Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)
«Чудова несподіваність зустрічей»
За кордоном у людей преси бувають, як правило, три стилі роботи.
Перший стиль характерний тим, що журналіст з самого ранку обкладається першими випусками провідних газет і журналів країни, де зараз перебуває і бажано – сусідніх і. раїн (якщо, звичайно, це не держави-карлики), старанно аналізує їх, зіставляючи найважливіші політичні коментарі з тими новинами, якими закінчився нічний випуск тутешнього телебачення, потім бере ножиці, робить вирізки, розфасовує статті, замітки, інтерв'ю та курйози за темами, сідає до машинки (або бере в руки перо), щоб і конструювати замітку в свій друкований орган, попередньо подзвонивши до тих парламентаріїв (чи їхніх помічників), підприємців, керівників банків, у яких він кілька разів до цього брав інтерв'ю: на Заході знайомим людям відповідають охочіше, ніж тим, хто ніяк не зарекомендував себе в пресі.
Другий стиль відрізняється від першого тим, що газетяр починає ранок з побіжного, неуважного перегляду провідних газет – за кавою з рогаликом і джемом. Потім він поспішає до міста, щоб зустрітися з десятком зовсім різних людей, збирає діаметрально протилежні думки, не гребує бесідами з відвертими противниками, даючи їм волю висловитись: не збагнувши логіки того, хто не приймає твоєї позиції, важко оперувати своїми доказами, – нова форма боротьби з вітряками; ефектно, але непереконливо, читач тепер тямущий, вік інформаційного вибуху, кожний третій має свій план врятування світу.
Третій стиль журналістики визначається націлюванням на того чи іншого лідера; таке кульове інтерв'ю виносять на перші шпальти газети, дають у кращі години на телебаченні; престижно й запам'ятовується надовго.
Юджии Кузані, на підміну від цих найпоширеніших стилів, наслідував заповіт Хемінгуея: терся в Будинку преси, розбалакував із сусідами за столиком в піццерії, що стояла на тому березі озера, в комерційній частині Женеви, провідував давніх друзів, особливо полюбляв підніматися в невеличкі ательє художників, – їхня аполітичність насправді була найвищою формою пристрасної політики; лише після дня, проведеного поза твердим планом, Кузані починав монтувати свої знання з тими емоціями, які здобув за дванадцять годин: сплав факту й почуттів, зіткнення різних явищ, слова й діла, – це поки що читають…
На третій день свого перебування в Женеві він подався до Анрі Равайоля; в минулому канадський журналіст, він одержав несподівану спадщину, купив маленький дерев'яний будиночок над озером, писав для себе натюрморти та пейзажі, підробляв трохи, здаючи дві нижні кімнати близьким знайомим і викладав англійську мову тим, хто мав намір працювати в серйозному бізнесі; влітку прилітала дружина, Марі-Роз; це були місяці щастя; назовсім пере їхати сюди з Канади вона не могла, бо в тридцять сім років стала професором, кращим хірургом-гінекологом Оттави; тут же все довелося б починати спочатку – конкуренція.
– Вона розповіла мені в березні, – вирвалась покататися на гірських лижах, – сказав Равайоль, заварюючи Юджину каву, – дуже страшну історію. До речі, це сюжет для фільму, тільки знімати його треба в трьох країнах: Канаді, Західній Німеччині і в Росії, з першими двома в тебе труднощів не виникне…
– З Росією теж. Там у мене хороший друг: ніде так не шанують авторитет письменника, – якщо, звичайно, він письменник, – як у Росії. Це не пропаганда, Анрі, не смійся.
– Та ну їх, закрита країна, сковані люди, безсловесна нація.
– А Толстой? Чехов? А під час війни – Еренборо…
Равайоль знизав плечима:
– Звідки в тебе шотландська кров? Мальборо, Кінгсборо… Не Еренборо, а Еренбург… Скільки класти цукру?
– Я худну, ні грама.
– Але ж не забувай, що сахарин убиває нирки.
– Їх убиває вік, – зітхнув Кузані. – Я п'ю каву без цукру, дуже бадьорить, краще, ніж джин… То яка ж це історія, розповідай…
– Дуже сумна… Якщо візьмешся писати, заплатиш мені десять процентів. Це – серйозно.
– Добре, згоден.
– Так от, у Росії жив чудовий лікар, один з кращих практологів світу професор Файн. Жив він там, як кажуть, добре, навіть дуже добре, – причому за нашими мірками, запам'ятай це. Але його не призначили директором інституту після смерті шефа, як той просив, і професор, образившись, виїхав. В Оттаві про нього знали, він там бував на конгресах, одержав поверх у клініці, це справді нечувана річ – усіх іммігрантів змушують складати екзамени й вимагають абсолютного знання мовиі Невдовзі про нього заговорили не тільки в Оттаві, а й у Штатах. І от із Нью-Йорка прилетів до нього якийсь фінансовий туз, і Файн зробив йому блискучу операцію, не сідниця, а ягідка. Прощаючись з могутнім пацієнтом, він спитав: «Хто вас до мене різав?» Той відповів: «Професор Лівенброк». А Файн засміявся: «Я отому Лівенброку повідбивав би руки. Він же міг зробити вас повним інвалідом, якби ви приїхали до мене на тиждень пізніше». Пацієнт не сказав жодного слова, вручив йому чек, ще раз запитав, коли може почати нормальне статеве життя, і повернувся в Штати. А там, випробувавши себе з коханкою, досхочу натішившись, подзвонив своєму адвокатові й запропонував почати процес проти отого Лівенброка; «Нехай поверне збиток, якого він завдав моєму здоров'ю! Не менше як сто тисяч баків! Йому руки поламати б за те, що він зі мною зробив, і сказав це не хтось, а мій рятівник Файн!»
Як тільки адвокат заворушився, професор Лівенброк, – а він не іммігрант, а місцевий, – звернувся по допомогу в рабинат; там натиснули кнопку; в Оттаві з'явилися статті про те, що Файн зводить брудні наклепи на своїх колег, йому чуже поняття лікарської етики й номінальне почуття корпоративності. В бідолахи забрали поверх у клініці, – тиск був дуже серйозний, сполошилися всі практологи, – якщо до цього Файна почнуть літати тузи із Штатів, з кого ж брати баки?!
Бідолаха спробував відкрити свій госпіталь, – де там! Це ж мільйонна справа! Полетів у Європу, його й там дістали: коли влаштувався в Боннську клініку, з'явилися статті, інспіровані з Нью-Йорка, про неетичну поведінку професора, його нетактовність і наклеп на колег; вигнали в потилицю і в Німеччині… Кажуть, він кілька днів ходив довкола російського посольства, а потім повернувся до свого пансіонату й повісився в туалеті… Як сюжетик?
– Страшнуватий, – відповів Кузані замислено. – Коли закінчу те, що намагаюсь писані зараз, – заплачу десять процентів, цілком пристойні гроші… Я, між іншим, якось зустрічався з одним російським скульптором, у Росії його вважали генієм, по-моєму, правильно вважали… А в нас він робить надгробники, з цього й живе… Також, до речі, тема… Хтось дзвонить, Анрі.
– Ніхто не дзвонить, – відповів той, – у мене слух, як у кота…
– А я глухну.
– Ходив до лікарів?
– Так. Безнадійно. Ти уявляєш, як мені незабаром буде з жінками?! Перш ніж підвести до ліжка, вибачитись і витягти з вуха слуховий апаратик…
– А ось тепер справді дзвонять, – сказав Анрі, підводячись на весь свій величезний зріст. – Я навмисне поставив телефон внизу, щоб боротися з відкладанням солей: угору-вниз, чудово тренує суглоби… Читай газети, я зараз…
Кузані допив каву, підійшов до великого – майже на всю стіну – вікна, притулився лобом до шибки; в дитинстві нам страшенно хочеться притулитися носом, а на старість – лобом, чому? Мабуть, діти уявляють себе збоку: це так смішно – розплюснутий червоний ніс, а нам не до сміху, доживаємо, лоб не плющиться, тільки дуже страшно, уявно, відчуває холод скла, неживий, мертвий холод. До речі, чому покійників завжди цілують у лоб, який після смерті стає випуклим, сократівським?
Вид на озеро був прекрасний: фонтан, диво Женеви, викидав із своєї таємничої глибини велетенські струмені; вночі цей водяний фейєрверк підсвічували; в Нью-Йорку статуя Свободи, в Парижі – вежа Ейфеля, а тут – дивовижний гігантський фонтан… Як це прекрасно, коли місто визначає свою суть єдиною деталлю, що вкарбовується в пам'ять на все життя…
Кузані перегорнув газети, матеріали проглядав неуважно, повторюється те саме, тільки шапки різні, – в них якраз і видно тенденцію; випадково натрапив на ім'я «Дмитро Степанов»; прочитав абзац заново; російський письменник і журналіст, акредитований у місцевому Будинку пресн, заявив учора під час телевізійної передачі Ей-бі-сі «Доброго ранку, Америко!», що політика, яку проводить Білий дім щодо Союзу, очевидна: затримати економічне зростання конкурента нав'язуванням йому гонки озброєнь; ставка на економічне розорення Росії. «Що ж, – зробив висновок Степанов, – нехай так, лише американським історикам слід було б нагадати своїм співвітчизникам, що Сполучені Штати жодного разу не були воєнним табором, нам же це нав'язували двічі за останні шістдесят років. Хто від цього виграє? Америка? Навряд: хто сіє вітер, той пожне бурю. Росія? Для нас така перспектива теж не подарунок, хоч зростання воєнної техніки абортує в торгівлю ряд предметів зовсім мирного характеру. Якщо не вигідно ні тій, ні другій стороні, то який резон нагнітати напруженість? Пригадуєте древніх? Їхнє запитання – «кому на користь?» – таїть у собі аж ніяк не риторичний, а цілком предметний резон».
– Ей! – вигукнув Кузані —Анрі, де ти? Я хочу подзвонити!
– Не кричи, – всміхнувся той. – Я вже давно тут, варю тобі нову чашку кави.
Кузані обернувся:
– Послухай, а що, коли ми запросимо сюди мого російського приятеля, він, виявляється, тут, у Женеві?
– Не треба, – відповів Анрі. – Я не люблю росіян і не вірю жодному їхньому слову.
– Чому?
– Не вірю, та й годі.
– Але ж це нерозумно! Степанов – славний хлопець, повір!
– Всі вони славні хлопці, – посміхнувся Равайоль. – Хай живуть у себе так, як їм хочеться, я не проти… Тільки, будь ласка, не треба приводити їх у мій дім. Не треба, і все. Не сердься, добре?
Юджин знайшов Степанова в «Інтерконтиненталі», на березі озера; найрозкішніший готель Женеви, скромний номер коштує більше, ніж дві пари розкішних жіночих туфель, – за престиж треба платити, непорушний закон бізнесу; телекомпанія Ен-бі-сі орендувала цілий поверх; мільйон доларів, вісті мають бути справді останніми, а не огризками; Степанова запросили на передачу «Зустріч з пресою»; сидів загримований, жартував з екіпом, смалив сигарету, запиваючи її шипучою мінеральною водою.
– Дім! – вигукнув Кузані з порога. – Чортяка, який же я радий тебе бачити!
Степанов кинувся до нього, вони обнялися; зараз підійшла дівчина-гример, поправила тон на лівій щоці запрошеного й зауважила, що от-от треба буде йти в студію, будь ласка, більше не обнімайтесь.
– А ви його даремно гримуєте, – мовив Кузані, – я вам кажу це як режисер: грим більше пре на екрані, ніж єство, тим паче Степаном наш противник, нехай буде таким, яким є насправді, чи парто його робити симпатичним для наших телеглядачів?!
Прибіг помічник продюсера, махнув Степанову рукою: ходімо, пора, кивнув Кузані, хотів щось сказати йому, але не встиг, – ефір…
Коли перекличка Гамбурга (виступав колишній канцлер Шмідт), Женеви (Степанов і Келб, що вів передачу), Вашінгтона (Кіссінджер) закінчилася, Юджин, який дивився прямий репортаж разом з екіпом Келба, підняв великий палець: «Непогано виглядаєш, правда, з граматикою не дуже, зате добре жартуєш. А взагалі в нас, у Штатах, люблять іноземців, тих, хто розмовляє з акцентом і не боїться, коли ставлять каверзні запитання; коли ти попросив ведучого не тріщати, як кулемет, тут усі реготали, отже, сміялась Америка; Кремль має видати тобі премію, ходімо поблукаємо, страшенно радий бачити тебе, просто не знаю, чому я такий радий…»
Я розумію, чому він радий, що зустрів саме мене, подумав Степанов, коли вони замовили вже по третій чашці кави, сидячи в невеличкому ресторанчику на березі озера: по набережній періщить дощ, квилять чайки, ніде нікогісінько, і тільки тиха, сумна музика, симфоджаз початку п'ятдесятих, оркестр Гленна Міллера; «Знаєш, Дім, кажуть, що в його літак, який летів на гастролі, мафіозі підклали бомбу – за дорученням одного з конкурентів; воістину, Моцарт і Сальєрі двадцятого століття; врятувався лише один музикант, брат Гленна, його звали Тед Бенікі, пригадуєш, і переламаним носом, саксофоніст, що співав басом у Серенаді сонячної долини»?»
Звичайно, пригадую, подумав Степанов. Це мої студентські роки, Льовушка Кочарян, худенький, тоді ще безвусий Андрій, Олежка Євпланов, Льова Котов, Володя Навасардов, деяких уже немає, а деякі далеко; Вітя Борисенко був тоді худий і мовчазний, бо завжди пам'ятав минуле і дуже чітко бачив майбутнє; тільки в кінці четвертого курсу розкрився; коли сталася трагедія з батьком, і Степанов сказав йому про це першому – як комсоргові, – він довго мовчав, а потім відповів: «Ти повідомив мене про це – і все. Тепер це мій клопіт, живи так, ніби нічого не трапилося, нехай розбираються, тобі диплом треба одержати». Спасибі тобі, Вітю, і тобі спасибі, Зія, і тобі, Льоню Харюков, і тобі, Костю Гейвандов, Женю Примаков… Женя тоді не знімав «сталінки», розмовляв, наслідуючи вождя, дуже повільно, з важким грузинським акцентом, хоч сам росіянин; а втім, тбіліські росіяни, вони особливі; якщо Пушкін, Грибоєдов, Маяковський і Пастернак відчули на собі вплив цього народу, то чи міг від нього втекти Женя, та й чи потрібно? Дивне слово – вплив… Чого в ньому більше, доброго чи поганого? Про дітей кажуть: «На нього погано впливає вулиця». А може, й через це треба пройти? Як жити, не відчуваючи на собі впливу Шекспіра й Рахманінова? Чи «Розгрому» Фадєєва? Остання фраза його повісті подібна до рядка з «Екклезіаста» від революції: «Треба було далі жити й виконувати свої обов'язки». Ось вона, магія слова: кожне окремо несе в собі дуже відносну інформацію, навіть якась казенщина відчувається, а коли Фадєєв поставив їх у тому порядку, котрий відчув тільки він один, і ніхто інший, то вони злилися в безсмертну фразу надії, яка так потрібна людині. Розгром – поняття не тільки воєнне, воно – насамперед – людське, дуже особисте, затаєне, як той Хемінгуеївський кіт під дощем…
… Юджин радий мене бачити тому, що наші долі схожі; обидва самітні, віддали себе роботі й дітям; я – Лису і Бембі, він – Стівену; тільки я з Надею розлучився, а дружина, яку він кохав безмірно, померла, коли хлопчикові було три роки. Юджин намагається виражати себе в кіно по-своєму, і я намагаюсь робити те саме; йому за це перепадає, та й зі мною не дуже носяться. Тільки спринтер на біговій доріжці не встигає зненавидіти тих, хто біжить поряд: одинадцять секунд, повна самовіддача, а потім – у разі невдачі – розбирайся з тренером на моніторі, вину звалювати ні на кого, переможець – він і є переможець; а спробуй розберись у кіночестолюбстві, кожен тягне ковдру на себе, критеріїв немає, суцільні власні уподобання і тут, і там…
– Випити хочеш? – спитав Юджин.
– Боюсь.
– Тут про це ніхто не дізнається, – сказав Кузані, – загниваючий Захід, усі сидять із склянкою, тільки п'яних немає, п'яних тут з роботи виганяють.
Степанов усміхнувся:
– У нас немає сухого закону… Не вір базіканню… Просто я дуже боюся, що завтра розвалюватиметься потилиця…
Кузані зітхнув, похитав кудлатою, вже сивуватою головою; викапаний італійський актор Раф Валлоне; що значить кров: американець у четвертому коліні, а все одно вгадується породистий римлянин.
– Я боюся того самого. Тільки я ще й глухнути почав. І це дуже погано, Дім.
– А я сліпну. Можна посперечатися, що гірше.
– Сперечатися не треба: глухота – гірше. Коли тобі п'ятдесят три, і ти нічого не чуєш, це дратує твого сина, який звик говорити дуже тихо, а ти злишся на себе, що не можеш зрозуміти, про що він говорить, і тоді хлопець починає люто кричати, і стає так страшно й порожньо, старик, так самотньо, що у відчаї хочеться утнути щось неймовірне, таке, що зробить тебе новим Гете, і в тебе закохається прекрасна дівчина – закохуються ж не тільки в торс, закохуються і в розум?!
Звичайно, ні, подумав Степанов, але заперечувати не став, кивнув; Кузані все зрозумів, досадливо махнув рукою, попросив офіціанта принести хайбол.
– Ти як хочеш, а я все-таки вип'ю… Знаєш чому? Я поясню тобі, Дім… Старію і втрачаю сина… А це все одно, що втратити самого себе. Намагаюся заново знайти силу в роботі, та коли роблю перерву, хоч на тиждень, думки розривають голову, а це погано, в цьому щось від жіночого клімаксу, нав'язливість якась, постійна дурість і безлад…
Степанов закурив, тяжко затягся, знизав плечима.
– В тобі сидять батьківські ревнощі, Юджин. Соромно. Скільки зараз Стівену? Двадцять шість?
– Через півроку буде двадцять чотири.
– От бачиш. А він і досі з тобою. Зрозумій же хлопця… Згадай себе в його роки…
Кузані знову похитав головою:
– Знаєш лекції доктора Спока? Його перші лекції: «Доброта, з дитиною можлива тільки доброта, тільки надмірна доброта сприяє народженню мужньої і чесної людини». А чим Спок закінчив? Не знаєш? «Строгість. Конче потрібна строгість. Авторитет батьків подібний до авторитету тренера з гірських лиж. А той кричить і б'є палицею по сідниці, якщо учень не робить так, як треба. І тренера поважають». Батьки повинні стати подібними до тренерів: не треба всього себе віддавати дітям, потрібна вимогливість, постійна демонстрація власного розуму, досвіду й сили. Тільки тоді з'явиться авторитет. І тільки після того, як він з'явиться, калькульована доля доброти… Стівен виконує всі доручення свого професора, бо знає: не зробить, як треба, – вилетить к бісовій матері з докторантури. Я ніколи нічого йому не забороняв, не карав, не вимагав, а просив… Я його тільки гладив… Ось він і приходить до мене лише в ті дні, коли в його подруги починаються місячні: вона в цей час скаженіє, ну, а він лащиться до мене… А мине чотири дні – і знову до неї… А я сам… В обіймах з диктофоном. І друкарською машинкою. Та ще й глухий. Як тобі це, га?
– Немає нічого негіднішого за ревнощі, – сказав Степанов. – Ти його ревнуєш. Ти вважаєш його власністю, п він особистість, він відгалузився. А те, що дітям не можна показувати вікових недугів – тут твоя правда; роздратованість – небезпечна штука в стосунках між поколіннями.
– Я не ревную його, – чомусь сердячись, мовив Кузані, й до дна випив хайбол. – Просто страшенно жаль, що так швидко промайнуло життя, і ніколи вже, ніколи, ніколи, ніколи не стати мені Гете. Я Кузані, цим і треба бути вдоволеним… Отож нема чого тішити себе ілюзіями: лишилася самотність. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?
– Диктуюсь. Дзвонитиме Москва.
– А потім?
– Вони виходять на зв'язок о першій ночі.
– Ну то й що? Давай після цього походимо разом?
Я його ніколи не бачив таким, подумав Степанов, він підупав за ці три роки; багато набрав у мистецтві, вирвався вперед, порвав фінішну стрічку роздертими до крові грудьми і здав. Мабуть, і мене чекає такий фінал, а прикро.
– Приходь в «Епсом», знаєш цей готель?
– Знайду. Я розповім тобі про те, що зараз хочу робити, ти розповіси мені про своє, а потім підемо гуляти на озеро… Там світанки такі, що перестаєш відчувати страх перед останнім днем… Кожний світанок на озері – як молитва надії… Я прийду годині об одинадцятій, можна? Я не заважатиму тобі, обіцяю…
– Заважай на здоров'я, – всміхнувся Степанов. – Мені краще працюється, коли заважають…
– Знаєш, я навигадував усякої всячини для нового фільму, а тут раптом зрозумів, що записував не якусь нісенітницю, а правду, не відому мені раніше… І стало ще страшніше, – ну її до біса, цю правду! Хочу знімати розважальне кіно, з Аленом Делоном і Бельмондо! Хай собі палять з двостволок! Рятують проституток, відкриваючи в них, у кожній без винятку, нову богоматір! Я вліз по самі вуха в лайно, бо сконструював ескіз правди, не здогадуючись навіть, як це страшно…
– Ти коли відпочивав останній раз?
– А ти?
– Якщо ми взяли на себе важкий тягар бути психами й працювати без відпочинку, – зауважив Степанов, – то й за це доводилося розплачуватись… Робота – добро, а хіба добро залишається не покараним? – Він посміхнувся. – Ніщо так не накликає на себе немилість, як бажання зробити благо ближньому… Тобі не спадало на думку лягти в психічку, щоб у череп вмонтували рятівний датчик спокою?
Кузані довго мовчав, потім, наблизившись до Степанова, тихо сказав:
– У мене таке відчуття, що зараз у Штатах нагнітаються якісь могутні таємничі сили, які роблять усе, аби тільки зірвати переговори.
– Ставити запитання «чому», мабуть, наївно?
– Безжально. Бо я на нього не можу відповісти. Іде битва гігантів. І в цій страхітливій боротьбі магнатів той, хто будує страшні бомбардувальники, тепер подібний до агнця божого в порівнянні з молодими інтелектуалами, вихованими на ідеях Відродження і на жахові апокаліпсиса, які вклали свої мільярди в ракетні комплекси… «Як авіація свого часу прийшла на зміну пасажирським лайнерам – в розумінні масовості й швидкості перевезень, пік і авіація тепер мусить поступитися місцем ракетам». Усе інше, кажуть вони, всі ці розмови про агресію, стримумання, гонку озброєнь, космічні зонти, – від лукавого; «старигани, зійдіть з дороги прогресу!» А все впирається в те, кому конгрес відпустить мільярди: їм чи їхнім авіаконкурентам. «Локхід», який і ми, і ви так зловісно розписували в газетах, сьогодні бажаніший мирному виходові і конфронтації, ніж прагнення ракетних інтелектуалів, сповнених демократизму й розкованої людської простоти… Не та правда, яку я вгадав… Але я не геній і не можу придумати фіналу, Дмитре, а сценарію без фіналу нема, це казна-що… Я відчув безпорадність… А взяті в продюсера гроші треба відробити. Як?
– Цікаво, – відповів Степанов. – Тільки знаєш що? Нудь ласка, не сердься на Стівена, у нас з тобою немає нікого ближчого за дітей… І мирись, інакше не зможеш працювати…
