Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)
Робота – VII
На аеродромі Ірину, – як вона й просила, – зустрів приятель, лікар Кирсанов, не заїжджаючи додому, привіз її в «Національ»; усміхнувся: «Там тебе благовірний чекає, святковий стіл накрив!»
… Славін погладив Ірину по щоці:
– Ти чудово засмагла.
– Старалась, – відповіла вона, трохи відкашлявшись, мабуть, хвилювалася, дурненька, як пройде зустріч. – Пеклася на пляжі з ранку й до самої ночі.
– Уявляю, як тобі доводилось відбиватися від кавалерів, – сказав Славін.
– Та й справді, – зітхнула Ірина, – це зовсім непросто. Тепер напевне куплю обручальний перстень…
– Тоді взагалі проходу не буде, – зітхнув Славін. – Самотня заміжня жінка, дуже зручно… Чим тебе почастувати? Найкраще, що є в «Націоналі», – це шніцель по-міністерськи. Там на гарнір дають печені яблука – фірмова страва, рекомендую…
Ірина подивилась у величезне вікно: Манежна площа була залита сонцем, в Олександрівському парку гуляли закохані й мами з дітьми, тиша й благодать…
– Як гарно, боже ти мій, Славін… Це ж треба малювати! Чому з цієї точки не зроблено жодного полотна?
– Художників з мольбертами сюди не пускають, – відповів він. – Підлогу заляпають фарбою, вони ж, знаєш, захопляться, а тут паркет унікальний…
– Можна застелити килимами…
– Добре, – погодився Славін. – Застелемо. Я згоден.
– А чому ти такий сумний? Через мій дурний лист?
– Я ж, як ти й просила в телеграмі, спалив його, не читаючи… Просто трошки стомився, – відповів Славін, глянувши на крайній стіл, за яким розмістилася японська делегація; Кульков сидів боком до нього; обличчя зосереджене, породисте; усміхається приємно, навіть поблажливо; академік Криловський здавався поряд з ним добрим дідусем, якого випадково запросили в компанію холодних метрів, – він метушився, намагався прислужитись сусідам, сміявся якось дивно, закидаючи голову; сива чуприна розкошлана, піджачок куций, хоч звідси видно, що з дорогої, касторової тканини пошитий; є люди, які зовсім не вміють носити речей, – хоч би що надів, все одно мішком висить.
– Побачив знайомих? – спитала Ірина.
– Поясни, чому жінка так усе відчуває, га? Ні, справді: мене це чим далі, тим більше цікавить…
– Ти Люду пригадуєш?
– Це та, в окулярах? З великим бюстом?
– Еге ж.
– Пригадую.
– Вона разом зі мною відпочивала, зайшла якось увечері й дуже сумно каже: «Я таки відчуваю, що Ашот у цю хвилину привів у нашу квартиру жінку…» Це її теперішній друг, – пояснила Ірина, – скульптор, дуже талановитий, тільки якось прийшов до консерваторії в кросовках, вона дуже переживала… Ну, а я їй і кажу, мовляв, подзвони, візьми трубку й замов Москву. Вона подзвонила й питає: «Ашот, ти мене любиш?» А він їй сухо відповів, мабуть-таки, був не сам: «Нормально!» Люда в сльози, полетіла до Москви, дурепа… Ніколи не можна з'ясовувати стосунків…
– Ти на диво зразкова подруга, – сказав Славін. – Інших таких нема.
– Є. Зараз дуже багато хороших жінок. Більше, до речі, ніж чоловіків.
– Чому? – спитав Славін, прислухаючись до того, який тост виголошував Кульков: «Наука – шлях до миру… Повага до таланту японського народу… Миролюбні ініціативи радянського уряду…» Ну, гад! Згадав Попова з університету; той часто вів засідання комітету комсомолу, теж заливався соловейком… Робесп'єр, Дантон, трибун… А потім викрили в тому, що членські внески в позику давав, під десять процентів… Треба б славослів'я прирівняти до нечесності; любов ніколи не буває гучною, це ж твоє, особисте, хто ж про це на трибунах варнякає?!
– Чому? – перепитала Ірина замислено. – Мабуть, тому, що жінки стали сильними. Їм і працювати треба, і не любити вони не можуть, а вік у нас коротший, ніж у вас, та й потім ми, нарешті, навчилися цінити в мужчині доброту, вона є виявом сили; тільки дурепи вважають доброго мужчину слабаком; тираном бути куди простіше; хоч декому це подобається, вважають, що крута вдача – свідчення надійності, та й самій непокоїтись не треба – все вирішує він. Ти про що думаєш? Ти чуєш мене, Віталію.
– Звичайно, – відповів Славін, дивуючись її відчуттю: він справді не слухав її, бо думав про те, коли, де і як Кульков повідомить босів, що на завтра призначено несподіваний виліт на нові випробування ракет, – про це йому сказали сьогодні на «нараді»; він не може не повідомити про це; кожну радіопередачу розвідцентру ЦРУ тепер розшифровують, його підганяють: «Будемо дуже вдячні, якщо ви відповісте на розгорнутий перелік проблем, що цікавлять нас, якнайшвидше, бажано на цьому тижні».
Кожний крок Кулькова блоковано, будь-який його контакт буде зафіксовано, а контакт з ЦРУ не може не відбутися; мова йде про ракетний потенціал; Степанов мав рацію, коли написав про прогноз цього Кузані: перерва в роботі женевської наради не в останню чергу пов'язана з наступним слуханням у конгресі питання про асигнування величезних коштів на ракетний проект; потрібні нові докази нашої агресивності; Кульковим грають, підказують відповіді; цікаво, що він їм напише, такий психологічний текст дуже цінний.
Ірина зітхнула:
– А про що я говорила? Повтори.
– Ти говорила, що тираном бути простіше. Але це не зовсім так, Ірочко… По-моєму, тираном бути страшно… Він завжди боїться, він власної тіні боїться…
Вона похитала головою:
– Ні. Помиляєшся. Оскільки тиран є явище в якійсь мірі анормальне, він не має страху. Ним керує впевненість у богом даній правоті будь-якого його вчинку, він, як кожен шизоїд, пропускає повз свідомість те, що не вкладається в схему, яку він собі вигадав. Хіба Гітлер боявся власної тіні? Він був як глухар, – раптом розсміялася вона, – сліпий і глухий, тільки себе слухай і бачні»…
Ірина озирнулася на якусь лише мить – глянула на той стіл, куди дивився Славін; самі чоловіки; Славін зразу ж усе прочитав у її очах; шукала жінку, кого ж іще? Дурненька… Все-таки жінки ревнивіші за чоловіків, мабуть, вони вигадливі на обман, ми прямолінійніші, до хитрощів не вдаємося, – це для слабких; е, ні, заперечив він сам собі, а Кульков? Хитрий, як змій-горинич… А втім, це не так; просто не натрапляв на розумних, по-справжньому розумних; а чи не схоже це на манію величності, спитав він себе, невже академік Криловський дурніший за тебе? Але ж скільки років працює пліч-о-пліч з гадом… І нічого не підозрював…
– Японці красиві люди, правда? – спитала Ірина.
– Дуже.
– У них якась вроджена пластика… І коректність…
– Коректність з'явилася після того, як їх розбили в сорок п'ятому. Подивилася б ти хроніку часів війни на Тихому океані…
Я повинен дочекатися того моменту, коли він повідомить Ленглі про майбутній від'їзд на ракетні випробування, повторив собі Славін; він не може не повідомити їх про це, а вже потім я примушу його похвилюватися, нехай відкриє запасні канали зв'язку, нехай закрутиться, мені конче потрібно зрозуміти, чи немає в нього якихось особливих шляхів для відходу; в Пеньковського був другий паспорт, міг зникнути в будь-який момент, і шукай вітра в полі….
Славін упевнився, що вичислив Кулькова правильно, коли той, шепнувши щось Криловському, підвівся з-за; столу й вийшов у коридор; там люди Гречаєва; кожен крок підконтрольний, нехай іде.
… Кульков попросив у метрдотеля дозволу подзвонити. Той, звичайно, дозволив, спитавши: «Я вам не заважаю?» – «Ні, ні, що ви, які тут секрети»… Набрав номер, прикривши диск рукою; відповів Юрс; зразу ж поклав трубку, набрав ще раз, Юрс трубки не піднімав, чекав, скільки буде дзвінків; сім; екстрена зустріч в «Націоналі»; сам не поїхав, написав на аркушику паперу адресу своєму помічникові Дуаесу; за тридцять хвилин буде тут; обмін інформацією відбудеться в туалеті, недарма Кульков туди подався, – старе, як світ, але ще й досі діє: як у літературі існує тридцять сім сюжетів, не більше й не менше, так і в шпигунстві прийомів не дуже багато; через п'ятнадцять хвилин люди Гречаєва зробили знімок; малесенький аркушик паперу було загорнуто в пластилін і приплюснуто до бачка великим пальцем, не зіпсувати б відбиток пальця Кулькова, і це, можливо, заздалегідь обумовлено; «Негайно вилітаю на секретний полігон, повернуся в суботу, після цього – обмін інформацією; додатковий запитальник, який передали під час радіопередачі, взяв до виконання «Н-52».
– Любий, а чому в наших ресторанах такі нецікаві, без ніякого смаку програми оркестрів? – спитала Ірина.
– Тому що музиканти не мають процентів від прибутку, який дають відвідувачі, – відповів Славін.
– А чому їм не дають процента від прибутку?
– Тому що дурні й бояться, що вони дуже багато зароблять…
– Мабуть, я все-таки чогось не розумію. От я ходжу до мого перукаря вже вісім років, так?
– Сім, по-моєму…
– Вісім. На жаль. Раніше я ніколи не робила зачіски, просто копиця сіна на голові…
– Мені, до речі, це більше подобалося.
– Не обманюй себе. Ти в усьому любиш елегантність, я ж знаю.
– Твоя копиця була дуже елегантна… Смачні яблука дали до шніцеля?
– Надзвичайно.
– А чому ти недоїла?
– Бо я й так набрала багато калорій.
– Не забувай, що з роками чоловіків тягне до жінок у тілі.
– Тебе роки не беруть.
Славін усміхнувся:
– Як законсервований огірок?
– Не смій так говорити! Я не знаю іншого чоловіка, який був би таким молодим, як ти.
– Ох, – усміхнувся Славін. – Повтори, будь ласка, ще раз.
– Повторю. Ввечері, – пообіцяла Ірина. – Так от, про мого перукаря… Я йому завжди плачу більше, бо він заздалегідь резервує час, знає, яку зачіску я люблю, розповідає мені про всякі пригоди, жартує, – от тобі й година відпочинку, немов хвойна ванна, правда… Так от, він хотів відкрити салон у себе дома, то його замучили фінінспектори… В чому його провина? Може, в тому, що він приносить своїм клієнтам радість? Люди з гарним настроєм краще працюють, до речі кажучи… Поясни мені, кому він заважав?
– Світовому імперіалізмові, – відповів Славін. – Ти наслідуєш Степанова.
– До речі, його не гріх наслідувати.
– Рідна община, Ірино, – зітхнув Славін. – У нас, справді, ще лишилися пережитки, але не капіталізму, – він у нас тільки-но почав розвиватися, – а саме общини, ось у чому біда… Звідси, мабуть, така загострена увага до слова і вчинку сусіда, а не до його справ… Потрібен час, потерпи…
Коли ж мені до нього підійти? – подумав Славін. – Я ніколи не забуду слова Лісника, коли той сказав Гмирі, що кожен його крок контролюється людьми ЦРУ; можливо, й Кульков також під постійним ковпаком; хоч хлопці Гречаєва – чіпкі, вони помітили б усе те, що бодай трохи викликає підозру, ні, коли вони помітили щось підозріливе, вважай – операцію провалено; контрагент зразу зробить свої висновки, вони вміють цінити час і рішення приймають круті, зразу під груди…
Підійшов офіціант, приніс рахунок, накритий серветкою; Славін відгорнув серветку й прочитав: «Привіт одержано».
Славін простяг офіціантові двадцять п'ять карбованців і повернувся до Ірини:
– Було дуже смачно, правда?
– Так, чудово, велике спасибі, – подякувала вона офіціантові; усмішка прекрасна, нічого штучного, господи, яке це щастя, що вона повернулася! Чого ж ти з нею не одружишся? – спитав він себе. – Лише тому, що ти переконаний холостяк? Чи тому, що старший за неї на двадцять років, а це така межа, яка ось-ось може виявитись фатальною? Вперше ти відчув роки, коли тобі виповнився п'ятдесят один; далі гірше буде; я ніколи нічого від неї не приховував; зрештою, хто сказав, що альянс «Тургенєв – Віардо» аморальний? Ніхто, відповів він сам собі, тільки ти не Тургенєв…
Посаливши Ірину в таксі, Славін сказав:
– Мабуть, сьогодні я не приїду до тебе, Ірочко. А коли й приїду, то перед світанком.
– Скажи, що ти мене любиш, – усміхнулася Ірина.
– Нормально, – відповів він, повторивши невідомого йому Ашота, нового приятеля жінки з бюстом. – Я тебе дуже люблю; коли тебе не було, до мене ніхто не ходив, – кому потрібен лисий старий чоловік з астигматизмом і виразкою шлунка?
– Мені, – відповіла жінка. – Та ще й як…
– Тоді давай зробимо ось що, – знову поглянувши на годинник, зовсім несподівано для самого себе, сказав Славін, – купуй підходяще плаття, і давай призначимо романтичне побачення… Скажімо, через три дні… Біля загсу… О шістнадцятій нуль-нуль… Як тобі така пропозиція?
… Таксі від'їхало, біля Славіна зупинився Гречаєв і, прикурюючи, неголосно мовив:
– О десятій його чекає Настя. Скільки часу туди їхати?
– П'ятнадцять хвилин..
– Добре, я в себе, на зв'язку, жду інформації…
Вийшовши від жінки, Кульков двері її квартири причинив обережно, до ліфта наблизився навшпиньки, натиснув на кнопку, витяг пачку «Салема», закурив, солодко затягся, і саме тоді Славін спустився з верхніх сходів на площадку.
– Униз?
– Так, – відповів Кульков.
– Я з вами. Можна?
– Ради бога.
Славін почухав кінчик носа, нахмурився:.
– Мені ваше обличчя страшенно знайоме…
– А мені ваше зовсім незнайоме, – відповів Кульков трохи роздратовано.
– Вас же Гена звуть? – спитав Славін, пропустивши його в ліфт.
Дверці зачинилися автоматично, Славін натиснув на кнопку першого поверху, кабіна плавно пішла вниз.
– Відрекомендуйтеся, будь ласка, – сказав Кульков, і в очах його щось раптом майнуло. – Я вас зовсім не пригадую.
– Може, я помиляюсь, – сказав Славін, посміхаючись. – Тільки мені здається, що це ви… Я з вами якось у преферанс грав… На Чорному морі… Років з двадцять тому, а може, й більше… Ви тоді були ще зовсім молоді…
– Цілком можливо, – погодився Кульков. – Для одних шахи, для других преферанс… Треті полюбляють більярд…
– Правильно, – сказав Славін. – Тільки одним преферанс на березі моря зійшов з рук, а інших затягали… Серед свідків у справі Пеньковського, здається, вас не було… А от я насилу викрутився…
– Ви мене з кимось сплутали, – спокійно сказав Кульков, але обличчя його почало спадати, – зразу, за одну лише мить щоки обвисли; шкіра пожовкла; вуха набрякли, відстовбурчились.
– Якщо ви не Гена, то, звичайно, я сплутав, – сказав Славін.
Ліфт, ледь здригнувшись, зупинився.
– Будь ласка, – трохи відкашлявшись, сказав Кульков, пропускаючи Славіна.
– Ні, будь ласка, ви, – Славін простяг руку, – я тут живу, а ви гість.
– Спасибі, – відповів Кульков; обличчя його пожовкло ще більше; ноги стали ватяними, він відчув, як дрібно тремтять коліна; але вийшов спокійно, з гідністю.
Славін одразу ж повернув у провулок; Кульков зупинив таксі.
– Ви можете повезти мене за місто? – спитав він шофера. – Я заплачу більше. Мені треба на дачу.
– Е, ні, – відповів таксист. – У мене зміна кінчається…
– Коли?
– Через годину двадцять…
– Ми встигнемо…
– Куди їхати?
– В Роздори, зовсім близько.
– Де це? По Мінському?
– По Успенці… Я заплачу вам, скільки скажете. Виручайте, товаришу…
– А потім куди?
– Ми повернемося в центр… Я живу в центрі, на Малій Бронній…
– Ну, а скільки покладете?
– Називайте ціну.
Таксист засміявся:
– Може, я півсотні скажу!
Кульков витяг із задньої кишені штанів гроші, дав шоферові:
– Спасибі, ви мене дуже виручили.
– Закурити у вас є? – спитав таксист.
Кульков оглянувся; машин не було; а що, коли той тип запам'ятав номер таксі? Ні, він же повернув за ріг; якби щось сталося, то за мною б ішла машина. А може, й дві. Це вдень можна не помітити, як за тобою стежать, а зараз будь-яку машину видно – фари. Заспокойся, сказав він сам собі; щастя, що це трапилося вночі; завтра мене вже не буде в Росії, аби тільки швидше виїхати за місто; додому заходити не можна; треба подзвонити дурепі; тільки придумати б щось путяще; придумаю…
Коли виїхали на Кунцевську дорогу, Кульков побачив у дзеркальці фари; здригнувся від жаху: попросив шофера пропустити, – засліплюють; їх різко обігнала чорна «Волга» з двома пасажирами; вікна відчинено, ввімкнено радіоприймач, передавали естрадний концерт, видно, їдуть у ресторан «Сосни».
На дачі він зразу ввімкнув світло, вийшов на город через чорний хід, підкрався до паркана, відкинув три листи шиферу, розгріб землю невеличкою сапою, вийняв з тайника цеглину, повернувся до кімнати, обережно відкрив звичайну вогнетривку цеглину, витяг звідти закордонний паспорт, пачку банкнотів – окремо долари, карбованці, марки НДР, – запхнув у кишеню маленькі вуса, які зразу ж змінять зовнішність, сховав у портфель окуляри в масивній роговій оправі; розбив ампулу з темною рідиною, накапав у каструлю, залив водою, старанно помив волосся, витер насухо, – через годину він стане зовсім сивий; помастив брови пальцем, змочивши його в тій же каструлі; решту вилив в унітаз, цеглину викинув у помийну яму, вимкнув світло й повернувся до машини.
– От і все, – сказав він, – їдемо до міста. Тільки не на Бронну…
– Ще кудись везти, чи що?! – обурився таксист. – Не можу, я ж сказав!
– Добре, пересадіть мене в місті на інше таксі.
– Це будь-ласка… В мене ж часу обмаль, – подобрішавши, пояснив водій, – нас, знаєте, як шпетять, коли запізнюємося?!
– Здогадуюсь.
Шофер пригальмував біля таксі, що стояло на Кутузовському проспекті.
– Спитайте, чи повезе? – порадив він. – Може, в нього теж перезмінка…
Молодий хлопець, що сидів за кермом, зразу погодився відвезти Кулькова в Шереметьєво, і, звичайно, спитав, чи заплатить пасажир за порожній рейс з аеропорту до центру.
… На Ленінградському проспекті Кульков попросив водія загальмувати біля кабінки телефону-автомата.
– У вас дрібні гроші є? – спитав він таксиста, вдаривши себе по кишенях. – Я… Мені потрібно по дві копійки…
– Багато?
– Три. А раптом автомат проковтне…
– Вам скільки разів треба дзвонити? – роздратовано запитав таксист. – Два чи три? Ковтає не ковтає, мене це не стосується…
– Три, три, господи! – сказав Кульков, усе ще відчуваючи, як його лихоманить. – Ось вам двадцять копійок, а мені дайте шість…
… Дружина вже спала, голос тривожний:
– Де ти, Геночко?! Я чекала тебе довго-довго й задрімала…
– Люба моя, я за містом, довелося спішно виїхати, чепе… Буду завтра вдень. Якщо подзвонить академік, скажи, що я в генерала, зв'яжуся з ним удень, нічого особливого, не лякай його і спи спокійно, моє сонечко…
– Справді нічого страшного не сталося?
– Справді, люба, я тобі сказав би… Цілую, моя радість…
Він став набирати другий номер – Роберта Юрса, два дзвінки по три гудки, сигнал тривоги; початок запасної операції «Ліберті», але йому не дали цього зробити: витягли з кабіни, зразу ж обмацали комірець сорочки, лацкани піджака, манжети, потім завернули руки за спину, він почув страшне, металеве клацання і тільки після цього побачив на зап'ястях наручники.
У таксі, на якому він їхав, його внесли, – ноги раптом немов одібрало, коліна наче вигнулися назад, здавалося, чашечки вискакують одна з одної…
… Той чоловік, що спускався з ним у ліфті, сидів біля водія, він обернувся до Кулькова, затисненого двома кремезними людьми, й посміхнувся:
– А ви кажете, що я вас з кимось сплутав, Гено… Ні з ким я вас не сплутав…
Кульков замотав головою, насилу проковтнув шорсткий клубок, що застряв у горлі, й сказав:
– Це якесь непорозуміння…
Славін зітхнув:
– Поки ми їдемо до нас, подумайте ось про що… Вас затримали за шпигунську діяльність… Це, сподіваюсь, ви зрозуміли? А коли не зрозуміли, то підполковник Гаврилов, – він кивнув на сусіда Кулькова, – пояснить вам, оперуючи статтями Карного кодексу…
– Ознайомтеся з постановою про арешт, яку санкціонував прокурор, – сказав Гаврилов.
– Ні, навіщо ж, – прошепотів Кульков, – я вам вірю.
Славін посміхнувся:
– На дачі ми вас, до речі, теж фотографували, коли ви паспорт з тайника брали… Перед вами стоїть дилема: або ви зараз же розповісте все, що маєте зробити для ЦРУ, – те, що ви вже зробили, ми знаємо; або завтра почнуться допити, й слідчі опрацьовуватимуть епізоди вашої справи, щоб передати до суду… Ви розумієте, що я кажу?
– Не дуже, – відповів Кульков, майже не відкриваючи рота, й повторив: – Сталось якесь непорозуміння…
– Годі вам, – зітхнув Славін. – Не ганьбіть себе. Пеньковський вас правильно вчив: програвати треба з гідністю.
Кульков похитав головою, підборіддя його тремтіло.
– Ні про яке шпигунство не може бути й мови… Після зустрічі з вами у ліфті я зрозумів: далі мовчати не можна… Я вирішив приїхати до вас і все чесно розповісти…
– Ви хотіли приїхати до нас на літаку? Вирішили з Шереметьєво прилетіти? – спитав Славін, не відводячи погляду від Кулькова.
Тільки не поспішай, сказав собі Кульков, намагаючись зібрати докупи клоччя думок, що вирували в голові; треба виграти час; тепер треба навчитися боротись – за кожну хвилину, де там хвилину, за часточку секунди треба боротися; Роберт правду казав: тепер усе залежить від мене; якщо я поводитимусь правильно, не сфальшую, операцію «Ліберті» буде проведено успішно; тут ідеться про твоє життя; ти повинен заспокоїтись, ти мусиш узяти себе в руки, ти сотні разів уявляв собі цю страшну мить, ти був до неї готовий, а зараз раптом дозволив собі отак зразу розклеїтися, не можна…
– Чуєте, у вас нема валідолу? – стиха запитав Кульков, ледве ковтаючи важкий клубок у горлі.
Чоловік, який сидів поруч, узяв його зап'ястя дужими пальцями, професіонально намацав пульс і став лічити удари, дивлячись на освітлену секундну стрілку свого годинника.
– Пульс трохи прискорений, – сказав він Славіну, – але серце працює без перебоїв.
– Дайте йому валідол, – звелів Славін.
Чоловік витяг металевий тюбик, висипав на долоню дві таблетки, поклав одну з них у рот Кулькову, порадивши:
– Тримайте під язиком.
– Я знаю, спасибі, – відповів Кульков, усе ще не маючи сили вгамувати тремтіння в підборідді. – Мій тато був сердечник, то я з дитинства знайомий з валідолом…
– Коли у вас наступний обмін інформацією з ЦРУ? – спитав Славін. – І де?
– Про що ви?! Який обмін?! При чому тут ЦРУ?!
– Кульков, ви можете розмовляти зі мною серйозно? – знову спитав Славін. – Невже ви думаєте, що ми затримали б вас без достатніх доказів?
– Ні, ні, що ви! Я знаю, як у нас неухильно дотримуються соціалістичної законності.
Славін розсміявся:
– Який ви політично грамотний… Я чомусь думав, що ви не тільки почнете зразу говорити, а й внесете пропозиції, аби хоч якось спокутувати свою вину.
– Вини немає, – заперечив Кульков. – Було допущено помилку, трагічну помилку, але ні про яку вину не може бути й мови… Життя зіткане з випадковостей, часом жахливих. Ми підкорені обставинам, які сильніші за нас…
– Як знаєте, – Славін одвернувся від нього; шия міцна, як у спортсмена; такі люди не здатні тонко мислити; треба триматися; його можна обіграти; зосередься, став благати Кульков, ніби звертався не до себе, а до когось іншого; зосередься ж!
Та коли машина в'їхала на тюремне подвір'я і його ввели до кімнати, зовсім без меблів, освітленої яскравою лампою, – світло холодне, якесь безсловесне, таких ламп немає на волі, коли прийшла людина в білому халаті й досить коректно, байдужим голосом запропонувала Кулькову роздягтися догола, оглянула порожнину рота, промацала анальний отвір, зазирнула у вуха, коли йому дали чужу сорочку, костюм, туфлі, але без шнурків, він раптом відчув у собі бездонну порожнечу й м'яко впав на крісло.
Привели його до тями досить швидко, і найперше він побачив схиленого над собою того лисого, який зустрів його в ліфті, а потім брав у телефонній будці й мучив розмовами в машині; у кожному слові крився якийсь жахливий таємничий смисл; біля нього стояли слідчий і прокурор; лисий назвав їхні прізвища, але Кульков не запам'ятав, у нього щось сталося з пам'яттю, слова немов проходили крізь нього, не затримуючись у свідомості…
– Що ж, мабуть, ви дуже притомилися, – сказав Славін. – Хочете відпочити?
… Кульков витягся на вузькій койці, закинувши руки за голову; найдужче його вразило те, що підлога в камері була паркетна, як дома, така ж тепла, чиста й добре на» терта.
Тільки б не думати про т е, сказав він собі; напевне, в них тут вмонтовано апаратуру, яка читає думки; перед очима близько й чітко виникло обличчя Пеньковського; іди собі геть, благав він; десь у Новосибірську вчений-психіатр фіксував на фотопластинку галюцинації шизофреніків; вони запишуть на якісь пластини, вмонтовані в ці стіни, обличчя Олега Володимировича, а це доказ. Замовкни ж, крикнув він собі й примружився, щоб відігнати видіння, але воно не зникало, а, навпаки, ставало дедалі виразнішим, наче Пеньковський сів біля нього на ліжко; точнісінько таким було його обличчя, коли, сумно і якось навіть співчутливо посміхаючись, він спіймав мене на тому страшному мізері, а грали по копієчці, сто сімдесят карбованців треба було викласти; забув примовку: «грати – грай, та відігруйся»; де взяти гроші, тільки-но інститут закінчив, вирвався в Сочі, і – на тобі!
Пеньковський тоді поплескав його по плечу, всміхнувся: «Віддаси борг у Москві, піди-но до тієї блондиночки, що лежить біля човна, поясни їй, хто я, скажи, що буду радий бачити її в себе в номері, щойно повернувся із Штатів, джинсики й кофточки її розміру лежать у чемодані, треба приміряти»… А знав же, що це Зоя, я її кадрив, усі це бачили, він – також… Боже, яке забуте, безжурне, молоде слово «кадрив»…
«Любий Гено, – сказав тоді Пеньковський, – слово «понт» стосується тих, хто молодший за вас і дурніший; зі мною «понт» не проходить, я граю в карти не для того, щоб мати ці гроші, а для того лише, щоб їх виграти; факт перемоги додає мені сили, це допінг, розумієте? Ви «понтер», ви завжди бундючитесь, навіщо? Кожен, хто стрибає через дві сходини, які ведуть нагору, ризикує зламати ногу. Ви кмітливий, але занадто азартний, скрутите шию, шкода…»
Кульков побачив його на другий день уранці; це було годині о шостій, ще тільки розвиднялося. Пеньковський вийшов на безлюдний пляж у коротенькому халатику, – стрункий, кремезний, хоч уже був немолодий, підморгнув йому якось задьористо, але водночас по-хазяйськи; всміхнувся: «Ваша подружка знає толк у любові, спритна й чарівна». Скинувши короткий, шовковий японський халатик, Пеньковський увійшов у море, пірнув під хвилю і поплив хорошим кролем, як професіональний плавець; метрів за двісті від берега перевернувся на спину і лежав так майже півгодини; вийшовши на берег, сказав: «Люблю самотність, Гено, а вона може бути лише на хвилях; суєтна земля повна двоногих ссавців, які видають звуки й дратують неосмисленістю рухів, суєта суєт і всяка суєта; ви в Москві з батьками живете?»
Навіщо я сказав йому про однокімнатний кооператив?! Промовчав би, понтер нікчемний, а я тоді думав: «Потрібна людина, із зв'язками, полковник, підштовхне…»
Кульков усе ще благав себе ні про що не згадувати, намагався уявити перисті хмари, – йоги рекомендують завжди думати про небо, ніщо так не заспокоює, як образ вічності, – але обличчя Пеньковського стояло перед ним, наче жах, нерухоме, пергаментне, в різких зморшках, із глибоко запалими, світлими, безжальними очима…
… У Москві вже, передавши Пеньковському ключ від квартири, Кульков сказав, що борг віддасть післязавтра; той кинув: «Якщо важко, можна й почекати, не горить». Коли приніс гроші, той запхнув їх у задню кишеню штанів, не лічив; міг би й відмовитися, дівок у мою квартиру водиш безплатно, а я сорок карбованців щомісяця плачу за кооператив із своїх ста сорока. І все-таки до академіка Криловського, – через третіх осіб, – підвів його саме він, Пеньковський, натякнувши, що поки Георгій Іванов біля старого, шлях нагору буде тяжкий; боріться за плацдарм, Гено, найголовніше в житті – це плацдарм; з роботи і з дому до нього не дзвонив, тільки з автомата; «про наше знайомство не треба нікому говорити, я людина з легенди, невидимка і, як справжня невидимка, маю силу; формула «ти – мені, я – тобі», звичайно, це відгонить чужокрів'ям, але ж буття визначає свідомість». Він ніколи не розмовляв серйозно, підсміювався, жартував, тільки очі в нього завжди були, наче в сліпого, зовсім нерухомі. Одного разу, коли Кульков поскаржився на те, що в магазинах майже зовсім зник сир, Пеньковський глянув на нього з подивом: «Ви на що замахуєтеся, мій дорогий? Ви класового ворога критикуйте, а свого не чіпайте, не треба, тим більше, я зробив так, що вас оформляють у Лондон, дуже цікаве місто». Кульков тоді з радощів приніс три пляшки коньяку, купив на базарі баранячих ребер, накрив стіл; Пеньковський пив, не п'яніючи, тільки очі втрачали колір, ставали водянистими, майже зовсім порожніми; вам одружуватися пора, Геночко, одруження – це обов'язок працівника, який може високо піднятись. І п'єте ви погано, не треба пити, коли не вмієте… Батько вашої приятельки Лідочки хто? Той самий Зорохов? Чого ж ви роздумуєте? Це ваш тил, думайте про майбутнє, людина ви азартна, ризикована, треба страхуватися…
Напередодні вильоту в Лондон Пеньковський дав Кулькову триста доларів: «Привезіть мені леза, я голюся тільки «жилетом». Зайдіть у «Селфріджес», купіть мені лосьйон, називається «Джентльмен», на решту – подарунки нареченій, гроші сховайте в задню кишеню, гадаю, вас не оглядатимуть».
А якщо? Кульков не зразу наважився запитати про це, але не стримався, він весь був напружений, що не кажи, а перший виїзд, та ще й у Лондон, збожеволіти можна…
«А якщо? – задумливо мовив тоді Пеньковський. – Припустимо, вас оглянули. Знайшли триста доларів. Що ви відповісте? Ну, швидко, там часу на обдумування не буде…»
Кульков ковтнув клубок (не такий, як зараз, менший), у горлі пересохло, язик був шорсткий і немов заважав йому, став дуже довгий, чи що… Ну, не знаю, скажу, що хотів купити Лідії Василівні Зороховій подарунок на весілля, позичив у знайомого дипломата…
«А як звуть того дипломата? – запитав Пеньковський. – Вас звинуватять у брехні, й життю кінець, Геночко. Якби у вас справді був знайомий дипломат, котрий повернувся з відрядження й продекларував гроші, тоді інша річ, але, як мені відомо, ви ще не обзавелися такими приятелями… Ну, мій друже, коли уявити собі найгірше, то кажіть, що зелень купив у спекулянта. Що ж, карайте, але заради любові на все підеш… Тільки, ні імені, ні прізвища не знаю, запропонували в «Націоналі», дуже хотів привезти сувеніри нареченій, покірної голови й меч не бере… Якщо ви назвете моє прізвище, то вам просто не повірять… Чи переконаєте? Ото ж бо й воно, не зважитесь, ви спритний хлопець, у вас є досить міцний, гутаперчевий стрижень… Дивно, що ви трохи мляво мислите, я думав, ви заперечите мені, коли я сказав про задню кишеню штанів, навіщо марно рискувати, коли саме ви нестимете портфель академіка Криловського, в нього дипломатичний паспорт, оглядові не підлягає, там і місце грошам, невже не ясно?»
Перед другим відрядженням, до Женеви, Пеньковський дав Кулькову п'ятсот доларів: розрахуємося; вкиньте листа; це вже ділове доручення, розумієте? Я ж недарма ходжу під погонами, про рід моєї роботи, мабуть, здогадуєтесь, питання погоджено, але, подалі від гріха, пронесете через кордон, як і перший раз, у речах академіка.
