якщо німці приймають умови вищенаведеного 2-го пункту, то вони повинні негайно здатися на всіх фронтах місцевим командирам на полі бою.

4. Якщо Ви згодні з вищенаведеними 2-м і 3-м пунктами, я дам вказівки моєму Посланнику в Швеції відповідно інформувати агента Гіммлера.

Аналогічне послання направляється Прем' єр-Міністру Черчіллю.

ТРУМЕН»

Через п'ять годин з Москви пішла шифрована телеграма у Вашінгтон:

«ОСОБИСТЕ Й СЕКРЕТНЕ ПОСЛАННЯ

ПРЕМ'ЄРА Й. В. СТАЛІНА

ПРЕЗИДЕНТУ ПАНУ Г. ТРУМЕНУ

Одержав Ваше послання… Дякую Вам за Ваше повідомлення про намір Гіммлера капітулювати на Західному фронті. Вважаю, що Ваша передбачувана відповідь Гіммлеру в дусі беззастережної капітуляції на всіх фронтах, і на радянському фронті також, цілком правильна. Прошу Вас діяти в дусі Вашої пропозиції, а ми, росіяни, зобов'язуємося продовжувати свої атаки проти німців.

Доводжу до Вашого відома, що аналогічну відповідь я дав Прем'єру Черчіллю, який теж звернувся до мене з того самого питання».

«ДЛЯ МАРШАЛА СТАЛІНА ВІД ПРЕЗИДЕНТА

ОСОБИСТО Й ЦІЛКОМ СЕКРЕТНО

Сьогодні я надіслав пану Джонсону в Стокгольм таку телеграму:

«В зв'язку з Вашим повідомленням, надісланим 25 квітня о 3-й годині ранку, інформуйте агента Гітлера, що єдиною прийнятною умовою капітуляції Німеччини є беззастережна капітуляція перед Радянським Урядом, Великобританією і Сполученими Штатами на всіх фронтах.

Якщо умови капітуляції, зазначені вище, приймаються, німецькі збройні сили повинні негайно здатися на всіх фронтах місцевим командирам на полі бою.

На всіх театрах, де опір триває, наступ союзників буде енергійно проводитись доти, поки не буде досягнуто повної перемоги.

ТРУМЕН».

«ОСОБИСТЕ Й СЕКРЕТНЕ ПОСЛАННЯ

ПРЕМ'ЄРА Й. В. СТАЛІНА ПРЕЗИДЕНТУ ТРУМЕНУ

Ваше послання, в якому Ви повідомляєте про вказівки, які ви дали пану Джонсону, одержав 27 квітня. Дякую Вам за це повідомлення.

Прийняті Вами й паном Черчіллем рішення домагатися беззастережної капітуляції німецьких збройних сил, по-моєму, – єдино правильна відповідь на пропозиції німців».

Інформація для роздумів – XII
(І знову директор ФБР Джон Едгар Гувер)

З перших днів приходу в Білий дім Рузвельта оточила не тільки ненависть нацистів Гітлера, фашистів Муссоліні – в самій Америці йому протистояла могутня група людей, готових на все, аби тільки змінити новий курс, який проголосив демократичний президент.

Суть цього курсу була у визнанні політичних реальностей що склалися в світі, – з одного боку, і з другого – у відкритому й справедливому обговоренні тяжкого економічного становища країни.

Звичайно, наївно було вважати Франкліна Делано Рузвельта політиком лівого напряму; він стояв на сторожі інтересів свого класу; але він називав речі своїми іменами, він захищав мир вільного підприємництва від його найбільш недалекоглядних, догматичних і зажерливих представників, причому захищав у центрі, і зовсім не зліва, як про те писав Геббельс. Але логіка консерваторів така, що будь-яке нове слово, яке хоч трохи відходить від звичних штампів, що усталилися десятиріччями, здається їм кінцем світу, зрадою ідеалів, крахом традицій, зрадою батьківщини. Для консерваторів – завжди й скрізь – форма набагато важливіша з зміст. Слово надійніше за справу, минуле дорожче за майбутнє.

Коли Рузвельт відкрито, на всю країну, сказав, що «праця робітника має таке ж право на повагу, як і власність», праві відчули шок. Та президент не спинився на цьому, він пішов далі:

– Але нашим робітникам потрібна не тільки повага до праці. Їм потрібен дійовий захист їхніх прав одержувати за свою працю стільки, скільки необхідно для пристойного існування при тому життєвому рівні, який повсякчас підвищується… Дехто не вміє розібратися ні в сучасному житті, ні в уроках історії… Такі люди намагаються заперечувати право робітників на укладення колективних договорів, на матеріальну зацікавленість, просто на людський спосіб життя. Так от, саме ці короткозорі консерватори, а не робітники створюють загрозу розладу, які в інших країнах призвели до вибуху…

…Ці його слова переповнили чашу терпіння; вкрай праві фінансисти й бізнесмени поставили на воєнний путч, на фашистський переворот.

…Джон Едгар Гувер був чудово поінформований про те, чому генерала і кавалера бойових орденів Смедлі Батлера звільнили у відставку. Історія його падіння сягала в минуле, коли він на початку тридцятих років, виступаючи перед журналістами, розповів, як Муссоліні, сидячи за кермом однієї з своїх гоночних машин (їх у нього було двадцять три), збив хлопчика, коли мчав через невеличке містечко під Римом. Як на лихо, в машині з ним сидів молодий американський журналіст, він і розповів генералу про цей епізод, закінчивши так: «Диктатор обернувся до мене. Обличчя його було бліде, але сповнене якоїсь п'яної веселості. «Ніколи не оглядайтесь, – посміхнувся він. – І забудьте про те, що бачили. Життя однієї людини – ніщо в порівнянні з благом нації».

Генерал гримів:

– Римський диктатор – це скажений пес, який от-от зірветься з цепу й кинеться на Європу! Йому нічого втрачати! У нього немає моралі, він прагне владарювання!

Італійський посол зразу ж прибув у державний департамент і вручив ноту протесту.

Президент Герберт Гувер, який змінив Куліджа, викликав генерала й попросив його відмовитися від своїх слів.

– Але ж усе, що я сказав, – правда, – заперечив Батлер.

– Мабуть, – погодився Герберт Гувер, – але ви не можете заперечувати того, що Муссоліні зараз уособлює антибільшовицьку силу Європи.

– В такому разі я готовий стати на бік більшовиків, пане президент, хоч мені й дуже не подобається їхня доктрина.

Герберт Гувер крякнув, кашлянув, уперся важким поглядом в обличчя генерала й мовив:

– Ну, якщо ви так ставите питання, то і я дозволю собі бути до кінця послідовним: в тому разі, коли ви не відмовитесь від своїх слів, ми передамо вас до військово-польового суду.

– Що ж, тоді я буду змушений продовжувати свою кампанію… Я просто зобов'язаний розповісти америкаицям, хто є нашим європейським союзником проти Росії. Я відкрив лише частину фактів, які маю в овоєму розпорядженні, отже, настав час викласти все.

– Ви пошкодуєте про це, генерале, – пообіцяв президент і кивком голови припинив аудієнцію. Вона була безпрецедентно коротка: шість хвилин, ані секунди більше.

З Білого дому Батлер вийшов найпопулярнішою людиною Америки. Італійський посол, злякавшись, що генерал справді розпочне кампанію проти Муссоліні – а розповісти про римського диктатора було що, – попросив державний департамент зам'яти справу; Батлера звільнили у відставку; коли на зміну Гуверу прийшов президент Рузвельт і почав свої скандальні виступи, які були звернені до робітників, до генерала навідались два чоловіки й сказали:

– Містер Батлер, «Американський легіон», організацію, про яку вороги базікають всяку нісенітницю і зводять на неї наклепи, повинні очолити ви, бо ви вмієте відстоювати право на особливу думку. Восени в Чікаго буде з'їзд «Легіону», ми готові підтримати вас, якщо ви дасте згоду виставити свою кандидатуру.

– Це для мене честь, – відповів генерал, – але де я візьму гроші на передвиборну кампанію? Хто буде фінансувати мою кандидатуру? Мене радує ваша пропозиція, але я змушений відмовитися…

Один з візитерів, помічник командора «Легіону» Джералд Макграйр, витяг з кишені дві чекові книжки на сто тисяч доларів і поклав їх на стіл перед генералом.

– Це перший внесок. Ми дамо вам стільки, скільки потрібно буде для перемоги.

Другий візитер, Уїльям Дойл, вручив генералові текст його промови в Чікаго. Крім нападок на економічну політику Рузвельта, крім критики зовнішньополітичного курсу президента, особливо визнання Радянської Росії, там були два абзаци, які вразили Батлера. В них прямо говорилося, що експеримент Муссоліні й Гітлера – єдино реальна альтернатива комунізму.

Батлер зрозумів, що його грають. Тому він сказав:

– Ну що ж, справа варта того, аби за неї боротися. Зводьте мене з вашими босами, продумаємо, що робити далі.

– Ви чули про мого боса, – відповів Макграйр. – Це полковник Грейсон Мерфі з Уолл-стріту, його замкнули на біржу, він коштує кілька мільйонів.

– Один Мерфі мало що дасть, – сказав Батлер. – Він сильний хлопець, я розумію, але один він не впорається з такою складною справою, яку ви затіваєте.

Через три дні Макграйр влаштував зустріч Батлеру з колегою Мерфі, біржовим ділком Робертом Кларком.

– Ви хочете точності, – сказав той, – що ж, я згоден. Я коштую тридцять мільйонів доларів, і я готовий вкласти п'ятнадцять у «Легіон», аби тільки солдати зробили те, в чому зацікавлений я і мої друзі.

– А в чому ви зацікавлені?

– У сильній руці, – відповів Кларк. – В тому, щоб у Білому домі сидів хазяїн, а не кривонога демократична розмазня.

– Ви впевнені, що Європа підтримає вас? – запитав Батлер. – Не боїтесь залишитися в ізоляції?

– Не боїмось.

– А я – боюсь.

– Словом, ви відмовляєтесь увійти в наше діло?

І генерал відповів:

– До того часу, поки я не дістану відомостей, як прореагують на ваші міркування в Європі, я утримаюсь від участі в цій справі.

Макграйра послали в Гавр. Там він зустрівся з лідерами французьких фашистів; кагуляри захоплено поставилися до пропозиції «легіонерів» про необхідність воцаріння «сильної руки» в Білому домі.

Контакти з людьми Гітлера й Муссоліні теж подавали надії.

Повернувшися з Європи, Макграйр поїхав до Батлера й сказав йому відверто:

– Америці потрібно негайно змінити систему правління. Ви очолите похід ветеранів на Вашінгтон. Цим ми примусимо Рузвельта відійти вбік. Якщо він буде розсудливий, ми залишимо його на плаву – подібно до італійського короля при Муссоліні. Якщо він не погодиться співробітничати з молодим рухом американського фашизму, ми його скинемо. Лише одна сила спроможна зламати комунізм – це національний фашизм.

– Щоб учинити переворот, потрібна організація, – відзначив генерал Батлер. – Не кидайтесь з кинджалом на гаряче лайно, це виглядає смішно…

– Колишній командор «Американського легіону» Луїс Джонсон[25]25
  Пізніше президент Трумен призначив Луїса Джонсона міністром оборони США.


[Закрыть] сильніший за Мерфі й Кларка разом узятих, – відповів Макграйр. – Він – з нами. І не тільки він. Мене кооптували на пост начальника відділу по прийому почесних гостей «Легіону», я знаю, що кажу, коли запевняю вас у нашій могутності. З нами генерал Дуглас Макартур, а ви знаєте, яка це людина; з нами генерал Макнайдер, а ви знаєте, які банки стоять за ним… Це лише кілька імен з нашого військового клану…

…Після цієї розмови Батлер зробив заяву для преси.

Америка загула…

Але лідер країни далеко не завжди правомочний приймати вольові рішення. Деякі радники уряду, що представляли інтереси провідних банківських і промислових груп, були контактними постатями, які здійснювали зв'язок між справжніми хазяями Америки й адміністрацією. Тому що мільярдер Морган стояв за спиною «Легіону», тому що Форд відкрито симпатизував фашизмові, духу «порядку й закону, з яким не сперечаються», найближчому оточенню Рузвельта була нав'язана лінія, яка визначається просто й гірко: «балансуючи, спустити справу на гальмах».

Пам'ять суспільства коротка, особливо тоді, коли засоби масової інформації щодня й щогодини підкидають в безперервно палаючу топку сенсації нові скандали, версії, плітки, жахи.

І цього разу люди, зв'язані з видавничими концернами, змогли вплинути на репортерів так, що преса спрацювала в потрібному напрямі: газети були заповнені яскравими повідомленнями про нове любовне захоплення відомого актора Хемфрі Боггарта; в статтях гуділи про фаворита американських іподромів трилітка Стоу, який у трьох забігах привіз два мільйони доларів виграшу своєму хазяїнові; багато й весело писали про те, як Чарлз Чаплін знімає свій новий фільм. Про фашистський путч забули.

Але змовники лишились.

Вони ждали свого часу.

Вони його діждалися.

Через десять годин після того, як Рузвельт помер у своїй заміській резиденції, генерал Донован поінформував Даллеса, що контакт з Вольфом – у тому разі, якщо це допоможе врятувати Італію від комунізму, – потрібно негайно відновити.

Через два дні Карл Вольф мав таємну зустріч з посланцем Даллеса. Після цього він почав готуватися до заключної фази переговорів у Швейцарії; Шелленберга про це не повідомили: кожен умирає сам по собі, а живе – тим більше.

І все-таки Борман дізнався про це. Він не зразу прийняв рішення, але план визрівав у нього в голові, цікавий, сміливий план. Залишалося додумати деталі – це зробив Мюллер.

Вольф дістав наказ з бункера приїхати до Даллеса – без запрошення, наскоком – і привезти текст капітуляції всіх військ рейху в Північній Італії перед західними союзниками; наказ послали йому відкритим текстом, треба було, щоб росіяни дізналися про це негайно.

Росіяни про це негайно й дізналися… Через п'ять днів Трумен зібрав свій «тіньовий кабінет» і повідомив, що він має намір протягом найближчого часу звільнити із своїх постів провідних міністрів, які прийшли у Вашінгтон разом з Рузвельтом.

При цьому він назвав тих, кого хоче запросити в уряд.

– Дві ключові постаті викличуть, звичайно, свистопляску серед лівих, – сказав Трумен. – Я маю на увазі Даллеса й Форрестола, але саме ці люди потрібні мені для проведення твердого курсу після того, як у Європі й Азії замовкнуть гармати.

Він знав, що говорив: і Даллес, і Форрестол були тими американськими політиками, які найпослідовніше допомагали фінансуванню німецької промисловості напередодні приходу Гітлера до влади; Форрестол сприяв вкладенню капіталів Уолл-стріту в німецький сталевий трест «Ферайнінгте штальверке». Саме ця корпорація платила гроші Гіммлеру для створення СС. Даллес був не тільки компаньйоном нацистського банкіра Шредера. Він розмістив у Німеччині позики на суму в кількасот мільйонів доларів і допоміг концерну «Фарбеніндустрі», що проводив досліди на в'язнях у гітлерівських концтаборах, відкрити свої філіали в Америці. Гітлер щезне, але ті, хто його створив, залишаться. Навіщо шукати нових людей – над друга старого нема в світі нікого, та й за одного битого двох небитих дають.

Трумен привів у Білий дім усіх тих, хто працював під його керівництвом, коли він був сенатором від штату Міссурі. Полковника Вогана він призначив своїм ад'ютантом і присвоїв йому звання генерала. Особистого лікаря нового президента викликали з Канзас-сіті і тут же зробили генералом; зв'язок із світом бізнесу Західного узбережжя почав здійснювати особистий друг президента нафтовий король Едвіп Поулі.

Коли один з «міссурійської банди» – так у народі називали цей його «тіньовий кабінет» – зауважив, що такий крен в уряді неминуче викличе нарікання на відхід від курсу Рузвельта, новий президент досадливо поморщився:

– Кожен президент має право на свій курс. А якщо зліва почнуться нападки, спиратимемося на тих, хто стоїть на самому правому краї нашого політичного поля. Загравання Рузвельта з Москвою набридло. Сталіна пора поставити на місце, наших комуністів треба осадити, вони зробили свою справу на фронті і – досить, нехай відійдуть убік.

Через сім днів Джон Едгар Гувер дістав санкцію на початок роботи проти всіх тих, хто підтримував чи підтримує добрі стосунки з антифашистськими організаціями, особливо з тими, які відкрито захоплюються мужністю й героїзмом росіян в їхній боротьбі проти гітлеризму.