Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 21 страниц)
«Ну й «Ліберті»!
Після того як московська резидентура ЦРУ передала в Ленглі нові дані про Кулькова, котрі одержали її люди, ЗДРО скликав нараду, запросивши найближчих йому людей; запропонував продумати всі корективи, які, мабуть, доведеться внести в план «Ліберті», заздалегідь розроблений і обчислений у секторі «17»; часу на обдумування дав дуже мало – до вечора; просив працювати сепаратно; «Мені хотілося б звести ваші ідеї в одну, мислите ви діаметрально протилежно; плюс на мінус дає плюс, – єдине, що я добре пам'ятаю зі свого курсу математики».
… Пізно вночі ЗДРО уважно вивчив міркування своїх колег; воістину, кожна людина – це світ, немає в природі нічого однакового, все несе на собі печать різнобічної неповторності, – пропозиції мали взаємовиключаючий характер, сповнений протиріч; люди із зовсім іншого підрозділу звели докупи всі пропозиції.
«Об'єкт» переходить кордон Росії з нашими документами, котрі він має. З'являється в пункті, відомому йому з плану «Ліберті». Служба в Західному Берліні заздалегідь бере «відоме місце» у Східному Берліні під спостереження. Зразу, як тільки буде виявлено «об'єкт», у «відомому пункті» почнеться практичне виведення «об'єкта» в нашу зону, для чого відряджено групу «активної дії «А-37»;
а) входить у контакт з військовою розвідкою З. Берліна (Уолтер-молодший);
б) зв'язок між усіма службами підтримується безперервно;
в) о шістнадцятій нуль-нуль люди Уолтера-молодшого знімають пароль біля метро «Фрідріхштрасе», Берлін, НДР;
г) о сімнадцятій годині агентура вступає у випадковий контакт з «об'єктом» у метро на Ляйпцігерштрасе;
д) в операцію вводиться «у»[15]15
«у» – агент ЗДРО, який працює у представництві газети «Чікаго Стар» в НДР.
[Закрыть], який – одразу ж після того, як одержить о вісімнадцятій годині від об'єкта відомий йому документ, – переходить кордон на Чек Пойнт Чарлі[16]16
Місце переходу державного кордону НДР і американської зони окупації Західного Берліна.
[Закрыть] й рівно о дев'ятнадцятій тридцять розголошує його зміст;
є) відповідальність за безпеку «об'єкта» і його вивезення з НДР на Захід о 19.30 покладається на військову розвідку (Уолтер-молодший)».
… Уолтера-молодшого недаремно включили в комбінацію: протягом трьох років уся його сім'я працювала на «Авіа Корпорейшн», корпорацію старого Летерса, орудуючи в армійських колах на користь максимальних асигнувань для розвитку стратегічної авіації; дані, які передавав компанії, мали винятковий характер; це могло – на стадії слухання справи в конгресі – ускладнити роботу тих, хто поставив на ракетний проект Сема Піма.
В результаті комбінації його приберуть із Західного Берліна; в ЦРУ все планується заздалегідь; звичайно, той, хто малює схему, не здогадується про живих прототипів «ікс», якого призначено «ізолювати», цілком може виявитися братом автора проекту операції; схема, хай живе схема! Необхідно щадити людей, які роблять жорстоку, але таку необхідну – в боротьбі з тоталітаризмом – справу; розвідка схожа на математику; Ейнштейн, записуючи свої рівняння, не міг навіть уявити собі Хіросіми; він думав про абсолютні форми й доказовість посилань, зведених воєдино його думкою.
… Газети Сполучених Штатів – у цьому розумінні непокірний Макгоні з Женеви має рацію – повинні одержати сенсаційне повідомлення провідного російського вченого через «залізну завісу» про безперечну перевагу Рад у ракетній обороні; це, до речі, ще раз засвідчить невисоку компетентність у роботі військової розвідки; Уолтера-молодшого у зв'язку з цим буде відкликано із Західного Берліна; його місце займе людина, зорієнтована на корпорацію Піма.
Тепер, після того як служби запропонували зведений, скоординований план «Ліберті», покликаний врятувати агента «11–52», заступникові директорату розвідки ЦРУ США лишилося зробити один контакт, і провести його повинен він, ЗДРО, особисто; таке не доручають нікому, навіть найвірнішому співробітникові, бо зустрічатися йому треба було з людиною, яка не стояла на агентурному обліку Центрального розвідувального управління, бо Чезаре Бінальті представляв інтереси мафії в ложі «П-2»; таких не вербують, – в разі чого не відмиєшся; з таким контактують конспіративно, дотримуючись усіх застережних заходів, які, коли буде потрібно, неспростовно підтвердять «безглуздість» таких вигадок.
Оскільки ЗДРО встиг попрацювати під керівництвом Аллена Даллеса, він гребував звичними прийомами, почерпнутими з аналів класичної розвідки: йдучи на контакт з Бінальті (такі. зустрічі мали незвичайний характер, до них вдавалися нечасто), трохи змінював зовнішність, говорив мало, глухим голосом, хоч розмовляли на спеціально обладнаній, звукоізольованій квартирі; був гранично стислий у формулюваннях, – цілком імовірно, що контрагент усе-таки записує кожне його слово: японці перейшли на пластмасовий звукозапис, апаратура ЦРУ до цього ще не готова.
Розстеливши на колінах карту району Берліна, де Кулькову було призначено зустріч, з метою переправлення його через кордон, ЗДРО тицьнув пальцем у червоний кружечок:
– У цьому місці буде один чоловік, – і показав Бінальті фотографію Кулькова. – Правда, він виглядатиме трохи інакше, – ЗДРО витяг інший портрет Кулькова – постриженого наголо; зробили на фотокомп'ютері, заздалегідь готуючи операцію «Ліберті». – Запам'ятали?
– Так. Скільки тижнів ви дасте на підготовку операції?
– Жодного дня.
– Це несерйозно.
– Навпаки, це цілком серйозно.
– Але я не встигну…
– Це ваш клопіт, – перепинив його ЗДРО.
– Сюди, – Бінальті тицьнув пальцем у карту, що лежала на колінах ЗДРО (міста не назвав, кожен страхує себе, такі правила), – я можу добратися тільки завтра ввечері.
– Ну то й що?
– Дуже мало часу на підготовку, – повторив він замислено.
– Я пригадую, ви говорили, що саме в таких районах тримаєте постійні бази… Роблю висновок саме з цих ваших слів, плануючи справу…
Бінальті кивнув, уважно, допитливо подивився на ЗДРО:
– Ви, звичайно, розумієте: Схід доведе, що стріляли через стіну? В них будуть докази. Балістична експертиза підтвердить цей факт… Спростувати досить важко…
– Нічого, спростуємо, – посміхнувся ЗДРО, хоч у завдання комбінації входив факт визнання пострілу із Західного Берліна; річ у тім, хто звідти стріляв; нехай відмивається Уолтер-молодший, він тісно зв'язаний з «червоними бригадами»; доведемо, що волосатими керує Москва чи Софія, та й, зрештою, реакція Сходу нікого не бентежить; шоу мають дивитися ті американці, які голосуватимуть за асигнування в конгресі й вирішуватимуть долю переговорів у Женеві.
– Мало часу, – втретє повторив Бінальті.
– Я не зовсім розумію, – ЗДРО з подивом знизав плечима, – ви відмовляєтеся, чи що?
Той сумно посміхнувся:
– Особисто я з радістю відмовився б, але, думаю, боси мене не зрозуміють.
– Та й я не зрозумію, – зауважив ЗДРО. – На всяк випадок не завадило б забезпечити тих, хто робитиме діло, документами, які дають змогу провести пунктирну лінію на Схід.
– Варіант «сірих вовків»? – посміхнувся Бінальті. – «Болгарський слід»?
ЗДРО закурив, повільно погасив сірника, нічого не відповів, тільки трохи опустив повіки; Бінальті похитав головою:
– Цікаво, люди колись навчаться вірити одне одному?
– Звичайно, – впевнено відповів ЗДРО. – Заради цього ми й живемо на землі.
– Хто ще знає про діло?
– Ви.
– Хтось із ваших – у разі екстреної потреби – зможе допомогти?
ЗДРО заперечливо похитав головою.
– Тобто це моя робота? І аж ніяк не наша? – наголосив Бінальті.
ЗДРО знову кивнув, роблячи швидкі, легкі затяжки.
– Ви погано виглядаєте, – сказав Бінальті. – Відпочиньте кілька днів, у вас дуже стомлене обличчя.
– Добре, – відповів ЗДРО, підводячись. – Через два дні полечу в Майамі. Як тільки дізнаюсь, що ви закінчили цю справу.
… Повернувшись у Ленглі, ЗДРО продиктував радіограму для «Н-52»: «Дорогий друже, будьте максимально спокійні. Ситуація – під контролем. Негайно переходьте на нелегальне становище. Вживайте всіх можливих заходів, щоб прибути в заздалегідь умовлене місце за нашими документами – через три дні. Ваш перехід прикриватиме спеціальна група з чотирьох чоловік, це аси розвідки. Вірте в благополучне завершення. Сердечно ваш «А».
– Де це умовлене місце? – спитав Славін.
– Беренштрасе, – відповів Кульков.
Славін знайшов цю вулицю на карті Західного Берліна; нічого примітного: недалеко від державного кордону НДР.
Сергієнко повернув шифровку ЦРУ Славіну:
– Навіщо вони написали про чотирьох «асів розвідки», Віталію Всеволодовичу? Вони це не Кулькову писали, а нам. Сенс? Навіщо вони віддають нам чотирьох своїх? Мета?
Концепція – II
1
«Женева, Місія США при ООН.
Резидентура ЦРУ.
Цілком таємно.
Чарльзу Макгоні.
Якою тональністю має бути забарвлена заява, – коли припустити можливість втечі з-за «залізної завіси» одного з тих, хто симпатизує ідеалам демократії і миру?
Зважаючи на те, що Ви перебуваєте в епіцентрі подій, одержуєте інформацію безпосередньо з Палацу націй ООН і, отже, можете скласти певний стереотип уявлень про бажане швидше, ніж наші аналітики, просимо Вас негайно, надіслати приблизний текст заяви, яка, на Вашу думку, викличе найсприятливіший ефект у Європі.
Питання про Ваше відкликання в Сполучені Штати вирішує керівництво управління, а не Ви.
Якщо ж Ви незгодні з загальною лінією Центрального розвідувального управління, ми готові розглянути Ваше офіційне прохання про відставку.
Бажаю успіхів у роботі.
ЗДРО».
2
«Центральному розвідувальному управлінню США.
Цілком таємно.
Тому, кого це стосується.
У заяві, про яку йшлося раніше і поява якої відіграє позитивну роль на Заході, має бути наведено неспростовні дані про нарощування російської ракетно-ядерної могутності.
Отже, слід було б роздати журналістам виписки із справжніх документів Рад, позначених грифом найвищої державної секретності.
Особливу увагу доцільно приділити тому, якими методами росіяни камуфлюють свою агресивну спрямованість. Це неминуче скомпрометує добре організовані ініціативи «за мир і ядерне роззброєння», оплачені резидентурами КДБ.
Переконаний, що Палац націй найбільше шокує інформація про цілком секретне безупинне розгортання росіянами своїх ракетно-ядерних сил, щоб завдати першого удару по Західній Європі.
Бажано було б навести факти про те, що всі зусилля Рад спрямовано на організацію впливу на Бонн, Париж і Лондон у головному напрямі: «проблеми війни і миру насамперед стосуються саме нашого континенту». Сенс такого тиску росіян очевидний: на випадок заморожування діалогу з Вашінгтоном Москва зберігає абсолютно надійних економічних партнерів.
На відміну від нас європейці емоційніші, саме тому заява патріота ідеалів демократії, який, можливо, опиниться на Заході, має бути досить яскравою, такою, що б'є на почуття.
Вважаю, що відділ психологічних акцій прислухається до моїх рекомендацій при розробці проекту такої заяви.
Хочу підкреслити: серед нашої делегації намічається – дедалі виразніше й чіткіше – тенденцій до зближення з росіянами з цілого ряду позицій, які набагато вигідніші Москві, ніж нам.
Щодо моєї відставки, то, надіславши попередню телеграму, я не розглядаю питання в такій площині. До того ж, підкреслюю ще раз, я не вмію легко міняти принципів, тим паче тих, які служать справі демократії, свободи й миру. Звичайно, коли з якихось причин на нинішньому посту я зайвий, питання про мою відставку у Вашій компетенції. Саме тому не можу не повторити, що міняти позиції не маю наміру, бо не навчений поступатися життєвими принципами.
Макгоні».
3
ЗДРО зітхнув; нічого не вдієш, дурень; але доводиться зважати через їхню кількісну перевагу. Дитині ясно, Що росіянам конче потрібне позитивне завершення переговорів, вони повинні вивільнити ресурси для розвитку й модернізації мирних галузей промисловості, їхні пропозиції мають цілком серйозний характер, вони справді шукають виходу із становища, яке склалося в світі і яке, на жаль», загрожує ядерною катастрофою. Але ж є на землі люди, – боже, скільки їх! – які з юних літ упруться в щось лобом, і подолати їхню впертість неможливо; Макгоні й належить до таких лобів; а втім, саме така індивідуальність і потрібна зараз у Женеві; своєрідна форма «акції стримування», нічого не вдієш, усі ми жертви збігу обставин…
ЗДРО надіслав телеграму Макгоні у відділ психологічної боротьби, нехай працюють над текстом заяви для «Н-52», а сам викликав керівника групи «активна дія-Ш» Ніка Девієса та Роберта Шварца-практика.
– Вам треба буде полетіти у Західний Берлін, друзі, – сказав ЗДРО, запросивши своїх найдосвідченіших співробітників до невеличкого столу, де вже стояли три чашки кави й маленька вазочка з сухим печивом. – Завдання надзвичайно відповідальне. Мова йде про життя і смерть борця за демократію і прогрес. Росіянина, який вирішив обрати свободу… З міркувань оперативного характеру підготовчу роботу доручили представникові військової розвідки, Уолтерові-молодшому. Загалом, мабуть, правильно… Навіщо ображати колег з Пентагону? Однак давайте говорити відверто, між нами не може бути таємниць, братство у спільній справі: Уолтер-молодший щасливець, ви знаєте, з якої він сім'ї, йому не доводилося пробивати собі кар'єру так, як це випало на долю кожного з вас… Його родичі сидять у спостережних радах «Авіа Корпорейшн», мультимільйонери, сучі діти… На що здатний цей білоручка, не знаю. Так що вам самим треба виявляти максимум обережності у справі… А вона, повторюю, абсолютно ювелірна… Зараз я запрошу автора проекту, він викладе вам план по пунктах… Тільки умовимося про одну невеличку гру. нехай Пік, – сподіваюся, він пробачить мені, – будучи, як завжди, керівником операції, грає роль помічника, а Шварц одержить титул старшого. Так задумали в секторі опрацювання проекту, нехай, поділите честолюбство, коли вивезете потрібну нам людину. Я не кажу, що її життя у ваших руках, це, мабуть, ви й так зрозуміли… Я не кажу, яка вона цінна для нас тут, на волі, – ви досить досвідчені люди… Є якісь запитання перед тим, як розпочнемо йти по деталях?
4
А вже після цього ЗДРО подзвонив Семові Піму:
– Доведеться зустрітися.
– Я згоден, – відповів той; адреси не називали, домовились заздалегідь.
5
– Ви хотіли, щоб усю справу було вирішено одним махом, – сказав ЗДРО, ввімкнувши приймач. – Я запустив вашу ідею в роботу… Але не можу не розповісти про те, якою вона буде.
– Справа ця дуже рискована, мабуть, не обійдеться без аксесуарів кругової поруки, – посміхнувся Пім. – Гадаєте, якщо станеться біда, я відсахнуся од вас?
– У мене є для цього підстави. Вся моя служба працює на проект «Ліберті», – у нас є цікава ідея: вивезти на Захід агента, який потрапив у біду. Але я не думаю, що вас влаштують його свідчення в конгресі: наші зубри, які стоять за діалог з Кремлем, витягнуть з нього правду. Навіть якщо наш агент говоритиме ті репліки із сценарію, який ми йому підготуємо, особливого довір'я він не викличе… Але все-таки заради того, щоб урятувати його, я посилаю в Європу бригаду…
– Навіщо? – Пім здивувався. – Тим паче, коли його тут розіб'ють і він скомпрометує вас і мене?
– Я посилаю бригаду для того, щоб професіонали управління, – скрипуче відповів ЗДРО, – знали, як ми цінимо своїх агентів і боремося за них… Але його не вивезуть на Захід… Його нейтралізують на місці.
– Уб'ють, чи що? – посміхнувся Пім. – Ви називайте речі своїми іменами, не терплю цих конспіраторських викрутасів…
ЗДРО повторив:
– Його нейтралізують. Але якщо хоч один з тих, хто це робитиме, провалиться, – слід приведе до мене, і я буду змушений піти з ЦРУ.
– Шкода, – сказав Пім. – Ви природжений стратег розвідки.
– І все-таки.
– Вас цікавить ваша подальша доля? Відповідайте, старина, відповідайте, я звик до конкретики.
ЗДРО мовчав, дивився на перенісся Сема Піма й не говорив ні слова.
– Гаразд, – сказав нарешті Сем Пім, – не лякайте, я вже ляканий. Працюйте спокійно, нехай тільки той, хто може мені завадити, не заважає. Поїдете в Майамі, там в фірма, яка давно жде хорошого директора. Згодні?
ЗДРО підвівся, мовчки кивнув Піму і, не зронивши й слова, вийшов.
6
– Ось що, – після довгого, тяжкого роздуму сказав Сергієнко, – негайно дзвоніть, Віталію Всеволодовичу, в Женеву вашому другові… І запросіть його, – звичайно, разом з Кузані, без американця не вийде сенсації бажаного рівня, свій усе-таки є свій, у Західний Берлін… Останній акт гри треба розглядати з обох боків кордону, можливі будь-які варіанти. Нехай Степанов виїде до вас із Західного Берліна на півгодини. Введіть його в курс» справи, в загальних рисах, звичайно…
Славін спохмурнів:
– Степанов мій друг. Я не вмію вірити наполовину, товаришу генерал.
– Я також. Коли він ваш друг, то пощадіть його все-таки. Менше знатиме – легше спатиме… Зараз, розмовляючи з Москвою, він зрозуміє, що пахне смаленим?
Славін посміхнувся:
– Він усе зрозуміє…
– Ви тільки назвіть не один Західний Берлін, а кілька європейських міст, його ж напевне слухають, нехай гадають… А він зрозуміє?
– Зрозуміє, – зітхнув Славін. – Усе буде як слід… Вилітати завтра?
– Ні. Зараз, – відповів Сергієнко, – Група Гречаєва чекає на вас, Кульков теж; генералові Конраду Фуксу в Берлін я вже подзвонив, полетите спеціальним рейсом, везти Кулькова на Аерофлоті, здається мені, дуже ризиковано.
Славін непомітно глянув на годинник; голубі очі-щілинки Сергієнка фіксували кожну дрібницю, зразу ж вбираючи в себе все.
– Якісь невідкладні справи? Не можете зараз вилетіти? Що ж, півгодини у вас є, не більше…
Невідкладні справи, подумав Славін; звичайно, невідкладні справи; Ірина чекає біля загсу вже п'ять хвилин: вона звикла до того, що він завжди запізнюється; чекатиме ще хвилин двадцять – а їхати туди півгодини – й піде; погано, як же це погано, просто гірше бути не може…
І саме в цей час дали Женеву; Степанов, на щастя, був у номері, писав…
… Ірина чекала Славіна сорок хвилин; вона була в білому платті, бігала по комісійних, дурненька; загримів грім, закрайки хмар стали фіалковими – вмить погода змінилася, в Москві тепер це стало звичним; парасольки в неї з собою не було; як кішка під дощем, подумала вона, і ці хемінгуеївські слова здалися їй раптом такими дошкульно-жалюгідними, що вона, не стримавшись, заплакала; в секретаріаті Славіна їй відповіли, що Віталій Всеволодович несподівано вилетів до Ялти, буде через тиждень, пробачте, хто його просить, жінка, не відповівши, обережно повісила трубку; дощ вирішила перечекати в кабіні автомата; таксі з парочками під'їжджали до загсу часто; трохи рідше «чайки» з нареченими; переодягнуся – і в Рязань, до бабусі, швидше б додому, в неї я наплачуся вволю, тільки б зараз не розплакатись: немає нічого гіршого, коли жінки рюмсають на вулицях…
«Спробуй напиши, не знаючи правди!»
– Ну і який же шанс? Яка ймовірність того, що цього «ікса» викрадуть? – спитав Кузані, пильно глянувши на Степанова; обличчя його за цю ніч змарніло, під очима залягли чорні тіні. – Скільки можна поставити, що це здійсниться?
– Не знаю.
– Інформація надійна?
– Той, хто мені її передав, – цілком надійний. А про тих, від кого її одержав мій друг, нічого сказати не можу.
– Давно ти з ним знайомий?
– Давно. Ти, до речі, його теж знаєш.
– Я?!
– Так. Через мене. Це він назвав адресу лікарні, в якій тримали Емму Шанц, дружину Джона Глебба з луїсбурзької резидентури ЦРУ. До речі, тобі пригодилася зустріч з дамою?
– Дуже. Це міняє справу. Я не хочу запитувати, кого представляє твоя людина… Так мені зручніше.
– Правильно, – кивнув Степанов.
– Проте летіти нам доведеться вдвох.
– Я згоден. Хочеш, щоб я допоміг тобі?
– Ти мені будеш потрібен як свідок. Правда, одного свідка мало… За нашими законами має бути два… Давай адресу…
– Умови завдання такі, Юджин, що я можу назвати адресу лише за годину перед тим, як на місці одержу підтвердження…
– Гм, досить складно починати справу, коли головному її учасникові не довіряють, – Кузані пішов на кухоньку, що була в номері Степанова, ввімкнув плитку, поставив воду для кави. – Не можна не вірити співучасникові справи.
– Річ не в тому, вірять чи не вірять. Вони роблять свою справу, я – мою, ти – свою. Повторюю: я знаю місто, де має статися таке, що перешкодить діалогу… А може, взагалі зробити його неможливим, тільки це на телефонна розмова… Остаточну інформацію я одержу або у Відні, або ж у Західному Берліні, – так мені пояснили. Вранці, напередодні цієї справи. Це все, що я можу тобі сказати. І ще повинен попередити: мабуть, без приватного детектива тут не обійдеться, він знадобиться тобі як режисерові.
– Тобі сказали, що справа має якусь причетність до мого майбутнього фільму? – спитав Кузані.
– Так, бо твій фільм має причетність до того, що відбувається тут, у Женеві, та й на нью-йоркській біржі.
– Звідки твій друг знає про мій новий сценарій?
Степанов посміхнувся:
– Він не дикун – газети читає. Я ж тобі перекладав мою кореспонденцію: там я чимало розповів про те, над чим ти зараз працюєш.
Кузані повернувся з кухоньки з двома чашками кави:
– Мені треба порадитися з моїм адвокатом, Дмитре.
– Думаю, цього робити не слід.
– Але ми не ступимо й кроку, не залучивши до справи людину, яка знає закон. Інакше у нас не можна.
– Дуже добре, – мовив Степанов, – і, чесно кажучи, мені це подобається, бо самі ми все більше покладаємося на щастя, – якось воно буде, – а тепер, гадаю, цього робити не слід.
– Не думай, що всі наші адвокати – агенти ЦРУ.
– Я ніколи так не говорив і не писав! Навпаки, писав, хвалив ваших законників, це було… До речі, приватний детектив діє відповідно до закону?
– Очевидно, так… Але я ніколи не звертався до них по допомогу.
– Чи довго оформляють угоду на співробітництво? Кузані повторив:
– Я ніколи до них не звертався. Вважаю за краще виконувати соло. До речі, не німець Вальраф це почав, а я, американець, коли боровся за звільнення вашої Анджели Девіс.
– Вашої, – лагідно виправив його Степанов. – Не нашої, а саме вашої Анджели… Тебе трохи понесло, Юджин.
– Авжеж, понесло! Я маю летіти за свої гроші, а їх у мене, між іншим, дуже мало! Я повинен найняти детектива, а це тобі не повія за п'ятдесят марок, набагато дорожче! Крім того, я не знаю, для чого я встряю в це діло, і що воно собою являє… Ти кажеш «злочин»… Який?. Браухич із фліківського концерну дає ще один хабар людям з партії віце-канцлера Геншера? Це не моя тема, хай собі! Наркомани колективно клянуться спалити весь героїн? Не повірю. «Має причетність до твоєї роботи…» Викрадають нашу ракету? А може, вивозять за «залізну завісу» новий Ф-13?
– Не знаю, – повторив Степанов. – Я сказав тобі про умови. З мене взяли слово, що і и нікому ніколи про це не скажеш. Я таке слово дав. Якщо ти не входиш у цю справу, забудь про пашу розмову.
– Що значить «не входжу»?! – Кузані роздратовано відсунув порожню кофейну чашку. – Не треба поводитись, як імпотент, що довів жінку поцілунками до екстазу, а потім запропонував їй почитати праці філософа Фіхте.
Степанов чомусь образився, хоч збагнув, що ображатися не слід:
– Я ще не імпотент.
– Попрацюєш кілька років, станеш, – пообіцяв Кузані і, розсміявшись, витяг з кишені плоский диктофон. – Мимохіть виникла непогана фраза, треба записати, знадобиться.
– По-російськи кажуть: «Він його вмив». Ти мене непогано вмив, справді по-дружньому…
Через годину вони вилетіли з Женеви…
… Коли принесли сніданок і стюардеса спитала пасажирів, хто що питиме, – ниво, вино, соки, – Кузані відповів:
– Склянку холодної води.
Степанов знову подивився на нього; що з ним сталося за той час, поки мене не було? Змарнів, очі запали, якісь погаслі, хворі, неживі…
– Щось сталося, Юджин? – спитав Степанов.
– Ні, ні, абсолютно нічого, – відповів той, але не стримав зітхання; воно було судорожне, спазм якийсь, а не зітхання.
– Я можу чимось допомогти тобі?
– Ні, Дмитре. Спасибі, – відповів Кузані, пересилюючи себе, сумно всміхнувся. – А втім, можеш: будь ласка, ніколи не давай порад, пов'язаних з моїм особистим життям.
– Погані новини від Стівена?
Кузані поколупав виделкою холодну закуску, але нічого не їв, витяг з кишені сигарети.
– Слухай, – мовив він, – у тебе є якісь сенсаційні матеріали про мафію?
– Чорт його знає… Я ж подорожував по Сіцілії вісім років тому. Але розмотувати клубок треба з Нью-Йорка і кокаїнових плантацій у Парагваї. Потім уже братися за Сіцілію.
– В тебе ніколи не з'являлося бажання, – задумливо спитав Кузані, – застрахуватися на мільйон доларів, увійти до лева в клітку і провести з ним день? Чомусь я певен, що він не кинувся б на мене… Якщо звір ситий, він не нападає на людину, йому ліньки…
Натиснувши на кнопку в кріслі, Кузані відкинув спинку й одвернувся до ілюмінатора.
– Я спробую поспати, добре? – тихо сказав він. – Ніде так не спиться, як у літаку. А ти присунься ближче… Хочу відчувати поряд із собою спину…
Степанов зітхнув:
– Запам'ятай, з розвитком науково-технічної революції функції попа, якому сповідалися, перейшли до лікаря. Йому розказують про себе все, нічого не приховуючи, – він володіє знаннями, які можуть тобі допомогти…
– До чого ти про це?
– Не знаю… Просто спало на думку, от і сказав.
– Добре, – всміхнувся Кузані, – коли повернуся додому, неодмінно піду до невропатолога, ти ж мене на це штовхаєш…
Бюро приватного детектива Ганса Прошке містилося неподалік готелю «Берлін». Його помічник, молодий і трохи екзальтований чоловік (Степанову це дуже не сподобалось; Кузані відмахнувся, шепнувши: «Не звертай уваги, на світі повно психів») провів у невеличкий хол:
– Шеф зараз вийде, сідайте, будь ласка.
На низькому столику, довкруг якого стояли три м'які крісла якогось дивного, темно-малинового кольору, лежали журнали «Поліцист», «Ассосіейшн фор лоу», «Детектив»; західноберлінські газети, підшивка «Інтернешнл геральд трибюн» і «Шпігель».
У Женеві, коли Степанов назвав Кузані приблизну дату і район майбутніх подій, той, за годину перед вильотом, заїхав до приватного детектива Рене Сежо; «Він співробітничав зі мною проти нацистів, які оселилися в швейцарській Асконії в останні місяці війни, чесний хлопець, принаймні особисто я вірю йому», Рене й назвав ім'я Прошке; «Тільки майте на увазі, панове, – сказав він, переводячи погляд із Степанова на Кузані, – Західний Берлін – особливе місто, зі своїм статутом, у них існує ряд обмежень, не відомих нам. Приватні детективи, зокрема, не мають права тримати зброї; і все-таки Прошке міцна людина, нова хвиля, ніяких зв'язків з минулим, у цьому розумінні він чистий».
… Прошке був цілковитою протилежністю своєму помічникові; величезний, недбало одягнений, повільний у рухах, він справляв враження абсолютної флегми; схожий на бездомного художника чи музиканта з дешевенького ресторанчика в привокзальному районі.
– Так, Рене мені дзвонив, дуже радий знайомству, фабулу він виклав досить туманно, розповідайте детально, я уважно слухаю.
– Можливо, це буде пов'язано з операцією розвід-служби, – сказав Кузані й спитав: – У вас американський акцент, жили у Штатах?
– Так, я там учився.
– Де?
– У Збігнєва Бзежинського, в Нью-йоркському університеті, факультет права… Про Бзежинського жартую, я не славіст, але його семінар відвідував, чоловік з головою.
– Цього не можна не визнати в ньому, – погодився Кузані. – Думати вміє…
– Що ви вкладаєте в поняття «розвідслужба»? – поцікавився Прошке. – До речі, повинен попередити, що наша розмова записується…
– Ким? – спитав Кузані.
– Моїм помічником, Францом. Тут так заведено, нічого не вдієш. Я повинен мати виправдувальні документи перед прокуратурою, якщо трапиться якийсь скол.
– Тоді краще поговорити в барі, – сказав Кузані.
– В якому?
– У вашому будинку, поряд з італійським рестораном «Ля Боке».
Прошке всміхнувся:
– Там теж записують. Але не Франц, а дяді з поліції, це значно гірше. Ходімо, – Прошке підвівся, – погуляємо, коли ви вважаєте, що справа така делікатна…
Вони вийшли на вулицю; спека спала, від каналу повіяло прохолодою, листя дерев було вкрите шаром пилу, і тому здавалося, ніби його намалював якийсь неореаліст, – відточеність правди, що наближається до фотографії.
– До речі, я дорогий детектив, – сказав Прошке. – Майте це на увазі. Особливо коли доводиться працювати проти організації. Одна страховка в такій справі коштує не менше тисячі марок.
– Я розумію, – кивнув Кузані. – Спочатку я поясню, що мене цікавить, а потім ви назвете ціну.
– Добре. Валяйте, я слухаю.
– Сьогодні ввечері…
Прошке зупинився, різко обернувся до Кузані:
– Що значить «сьогодні ввечері»? Зараз одинадцята година, вечір ось-ось настане, до справи треба приготуватися…
– Я закінчу, гаразд? – Кузані поліз по сигарети. – Так от, сьогодні ввечері по той бік зонального кордону має дещо статися. Так принаймні вважає мій друг, – він кивнув на Степанова. – До речі, він росіянин, вас це не лякає?
– Червоний? – спитав Прошке.
– Так, – відповів Степанов.
– Професія?
– Літератор.
Прошке посміхнувся:
– А чин по службі?
Кузані зітхнув:
– Генерал. Можна продовжувати? Чи те, що я не вважав за можливе приховати, – маючи на увазі громадянство мого колеги, – якось вплине на ваше рішення?
– Доказуйте до кінця, містер Кузані. Я повинен зрозуміти, чого від мене хочуть. Насамперед умови завдання, рішення потім. Коли б ви попросили мене вистежити вашу коханку, яка спить з приятелем, поки ви заробляєте гроші, я зразу назвав би ціну, – вигідна робота, ніякого риску… Ви ж сказали про операцію якоїсь розвідслужби. Це інша справа. Я життєлюб, розумієте, великий життєлюб…
– Так от, – продовжував Кузані, – в умову завдання входить таке: ви озброюютесь…
– У місті заборонено зберігати збро…
Кузані перепинив його:
– Чого ви такий прудкий? Вислухайте до кінця. Я прекрасно знаю, що ви живете під окупаційним статутом… Ви озброюєтесь телекамерою і знімаєте осіб, які спостерігатимуть у біноклі за подією, що має статися в НДР. Ви також фотографуєте номер машини, на якій ці люди під'їдуть до зонального кордону, це мене надзвичайно цікавить…
– Можливо, там буде не одна машина, – озвався Степанов. – Треба буде простежити маршрут кількох автомобілів.
– Думаю, вони поїдуть в аеропорт, – сказав Кузані. – Мене цікавить фотоматеріал про всіх, хто ввійде з ними… Чи з ним… у контакт. Якщо, звичайно, хтось увійде… Коли контакт відбудеться, я хочу знати, куди поїде людина, яка підходила до них… Чи полетить. Більше того, я хочу, щоб ви і ваш помічник супроводжували цих джентльменів, з'ясували, де вони зупиняться у тому місті, куди їх доставить літак… І стежили за ними доти, поки я не скажу: «Стоп».
– А як ви мені це скажете, хотів би я знати? Полетите разом зі мною й Францом?
– Ні. Я не полечу з вами. Я дам вам свій телефон у готелі «Кемпінський». І чекатиму вашого дзвінка.
– Ви розумієте, скільки може коштувати така операція?
– Думаю, дорого.
– Франц, – Прошке обернувся до свого помічника, який ішов за ним невідступно, – будь ласка, поцікавтесь вечірніми рейсами літаків… Їх, здається, дванадцять… Замовте квитки… На наші імена… на всі рейси.
