Текст книги "Міжконтинентальний вузол"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)

– Стануть? – перепитав Славін. – Чи відомі?

– Будь-яка відповідь на це запитання тепер носить непередбачений характер, Віталію Всеволодовичу.

– Хай буде так. Мені особливо добре думається, коли співрозмовник висуває міркування, протилежні моїм.

Груздєв сумно подивився на сигарету, яку крутив у пальцях (Славін не курив), і сказав:

– Коли вважати, що передачі розвідцентру ЦРУ невстановленому агентові почалися тиждень тому і їхня інтенсивність щодень зростає, значить, у Ленглі дуже поспішають. Це перша позиція. Весь цей тиждень наради в тих міністерствах, які відвідував Кульков, закінчувалися пізно ввечері, об одинадцятій. У вівторок і в четвер Кульков повернувся додому близько дванадцятої, супроводжував академіка Криловського на об'єкти… Можна припустити, що обмін інформацією було призначено на один з цих днів, але Кульков не міг узяти в Сокольниках контейнера, – через це зчинилася деяка паніка в стані наших підопічних, – виймання в Сокольниках контейнера людьми Юрса, що супроводжувалося одночасним викидом трьох машин розвідки з будинку посольства. Така друга позиція. Але третя позиція виявилася для нас програшною: колеги з ЦРУ все-таки змогли закласти контейнер, а їхній агент цей контейнер одержав…

– Я не назвав би цю позицію програшною, – заперечив Славін. – Вважаю, навпаки: завдяки тому, що ми попрацювали над закладеним у контейнері, в обіг вийшла мічена купюра. Ми натрапили на слід: від Іванова до Кулькова. Якщо ми зберемо неспростовні докази, що Кульков не здавав у банк карбованців чи дрібних грошей, – Славін усміхнувся, – міняючи їх на престижний стольник, – я й такого не маю права виключити, – якщо йому не позичив хтось цієї асигнації напередодні партії в преферанс у професора Іванова, тоді ми взяли бога за бороду.

Груздєв лагідно всміхнувся:

– У бога не було бороди, ледь вуса намічалися. Придивившись до справжнього іконопису, ви переконаєтесь: це прислів'я носить трохи богохульний характер…

– Зауваження прийняв, – погодився Славін. – Богохульствувати недобре. Вношу пропозицію: ваші люди знаходять усіх тих, з ким життя зводило Кулькова за останні двадцять, а то й двадцять п'ять років. Я назвав цей відрізок часу не випадково, бо Сергієнко сказав мені: коли слідчий Васильєв допитував інженера Ножкова, що проходив як свідок у справі Пеньковського, той згадав якогось Гену, котрий двічі грав у преферанс разом з полковником під час відпочинку в Сочі. «Молодий хлопець, здається, москвич, дуже ввічливий, прізвище мені невідоме». От і все. Пеньковський на допитах про цього Гену нічого не показав: «Мене оточувала тьма людей під час відпустки». І Гена тоді повис. Гена – це Геннадій, хіба не так? Якщо ваш підрозділ зіставить дати відпусток полковника Пеньковського з відпустками Кулькова, прогляне в Сочі прізвища всіх тих, хто відпочивав тоді разом з Голубом, ми, думаю, зможемо внести кілька додаткових штрихів у портрет Геннадія Олександровича. Ви згодні?

– Діло гаряче, Віталію Всеволодовичу, а завдання, яке ви ставите, забере дуже багато часу.

– А я вам дуже багато часу не даю. Я вам даю два дні. І не більше.

У двері постукали.

– Зайнятий, – роздратовано кинув Славін. – Трохи пізніше, будь ласка!

– Віталію Всеволодовичу, – благальним голосом сказала секретарка Людочка, – генерал Шумяков дзвонить по вече, нагальна справа. – Славін схопився з крісла, як хлопчисько, вибіг у приймальню, – коли проводив оперативні наради, всі телефони перемикав на секретаріат, – узяв трубку:

– Слухаю, Олексію Карповичу!

– Я вже на місці, отже, все гаразд, – сказав Шумяков, трохи покашлюючи, – дзвінків від особи, що нас цікавить, не було, а прізвище лікаря, цього гомеопата, в якого починав гроші той, про кого йшла мова, я згадав: Бензелєв Микола Васильович…

З Женеви від нашого спеціального кореспондента

«Переговори йдуть за зачиненими дверима; бріфінги, що їх проводять представники делегацій, відзначаються коректною стриманістю; інформація досить відносна, хоч інтерес до результатів зустрічі надзвичайно високий: коли ж пощастить підписати угоду, – крім того, що мирні і плузі промисловості дістануть багатомільярдну дотацію, по космічні й ракетні програми за дуже приблизними підрахунками коштують нині не мільярди, а трильйони доларів, – це серйозно сприятиме зустрічі влітку лідерів Радянського Союзу і Сполучених Штатів.

Оскільки члени делегацій обмежуються усмішливими відповідями, зміст яких має обтічний характер, журналісти влаштовують свої бріфінги в барі Палацу Націй, який пам'ятає Литвинова й Чемберлена, Деладьє й Геббельса, котрий прибув сюди, щоб оголосити про вихід рейху з Ліги Націй; тут, у сільському безгомінні міста на березі озера, яке вражає своєю казковою мальовничістю, завжди чути тривожну пам'ять середини двадцятого століття.

Думки преси часом кардинально протилежні, але їх визначає неприхована позиційність.

… Мого співрозмовника звуть Юджин Кузані; десять років тому в прес-клубі Вашінгтона я розмовляв з одним провідним репортером столичної газети; він розповів про те, як йому самому довелося зазнати нацистського полону; обличчя американського колеги було сумне, очі іноді завмирали, немов не могли відірватися від чогось, що не можна забути; «тільки не пишіть мого прізвища, не треба», – сказав він мені тоді; це був урок: відтоді я завжди запитую співрозмовника, чи можу назвати його; Кузані відповів:

– Повинен.

Ми знайомі не перший рік: Кузані насамперед кінематографіст; його документальні кінострічки добре знають на Заході, – різкість монтажу, сплав ігрового кіно з хронікою, литий дикторський текст, сенсаційність теми забезпечили його фільмам широку популярність; одні підносять Його стиль, інші піддають остракізму; що ж, це краще, ніж замовчувати.

Зараз Юджин Кузані закінчує підготовку до зйомок нової картини, присвяченої зіткненню двох концепцій, персоніфікованих у вигаданих образах керівників ракетної й літакобудівної корпорацій – «Дейвіда Лі» і «Сема Пітера Джонса».

– Я досить довго вивчав нашу пресу, – розповідає він. – Найбільше мене зацікавили взаємини між цілком реальними концернами старого боса авіаційної індустрії Джозефа Летерса і ракетобудівником Семом Пімом. І той і другий, безумовно, особистості неабиякі, міцного гарту й великого організаторського таланту… Розглядати явища ізольовано одне від одного – це заздалегідь служити небезпечній ідеї дезинформації громадської думки, тому слід відзначити, що Летерс – справжня махина, його роль у створенні сучасної авіації можна порівняти хіба що з видатним ривком автомобілебудування, зародженого подвижництвом Генрі Форда… Любите ви його чи ні, вважаєте вкрай правим мастодонтом чи навіть симпатизантом Гітлера, – це ваша справа, однак на правду не треба закривати очей: майбутні покоління ще поставлять пам'ятник людині, яка зробила автомобіль побутом двадцятого століття, подарувала людству мільярди годин, зекономлених новими швидкостями, а що ж, як не час, є концентрат прогресу?

Сем Пім теж колоритна постать: працював по п'ятнадцять годин на добу, почавши з рядового інженера; приємний хлопець, зовсім не схожий на тих імперіалістів у зоряно-смугастих циліндрах, із цапиними борідками, яких ви малюєте у своїх карикатурах; він зробив самого себе за двадцять років; йому сорок три, і він очолює імперію, що володіє сотнями балістичних ракет і космічних апаратів.

Пім, на відміну від Летерса, має технічну й гуманітарну освіту, його підтримують могутні групи на Уолл-стріті, – не відкрито, правда; відкрито у нас ніхто нікого не підтримує. Зараз дуже гостро стоїть питання про асигнування: якщо конгрес і Білий дім підтримають Піма, тоді патріархові авіації Летерсу завдадуть дуже серйозного удару; якщо ж переможе концепція «діда», – Піму буде погано. Дуже погано. Так погано, що справа може скінчитися банкротством, бо для свого ракетного проекту він уже позичив у банках понад півмільярда доларів, – чим повертати?! Отже, потрібні зв'язки. І треба пускати в діло важелі політики, тобто створювати серйозні блоки й акуратно посувати політиків, аби сприяли проекту. Яким чином? Відповісти на це запитання однозначно не можна? Зв'язки надійно приховані; в газетах можна писати про те, що Рейган неврівноважений, слабкий актор та й взагалі починає втрачати пам'ять, – це твоя особиста справа, свобода слова, будь ласка, але спробуй нащупати корумповані зв'язки воєнно-промислового бізнесу з тими, хто конструює політику Рейгана і пише йому промови! Саме це й становить у нас предмет державної таємниці. Ми можемо писати про тенденції, але такі факти здобути важко, практично неможливо… Судячи з того, що відбувається м Женеві, рахунок веде Пім. Якісь пунктири, що віддалено наближаються до можливої правди, я можу позначити: заступник глави нашої делегації виховувався в Джорджтауні, команда з цього університету входить в оточення президента й багато років фінансується тими, кого так чи інакше включено в орбіту корпорації «Континентал кен компані». А коли провели її злет? Того року, коли генерал Клей, колишній заступник Дуайта Ейзенхауера на посту головнокомандуючого збройними силами Штатів у Західній Німеччині став головою правління концерну; саме його зв’язки дали змогу ще двадцять п'ять років тому одержати півтора мільярда прибутку від ракетного виробництва. А генерал Макартур, герой битви проти Японії? Після відставки він очолив концерн «Сперрі ренд корпорейшн»– ракети, радарне устаткування. А мій давній добрий друг адмірал Алан Кірк, який керував військово-морською розвідкою? Теж співробітничав з мудрецями із Джорджтауна, президент електронної корпорації «Меркаст»– обладнання для ракет… Летерс завжди ставив на Пентагон – у правлінні його дочірнього «Локхіду» було двадцять сім генералів. Але ж у цих генералів є діти й онуки, вони всі переженилися, внутрішньовидове запилення, непорушність корупції; ні моєму ФБР, ні вашому КДБ не під силу проникнути в їхні святая святих… А от Пім більше ставить на зв'язки з ЦРУ, він працював – зовсім ще молодим конструктором – у «АМФ атомікс», а президентом корпорації був генерал Бедел Сміт, водночас і шеф ЦРУ, й американський посол у Москві… Зв'язки тим і міцні, що, раз розпочавшись, вони практично не припиняються… В адміністрації складне становище: влітку Рейган чекає Горбачова у Штатах, світ сподівається від цієї зустрічі дуже багато… Рейган повинен – самим фактом цього діалогу – зміцнити позиції республіканців, – вибори незабаром… А як ВПК? За ним – далеко не останнє слово… І воно ще не сказане… А переговори в Женеві для них украй небажані, це удар по їхніх інтересах, особливо якщо припустити можливість хоч часткової домовленості… Мені чомусь здається, що переговори будуть дедалі важчі, бо – в цьому ваш Маркс має рацію – економіка диктує ухвалення політичних рішень. Я противник комунізму і впевнений в доцільності принципу свободи підприємництва й необхідності приватної власності, я дуже люблю свою країну, саме тому й повинен зрозуміти: вигідний нам зрив переговорів чи ні? Я мушу усвідомити, чи справді непохитність нашої позиції продиктована серйозністю російської загрози? Чи мова йде про бізнес, в якому зацікавлена людина, котра дає роботу чверті мільйона американців. Чверті, повторюю. Але нас двісті шістдесят мільйонів. Коли я зрозумію, що наша позиція продиктована користолюбними інтересами однієї людини, яка зв'язала себе з вигідним бізнесом, я вдарю тією зброєю, яку господь уклав мені в руки, – пером і кінокамерою. І коли мене почнуть таврувати «червоним», «запроданцем Кремля», я не ображатимусь на тих, хто це друкуватиме, – відчуття правильності громадянської позиції дає силу витерпіти неправду. Ти пригадуєш, – посміхнувся Кузані, – як нападали на мій фільм про В'єтнам?.. Наші солдати, а вони хороші солдати й добрі люди, вмирали не за ту справу й не в тій частині снігу. Час підтвердив мою правоту, я живий, як бачиш, і тут намагаюся закінчити свій сценарій. Якщо виникнуть труднощі з фінансуванням, приїду працювати на вашу кіностудію; правда, кажуть, у вашій країні, щоб погодити це питання, потрібні не дні чи місяці – роки, а для мене – це смерть, бо вважаю фактор часу основою мого життя.

… Ми вийшли з Палацу Націй і спустилися до озера; величезний фонтан біля мосту вигравав у яскравому світлі холодних прожекторів; десь у парку лунала музика; акордеон і гітара, сумна пісенька паризьких шансоньє; в темному небі із свистом пролітали зграї качок. Спокій і безтурботність…

Мабуть, мало хто може собі уявити, що вибухи ракет за Рейном, який протікає за двісті кілометрів звідси, перетворять на попіл це чудове місто; людство досі ще не усвідомило своєї трагічно-малої, нерозривної спільності, – чи не звідси випливають усі біди нашої прекрасної крихітної кульки?

Дмитро Степанов,

передано по телефону».

Робота – V

– Ну, чому ж, – доктор Бензелєв погладив свої вуса а ля Вертингіторікс, – я ладен пояснити вам мій метод, Віталію.

– Всеволодовичу…

– Так, так, пробачте, Віталію Всеволодовичу, я завжди маю прикрості через це по батькові, а відтоді, як захопився таджицькою медициною, зовсім біда: на Сході, як і на Заході, немає таких звичних по батькові, – просто й коротко; Ібн Сіна, «Ібн» означає «син»; «син Сіна», дуже зручно. Віталію ібн Всеволод… Так от, кардинальна різниця між нашою, європейською медициною, з одного боку, і тібетською, китайською, таджицько-персидською – з другого, полягає в методології. Ми, європейці, підстрибом біжимо за найновішими відкриттями науки, фармакології насамперед… Я, звичайно, кажу про терапевтів; успіх хірургів поза підозрою, вони діти Евклідової геометрії, піддані гетевського «штурму й натиску». З чого виходить китайська медицина? З визнання в кожному організмі двох основних начал: чоловічого, тобто діяльного, і жіночого, гальмуючого, заспокійливого. В додатку до цих начал аналізуються п'ять елементів природи: вода, земля, вогонь, метал і дерево. Причому, на відміну від індусів, тібетців і таджиків, лікарі Китаю порівнюють елементи природи не з абстрактною матерією, а з конкретними елементами організму: земля це селезінка, вода – нирки, вогонь – серце, дерево печінка, метал – легені. Але я зупинився після багатьох років практики на таджицько-персидській концепції, яка взяла, до речі кажучи, методу, народжену в Афінах…

– Чому? – Славін поспішав почати розмову; лікар був йому приємний; мама скаржилася на лікарів з районної поліклініки: «Візит триває п'ять хвилин, я ж хочу розповісти про всі свої недуги»; Славін пояснював їй, що на кожному лікареві висить тридцять хворих, треба встигнути всіх обійти, хай живе кооперативна медицина, соромимося назвати кота котом, – кооперативні будинки, гаражі й селища будуємо, а медицину чи музичну школу – не смій! Чому?! Застарілий потяг до догм? Кволість думки? Чи звичайна дурість?

– Бачите, греко-персо-таджицька медицина, – охоче відповів Бензелєв, – вважає, що в природі існують тільки чотири основні стихії: повітря, вода, вогонь і земля. За своїми особливостями наша кров – рідна сестра повітря, має таку ж природу, вологу й гарячу; лімфа, наче вода, – холодна й сира; сафра…

– Що таке сафра? – зразу ж спитав Славін.

– Це рідина, що утворилася внаслідок другого етапу травлення їжі, легка частина крові, осад, чи що. Природа сафри гаряча й суха, колір – жовто-червоний, смак – гіркий…

– Ясно. Далі, будь ласка…

– Цікаво?

– Ще й як…

– І останній, четвертий елемент – савда, тобто важка частина крові… Холодна й суха, колір темний, смак кислий… Виходячи з цього, люди, в натурі яких переважає повітря, тобто кров, – по латині «сангвіс», – належать до сангвініків: діяльні, пристрасні, життєрадісні. Ті, в кому можна визначити перевагу сафри, – по-грецькому цей елемент називається «холе», – запальні, надто енергійні, дуже гарячі й нестримні, – холерики. «Флегма», по-грецькому означає «слиз», – явна перевага лімфи: звідси термін «флегматики»-повільні, малоенергійні люди, зовнішній вираз почуттів практично відсутній. Ну, а ті, хто несе в собі надлишок «санди», поповнюють лави меланхоліків, бо «мела» по-грецькому означає «чорний», а «холе», як ви пригадуєте, це жовч. Виходячи з того, до якого типу людей ви належите, я й почну лікування.

– А як ви дізнаєтесь, до якого типу людей я належу?

– Дуже просто, – Бензелєв підійшов до Славіна, відтяг його повіко, подивився уважно й спитав: – Що вам уві сні найчастіше показують?

Славін усміхнувся:

– Я чомусь забуваю… Останні дні бачу годинник…

– Якого кольору? Червоний?

Славін здивувався: справді, учора йому приснився годинник з червоним циферблатом.

– Буває.

– Буває часто, – впевнено сказав Бензелєв. – І вогонь ви часто бачите, пожежі, багаття, ілюмінації. Повіко у вас повнісіньке кровоносних судин, це перша ознака сангвініка, обличчя рум'яне, ви досить важко сідаєте, – це я відразу помітив, у вас багато сили, тому й сідаєте акуратно, оглядаючись… І в роті у вас гіркоти немає, правда ж?

Славін ковтнув, попробував язиком шорстке піднебіння:

– Слава богу, навіть солодкість відчуваю.

– Гаразд, – Бензелєв на мить замовк, – я вас заговорив, краще перейдемо до справи. На що скаржитесь?

– Геннадій сказав, що ви самі по зіницях визначаєте, на що скаржиться пацієнт.

Бензелєв посміхнувся:

– Кульков? Ну, цей знає про своє здоров'я більше, між будь-який лікар… Дуже стежить за собою… Давно знайомі?

– Давно… Тільки зустрічаємося рідко… То він у відрядженні, то я… Останній раз я його бачив, коли він в ощадкасі десятки на сотенні купюри обмінював: ішов віддавати вам борг за машину…

– Це він для когось іншого обмінював, – відповів Бензелєв. – Мені він гроші переказав на книжку, я йому продиктував рахунок…

– Скажіть, лікарю, а ваш метод…

Бензелєв перепинив:

– Це не мій метод, а персо-таджицький… Я лише адепт методу…

– Поправку прийнято, – Славін усміхнувся. – Ви сказали, що я сангвінік. Чудово. Який маю зробити для себе висновок? Коли болить голова, потилиця розвалюється, що вживати? Пити спазмоневралгін?

– А де ви його дістанете? А як і дістанете, то навіщо його пити, коли треба їсти цикорій і салат, особливо його насіння? Кинза? Ось ваші ліки! Тепер став модний яблучний оцет… Я не проти нього, але багато тисячоліть тому таджики варили оцтомед; для лікування ниркових захворювань вони рекомендували петрушку, ромашку, аніс і деревій – саме те, що зараз почали широко рекомендувати урологи Лопаткін і Даренков.

– Я забув, яку траву ви давали Геннадію найчастіше? Він казав, що…

– Що зміцнює потенцію, Віталію Всеволодовичу. Мати здоров'я – потенція! Суміш лаванди, граната, кориці – знано – робить мужчину голіафом… А коли ще, крім нього, попити з місяць молока з-під корови з грецькими горіхами, – вважайте, що можете гори зрушити… Таджики називають такі суміші «муфарріхот» – «звеселяючі»… Це справді так, спробуйте, хоч, здається, за своєю натурою ви не схильні до хандри й слабості…

– Але ж і Кульков здоровий, як спортсмен. – Славін знизав плечима. – Для чого йому думати про потенцію?

Бензелєв зайшовся від сміху:

– Мій дорогий, мужчина тільки тоді по-справжньому здоровий, коли постійно відчуває потяг. Стимулятор творчості – потяг, пристрасть, мрія! Ви давно одружені?

– Я холостяк.

– Дивно. Справляєте враження щасливого сім'янина… Розлучились?

– Переконаний холостяк.

Бензелєв повторив:

– Дивно… А втім, ніхто не гарантований від помилкової думки. Звичайно, Віталію…

– Всеволодовичу, – підказав Славін.

– Ой, пробачте, ради бога! Було б дуже просто, якби я вас називав «ібн Всеволод», ніяких тобі проблем, погодьтесь?! Так от, я продиктую вам поради Тіббі Юсуфа… За поезію не відповідаю, – він писав рецепти і напучення хворим віршами, – але що стосується профілактики різних хвороб, то тут Юсуф абсолютний… «О ти, хто вранці встав, скажи, який же смак ти в роті відчуваєш? Солодкий? Звели, щоб кров пустили! Надлишок сили відмірять має мудра міра. Коли ж тебе терзає гіркота, не думай про погане, але запам'ятай: що сафри в тебе забагато! Забудь гарячий плов і вино солодке: тільки холодне, виварене м'ясо і кисле від кіз гірських «біро» дадуть тобі полегкість…»

– Що таке «біро»?

– Це ніби наш кефір… Айран, кажучи інакше, – відповів Бензелєв і захоплено провадив далі: – «А коли кислий смак, то савда тут причина, та це пусте, коли ти вже мужчина, то їж солодке з жирним, і знову будеш сильним… Коли ж відчуєш в роті смак солоний, отже, зібралися шкідливі речовини, ти викличеш блювоту, прочистиш шлунок, солі вийдуть, повернеться розсудок!» Ось так… І золото, неодмінно носіть на тілі золото; якщо кожного дня питимете один кірот золота, – це таджицька міра ваги, дев'ятнадцята сота грама, – зміцните серцеві м'язи на багато років… Запам'ятайте, що і в середньовічній Європі ті, хто мав змогу, їли золотими виделками із золотих блюд недарма; інфаркти я лікую золотом; це – панацея… Ви, до речі, випиваєте?

– Ні.

– І ніколи не пили?

– Я був професіональним гребцем…

– Тоді я за вас спокійний… До приступів меланхолії не схильні?

– Ніколи.

– Між іншим, по-перському меланхолія звучить «мотіхулійо», що означає «страхи», «розлад мислі» і «підозрілість»… Спробуйте попити чебрець з оцтомедом і шафраном, пропорцію я вам зараз напишу…

– А як робити цей самий оцтомед?

– Дуже просто. Додайте в мед води. Кип'ятіть суміш. З'явиться піна. Знімайте її, поки вона не зникне. Потім помалу заливайте в цю рідину розведений оцет – півпляшки есенції, півпляшки води – поки суміш не матиме кисло-солодкий смак. От і все. По дві ложки перед їдою. Все життя. До вісімдесяти, – у цьому разі, – відчуватимете бажання любити жінку, а це перша ознака здоров'я.

Славін ніяково витяг з кишені конверт з грошима, лікар Бензелєв махнув рукою:

– Мене просив прийняти вас академік Богулєв, від друзів наших друзів я не беру гонорару, і, крім того, ви дуже добре слухаєтеся – риса, яку втрачає людство…

Повернувшись до КДБ, Славін подзвонив Груздеву:

– Подивіться-но уважніше, хто в нашого зразкового сім'янина коханка? Він, бачте, дуже піклується про свою потенцію.

– Її звуть Анастасія, – відповів Груздєв кволим голосом. – Анастасія Вікентіївна Морозова… Але й це ще не все… Тут у мене дещо надійшло, поки ви займалися проблемами зміцнення здоров'я. Можна до вас зайти?

Груздєв ніколи не з'являвся з порожніми руками: матеріали, які називав «тещиними язиками», – плітки, чутки, анонімки – відкидав одразу ж: «брудна білизна – це не мій фах»; оперував фактами, цього вчив молодих.

– Цікава деталь, Віталію Всеволодовичу, – сказав він, сідаючи на край стільця (в цьому весь характер, до речі). – Геннадій Олександрович колись був вельми й вельми питущою людиною. Гульвіса, яких світ не бачив… І раптом – після поїздки на конференцію у Відень – повернувся непитущим. Нічого не зашивав, крий боже, до психіатрів не ходив, але зав'язав, як відрізав. Причому, того самого дня, коли добряче набрався на прийомі у Відні, обдзвонював членів делегації, панікував, шукав академіка Криловського, а той був на розмові у президента, повернувся пізно, десь близько першої години, – його потім посол запросив до себе в резиденцію, – зразу ж подзвонив помічникові, в чому, мовляв, справа, а Кульков відповів, що наковтався снотворного, все гаразд, просто хотів порадитися щодо розпорядку дня на завтра, жодних проблем…

– Документи конференції були в кого? – спитав Славін, насупившись. – Зберігалися в посольстві?

– Ні, в Геннадія Олександровича. А супровідник був, звичайно, з академіком… Гадаєте, з п'яненьким помічником могли зіграти партію в трик-трак?

– А чому б ні? Опитали членів делегації?

– Продумуємо, як це вправніше зробити. Адже всі вони добрі знайомі Кулькова, справа делікатна, та й було їх там дев'ятнадцять чоловік, отже, з багатьма доведеться розмовляти, не сполохати б.

І саме тоді подзвонив Сергієнко:

– В четвер, напередодні партії в преферанс, ваш підопічний попросив академіка Криловського зупинити машину біля Сокольників, голова, сказав, розвалюється, хочу погуляти перед сном…. Це було о двадцять третій тридцять… А о двадцять другій годині в Сокольниках гуляв містер Юрс, мабуть, тоді й відбувся обмін інформацією. Кульков цілком міг узяти контейнер… Він завжди ходить з чималим «дипломатом», туди пеньок уміститься, не те що «булижник»… З містера Юрса і його команди спостереження знімайте, дивіться пильно за Кульковим, він забиратиме контейнер якщо не сьогодні, то завтра.

… Анастасія Вікентіївна Морозова, Настьона, Настуся була чарівним двадцятисемирічним створінням, з пронизливо-чорними очима, підстрижена, як хлопчик, тому волосся її здавалося таким густим, що важко було уявити собі, як вона може його розчісувати, – якийсь руденький негритосик.

До Славіна вона вибігла прямо з репетиції, танцювала в ансамблі; фігурка виточена, усмішка сліпуча й така добра, що в Славіна навіть серце защеміло від жалю до неї, особливо коли він помітив синювату смужку на безіменному пальці, навколо того самого перстенька з камінцем, що його він бачив усього п'ять днів тому в кабінеті Сергієнка…

– Анастасіє Вікентіївно, – сказав Славін, – ви цікаво працюєте… А чому б вам не виконати сольний номер? Зайдіть у Держконцерт сьогодні, я вам телефон залишу, добре? Там комплектують групу для поїздки до Фінляндії, ви чудово танцюєте фінську «летку-єньку», номер, мені здається, пройде на «ура», повірте на слово…

Через півгодини Анастасія Вікентіївна подзвонила Кулькову на роботу, голос веселий, поділилася новиною; той сухо відповів: «Я заїду до вас завтра, спасибі, що подзвонили, Глібе Ніловичу, поздоровляю, сьогодні, на жаль, зайнятий, збори…»

… Збори були присвячені персональній справі; на конструктора Якулова написала дружина: руйнує сім'ю, завів коханку, страждають діти.

Славін з інтересом слухав, як виступав Кульков:

– Що може бути для радянської людини святішим за просте й містке слово «сім'я»? – почав той свій виступ, не дивлячись у зал, зосередившись у собі; гіркі зморшки зборознили лоб, куточки рота печально опущені. – Сім'я – це, якщо хочете, Батьківщина. Зрада дружини, матері твоїх дітей, – крок на шляху до зради… Я не можу інакше кваліфікувати такий вчинок… Скільки років ви прожили з дружиною, товаришу Якулов?

Той повільно підвівся, посміхнувся чомусь і відповів запитанням:

– Ви Анні Кареніній таке запитання поставили б, Геннадію Олександровичу?

– Але ж це демагогія, – стомлено відповів Кульков. – Демагогія чистої води… Якщо покохали іншу, прийдіть до жінки, з якою ростили дітей, і скажіть їй правду. Немає нічого прекраснішого від правди, хоч би якою тяжкою іноді вона була, товаришу Якулов. Я не ханжа, у житті все може статися, але знайдіть у собі мужність! Відкрийтеся тій, яку ви кохали!

– То я й відкрився, – посміхнувся Якулов. – А от чим скінчилося…

– Ні, товаришу Якулов, як мені повідомили, ви призналися лише після того, як дружина спіймала вас, як кажуть, на гарячому… Запевняю вас, якби ви знайшли в собі мужність відкритися, чесно поговорити з матір'ю ваших дітей, – кінець був би зовсім інший…

Славін підвівся і вийшов із залу – не міг слухати, з душі верне, мерзота…

… О двадцять другій годині тридцять хвилин Кульков узяв у Сокольниках «булижник» – контейнер ЦРУ, – сховав його в «дипломат» і подався додому.

Через десять хвилин Сергієнко зібрав у себе в кабінеті контррозвідників, які працювали над операцією.

Закінчивши нараду, повернувся до вивчення матеріалів у справі Пеньковського.

Запитання: Ви сказали, що в Парижі у вас була зустріч із представником розвідки США?

Пеньковський: Так.

Запитання: Чим він цікавився?

Пеньковський: Він розмовляв зі мною хвилин тридцять. Прізвища його я не пригадую, бо коли знайомили з розвідниками, вони швидко вимовляли свої прізвища, і я їх не міг запам'ятати. Розмова носила загальний характер.

Запитання: Про можливість вашої поїздки в Америку запитували чи ні?

Пеньковський: Цього разу була розмова про майбутню, радянську виставку в США, яка намічалася на квітень 1962 року. Вони запитували, чи приїду я туди. Я сказав, – що точно ще не знаю, поїду чи ні, але не виключено, що така можливість буде.

Запитання: Ви весь час говорите про ваші спільні зустрічі з представниками американської й англійської розвідок, а окремі зустрічі з представниками однієї з цих розвідок були?

Пеньковський: Так, була одна така зустріч.

Запитання: Розкажіть про неї.

Пеньковський: Ця зустріч відбулася в готелі, де жили американські розвідники. Ініціативу про зустріч висловили тоді, коли з конспіративної квартири я їхав до себе в готель. Ослаф і Александр запросили мене прийти на другий день після цієї зустрічі до них у номер готелю. Я це запрошення прийняв. Було створено вільну, невимушену обстановку. З бесіди я зрозумів, що американська сторона шкодує, що їй доводиться працювати зі мною разом з англійською.

Запитання: Ви обіцяли щось американській розвідці? Висловили якісь побажання з цього приводу?

Пеньковський: Про роздільну роботу з англійською й американською розвідками я побажань не висловлював.

Запитання: Чи було сказано, що якби виникла така необхідність, то американська розвідка могла доставити б вас у Америку?

Пеньковський: Розмова про це була, коли мали намір представити мене президентові Кеннеді. Вони говорили, що за короткий час літаком мене можна доставити в Америку й повернути назад. Це вони зробили б, якби була нагальна потреба.

Запитання: Крім поїздок на зустрічі з розвідниками в Парижі, куди ви ще їздили з Гревіллом Вінном?

Пеньковський: З Гревіллом Вінном ми їздили у Версаль, Фонтенбло, були в ресторанах, нічних клубах «Мулен Руж» і «Лідо», ходили в кафе, гуляли у вільний час по вулицях.

Запитання: Хто оплачував витрати, пов'язані з відвіданням кафе, ресторанів та інших розважальних місць?

Пеньковський: За все платив Гревілл Вінн, а я робив так у Москві.

Запитання: Підсудний Пеньковський, після повернення до Москви з Парижа ви приступили до виконання завдань іноземних розвідок?

Пеньковський: Так. Після повернення з Парижа у жовтні шістдесят першого року я продовжував виконувати завдання іноземних розвідок.

Запитання: Кого ви повідомили, що вже повернулися до Москви?

Пеньковський: Я подзвонив наступного дня по телефону, помер якого мені дали, й триразовим сигналом сповістив, що прибув благополучно до Москви.

Запитання: Назвіть телефон, по якому ви дзвонили.

Пеньковський: Г-3-13-58.

Запитання: Ви знаєте, кому належить цей телефон?

Пеньковський: Тепер знаю. Телефон Г-3-13-58 встановлено в квартирі тринадцять будинку номер вісімнадцять на Кутузовському проспекті, де проживала колишній аташе посольства Великобританії в Москві Філісіта Стюарт.

Запитання: Ви мали конспіративні зустрічі з представником іноземної розвідки в районі готелю «Балчуг»?

Пеньковський: Після того, як я повернувся з Парижа у жовтні шістдесят першого року, я мав з невідомою мені особою одну зустріч конспіративного порядку в районі готелю «Балчуг» о двадцять першій годині.

Сергієнко підкреслив слова: «з невідомою мені особою» і продовжував вивчення матеріалу.