Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)
Робота – III
Професор Яхминцев, начальник відділу, в якому працював Іванов, був високий і стрункий; сива шевелюра старанно укладена; волосся, незважаючи на те, що професорові давно виповнилося шістдесят, здавалося густим, немов дротяним (невже лакує, подумав Славін; а взагалі – це дрібниці, нехай собі, але ж у кожному з нас із юності закладено щось таке, через що неможливо переступити; на Заході багато чоловіків роблять манікюр, і це звичайна річ, хоч страшенно дорого, а для мене така людина бридка, викликає почуття огиди, хоч добре розумію, що це не так).
– Ні, ні, Іванов неабияке явище в науці, – впевнено повторив професор. – Кладезь ідей, змістовна людина…
– А чому ж тоді його тримають у чорному тілі? – спитав Славін.
– Як це? – Яхминцев здивувався.
– Якщо він «кладезь ідей», то чого б йому не очолити лабораторію?
– Ой, Віталію Всеволодовичу, скільки разів йому це пропонували!
– На якому рівні?
– На відповідному… В нас із ним стосунки дуже складні… Вам, мабуть, про це вже говорили, я ж знаю, ви готуєте публікацію… Наш інститут схожий на жіноче царство, хоч працюють здебільшого чоловіки: ніяких таємниць, усе всім відомо. Так от, незважаючи на складність, яка є в наших стосунках, я тричі називав його кандидатуру на посаду завідуючого лабораторією…
– І що ж?
– Як і в будь-якій новій справі, спочатку треба конституювати задум, погодити питання, вибити штати, приміщення, персональні оклади, внести в план… Без труда нема плода, все нове народжується в муках, на жаль… Георгій Якович з'їздив у главк, там йому запропонували написати проект листа, він підготував, але ж одна голова добре, а дві ще краще; подивилися мудрі люди, внесли зауваження, попросили доопрацювати текст, а як же інакше, не всім дано збагнути хитрощі управлінського апарату, для них кожна кома таїть у собі особливий зміст…
Славін чомусь пригадав, як на зустрічі з читачами Михалков розповів цікавий епізод: у сорок третьому році його шукали по всьому фронту, знайшли на аеродромі (він тоді працював кореспондентом газети «Сталинский сокол»), потягли до невеличкого ПО-2:
– Швидше, Оргію Володимировичу, в штабі фронту на вече вас чекає Ворошилов, воліли доставити для розмови негайно!
Ворошилов справді чекав на проводі, привітавшись, сказав:
– Товариш Сталін переглянув верстку гімну… В другій строфі у першому рядку у вас кома й тире… Товариш Сталін запитує, чи не можна викреслити тире? З погляду, як він зауважив, геометрії тексту Державного гімну це тире надзвичайно фокусує увагу читача на такому знакові, єдиному в усьому тексті твору. Він просив порадитися з вами і з Ель-Регістаном: чи не заперечуватимете ви, якщо він зніме тире? Чи ви наполягаєте на тому, аби зберегти цей розділовий знак? Може, він для вас дуже дорогий з чисто професіональних причин?
Тим часом професор провадив далі:
– Звичайно, зовсім не просто почати нову справу, – відкрити лабораторію, підібрати штат однодумців: усе треба заздалегідь утрясти, погодити, розробити кошторис… Георгій Якович побігав по коридорах главку, посидів на засіданнях, та й махнув рукою: «Я вже втратив місяць, а кінця-краю не видно цим погодженням, пропади все пропадом, робитиму своє діло!»
– А хто зацікавлений у цій лабораторії?
– Наука, звісна річ. Та й промисловість спить і бачить такий центр нових ідей.
– То чому ж Іванову ніхто не допоміг?
– Мої поради він відкидає «а пропо», – Яхминцев зітхнув. – Хоч, повірте, крім добра, я йому нічого не бажаю… А міністерський чиновник мало в чому зацікавлений, Віталію Всеволодовичу, категорія кінцевого результату праці в цій галузі аж ніяк на нього не проектується, навіщо йому зайвий клопіт, день минув – і добре! Я вже й на хитрощі пішов, – усміхнувся Яхминцев, – через людей, які дружать з Івановим, порадив: «Зацікав тих, від кого залежить вирішення питання в главку, запроси в майбутню лабораторію хоч на півставки, запропонуй захищатися… Хто не хоче мати наукове звання? Найкраща гарантія від можливих чвар чи реорганізацій в апараті… А він зразу на дибки став: «я вам не гендляр» і таке інше…
– Взагалі він правильно зробив, чи ви так не вважаєте?
Яхминцев похитав головою:
– Ні, Віталію Всеволодовичу, неправильно. Я, знаєте, прихильник системи Станіславського: жити треба в запропонованих обставинах. Будь-які там штучки Мейєрхольда – буфонада, авангардизм, миттєвість, необґрунтованість – не для мене. Якщо ти по-справжньому відданий ідеї вітчизняної науки, а не своєї, – за її розвиток, за її роль іди на все! Повзи вужем, блазнюй, плач скупими слізьми, це найдорожче ціниться, вдай, що захворів, підозра на інфаркт, – убогих люблять, вони не страшні, можна дозволити. Головне – дістати базу, а там діло піде!
– Невже? А чи не може під час такого блазнювання статися певний злам особистості? Я щось не знаю таких людей, які таємно кралися б до відкриття… До нового йдуть з відкритим забралом…
– Ну, це так, звичайно, – Яхминцев подивився на Славіна своїми холодними, неусмішливими очима, – все правильно, тільки, бачите, я прагматик, з комсомольського піку, на жаль, виріс, живу і працюю в запропонованих обставинах, і, повторюючи слова Пастернака, які той написав у своїй відомій телеграмі: «поклавши руку на серце», також дещо зробив для вітчизняної науки… Я ладен був узяти на себе організаційні клопоти, Віталію Всеволодовичу… Ладен був і півроку витратити, ходячи по засіданнях та комісіях, але хіба Іванов погодиться працювати разом зі мною?! При тому, що він дуже й дуже талановитий, гординя в ньому воістину феноменальна, недаремно він Вагнера найдужче за всіх композиторів любить, особливо «Політ Валькірій».
– Це завжди в ньому було?
– Знаєте, я не люблю говорити ні про кого позаочі. Звичайно, йому непросто змиритися з тим, що він – до певної міри унікум, людина з світовим ім'ям – працює під моїм керівництвом…
– Пробачте мені, професоре, але якщо ви вважаєте його справжнім талантом, то чому вам не поступитися б йому своїм місцем? Ви, як я зрозумів, уболіваєте не за свою роль, а насамперед за долю вітчизняної науки… То вболівайте до кінця…
– Саме тому, що я вболіваю за долю російської науки, мені й доводиться, незважаючи ні на що, сидіти в цьому кріслі. Якби прийшов Іванов, він розігнав би відділ, привів би ватагу молодих авантюристів без роду й племені, для яких немає нічого святого, і почав би, як кажуть, з чистого аркуша. Я проти кардинальних зламів, Віталію Всеволодовичу, стою за еволюційний шлях розвитку, знову ж таки в запропонованих обставинах… Я, до речі, не дуже розумію: яку саме статтю ви готуєте, Віталію Всеволодовичу?
– Статтю-роздуми, – відповів Славін.
– Як це?
– Дуже просто: береться факт, життєва колізія, і журналіст висловлює своє ставлення до того, що відбувається…
– Дуже важлива справа, – погодився Яхминцев. – У «Литературной газете» найбільше читають саме такі матеріали… Ви порадилися з Інокентієм Володимировичем?
– А хто це?
– Валер'янов, наш куратор у міністерстві…
– Ні.
– Але ви маєте намір зустрітися з ним?
– Гадаєте, треба?
– Вважаю, що необхідно.
– Чому?
– Ви за освітою не математик?
– На жаль, ні.
– Ви добре відповіли… «На жаль, ні»… Звернули увагу: нині потяг до техніки поступився місцем гуманітарному спрямуванню? Знову лірики почали перемагати…
– Не в ліриках справа, – заперечив Славін. – Просто інженер заробляв у нас менше, ніж робітник середньої кваліфікації… Тепер, думаю, будуть зміни.
– Вашими б устами та мед пити, – зітхнув Яхминцев. – А про візит до товариша Валер'янова я не випадково сказав… Зрозумійте, я в досить складному становищі: Іванов говорить про мене все, що йому заманеться, в нього якийсь маніакальний пункт – ваш слуга покірний… Я не хочу рівнятися з ним: по-перше, тому, що вважаю це негідною склокою, а– по-друге, я керівник; те, що дозволено бику, не дозволено Юпітеру. Я відповідаю за колектив, а це досить велика честь, щоб піддаватись емоціям.
– У вас з ним давно такі стосунки?
– Чесно кажучи, не пригадую…
Пригадуєш, подумав Славін. З п'ятдесят другого року, коли ти громив «лженауку», яка називалася кібернетикою, «шкідливу маячню псевдовченого Віннера», а Іванов стояв за неї горою, і його, за твоїм поданням, відчислили з аспірантури за «проповідування чужих радянському вченому впливів буржуазного Заходу».
– Я нічого не писатиму, не показавши матеріалів для статті вам, професоре, – пообіцяв Славін. – І товаришеві Валер'янову, як ви й порадили. Тому дайте мені, будь ласка, відповідь на кілька запитань особистого, так би мовити, плану. Можна?
– Прошу… Якщо це не суперечитиме моїм поняттям людського благородства…
– Що робив Іванов після того, як його відчислили з аспірантури?
Яхминцев довго, не кліпаючи, дивився в очі Славіну; погляд його наче хотів відштовхнути співрозмовника; обличчя закам'яніло, завмерло.
– Якщо мені не зраджує пам'ять, з аспірантури його відчисляли двічі…
– А я знаю тільки про один такий епізод…
– З чим він був пов'язаний?
– З кібернетикою, – після деякої паузи відповів Яхминцев. – А про історію з Людмилою Ковальчук ви чули?
– Ні, – Славін похитав головою. – Не чув.
– О, це романтична історія… Була в нас така студентка. Писана красуня… З довгою косою, знаєте, струнка, привітна… Одне слово, Іванов жив з нею більше року, а коли Людмила завагітніла, він відмовився оформити їхні стосунки, кинув дівчину напризволяще…
– Погано.
– Авжеж, хорошого мало…
– Це сталося ще до колотнечі з «низькопоклонством» перед кібернетикою?
– Так, приблизно за рік. Чи півтора, всього не запам'ятаєш…
– Був громадський розгляд?
– Так, спочатку виключили з комсомолу, але міськком усе-таки залишив його в лавах… Винесли сувору догану… А з аспірантури відчислили… І якби не повсякчасне заступництво академіка Криловського, – не було б сьогодні професора Іванова…
– А хто порушив питання, щоб його вдруге відчислили?
– Ах, Віталію Всеволодовичу, хто давнє пом'яне, той лиха не мине. Чи варто зараз повертатися до цієї теми? Час був крутий, мало хто міг підкинути яку ідею? Світ науки – складний. У нас теж є свої Моцарти і Сальєрі… Мені здається, ініціатором цього був професор Ткачук, покійний нині…
– Ініціатором був Леонід Романович, – одразу ж відповіла Людмила Павлівна Ковальчук, та сама студентка Людмилочка…
– Яхминцев? – уточнив Славін.
Жінка кивнула; хоч їй було вже під п'ятдесят, риси обличчя зберегли вроду, сивина ще більше підкреслювала молодість, приховану в її величезних, зеленкуватих з коричневими цяточками очах; зморщок майже нема; фігура гарна, спортивна; тільки коси, про яку говорив Яхминцев, не було, – цілком сучасна коротка стрижка.
– А перший раз? Вибачте мені за це запитання, Людмило Павлівно… Я маю на увазі перше відчислення з аспірантури…
– Мені не хотілося б про це говорити…
– Я розумію. Але мені потрібно, щоб ви відповіли…
– Жора… Георгій Якович особлива людина… Неначе танк, – сумно всміхнулася Ковальчук. – Коли він іде до чогось, нічого довкола не бачить, тільки мету… Мені й досі соромно за ту заяву, яку я написала… Його ж виключили через мого листа… Персональна справа про моральний розклад з усіма наслідками, що випливають звідси… Жо… Іванов сказав: «Почекай, дай мені захиститись, я не можу ділити себе між дітищем і дитям, таке я вже дерево»… Дурні жінки, якби нас матері били за істерику, а тож, навпаки, підохочують: «Борися за своє щастя». До речі, текст мені Яхминцев продиктував, запевняв, що після того, як він покаже мого листа Жорі, той зразу ж піде в загс, йому, каже, поштовх потрібен, він непорушний; є люди з природженим прискоренням, а є загальмовані, які живуть тільки своєю мрією, їм на все наплювати, аби тільки вийшло задумане. Ні, не хочу я про це, я себе відчуваю такою негідницею, такою міщанкою… Досі не можу зрозуміти, коли любов стала набувати форми власності над тим, з ким прокидаєшся…
– Ви не бачились з Івановим після того, як його відчислили?
– Чому ж… Бачились… Він ще поцілував мене й скачав: «Яка ж ти дурна. Слава богу, що все вийшло так, поки ти молода і вродлива»…
– А дитина? У вас є дитина?
Жінка похитала головою:
– Я могла про це лише мріяти… Не було ніякої вагітності… Я двічі приходила до нього, намагалася пояснити… Та хіба поясниш?
– Як він жив, коли його виключили з аспірантури?
– Продовжував працювати. Дописав дисертацію… За півроку закінчив…
– А з чого він жив? – повторив Славін. – Гроші звідки?
Жінка раптом усміхнулась, у її усмішці була печаль, любов, ніжність, пам'ять:
– Він у преферанс обігрував торговців з овочевого магазину… Математик, він прекрасно відчуває комбінації в картах…
«Полковникові Славіну.
За три дні до появи в обігу сотенної купюри, яку було закладено в контейнер ЦРУ, на квартирі Іванова зібрались, як завжди в п'ятницю, народний артист РРФСР Василь Аркадійович Тубін, генерал-лейтенант Олексій Карпович Шумяков і кандидат фізичних наук, помічник академіка Криловського по зв'язках з промисловістю Геннадій Олександрович Кульков.
Полковник Груздєв».
Робота – IV
Василь Аркадійович Тубін кинув на підлогу шинелю і, пошукавши очима костюмерку Галю, крикнув:
– Треба ж стежити за реквізитом, голубонько!
– Що я й роблю, – спокійно відповіла жінка, не перестаючи в'язати шарфик.
– Але в сценарії я батальйонний комісар! – усе ще лютував Тубін.
– А ви мені приляпали кубарі – політрук! Це ж зовсім різні характери!
Славін, який стояв у павільйоні біля камери, здивовано глянув на режисера фільму Сазонова. – До чого тут петлиці й характер? Той знизав плечима:
– Це пояснити неможливо. Артист. Незвичайна психологія. А може, ролі не вивчив. Артистам платять мало, от і крутиться; на радіо почитає, на телебаченні зніметься, в Бюро пропаганди кіномистецтва підрядиться на виступи, – а часу на мистецтво й не залишається… – зітхнув Сазонов. – Поки мінятимуть кубарі на шпали, повчить.
– А зручно, якщо я з ним поговорю перед зйомкою?
– Ради бога… Ми почнемо працювати не раніше, ніж через годину.
– Так довго готуєтеся?
– Світло треба ставити, а в нас апаратура тридцятих років, мотлох. Потім неодмінно щось у декорації відвалиться, – підуть шукати постановника, щоб він гвіздок забив. Знайдуть, умовлять, приб'є, а тут уже й перерва… Освітлювачі її точно дотримуються, – вони зовсім не зацікавлені в результатах роботи знімальної групи, живуть на зарплату, наш успіх чи провал їх мало бентежить. Поп'ють освітлювачі чайок, а Тубін скаже, що йому пора на спектакль, і зйомку зірвано. Так і живемо…
– Земля у нас багата, порядку лише нема, – посміхнувся Славін.
– Графа Олексія Костянтиновича Толстого почитуєте? – запитав Сазонов, – Ризиковано, дуже ризиковано.
– Чому? – розглядаючи з темряви павільйону породисте обличчя Тубіна, поцікавився Славін.
– Тепер з'явився цілий сонм захисників дореволюційної історії Росії, стоять на сторожі величі держави, її традицій.
– Правильно роблять, по-моєму.
– Невже? Гіпертрофована любов до всього свого, навіть до того, що криваве й темне, до добра не доводить. Я розумію, Донськой, Радищев, Чайковський, та коли деякі поборники квасного патріотизму починають мене переконувати, що Микола Перший був цілком інтелігентною людиною, чавунку в Росії побудував, мені стає соромно перед Пушкіним і Лермонтовим.
– Ну, така монархічна персоніфікація просто не інтелігентна, – зауважив Славін, – і свідчить про малу наукову підготовленість співрозмовника. Не звертайте уваги, нерви збережете…
– Нервів взагалі не лишилося, шмаття…
– Скажіть, а Тубін в експедиціях усіх у преферанс обігрує?
– Ах, ви й це знаєте? Ну, й преса… Так, він грає напористо, красиво грає, школа Іванова, нічого не скажеш.
– Школа Іванова? А це хто?
– Його приятель, математик… Дивовижний чоловік. Мозок, як комп'ютер… Він не тільки математик, він великий артист і психолог, він грає, малює собі психологічний портрет кожного учасника пульки, тільки тому й обставляє всіх нас.
– Завжди?
– По-моєму, завжди.
– На багато?
– Та вже ж не на карбованець.
– А куди гроші діває?
– Гульвіса… Залишилося два-три роки для чоловіка, а там старість, от і поспішає…
– Добре його знаєте?
– Він до Тубіна прилітав у Ялту, коли ми там працювали. Я ще зняв його в епізоді, де ганяють на водних лижах, він утер носа професіоналам.
– У нас немає професіоналів, – посміхнувся Славін. – Наш спорт любительський… Удень слюсар на заводі, а ввечері їде в «Лужники» грати проти збірної ФРН, хіба не так?
… Славін пішов на знімальний майданчик, під світло юпітерів, до Тубіна; той зразу ж сказав, що Дмитро Степанов його давній друг; хочу знятися в його сценарії, але пін мені пропонує тільки злочинців, а за злочинців народного артиста Союзу не дадуть, потрібна галерея позитивних образів, та й премію дають лише тим акторам, які грають передовиків; дивно, як це Броневому дали орден за гестапо-Мюллера…
Славін спитав Тубіна:
– А яке значення для ролі має те, що замість шпал ним почепили кубарі на петлиці, Василю Аркадійовичу?
– Не розумієте? – здивувався той щиро.
– Зовсім не розумію.
– Ніхто не розуміє трепетної душі артиста, – зітхнув Тубін. – А шкода. Коли я батальйонний комісар, то й відчуваю себе по-комісарськи… Політрук – нижча ланка політпрацівників, треба шукати свою барву, манеру поведінки, а в режисерському сценарії було написано: «батальйонний комісар». До цього я й готувався. Симонова перечитав, Гроссмана, Бондарева з Биковим, Бориса Васильєва… Пристрілявся до образу, нафантазував характер, у сценарії ж лише контур, не слова – бляшки, суцільна функціональність… І – на тобі, політрук!
– А яка нагорода на гімнастерці… Це також важливо для артиста?
– Надзвичайно важливо! Якось я грав досить великий епізод – роль маршала Мерецкова. Ви собі не уявляєте, яку легку радість я відчував увесь той час, поки носив маршальську форму із зіркою Героя…
– А в преферанс це грати не заважало? – посміхнувся Славін.
– Що ви! Який там у біса преферанс! Я не міг узяти в руки карти! Я був в образі полководця! Мене сон не брав, лікарі седуксен приписали!
– А ви Іванова могли б зіграти?
– Єгора?
– Так.
– Коли б написали – зміг би. Характер. Камінь. Величина. І при цьому – ніжна дитина. В ньому мало хто бачить хлопчика, що вирішив довести світові своє право на мрію. Він же ховається від людей, вигадав собі імедж і живе під ним…
– Але ж у нього ні зірок немає, ні лауреатства… Лацкани пусті, тільки характер, – сказав Славін.
– Зірки будуть, – упевнено виповів Тубін. – І лауреатство теж. Прикро, звичайно, якщо посмертно…
– Хто у вас у п'ятницю програв? – спитав Славін. – Кажуть, рубалися дуже цікаво…
– Гена пролетів, як голуб.
– Кульков?
– Так, – актор засміявся. – Чули історію про те, як ховали преферансиста, який помер від розриву серця, взявши дві взятки на мізері?
– Не чув.
– Але в преф граєте?
– Якщо доводиться їхати в поїзді.
– Тоді зрозумієте… Ховають покійника колеги по зеленому столу, сумно йдуть за труною, а один учасник пульки шепоче другому: «Коли б я зайшов до нього вісімкою треф, – і киває на труну, – він потяг би не дві, а шість взяток»…
– Дивно, я зустрічався недавно з Івановим, – озвався Славін, посміявшись з анекдоту, – і він не справив на мене враження людини, яка живе під вигаданим імеджем…
– Це, знаєте, справа людської талановитості… Коли ви зразу ж помічаєте, що людина грає, – тоді, звичайно, нецікаво, – провінція награє так, що аж гай гуде. Тільки особистість вживається в той образ, який вона задумала і вибрала… Пригадуєте, у Пастернака «ввойду, как образ входит в образ, и как предмет сечет предмет».
– А як би ви грали Іванова?
– Не зрозумів. Що значить, як би грав? Так, як його образ написав би сценарист…
– Припустимо, сценарист його не знає. Але вам пропонують матеріал, де с вчений, схожий на Іванова… Ви маєте право запропонувати своє прочитання образу?
– Залежить від режисера. Знаєте анекдот: прийшов чоловік у виконком і питає: «Скажіть, у мене право на відпочинок є?» – «Є». – «А право на використання вільного часу за власним бажанням?» – «Є». – «А я можу…» – «Не можете!» Право є, а могти – не можеш! Епохальний анекдот, правда? От і режисери: один приймає задум актора. – «Можеш, брате! Все можна, шукай!» А інший знімає тебе, як мавпочку, та ще й примушує рахувати в думці, поки руку до лоба піднімеш, і щоб неодмінно долічив до п'яти, не більше і не менше, таким він бачить жест, розумієте?
– Ну, а коли режисер ваш союзник?
– Чорт його знає… Тоді, звичайно, я запропонував би йому своє бачення… Ви з, Жориною матусею знайомі?
– Мало…
– Побачили б ви, як він щонеділі виводить її гуляти в парк… Вона з дворян, аристократка… Майже нічого не чує і все шпетить Жору, шпетить: і те він робить не так, І це… Треба мати його витримку, щоб усміхатися, жартувати, обіцяти виправитись… І щороку половину своєї відпустки витрачає на стареньку – вивозить під Зарайськ, там у її батька маєток був… А послухайте, як він гримить на вчених радах?! Ніяких авторитетів…
– Щось подібне вже було в кіно, – сказав Славін. – Ніжність до мами, грубість на роботі… Не пригадую тільки в якому… І мені це здалося трохи штучним, занадто прямолінійним, чи що…
– Світ стомився від простоти, шукають штучності, аби лишень здивувати… Шкода… Наприкінці свого шляху не можна не впасти як у єресь, так і в разючу простоту…
– Любите Пастернака?
– От кого зіграти б…
– Це справді цікаво, – погодився Славін. – Хоч дуже непросто…
З колосників, що оточували знімальний майданчик, оператор крикнув:
– Ми готові, майстре!
– За роботу! – Сазонов ляснув у долоні. – Почнемо знімати!
Тубін повернувся до костюмерки; на шинелі були дві шпали. Він поправив ремінь, і Славіна вразило, як за якусь мить змінився актор: обличчя його взялося зморшками, лоб став опуклішим, нависли надбрів'я, а нижня щелепа трохи виступила вперед, надавши його виглядові виразу суворої рішучості…
– Спасибі вам, – сказав Славін актору. – Щасливої зйомки.
– К чорту, – відповів Тубін іншим, начальницьким голосом. – Якщо з матусею вже було в кіно – добрий син і так далі, – тоді можна пошукати ключ у стосунках Єгора з жінками: кабан, шматок м'яса, ні фігури, ні лиця, а як вони до нього липнуть?! Просто-таки, наче метелики на вогонь…
– А чому це? Як думаєте?
– Тому, що добрий. А ніхто в світі так не потребує доброти, як жінки…
… Генерал-лейтенант Шумяков глянув на Славіна з неприхованим подивом:
– Чека цікавиться. преферансом?
– Ні. Цим чека не цікавиться, Олексію Карповичу. Мене цікавить тільки одне питання: хто у вас крупно програв минулої п'ятниці?
– Кульков.
– А чим він розплачувався?
Шумяков здивовано стенув плечима:
– Звичайно, грішми. Він здорово підсів на мізері, ловля була дуже інтересна… А в чому річ?
– Я скажу. Але спочатку мені треба з'ясувати, якими купюрами розплачувався Кульков. Це надзвичайно важливо, Олексію Карповичу.
– По-моєму, він поклав на стіл сотенну. Але я просто не звернув уваги на це. Для мене гра, як розумієте, це не засіб заробити четвертак, а спосіб, що знімає стрес, робота, самі розумієте, яка…
– Розумію, але мені хочеться, щоб ви все згадали, якщо можете, точно…
– Я подзвоню Іванову. Він забрав увесь виграш, сподіваюся, пригадає подробиці. Але ви все-таки поясніть суть справи, я не дуже вмію мислити, коли не розумію, про що йде мова…
– Олексію Карповичу, я змушений відкрити вам державну таємницю…
Генерал загойдався в кріслі:
– Полковнику, вона для мене відкрита вже тридцять п'ять років…
– Річ у тім, що сотенна асигнація, яка з'явилася на столі професора Іванова, потрапила туди прямо з шпигунського контейнера ЦРУ.
– Та ви що! – генерал навіть сплеснув руками; вони в нього були тонкі, як у піаніста, породисті, хоч і селянський син, у дитинстві підпаском був під В'язьмою, аж поки хлопчиськом не пішов у партизани. – Це безглуздя, га й годі! Не міг же Геннадій розплачуватись американськими грішми?! Ні, це якийсь абсурд! Треба спитати, як до нього потрапили ці гроші, він же міг одержати їх в ощадкасі, в магазині…
– Не міг, – відрубав Славін, – і питати його ні про що не можна.
– Стривайте, ви що, підозрюєте його?
– Ми розбираємося, Олексію Карповичу… Порушено кримінальну справу…
– Проти Кулькова?! – генерал потер скроні своїми топкими, довгими пальцями. – Це якась абракадабра, полковнику!
– Справу порушено за фактами передач розвідцентру ІІРУ невстановленому агентові, по шпигунському контейнеру, в якому містилися зашифровані інструкції, гроші – саме сотенні купюри – й золото. Перед тим, як асигнації потрапили за призначенням, вони були у нас, пронумеровані й позначені, так що помилка виключена… А втім, коли ви зможете довести, що Кульков одержав сотенну купюру в магазині чи в ощадкасі, я буду вам тільки вдячний… Але ось у чому біда: в магазині він її одержати не міг, здачі такою купюрою не дають, розумієте. В ощадкасах номери сотенних асигнацій, які нас цікавлять, усі під контролем… Сигналів звідти не надходило… Висувайте версію, Олексію Карповичу, я згоден аналізувати разом з вами будь-яке припущення.
– Гм… Гаразд, а якщо він позичив у когось цю трикляту сотню? Словом, у мене голова туманіє… Геннадій має завтра приїхати до мене на дачу…
– Ми просили б вас не зустрічатися з ним… І не розмовляти. Навіть по телефону… Було б добре, аби ви негайно поїхали в службове відрядження, командування в курсі справи, Олексію Карповичу. Щодо того, чи міг Кульков позичити в когось сто карбованців перед тим, як іти на преферанс, то це цілком робоча версія, я доручу моїм товаришам подумати над нею…
– Він, до речі, позичав у якогось свого приятеля велику суму, коли купував машину… Не пригадую, як того звали…
– А професія?
– Лікар-гомеопат.
– Грає в преферанс?
– Ні. Мені здається, ні. В усякому разі, з нами не грав… Я, знаєте, не люблю нових людей, вважаю за краще зустрічатися з тими, з ким зв'язаний по роботі чи давньою дружбою…
– З Кульковим ви зв'язані по роботі?
– Звичайно… Хоч в останні роки стосунки в нас, я сказав би, переросли в приятельські… Та ні, не може бути того, про що ви думаєте! – генерал знову сплеснув руками. – Він же має виходи на ракетні справи, на оборону, що ви, товаришу дорогий?!
Славін кашлянув і, відчуваючи якусь скованість від того, що не міг одвести погляду від зірки Героя на кітелі генерала, спитав:
– Кульков… Чи Іванов… Вони вели з вами розмови з тих питань, які стосуються категорії особливої секретності?
– Кульков знає не менше за мене, полковнику. Якщо не більше. Він скрізь супроводжує академіка Криловського, помічник по зв'язках з оборонною промисловістю, що ви хочете… Це страшно, коли він… Ні, я не можу повірити, ніяк не можу повірити…
– Коли ви познайомилися з Кульковим?
– Під час випробувань ракет… Років п'ятнадцять тому…
– Пригадуєте, за яких обставин?
– Ми, здається, поверталися до Москви в одному купе…
– А потім?
– Десь через рік зустрілися на нараді… Я його підвіз додому, він запросив випити чаю, – ми накурилися до очманіння на цій нараді, сиділи з ранку й до пізнього вечора…
– Він тоді жив сам?
– Ні, чому ж? З Лідочкою… З Лідією Афанасіївною… Це його дружина, дуже гостинна жінка…
– А потім? – повторив Славін.
– Потім… Стривайте, потім він відпочивав зі мною в одному санаторії, там ми й сіли за пульку на пляжі…
– Азартний гравець?
– Ну, що ви! Я ж кажу: ми знімаємо преферансом стрес… Гена… Кульков, між іншим, був якийсь дивний під час останньої пульки… У ту п'ятницю він грав дуже нервово, такого з ним ніколи не було…
– До цього він програвав спокійно?
– Плюс мінус десять карбованців, – та який це програш?! При його зарплаті… А в п'ятницю він без упину темнив, дріб'язково торгувався, немов дратував сам себе… Але ви розпитуєте про нього як про злочинця, полковнику!
– Про злочинця допитують, Олексію Карповичу. Я поки що питаю про нього, як про свідка, який розплатився купюрою сотенної вартості, присланою ЦРУ.
– Ні, я ж відчуваю, ви його підозрюєте…
– Погано, якщо я дав вам підставу так думати… Я не маю права на підозру, це протизаконно… Скажіть, у вас ніколи не виникало якоїсь неприязні до когось із тих, з ким ви грали в Іванова у преферанс?
– Ні, – зразу ж відповів Шумяков. – Це нечесно: бувати в домі, де тобі хтось або щось не подобається…
– Поведінка ваших партнерів усі ці роки була бездоганна?
– Так… Мабуть… А втім, якось мене трохи вразила безапеляційність Єгора…
– Іванова?
– Так.
– У чому вона полягала?
– Він дуже люто нападав на свого колегу…
– Яхминцева?
Генерал глянув на Славіна по-новому, оцінююче:
– Вам і це відомо?
– Так.
– Я тоді сказав йому, що негаразд так злісно говорити про того, з ким працюєш… А Єгор відповів, що про гробаря думки він інакше говорити не вміє…
– А Кульков?
– По-моєму, Кульков підтримав мене… Правда, він попросив Єгора розповісти, яку нову ідею Яхминцев закопує…
– Іванов пояснив?
– Здається… Та він пояснив мовою рівнянь і формул, але ж це не мій фах, – генерал вимучено всміхнувся…
– Кульков добре орієнтується в тому, що робить Іванов?
– Звичайно… Колеги…
– Але Кульков, як я чув, не дуже ціниться, як учений… На докторську дисертацію так і не потягнув.
– Це якраз можна пояснити: завжди зі своїм шефом, то на випробуваннях, то на об'єктах, що будуються, а на себе в нього просто немає часу.
– А ви не пригадуєте чогось такого в характерах ваших партнерів, у їхній манері поведінки, у вчинках, словах, нарешті, що здивувало, обрадувало чи, навпаки, збентежило б вас?
– Ні. Я ж відповів: коли б мене щось одвернуло від людини, я не зміг би з нею більше спілкуватися, така вже в мене вдача… Якщо пориваю, то назавжди.
– Ви коли-небудь фотографувалися разом з партнерами?
– Ніко… Стривайте, стривайте, саме в п'ятницю Гени… Кульков приніс дзеркалку й зробив кілька знімків. З бліцем…
– Уперше за весь час знайомства?
– Уперше. Здається, вперше… Через мою професію я не дуже дозволяю себе фотографувати…
– Олексію Карповичу, будь ласка, спробуйте відновити по днях історію вашого знайомства з Кульковим і професором Івановим. Це дуже допомогло б мені в справі… Що ж до імовірності обміну Кульковим дрібних грошей на купюру сотенної вартості, я негайно займусь цим сьогодні ж… І останнє: якщо він раптом подзвонить вам протягом тих двох годин, поки ви ще не виїдете з Москви, будь ласка, розмовляйте з ним, як розмовляли завжди…
– Не обіцяю.
– Це необхідно.
– Не обіцяю, – повторив генерал. – Зробіть так, щоб мої телефони не працювали. Я знаю, що можу обіцяти, а чого не можу.
Полковник Груздєв доповідав тихим голосом, глухо покашлюючи, був, як завжди, – хоч мав невтомно-веселу вдачу, – неквапливий і розсудливий.
– Власне, нічого цікавого спостереження за Кульковим не дало, Віталію Всеволодовичу. Установи, в яких він побував за ці три дні, такі: Міністерство електроніки, авіаційної промисловості, Академія наук, Міністерство оборони, Держплан Союзу. Прізвища людей, з якими він зустрічався, додано, сорок п'ять чоловік, дуже шановані товариші. Коли він справді одержав сотенну асигнацію з ЦРУ І вона не потрапила до нього якось випадково, чого я аж ніяк не виключаю, то основні вузли ракетної проблематики Радянського Союзу стануть відомі Ленглі.
