355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юлиан Семенов » Наказано вижити » Текст книги (страница 14)
Наказано вижити
  • Текст добавлен: 8 сентября 2016, 23:12

Текст книги "Наказано вижити"


Автор книги: Юлиан Семенов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

– Він вимагав, щоб я подзвонив бригадефюреру Шелленбергу! А я не маю права переступати щаблі службових сходів.

– І за те, що ви відмовили йому, він дозволив собі непристойні висловлювання на вашу адресу?

– Ні. Не тільки після цього. – Малий чоловічок в круглих окулярах рапортував тріумфуюче, страшенно себе жаліючи. – Я зажадав, щоб доктор Бользен написав пояснения про те, що сталося в його домі… Він відмовився і заявив, що по дасть мені з цього приводу ніяких пояснень… Тому я…

Мюллер знову перебив його:

– Він вам так нічого й не написав?

– Ні, групенфюрер!

– І не дав пояснень?

– Ні, групенфюрер!

– Покажіть мені копію звинувачувального висновку. І не смійте нікому й ніколи говорити про цей інцидент. Справу про вбивство в будинку Бользена я забираю з собою.

«Штірліц допоміг мені своєю поведінкою, – подумав Мюллер. – Він полегшив моє завдання. Я витягну його з-під трибуналу – а він може попасти під трибунал з жару, з полум'я, – і питання про Швейцарію відпаде саме по собі. Він почне метатися – мені тільки цього й треба, після метання він прийде до мене й виконуватиме всі ті умови гри, які я йому продиктую, – взамін за врятування».

Мюллер перебіг текст звинувачувального висновку, підписаного маленьким чоловічком Вернером Шріпсом і двома поліцейськими, що дали показання як свідки, попросив покликати інспекторів до кімнати й сказав:

– Усього того, про що ви тут написали, – не було. Ясно?

– Так, – тихо відповіли обидва інспектори, які приїжджали по Штірліца.

Мюллер звернувся до куцого Шріпса.

– Це було, – відповів той. – Я ніколи не відмовлюсь від своїх слів, групенфюрер.

Мюллер підвівся і, виходячи з кімнати, коротко кинув:

– Завтра о сьомій годині ранку будьте в приймальні PCXА.

…Через дві години Штірліца привели в кабінет Мюллера, той спитав:

– Поясніть – навіщо все це?

– Хотілося спати, – відповів Штірліц.

Мюллер потер обличчя м'ясистою п'ятірнею, похитав головою:

– А що? Це теж пояснення…

– Я стомився, груиенфюрер, я стомився від гри, в яку мене втягнуто, якої я не розумію, хоч як хочу зрозуміти, і, мабуть, не зрозумію до самого кінця.

– Добре, що в поліції ви не залишили пальців. На кухні, біля нещасного Ганса, є один відбиток не на вашу користь, хоч я допускаю, що ви не мали відношення до трагедії… Чому Шелленберг порушив умови гри? Навіщо він прибрав мого хлопця?

– Він не порушував. Це йому невигідно.

– А кому вигідно?

– Тому, хто не хоче пускати мене в Швейцарію, групенфюрер.

Мюллер знову відчув страх від того, як його вичисляв Штірліц, тому відповів нападаючи:

– Якого біса ви ображали отого куцого?! Навіщо?! Я викликав його сюди на сьому ранку! Ось, читайте його рапорт і звинувачувальний висновок! І подумайте про закони воєнного часу… Читайте, читайте! Про відбитки там є теж! Якщо я зможу вас відмити – відмию! А не зможу – нарікайте самі на себе!

«Головне – тримати його при собі, – думав Мюллер, – спостерігаючи паси, яких він уживатиме; готувати фінал; стеження за ним поставлено так, що він не втече, хоч яка в нього премудра голова; він – моя карта, і я зіграю цю карту єдино можливим способом…»

Різко й страшно задзвонив телефон: тепер у Мюллера стояв апарат прямого зв'язку зі ставкою:

– Мюллер!

– Це Борман. – Голос рейхслейтера був, як завжди, рівний, без усяких емоцій. – Мені негайно потрібен… той офіцер… я забув його прізвище… Привезіть його до мене…

– Кого ви маєте на увазі? – знову лякаючись чогось, запитав Мюллер.

– Того, який їздив на Захід.

– Шті…

– Так, – перебив Борман. – Я чекаю.


Інформація для роздумів – VI
(Знову директор ФБР Джон Едгар Гувер)

…Через півроку після того, як Гувер у двадцятому році блискуче провів ніч «довгих ножів» проти лівих, у Чікаго, розжареному й душному – дощів не було вже три тижні, сонце пекло нещадно, астрологи, яких після закінчення війни розплодилося тьма-тьмуща, пророкували кінець світу й планетні зіткнення, – зібрався з'їзд республіканців, що мав висунути свого кандидата на посаду президента.

Ставили в основному на мультимільйонера Вільяма Томпсона – той піднявся на мідеплавильних заводах, тісно зв'язаний з армією, сталеливарною промисловістю й банками Моргана, – однак побоювались, що демократи почнуть кампанію протесту, бо можливий кандидат очолював місію Червоного Хреста в Росії і цілком відкрито при цьому виявляв, що зняв із свого поточного рахунку понад мільйон доларів, перетворивши їх не на ліки й продовольство, а в зброю для білого руху.

Дискусії в штабі партії були гарячі, час минав, а рішення не приймали; голова Хейс намагався примирити різні течії, але не міг; Томпсона провалили (спрацював незримий вплив групи Рокфеллера).

Вночі, напередодні заключного засідання з'їзду, було зібрано засідання мозкового й політичного центрів штабу; групу Моргана представляли сенатор Генрі Кеббот Лодж і Джеймс Водсворт; власник газети «Чікаго Трибюн» Маккормік захищав інтереси «Інтернешнл харвестр компані»; ку-клукс-клан здійснював свій вагомий вплив через сенатора Уотсона з Індіани. Саме цієї ночі на вузьку нараду запросили директора й видавця «Харвіс Віклі» Джорджа Харві, який славився вмінням з генія зробити йолопа, а справжнісінького ідіота показати великим мислителем.

– Творення починається з розкутості уяви, – казав він своїм репортерам. – Придумайте статтю, а вже потім підганяйте під неї людину, факт, країну, історію, чорта, місяць – це ваше право, нехай тільки задумка служить моїй справі. У свій час я придумав Вудро Вільсона, і він став президентом. Я перший зрозумів необхідність перевороту в Бразілії, придумав його, і він відбувся. Отак, хлопці: сміливість, розкутість і впевненість у перемозі! Все інше я оплачу, шпарте вперед, і – головне – не оглядатись.

Харві приїхав у Чікаго з Вашінгтона, де він зустрівся в Джоном Едгаром Гувером увечері; розмовляли дві години; обговорювали можливих кандидатів; Харві ставив швидкі, різкі запитання; Гувер відповідав обачливо; він не вважав за потрібне відкривати всі свої карти – те, що він тепер почав вести досьє не тільки на лівих, але й на сенаторів та конгресменів, було його особистою таємницею, про це не знав навіть міністр.

– Слухайте, Джон, – сказав нарешті Харві, – не треба зі мною в кота й мишку гратися. Я здогадуюсь, як багато ви знаєте; мені буде прикро за вас, якщо ви не підкажете, хто з можливих претендентів на пост президента замазаний: якщо нашу людину товктимуть пикою об стіл після того, як за неї проголосує республіканська партія, вам стане важко жити, я вам обіцяю це з усією відповідальністю.

Гувер тоді відповів:

– Я не з полохливих, Джордж. Я піддаюсь на ласку, грубість робить мене впертим.

– Якщо ми пройдемо в Білий дім, я обіцяю вам підтримку нового президента і повну свободу дій на благо Америки.

– Це – тепліше, – посміхнувся Гувер. – Я не радив би вам ставити на можливого кандидата Елберта Хері. Нехай він президент спостережної ради концерну «ЮС стіл корпорейшн», нехай він дорого коштує, але його не люблять: в юності, в коледжі, його били за те, що він кривдив дівчат… Не ставте на губернатора Лоудена – на нього покотять бочку, бо його хлопці необережно працювали з тими, хто тримає підпільну торгівлю алкоголем, він – на мушці преси. Шукайте темну конячку, інакше демократи поб'ють вас.

– Вам, особисто вам, вигідно, щоб перемогла сірість? – напитав Харві.

– Так, – одразу ж відповів Гувер. – Ви – розумний, з нами немає потреби хитрувати. Мені вигідна сірість, тому що мені двадцять шість і я хочу «стати на ноги», а це можна зробити тільки тоді, коли над тобою стоять непоказні люди; яскравий президент не простить мені – мене, бо я дуже добре знаю собі ціну.

…О першій ночі, після запеклих сутичок у величезному номері готелю «Блекстон», де жив голова партії Хейс, секретарям було наказано спішно розшукати того сенатора з Огайо, який вимагав для Америки не героїв, а цілителів. Це був Уоррен Гардінг, високий, ставний, красивий, одягнений так, як подобалось американкам, простодушний і відкритий – що ж іще треба Америці!

Коли Гардінга привели в номер, Харві, не підводячись з крісла, потер стомлене обличчя жорсткою п'ятірнею (лишились густо-червоні смуги – нерви ні к чорту, пора кидати цю виснажливу роботу «творця президентів»: хоч і добре оплачується, але забирає всі сили), закурив сигару й спитав:

– Містер Гардінг, я бачу, ви п'яні. Скажіть чесно: ви спроможні відповідати на наші запитання чи хочете годинку відпочити?

– Містер Харві, я народився на півдні, тому вмію пити. Мені легше відповідати вам, коли я під мухою, я тоді розмовляю сміливіше, перестаю боятися ваших зміїних колючок, я знаю, який ви дока у своєму ділі, ось так.

– Змія не колеться, вона – жалить, – зауважив Харві. – Та якщо ви стаєте сміливим після того, як добре хильнете, тоді скажіть нам: коли ми зараз висунемо вашу кандидатуру на пост президента, хто зможе вдарити вас, спіймати на чомусь і скомпрометувати так, щоб разом з вами провалилася партія?

– Я чистий, – відповів Гардінг упалим голосом, надто вже несподіваним було все те, що відбувалось. – Ніхто не иможе мене вдарити чи ославити, я – чистий.

…У березні двадцять першого року Гардінг став президентом.

Колишній заступник міністра військово-морського флоту США Франклін Делано Рузвельт, якого виставляли демократи на пост віце-президента, привітав суперника один з перших.

Голова республіканської партії Хейс дістав пост міністра пошт; міністром фінансів став мільярдер Меллон, який представляв інтереси сталеливарних, алюмінієвих, вугільних та нафтових корпорацій; міністерство торгівлі очолював колишній директор «АРА» Герберт Гувер; міністром юстиції став найближчий друг президента Харрі Догерті.

Сівши в Білий дім, Гардінг одразу проголосив свою зовнішньополітичну концепцію: «Америка насамперед». З приводу внутрішньополітичної стратегії новий президент вважав за краще відмовчатися, заявивши: «Нам треба по-справжньому відродити релігію. Біблія– моя настільна книга».

Меллон вніс уточнення, запровадивши закон про скасування податку з надприбутків:

– Ініціативна людина може добитися всього, якщо тільки закони й податки не калічать її ініціативу.

Фінансисти почали качати з платників податків гроші; а Гардінг розважався; у Білому домі, на другому поверсі, щоночі збиралися його друзі на чолі з новим охоронцем законності Догерті; дим стояв коромислом; на світанку президент виїжджав із своєї резиденції «подихати свіжим повітрям» – для нього наймали номер у готелі, там чекала подруга, мати його незаконної дочки.

Агентура доповідала про нічні витівки президента Джону Едгару Гуверу; начальник відділу інформації складав донесення в свій особистий сейф, який зберігав дома; Догерті його справами не цікавився; відтоді як новий міністр призначив своїм «спеціальним помічником» Джесса Сміта, вся «політична частина» юридичного відомства країни перейшла – як і обіцяв напередодні виборів Харві – повністю до рук Гувера.

Але в будь-якій країні політика не може бути не пов'язана з економікою.

Джон Едгар Гувер знав усе про те, що витворяв полковник Чарлз Фобс, якого запросив новий президент на пост начальника «управління допомоги ветеранам війни». Він купував у бізнесменів цеглу, скло, дерево для госпіталів за неймовірно високу ціну – гроші ж не свої, державні, – а продавав ці дефіцитні товари будівельникам за центи; різницю ділив з тими, хто купував. Директор будівельної фірми «Джекобс енд Барвік» Джеймс Барвік продав Фобсу мастику для підлоги; уряд заплатив за неї сімдесят тисяч доларів. Цієї мастики вистачило б для будівельних потреб «управління допомоги ветеранам війни» на сто років. Друзі з фірми «Томпсон енд Келлі» придбали у Фобса ліків та бинтів на півмільйона доларів, а справжня ціна цих товарів – як підрахували експерти Джона Едгара Гувера – становила понад шість мільйонів доларів; різницю поділили; вино лилося рікою; дівчата з мюзик-холів танцювали на столах; гули від душі.

Міністр внутрішніх справ Фолл продав паливному магнатоні Догені нафтоносні резерви військово-морського флоту США; хабар, який одержав міністр, обчислювався в чотириста тисяч доларів.

Міністр юстиції Догерті працював розумніше: контакти з підпільним світом торговців наркотиками й алкоголем здійснював його «спеціальний помічник» Джесс Сміт; операції по припиненню розпочатих кримінальних справ і торгівлю помилуваннями курирував ад'ютант Сміта, агент міністерства юстиції Гастон Мілс; він передав нагору сім мільйонів; хабарі менші за п'ятдесят тисяч не приймались.

За три місяці Джесс Сміт пропустив через свої руки тридцять мільйонів доларів.

І в цей час ударив грім: боячись, що його викриють, вийшов у відставку міністр внутрішніх справ Фолл; полковника Фобса віддали до суду; преса розпочала скандал.

Джесс Сміт прийшов до Догерті:

– Гаррі, – сказав він, – треба рвати зв'язки, мені здасться, за нами стежать.

– Хто? – поцікавився Догерті. – Хто може стежити в цій країні за міністром юстиції? Хто підпише наказ встановити спостереження? Хто дозволить допитувати свідків? Хто санкціонує початок справи? Я? – Він розсміявся. – Навряд. Хоч я й п'ю кожного ранку «бладі Мері», але гарячки в мене поки що немає…

– Гаррі, – сказав Сміт, – я став боятися самого себе.

– Джесс, – докірливо зітхнув міністр Догерті, – я тебе не впізнаю.

– Краще я піду, Гаррі… Мені вистачить на те, щоб забезпечити щасливе життя навіть праправнукам, я більше не можу бути в ділі, зрозумій…

– Ми разом прийшли сюди, ми разом звідси й підемо. Іншого виходу в тебе немає, затям собі це. Я прощаю друзям усе що завгодно, нехай вони навіть пересплять з моєю найкоханішою подружкою, але я не прощаю дезертирства, це – як постріл у спину. Ти зрозумів мене?

– Я тебе зрозумів, але й ти постарайся мене зрозуміти, Гаррі. Не ти, а я беру гроші в тих, за ким ідуть наші ж шпики. Не ти, а я гасаю по місту, перш ніж покласти ці гроші в банк. Не ти, а я потію, поки касир перелічує купюри, бо я весь час думаю про те, що гроші ці можуть бути мічені, і задзвенить пронизливий дзвінок, і вибіжать поліцейські, і схоплять мене… Гаррі, мені було так добре, коли я держав свій магазин, відпусти мене, Гаррі…

– Іди й проспись, Джесс, – відповів Догерті й ласкаво поплескав свого помічника по потилиці. – У тебе поганий вигляд, відпочинь, Джесс…

Джесса Сміта знайшли в номері готелю з головою, розтрощеною кулею восьмого калібру; кольт валявся біля радіатора опалення.

Поки вбивали його друга, Догерті цілу ніч пиячив у Білому домі; веселилися своєю командою; алібі було абсолютне.

Вранці він виступив із заявою для преси:

– У Джесса був діабет, – сказав Догерті, стримуючи ридання. – Це дуже підступна хвороба… Вона впливає на розум… Вона призвела до самогубства багатьох людей, прекрасних і чистих. Я завжди пам'ятатиму мого ніжного, доброго, довірливого друга Джесса Сміта, це була найблагородніша людина з усіх, з ким мене зводило життя…

Розігрувалося дійство цинічніше й страшніше, ніж його зображали на картинках, списаних з тих бенкетів, які влаштовували сильні світу в часи страшної чуми.

Країна клекотіла, як закупорена каструля на розжареній плиті.

Під час одного з прийомів у Білому домі, куди було запрошено й начальника бюро «особливої інформації» міністерства юстиції Джона Едгара Гувера, віце-президент США Калвін Кулідж, що тримався, як завжди, окремо, спитав молодого юриста:

– Як ви думаєте, хто з сильних правознавців зможе публічно відмести всю ту скандальну інформацію, яку розпускають про адміністрацію деякі газети?

Гувер подивився прямо в очі Куліджу, важко відкашлявся й відповів – запитанням на запитання:

– А ви справді вважаєте, що можна обійтися без публічного розгляду?

…Через кілька тижнів президент, повертаючись з турне по Західному узбережжю, раптово помер в номері готелю «Палас» у Сан-Франціско.

Спочатку в медичному висновку про загибель Гардінга було сказано, що смерть настала через крововилив у мозок; потім висунули нову версію – отруєння крабами, які президент їв на пароплаві.

Але на пароплаві крабів взагалі не було, та й ніхто з тих, хто супроводжував Гардінга, симптомів отруєння не відчував.

У першому урядовому повідомленні говорилося, що раптова смерть настала, коли біля нещасного була тільки його дружина.

Однак незабаром довелося визнати, що поряд з ним був також і його особистий лікар бригадний генерал Чарлз Сойєр.

Справжню причину можна було б з'ясувати, зробивши розтин президента.

Але розтину не зробили.

(А потім, чим голосніше лунали голоси, які вимагали розслідування справжніх причин загибелі президента, тим загадковіше розвивалися події: особистого лікаря президента генерала Сойєра знайшли мертвим у його кабінеті, на віллі Байт Окс Фарм; адвокат Томас Фельдер, якого запросив міністр юстиції Догерті на місце загиблого Джессі Сміта, помер за таємничих обставин після того, як його притягли до судової відповідальності; загадково загинули подільці полковника Фобса й міністра юстиції Догерті – бізнесмен Томпсон і член керівництва республіканською партією Джон Кінг; паливного магната Едварда Догені, який передавав хабарі міністрові внутрішніх справ Фоллу, вбив пострілом з кольта його секретар, якого, в свою чергу, знайшли в сусідній кімнаті мертвим; версія була типова для тієї пори: самогубство.)

Через п'ять годин після смерті Гардінга блідого, аж синього віце-президента Куліджа було приведено до присяги, і він став двадцять дев'ятим президентом США.

Він нікого не замінив в уряді, крім міністра юстиції Догерті.

Він нікого не понизив і не підвищив на посаді, крім Джона Едгара Гувера, якого в двадцять сім років призначив директором Федерального Бюро Розслідувань.

Після того як призначення було затверджено, Кулідж попросив молодого шефа американської контррозвідки в Білий дім і сказав:

– Джон, ви розумієте, що на наступних виборах пашу партію шельмуватимуть ті, хто хоче бачити Америку дестабілізованою. Від вас немало залежить, щоб у країні зберігався спокій. Все те, що сталося з Гардінгом, Догерті й Фоллом, – наслідок змови Комінтерну, хіба не так? У трагедії, що розігралася, видно руку ворога із Східної Європи. Хіба ним так уже й важко пояснити американцям справжні причини трагедії?

Через рік Куліджа переобрали на пост президента США.

Країна, ніби гігантський состав, котилася в прірву.

До того дня, який увійшов в історію як «чорна п'ятниця», лишалося п'ять років, але ті, хто міг бачити й відчувати, бачили й відчували наближення краху, та нічого вдіяти не могли; можновладці не дозволяли говорити про справжні причини кризи, в усьому, як завжди, звинувачували червоних і негрів, Комінтерн і ДПУ.

Обурення народу було неприхованим, Білий дім опинився в стані паралічу і ніяких заходів не вживав, тому Гувер почав таємно збирати досьє на найближче оточення Куліджа: він розумів, що незабаром повинен прийти той, хто наведе порядок.

До зміни караулу він готувався таємно, заздалегідь і з оглядкою.

Джон Гувер тасував імена тих, на кого ставили в Уолл-стріті. Але серед цієї колоди претендентів поки що не було імені Рузвельта.

А коли той прийшов (змінивши Герберта Гувера, який просидів один президентський строк), і назвав кота – котом, і зажадав від ФБР боротьби з організованою злочинністю, а не з міфічною червоною загрозою, Гувер зрозумів: почалося змагання, в якому переможе той, у кого міцніша витримка. Авторитет Рузвельта був такий високий, що про відкриту боротьбу проти нього не могло бути й мови.

Тепер, навесні сорок п'ятого, стало ясно: якщо він і далі буде в Білому домі, то всі ті норми моралі, яким поклонявся Гувер і люди його кола, виявляться девальвованими.

Настав вирішальний час.


Добре поінформована людина набагато менше робить помилок

…Борман мав усі підстави вимагати від Мюллера негайно привезти Штірліца…

Радіограми, зашифровані особливим кодом, який виготував спеціально для Верхньої Австрії секретний відділ НСДАП, читав тільки помічник Бормана: відтоді як у Лінці було депоновано «музей фюрера» – мільярд доларів як-не-як, – всі повідомлення, пов'язані з цим вузлом, писав у Зальцбурзі сам гаулейтер Айгрубер, а приймав їх у Берліні штандартенфюрер Цандер, найдовіреніша людина рейхс-лейтера.

«За непідтвердженими даними, – годину тому повідомив Айгрубер, – люди, близькі до Кальтенбруннера, переправляють і ховають у гірських курортах Альт Аусзеє значну кількість золотих злитків. До того ж вірні члени НСДАП вважають, що саме в зв'язку з цим удалося засікти циклічність передач ворожого радиста, зорієнтованого на Захід. Місцевий підрозділ PCXА ще й досі зволікає з розслідуванням, посилаючись на особливу щодо цієї справи думку, яку начебто має партайгеносе Кальтенбруннер. Більше того, було зафіксовано інтерес непосвячених до тих штолень, де сховано «музей фюрера».

Ця інформація лягла на ту, яку щойно надіслав Борману заступник начальника концтабору по лінії місцевого відділу НСДАП, і не якогось табору, а саме того, де сидів Канаріс.

Він повідомив, що Кальтенбруннер був тут тричі, водив зрадника з собою в ліс, просив заварити для нього справжню каву, був з ним демонстративно люб'язний. Тому заступник начальника – на свій страх і риск – установив апаратуру в тій кімнаті, де «розпивали каву», розшифровувати запису не став, а надіслав його в рейхсканцелярію з нарочним, у пакеті з сургучними печатками.

Борман прослухав запис розмови Кальтенбруннера з Канарісом не без інтересу. Нічого особливо тривожного в діалозі хитрого лиса й простодушного костолома з університетською освітою не було, але один пасаж примусив Бормана задуматись.

Коли Канаріс запитав, як собі уявляє майбутню роботу Кальтенбруннер, той з дивним смішком відповів: «А ви думаєте, що робота взагалі можлива? Я мрію лише про те, щоб здобути одне право: жити».

Можна було б, звичайно, вважати цю відповідь конспіраторською: Канарісу не можна вірити ні на гран, розповідати йому про плани роботи по відновленню й реорганізації ідей націонал-соціалізму в світі означало б зрадити це майбутнє, бо дволикий Янус уміє торгувати – він і з чортом може провести посередницьку операцію, однак, коли Кальтенбруннер мимохідь зауважив адміралові, що перша інформація, яку передав йому він, Канаріс, далека від того, щоб визнати її по-справжньому цікавою, той заперечив: «Адже в нас була домовленість: коли ми зникнемо, я зможу особисто, у вашій присутності, поговорити з тими мультиділками Латинської Америки, які стали ними завдяки мені; без мене у вас нічого не вийде; ви – розвідник, ви знаєте, яка це ювелірна робота з тими, кого ти створив з нічого, а потім привів до могутності; вони перестали бути вашими агентами, ви залежите од них, а не вони од вас, бо ви просите грошей у міністерстві фінансів, а ті виписують будь-яку суму із своїх безконтрольних рахунків».

Думка правильна, але саме цю правильну думку Кальтенбруннер чомусь не зафіксував у своєму першому і єдиному звіті йому, Борману, хоча, як з'ясувалося, він зустрічався з Канарісом тричі.

…У машині Мюллер спитав Штірліца:

– Ви дзвонили йому?

– Ні. – Про те, що Борман під час останньої зустрічі просив його тепер тримати зв'язок через Мюллера, Штірліц не сказав: чи варто поступитися позицією без бою?

– Як ви думаєте, чим викликано цей дзвінок? – щиро дивуючись, запитав Мюллер.

– Не знаю, – сухо відповів Штірліц. – Я, принаймні в роботі з ним, дотримувався тих правил, які ми з вами обговорили.

Про те, що радіограми на Москву розшифровано, знав тільки Мюллер; стеження за Штірліцом здійснювалося під прикриттям організації його ж безпеки: «Після блискуче проведеної операції в Берні у штандартенфюрера дуже багато могутніх ворогів». Мюллер і це акуратно замотивував під час розмови з рейхслейтером; операцію по ліквідації Дагмар провели старі агенти Мюллера, його особиста гвардія, в РСХА ніхто про це не знає; і, звичайно ж, ніхто не здогадувався про те, яку гру з Москвою затіяв Мюллер, використовуючи Штірліца втемну.

Однак, поки в світі панує прихована сила Випадку, поки існує сектор різності, поки з ним під одним дахом працюють Кальтенбруннер і Шелленберг, удару можна чекати звідусіль, і яким він буде – передбачити заздалегідь неможливо.

– Він міг дізнатися про ваш арешт? – все ще запитував Мюллер, хоч відповіді Штірліца йому були зовсім непотрібні, просто йому так було зручніше думати, часу мало, треба програти всі припустимі ймовірності цього несподіваного виклику.

Якщо Борман накаже негайно вивезти цього паршивця Рубенау до Швейцарії, доведеться Штірліца перехоплювати в дорозі, саджати на конспіративну квартиру, ламати його і змушувати до гри з московським Центром відкрито.

– Думаю, що ні, – відповів Штірліц.

– А якщо йому повідомили з головного управління кріпо? – спитав Мюллер і посміхнувся з свого запитання: хто з кримінальників наважиться звернутися до рейхслейтера, перескакуючи через ієрархічні щаблини? Дурниця, таке можливо скрізь, але тільки не в Німеччині. – Ви будете відчувати мене під час розмови, Штірліц… Зосередьтесь, постарайтесь настроїтися на мою хвилю, це – у ваших же інтересах.

– Я згоден, тільки коли б я знав те, що знаєте ви, групенфюрер… Мене може повести не туди… Інформована людина ніколи не зробить тих помилок, які роблять люди, позбавлені знання…

– Ви – в ділі, Штірліц. Я не вмію зраджувати… Добрий і довірливий гестапо-Мюллер завжди страждав через свою доброту… В мене принаймні немає до вас ніяких претензій… Мої підозри живуть у мені і вмруть там, бо кращо з розумним втратити, ніж з дурнем знайти.

…Борман прийняв їх у своєму невеличкому кабінеті, на другому поверсі масивної будівлі штаб-квартири НСДАП на Вільгельмштрасе, якраз навпроти рейхсканцелярії. Обмінявшись мовчазним партійним привітанням з Мюллером і Штірліцом, Борман запропонував обом сісти в крісла навпроти себе й сказав:

– Мюллер, я хочу, щоб ви дали Штірліцу двох-трьох своїх вірних людей і негайно відправили їх у Лінц.

– Так, рейхслейтер, – відповів Мюллер, відчуваючи несподіване полегшення.

– Завдання: в районі Альт Аусзеє працює ворог. Там же, – Борман подивився на Штірліца, – в соляних штольнях депоновано скарби, які належать партії і нації. Над ними занесено меч. Необхідно відрубати ту руку, яка посміла цей меч підняти. Вам зрозуміле завдання?

– Ні, – відповів Мюллер. – Ми – секретна служба, грубі люди, рейхслейтер. Відрубати ворожу руку може й інша людина, Штірліц потрібен мені тут… Якщо ж існує якийсь особливий аспект проблеми, то Штірліц повинен його знати, інакше йому буде важко виконати завдання, яке ви на нього покладаєте.

– Коли б я вважав за потрібне торкнутися особливих обставин цієї справи, я торкнувся б їх, Мюллер, – сухо сказав Борман. – Гаулейтер Верхньої Австрії Айгрубер подасть Штірліцу необхідну допомогу.

– Ні, – скрипучим голосом заперечив Мюллер. – Айгрубер – людина цілком певного складу, рейхслейтер, він – пробачте мені, – сліпий фанатик, він нічого не бачить і не чує, він тільки повторює лозунги, які йому надсилає доктор Геббельс. Ми так не вміємо працювати…

Штірліц хотів був сказати, що він постарається знайти правильну лінію поведінки; йому треба вирватися з Берліна; судячи з того, як Мюллер відбивається від цієї його поїздки у Верхню Австрію, Ганса вбили саме тому, щоб позбавити його можливості маневру, гра Мюллера ясна йому; тепер можна зникати, а Мюллер не хоче цього, але сказати зараз слово проти нього – значить провалити задум, бо, навіть якщо Борман і накаже, а Мюллер змушений буде на словах, тут, у цьому кабінеті, підкоритися, все одно він залишиться хазяїном становища, коли вони вийдуть звідси. Ні, треба мовчати, слухати й чекати, будь воно тричі неладне, це постійне чекання, яке ятрить душу…

Борман зрозумів, що конче потрібно знайти вихід із складного становища, він і не думав здаватися; взагалі можна погодитися з тим, що обидва опинилися в складному становищі; те, що було нормою поведінки раніше, тепер стало схоже на гру. Але треба знайти таку форму відходу, яка не принизила б престижу рейхслейтера. Це Борман умів.

– Ну, якщо ви так високо занеслися, Мюллер, сидячи тут, у центрі, що стали з недовір'ям ставитися до людей в областях, навіть до гаулейтера, то мені нічого не лишається робити, як розвіяти ваші підозри… Ворог, судячи з усього, оперує, маючи базу в штаб-квартирі Кальтенбруннера… Так, саме так. На його віллі «Керрі», де розміщено спеціальну групу шостого управління, діє ворог. Ви розумієте всю делікатність завдання? Кальтенбруннер особисто сам стежить за роботою радіооператорів, націлених на перехоплення всіх повідомлень зі Сходу й Заходу. Коли б вам, Мюллер, сказали, що противник колаборує з співробітником гестапо, як би ви поставилися до цього? Як чесна людина, ви обірвали б співрозмовника, звинувативши його в наклепі. Я й не допускаю думки, що ви навмисне можете тримати біля себе ворога…

Штріліц посміхнувся:

– Ну чому ж… З точки зору нашої професії, рейхслейтер, це часом навіть вигідно: чудова можливість почати гру.

Борман підвівся:

– От ви мені й доведете, що Кальтенбруннер веде гру втемну, а не обачно й підступно покриває ворога в своєму домі! От ви й принесете мені на стіл докази абсолютної надійності вашого шефа! Та коли у ваших серцях ворухнеться хоч тінь сумніву в його чесності, ви негайно ж повідомите про це мене. Особисто. Сюди чи в рейхсканцелярію.

І ІІІтірліц тоді поставив запитання, яке дало йому змогу вирватися вперед, обігнати Мюллера, звільнитися від його опіки, ніяк не ображаючи його при цьому, залишаючи за ним право на остаточне вирішення:

– Як поставиться гаулейтер Айгрубер до такого особливого становища прибулої до нього людини? Ревнощі, опіка, бажання дати мені вказівку, як треба повестися, – подібна колізія виключається?

– Я надішлю йому радіограму, що ви дієте автономно, відповідно до моєї вказівки. На жаль, ревнощів гаулейтера я не виключаю. Якщо результати перевірки закінчаться благополучно – зв'язуйтесь зі мною, довівши про все до його відома… Коли ж ви виявите трагедію, коли вам стане ясно, що Кальтенбруннер зрадник, нічого не кажіть Айгруберу, не треба, виходьте прямо на мене…

Мюллер сказав:

– Спасибі, рейхслейтер, тепер нам буде легше думати про цю справу.

Він зрозумів, як обійшов його ІІІтірліц на крутому віражі, він знову віддав належне розумові й точності цієї людини, тому вирішив зараз викласти на стіл свою козирну карту, яка, на його думку, могла б примусити Штірліца залишитися в Берліні або, в крайньому разі, якомога швидше повернутися з Лінца до ноги, ніби мисливський пес, що скуштував солодкого запаху теплої крові.

– І останнє, рейхслейтер, – сказав Мюллер. – Гелен передав мені всі ті документи про Росію, Югославію, Польщу, частково про Францію, які я в нього просив. Це – унікальні матеріали, безумовно. Якщо цінності «музею фюрера» в Лінці обчислюються сотнями мільйонів марок, то справи Гелена просто не мають товарної вартості. Я мав намір доручити Штірліцу роботу по підбору та обліку цього кладезя інформації про тих людей, які високо стоять у Парижі, Москві, Белграді й Варшаві, до яких ми – в майбутньому – зможемо підходити. Папки з паперами Гелена треба перетворити в п'ятдесят сторінок; я певен, що ІІІтірліц упорався б з цим краще за інших…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю