Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 21 страниц)
7
… Італійця вбили, коли він заніс ногу в автомобіль; Шаабі спочатку нічого не зрозумів, випрямився, немов наткнувшись на невидиму перепону; три кулі з безшумного пістолета роздробили йому обличчя і розірвали груди; «вольво» рвучко взяв з місця, пронісся безлюдною вулицею, повернув за ріг; пригальмував біля машини, за кермом якої сидів Бінальті, він же Бенетті, всі вискочили з «вольво», пересіли до нього й погнали в центр.
Прошке ввімкнув «вокі-докі»[18]18
Переговорний пристрій.
[Закрыть] й спитав:
– Ти ще бачиш їх?
Його помічник Франц, що сидів за кермом невеличкого «фольксвагена», відповів:
– Так.
– Сфотографував, коли вони пересідали в іншу машину?
– Так.
– Веди їх. Вони поїдуть в аеропорт. Якщо ні, я на зв'язку, спускаюся слідом, контакт в умовленому місці. Як чув?
– Усе зрозумів. До зустрічі.
«Якщо німець чесний, він чесний до кінця»
Герберт Граузе працював у кримінальній поліції останній рік, – у грудні можна вийти на пенсію; він-жодного дня тут не пробуде більше; коли телебачення починало показ чергового «таторта»[19]19
Детективний телесеріал, який щотижня показують у ФРН.
[Закрыть], він, – якщо дружина й дочка виїжджали в гості, – вимикав ящика якщо були вдома, піднімався до себе на другий поверх (переробив горище під столярну майстерню, тут і спав; пахощі свіжоструганого дерева чудові, відпочивав, працюючи за маленьким верстаком; сам зробив меблі, баварський стиль, під сільську старовину).
Граузе просто не міг дивитися тієї компетентної брехні, яку ліпили на телебаченні: порозмовляє мудрий сищик з трьома свідками, походить трошки за тим, кого підозрюють, – але той виявиться чесною людиною, – і неодмінно підкаже, в якому напрямі треба шукати, і тоді легко схоплять гангстера; чортівня та й годі!
Якось, після одного з таких «татортів», новий помічник, Курт, котрий щойно почав працювати під його керівництвом, сказав:
– Хвацько закрутили, правда?! Вулиці були безлюдні, всі сиділи біля ящиків, такої передачі давно вже не було…
Граузе зсунув маленькі окуляри на свій м'ясистий ніс, схожий фактурою на білу пемзу, здивовано подивився на хлопця, немов побачив його вперше, і запитав:
– Ти серйозно?
– Звичайно, – відповів Курт, скидаючи піджак; як» тільки приходив в управління, зразу ж брав кобуру, старанно прилаштовуючи пістолет під пахвою, і тільки потім починав переглядати інформацію, що надійшла за ніч.
– Стривай, Курт, стривай. Або я став старим віслюком, або я таким був завжди… Поясни, як тобі може подобатися така нісенітниця?! Де робота з агентурою? Прослухування телефонних розмов? Оплата інформаторів? Вербування, яке є вінцем роботи в боротьбі проти організованої злочинності? Де все це?!
– Та хіба таке можна показувати?! – здивувався Курт. – Хто це дозволить?!
– Виходить, у кіно це можна показувати, а на телебаченні не можна?! Значить, Бельмондо, Ньюмену і Габену можна, а нещасним німцям заборонено?! Навіщо задурювати голову людям, Курт?
Той посміхнувся:
– В книжках пишуть, що максималізм властивий моєму поколінню, молодим, а насправді максималіст ви, шеф…
Граузе зітхнув:
– Ти пригадуєш справу Ультера?
– Це той, що грабував особняки наших багатіїв?
– Так, саме він.
– Звичайно. Ми його справу аналізували на семінарі…
– Ну, й що вам розповідали на цьому семінарі?
– Розповідали, що Ультера вичислили по недокурках… Він курив південноафриканські сигарети, в них тютюн дуже добрий, найкращий у світі…
– Найкращий тютюн у світі вирощують у Росії, в районі Абхазії, біля Чорного моря, – відчеканив Граузе. – Американці щороку купують у них цілу партію, бо підмішують до своїх найдорожчих сигарет. Ясно тобі? І ніхто Вольфганга не вичисляв…
– Кого?
Граузе досадливо поморщився:
– Ультера звали Вольфганг… До речі, він тепер, після того як відсидів, відкрив своє діло в Намібії, цілком легальний, загрібає золою лопатою, – будівництво шосейних доріг, басейнів і полів для гольфа… Так от, мій агент, дуже красива дівка, – Граузе зітхнув (вона стала дружиною Ультера: абсолютно підконтрольний віднині і назавжди), – повідомила мені, що якийсь Сейф, це була кличка Ультера, виїхав із кнайпи[20]20
Пивна.
[Закрыть] з трьома дружками о десятій вечора, повернувся о дванадцятій і подарував їй брильянтовий перстень, – жінки тепер невтоленні, навіть за марки ляжуть у ліжко, а тут брильянт… Ну, а я й упізнав камінчик, – саме з десятої до дванадцятої грабіжники взяли один особнячок, – хазяйка, до речі, подарувала мені за цей перстень флакон лосьйону… Отоді я й сказав моїй дівці, щоб вона привчила Сейфа до південноафриканських сигарет… Мені ж потрібен був доказ, без доказів він викрутиться, його обслуговували кращі адвокати, за півроку він хапонув не мало не багато – півтора мільйона марок… Отак-то… Дівка виконала моє прохання… Ультер почав курити мої сигарети… На них я його і взяв. Доктор Рікк, що вів його справу, ввійшов у підручники, ви про нього на семінарах небилиці слухаєте, а про мене ні слова…
– Ой, цікаво як! – Захоплений Курт слухав його, роззявивши рота. – Підете на пенсію – писатимете мемуари, пане Граузе! Купуватимуть нарозхват…
Граузе зітхнув:
– Ти думаєш, я не пробував? Ще й як! Сотні сторінок зіпсував. А виходить, наче протокол: «Я спитав, він відповів»… Хто це читатиме? Як розповісти, на чому я взяв ту дівку?! Я ж її зламав, Курт… Якщо ти володієш ти знанням, якого позбавлена інша людина, її можна запросто переламати. Дівка промишляла тим, що запрошувала до себе тузів, приголублювала їх, – старенькі, вони: з усіх сил стараються, мужчина до старості півень, – а потім чистила кишені… Ну, а ті мовчали, розголосу боялися… Я її на цьому й припер до стіни: або працюватимеш на мене, або передам слідчим, а там і до суду; тюрма – суворе місце, два роки здадуться вічністю…
– Шеф, а чому вас так понизили? Пробачте… що питаю про це… Якщо вам неприємно, не відповідайте… Я, чесно кажучи, щасливий, що мені судилося бути під вашою рукою, про кращого шефа й мріяти не можна… Але ж вас ладили на керівника кримінальної поліції країни, а заслали в Західний Берлін. Чому?
Граузе, пожувавши губами, вони в нього були розмиті, трохи вивернуті, як у Луї Армстронга, пильно глянув на Курта, а потім усміхнувся:
– Будь-яку людину можна взяти на жадності, страх й честолюбстві, Курт. Точно кажу, не здумай сперечатися… Ось ти мене й хочеш узяти на честолюбстві. А я думаю: а чого б і не піддатися?! Я піду, хто знатиме, чом мене вдарили лобом об стіл? Ти пригадуєш оте свинств коли терористи повбивали на Олімпіаді в Мюнхені ізраїльських спортсменів?
– Звичайно, пригадую.
– А хто почав розкручувати цю справу?
– Не знаю.
– Я, – тихо сказав Граузе. – Твій покірний слуга. Я тоді був шефом кримінальної поліції у тому районі Курт, я перший приїхав на місце бойні… І почав копати Вийшов на одного з терористів… І одержав інформацію, що він двічі – напередодні злочину – контактував з якимось Ахмедом. А цей Ахмед був такий Ахмед, як ти, – прем'єр-міністр Накасоне. Він – зв'язковий ізраїльської розвідки… Кому була вигідна різанина в Мюнхені? Палестинцям? Так їх же після цього назвали гітлерівцями, бузувірами… А Ізраїль дістав вінок страждальця і нові асигнування на зброю для захисту від терористів. От я й висунув версію: а чи не є ця бійня справжнісінькою комбінацією? Ні, ні, не уряду, звичайно, ті й знати про це не мали права, а якогось ловкача з їхньої секретної служби?! Адже в надрах секретних служб таке затівається, Курт, про що й сам бог сном-духом не чув; ініціатива честолюбців – страшна річ, скажу тобі… Ну, от… І потяг мене лихий за язик, старого дурня… Правда, тоді я був молодим дурнем…
– Те, що ви мені розповіли, дивовижно! Чому про це ніхто нічого не знає?
– Бо, як я тобі тільки-но сказав, людину можна зламати на честолюбстві, – що ти і вчинив зараз, – Граузе посміхнувся. – А ще на страху й жадності… На двох цих останніх іпостасях мене тоді й зламали. Саме так, зламали, Курт. Я зламана людина, тому добрий і совісний, молодих підтримую, інакше мусив би вам шиї перегризти, щоб зберегти ореол власної значимості в справі розшуку… Мені тоді сказали, що» я антисеміт, брудний антисеміт, випещений «гітлерюгенд». Я відповів, що мене в «гітлерюгенд» на гарматний постріл не підпускали, бо мати в мене єврейка. По крові… За паспортом вона була лютеранкою, а все одно спалили в Равенсбрюку… Я дивом уцілів: жив у батькового брата… Це й урятувало… А мені сказали, що дід Гейдріха був євреєм, та це не завадило його онукові стати антисемітським бузувіром, – це, мовляв, питання ідеології, а не крові… Я заперечив, сказавши, що Гіммлер санкціонував убивство Гейдріха, дізнавшись, що той на осьмушку єврей, що для гітлерів це було питання саме крові, зі мною змушені були погодитись, але натякнули, що має бути реорганізація, і я можу лишитися без роботи…. А що я вмію робити, крім одного, – ловити бандитів? Отож-то й воно – нічого більше не вмію, Курт… Ну, я й замовк. А потім мене зовсім затерли.
– Як звуть людину, котра контактувала з цим Ахмедом?
Граузе похитав головою:
– Хочеш прийняти естафету? Похвально, молодець, тільки послухай доброї поради і не тягай під пахвою цієї дурепи… Бандита ловлять головою, а не зброєю… А ти молодець, Курт, сміливий хлопець. Ти хочеш-таки покопатися в тій справі?
– Звичайно.
– Молодець, – повторив Граузе. – Недаремно ти мені подобаєшся. Тільки ту людину пристрелили, Курт. Через день після того, як я доповів про свою версію начальству…
… До кабінету зазирнув черговий (Граузе тримав тільки один телефонний апарат для зв'язку з найсерйознішою агентурою, всі інші перевів на чергову частину, нехай туди дзвонять, якщо загубився собака чи вночі на горищі чути стогін):
– Інспекторе, на пустирі біля Баурштрасе щойно була стрілянина, наші машини вже виїхали, хочете поглянути, що там сталося?
– Це на кордоні?
– Так.
– Доведеться подивитися, а то газетярі потім замордують, звинуватять у політичній бездіяльності… Їдьмо, Курт, подивимось.
Журналісти вже були на місці; звичні спалахи бліців, мікрофони радіозаписувальної апаратури, які вони тичуть тобі прямо в рот, жадібний інтерес в очах; Граузе відмовився коментувати подію, бо не любив, коли його штовхали ногою під зад: аж надто тенденційні були документи, знайдені в кишенях убитих: один палестинець, а другий – сіцілієць, що приїхав до Західного Берліна після триденного – як свідчив штамп у паспорті – перебування в Софії.
У машині, коли поверталися в поліцію, Курт спитав:
– Шеф, а чому ж ви мовчали? Це ж факти. Тим паче, що в управлінні їм скажуть про все це сьогодні ввечері…
– Ну й нехай кажуть, відповів Граузе, смачно висякавшись. – Це їхня справа. А що вони скажуть їм про того третього, який сидів на горищі? Його ж не вбили? І він не вбивав нікого, – людей розстріляли в упор з машини… Подивимось, що покажуть відбитки пальців, взяті на горищі, недаремно ж я там повзав на животі…
«Витримка, будь вона тричі неладна, витримка й ще раз витримка!»
1
– Ти знав, що це скінчиться вбивством? – спитав Кузані, ховаючи в кишеню плівки, котрі передав у аеропорту Прошке; обличчя його стало землистим, зморшкуватим, умить постаріло – Ти знав про це заздалегідь, Дмитре?
– Ні, – відповів Степанов, відчуваючи всередині дрібне мерзлякувате тремтіння.
– Знав, – упевнено, з прикрістю сказав Кузані, – і втягнув мене в злочин… Але, на відміну від твоєї країни, де люди позбавлені права на слово, я, на щастя, живу у вільному суспільстві. І я розкажу про все, свідком чого став. Ми могли відвернути злочин. Я і ти! – Він зірвався на крик. – Але злочин здійснено! Який же я осел! Старий, довірливий осел!
– Стривай, – мовив Степанов, – ти даремно ображаєш мене…
– Осел, – повторив Кузані, скрушно похитавши сивою кудлатою головою. – Довірливий осел, вихований на догмах християнської доброти і віри в ближнього! Правду наші кажуть: з росіянами можна мати справу лише тоді, коли ти сильний і все знаєш наперед. Осел задумав фільм про наших чортів! Так, чорти, правильно, але ваші – страшніші! Тебе зґвалтували і розчавили! Ти маріонетка в чужих руках, ти… Ні, треба будувати ракети, треба бути сильним, не можна вірити жодному нашому слову! Господи, чому ж так пізно ти даєш прозріння?!
– Підожди, – тихо, насилу стримуючи себе, благав Степанов. – Ти сказав більше, ніж дозволено між вихованими людьми… Підожди… Дай мені відповісти… Я не знав, що, все скінчиться так, як скінчилося… Не знав, даю слово… Але я знаю: тобі готова віза, ти можеш летіти до Москви. Тобі обіцяно зустріч, котра, як мені сказали, все поставить на свої місця… Пиши й знімай усе, що хочеш, але, будь ласка, наберись терпіння й нічого не публікуй принаймні тиждень. Повторюю: віза чекає на тебе.
– Думаєш, що я поїду в країну, яка знала, що готується злочин і мовчала?! Думаєш, я говоритиму з твоїми костоломами? З тими, хто покриває терористів?!
– Якби вони покривали терористів, то хіба я звернувся б до тебе? Розповів би, що готується злочин? Пішов би з тобою до Прошке?! Вивів би тебе на ланцюг?! Посвятив би тебе в цю справу?! Якби ми покривали терористів, я не міг би сказати тобі цих слів!
– Я поки що повинен мовчати, віза чекає на мене. Ні, дорогий російський колего, ми вирішимо інакше! Ти нікуди звідси не поїдеш! Ясно? Увесь той час, поки я маю чогось чекати… А якщо ти втечеш, злякавшись, я все відкрию! Все! До найменших подробиць!
… Які «подробиці», подумав Степанов, про що ти, Юджин?
Матері лають своїх дітей за те, що ті занадто вірять людям. І моя старенька шкандибає зараз по своїй вулиці Вавілова, обмацуючи тротуар паличкою; катаракта, а оперуватися не хоче; як-не-як, сімдесят дев'ять… А Старий учив – з самого раннього дитинства – вірити, і він казав правду. Він казав правду майже завжди і практично в усьому. А мама – ні. Зараз я можу не погодитися з нею, старість – це беззахисність… Коли, звичайно, Старий – це не якийсь там Габсбург у парику, якого під тремтячі руки ведуть гади, готові стяти голову першій-ліпшій людині за вказівкою того, кого вони, заради особистої вигоди, домовилися вважати живим богом… А як мені було нелегко відстоювати себе перед мамою, коли я був маленький… Доктор Спок, доктор Спок… Комету Галлея будемо роздивлятися, до електрона підбираємось, а як виховувати дітей – досі не знаємо, бо це не покликання, а наука…
Ні, я правильно зробив, що вірив і вірю Славіну. Коли перестанеш вірити друзям – треба стрілятись. Коли в нього щось не спрацювало й сталося непоправне, він же щасливчик, улюбленець долі, – це може обернутися для нього непоправною життєвою катастрофою; п'ятдесят шість – не тридцять, коли можна почати життя з нової сторінки…
Степанов чітко уявив собі його обличчя, яйцеподібний череп, поораний товстими зморшками, неначе в дитини. У Бембі, коли Пади привезла її з родильного будинку, голівка була в таких же товстих зморшках. І чорний чуб на маківці… Дурненька, марить «пеосільвекріном»; Славін сказав їй, що від нього дуже швидко росте волосся; дурниці, нікому він не допомагав, просто вміють робити рекламу, лайна купиш, не те, що «сільвекрін», викачують гроші з довірливих звіряток, які хочуть мати копицю розкішного волосся…
Але ж Славін знає мій тутешній телефон. Чому не подзвонить? Він же розуміє, як мені зараз. Ні, краще ти не думай про це, сказав сам собі Степанов. Про що завгодно думай, тільки не про те, що сталося. А спробуй! Скільки в твоєму мозку мільярдів клітинок? І в них закладено інформацію; от вони нею й живуть; тепер вони твої володарі, а ти їхній підданий. Усе. Крапка. І спробуй примусити ці чортові клітини переключитися на щось інше. Спробуй, заволав Степанов.
2
… У ранковому випуску газет, які Кузані купив у холі готелю, було надруковано величезний портрет Кулькова; заголовок зразу ж впадав у вічі: «Я більше не можу мовчати про загрозу Кремля країнам вільного світу! В таємних лабораторіях іде гарячкова робота по створенню нових систем космічних ракет! Виграти час, не дати здійснити протисупутникову оборону Заходу – мрія московських верховодів!» Трохи нижче, петитом, набрано: «Сенсаційне викриття видатного російського вченого, професора Геннадія Кулькова, який очолював у Росії дослідження в галузі ракетобудування».
– Виявляється, це його вбили? – тихо, наче самого себе, спитав Кузані; він уже зранку добряче випив, вийняв з міні-бару в номері три сімдесятиграмові пляшечки віскі; потім перейшов на джин, знайшов «восьмушку» російської горілки; очі в нього почервоніли, в них з'явився хворобливий блиск, пальці раз по раз стискалися в кулаки; почне битися, сумно подумав Степанов; нічого не розумію; Славін не міг підставити мене, це виключено; щось не спрацювало? Що? Де?
– Увімкни радіо, – попросив Степанов. – Або телевізор…
– Навіщо? Тут, – Кузані тицьнув пальцем у газету, – все сказано. Краще не напишеш…
– І все-таки ти не заперечуватимеш, коли я ввімкну телевізор? Будь ласка, не заперечуй.
Кузані тицьнув пальцем у кнопку ящика; передавали «музікладен»[21]21
Джазова програма.
[Закрыть], веселі негри натхненно співали стару пісеньку, заново оранжировану.
– Чому вони досі не передають, що на пустирі вбили двох снайперів? – задумливо спитав Степанов; він говорив повільно, немов через силу, дивлячись прямо в очі Кузані. – Мабуть, готують удар… Мабуть, у вечірніх випусках висунуть версію про те, що злочин здійснили люди, яких тренує й утримує Софія.
– А коли ні?
– Тоді ти вільний у своїх вчинках, Юджин, – відповів Степанов. – Я тоді не посмію заперечувати… Ходімо заберемо проявлену плівку, вони ж узяли з тебе за терміновість, ходімо, поки не почалися останні вісті, плівка може виявитися золотою, вкрадуть…
– Ти щось знаєш, – з болем, якось розгублено мовив Кузані. – Але ти не кажеш мені. У твоїх словах є логіка… Справді, чому мовчать про пустир? З твоїм посиланням можна було б погодитись, якби вони не вбили людину… І ти знав, що це скоїться… Ти знав… Мета виправдовує засоби? Це не для мене, Дмитре… Це вандалізм, це інквізиція двадцятого століття… Мені дуже соромно за те, що сталося, я відчуваю себе обгидженим… І Степанов сказав:
– Я теж.
3
Сергієнко, що сидів біля телефонних апаратів, відчував, як у нього від болю заніміла потилиця; останні дні він і ночував у своїй невеличкій кімнаті відпочинку при кабінеті, бо зв'язок з Берліном підтримувався майже щохвилини, а після акції, коли стала надходити інформація з Женеви і Вашінгтона, практично безперервно.
Він спробував масажувати шию, не допомагало; друзі уже вкотре радили з'їздити в Цхалтубо; «чудовий курорт, назавжди забудеш про остеохондроз»; добре, відповідав він, спасибі за пораду, неодмінно поїду. Найдужче боліло, коли починались нервові перевантаження; якби Лідуня була поряд, умить зняла б масажем нудний, виснажливий біль; як це прекрасно, доторк жінки, яка тебе кохає, й очі її, величезні, дуже красиві, блакитні, сповнені ніжності. Обличчя людини старіє, очі – ніколи; особливо її, дружини; вони завжди сповнені спокійного розуміння; хтось гарно сказав: «Щастя – це коли тебе розуміють».
… Сергієнко зняв телефонну трубку, з'єднався з Конрадом Фуксом; Славін, звичайно, був поряд:
– Ніяких новин, товаришу Фукс?
– Чекаємо реакції… А у вас?
Сергієнко зітхнув:
– Роблю те саме.
– Найважча робота, – сказав Фукс. – Немає нічого виснажливішого, ніж чекання.
– Авжеж, – погодився Сергієнко. – Славіна можна до апарата?
– Він сам бере трубку, – відповів Фукс. – До зв'язку.
– Спасибі. До зв'язку.
– Вітаю, товаришу генерал! Як там у вас? Які будуть вказівки?
– Знаєте, я чомусь дуже тривожусь за Степанова…
– Я також…
– Може, все-таки подзвонити йому?
– Але ж тепер будь-яка розмова з ним фіксується, товаришу генерал. За кожним їхнім кроком стежать…
– Чому вони самі мовчать? Чому?
– Гадаю, він чекає дзвінка від мене…
– Що про це думає товариш Фукс?
– Він згоден зі мною: нам зараз із Степановим не можна входити в контакт…
Сергієнко розкурив сигару, хоч уночі поклявся собі, що до суботи не зробить жодної затяжки, пихнув, замислено подивився на дивний, чудернацької форми малюнок, витворений димом, – якась сюрреалістична абстракція сіро-блакитного кольору на тлі дерев'яних темно-коричневих панелей кабінету, – і тихо спитав:
– А ви впевнені, що Степанов витримає, Віталію Всеволодовичу?
… У молодості, коли Славіну довелося служити армійським офіцером у Відні, – вісімнадцять років, чи було колись отаке з тобою; як же промайнув час; «жизнь моя, иль ты приснилась мне», – він судив про людину насамперед по обличчю: наскільки воно вольове й мужнє; по статурі – в ній, він вважав тоді, виявляється ставлення людини не лише до себе, а й до тих, хто поряд з нею, по тому, як вона одягається, – елегантність і тільки елегантність.
Але потім Славіна відрядили перекладачем на Нюрнберзький процес, і там він пробув рік, щодня спостерігаючи за людьми, які сиділи на лаві підсудних.
Спочатку його вразило обличчя фельдмаршала Кейтеля: надзвичайно мужнє, випещене, породисте, – саме благородство! А які страшні накази підписувала Ця людина?! Страхітливі за своїм бузувірством, які не піддавалися поясненню, – з погляду норм загальноприйнятої моралі, Герінг, змарнілий, раз по раз укривав ноги картатим шотландським пледом, у напіввійськовому кітелі, з куточків жорсткого рота не сходила саркастична посмішка; та іноді, особливо під час перехресних допитів, коли відчував, як прокурори заганяють його в глухий кут, забував про придуману й старанно відрепетирувану маску; обличчя різко мінялось: брезкла баба, яка ось-ось зірветься на істерику… А Ялмар Шахт? Банкір, який платив гроші Гітлеру й фінансував створення гестапо? Добрий дідусь; а інтелігентність і достоїнство на обличчі рейхсміністра східних територій Альфреда Розенберга? Він же наказав вирізати «приблизно» (його слова) тридцять мільйонів слов'ян і всіх без винятку євреїв, – «визнаний автор антиросійської та антисемітської доктрин націонал-соціалізму»..: Коли його вели на страту, він обкалявся; обличчя – так принаймні розповідали очевидці – стало як холодець, тряслося, все намагався впасти на коліна і, вимолюючи пощаду, поцілувати високі черевики американських солдатів, які тягли його до шибениці; Кальтенбруннер плакав; Ріббентроп знепритомнів, тільки редактор погромного нацистського «Штюрмера» Юліус Штрайхер сам ішов до шибениці, задерши голову.
Ні, сказав тоді сам собі Славін, усе-таки фізіономістика – суперечлива наука, якщо взагалі її можна назвати наукою.
(А втім, Славін завжди лютував, коли дивився наші фільми, а найбільше на сільську тематику: «Режисери немов навмисне беруть якихось нікчемних акторів на головні ролі, – казав він Ірині. – Хіба немає в Союзі чоловіків з обличчями, як у Пола Ньюмена, Джека Ніколсена чи Роберта Редфорда?! А нашого радянського Жана Габена, улюбленця народу Миколу Крючкова, досі не спромоглися зняти так, як він того заслуговує! Невже і в акторські інститути студентів підбирають за анкетою?! Чому ніхто з режисерів не думає про еталонність героя?! Чому знімають у якихось затиснених, убогих, обшарпаних декораціях?! Бояться мріяти, – не так зрозуміють колеги-правдошукачі?! Не для колег працює художник, а для мільйонів! Вони, мільйони, вищий суддя мистецтва: те, що народ визнав, і є правда, думка, мистецтво. Те, що хвалить критика, а люди не дивляться, – симуляція творчості…)
… Обличчя Степанова було брезкле, чимось схоже на Лонгдейла, – ніякої мужності, пройдеш вулицею – не звернеш уваги, одягався неохайно, без елегантності; Славіна часом дратувала його манера: «що за м'якотілість, Дмитре? І цей «хороший хлопець», і той «славний чоловік»?! Якась всепрощаюча всеїдність!» – «Це не всеїдність, – відповідав Степанов, усміхаючись, а втім, часом, очі в нього жовтіли, – очевидна ознака розлюченості. – Просто мені так здається, кажу, що думаю. І потім я впевнений, що навіть у пропащої людини треба шукати сліди ангела… Людей потрібно навертати на добро, тільки тоді вони подобрішають… Якщо відсікати, опинимося в пустелі, Славін, страшно».
Спочатку Славіну здавалося, що Степанов не просто м'якотілий, а навіть слабохарактерний, та коли той ще раз полетів до партизанів В'єтнаму, він задумався: хто його примушує лізти в саме пекло? Ніхто. Навпаки, намагаються вберегти, він сам лізе на рожен. Гравець? Ні, зовсім ні. За натурою він романтичний прагматик, авантюри не його стихія. Мабуть, це вигідно справі, якій він себе присвятив; література й журналістика не терплять напівправди і відсиджування в тиші.
… Якось йому потрапив відеозапис інтерв'ю Степанова в Лондоні: як завжди, лагідний, усміхнений, відкритий; спокійно відповідав на запитання, нехай навіть найзліші, але (це було видно з виразу обличчя тих, хто запитував) продиктовані бажанням зрозуміти, а не заздалегідь відкинути все, що скажуть. І тільки раз обличчя його закам'яніло, очі стали жовті, звузилися в щілинки, – підвівся явний провокатор; не запитував, а ганьбив, і не так Степанова, як Союз; відшмагав залюбки, яка вже тут лагідність, утер підбором об асфальт…
Славін набрав московський помер Сергієнка через півгодини:
– Я думаю, він усе-таки витримає.. Сергієнко, пихнувши сигарою, відповів:
– І я так думаю, бо з Женеви надійшло повідомлення: радник американської делегації в Женеві Чарльз Макгоні збирає екстрену прес-конференцію…
