Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 21 страниц)
2
… Вимагати від письменника, щоб він відтворював життя точно таким, яким воно є (або ще більше, яким має бути), значить розписуватись у своїй дрімучості; цінність літератури визначається мірою наближення до тенденції, це, по-перше, і створення образу, котрий збуджує довіру в читача, по-друге.
Предмет літератури – не копіювання потоку життя, а вичленення з нього таких колізій, які викликають у читача симпатію або ненависть, спонукають до діяння, або, навпаки, стримують від необдуманого вчинку.
Вигадати «життя» неможливо; «з нічого не буде нічого»; але саме літератор, який одержав інформацію (тобто, який має дар спостереження й аналізу), може створити таку книгу, що часом виявляється концентратом правди, в чомусь навіть більш життєвої, ніж саме життя, адже категорія випадковостей, така типова для людської повсякденності, поступається місцем емоціям, поєднаним з логічною структурою письменника, який живе суттю сьогоднішнього дня…
… Кузані не знав і не міг знати, що у відділі «45-в», який відав у Пентагоні питаннями психологічної війни, справді вивчали можливості створення циклу радіопередач про те, що в Радянському Союзі є чимало людей, які зустрінуть американських десантників, скинутих з літаків «Авіа Корпорейшн», квітами, хлібом і сіллю; крім того, заново досліджувалася справа Пауерса, якого селяни зразу ж відправили у відділення «таємної поліції» під Свердловськом; конструювалися нові пояснення, чому саме місцеві жителі не сховали американця; переглядали списки людей, котрі виїхали на Захід, але до того служили в лавах Радянської Армії; добиралися типажі, вигідні стереотипу громадської думки Штатів; створювались макети фотороботів, – усмішка, чарівність, розкованість, – що їх згодом мали завчити аси реклами, перш ніж виступати на екранах телевізорів із сенсаційними інтерв'ю про стан російського тилу.
Він, Кузані, відчував дещо і це його відчуття виявилось дивовижним наближенням до правди.
Однак, коли він писав епізоди про ситуацію в ЦРУ, пов'язані з ракетним концерном вигаданого Дейвіда Лі, його непрофесіоналізм зіграв з ним кепську штуку: кіноверсія Кузані про те, що Ленглі готується закинути в Росію групу асів розвідки, не стала навіть далеким відображенням правди життя.
В дійсності ж ситуація в ЦРУ склалася зовсім інша, вельми й вельми непроста.
… Коли в Ленглі прийшло перше – після тривалої «консервації» – повідомлення від «Н-52» про кількість ракетних установок у західних районах Радянського Союзу, ЗДРО подзвонив Макгоні, членові ради директорів ракетної корпорації Сема Німа (за сценарієм Кузані – Дейвіда Лі), і запросив його на вечерю; посиділи, з'їли по шматку м'яса, поговорили; о дванадцятій годині ночі Макгоні спішно подзвонив Піму, вибачився за пізній дзвінок: «Я хотів би побачити вас негайно»; зустрілися вночі; «ситуація ускладнилась, Пім; з Москви надійшло повідомлення суперагента, який має доступ до найсекретнішої інформації; удару по нервах американців, запланованого нами, не вийде; росіяни, справді, не мають такої переваги, яка дала б нам змогу розпочати бум у пресі, озброїти сенсаційними фактами делегацію в Женеві, зупинити переговори і, таким чином, одержати в конгресі асигнування на наш проект».
Пім потер долонею обличчя, здвигнув плечима й закурив:
– Жаль… Зрештою, йдеться про долю всієї нашої справи… Треба йти ва-банк… Від кого надійшла інформація?
Макгоні неквапливо відповів:
– Ви ж догадуєтесь… Від ЗДРО… Безпосередній бос мого брата Чарльза, якого ми змогли послати в Женеву… Ви знайомі, чи не так?
Пім, наче й не почув запитання, відрубав:
– Нехай цей самий ЗДРО щось придумає, нехай, нарешті, пустить у хід дані своєї агентури не тільки про те, що в росіян є зараз, а й про те, що вони мають намір зробити… Що їм під силу… Ми не можемо відступати… Ми мусимо злякати світ, від цього залежить майбутнє… Наше з вами майбутнє.
– Але ж ЗДРО не може підтасовувати факти, Сем.
– Я не знаю, що він може, а чого не може, не я хазяїн його підприємства, але я переконаний, що безвихідних ситуацій нема…
– Спонукаєте наших друзів на службовий злочин?
Пім раптом розгнівався, не приховуючи роздратування, запитав:
– Отже, ви впевнені, що росіяни тільки й думають, як дати мир своїм чадам і спустити благовоління на землю?
– Ні, я так не думаю. Але життя привчило мене діяти в рамках правди.
– Послухайте, мій друже… Карл Маркс абсолютно правильно говорив: «Є маленька брехня, є велика брехня, а вже потім іде статистика». Нехай ЗДРО запитує свою людину не так про наявну кількість ракет, як про те, чого можна чекати від Рад. Росіяни, зрештою, знають про наш проект! І не сидять, склавши руки! Мабуть, вони прикидають щось на випадок, коли в Женеві не вдасться домовитись… А далі питання словесної техніки: кількість побудованих ракет, запланованих до будівництва, міркування про те, скільки треба побудувати, якщо… Невже не зрозуміло? Це ж рамки правди! Сміливої правди, я сказав би… Мене влаштують неперевірені дані, Макгоні. І вашого брата в Женеві це мусить задовольнити. Так, саме так, мусить. Мене задовольнить будь-яка інформація, що надійде з того боку, організована в такий спосіб, аби переміг я, а не їхня авіація. – Пім усміхнувся. – На жаль, на пост ЗДРО жоден з членів нашої ради директорів не хоче йти, – оклад у сім разів менший, ніж у нас, по-людськи можна зрозуміти… Я не знаю, як ви, ваш брат, ЗДРО зробите саме те, що треба зробити, а не зробити цього ви просто не маєте права.
– Коли я правильно зрозумів, у нинішній ситуації вас не цікавить правда, Сем? Вам потрібна брехня, вигідна для діла?
– Взагалі – це так, – Пім усміхнувся. – Якщо ставки зроблено, пізно думати про заповіді Біблії.
3
«Москва, Посольство США, резидентові ЦРУ.
Негайно запросіть «Н-52» не тільки про фактично існуючий ракетний арсенал, а й про тенденції випуску нової продукції, і також про те, скільки нових видів міжконтинентальних ракет могло б бути запущено у виробництво, – маючи на увазі можливу ситуацію на женевських переговорах.
ЗДРО».
4
Резидент підсунув Роберту Юрсу шифротелеграму З Ленглі; той прочитав її, спересердя вилаявся:
– Ідіотизм якийсь, я не можу ставити…
– Тсс, Роберт…
Юрс узяв ручку, написав на аркуші паперу: «Центральне розвідувальне управління. Прошу подати конкретні запитання з кожної позиції, яка цікавить нас. Агент зобов'язаний передавати дані, а не ділитися міркуваннями з приводу того, що «повинно бути зроблено, коли…»
Резидент двічі прочитав текст, зробив поправку, яка пом'якшувала топ телеграми (замість слів «агент зобов'язаний передавати дані» написав: «набагато доцільніше, коли ми й надалі одержуватимемо ту інформацію, що становить найсерйозніший стратегічний інтерес, ніж»), і відправив документ шифрувальникам, закінчивши його фразою про те, що «Н-52» – найцінніше джерело секретної інформації, яке треба всіляко оберігати, запускаючи в роботу тільки в екстремальній ситуації; використовувати його, щоб з'ясувати самі лише тенденції, нераціонально; росіяни, особливо такого рівня, як «Н-52», звикли до конкретизації запитання і відповіді…
5
Одержавши цю телеграму з московської резидентур ЗДРО досить довго сидів над нею, потім виїхав з місто, зустрівся, – дотримуючись у повній мірі конспірації, – з головою ракетної корпорації Семом Пімом, а після цього викликав Кемплера, шефа секції «особливого призначення».
– Слухайте, Алек, а де той Пол? Раніше він, мені здається, мав ім'я Анхел?..
– Пол на базі, – відповів Кемплер, – де ж йому ще бути?
– У якому він стані?
– В цілком пристойному… Ми трохи обмежили його в алкоголі, тепер він прийшов до тями.
– Гадаєте, його можна включити в комбінацію?
Кемплер, невеличкий колобок з сяючими очима, немов у сповненої радості дитини, спитав:
– Справа пов'язана з виїздом?
– Ні. З консультацією.
– Звичайно, з російської проблематики?
– Безперечно.
– Можна.
– Ви йому абсолютно вірите?
– Перебіжчикам ніхто абсолютно не вірить. У чому полягатиме його завдання?
– Сьогодні, добре було б до обіду, він має скласти запитальник… Скажімо, на танковий потенціал росіян у Східній Німеччині… Мене цікавить метода його мислення, ясно? Треба, щоб росіянина запитував росіянин, ось у чому заковика. І найбільше мене цікавить, щоб цей самий Анхел склав частину запитань в умовному способі. Не зрозуміли? Поясню. Нас цікавить таке: що зроблять росіяни, коли ми домовимося з ними про якусь угоду, пов'язану з «мірою довір'я» в Центральній Європі… Чи виведуть вони війська, чи почнуть, як завжди, хитрувати? Як? Мене цікавлять насамперед припущення, що грунтуються на думках компетентних керівників, довірчі розмови з тими, хто має виходи, все, що завгодно, тільки не особиста думка агента. Американець ніколи не зрозуміє психології мислення російського агента так, як це зрозуміє саме росіянин… Мене цікавить: як поведуться росіяни, коли, скажімо, переговори про міру довір'я є для них способом виграти час і запустити в серію нові види… танків… Нехай ваш Анхел складе розгорнутий і детальний запитальник. Потягне?
6
… Анхелом був Олексій Босенко, який утік на Захід у 1964 році; під час першої розмови з американськими розвідниками в Берні заявив: «Саме я зустрічався з Лі Харві Освальдом, коли той попросив у Союзі політичного притулку, а Москва йому в цьому відмовила; саме я був тим, хто прийшов до нього в номер, коли він, приголомшений відмовою властей, імітував самогубство у ванні, перерізавши не ту вену»…
Працівники європейської резидентури ЦРУ слухали його з затаєним інтересом, тоді відправили у Вашінгтон, привезли в Ленглі, тиждень допитували, а потім посадили в камеру, де він пробув тринадцять місяців; випустивши, нарешті, з одиночки, йому зробили пластичну операцію на обличчі, вручили нові документи й закинули на базу – ні виїхати вільно, ні знайомих запросити, тотальна ізоляція; так тривало ще півтора року; потім підвели (хлопчик я, чи що, не розумію?) «приятеля», журналіста Джозефа і жінку, яка потім стала дружиною; через багато років дозволили ходити по місту; в невеличкому барі, вночі, коли вирішив «нахлистатися», підійшов рудий хлопець і шепнув: «Я від головного». Босенко неквапливо обернувся і зразу ж запустив у веснянкувате обличчя пляшкою; ти диви, перевірку мені влаштовують, у мене спитали б, як це треба робити; з тугою пригадав Ніколину Гору, освітлені підмосковним сонцем верховіття високих сосен, їхні гладенькі, янтарні стовбури; щодалі, то виразніше відчував смак шашлику, який смажили на вогні, зібравшись компанією в неділю на березі Москви-ріки; коли гуляли, то гуляли від душі, не так, як тут, один видав, три у думці; ех, життя, життя, от уже воістину не знаємо, що робимо.
Босенко добре розумів, що «дружина» пише про нього кожного тижня рапорти, передаючи їх контакту кожної п'ятниці, коли виїжджала до міста робити покупки; Джозеф був не журналістом, а невропатологом із спецгрупи ЦРУ, намагався скласти точний психологічний портрет перебіжчика; пиши, пиши, рило, чорта з два ти мене зрозумієш; пив тепер щодня; похмелятися вранці дружина не дозволяла відтоді, як почалося безсоння; смоктав тільки перед обідом, та й то їхній паршивий хайбол; ех, скляночку б столичної, – грець із ним, нехай і без закрутки, але свого б, рідного, яке холодить, бадьорить і відтягує… Помалу прийшло страшне відчуття настирливої і самотньої присутності на чужому святі: люди навколо мандрували, веселилися, розкуті, міцні, впевнені в собі, а він був маленьким прохачем у величезній приймальні, де навіть секретарки немає, – автомат-робот, що розмовляє байдужим, нелюдським, скрегітливим голосом: «Вуд ю пліз сіт даун енд вейт а літтл біт»…[9]9
Будь ласка, сідайте й почекайте трохи (англ.).
[Закрыть] А чого чекати? Поїзд пішов, промайнув на сліпій швидкості всі станції з милими серцю назвами, назад не повернеш… До дружини відчував гостру ненависть, коли вона вночі шепотіла: «До ю вонт ту мейк лав віз мі?»[10]10
Хочеш робити зі мною любов? (Англ.).
[Закрыть] Господи, не так це треба говорити! Любов не робота, хіба слово «робити» пасує до неї?!
Імена й прізвища йому міняли досить часто, перекидали з бази на базу, безіменний мандрівник, у якому кожен бачить іноземця; боже мій, який же гіркий хліб на чужині…
Коли стало зовсім погано, журналіст, котрий не залишав його ні на один день, завів розмову про князя Курбського: «Тільки кати Грозного називали його вчинок зрадою, насправді істинне подвижництво, боротьба за Русь, за те, щоб дати їй, багатостраждальній, справедливість і закон».
– Курбського поляки зробили командуючим, – сказав тоді Босенко. – А мене?
Почали доручати роботу, пов'язану з консультаціями; відразу зрозумів, що це об'їдки, триває перевірка; чужинець він і є чужинець; потім запросили прочитати лекцію десятьом бовдурам; контакту не вийшло, хоч люди тут виховані, такту навчені з дитинства, в очі нічого прикрого не кажуть, просто перестають спілкуватись, якщо не припав до душі.
Поскаржився, що не знає країни; «хочу подивитися Америку»; це питання досить довго обговорювалося в керівника управління, потім виділили двох супровідників; у Сан-Франціско відчув такий жах – навіть дух перехопило: два молоді негри тричі обігнали його автомобіль; машинально сховав голову під щиток, добре при цьому розуміючи: коли вдарять із автомата, щиток не врятує, знесе череп запросто, розкидає мозок по салону, оздобленому м'якою червоною шкірою; відтоді став пити ще більше; двічі запропонували переглянути запис розмови з перебіжчиками. Боровся із спокусою: нехай ці молодики посидять, як я, у підвалі, при сліпучому світлі прожектора, нехай поводять їх на допити; але, побоюючись, що може засвітитись, ухилився від прямої відповіді; американці посміялися, поплескали його по плечу: «Ви тепер живете у вільній країні, не бійтеся висловлювати свою думку відверто, це вам не Росія, де треба контролювати кожне слово».
… Кемплерові зрадів; той крив на всі заставки Ленглі, обзивав шефів безголовими бюрократами; якось пожартував: «Скажіть, до кого звернутися, втечу в Москву, отам мене повинні оцінити, правда ж?!»
Із запитальником Босенко працював захоплено; поцікавився, чи надійна людина, яка має відповісти на все те, про що запитує, – танки, самохідки і таке інше…
– Німецький полковник, – відповів Кемплер, – досить компетентний, учився в Москві, дружина – росіянка.
Босенко посміхнувся:
– Ну, тоді я поставлю так запитання, щоб німець ві повідав, а не росіянин. Скільки можна зі мною темнити.
– Якби не був таким розумним, не темнили б, – несподівано жорстко відповів Кемплер. – Людина з ваш вправністю могла б багато чого добитися вдома, якого біса полізли в наше болото?!
Сказав це не випадково; за багато років у Босенка нагромадилася достатня інформація; вичислили, що особливо добре він працює, коли ображений, – якась форма самоствердження.
7
… Після того, як запитальник був готовий, ЗДРО запросив до себе Лайджеста, – той свого часу вивчав усі зв'язки Пеньковського.
– Слухайте, Джо, називаючи «Н-52» надзвичайно перспективною людиною з оточення полковника, ви базувалися на розмовах з ним самим? Чи на його інформації?
– Ні, насамперед на усній інформації Олега Володимировича… Він назвав мені «Н-52» у Лондоні, після вечері…
– Чи не хочете згадати подробиці?
– Є запис нашої розмови. Я фіксував усі розмови з Олегом Пеньковським; щоб потім було легше налагоджувати перевірку його інформації…
– Ви йому не до кінця вірили? – з якоюсь затаєною тугою спитав ЗДРО; його круглі карі очі були сумні, обличчя бліде, вкрите зморшками, – такі персонажі, як правило, грають образи добрих і справедливих сищиків з кримінальної поліції, один проти всіх, пістолета не носить, логік, відчуває злочинця й ламає його під час фінальної розмови. – Ви не вірили Пеньковському, – повторив він, тепер уже не запитливо, а жорстко, стверджуючи свою правоту..
– Признатися, було так, – не поспішаючи, немов заперечуючи самому собі, відповів Дайджест. – Я й зараз не до кінця певен, що його розстріляли… Могли поставити хороший спектакль, щоб підтвердити передану нам через нього дезинформацію…
– Тоді і «Н-52» може виявитися каналом дезинформації?
– Може. Я не вірю росіянам. Вони не прогадають.
– Але ж дані «Н-52» збігаються з тими даними, які одержує НСА[11]11
НСА – Національне агентство безпеки США.
[Закрыть], Джо. Це не агентурна розвідка, а техніка, тут не придумаєш… І ці дані не на нашу користь.
Лайджест знову знизав плечима:
– Я висловлюю свою точку зору, може, я помиляюсь, мені важко переступити через себе… Що ж до подробиць, не зафіксованих у запису… Хай йому чорт, це нелегко переказати… Буває одна гримаса говорить більше, ніж розгорнута шифротелеграма… Коли Пеньковський сказав, що містер Кульков пройнятий спопеляючою пристрастю скакати по сходах угору, хапаючись не за поручні, а за імена, він так посміхнувся, така гама почуттів була у цій посмішці… Росіяни надзвичайно багатозначні в міміці… Це тільки наші «кремленологи» називають їх скованими… Дурниці… Треба тільки збагнути їх, уміти вдивлятися в їхні очі, вичисляти смисл мовчання або ж манеру всміхатися… Найкращі міми світу, повірте слову…
– «Спопеляюча пристрасть скакати по сходах, хапаючись за імена», – замислено повторив ЗДРО. – Знаєте, в цьому справді характер людини… Мабуть, «Н-52» образиться, коли його підштовхнути до моделі відповіді?
– Чому? Навпаки. Він охоче висловить свою думку, якщо зрозуміє, чого ми від нього ждемо.
– Що ви маєте на увазі? – насторожився ЗДРО. – Ми ждемо від нього того самого, що й раніше: об'єктивної інформації…
Лайджест зітхнув:
– Бос, іноді я відчуваю смертельну втому від того, що ми все хитруємо, знаючи, що кожен добре розуміє цю Затаєну хитрість, – кожен проти кожного… Словом: не бійтеся підказати «Н-52» те, що хочете почути. Він правильно зрозуміє вас. Тільки заспокойте його патетикою. Росіяни дуже високо цінять затаєний смисл слова… «Чи правильно ми зрозуміли вас, дорогий друже, що Кремль не зупиниться ні перед якими заходами, щоб, – на випадок різкого охолодження американо-радянських відносин, які пов'язані з «оборонною стратегічною ініціативою», – добитися негайної й страхітливої переваги, кинувши на це всі свої резерви?» Таке формулювання він прийме, повірте… Я ж старий, я знаю, бос, що вам потрібно… Хитруйте з молодими та з начальниками, а мене тримайте за союзника. Я ночами думаю, як улаштуватися, коли вийду на пенсію… Мені стало скучно приїжджати на роботу кожного ранку, бос… Остеохондроз, пієлонефрит, та й до того ж не бачу реальних результатів… А я американець, справжній американець, я працюю з радістю тільки тоді, коли є видимі результати… Росія – це болото, яке засмокче всіх нас… Вони ірреальні, нічого в нас з ними не вийде, повірте слову, бос…
«Ну й спритний чоловік, чи не так?!»
Під час перерви Кульков не попросив секретаря замовити йому обід у кабінет, а подався в сусіднє кафе, взяв салат і сосиски, підійшов до телефону-автомата і, перевірившись, тричі набрав той самий помер – Юрса, звичайно; це означало, чого й треба було чекати: «конче потрібен негайний зв'язок».
… Славін терпіти не міг свого великого, начальницького стола в кабінеті, що вирізнявся якоюсь дивною п'ятикутною формою; «Він у всьому оригінал, – кепкували ті, хто не дуже прихильно ставився до полковника, – навіть кабінет собі вибрав унікальний, не такий, як у інших… Єдину фотографію тримає в книжковій шафі, неначе виклик; подруга Ірина; як можна зустрічатися з жінкою сім років і досі не оформити стосунків? Нічого собі виховна робота з молодими співробітниками».
Славін, звичайно, знав про це, посміювався собі й попросив Едика, давнього приятеля з Тбілісі, ще збільшити портрет Ірини: «Все прекрасне, – погодься. Ірочка – сама чарівність, – сприяє натхненню і є найдійовіший побудник роботи!»
Працював він, як правило, в кутку кабінету, біля телевізора, де стояли невеликий столик ручної роботи й старовинне низьке шкіряне крісло; якось він сказав Груздеву: «Як-не-як, а по материній лінії я наполовину вірменин, мабуть, тому й відчуваю завжди пристрасть до низьких і м'яких меблів».
Саме тут він і влаштувався (подзвонивши перед цим у Піцунду, аби дізнатися, яким рейсом Ірина повертається з півдня), щоб попрацювати з папкою, яку передав йому Сергієнко. Той, як і досі, весь час тримав у полі зору два аспекти однієї, як йому здавалося, проблеми: найтонші нюанси на переговорах про обмеження в Женеві і при цьому копав Пеньковського, всі його зв'язки, особливо московські, паризькі й лондонські, було вже опрацьовано досконально, заново вивчено й ще раз перевірено, методику зв'язку з британською розвідкою і ЦРУ – також; Сергієнко намагався – Славін зрозумів це з його обачних поміток олівцем на копії справи – знайти в показаннях Пеньковського і в усіх свідків, яких допитували, бодай натяки на імена, дружні клички, ласкаві прізвиська, а може, й прізвища, що їх якимось чином обминули в попередніх дослідженнях; Сергієнко виходив з цілком логічної схеми: якщо професора Іванова в науковий центр рекомендував, зокрема, Пеньковський, а Іванов здавна дружив з Кульковим, то виникало питання, на яке необхідно було мати абсолютно точну відповідь: чи не перехрещувалися раніше дороги цих людей? А коли так, то коли? Де? На якому грунті?
Славін відкрив папку, до якої було пришпилено записочку Сергієнка: «Подивіться, цікаво, добре було б і в цьому матеріалі постаратися ще й ще раз пошукати зв'язки. Генерал Васильєв чекає Вашого дзвінка».
Запитання: Зустрічаючись із приятелями й товаришами по чарці, ви використовували можливість дізнаватися про секретні й військові таємниці?
Пеньковський: Так.
Запитання: Ви їх запитували?
Пеньковський: Ні, вони самі сп'яну вибовкували.
Запитання: Ви сказали, що у вас були товариші по чарці. Це ваші постійні друзі чи випадкові люди, яких ви зустрічали тільки в ресторанах?
Пеньковський: У мене не було справжніх, близьких друзів з великої літери, бо якби вони були, то я міг би проговоритися: в порядку поради, допомоги… А ті, хто до мене звертався з якимись проханнями, і я з радістю їх виконував, були не проти розпити зі мною пляшку коньяку з лимоном.
Запитання: А хто платив?
Пеньковський: Коли ініціатива належала мені, платив я. Коли мене запрошували, то платив той, хто запрошував. Чи платили разом. Я не був обмежений у коштах. Тому, коли розвідники прислали гроші, вони мене цим образили.
Запитання: Виходить, ви працювали на англійську й американську розвідки безкорисливо?
Пеньковський: Я знав, що мій труд вони оцінюють дуже високо. Якби я сказав, ніби все те я робив безкорисливо, це була б брехня. Я знав, що там кладуть на мій рахунок на майбутнє, і, коли буде потрібно, я зможу одержати за все, але за півтора року мого злочинного зв'язку з ними я від них грошей не одержував. Мені прислали три тисячі карбованців, я сказав про це щиро, хоч міг би й промовчати.
Запитання: Скажіть, якісь речі ви одержували з-за кордону?
Пеньковський: З-за кордону я не одержував речей, їх мені привозив Гревілл Вінн на моє прохання. За ці речі я з ним завжди розраховувався, не хотів бути у нього в боргу, бо він людина бізнесу, та й чого це він має купувати мені за свої гроші?
Запитання: Чи не була це плата за послуги?
Пеньковський: Ні, не була. Гревілл Вінн ніколи ніяких цінних подарунків мені не привозив, а привозив лише різні дрібнички – сигарети, віскі, пластинки.
Славін довго вчитувався в кожне слово, не те, що у фразу; якось Степанов сказав йому: «Старий, твоя вірменськість помітна саме в тому, як ти читаєш; предки по материній лінії, мабуть, носили землю в мішках на каміння в горах, щоб насипати собі поле. Все це, звичайно, чудово, але, читаючи так оповідання або роман, чи не вихолощуєш ти думку, закладену в словах письменника, поступово замінюючи її своєю? Чи не нав'язуєш ти себе тій літературі, яку читаєш?» – «Навряд, – подумавши, відповів Славін. – Та й потім література – це одне, а робота – зовсім інше. Я від народження досить довірлива людина і цю свою властивість, чесно кажучи, ціню. Але служба в контррозвідці привчила мене перевіряти значення кожного слова, – а за словом стоїть не хтось там, а людина, – і тільки після цього приймати рішення, яке відмінити неможливо».
Славін підвівся, підійшов до телефону, набрав номер генерала Васильєва, – жива енциклопедія; про Пеньковського знав усе, як-не-як вів його справу.
– Олександре Васильовичу, це Славін…
– Нарешті, – всміхнувся той, – Сергієнко вже тричі дзвонив, жду не діждуся.
– Але ж до вас непідготовленим приходити страшно, – в тон йому відповів Славін, – гам – і немає полковника! Я вважаю, треба самому вивчити все, що можна… Хоч однаково без вас я так нічого до кінця й не зрозумію.
– Годі тобі, – зітхнув Васильєв, – усе зрозумієш чудово й без мене. Коли приїдеш?
– Мені хотілося б ще раз прочитати фрагмент промови захисника Апраксіна… І показання свідків…
– Ти із свідків почни, Віталію, – сказав Васильєв. – А я тут іще пометикую, що тобі може знадобитися.
– Спасибі, Сашо, – відповів Славін, сам на сам він називав Васильєва на «ти», дуже симпатизуючи цій людині; він чого заслуговував…
Славін повернувся до столика й почав заново перечитувати допити свідків, повільно водячи гостро відточеним грифелем по рядках; подекуди ставив крапки на полях, помітні лише йому самому.
Головуючий: Ви знаєте Пеньковського?
Свідок Рудовський: Так.
Головуючий: Які у вас були з ним стосунки?
Свідок Рудовський: Нормальні.
Головуючий: Підсудний Пеньковський, ви знаєте свідка?
Пеньковський: Так, свідка Рудовського я знаю.
Головуючий: Які у вас стосунки?
Пеньковський: Стосунки з ним були нормальні.
Головуючий: Свідок Рудовський, що вам відомо у справі Пеньковського? Розкажіть суду.
Свідок Рудовський: На підтвердження свідчень, які я дав на попередньому слідстві, можу додатково показати, що познайомився з Пеньковський років десять тому. Познайомив мене з ним мій приятель Фінкельштейн Володимир Якович, який відрекомендував Пеньковського своїм земляком, уродженцем Орджонікідзе. Зустрічався з Пеньковський переважно в компаніях. А бувало так, що не бачив Пеньковського рік, а то й більше. Зустрічалися ми на стадіоні, в кафе, в ресторанах, ходили в театри. Здебільшого Пеньковського я бачив тільки вечорами. Я знав: Пеньковський виїжджає за кордон, тому вважав, що він людина перевірена, і ніяких підозрінь до нього в мене не було. Хоч тепер багато хто говорить: «Його фізіономія мені не подобається» та інше. А один знайомий каже: мовляв, він знав, що Пеньковський не читав навіть газет. Я цього не знав і не помічав.
Влітку минулого року Пеньковський звернувся до мене з проханням: чи не можу я звільнитися під кінець дня, щоб на автомашині підвезти з аеродрому одну потрібну людину, його приятеля, який працює в нашому посольстві в Лондоні. Без особливого ентузіазму я все-таки погодився поїхати, і ми подалися в Шереметьєво. Мене це не здивувало: я бачив, як Пеньковський працював з японською делегацією і зустрічав інші делегації біля під'їздів. Коли ми приїхали на аеродром у Шереметьєво, він пішов зустрічати, а я лишився в автомашині, навіть не уявляючи, кого везтиму. Невдовзі Пеньковський підійшов до мене разом з громадянином, якого я раніше не бачив. Пеньковський сказав: «Це наш друг. Ти не заперечуватимеш, якщо ми його підвеземо?» Вони сіли ззаду в машину, я був за кермом, і ми рушили до готелю «Україна».
Головуючий: А хто був цей друг?
Свідок Рудовський: Як тепер з'ясовується, це був Вінн. Я його ніколи не бачив, і Пеньковський мене з ним не знайомив. Коли ми їхали в машині, Пеньковський і Вінн розмовляли англійською мовою. Зрідка Пеньковський перекладав мені те, про що вони говорили: наприклад, яка в Лондоні зараз погода. Взагалі, Пеньковський намагався показати, що тримає мене в курсі їхньої розмови.
Головуючий: Вінн подякував вам за те, що ви його зустріли?
Свідок Рудовський: Я попросив Пеньковського спитати Війна, як він доїхав у моїй старенькій машині. Вінн відповів, що доїхав добре, залишив мені пачку чи дві сигарет як презент. Після того як Пеньковський вийшов з готелю, ми поїхали до його будинку. Пеньковський сказав, що це наш працівник, потрібна людина. Я здивувався: як англієць може бути нашим працівником!
Головуючий: Розкажіть про ваші зустрічі з Пеньковський.
Свідок Рудовський: З Пеньковським ми зустрічалися в різний час, але, як я вже сказав, здебільшого ввечері. Були з ним у кафе, в ресторанах, часто разом обідали. Пеньковському дзвонити було марно, дзвонив він сам або мені на роботу, або моєму приятелю, і ми зустрічались. Іноді просто гуляли по вулиці, заходили в ресторан чи кафе пообідати після робочого дня. Ніяких розмов антирадянського характеру в мене з ним і з моїми друзями не було. Ніяких підозрінь і ніяких сумнівів щодо Пеньковського не виникало. Я познайомив Пеньковського з подругою моєї приятельки Галиною. Пеньковський в неї закохався. Принаймні вони часто зустрічались; вона не знала ні домашнього, ні службового телефону Пеньковського, і мій домашній телефон був немовби зв'язковим пунктом між ними.
Головуючий: Комутатором?
Свідок Рудовський: Так, комутатором. Галя дзвонила мені й запитувала, чи не дзвонив Олег; Пеньковський теж дзвонив мені і просив передати Галі, коли він зустрінеться з нею. Це, можливо, було три-чотири, а може, й п'ять разів. Галя працювала недалеко від ресторану «Баку», і під час обідньої перерви Пеньковський кілька разів просив мене зустрітися з Галею і ввійти з нею до ресторану, бо йому, мовляв, незручно це робити: він одружений, а я розлучений. Я під'їжджав до ресторану, зустрічався з Галею і заходив з нею в ресторан, де вже за столиком сидів Пеньковський. Оскільки це була обідня перерва, то все обходилося без будь-яких випивок. Після обіду я проводжав її до місця роботи. Приходив він з нею разів зо два до мене в гості.
Ще я зустрічав з Пеньковським жінку, яку звали Ліда. Пеньковський сказав, що вона дуже добре й уважно до нього ставилася в госпіталі, які стосунки були з цією Лідою – мені невідомо.
Були ще дві жінки, з якими Пеньковський мене познайомив. Це дружини військовослужбовців – Зоя і Тамара. З ними раз чи двічі ми зустрічалися на квартирі в Зої. Потім я сам зустрічався з Тамарою, а чи зустрічався Пеньковський ще із Зоєю – про це я не знаю.
Ще один випадок. Якось із друзями ми були на футболі. Пеньковський сказав, що чекатиме нас із дівчиною в готелі. Після футболу ми зайшли в ресторан, і справді там сидів з дівчиною Пеньковський; імені й прізвища її не знаю; він сказав, що це секретарка начальника управління чи відділу, де він працює. Невдовзі він з нею пішов. Які стосунки в нього були з цією дівчиною – мені також невідомо.
Головуючий: Прошу відповісти на запитання народного засідателя генерал-майора Марасанова.
Народний засідатель Марасанов: Чи часто ви бували в ресторанах разом з Пеньковським?
Свідок Рудовський: Починаючи з весни шістдесят другого року разів два-три на місяць.
Народний засідатель Марасанов: Хто оплачував рахунки?
Свідок Рудовський: Частіше платив він, бо казав, що більше за нас одержує. Коли ми ходили з Галею, то він запрошував і платив.
Народний засідатель Марасанов: А ви завжди ходили з жінками?
Свідок Рудовський: Ні, здебільшого ми зустрічалися в ресторані без жінок.
Народний засідатель Марасанов: Крім ресторанів, де ще Пеньковський зустрічався з Галею?
Свідок Рудовський: Раз чи двічі він був з нею в мене дома.
Народний засідатель Марасанов: Що, ваша квартир була місцем побачень для Пеньковського?
Свідок Рудовський: Вони були один раз чи два рази.
Народний засідатель Марасанов: Вам відомо, які подарунки Пеньковський робив знайомим жінкам?
Свідок Рудовський: Якось я навіть іронізував з цього приводу. Мене дивувало, що він балує Галю. Він подарував їй туфлі, годинник, кофточку і просив її не говорити про це нам, щоб ми не сміялися з нього. Вона сказала одній дівчині, і ми від неї дізналися про цс.
Народний засідатель Марасанов: А вам особисто Пеньковський нічого не дарував?
Свідок Рудовський: З дрібних сувенірів – гаманець, ремінчик для годинника, запальничку, брелок для ключа, флакон туалетної води.
Народний засідатель Марасанов: Як я зрозумів, ви добре знали Пеньковського, дуже довго дружили з ним, випивали разом. Чи не можете сказати суду, яке коло інтересів Пеньковського?
Свідок Рудовський: На попередньому слідстві я висловлював свою думку. Зараз, після цієї страшної події, всі дізнались, що це за людина, а тоді я не міг навіть думати про це. Якихось особливих ненормальностей у. Його поведінці не помічав. Коли ми зустрічалися, він за межі розмов побутового, гастрономічного характеру не виходив. Не виявляв інтересу ні до літератури, ні до музики, ні до мистецтва.
Народний засідатель Марасанов: У мене немає запитань.
Головуючий: Товаришу прокурор, у вас є запитання до свідка Рудовського?
Прокурор: Так. Свідок Рудовський, скажіть, будь ласка, що це був за вечір чи вечоринка, коли замість бокалів пили з туфель коханих дам?
Свідок Рудовський: Був такий випадок, коли в день народження одного мого приятеля ми разом з Пеньковський і його дамою були в Парку культури, в ресторані «Поплавок». Я був без дами, і мені не довелося пити з туфлі. Може, щоб показати свою любов до дами, а може, так заведено на Заході, але справді Пеньковський налив із пляшки вино в туфлю і випив.
Прокурор: На які теми велися розмови у ваших компаніях?
Свідок Рудовський: Найбільше Пеньковський любив говорити про смажений шматок м'яса… «От чудово було підсмажене м'ясо, з кров'ю…» і так далі.
Прокурор: Можна зробити висновок, що його тільки й цікавило, як би смачніше попоїсти, випити, закусити? Ну, а знайомства з дамами?
Свідок Рудовський: Про знайомства з дамами я не можу так говорити. Що стосується його розмов, то повинен сказати: він у наших очах був на важливій, відповідальній роботі, був зв'язаний з іноземцями і тому розмовляти багато про що просто не мав права. І ми вважали, що хоч-не-хоч, а всі розмови він зводив до чисто гастрономічних, побутових інтересів.
Прокурор: У мене немає більше запитань до свідка.
Головуючий: Підсудний Пеньковський, ви маєте щось сказати з приводу показань свідка Рудовського?
Пеньковський: Рудовський правильно показав про час нашого знайомства. Але хочу сказати суду, що факт зустрічі Рудовського з Вінном викладено неточно. Війн привіз сигарети мені, а Рудовському одну пачку сигарет дав я. Рудовського з Вінном я не знайомив, тому що не вважав за потрібне. Я його не знайомив ні біля машини, ні біля готелю, і Рудовський Вінна більше ніколи не бачив. Про Вінна я Рудовському сказав, що він– співробітник радянського посольства в Лондоні, бо й радянські громадяни працюють у різних іноземних посольствах.
Головуючий: Підсудний Пеньковський, навіщо ви обдурили Рудовського?
Пеньковський: Так, тоді я справді його обдурив.
Головуючий: Ви хотіли використати машину Рудовського для неофіційної зустрічі Вінна?
Пеньковський: Так. Що стосується відвідування кафе, ресторанів, квартир наших спільних знайомих, Рудовський показав правильно. Ці зустрічі були, якщо можна так сказати, в ресторанній обстановці й не викликали бажання розмовляти про справи.
Головуючий: Підсудний Вінн, чи знайомив Пеньковський вас із свідком Рудовським?
Вінн: Ні, ваша честь.
Головуючий: Ви знаєте його тільки як водія, який підвозив вас?
Вінн: Так, я нечітко його пригадую, в моїй пам'яті не закарбувалися точні деталі його зовнішності, бо він тоді сидів за кермом машини.
Головуючий: Товаришу комендант, запросіть до залу засідання свідка Фінкельштейна… Прошу, свідок Фінкельштейн, показати, що вам відомо в зв'язку зі справою Пеньковського?
Фінкельштейн: Я познайомився з Пеньковським у п'ятдесят першому чи п'ятдесят другому році, точно не пригадую. Познайомив мене з ним мій товариш по школі в Орджонікідзе, де я вчився. Виявилося, що ми з Пеньковським земляки, жили в одному місті, в один і той же час, правда, вчилися в різних школах.
На цьому грунті, на грунті спогадів про рідне місто, про дні дитинства, про якихось спільних приятелів і відбулося наше знайомство. Воно тривало до найостаннішого моменту протягом усіх цих років. Коли ми познайомилися, Пеньковський був полковником, потім працював у Держкомітеті по координації науково-дослідних робіт. Часто, як мені відомо зі слів Пеньковського, він виїздив за кордон. Тому в наших зустрічах були тривалі перерви. Він мав звичку дзвонити й запитувати, як там Ігор Павлович або хтось іще із знайомих, «якщо вільні, давайте зустрінемось». Зустрічалися ми з Пеньковським у різний час, а найчастіше на стадіоні, коли проходили футбольні змагання. Ми дивилися спортивні змагання, ходили в кіно, в театри, обідали в ресторанах, сиділи в кафе. Я взагалі не п'ю, чи точніше, п'ю дуже мало і не бачив, щоб Пеньковський багато пив. Я запевняю, що в нашому товаристві він випивав не більше ста грамів міцних напоїв, а потім переходив на сухі вина. Ми ще кепкували з нього. Він пояснював це тим, що поспішає, що в нього справи. Все його життя було розписане по годинах: він завжди кудись поспішав. Повертаючись з-за кордону, Пеньковський привозив сувеніри: запальнички, брелоки і нікудишні дрібнички, які щедро дарував на моїх очах усім своїм знайомим. У Пеньковського було широке коло знайомств, як він казав, і я в цьому впевнився, бо часто на вулиці зустрічались якісь люди, з котрими він вітався. Причому це було коло найрізноманітніших осіб.
Славін підвівся, походив по кабінету, зробив кілька гімнастичних вправ; завжди, щоранку, бігав десять кілометрів, а в останні дні припинив це, – не було часу, тому ломило в попереку.
