Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)
Робота – XI
Кульков доторкнувся до своєї обстриженої голови, і враз несподіваний, безнадійний жах охопив його.
– Де Іванов? – спитав він жалібним голосом тих, хто охороняв його. – Де товариш Іванов?! Мені треба поговорити з ним! Будь ласка, зробіть так, щоб Іван Іванович негайно прийшов сюди!
Під таким ім'ям він знав Славіна; тягся до нього, благально зазираючи в очі, відчуваючи в собі невідступну, бентежну потребу розмовляти з ним, ставити обачні запитання, чекаючи бодай найменшого натяку на майбутнє; те, що Славін сказав йому першого вечора про неминучість суду, якось само по собі відводилось, і навіть не ним, не його свідомістю, а якоюсь новою субстанцією, що народилася в ньому; лише один раз, на самому початку, він устиг подумати про себе: «Я став схожий на ракового хворого; вони теж машинально відводять від себе можливість найстрашнішого кінця». Але ця думка відразу ж зникла, бо він з абсолютною впевненістю заперечив собі:
«При чому тут раковий хворий?! Там повна безнадійність, а я беру участь в операції по боротьбі з ЦРУ, ми тепер по один бік барикади; так, схибив, з ким не буває, але ж тепер з минулим все покінчено!»
Він зараз жив якимись дивними, барвистими видіннями: то йому уявлялося, що він повертається додому: ні, тепер він, звичайно, не повернеться в свою квартиру, а зразу до Насті, з Лідою жити не можна, стара; іноді бачив себе, як виголошує заключну промову на прес-конференції для іноземних журналістів, у якій таврує імперіалізм і розповідає про те, як Пеньковський продав його ЦРУ; він чув свій голос, бачив себе збоку, в строгому сірому костюмі, неодмінно з жилеткою, галстук чорно-червоний, ні, це дуже траурно, червоно-синій, цілком пристойно; він був певен, що пою промову передана і ймуть по першій програмі телебачення; у свій час фільм «Змова проти Країни Рад» він дивився з жахом, забившись у куток ліжка, особливо коли почали давати свідчення заарештовані: ні, я ні в якому разі не стану виступати перед камерами телебачення в джемпері, це ж неохайно! Треба бути зосередженим, переконаним у своїй правоті.
Але сьогодні вночі, після того як його водили по місту, і якісь п'яні хлопці штовхнули його в метро, потім Славін витяг у нього з кишені конверт, з'явилося нове видіння, те, яке він болісно відганяв од себе в Москві: він іде на місце зустрічі, його ведуть на місце зустрічі, так, мене ведуть на місце, але ж потім вони залишать мене самого, їм доведеться це зробити, інакше в них нічого не вийде, вони просто не матимуть доказу, і саме в ті хвилини, коли я буду сам-один, через стіни перелетять – на могутніх, прилаштованих за спиною моторчиках, – «зелені берети» з маленькими шмайсерами в руках, підхоплять мене, і я опинюся там, на свободі, я, хто наважився прийняти бій сам на сам із сліпою, одержимою силою і переміг у цьому бою, виграв битву, я, Гена Кульков, зірка двадцятого століття, людина, якій вдалося те, чого не вдавалося нікому і ніде…
Він виразно бачив натовп репортерів у нью-йоркському аеропорту; голови, голови, море голів; відчував тонкі пахощі троянд, які йому підносить жінка із сльозами на очах; ні, чому із сльозами?! Вона сміється, вона щаслива, що перша вітає мене на землі Америки, струнка блондинка з чудовою усмішкою й м'якими, теплими долонями.
– Що сталося? – запитав лейтенант з групи Гречаєва. – Навіщо вам так спішно потрібен Іванов?
Видіння скінчилося – солодке, близьке, бажане; треба напружитися, щоб воно не зникало; тепер воно мусить бути зі мною завжди; тільки так усе буде; я ж веду партію як слід; чека клюнуло, як і запланували; ми двадцять разів обговорювали варіант «Ліберті» з Робертом; нехай спочатку все погано, а в кінці буде так, як задумано; аби тільки не забути якоїсь дрібниці, найважливіші справи завжди провалювались через дрібниці…
– Я повинен сказати товаришеві Іванову дуже важливу річ… Я щойно пригадав… Усе може загинути: ми погубимо операцію…
– Скажіть мені, я передам, полковник зайнятий.
– Ні, я скажу тільки йому! Тільки йому! Розумієте?! Я відкрию це лише йому одному!
Коли Славін прийшов, Кульков потягся до нього, полегшено зітхнувши:
– Боже, нарешті! Я зовсім забув! У лівій руці в мене має бути «Литературная «газета»! Останній номер «ЛГ»! Мабуть, це якийсь знак, у мене тільки зараз сяйнула думка…
– Ну, добре, а де ми візьмемо «Литературку»? – спитав Славін.
– Не знаю, – відповів слабким голосом Кульков. – Але я повинен тримати газету в лівій руці.
– Що це, сигнал? Мовляв, усе гаразд?
– Вони мені цього не пояснили, тільки сказали, що на заключній фазі операції «Ліберті» найменша дрібниця відіграватиме вирішальну роль.
– Коли вони вам про це сказали?
– Не пригадую…
– Під час перших зустрічей?
– Ні. Здається, на останній.
– У Відні?
– Ні, в Женеві…
Напередодні переговорів, подумав Славін; збігається; виходить, вони давно задумали свій фокус? Ну й хлопці! А коли не задумали? Що тоді, спитав він себе. Коли припустити, що моє передбачення копійки щербатої не варте? Чи не занадто вільно я дозволяю собі думати за моїх американських контрагентів? Ні, заперечив він сам собі, вони діють наперекір здоровому глузду, коли пригадати те, що хтось колись писав про метод Лейбніца; молодець Коні, вчасно вніс корективу, все-таки він тактовний, просто диво цей чолов'яга.
Славін повторив:
– Вони пояснили вам суть цього сигналу, Геннадію Олександровичу? Знак благополуччя? Чи, навпаки, небезпеки?
– Ні, ні, вони не уточнили.
– І ви не поцікавились?
– Навіщо ж?! Я боявся їх сполохати…
Славін здивувався:
– Кого сполохати?!
– ЦРУ, кого ж іще. Я ж утягував їх у гру, я був певен, що рано чи пізно ми викриємо їх…
– Послухайте, це, звичайно, дуже добре, навіть чудово, що ви його втягували в гру, але справа складніша, ніж ви думаєте. Коли ви чисті й газета є сигналом, що за вами не стежать, тоді нас вивезуть… А коли ЦРУ зрозуміє, що за вами наглядаючі, вони не стануть ризикувати… Це ви розумієте?
– Ах, так, так, звичайно! – Кульков думав гарячково, намагаючись вичислити свою позицію, задумку цього лисого біса, можливі кроки людей з того боку. – Звичайно, товаришу Іванов, я повинен держати газету, згорнену трубочкою, але так, щоб було видно ордени на першій шпальті, – в лівій руці…
– Точно?
– Так, так, цілком точно. Я пригадав усе, абсолютно все, до найменшої подробиці…
Гаррі Страйтон тоді сказав: «Якщо вас заарештують, так, так, я беру крайній випадок, і ви втягнете їх у гру, – а вони на це неодмінно підуть, – в останній момент ви згадаєте про газету. А потім віддасте їм інформацію про ліву й праву руку… Якщо ви держатимете газету в лівій руці, тоді наша машина проїде мимо вас, не загальмувавши, а ми вас – з цього ж місця – вивеземо зовсім інакше, у нас командос із спецобладнанням… Це, звісно, ризиковано, але ми знаємо, як це зробити, репетирували не раз і не два, у нас міцні хлопці з хорошою школою…»
– Точно? Ви впевнені, що в лівій? Не переплутали?
– Ні, ні, товаришу Іванов, не переплутав.
– Кави хочете?
– Дуже. Як це зворушливо, що ви пам'ятаєте про мою згубну пристрасть до кави.
– Без цукру зробити?
– Без, якщо можна.
– Можна, – відповів Славін і підвівся. – Більше нічого мені не хочете сказати?
– Ні, ні, коли я щось згадаю, то…
– То часу вже не буде.
– Даю вам слово російського вченого, я відкрив усе, що знав.
– Про Зауерштрасе ви раніше ніколи не говорили?
– Ні, ні, що ви! Мене самого здивувало, чому в останній момент виникла ця вулиця, мова завжди йшла про зустріч на Беренштрасе.
– Пам'ять у вас як? – посміхнувся Славін. – Провалів не буває?
– Ні, що ви, я дуже чіпко пам'ятаю події, дрібниці, слова… Навіть, знаєте, інтонації запам'ятовую.
– Ну, що ж… Тоді прекрасно. Ходімо надсилати листа на Ляйпцігерштрасе, пора…
«Все вирішує темпоритм справи»
1
Телефонний дзвінок був різкий, немов нічний стукіт у двері.
– Так, слухаю, – відповів Уолтер-молодший.
– З бюро «Чікаго стар» щойно подзвонили в Західну зону… Було три дзвінки по три гудки в кожному.
Це означало, що Кулькова помітили на Ляйпцігерштрасе, коли йшов широкою вулицею, щоб опустити заяву, переписану, як і було вказано в інструкції, від руки, у поштову скриньку, яку орендував кореспондентський пункт газети.
– Спасибі, – сказав Уолтер-молодший, – добрі вісті, велике вам спасибі. Газета була?
– Була.
– Саме та?
– Звичайно. Спостерігали в бінокль, та сама.
Уолтер-молодший поклав трубку:
– Все гаразд! Справа йде за планом.
– У якій руці була газета? – запитав старший.
– Вони не сказали, – відповів Уолтер-молодший. – Якби було не так, як треба, вони зробили б чотири дзвінки.
Старший і Нік перезирнулися, нічого більше не питали.
Старший попросив дозволу закурити (він просив дозволу перед кожною сигаретою, мабуть, виховувався в провінції, люди з глухомані завжди страшенно делікатні, це стомлює того, хто поруч з ними, мимоволі примушує його поводитися так, наче аршин проковтнув), обличчя його вкрилося дрібними зморшками, він знову подивився на годинник і обернувся до помічника:
– Ну що показує твій внутрішній індикатор, Нік?
– Зашкалює…
Уолтер-молодший розсміявся:
– В такому разі лишайтеся тут, ми все зробимо самі.
Нік зітхнув:
– Якщо все обійдеться, через десять років я напишу про це книжку, – і сотня тисяч баків у кишені.
Старший здивувався:
– Ти напишеш? Я її вже написав! Через рік у відставку йду, треба ж якось марнувати час! Базікати на диктофон, – хіба не відпочинок вечорами, після тою як упораєшся на фермі?!
– Бос, – посміхнувся Пік, – що у вас за дивна манера безперестану грати роль свинопаса?! Чи варто було заради цього закінчувати філософський семінар у Гарварді?
З того, як старший глянув на свого помічника, Уолтер-молодший зрозумів, що той сказав правду; ну й контора, тотальна недовіра один до одного! Все-таки в армії таке неможливе; корпоративність людей, які служать під погонами, передбачає інші стосунки між своїми. Слава богу, що я залишився в Пентагоні; батько правду казав, що після того як Донован покинув свій пост, політична розвідка стала приватною конторою, де костолом и обслуговують тільки тих, з ким зв'язані бізнесом.
2
… Приватний детектив Прошке влаштувався з телеоб'єктивом на горищі, звідти – через скляний дах – добре було видно ательє художника, а через величезні вікна – зональний кордон…
3
… Шаабі припав до оптичного прицілу; біля нього завмер з карабіном у руках Зінеджо, в минулому чемпіон Палермо із стендової стрільби; до цієї зустрічі вони не були знайомі, умовним паролем обмінялися в порожньому запиленому під'їзді, розмовляли пошепки, піднімалися по сходах навшпиньки, хоч знали, що квартири тут пусті; лежали на широких підвіконнях тихо, відчуваючи в скронях тугу пульсацію секундної стрілки; Зінеджо сюди привіз на орендованому «вольво» Луїджі Мачеллі; через три хвилини Шаабі підвіз Бінетті; в машині не сказав ні слова, орендував її для нього незнайомий контакт синдикату в центрі, коло станції метро «Зоо»; на бензоколонці стояло десять машин, відібрав потужний «БМВ» з приймачем і касетним програвачем; посадивши Шаабі, Бінетті зразу ж увімкнув музику, – запис фестивалю із Сан-Ремо; гроші на авіаційний квиток на рейс, що летів до Франкфурта о двадцятій десять передав у рукавичках, так само не сказавши ні слова; паспорт турка поклав у кишеню піджака, а йому дав пошарпане посвідчення на проживання в ФРН, виписане на ім'я палестинця Юсефа ель Насра; «Але я ж не розмовляю по-арабськи»! Бінетті всміхнувся: «Ну й не треба»; ці чотири слова вимовив губами, майже беззвучно, але, дуже чітко артикулюючи, сказав: «Коли полетиш звідси, у Франкфурті тебе зустрінуть, одержиш нові папери і квиток на наступний рейс, щасливо».
4
– Що це? – спитав Шаабі, розгублено дивлячись на величезний панелевоз, який повільно зупинився в НДР, саме навпроти тієї лавочки, де мав сісти об'єкт; лавочки тепер не було видно. – Що ж це такс?!
– Суки, – процідив італієць, – паршиві суки… Ти був тут на горищі?
– Ні.
– Суки, – повторив він. – Треба ж було заздалегідь подивитися, мабуть, звідти можна працювати, більший огляд.
… До панелевоза під'їхав невеликий кран; в оптику було чітко видно, як білозубий кранівник щось кричав водієві; той, вийнявши із паперового пакета пляшку молока й рогалик, похитав головою, показав товстим пальцем на годинник і став, не кваплячись, їсти.
І саме тоді під'їхало таксі: в ті секунди, коли автомобіль загальмував, Шаабі й Зінеджо побачили на задньому сидінні бритоголового чоловіка, фотографію якого їм показали перед операцією; той спокійно, повагом розплачувався з водієм.
Коли таксі від'їхало, бритоголового в машині вже не було.
– Він сів на ту саму лавочку, – прошепотів Шаабі. – Я побіжу на горище.
– Лежи, – сказав Зінеджо, – зараз кранівник зніме ці гидотні панелі й поїде, п'ять хвилин, не більше…
– А якщо ні? При цих водіях можна працювати?
– Звичайно. Що нам до них? Наше завдання – бритоголовий…
– А може, треба працювати, коли нікого довкола нема…
Італієць посміхнувся:
– Тоді треба було заздалегідь написати прохання на східне радіо: «Оголосіть, щоб прибрали з такої-то вулиці перехожих, ми повинні пристрелити бритоголового».
– Все-таки я піду на горище…
– Лежи, – повторив італієць. – Чого ти такий неспокійний? І тримай на прицілі лівий бік панелі, бритоголовий може вийти з твого боку. А и страхуватиму правий. Як тільки панель знімуть, як тільки ній відкриється, – зразу ж стріляй. Після тою, як упаде, зроби контрольні постріли в лежачого, розумієш?
– Ця куля вб'є, навіть тоді, коли тільки руку дряпне.
– Еге ж, – посміхнувся італієць, – так ми й повірили… В теорії все добре, за теорію вони й гребуть гроші, а от нехай спробують працювати, як ми, оті пришелепкуваті теоретики…
– Послухай, а якщо цей панелевоз прийшов сюди неспроста?
– Ну то що? Ми ж за стіною. Яке нам діло?
– Ти думаєш, поліцейські не контактують один з одним? Це вони на словах лаються, а коли доходить до стрілянини, відразу об'єднуються.
– Через хвилину після того як усе буде зроблено, ми з тобою поїдемо в аеропорт. Нехай собі об'єднуються. А нам що? Дивись, дивись, кранівник потяг панель, зараз побачимо бритоголового…
І справді, чоловік з бритою головою сидів на лавочці, затиснувши в руці газету; в позі відчувалась напруженість; немов кам'яний; завмер; чекає когось, звісно.
Першим став стріляти італієць, куля за кулею; другим вистрілив Шаабі; було видно, як з поголеного черепа бризнуло червоно-жовтим; чоловік упав; у перехресті об'єктива італієць побачив, як кранівник щось закричав, злякано озирнувся, панель гримнула на. панелевоз, з якого її піднімали, тіла на землі не було видно; знявши рукавички, італієць відкинув гвинтівку, встав з підвіконня й обернувся до Шаабі:
– Тікаймо, хлопче. Роботу зроблено, машина чекає…
5
Коли «додж», – на передньому сидінні розмістилися Уолтер-молодший і Ліліан (одягнена в форму, пілоточка навскоси, диво, а не дівчина), а позаду старший і Нік, завалені паперовими згортками з продуктами, купленими в «Центрумі», – виїхав з-за повороту на пустир, де чекав на нього «об'єкт», їх обігнали дві машини «фольксполіцай»; за ними мчала, ввімкнувши сирену, машина «швидкої допомоги».
Третя машина «фольксполіцай» притиснула «додж» до узбіччя.
– Ну от, – прошепотів Нік, – не обманув мене індикатор…
– Тільки спокійно, – процідив крізь зуби Уолтер-молодший; опустивши скло, спитав поліцейського: – В чому справа? На якій підставі ви затримуєте нашу машину?
– Ніхто вас не затримує, – відповів поліцейський. – Там попереду сталася неприємна подія, постійте п'ять хвилин і поїдете далі.
– А я можу розвернутися й поїхати? – спитав Уолтер-молодший.
Поліцейський оглянувся на трасу:
– Добре. Я про всяк випадок вийду на осьову, бо, не дай боже, хтось вріжеться у вас з-за повороту…
І, взявши в «Ладі» жезл, неквапом пішов на середину вулиці.
– Довше заводьте мотор, Ліліан, – тихо, якимось скрипучим, пронизливим голосом сказав «старший». – І не поспішайте розвертатись. Я хочу подивитися, навіщо вони витягли носилки із «швидкої допомоги»…
– Та замовкніть ви! – обличчя Ніка стало жорстоким, рубленим, і Уолтер-молодший зрозумів, що ніякий він не помічник, а справжній керівник операції; «старший» – ширма, навіть у цьому грали, мерзотники.
Коли Ліліан нарешті зрушила з місця машину, Нік виразно побачив, як у «швидку допомогу» занесли носилки: сумнівів не було: закривавлене простирадло, нерухоме тіло; «об'єкта» знищили червоні, вони, мабуть, зуміли за ним простежити, недаремно Дайджест двічі повторював на останньому інструктажі, вже після наради в ЗДРО, що у військових, у конторі Уолтера-молодшого, можливий витік інформації; мамин синочок, пройдисвіт, через нього втратили таку людину! Ну, роззяви, спекулюють і сплять з німкенями, замість того щоб віддаватися роботі!
До Чек Пойнт Чарлі їхали мовчки; Уолтер-молодший попередив, щоб не вступали в пояснення, якщо машину затримають прикордонники НДР; «Ви не знаєте тутешньої обстановки, говоритиму тільки я, а ви мовчіть».
Офіцер вийшов з будки, козирнув, попросив показати документи тих, які в цивільному.
– Вони теж офіцери, – аж надто афектовано посміхнувся прикордонникові Уолтер-молодший. – Стомлюєшся щодня носити форму…
– Я розумію, – відповів офіцер приязно. – У вихідні я теж переодягаюся в цивільне.
Він зайшов у будку; Уолтер-молодший обернувся; Нік кинув під язик евкаліптовий леденець, посмоктав його трошки, а потім з хрускотом розжував; «старший» попросив дозволу закурити, – на цей раз у Ліліан; випускник Гарварда, який вдає з себе свинопаса, знову подумав Уолтер-молодший; люди, позбавлені власного «я», живуть за легендою, яку вигадали для них невидимки, розкасовані по наукових центрах, видавництвах, що спеціалізуються на випуску детективної літератури, і конторах, які купують права на сценарії бойовиків для Голлівуду.
– Ця процедура завжди триває тут так довго? – дуже тихо, самими губами, спитав Нік.
– Як коли, – відповіла Ліліан, нервово стискаючи кермо маленькими, як у дівчинки, пальцями. – Не хочете почастувати мене вашим евкаліптом?
«Старший» не стримався, хмикнув:
– Двозначне прохання.
Ліліан – сама наївність, личко, як у лялечки, – обернулась:
– Чому? Я справді люблю евкаліптові леденці.
– Так і кажіть, – зітхнув «старший». – А то Нік вас таким евкаліптом пригостить, що…
Саме тоді з будки вийшов поліцейський; документи він тримав у руці; козирнувши, спитав:
– Звідки їдете?
– Із столиці Німецької Демократичної Республіки, – відповів Уолтер-молодший, – звідки ж іще?
– Ви, часом, не їхали по Любекштрасе?
– А в чому справа? – Уолтер-молодший облизнув пересохлі губи. – Сталося щось?
– Убили людину… Ви нічого там не бачили, що могло б допомогти розслідуванню…
– Вбили людину?! – Уолтер-молодший незграбно зіграв страшенний подив, обернувся до «старшого» й Ніка, переклав їм англійською, хоч обидва дуже добре зрозуміли прикордонника, – мати в Ніка німкеня.
– Справді, нас обігнала поліція, – сказала Ліліан. – Ми їхали досить повільно, невже там убили людину?! Хто?!
Прикордонник уважно подивився на супутників Уолтера, а потім перевів важкий погляд на нього самого:
– Ви не відмовитесь, коли виникне потреба, відповісти на запитання кримінальної поліції?
– Будь ласка, зверніться до мого командування, – сказав Уолтер-молодший. – Я обіцяю вам доповісти керівництву про те, що сталося… Без санкції командування я нічого не можу сказати вашій кримінальній поліції…
– А ваші супутники? їм теж нічого сказати? Уолтер-молодший знову переклав і без того зрозуміле всім запитання: Нік, «старший» і Ліліан відповіли, що вони не помітили нічого підозрілого.
Коли «додж» переїхав у американську зону, «старший» процідив:
– Ставлю тисячу проти одного, що тих німців, які мали доступ у ваш гараж, де стояла ця машина, вже немає в місті.
Уолтер-молодший обернувся так, наче його тіло було складене з гутаперчевих шарнірів:
– Хочете сказати, що це я винен у цій трагедії?
– А хто ж іще? – обличчя Ніка перекосилося від гніву. – Хто ж іще міг знати про все?! Крім нього, – він тицьнув пальцем у «старшого», – мене і вас?!
6
Італієць Зінеджо спускався по східцях, як кішка, дуже м'яко, трохи присідаючи, сторожко, але при цьому стрімко; Шаабі біг слідом за ним навшпиньки, бо підбори його туфель були величезні; мабуть, страждав через свій зріст, – його спопеляло бажання здаватися високим; італієць двічі обернувся, обличчя скривилося, і він прошепотів:
– Тихше ти, задрипаний турок!
Біля парадних дверей Зінеджо завмер, обережно виглянув у вікно; зараз пригальмує машина; «вольво», марки ДЛ-244, «стейшен ваген»[17]17
Фургон.
[Закрыть]; задні дверцята відчиняться; подивився на годинник; ще десять секунд, усе йде як слід, за планом; тільки вибратися б з цього ідіотського міста; півроку відпочинку гарантовано, швидше до моря, пірнути у важку солону воду, простягтися на гарячій гальці, відчуваючи, яке сильне й велике в тебе тіло, як воно вбирає солодке тепло землі; «вольво» загальмував плавно; чоловік в окулярах, що сидів на задньому сидінні, відчинив дверцята; італієць обернувся до Шаабі:
– Порядок, наші тут.
Шаабі йшов слідом, не міг стримати щасливої усмішки.
