Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)
Втіха у вільній творчості – II
Із Стівом Грінбергом, голлівудським продюсером, Юджина Кузані зв'язували роки дружби; він був вдячний йому за те, що той ще сімнадцять років тому фінансував його політ у В'єтнам, хоч сам був переконаний – потрібно допомогти Сайгону в його боротьбі проти ханойського тоталітаризму. Він же через три роки – запустив картину Юджина Кузані про палестинців на території, окупованій Ізраїлем.
Кузані тоді сумно пожартував:
– Стів, а я не пущу вас по миру? Ізраїльські лобі не простять відступництва, а я маю намір підтримувати палестинців…
Стів Грінберг знизав плечима:
– Я не знав, що ви расист…
Кузані здивувався:
– Можете звинувачувати мене в чому завгодно, тільки не в расизмі…
– Я американець, Юджин, я не відділяю своєї долі від долі Америки. Я протестант, на відміну від моїх предків. Я не вважаю Ізраїль своєю другою батьківщиною. Як консерватор, патріот цієї країни, я вважаю доктрину Вашінгтона на Близькому Сході дуже ризикованою. Так що не пов'язуйте мене з ізраїльським лобі, ображусь.
– Глядіть, я попередив… На вас потім можуть сильно тиснути дуже впливові люди.
– Ну й прекрасно. Погано, коли не помічають. Якщо тиснуть, значить, тебе визнали, можливий діалог, щ не вже бізнес, що й треба було довести. Знаєте, є смішний анекдот, коли два інваліди війни, почепивши на груди плакатики, схожі на ті, що в наших безумних пікетників, пішли в благодійні товариства просити грошової допомоги. На грудях одного було написано: «Я американець, син фермера, втратив на війні слух», а другий потрясав плакатиком: «Я – іудей, син рабина, мені на війні відібрало мову». Допомагали, звичайно, синові фермера, істинному американцеві; хтось із жалісливих сказав єврею: «Навіщо ви пишете про віросповідання? Вам же не будуть так допомагати, як протестантові, замініть плакатик». Тоді син фермера, який втратив на війні слух, сказав іудею, якому на війні відібрало мову: «Вони нас учать комерції, Симон, як тобі це подобається?!»
– Смішно, – озвався Кузані, – тільки я не зрозумів, до чого ви мені про це розповіли?
– До того, що я посилаю в Єрусалим другу знімальну і руну, яка робитиме фільм прямо протилежний вашому…
… Коли Юджин Кузані прийшов до Грінберга з ідеєю зняти кінострічку про боротьбу між двома китами воєнного бізнесу: ракетниками, що зв'язали себе, з доктриною блискавичного удару по Росії, і власниками авіакорпорацій, які поставили на іншу воєнно-політичну концепцію, продюсер не зразу відповів, порадився з юристами, запросив на ленч відставного генерала, що оселився в Саи-Дієго, але зв'язків з Пентагоном не поривав, зустрівся з провідними оглядачами газет, і лише після цього сказав Кузані, що згоден фінансувати сценарій:
– Подивимось, що з цього вийде, Юджин. Коли я відчую в сценарному записі вашого майбутнього фільму хорошу касу, – ризикну; в країні є сили, які виступають проти космічного бізнесу… З'явиться бажання – читайте мені сценарій по епізодах, обіцяю слухати, ви мистецьки програєте майбутню стрічку, я немов розчиняюсь у імлі для глядачів…
– Купіть мені час на радіо, я читатиму радіосценарії, це набагато дешевше, ніж угатити гроші в ризикований кінобізнес.
Грінберг похитав головою:
– Я ж просив вас не вчити мене комерції, Юджин. Вигода від радіосценарію мізерна. А працювати для реклами вашого імені я не маю наміру без відповідної компенсації. І одержати цю компенсацію я повинен у моїх кінозалах, де крутитимуть кінострічку… Коли, звісно, я остаточпо вирішу скласти в неї гроші.
Перші епізоди Грінбергові сподобались; запитав, хто прототипи Пітера Джонса і Дейвіда Лі; вислухавши відповідь, сказав:
– Як я розумію, хочете зробити повний сплав ігрового й документального кіно?
– Саме так.
– Ризиковано.
– Будь-який експеримент несе в собі елемент ризику.
– Правильно. Мабуть, багато що залежатиме від акторів, яких ви запросите… Хто з зірок погодиться зніматись у вашій картині?
– Я хочу поставити на зовсім невідомих людей, Стів.
Грінберг похитав головою:
– Не годиться. Ви поки що не Фелліні, на вас не підуть. Підуть на зірок світового класу.
– Оскільки я маю намір робити сплав ігрового кіно з хронікою, зірки зруйнують відчуття правди, – заперечив Кузані.
– Навпаки. Люди вірять зіркам, це пророки, кожне слово яких – істина в останній інстанції… Якщо Марлон Брандо зіграє сера Пітера Джонса, а Пол Ньюмен – Дейвіда Лі, каса забезпечена.
– Ньюмен бере участь у русі проти космічних воєн, він не виконуватиме ролі автора космічного проекту.
– Чому? – Грінберг щиро здивувався. – Не треба плутати професію з позицією. Пол Ньюмен має право зіграти Дейвіда Лі, як він його бачить; особистість може зіграти особистість. Погано, якщо країною правлять медузи; особистостям прощаються помилки; особистість, Юджин, насамперед особистість, усе інше розсудить час… Краще прочитайте мені нові епізоди, я переключу телефони на секретаря…
Кузані вийняв з кишені хрусткі аркуші паперу, схожі на пергамент, і розгладив їх своєю тонкою, немов у дівчини, долонею:
– Нью-Йорк, штаб-квартира «Авіа Корпорейшн».
… Сер Пітер сидів на місці головуючого, заплющивши очі; здавалося, він дрімає, тоді як усі члени ради директорів концерну з напруженою увагою прислухалися до того, що говорив генерал Том Вайєрс, який тільки-но прилетів з Бонна:
– Створений у Європі ракетний щит проти російської воєнної загрози, звичайно, вніс свою корективу в стратегію найближчого майбутнього. Авіація втрачає свою ключову роль у тій концепції протистояння комунізму, яка відводилась їй усього лише два десятиліття тому. Якщо корпорація Дейвіда Лі одержить асигнування в тому розмірі, який планується, я не бачу іншого виходу, крім одного – скликати дружню конференцію за цим столом, на чолі якого сядуть сер Пітер і Дейвід Лі. Якщо ми зможемо виробити нову доктрину захисту демократії, об'єднавши воєдино досягнення авіації і ракетобудування, тоді, гадаю, почнеться нова ера розвитку… Якщо десять років тому шести тисяч літаків ВПС США, – з них дві тисячі триста було виготовлено на заводах вашої корпорації, – вистачало для захисту рубежів вільного світу, то нині…
– Облиште, Том, – не розплющуючи очей, роздратовано кинув сер Пітер. – Ми ж серйозні люди… Вільний світ, не вільний світ – все це патякання. Дивитися треба в корінь справи: Дейвід Лі, починаючи з кіпця сімдесятих років, пішов на нас в атаку. Спочатку він випустив залп проти близького нам «Локхіда», так, так, саме він, настав час називати речі своїми іменами, набридло танцювати на паркетній підлозі, покритій слизьким лаком… А згодом його люди роздули скандал у пресі й на телебаченні про катастрофи наших літаків у Німеччині… Бонн відмовився купувати мої «Зет-два», чистий збиток – двісті мільйонів доларів. І ви пропонуєте мені сісти за один стіл з цим сучим сином?! Якщо ми не зможемо переламати ноги Дейвіду Лі, мені доведеться згорнути виробництво, лишити поз роботи чверть мільйона американців і, зрештою, на наступних зборах акціонерів відверто признатися, що нам загрожує банкротство… Щоб цього не сталося, потрібна нова доктрина, філософське обгрунтування необхідності бойової авіації, яка не знищує все довкола, як ракети містера Лі, але, в разі потреби, влучає в перехрещення вулиці Горького, – він усміхнувся, – і Тверського бульвару. Давайте будемо щадити людей: як своїх, так і противника. Гам живуть такі самі живі істоти, вони також сподіваються вижити після майбутньої битви. Дейв Лі надії їм не дає. Я – даю. Це той козир, який сміливо можна кинути на стіл. Узяти до уваги треба й те, що тільки з літаків у тил противника можна скинути десант. А ракети не скинеш. Отже, справа за доктриною. Хто це робитиме, який університет, – не знаю. Переконаний лише в тому, що мій друг Том Вайєрс зможе підказати вченим такі деталі нової моделі можливої битви з комунізмом, які доведуть примат стратегічної авіації, а не безглуздість ракетної катастрофи… Бачте, лікарі дають мені півроку життя, а я думаю про майбутнє… Містеру Лі сорок два роки, а він не обтяжує себе жахливими уявленнями про те, що буде, коли переможе його точка зору остаточно… Ви привезли з собою матеріали, Том, які можна зразу ж запустити в роботу? Лишилися години, а не дні; слухати в конгресі почнуть через два тижні. Можете сісти в бібліотеці з нашими професорами?
– Я згоден, – відповів Том Вайєрс і стомлено усміхнувся. – Але спочатку мені хотілося б поїхати додому і прийняти душ. Сюди я прибув прямо з аеропорту, прогойдавшись одинадцять годин у літаку.
… Нью-Йорк, сорок друга вулиця; біля світлофора в автомобіль Тома Вайєрса сіла Мері, особиста секретарка Дейвіда Лі.
– Ви чудово виглядаєте, Мері, – сказав генерал, – дуже радий вас бачити… Оскільки часу в нас обмаль, будь ласка, передайте Дейвіду: старий поставив на блок науки і Пентагону, – він посміхнувся, – який репрезентую я… Розробка доктрини милосердя: авіація може виграти війну, не розірвавши кульку на клоччя, тоді як ракети несуть тотальне знищення людства. Мабуть, у сера Пітера є прихильники в сенаті та в конгресі. Допускаю, що він підтримує контакти з віце-президентом Бушем, усе-таки професіонал, відсутність надмірних емоцій, як у Рональда, здатність тверезо оцінювати ситуацію…
– Які університети він підключає? – спитала Мері.
– Про це я дізнаюсь через годину, коли почну працювати.
– Увечері я матиму імена?
– Думаю, матимете, – він простяг їй мікродиктофон. – Тут запис наради в раді директорів.
– Дякую, Том. Зупиніться, будь ласка, біля таксі…
… Нью-Йорк, штаб-квартира Дейвіда Лі.
– Ну що ж, – Дейвід Лі потягся з хрустом; усмішка несамовита, несподівана, як у десятирічного шибеника, тільки очі не сміються. – Наука то наука. Тим паче разом з Пентагоном. Нехай собі. А ми пообідаємо з друзями з Ленглі, правда, Мері? Як перспектива? Нехай накриють тут, у залі для гостей. Все має бути дуже скромним, ніякого розкошування, невидимки цього не люблять… Принаймні в робочий час…
… Зал для гостей в корпорації; за величезним овальним столом сиділи Дейвід Лі, директор управління розвідувальної інформації (ЗДІ) Джім Патрік, який працює в Нью-Йорку під дахом віце-президента «Ворлд іншуранс компані».
Стіл було накрито, як і просив Лі, надзвичайно скромно; салат, фрукти, ніякого алкоголю, тільки вода «Евіан», два стейки; три сорти сиру до кави, і все.
– З того, що говорив старий, – мовив Патрік, кивнувши на маленький диктофон, що лежав біля Дейва, – дві позиції дуже сильні, не варто закривати на це очей. Перше – милосердя… Світ, справді, втомився від жорстокості, люди мріють, щоб наступна ніч була спокійною, скільки можна грати на нервах людства?! Друге: його концепція десанту в Росії… Це буде багатьом до душі і в нас, Дейв, добре, що ви мене своєчасно поінформували… Люди, які відповідають за «Свободу», теж хочуть додаткових асигнувань, робота по дезорганізації тилу противника вимагає щедрих капіталовкладень… Таким чином, у даному контексті ідея сера Пітера і мрії моїх колег, які ведуть ідеологічне протиборство з Кремлем, змикаються… І я не певен, що старий поставив тільки на науку та військових, він надто мудрий, щоб ігнорувати моє відомство. Я певен у тому, що він шукає підходи. Він їх знайде. І наші ідеологи кинуться до нього, як до рідного батька, бо часу їм практично не лишилося…
– Як це? – здивувався Лі.
– Пояснюю. Якщо містер Горбачов досягне великого успіху в своїй реформі, тоді «Свободі» практично не буде до кого апелювати. Зараз Росія живе рудиментом общини, їх губить, як вони кажуть, зрівнялівка… Розумієте зміст цього слова?
– Цілком.
– Бачите, як добре… А тепер росіяни починають реформу, яка базується не на голих звітних цифрах, а на реальному ділі, результат якого повинен бути підтверджений не словесами, а товарами на прилавках магазинів, новими марками автомобілів і відеоприймачів, вільним правом будівництва котеджів і кардинальною перебудовою системи сервісу, який у Росії просто жахливий. Тобто всі люди матимуть змогу включитися в орбіту загальнодержавної справи, котра обіцяє реальні гроші. Тут уже не до передач «Свободи», діло треба робити!
– Добре, що ви мене просвітили, Джім. Пропозиції?
– Я хотів би послухати ваші.
– Вони досить прості. Мені потрібно дістати, звичайно, від вашої найдовіренішої агентури в Москві, – останні відомості про російську ракетну систему, про фінансування їхніх нових лазерних систем ППО… Власне, це потрібно насамперед вам, – уточнив Лі, – щоб було з чим іти до вашого директора і в разі потреби до президента. Я допоможу вам у виході на Білий дім…
– Що ви розумієте під словами «найдовіреніша агентура»?
– Рівень. І тут, і там, Джім, насамперед ціниться рівень. У вас є така людина!
Джім Патрік, могутній ЗДІ, усміхнувся:
– Невже ви думаєте, я скажу, коли навіть у мене є такий агент?
– Я спробую вас переконати в тому, що відповідь потрібна не так мені, Джім, як цій країні і справі демократії.
– Валяйте, – кивнув Патрік, – я уважно слухаю.
– Ну, а далі? – спитав продюсер Грінберг.
– Не знаю, – відповів Кузані. – Про це знають тільки двоє: Дейв Лі і сер Пітер Джонс… Чортівня якась, я вже не можу говорити просто «Пітер Джонс», тільки «сер»…
– Магія слова, що знайшло свій образ… Звичайно, Марлон Браидо був би на місці, але він бере за роль два мільйони, навряд чи я на це піду, хоч остаточне рішення приймемо, коли ви закінчите запис сценарію… Мені цікаво, Юджин, мені дуже цікаво дізнатися, що буде далі, значить, ви на шляху до успіху…
– В такому разі, – посміхнувся Кузані, – ви маєте реальну можливість допомогти мені пройти цей шлях за максимально короткий час.
– Ви хочете кудись поїхати? – напівствердно запитав Грінберг.
– Точно.
– Куди?
– На переговори в Женеву.
– Добре, я замовлю вам квиток і готель на березі озера. Тиждень? Десять днів?
– Два тижні, Стів, не будьте скнарою.
– Ви не бачили справжніх скнар, Юджин. Добре, два то два, коли щось придумаєте, дзвоніть, я поки що буду тут…
… Художник, мабуть, тим і різниться від усіх інших смертних, що правда життя, яка складається з епізодів, котрі запали в його пам'ять, швидкоплинних зустрічей (у свій час Кузані знімав для телебачення об'їждження коней на ранчо директора «Локхіду», коли розкручували справу про горіхи[6]6
Горіхи (америк. жаргон) – хабарі.
[Закрыть]), уривків фраз, аналізу літератури, поїздок по світу, бесід з ученими, бурмотіння мулатки з Кліші про те, що наближається кінець світу (ця шалена мулатка, в якої він провів ту ніч, відчула в ньому не тваринне бажання, а самотню ніжність мужчини, тому відкрилася йому, читаючи «Апокаліпсис»: «а це вже було, але так схоже на те, що на нас чекає, правда?»), передач теленовин, спогадів про друзів, які пішли від нас навіки, і нічних – тривожних і непідвладних фантазії – видінь, народжується під його пером (пензлем, камерою) зовсім заново, в найконцентрованішому, так би мовити, вигляді. Отже, рівень таланту визначається не тільки мірою наближення до правди, а й даром передбачення, поза яким і без якого істинне мистецтво неможливе; холодне побутописання не бентежить уже людство; люди прагнуть «одкровення від завтра», навіть коли мова йде про події столітньої давності.
… Так і Кузані, силою свого дару, вгадав тенденцію, не знаючи, звичайно, всіх тих утаємничених, глибоко прихованих перипетій підприємства, що почалося в Нью-Йоркській біржі (а це факт) місяць тому.
Продовженням акції, дійсно розпочатої в Нью-Йорку, – але не Дейвідом Лі, за витвором фантазії сценариста, а одним абсолютно реальним босом ВПК[7]7
ВПК – воєнно-промисловий комплекс.
[Закрыть] Семом Мімом, який зробив ставку на космічне озброєння, – був повторний викид американських розвідників, що працювали в Москві, маючи документи, що їх видав державний департамент Сполучених Штатів, до того ж вони підпорядковувались не вигаданому заступникові директора ЦРУ Джіму Патріку, а цілком реальному ЗДРО – заступникові директора розвідувальних операцій ЦРУ США, котрий дістав вказівку – в зв'язку з початком женевських переговорів про обмеження ракетних озброєнь – негайно організувати інформацію, яка дала б змогу торпедувати можливу угоду.
Саме так, він дістав вказівку; Сем Пім був людиною крутої вдачі, справедливий, дурницями не займався, завдання визначав безкомпромісно: «Я повинен одержати асигнування, – сказав він ЗДРО, зустрівшись з ним на нейтральному грунті. – Успіх у Женеві цьому, звичайно, перешкодить. Там сидить своя людина, Чарльз Макгоні, його брат член нашої ради… Озбройте його такою інформацією, яка примусить наших голубів почекати з будь-якою угодою… Ми повинні провести через конгрес усі наші справи до нової зустрічі Рейган – Горбачов… А там видно буде… Як ви це зробите, я не знаю, але те, що ви мусите це зробити, – впевнений».
Розмовляти так різко у Сема Піма були переконливі підстави: двадцять сім років тому саме його адвокатські фірми витягли ЗДРО (тоді ще дипломата-початківця) з дуже неприємної історії, – доводилося відробляти; закон зчеплення, від цього не втечеш, хоч би як намагався.
Єдиним, хто міг «організувати» потрібну інформацію, був агент «Н-52», законсервований ЗДРО останні шість років, надзвичайно цінне джерело інформації; що ж, життя є життя, воно диктує нам вчинки, а не ми йому, на жаль… Шкода агента, але ж себе шкода ще більше, хіба не так?
… «Генерал-лейтенантові Сергієнку.
Вчора о 21 годині 33 хвилини чотири машини, що належать співробітникам ЦРУ, які служать у посольстві США в Москві, на великій швидкості виїхали з воріт і подалися в різних напрямках.
Автомобіль марки «мерседес», що належить Честеру Воршоу, з трьома пасажирами повернув на набережну; біля магазину «Ганг» з машини вискочив співробітник консульського управління Пітер Юрс і попрямував до будки телефону-автомата; Воршоу поїхав далі по набережній, на великій швидкості домчав до Лужників; там з машини виліз Ірвінг Кране і так само побіг до будки телефону-автомата; Честер Воршоу, не чекаючи його, виїхав до Новодівичого монастиря й повернувся в посольство, ніде більше не зупиняючись; Юрс і Кране, подзвонивши по двічі кожен, повернулись у посольство міським транспортом.
Водії другої і третьої машин («паккард» і «форд-гренада») поїхали відповідно: по Садовому кільцю до повороту за Смоленською площею, потім по Кропоткінській, мимо басейну «Москва» і через центр повернулися в посольство; друга машина відправилася на ВДНГ; біля метро «Проспект Миру» з «форда-гренади» вийшов пасажир (співробітник ЦРУ Роберт Майєр), сів – в останню хвилину – у вагон поїзда, що йшов від «Проспекту Миру» до «Комсомольської».
У посольство Роберт Майєр повернувся на таксі».
Сергієнко зняв окуляри і подивився на Славіна.
– Ну, що ви на все це скажете? Адже Майєр у цей час не в пінг-понг грав, а одержував інформацію. Або закладав тайник. Ваші пропозиції, Віталію Всеволодовичу…
Робота – І
– Ну, добре, добре, – зітхнув Славін, не відводячи очей від краплинок поту на м'ясистій, короткій шиї Іванова, – згоден, ваша правда, але все-таки я вважаю однією з ваших головних хвороб прожектерство, Георгію Яковичу. «Те погано», «це не годиться», «тут робимо дурниці», «тут верземо нісенітницю», – все правильно, я можу вам ще з дюжину нашого глупства перелічити. Пропозиції? Мене цікавлять пропозиції. А втім, чому саме мене? Нас з вами, суспільство в цілому.
– Знаєте, я за точну цифру, я не філософ. Я не замахуюсь на модель суспільства… – усмішка на асиметричному обличчі Іванова була якоюсь затаєною, вимученою. – Я немов акин: що бачу, те й співаю. Я бачу, наприклад, як ми часто через кумівство, блат, некомпетентність прицільно розстрілюємо науку, от я й кажу про це скрізь, наживаючи собі ворогів… Могутніх, треба сказати, ворогів…
– Це знову-таки констатація факту, – з досадою мовив Славін. – А я чекаю пропозицій.
– Але ж пропозицію Маркс сформулював, Віталію Всеволодовичу! Краще не скажеш: «від кожного за його здібністю – кожному за його працею». А ми замість цього постулату, що несе в собі найвищу інтелектуальну цінність, бо він – при всій своїй універсальності – застосовний до кожної трудящої людини, впали у звичну для матінки-Русі общинну концепцію: «Всі рівні; якщо в мене немає дачі, то нехай і в сусіда не буде». А сусід, у якого і дача І машина, – замість того, щоб горілку дудлити, – дав п'ять раціоналізаторських пропозицій, котрі зекономили заводові мільйон карбованців. Звичайно, вимпел ударника комуністичної праці одержати приємно, але ж на грошових купюрах ми друкуємо не когось, а Леніна. Тільки за вимпел передовика виробництва черевики коханій не купиш, І та радянські грошові знаки – можна… Якщо, звичайно, зв'язки у сфері торгівлі, особливо з тими, хто розподіляє фонди італійського взуття… Припустимо, я директор інституту, – вибачливо посміхнувся Іванов. – Хоч таке навряд чи можливе… Однак… Я знаю, чого жде промисловість. Я вичислив, який прибуток матиме інститут, коли замовлення промисловості буде реалізовано в максимально короткий строк. Що я повинен зробити?
– Працювати, – всміхнувся Славін.
– Що значить «працювати»?! Я повинен погодити ідею, в главку, Держплані, Головзбуті, Мінфіні, Держстандарті, Держціні, академії! Для цього потрібно принаймні півроку… Так?
– Рік.
– Я взяв оптимальний варіант, – зітхнув Іванов, – із скидкою на те, що моя галузь особлива, передовий рубіж науки, нам усе-таки легше. А я тепер про директора інституту одягу фантазую.
– Йому потрібно півтора року…
– Добре мислите, – кивнув Іванов. – Я чомусь вважав, що представник центральної преси має захищати те, що є, обмежуючись зауваженнями косметичного характеру.
– Газети рідко читаєте.
– Що правда, то правда.
– Дарма. Ну, поїхали далі…
– Поїхали. Затвердив я тему, поставили мені її в план. І – все! Сиди, міркуй, ший собі, – зарплата йде, чого тут хвилюватися?! Ану, дозволь мені піти у вашу газету і надрукувати оголошення: «Науково-дослідний інститут запрошує на заміщення вакантних посад старшого наукового співробітника, молодшого наукового співробітника і лаборанта строком на два роки по темі: «Створення фасонів вітчизняного взуття, яке купують». Оплата праці – за здібностями, від трьохсот до тисячі карбованців на місяць. Гроші, які відпущено державою на розробку моделей строком на рік, – у тому разі, якщо ми встигли зробити якісні пропозиції і їх впроваджено у виробництво через вісім місяців, – розподіляються між науковими співробітниками залежно від їхнього внеску в спільну справу». Уявляєте, скільки б мені надійшло заяв?! Але ж у мене, у директора, навіть статті такої немає, – на оплату послуг преси! Я повинен шахраювати, щоб таке оголошення надрукувати в газеті! Я мушу залучити до цієї злочинної змови бухгалтера, касира, профком, – ось вам і порушення закону, підсудна справа. Припустимо, зійшло з рук. Припустимо, що троє, відібраних за конкурсом, розробили нову модель і прекрасну технологію… За півроку… Залишилося десять тисяч карбованців. Я обіцяв розподілити їх між тими, хто зробив серйозний внесок у справу, яка зекономить країні сотні мільйонів. Думаєте, мені дозволять розподілити ці гроші між десятьма світлими головами? Ха-ха-ха! Давно я так не сміявся! Общинній моделі мислення кортить видати премію тисячі співробітників, – по п'ятнадцять карбованців на душу, зате всі рівні, ніяких образ! Нероба побудував собі розкішний храм з інструкцій: будь-яку справу можна загубити, ніхто про роботу й не спитає, аби тільки було дотримано інструкції! А їх у нас мільйон! Приклад номер два. В моєму відділі працюють дванадцять чоловік. З них тільки п'ятеро – справжні інженери, решта – люди в науці випадкові. Як я, начальник відділу, можу їх позбутися? Ніяк, вельмишановний добродію! Демократія! Гарантовано право на працю!
– Ви проти цього права?
– За! Обома руками за! Але дозвольте мені, начальникові відділу, платити п'ятьом світлим головам за їхній труд, за реальний внесок у діло, а не за той стілець, на якому вони сидять! Звичайно, при нинішній системі господарювання статистиці набагато легше зведення складати, – ніяких тобі турбот, знай крути арифмометр!
– Пропозиції? – втретє повторив Славін.
– Про генеральну я вже сказав. На початку нашої розмови. Нас душить скафандр бюрократичного апарату. Дайте керівникові завдання й гроші. І, звичайно, строк. Жорсткий строк. Але дозвольте мені, керівникові, стимулювати збільшення світлих умів для країни! Світлі уми й молоті руки – внаслідок ненормованої зацікавленості – давали б народному господарству мільйонну економію. Нехай нездара одержує свої півтораста! Нехай, зрештою, протирає штани на своєму стільці! Але тим, хто мислить, тим, хто горить ділом, дозвольте платити так, як вони того заслуговують!
– Безумовно!
– Ну, а якщо керівник – дурний? Таке можливе? Або ж людина з поганим характером? Чи упереджений? Самозакоханий? Чи хам? Від такої ситуації ви гарантовані?
– Ну, от, – зітхнув Іванов, – усе повертається на круги своя. Звичайно, не гарантований! Звичайно, є ризик! Звичайно, простіше залишити все, як є. Знаєте, яка в нас у всіх хвороба?
– Не знаю.
– Ми хочемо все заздалегідь продумати. А це неможливо.
Він говорить, як Степанов, – подумав Славін, – його словами; в усіх наболіло, всі про одне й те саме…
– Коли Ціолковський починав свою справу, – вів далі Іванов, – його оголосили психопатом: чавунка ледве ходить, а він на небеса замахується! Керівник, до вашого відома, це також талант! А ми шукаємо таланти не в живій справі, а в анкетах управлінь кадрів! Тато з мамою в порядку? В порядку! Доган не мав? Ні! Іван Іванович ставиться прихильно? Начебто так. Піде! Через півроку бачимо: дурень дурнем, темнота і чванство! Але зняти не смій! Незручно, нещодавно призначили, нас не зрозуміють, треба з людиною попрацювати, не святі горшки ліплять… У всякій справі важливо почати, Віталію Всеволодовичу. Визначити межі ризику, точно знати кінцеву мету, і все! Ура, вперед! Експеримент – явище саморегулююче! Воно відсікає дурість, якщо у тих, хто його проводить, – є права! На порожньому місці ініціативи не створиш. Або ж буття визначає свідомість, або всупереч цьому положенню, за догмою Ватікану, – свідомість визначає буття. Я, знаєте, противник ходового терміну: «треба підвищувати свідомість!» Це виклик марксизмові, якщо хочете. Ану, підвищіть свідомість у робітника на конвейєрі, коли він не буде перекопаний, що в залежності від того, як старанно він закручує свою гайку, в кінці року одержить премію, – і не дванадцять карбованців, а п'ятсот! «Людина є те, що вона їсть!» – теж, до речі, не Ватікан придумав, а наші великі предки! Знаєте прислів'я: «Постав хату, розори хазяйство»? Отож-бо й воно, ми більше думаємо, як, не заплативши, зекономити, а треба виходити з іншого: як би швидше та краще одержати, заплативши за чудову роботу процент з прибутку. Решта – базікання й химера.
– Скажіть, Георгію Яковичу, а от можна вичислити – хоча б приблизно, – яких збитків завдано справі через те, що ви не поїхали на конгрес у Будапешт?
– Можна, – якось машинально відповів Іванов, мабуть, усе ще думаючи про своє. – Тисяч на сто, гадаю.
– Надто вже кругла цифра, – сказав Славін. – Чому саме сто тисяч?
Іванов раптом підвівсь із стільця (як легко рухається, що то значить спортсмен):
– Стривайте, стривайте, а звідки ви знаєте, що мене туди не пустили?
– Та я ж в інституті не тільки з вами розмовляв… Вісті не лежать на місці.
– А чого ж ви тоді з хамом і розбещувачем розмовляєте? Я ж хам і розбещувач! Клин під мене вбиваєте?
– Це не мій фах. Я, навпаки, і в грішному ангелові намагаюся знайти риси непорочної діви. Ні, мене, справді, цікавить, які реальні втрати, – якщо вони були…
– Будь ласка… Наука тепер поза обміном ідеями неможлива… Згодні?
– Цілком.
– Витрачати гроші, аби повторювати те, що вже десь винайдено, – державний злочин. Так? – атакуючи, спитав Іванов.
– Державний злочин передбачає слідство й суд.
– Саме так.
– Жорстокий ви.
– Ні. Я справедливий. І якщо моїй країні завдають шкоди, це, я вважаю, цілком підсудна справа. Доброта, знаєте, буває часом гірша, ніж злодійство… Далі… На таких конгресах, який був у Будапешті, збираються не базіки, а люди компетентні. На Заході гроші на турне просто так не випросиш, там усе контролюється результатом діла… У нас цю поїздку запланували ще два роки тому… Кого цікавить, що тільки я, – пробачте, не хвалюсь, так уже вийшло, – став своєрідним монополістом у своїй проблематиці? Нікого. «Пошлемо іншого, з того самого відділу, яка різниця?!» Ну, й послали професора Яхминцева, який був і залишається ідейним противником моєї концепції; в науці він випадковий, не горить нею, а працює за гемою, затвердженою в плані. Те, про що я міг говориш з іспанськими, канадськими, чеськими і японськими колегами, – він не може. Ідеї, які народжуються в моїй галузі науки, патентуються на Заході не менше, ніж на сто тисяч доларів. Дві-три ідеї я напевне привіз би, тим більше, що мене там чекав Роберт Баум, власник патентної фірми, тримає руку на пульсі передових ідей науки…
– А сам він дослідник?
– Ні. Бізнесмен. Але за одного такого недослідника я трьох наших кандидатів наук віддав би…
– Звідки ви його знаєте?
– Він до нас тричі приїздив, в Дубну і в Новосибірськ, на конгреси… Серйозно кажу, трійку цікавих ідей я звідти привіз би…
– Отже, якщо йти за вашою логікою, то збитки становлять триста тисяч, а не сто, – зауважив Славін.
– Податки, податки, – всміхнувся Іванов, – ВААП не дрімає, обдере, як липку.
– Мені ваш директор сказав, що на ваше ім'я надійшло нове запрошення в Софію. Поїдете?
– Біжу по квиток, – жорстко посміхнувся Іванов. – Де продають?
– Чому ви не порушите питання, щоб з вас зняли стягнення?
– Тому що не вважаю себе винним.
– Чому ж тоді не апелювали?
– Тому що спочатку треба провести закон про словесну градацію між грубістю і констатацією факту. Яхминцева я вважаю паразитом на тілі науки, відмовлятися від своїх слів не буду. За кордон не рвуся, мені й тут добре.
– А збитки? – тихо спитав Славін. – Ви спокійно ставитесь до того, що країна терпить збитки через те, що ви не зустрічаєтесь зі своїми колегами? Якось ця позиція не дуже пов'язується з тим, що ви говорили на початку нашої розмови, Георгію Яковичу.
– Резерв міцності… Чули таке формулювання? Кожному металу, сплаву, станку, ракеті, людині відпущено резерв міцності… Почну метушитися – судинка лопне, і кінець… А так я в чудовій формі, працюю з насолодою, не соромно дивитися на своє відображення в дзеркалі. Захочуть розібратися – розберуться. Принижуватись не буду.
– Пошук правди – це не синонім приниження.
– Ви мені пробачте, Віталію Всеволодовичу, але, гадаю, це питання не викликає особливого інтересу. Ви не компетентні його вирішити, мої розбіжності з Яхминцевим виражаються нудною мовою математичних рівнянь. Нас можуть розсудити спеціалісти, та й то далеко не всі… Ви за фахом хто?
