Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)
– Аналітик, – усміхнувся Славін. – І тому було б добре, якби ви спробували все-таки пробити собі поїздку до Софії.
… Додому Славін повернувся о другій годині ночі; за місто, у свій маленький будиночок, не їздив тепер, темп роботи не дозволяв, ночував у Москві. У вестибюлі, відкривши поштову скриньку, одразу ж побачив папірець з пошти; він ненавидів ці папірці страшною непогамовною ненавистю: наче навмисне все придумують так, щоб створити клієнтові незручність, та й самим працівникам пошти (подвижниці, зарплата мала, самі старенькі жінки все тягнуть, бідолашні) теж: «Отримайте рекомендований лист в… з… і до…»
Хороші ви мої, немає в мене часу приходити на пошту за рекомендованим листом, це ж Ірина пише, вона людина розсудлива, скільки разів її просив надсилати звичайні конверти; я завтра о восьмій поїду, обідатиму в чека. І може, й зовсім не буду, – якщо Сергієнко відправить у відрядження; прикро, кохана ж пише, кожна її вісточка, як сонячний промінчик… Я міг би послати водія відділу, – але ж вимагатимуть доручення, а його треба оформляти два дні! Господи, які ж ми нерозторопні, коли хочемо в усьому й завжди добитися абсолютного, тобто звітного порядку: листа вручено, година, дата, підпис…
Лежить нещасний Іринин лист, – розумний, ніжний, вона вміє їх писати, – разом з якимись повістками, кляузами, порожніми поздоровленнями; почуття, віддані паперові, зберігають людське тепло; як же зараз холодно Ірининим словам у темній кімнаті пошти, де лежать купи конвертів: бідолашненька моя подруга, ніжність ти моя з головою мислителя…
«Журналістики поза кіномонтажем віднині не існує!»
«Як і будь-який професіональний літератор, я жадний не від скупості, а від цілком природної невпевненості в завтрашньому дні, – лише тому я відрядився заробити тисячі дві баків, пишучи щось подібне до репортажів…
Прилетів я до Женеви саме н той день, коли тут відкрилась виставка імпресіоністі» з приватних колекцій; у напівпорожніх залах – тихих, освітлених беззахисною ніжністю весняного сонця – можна було досхочу подумати, чому цих життєлюбів спочатку піддавали такому масованому цькуванню, хто водив рукою найманих писак, які твердили, що живопис Ренуара і Матісса є мазанина і дань поганому смаку нуворишів, які, бачте, полюбляють мати у своїх вітальнях картини тих, хто повстав проти академічного, звичного для всіх, раз і назавжди утвердженого офіційного живопису. З усіма його атрибутами: еполетами, розгорнутими прапорами, прикрашеними до нудоти обличчями імператорів з маршалами й надто щасливими усмішками підданих, які вітають ще одну перемогу на полі битви…
Але згодом я поставив собі запитання, чи варто марнувати час на дослідження звивин критичної думки, цієї найманої шлюхи, яка запопадливо прислуговує щедрому замовникові добором цитат, бажаних ретроградам, і компонуванням доказів, які тішать кам'яні серця понурих традиціоналістів, коли перед тобою краса, вічна, як дружба, як любов, коли ти відчуваєш подих вітру з річки, захоплюючись розкованими позами людей, що приїхали за місто на пікнік, і коли ти не можеш одвести погляду від чарівливих очей Ренуарівської красуні?!
Розчинення в людській красі й непозбутності світу дуже важливе і особливо перед вильотом до Женеви, на переговори – чи можна запобігти знищенню цивілізації – мені дали змогу подивитися на те і на тих, хто визначає майбутнє землі, як реальності нашої зоряної системи…
Мене охопила страшенна тривога за беззахисне людство, коли я, завмерши перед Гогеном, пригадав той час, як під'їхав до підніжжя гори Шейєнн, штат Колорадо; звідти, з штолень, пробитих у скельних масивах, Вашінгтон дістане перший сигнал про ядерний удар: тут розміщено об'єднане командування аерокосмічної оборони Америки; сюди щодоби надходить інформація з датчиків на борту супутників і радіолокаційних станцій в усьому світі, щоб на її підставі негайно визначити будь-яку можливу загрозу.
Через кілька хвилин результати цього аналізу буде передано президентові, щоб той прийняв рішення, коли і як віддати наказ про удар у відповідь.
Але що далі, то більше робота в штабі аерокосмічної оборони стає предметом зростаючої тривоги тому, що тут все частіше говорять про можливість запуску ядерних ракет за сигналами, які можуть бути витлумачені неправильно.
Ті, хто ставиться скептично до ядерної політики країни, бояться, що помилки, допущені людьми чи машинами, можуть призвести до того, що фальшива тривога несправних датчиків буде схожа на сигнал про напад. Це, – як вони побоюються, – спричинить помилкову оцінку, яку передадуть у Вашінгтон, і спонукає президента прийняти рішення про запуск американських ракет для удару у відповідь. Ось так може початися ядерна війна.
Командуючий сигнальним комплексом НОРАД запевняє, що така серія помилок виключена, і фальшива тривога не може призвести до висновку, що почався напад. Рішення, які приймаються в надрах цієї гори у безпосередній близькості до Колорадо-Спрінгса, мусять вимірюватись хвилинами й секундами. В разі появи ворожих ракет навчи ного базування траєкторія польоту до США займе від тридцяти до тридцяти п'яти хвилин; а якщо ракети буде заиущено з підводних човнів, цей час скорочується до восьми хвилин. За таких умов, сказав генерал ВПС Чжеймс Хартінгер, «не може бути сумнівів у правильності оцінки командуючого».
Генерал сказав, що його головне завдання – забезпечити Вашінгтон «своєчасним недвозначним, надійним попередженням» про те, що наліт росіян на Північну Америку почався. Він повинен особисто оцінювати кожний з п'ятисот запусків ракет і супутників, що проводяться країнами світу за рік. «Я вірю в безпомилковість нашої системи датчиків, комп'ютерів, наших людей, оперативних методів, і, отже, я на сто процентів упевнений в правильності своїх оцінок», – сказав він.
Що ж до фальшивих тривог у минулому, то Джеймс Хартінгер заявив: швидко з'ясували, що кожна з них була фальшивою тривогою. В]н також сказав, що немає навіть «одного шансу на мільйон», нібито фальшива тривога може привести до висновку про початок ворожого нападу.
З часів фальшивих тривог у 1979 і 1980 роках, сказав він, сто сорок мільйонів повідомлень, опрацьованих комп'ютерами, – в середньому шість тисяч сімсот на годину, – передано без єдиної помилки. «Якраз такої якості роботи світ мав право вимагати від нас», – закінчив генерал Хартінгер.
Але критики давно висловлюють побоювання, що саме помилки можуть призвести до ненависної ядерної війни, особливо нрп розгортанні найсучаснішої зброї. Герберт Сковілл, колишній помічник директора агентства по контролю над озброєнням і роззброєнням, не раз критикував рішення президента Рейгана про розгортання ядерних ракет «МХ» на тій підставі, що страх перед випереджувальним ударом противника по цих ракетах може сприяти хибному тлумаченню даних системи попередження і призвести до ядерної війни внаслідок такої помилки.
Артур Мейсі Кокс, спеціаліст по контролю над озброєннями, недавно заявив, що ця система досить часто генерує хибні сигнали тривоги, а в напруженій обстановці міжнародної кризи можливості прорахунку неминуче зростуть.
Однак у відповіді, опублікованій сенатором Баррі Голдуотером (республіканець, від штату Арізона) і сенатором Харрі Хартом (демократ, від штату Колорадо) після фальшивих тривог у 1980 році, було сказано: «Ні в якому разі не можна твердити, що США були близькі до розв'язування ядерної війни в результаті інцидентів, що мали місце 3 і 6 червня. Система, по суті, спрацювала, і хоч механічна електронна частина давала помилкову інформацію, людський елемент правильно оцінив її і відвернув хоч би там які непоправні дії».
Скептики в основному е серед противників рейганівських планів збільшення воєнних витрат, його пропозицій щодо відродження ядерного стримування, спірної програми «МХ» і, тим паче, розгортання озброєнь у космосі. Вони не мають особливого впливу в уряді, дістаючи лише незначну підтримку в конгресі, який санкціонував рішення почати програму на двадцять мільярдів доларів для вдосконалення системи попередження й зв'язку, зокрема її комп'ютерів.
… Пояснюючи, як працює система попередження, офіцери заявили, що через кілька секунд після того, як ворожі' ракети піднімуться із своїх шахт і включаться їхні двигуни, запрацюють консольні дисплеї з зеленими екранами, затріщать високошвидкісні телетайпи, і в центрі попередження про ракетний наліт, у космічному обчислювальному центрі й на командному посту закипить робота. В той же самий час чергові офіцери у Вашінгтоні, командування стратегічної авіації в Омаху та інші командні пости в усьому світі будуть у повній бойовій готовності. Зі свого місця на другому ярусі триповерхового командного поста командуючий побачить на одному з двох екранів на всю стіну слід польоту ракет. За ракетами стежитимуть хвилина за хвилиною в міру того, як вони проходитимуть по своїй тридцятихвилинній траєкторії до США.
На другому екрані дані з вісімдесяти семи комп'ютерів у штабі можуть позначати позиції ворожих підводних човнів в Атлантиці або ж на Тихому океані чи орбіти розвідувальних супутників росіян.
Коли вся картина постане перед генералом і його штабом, що мають по боках і за спиною схожі на телевізори консолі, він візьме трубку бежевого телефону для звірки з черговими офіцерами в центрах, які подають інформацію на командний пост чи на датчикові позиції в усьому світі.
Генерал, крім того, проведе з іншими старшими командуючими так звану нараду, щоб визначити міру загрози й передасть свої оцінки Національному командному центру в Пентагоні для передачі президентові, де б він не був. Якщо офіцери в тому центрі вважатимуть це виправданим, вони скличуть нараду про ракетний удар за участю президента. Така нарада поки що жодного разу не відбулася…
… Матісс помер уже після війни, а став генієм наприкінці дев'ятнадцятого століття; безперервність процесу спадкоємності благотворна, – без старого метра не було б ні Пікассо, ні Ларіонова, ні Шагала; розрив потрібен, коли лікар перерізує пуповину новонародженого, вістуючи цим появу нового чуда – людини; розрив поясненний, коли довірливий лик любові спотворила гидка маска зради; все інше – від лукавого, мана, чортівня.
Чи думає хтось у надрах тори Шайєнн про Матісса, як про символ, що об'єднує в собі два століття? Не знаю, не певен.
… А тут же щодоби працюють три зміни по двісті п'ятдесят чоловік кожна, плюс іще шістсот п'ятдесят чоловік допоміжного персоналу.
Щоб уберегти комплекс від диверсантів, усюди стоять контрольні пости. Кожного, хто входить усередину, перевіряють озброєні пости за межами тунелю, що веде до комплексу, і потім ще раз, коли заходять у саме приміщення комплексу. Особливо секретні зони позначені спеціальними знаками. Крім того, як розповідають офіцери, всіх, хто працює тут, регулярно перевіряють психологи.
Диверсія зовні майже неможлива, бо комплекс у горі в основному сам себе забезпечує всім необхідним. Він має своє енергоживлення, яке постачають шість дизельних генераторів, і свій запас води, продовольства та інших припасів на тридцять днів. Вентиляцію зроблено так, щоб вона захищала від радіоактивності.
Дуже важлива інформація потрапляє на командний пост із центру попередження про ракетні нальоти і з космічного обчислювального центру. Ці центри розміщено неподалік від командного поста, в будівлях, споруджених на могутніх джерелах, щоб абсорбувати ударну хвилю від ядерного вибуху зовні.
«Сирі» дані, що надходять у центр попередження про ракетні нальоти, – тьмяно освітлене приміщення розміром, як звичайна житлова кімната, але до краю заповнена апаратурою, – потрапляють сюди з двадцяти чотирьох датчиків у всьому світі, включаючи три супутники, які можуть вести спостереження за будь-якою точкою в Північній півкулі.
Один з тутешніх офіцерів сказав, що система дає приблизно п'ять фальшивих тривог на рік. Фальшиву тривогу може викликати лісова пожежа десь у Сибіру, котру виявили інфрачервоні супутники…
Офіцери заявили, що вжито відповідних заходів, щоб уникнути фальшивих тривог, подібних до тих, які мали місце в 1979 і 1980 роках. У листопаді 1979 року один технік заклав у якийсь сектор системи з метою перевірки учбову стрічку, що імітувала масований наліт. Помилково дані потрапили в ефір і стали причиною сигналу тривоги.
Зараз такі перевірки проводяться за межами гори Шайєнн.
У червні 1980 року комп'ютерний мікроелемент двічі збився й почав передавати помилкові сигнали про ракетні нальоти.
У жовтні 1981 року президент Рейган оголосив план на сто вісімдесят мільярдів доларів, який закликав вдихнути нове життя в американські ядерні засоби стримування. З цієї суми двадцять мільярдів доларів передбачалося витратити на засоби зв'язку й управління, а решта мала йти на оплату зброї.
Комплекс у горі Шайєнн спочатку було задумано для управління діями, спрямованими на захист від ворожих бомбардувальників, і побудували його, розраховуючи на те, щоб він міг витримані ядерне бомбардування.
Але точність і вибухова потужність ракет роблять його уразливим. Генерал Хартінгер сказав: «Гору Шайєнн уже не можна вважати неприступною для нападу через точність і могутність МБР. Але наша система знайде їх, і ми зуміємо виконати нашу головну місію».
Яку?
Повідомити президента про те, що через тридцять хвилин наша планета загине?
«… Закон кіномонтажу визначатиме справжню журналістику й літературу, – що далі, то більше. Я не належу до тих, хто вважає фільм чи голубий екран лютим ворогом прози; навпаки, найталановитіші кінострічки й передачі ТБ несуть на собі печать високої літератури; «Війну і мир» чи забутого Хемінгуея не кидають на підлогу, коли Сі-бі-ес починає показувати вестерн, а якщо й кидають, то такі люди не повинні особливо тривожити тих, хто відповідає за моральність планети. Духовне убозтво непідвладне перевихованню, дбати треба про тих, хто читає Стендаля й Сервантеса, а не впивається очима в ковбоїв, що галопом скачуть на конях. Вони, ті, хто читає, визначають світ і його сутність.
Однак література (а журналістика є її найважливіший підрозділ, «морський десант», я сказав би) не може не думати про те, що приніс у світ кінематограф. Обмеженість часу для реалізації задуму й кількості посадочних місць у кінотеатрі примусила режисерів та письменників створити якісно нову школу монтажу, коли одна коротка деталь замінює часом сторінки тексту й сотні метрів плівки, викликаючи при цьому адекватне почуття читаючого глядача.
Тому я й закінчу цей репортаж тим, з чого почав: тихе сонце Женеви, виставка імпресіоністів на березі озера, очі Ренуарівської жінки, що не відпускають тебе, – стільки и них невисловленої доброти, вірності й ніжності, і водночас із цим зовсім близько переговори, які можуть відкрити шлях до діалогу лідерів чи забарикадувати його.
Признаюсь, мені стало страшно й порожньо, коли я побував у тому будинку, де йдуть ці переговори; в особняку засідають люди, які за своїми дипломатичними обов'язками можуть сприяти тому, щоб Ренуар, Матісс і Гоген згоріли, як і вся ця тиха Женева, Париж, Нью-Йорк, Москва, або залишилися жити; такі ж, як і ми з вами, тільки в накрохмалених сорочках та галстуках, дуже акуратні; людство довірило їм себе; чи справляться ці люди з таким дивовижним за своєю відповідальністю завданням?
Юджин Кузані,
спеціально для «Нью-Йорк трібюн».
Робота – II
О, непізнане таїнство перехрещення характерів, ситуацій, випадковостей! Але часто-густо внаслідок цієї удаваної некерованості життєвого плину складається жорстка схема, яка набуває смислу й форми логічної необхідності.
… Про повторний запит, відправлений Ленглі в Москву і приводу інформації агента «Н-52» (керівництво ЦРУ вимагає прискорення роботи; готується звіт Білому дому, конче потрібні найостанніші дані про ракетний потенціал Рад; наші аналітики припускають, що агент має доступ до застарілих матеріалів; відомості про ударні сили росіян, що він їх надіслав, розходяться з тими, які ЗДРО передав Чарльзу Макгоні, котрий представляє нашу службу на женевських переговорах; негайно зажадайте від «H-52» найсекретніших документів), зразу ж доповіли резидентові; той викликав заступника, мовчки показав йому розшифрований текст; побачивши, що заступник двічі прочитав текст, вимовив лише одне слово:
– Поспішіть.
Той знизав плечима:
– Ми працюємо з останніх сил.
– І все-таки поспішіть, будь ласка.
… Операція закладення тайника (закамуфльованого під булижник) пройшла успішно, від спостереження вдалося відірватися, але агент «Н-52» в призначену годину на зв'язок не вийшов, передавши по запасному каналу, що не міг повернутися з-за міста, і просив закласти цей же контейнер післязавтра, там, де обумовлено варіантом «Д».
Спроба забрати тайник з місця закладки (алея в Сокольниках) не увінчалась успіхом, бо зовсім близько від обумовленого місця проводила оздоровчі гімнастичні вправи група пенсіонерів.
Вирішили вибрати тайник сьогодні, для цього підготували операцію з одночасним виїздом чотирьох машин, як і того дня, коли «Н-52» було «розконсервовано».
Але контейнер і на цей раз не вдалося забрати; саме в місці закладення сиділи два хлопці; біля них валялася шкаралупа з яєць, обгортки плавлених сирків і пляшка з-під лимонаду.
… Річ у тому, що за три години перед тим як розвідники ЦРУ в Москві почали операцію вилучення «булижника», саме в це місце Сокольницького парку прийшли студенти Інституту іноземних мов Олексій Покодаєв та Віктор Челищев, яких послали перебирати помідори на овочеву базу; студенти були трієчники, і тому їх попередили, що базікати про таку практику не слід, тепер це не заохочується, а району все одно допомогти треба, помідори гниють.
Покодаєв сказав у деканаті: краще оголосили б у газеті, що кожен двадцятий помідор віддадуть тим, хто перебирає овочі, – від бабусь та дідів не було б відбою; йому відповіли, що він, мабуть, піддався впливові чужої нам ідеології накопичення, а наш вуз, багатозначно додали в комітеті комсомолу, аж ніяк не технічний; свідомість насамперед; твоє майбутнє вирішить характеристика.
Відпрацювавши на базі, хлопці купили сирків та лимонаду, зварили четверо яєць й, одержавши від бригадира згорток з помідорами й огірками, подалися повечеряти на пленері; Покодаєв, схильний до гіпербол та узагальнень, почав розвивати думку про те, що овочеві бази створила підпільна організація, типу мафії, спеціально для того, щоб грабувати країну, бо логіка підказує, що набагато вигідніше мати хороші склади гастроному чи радгоспу, ніж і вводити непотрібні адміністративні одиниці, де продукти гниють на мільйони карбованців, – хазяїна немає, категорія зацікавленості відсутня, заробити чесно не можна, тільки шахруючи, списуючи гниляччя тоннами; Челищев, будучи людиною розумною, висував ліниві контраргументи про необхідність контролю й дружної боротьби з крадіжками шляхом піднесення рівня просвітительської роботи; і питав, чи був Покодаєв у новому дансингу, райком комсомолу розподіляє квитки, кажуть, гарна музика.
Покодаєв розлігся на траві, махнув рукою: «Вони в ньому дансингу потанцюють п'ять хвилин, а потім заводій у жилеті й галстуці виходить на круг і каже: «Ну, а тепер посперечаємося, друзі! Тема злободенна: «Які нам потрібні ВІА».
Покодаєву, який полюбляв розкіш і комфорт, було незручно лежати, закинувши голову; оглянувшись, він побачив невеликий камінь, поклав на нього куртку – цілком пристойна подушка, лежи, скільки хочеш.
Він потягся за каменем, підштовхнув до себе, але одразу відчув його паперову легкість…
… Через тридцять хвилин шпигунський контейнер був у КДБ: чотири тисячі карбованців сотенними асигнаціями, три золоті персні, інструкції, написані шифром, і запальничка, в яку вмонтовано фотокамеру.
Через тридцять дві хвилини на місце закладки контейнера в Сокольники виїхала оперативна група. Якщо вилучення «булижника» призначено саме на цей час, агент не наважиться підійти до контейнера.
Через п'ятдесят сім хвилин в КДБ приїхав заступник начальника відділу МУРу, який займався боротьбою з фармазонами; молодий капітан із сором'язливим дівочим обличчям, рум'янець на всю щоку; білий шрам на шиї здавався неприродним для його обличчя – лагідного і чомусь по-дитячому округлого; Славіну навіть здалося, що хлопець ось-ось заспіває, та ще неодмінно по-українськи, наймелодійніша мова серед усіх у нашій країні – про це кажуть самі філологи.
– Іване Михайловичу, є невідкладна справа до вас, – сказав Славін, знову подумавши, що це ім'я та по батькові аж ніяк не пасують капітанові; йому якимсь Олесем чи Антоном бути б, а не Іваном Михайловичем. – Скажімо, до вас потрапив перстень злочинця. Його мають передати іншому злочинцеві, від якого напевне може потягтися ланцюг до ватажка банди, котрого ви давно шукаєте. Що можна зробити, аби цей перстень якимось чином дзвенів, пищав, світився?
– Спочатку я подивився б на цей перстень, – відповів капітан, – а вже потім давав відповідь на запитання.
Славін підсунув йому три персні, не торкаючись до них пальцями, і спитав:
– Брати їх у руки обов'язково треба?
Капітан відповів запитанням:
– Думаєте, що камінь або метал мічений?
– Як це «мічений»?
– Дуже просто. В ювелірному підприємстві можна помітити камінь лазерною точкою, жоден комісійний не візьме на продаж – крадене… Візьме, звичайно, – виправився капітан, – але я про це знатиму заздалегідь, коли почнуть виписувати квитанції тому, хто приніс перстень.
– Довго треба мітити камінь?
Капітан подивився на годинник:
– Завтра це зроблять за п'ять хвилин, зараз фабрика закінчила працювати.
– А якщо вона почне працювати?
– П'ять хвилин, – повторив капітан, – це дрібна справа.
– Адреса афінажного підприємства яка?
– Там уже нікого немає…
– Черговий є? – спитав Славін. – У нас усе завжди й скрізь починається з чергового. Мої колеги поїдуть з вами, не відмовитесь допомогти?
– Аякже, звичайно…
– Останнє: що можна зробити з золотом, щоб і воно було міченим?
– Не знаю. Як латунь закамуфлювати під золото, можу сказати, а от що робити з золотом – ніяк не доберу.
– Гм, а від латуні на пальці залишаються сліди?
– Звичайно… Шкіра пітніє, буде синій слід.
– А що? – замислено, немов самого себе, спитав Славін. – Це теж діло. Жінка, якій подарували такого персня, образиться на чоловіка, якщо він їй замість золота всучив латунь, правда?
– Я образився б.
– От бачите, – посміхнувся Славін. – А скільки часу піде на те, щоб покрити золото шаром латуні?
– Це просто зробити, потрібна якась хвилина…
… Капітан поїхав з оперативною групою на афінажну фабрику; підрозділ Славіна зв'язався з Держзнаком й підправив туди з нарочним сорок купюр вартістю сто карбованців кожна; гроші повернули через п'ятдесят дев'ять хвилин; бригаду, яка обслуговувала лазерне устаткування на афінажній фабриці, вдалося зібрати за півтори години; те двадцять хвилин пішло на оформлення мічених грошей та перснів, які мали закласти в контейнер; Славін, як завжди, зовні іронічний і незворушний, тяжко, до болю в серці відчував, як повільно тягнеться час; він був упевнений, що його люди «повеселяться» в Сокольниках досхочу, але не забував про телеграму, надіслану Ленглі Ліснику під час операції по Нагонії: «Нам здалося, що в парку Перемоги були чужі, тому ми не вийшли на зв'язок; наступний обмін інформацією відбудеться, як обумовлено в інструкції».
… Через дві години десять хвилин, коли сутінки стали прозорими, яскраво освітилися грозові закрайки на розпеченому за день небі, контейнер було повернуто на місце; «гуляки» з акордеоном та гітарою, галасуючи й жартуючи, рушили по алеї до виходу з парку.
… Коли на небі тріскотливо розірвався ситець і сипонув дощ, з воріт американського посольства виїхали три машини; біля зупинки «Вокзали» один з розвідників швидко вбіг у станцію метро; дотримуючись усіх засобів перевірки, пін тричі змінив лінію, входив і виходив з вагона в останню мить, коли двері вже зачинялися, доїхав до «Сокольників», пішов у парк, там підняв «булижник» і вибіг на шосе, де саме в цю хвилину загальмував свій «плімут» Пітер Юрс.
Увімкнувши на повний голос радіо, Юрс поклав долоню на крижану руку свого молодого співробітника:
– Молодець, старина. Поздоровляю. Хороша робота.
Експертиза, яку провела спеціальна група ЦРУ в посольстві, дала висновок, що до «булижника» ніхто із сторонніх не доторкувався, контейнер ніхто не розкривав, інструкції, дорогоцінності й гроші лежали саме так, як їх було запаковано.
Через шість днів сотенну купюру одержала молоденька касирка в універмазі біля «Вокзалів»: дівчина хворіла, тому на проведеному завідуючою секцією інструктажі про те, що можуть пустити в обіг фальшиві асигнації, не була; увечері, після того, як вона здала виручку й новенька купюра задзвеніла, до універмагу зразу ж виїхав Славін.
– Почекайте, сонечко моє, – повторив він дівчині, – вам нема чого хвилюватися, ви ні в чому не винні… Я прошу вас допомогти мені, от і все… Давайте з вами разом почнемо згадувати, добре?
– Ну, не пригадую я, не пригадую, розумієте?! – Касирка мало не плакала, обличчя перелякане, очі бігають. – Їх же сотні проходять, і всі поспішають! А скільки десантників?!
– Кого?! – здивувався Славін.
– Десантників, – повторила вона. – Це ті, хто по ковбасу з Рязані приїжджає, ми їх плюшевим десантом називаємо…
– Влучна назва, – всміхнувся Славін, – у ціль… Вони теж сотенними купюрами розраховуються?
– Ні, ці здебільшого заяложеними, пом'ятими…
– Ну, а часто у вас платять сотенними?
– Буває.
– Значить, рідко?
– Буває, – повторила дівчина. – Не часто, але буває…
– Вас як звати?
– А що?
– Нічого. Мене звуть Віталій Всеволодович.
– Люба.
– Гарне ім'я.
Дівчина зітхнула, потім несподівано всміхнулась:
– Еге ж, тільки заміж ніхто не бере.
– Дуже треба?
– Звичайно… Двадцять років…
– Якщо згадаєте, хто вам платив сто карбованців і за що, – візьмуть. У мене око добре й рука легка…
– Може, чеки подивитися, – сказала Люба. – Там має бути зазначено, скільки я здачі з сотні дала…
– Розумниця ви, – мовив Славін. – Чоловіка якого хочете? Блондина? Чи брюнета?
– Непитущого хочу, – зітхнула Люба. – Щоб зарплату приносив і не хуліганив.
… Груздєв, який приїхав із Славіним, кінчив відмотувати стометрову стрічку каси, знайшов копію чека; сотенних купюр в обігу було дві: одну заплатили за спортивний костюм, а на другу дали дев'яносто п'ять карбованців здачі.
– Згадала, – сказала Люба. – Чоловік шерстяні шкарпетки купував, рівно п'ять карбованців, білі з червоною кайомочкою.
– А спортивний костюм хто брав? – спитав Славін.
– Жінка з сином.
– Син дорослий?
– Ні-і, років п'ятнадцяти, на Андрія Миронова схожий.
– Невже?! – радісно здивувався Славін. – Значить, це його син, Вадик…
– Так у нього ж дочка, – вперше за всю розмову очі її Люби повеселішали. – Від цієї самої радистки Кет.
– Ні, в нього й син є, – твердо сказав Славін, – гарний хлопець, такий чорнявенький, кучерявий…
– Виходить, не його. Той був рудуватий якийсь…
– А той чоловік, що шкарпетки купував? Він який був? – підкинув Славін. – Теж рудий?
Люба похитала головою:
– По-моєму, ні… Бугай якийсь… Головешка здоровенна.
– Піт раз по раз витирав, так? – тихо спитав Славін, відчувши «холод» під грудьми.
– Ой, правильно, – зраділа Люба, – він мокрий був, наче з лазні.
З десяти фотографій, які показали Любові Архипівні Воздуховій, незаміжній, 1965 року народження, росіянці, комсомолці, вона відразу ж тицьнула пальцем у фотографію Іванова:
– Ось він. Я ж казала, бугай…
