Текст книги "Міжконтинентальний вузол"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

Запитання: Що ви передали цій особі на зустрічі?

Пеньковський: Пакет, у якому лежали два військових журнали.

Запитання: Розкажіть детально, які були умови виклику іноземних розвідників до тайника «номер один»?

Пеньковський: Я міг викликати іноземних розвідників таким чином: мав два номери телефонів, по яких повинен був дзвонити двічі по кожному, не розмовляти, а лише чекати відповіді абонента, почувши прізвища Монтгомері і Девісон, повісити трубку. Це означало, що я викликаю зв'язкового до тайника. Крім того, я повинен був поставити чорну контрольну мітку на стовпі номер тридцять п'ять на Кутузовському проспекті.

Запитання: Ваш лист дійшов за призначенням?

Пеньковський: Так.

Запитання: По яких каналах ви одержали підтвердження?

Пеньковський: По радіо.

Запитання: Коли останній раз ви мали шпигунський контакт з Гревіллом Вінном?

Пеньковський: У липні 1962 року, коли пан Гревілл Вінн прибув до Москви.

Запитання: Передавали ви йому щось цього разу?

Пеньковський: Так, я зустрів його в аеропорту Шереметьєво на автомашині Рудовського і по дорозі з аеропорту, в машині, передав експоновану плівку й листа.

Запитання: Що вам сказав Вінн, взявши від вас передачу?

Пеньковський: Він узяв від мене матеріал і сказав, що того ж дня передасть його за призначенням; крім того, ми з ним домовилися про повторну зустріч тоді ж, другого липня, у нього в номері готелю «Україна», о дев'ятій чи о десятій годині вечора.

Запитання: Ця зустріч відбулася?

Пеньковський: Так.

Запитання: Що ви одержали од Вінна?

Пеньковський: Од Вінна я одержав коробку, загорнуту в папір і перев'язану шпагатом. Коробка була з-під набору сірників.

Запитання: Що лежало в цій коробці?

Пеньковський: Інструктивний лист, сигнальні листівки для повідомлення розвідників про мій стан і про мої плани. В коробці також лежало три тисячі карбованців. Я дві тисячі потім відправив через Вінна назад.

Запитання: Письмових матеріалів там ніяких не було?

Пеньковський: Були. Проект моєї статті. Я просив розвідників написати анотацію на книжку, зараз точно її назвати не можу: не пригадую… Вони мені написали анотацію, використавши свої джерела. Я хотів ці тези тут, у Москві, доповнити й зробити з них статтю.

Запитання: Які вказівки були в інструктивному листі?

Пеньковський: Там висловлювались пізні рекомендації щодо конспірації і обережності в роботі.

Запитання: Чи не було в цьому листі вказівки про порядок переходу на нелегальне становище?

Пеньковський: У названому листі не було. Це стало гемою обговорення в майбутньому.

Запитання: Коли ви одержали інструкцію встановити зв'язок з Карлсоном і з Кауелл?

Пеньковський: У цьому ж листі було сказано, що до Москви має прибути другий секретар американського посольства Карлсон, з яким я зможу підтримувати контакти на офіційних прийомах. Повідомлялося про те, що найближчим часом має приїхати Памелла Кауелл з чоловіком – другим секретарем англійського посольства, – і було названо порядок зв'язку з Кауелл через тайник, влаштований у банці з-під порошку «Харпік». Фотографії Карлсона й подружжя Кауелл для ознайомлення мені повинен передати Вінн.

Запитання: Які інструкції ви одержали про використання для зв'язку банки з-під порошку «Харпік»?

Пеньковський: У листі говорилося, що на одному з прийомів у домі англійського дипломата в туалетній кімнаті стоятиме банка з-під порошку «Харпік». З днища банки виймається порожня частина, куди можна закласти матеріали або ж забрати матеріали, якщо вони там лежатимуть, потім банку треба було поставити на те саме місце, згодом її мали замінити справжнім «Харпіком».

Запитання: Ви бачили цю банку?

Пеньковський: Так.

Запитання: Хто вам її показував?

Пеньковський: Вінн. У номері готелю «Україна».

Запитання: У вас була з Вінном розмова про порядок використання цієї байки?

Пеньковський: Так, ми разом з ним відкривали банку, виймали днище й дивилися. Потім я сам кілька разів виймав днище банки, після чого цю банку залишив у Вінна.

Запитання: Коли й де ви встановили зв'язок з американським розвідником Карлсоном?

Пеньковський: Четвертого липня шістдесят другого року на прийомі в американському посольстві.

Запитання: Скільки зустрічей ви мали з Карлсоном, і де вони відбувалися?

Пеньковський: З Карлсоном я мав дві зустрічі.

Запитання: Які вказівки іноземних розвідок ви одержали через Карлсона?

Пеньковський: Через Карлсона в серпні я одержав листа в конверті й цивільний фальшивий паспорт. У листі давали інструкцію про порядок користування цим паспортом; говорилося про те, що необхідно його підписати, що це паспорт внутрішній.

Запитання: Кому підписати?

Пеньковський: Мені підписати… В паспорті не було підпису власника.

Запитання: Паспорт зробили на прізвище іншої особи?

Пеньковський: Так.

Запитання: А фотографія в паспорті була ваша?

Пеньковський: Так.

Запитання: Як ви передали розвідці свою фотографію?

Пеньковський: Своєї фотографії я не передавав, вона, очевидно, потрапила через дипломатичні канали. Повинен сказати: при оформленні виїзду за кордон фотокартки посилалися дюжинами і, очевидно, це фотокопія однієї! з них.

Запитання: Що обіцяли вам іноземні розвідки як винагороду за вашу шпигунську діяльність?

Пеньковський: Мені пропонували гроші в карбованцях. Я сказав, що гроші тепер мені не потрібні, в мене є досить своїх заощаджень у родині і я ніякої потреби в грошах, а також у валюті зараз не відчуваю. Гроші мені пропонували кілька разів, але я не брав ні копійки. І для мене було несподіванкою, коли мені надіслали три тисячі карбованців у коробці від набору сірників. З них я карбованців на п'ятсот-шістсот купин різних подарунків – срібні чорнильниці і так далі – кожному з розвідників… Частину з цієї суми я витратив на перебування Гревілла Вінна, а дві тисячі карбованців загорнув і повернув Війну, щоб той передав розвідникам.

Запитання: Які ще блага вам обіцяли іноземні розвідки, крім двох тисяч доларів на місяць?

Пеньковський: Про матеріальні цінності більше ніяких питань не обговорювали. Йшла мова про характер і профіль моєї роботи на Заході.

Запитання: Який характер роботи вам пропонували, точніше, обіцяли запропонувати?

Пеньковський: Роботу, пов'язану з виконанням різних завдань розвідувального порядку. Конкретна посада і робота не називалися.

Запитання: Відомство називалося?

Пеньковський: Так, говорили. Центральне відомство або в Пентагоні, або в імперському генеральному штабі, залежно від вибору, який я міг би в майбутньому зробити, підданства Англії чи громадянства Америки, коли б до цього підійшов.

Запитання: І навіть військове звання обіцяли?

Пеньковський: Оскільки вони знали, що я полковник запасу, то було сказано, що мені збережуть звання полковника англійської чи американської армії.

Запитання: Чи вели ви переговори з іноземними розвідниками з приводу можливої втечі на Захід?

Пеньковський: Це було трохи не так. Американські й англійські розвідники в Парижі говорили, що в тому разі, коли моє становище буде дуже небезпечне й скрутне, існує чимало варіантів, щоб перейти на Захід. Як один з них, називали й підводний човен, і перехід сухопутного кордону з допомогою різних документів. На цю ж тему я розмовляв у липні з паном Гревіллом Вінном, коли той приїхав до Москви. Вінн казав, що мої друзі про мене піклуються, що мені не треба хвилюватися, що, коли буде потрібно, мені завжди допоможуть. Ця розмова відбулася в його номері. Конкретно варіантів переходу на Захід не обговорювали.

Запитання: Коли ви планували свою втечу на Захід?

Пеньковський: Я втечі не планував. Я ніколи не думав кидати своїх дітей і сім'ю. Ця розмова була тільки в тому плані, що про мене турбуються, думають. І хоч Вінн сказав, нібито ця розмова була з моєї ініціативи, я з усією відповідальністю заявляю, що це не так. Гревілла Вінна зобов'язали мене заспокоїти. Саме це й було одним із його завдань – підбадьорити мене, показати, що про мене турбуються і в разі потреби будь-який варіант втечі здійсниться.

Запитання: Чим пояснити, що ви, не збираючись тікати, вже на першій зустрічі з іноземними розвідниками в Лондоні, у квітні – травні 1961 року, звернулися з письмовим проханням до англійського й американського урядів про надання вам громадянства цих країн?

Пеньковський: Я про це писав і звертався з таким проханням не з своєї ініціативи. Коли я написав папірець про свою згоду працювати з англійською та американською розвідками, мені розвідники порадили зробити таку приписку, сказавши, що через кілька років це знадобиться, і я після їхніх порад машинально написав про це.

Запитання: Машинально?

Пеньковський: Вони мені підказали, і я зробив несвідомо приписку про те, що прошу надати мені громадянство США чи підданство Великобританії.

Запитання: Якими конкретними мотивами ви пояснили своє прохання?

Пеньковський: Нічого я не пояснював з цього питання. Це було зроблено несвідомо.

І Сергієнко, не стримавшись, закінчив читання одним лише словом, каліграфічно виведеним на маленькому аркушику: «брехав».

«Мій любий!

Взагалі слово «мій» до поняття «любий», мабуть, не підходить, бо любов – абстрактна, тобто добра, і належить усьому людству, а «моєю» може бути лялька, авторучка; «мій кіт, шарф, внесок в ощадкасу». Розумом я це сприймаю, – погане почуття власності, наполягання на своєму праві володіти, – але вдіяти з собою нічого не можу, всі ми, жінки, однакові.

Ти не уявляєш, як я зраділа, одержавши твою довгу телеграму про проблеми східної медицини. Я відповім, тільки трохи пізніше, добре? Алябрик прочитав твою телеграму вголос на пляжі. Після того, як у всіх барах курорту, незважаючи на ремствування закордонних туристів, ввели сухий закон, у нього тепер тьма-тьмуща вільного часу, вивчає Моруака й Гора Відала, готується до екзаменів, хоче здати їх за третій курс… Напевне ви із Степановим рано чи пізно зробите його якимсь дуже великим абхазьким начальником. 1, слава богу, він уміє працювати і все нове ловить на льоту.

Про що тобі розповісти? Про те, про що я мрію? По-перше, ти й сам про це знаєш, та й нелегко точні слова підібрати; хоч я до слів ставлюся стримано (до цього привчила професія), розмовляєш з пацієнтом, крутиш його перед рентгеном, бачиш у легенях сітчасті дірки, тобто рак останньої стадії, розумієш, що бідоласі залишилося жити лічені тижні, але все-таки з'являються якісь слова, складаються у фрази, нічого не вдієш: лікарська етика, мушу бути спокійною, жартувати й усміхатися, до того ж не вдаваною, вимушеною. усмішкою, якою обмінюються виховані чоловік і жінка після чергової сварки, щоб діти, крий боже, нічого не помітили, а справжньою, щирою навіть. Знаєш, хворі на рак загострено чутливі, завжди переживаєш внутрішню напруженість, коли розмовляєш з ними: тільки б не видати себе, тільки б залишити людині бодай крихту надії…

Тут, до речі, в літньому кінотеатрі показували цей старий італійський фільм; коли я була маленькою, – я тоді, по-моєму, вчилася в п'ятому класі, – ця картина здавалася чудовою, прямо душу вивертала, а зараз зовсім інше враження; шкода; ніщо так швидко не старіє, як жінка й кіно.

… Море шумить за вікном, шарудить галька, місяць, паче п'ятак; скрізь у барах лунає музика, а я сиджу в номері й пишу тобі послання, тільки для того, щоб народилося відчуття твоєї присутності. Ми з тобою ніколи разом не відпочивали, Віталію, ніколи за вісім років. Я заздалегідь погоджуюся з тобою, що й це дуже добре, – під час розлучень акумулюється ніжність, – але ж я примушую себе погоджуватися з цим, причому це нелегко, бо дедалі виразніше відчуваю в собі таку жінку, яка дуже хоче мати дітей, схожих на тебе, їздити з тобою на море, бачити тебе частіше, і нічого я з цим не можу вдіяти, хоч знаю, що в тебе зовсім особливий погляд на все це та й на наші стосунки теж.

Щоранку тепер довго розглядаю своє обличчя в дзеркалі: тридцять два роки, для жінки це немало; пригадуєш, Пушкін писав про якусь із своїх подруг: «Вона стара, їй уже двадцять шість років». Бррр, страшно!

Три дні тому на катері примчав Вова Гумба з друзями й забрав мене на Золотий Берег; звісно, в домі пахне димом, метушаться жінки в чорному, смажиться козлятина, на столі риба п'яти сортів, сир, привезений з гір, – тости, за тебе й за Степанова, надзвичайно гарні, потім чудові грузинські пісні, а після цього Вова читав абхазькою монолог короля Ліра – мороз поза шкірою пробігає, просто здорово.

Був тут якийсь гість із Москви; він підсів до мене й почав говорити про сюрреалізм, сумно, тихим голосом, говорив ще й про те, чи читатимуть Шекспіра в майбутньому столітті, потім ненароком торкнувся мого коліна, перейшов на обговорення новинок американського кіно, запросив на перегляди: залиште телефон, я за вами заїду; Алябрик тут як тут, обняв його, сказав, що дзвонять із Сухумі; повернулися вони через десять хвилин, гість більше коло мене не сідав і намагався не дивитися в мій бік: горці вміють захистити подругу того, кого вони шанують.

До речі, Віталію, будь ласка, подзвони санітарці Марії Іванівні, хай вона зайде до мене в квартиру і поллє квіти, я зовсім забула їй написати в пам'ятці, що це треба неодмінно зробити. Будь ласка, пробач за це моє прохання, але по телебаченню передають, що в Москві стало жарко, боюсь навіть уявити, як мої квіти повільно вмирають на підвіконнях і на балконі від сухого бензинового осоння…

Скажи, коли я їду на море, ти мене хоч трошки ревнуєш?

… Учора приїхали Коновалови, всім сімейством ходять на корти, грають пречудово, тобі з ними не зрівнятися, ти став грати без азарту. Чому?

У своїй телеграмі ти запитував мене про смішну одержиму лікарку, яка робить чудеса з допомогою таджицьких трав. Мабуть, вона говорила тобі про персо-таджицько-індійську медицину? Прошу тебе, не починай у неї лікуватися, поки я не повернуся до Москви. Річ у тому, що в основі медицини всього Сходу лежить таємниця тібетського лікування, бо воно є началом усіх начал східної діагностики, терапії і фармакології. Ще в одинадцятому столітті в Тібеті було завершено «Велику енциклопедію» під назвою «Данджур», і складалася вона з двохсот двадцяти п'яти томів. З усього цього багатотом'я шість книжок цілком присвячено медицині. І там, – будь ласка, не вір московській лікарці, – ніякого стародавньоафінського впливу не було. А головним твором тібетської медицини є «Чжуд-ші», який написав лікар Цочжед-Шонну, чи інакше Кумарджівака. І грунтується цей трактат на найстародавнішій індійській книзі медицини, а на тібетську мову її переклали наприкінці семисотих років минулого тисячоліття. Найвідоміші медичні школи в Тібеті існували при монастирях-дацапах. Лами займалися тим, що, мандруючи на самоті, шукали запашні благословенні луки, які ставали їхньою таємницею; розчинялися в блаженстві спілкування з природою, і тільки після того, як до них приходило натхнення від спілкування з прекрасним, вони починали збирати квіти, трави, коріння, бруньки та паростки дерев… Перша книга медицини, що виклала основи тібетської терапії, діагностики, профілактики й фармакології, називалася «Вайдур'я-онбо» (наче так) і описувала фармакологічну дію не тільки трав, а й дорогоцінних металів, каміння, землі, а також ліків, приготовлених із тварин чи утворених соками (мумійо). В ній, між іншим, говорилося, що рослина бар-ба-да, яку можна знайти на гірських луках Тібету і в Гімалаях, лікує запалювальні процеси, інтоксикацію й інфекції, які супроводжуються жаром; через три століття в тібетській книзі «Чжуд-ші» ця рослина рекомендувалася в тому разі, коли в людини підвищувалася температура від отрути (тобто, та сама інтоксикація); через тисячу двісті років наші лікарі, нарешті, після тридцяти років боротьби, рекомендують вживати бар-ба-да при інфекційних захворюваннях з підвищеною температурою (тобто, запалювальних процесах), шлунково-кишкових розладах (інтоксикації) та хронічних суглобових, ревматизмах… Ось так! Хто був розумніший: стародавні чи ми? До речі, «Вайдур'я-онбо» (якщо мене не зраджує пам'ять, але краще перевір ще раз) складається з чотирьох томів і ста п'ятдесяти шести розділів. У першому томі всього шість розділів: це немовби анотації всієї доктрини тібетського лікування, другий том – він дуже гарно називається, якась магія таємниці, віра в безсмертя, «Вайдур'я-шачжуд», – включає в себе тридцять шість розділів: том присвячений поясненню того, що таке нормальний спосіб життя (сімейного також. Не втрималася, пробач). І це означає регулярне харчування (прошу тебе, згадуй частіше німців, які о дванадцятій годині кидають лопату, циркуль чи начальницьке перо й починають жувати – будь-що: яблуко, хліб, м'ясо! Але неодмінно вчасно! І порівняй цю самодисципліну з нашою дикістю. Вудь лиска, вози: і собою яблуко. З'їдай його рівно о дванадцятій. Ні про що більше не прошу). Але не тільки це було в другому томі: там дуже добре описувалися основи анатомії та фізіології людини, своя концепція ембріології і версія причин захворювання. Більше того, тібетська медицина ще тоді, коли нас як держави не було, дала характеристику хірургічного інструментарію, апаратів для процедур: не лише чудові очні капельниці, а й особливі грілки, інгалятори, прилади для огляду порожнини рота й горла. Ось так! Не зразу вір цій, як ти написав, милій лікарці. Спочатку порадься з жінкою, яка написала тобі цього нудного й довжелезного листа, бо ніяк не наважувалася сказати головного: «Любий! Мабуть, прийшла пора нам з тобою розпрощатися. Не сердься. Я ламаю в собі звичайнісіньку жінку, яка завжди хоче свого, мріє про дітей від тебе і, незважаючи на постійну психотерапію, не може до пуття пояснити тим, хто нас оточує, чому ми разом уже вісім років, а я ще й досі тільки подруга… Невже дружина не може залишатися подругою? Тільки, будь ласка, не думай, ніби я написала це тому, що інколи думаю: «Мине ще п'ять років, – коли мине, звичайно, – кому я тоді взагалі буду потрібна?» Я вдячна долі за те, що вона подарувала мені ці роки з тобою, але тепер…

Тільки не сердься, моя любов.

Мабуть, так буде краще. Тобі принаймні. Ти ж мудрий і ніжний… Ти розумієш, що мені не дуже просто жити… Як це казали великі: не можна бути в суспільстві й існувати окремо від нього? По-моєму, так, за смисл, у всякому разі, відповідаю.

Я лічитиму, як і раніше, години, коли повернуся до Москви, але краще буде, якщо ми з тобою більше не побачимось.

Цілую тебе, любов моя.

Ірина».

Славін подивився на годинник: пів на третю ранку; обережно наближався світанок; згадав Валеру Куплевахського, познайомився з ним у Степанова, вони разом були у В'єтнамі під час війни; молоденький інженер-капітан (це було ще в шістдесят восьмому), схиливши голову до деки гітари, співав свої пісні: «Над Москвой-рекой, тополиный пух, тополиный пух, над Семеновской, ты одна идешь, по Москве плывешь, по рассветной, пустынной Москве»… А іще він присвятив пісню Степанову, коли той літав на Північний полюс: «Последний самолет уходит завтра в рейс»; гарна пісня, тільки сумна дуже: «Уходит навсегда, совсем, совсем, совсем, последний раз пилот махнет тебе крылом, ах, красный самолет, унес последний сон…»

Славін підійшов до вікна, світанок був ще темно-синій; тополиного пуху не було, а може, подумав він, я його просто не бачу в цій густій синяві, в якій бринить ранок; бідолашний Блюм, які чудові були в нього вірші: «Друг протянул мосты, уснули берега»; скоро розвидниться і стане близьким білий тополиний травневий снігопад, лагідний і довірливий, мов кошеня…

«Ну й що ти їй відповіси? – спитав себе Славін. – Що тебе кожної хвилини можуть «ізолювати», «нейтралізувати», влаштувати автокатастрофу? Жінці таке не доведеш: «Цього не може бути, бо цього не може бути ніколи». Повторити – в котрий уже раз, – що я набагато старший за неї, фізіологія вона є фізіологія, чим я стану через два-три роки при моїх перевантаженнях, що ж тоді буде з нами? Як ми житимемо?!»

Славін зняв телефонну трубку, набрав дві цифри – міжміський телеграф; чекати доведеться хвилин п'ять, а потім ще дівчата кинуть трубку – наш сервіс…

Але на диво відповіли дуже швидко, після семи гудків:

– Дванадцять сорок два, що ви хочете?

– Щастя, – посміхнувся Славін і зразу ж злякався, що телефоністка кине трубку, але та не зрозуміла його й перепитала:

– Що?!

– Мені б телеграму послати. В Піцунду.

– Залиште свій телефон, передзвонимо.

Вранці передзвонять, сумно подумав він, коли я буду в чека; ох, Дмитре, Дмитре, таки твоя правда: відсутність сервісу – непоправна витрата часу, а немає нічого ціннішого від цього позаматеріального продукту, який усе-таки цілком належить матеріальному суспільству…

Однак подзвонили через півгодини.

Славін продиктував адресу в Піцунді, прізвище Ірини, потім зітхнув, немов набирав повітря, щоб пірнути за мідіями, в Ялті вони надзвичайно смачні, і зовсім недалеко від берега, відкашлявся навіщось і сказав:

– Текст буде дуже короткий… Лише одне слово… «Дурепа». І знак оклику.

– Я такої телеграми не прийму, – сухо відповіла телефоністка. – Це хуліганство – отаке жінці посилати.

– Навіть коли її дуже любиш? – спитав Славін.

– Ну то й скажіть по-людськи, мовляв, люблю тебе, рідна дурепо. Нехай уже так…

– Тоді, може, напишемо: «Як знаєш?»

– Теж погано. Що це таке: «як знаєш?» Загадка якась. Ви конкретніше напишіть, і швидше, будь ласка, в мене роботи багато…

– Гаразд, валяйте…

Телефоністка образилась:

– Я не «валяю», а працюю!

– Пробачте, сонечко…

– Ніяке я вам не «сонечко»…

– А хто ж ви?

– Я сімнадцять-двадцять один, – відповіла телефоністка. – Диктуйте.

– Добре… Текст такий: «І все-таки я тебе дуже й дуже люблю, золота ти моя дурепо».

– Підпис який?

– Звичайний… «Старик».

О сьомій ранку Славін прокинувся від різкого дзвінка; накинув халат, побіг у передпокій; молодий хлопець приніс термінову телеграму з повідомленням про вручення; з цього повідомлення Славін одразу зрозумів, що від Ірини; так і було: «Коханий, якщо ти ще не одержав мого листа, спали, як прийде. Хай мене зустріне Михайло Аверін чи Кирсанов, коли ти будеш зайнятий. Я дуже щаслива, що ти живеш на землі. Бережи себе. Цілую. Здогадайся хто»…