Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)
Кузані й Степанов перезирнулись: у хлопця є хватка.
– Повернемося до оплати цієї роботи, – сказав Прошке.
– Я розумію, що це дорого, – повторив Кузані.
– Це не просто дорого, містер… Це дуже дорого.
– Я оплачу витрати. Про квитки на літаки, оренду машин і номери в готелях я не кажу, само собою зрозуміло. Прошу тільки не брати квитків першого класу, не орендувати «ягуарів» чи «ролс-ройсів» і не поселятися в люксових готелях.
Прошке спитав:
– Чи довго я маю топтати людей, які вас цікавлять?
– Не знаю, – відповів Кузані, подивившись на Степанова. – Поки що не знаю.
– А коли вони кудись зникнуть, це позначиться на моєму гонорарі?
– Скільки ви візьмете за роботу? – спитав Кузані.
– Я не знаю ступеня підготовленості об'єктів спостереження…
Степанов упевнено відповів:
– Найвищий.
Прошке поцікавився:
– Маєте якусь інформацію?
– Те, що в мене з'явиться, буде вручено вам на аеродромі, коли ви передасте містеру Кузані знімки, зроблені на місці…
Кузані зітхнув, пояснивши Прошке:
– Російський комплекс – зайва підозрілість, нічого не вдієш…
– Нічого не вдієш, – повторив Прошке. – Що ж, сьогоднішня фотооперація – дві тисячі, перші два дні нашого подорожування-погоні коштуватимуть тисячу сімсот марок… Тисяча мені, сімсот Францу… Наступні дні я хотів би одержувати по дві тисячі п'ятсот, – це, звичайно, багато, дуже багато, але все-таки справедливо.
– Дуже дорого, – сказав Кузані. Степанов похитав головою:
– Ні, Юджин, це за правилами. Пану Прошке треба буде дивитися не за коханцями… Риск великий, ми не повинні приховувати цього, нечесно, а ніщо так високо не оплачується, як риск.
– Де тут можна поміняти гроші на дрібні? – спитав Кузані. – Мені треба подзвонити в Голлівуд.
– В «Ля Боке», – відповів Прошке. – Наміняють, скільки хочете.
В ресторані було порожньо; вусатий італієць, який наслідував засновника ресторану (той купив будинок на Корсіці, добре заробивши під час західноберлінського буму, – середина сімдесятих, розрядка; поклав долари в швейцарський банк, одержує десять процентів річних, щасливець), ліниво підійшов до каси, вигріб жменю п'ятимарочних монет, висипав їх у кишеню Кузані, й сказав:
– Ви мені винні дев'яносто папірців, можливо, я втрачу на цьому п'ять марок, а коли й виграю, то сущу дрібницю, лічити – дорожче.
– Ви виграли десять марок, – меланхолійно зауважив Прошке. – Я підрахував, Карло. Ви висипали рівно вісімдесят марок, вигідний бізнес.
Кузані й Степанов перезирнулися; Кузані ледь посміхнувся, підморгнув росіянинові; хлопець хоч куди; коли спустилися в туалет, де стояли два автомати, один міський, другий міжнародний, Степанов сказав:
– Пане Прошке, якщо ви працюватимете так чітко, як зараз рахували гроші, тоді про завершення справи можна не хвилюватися.
– Ви так думаєте? – Прошке позіхнув, прикривши рукою рота, що став круглим, наче вхід у тунель. – Добре, коли так. Насправді ж Карло програв, він сипонув вам дев'яносто п'ять марок, але я не терплю штучок, – гроші треба рахувати.
Кузані набрав голлівудськнй номер продюсера Грінберга; той, на щастя, був дома; різниця в часі, там ще пізній вечір; хоч наша куля й невелика, але різна.
– Привіт, Стів, це я.
– Ти вже в Берліні? – спитав Грінберг.
– Еге ж.
– 11у то як?
– Може бути цікаво.
– Зйомка прихованою камерою?
– Боюся, що ні. Телевік. Але такі фото дуже добре монтуються, Стів, це дає більшу достовірність, ніж кінозйомка, та й потім тутешніх клієнтів на камеру не знімеш, нема часу і, судячи з усього, надто рисковано.
– Тобі видніше. Скільки це мені обійдеться?
– Оплата їхнього номера в готелях…
Прошке підняв палець:
– Ні, ні, двох номерів, будь ласка! Франц хропе, і, крім того, я звик засинати з жінкою, стрес треба знімати не віскі, а дівкою.
Кузані різко обернувся до нього:
– Вам і дівку оплачувати?
Прошке якусь мить подумав і відповів:
– Ні, це не входить у контракт.
Кузані спитав Грінберга:
– Ти чув?
– Чув. Скільки все це коштуватиме? Назви суму, я відповім тобі «так» чи «ні».
– Ти відповіси «так», Стів.
– Спочатку нехай він назве суму, – повторив Грінберг.
– Це може коштувати плюс мінус дванадцять тисяч доларів.
Прошке похитав головою:
– Ні, неправильно. А якщо люди, котрі цікавлять вас, полетять у Штати? Чілі? Чи на Мадагаскар? Нехай він перекаже п'ятнадцять тисяч.
– Він говорить, що треба переказати п'ятнадцять тисяч, Стів.
– Нереально, – відповів Грінберг. – Максимум, на що я можу піти, це шість тисяч. Марка все ще падає, отже, так чи інакше, йому вигідно, він погодиться…
Кузані обернувся до Прошке:
– Мій продюсер згоден заплатити шість тисяч доларів. Прошке похитав головою:
– Це несерйозно, містер.
– Добре, але ж скиньте хоч скільки-небудь, – став благати Кузані.
Прошке пожував губами й трохи розгублено шморгнув носом:
– Добре, чорт з ним, нехай переказує чотирнадцять тисяч.
Кузані повторив у трубку:
– Він згоден на чотирнадцять.
– Це нереально, Юджин! Чотирнадцять тисяч баків за двадцять фотографій?! Мін хоче зірвати куш на смаленому! Знайди когось іще і зразу називай суму: «Мій продюсер згоден переказати вам сім з половиною тисяч і ні цента більше, ціна остаточна».
– Почекай, – Кузані знову обернувся до Прошке. – Сім з половиною тисяч. Він каже, що заплатить сім з половиною. тисяч…
– Повторюю: я полюватиму не за зрадливою жінкою. Він знає, про кого йде мова?
– Добре, Стів, – сказав Кузані, – домовимося так: я йду на риск… Сім з половиною тисяч платиш ти, а решту, шість тисяч, вирахуєш з мого гонорару.
– Не роби дурниць! Він обдере тебе…
– Стів, зроби те, що я прошу…
Прошке написав на серветці номер телекса:
– Нехай перекаже тринадцять тисяч зараз же у мій банк, рахунок шістнадцять двадцять три чотириста п'ять.
Кузані повторив, Грінберг роздратовано кинув:
– Почекай, я встану з ліжка… Ну, диктуй…
– І нехай надішле підтвердження по моєму телексу, – сказав Прошке. – Берлін, дев'яносто сім сімдесят два, «Правейт лебенс бюро». Я хочу мати підтвердження негайно, – він подивився на годинник, – бо через годину я повинен розпочати роботу… І – останнє: коли ви мені назвете адресу, де я повинен вести фотозйомку?
Темп – III
О шістнадцятій годині вечора мимо Кулькова, що сидів на лавочці біля станції метро «Фрідріхштрасе», після телефонного дзвінка, який він заздалегідь зробив з автомата, повільно проїхала старенька машина марки «Фольксваген» з військовим номером підрозділу МПС США, розквартированого в Західному Берліні.
Через годину, коли Кульков ішов до виходу з метро «Ляйпцігерштрасе», два п'яні турки на високих підборах, у вузьких штанях, що обтягували сідииці й були розкльошені донизу, штовхнули його в бік, і він відчув, як у кишеню піджака щось упхнули; група Гречаєва, спостерігаючи за ним разом із співробітниками контррозвідки НДР, помітила, що цим предметом був конверт; дуже тонкий; авіапошта Болгарії; марку погашено в Софії.
… Через двадцять дві хвилини турки перейшли державний кордон НДР із Західним Берліном на станції метро «Фрідріхштрасе»; офіцер, який перевіряв їхні перепустки, повідомив контррозвідників, що Махмет Шаабі й Абдулла Кіжа були тверезі, але трохи афектовані; в інтересах операції спостереження не вели.
У Західному Берліні вони пересіли на лінію, що вела до «Клей-алеї»; штаб-квартира окупаційних військ США; однак до резидента ЦРУ не пішли; на вулиці Махмета Шаабі підібрав пошарпаний «Мерседес-230» й одвіз у невеличкий особняк на Фогельштрасе; будинок належав фармацевтові Ріхарду Різенбауму – конспіративна явка регіонального відділу військової розвідки.
Після тридцятихвилинної розмови Махмет Шаабі вийшов з особняка й подався в Кройцберг; там у будинку, де містився магазин радіоапаратури, що працював в основному на турецьких емігрантів, на другому поверсі, в квартирі сім була явка одного з керівників «сірих вовків», так звана «група-зет»; разом з ним поїхав до кордону; залишили «фольксваген» біля звалища старих автомобілів; піднялися на п'ятий поверх напівпорожнього, зруйнованого ще з часів війни будинку; тут на ім'я «художника Рікенброка» тиждень тому найняли ательє? звідти було добре видно територію НДР, особливо Зауер-штрасе (а не Беренштрасе, як говорив Кульков у Москві), куди – згідно з інструкцією, яку впхнули в кишеню Кулькову, – він мав з'явитися о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин, обстрижений наголо: «Треба буде перейти кордон, вас забере наш спільний друг, але спочатку вам необхідно вкинути о сімнадцятій годині листа, що додається, переписавши його заздалегідь від руки, у поштову скриньку квартири. Це сигнал, який означає, що ви будете в умовленому місці на Зауерштрасе в призначений час». Називалася адреса: Ляйпцігерштрасе, навскоси від ресторану «Софія»; про те, що там живе представник газети «Чікаго Сан», і тим більше, що людина ця зв'язана із службою, не згадувалося.
Лист, який треба було переписати від руки, містив такий текст: «Я, кандидат фізико-математичних наук Геннадій Олександрович Кульков, протягом п'яти років працював пліч-о-пліч з провідним ракетобудівником Радянського Союзу академіком Криловським. На моїх очах створювали ракети ОС-20 і вивозили в країни-сателіти, щоб стаціонувати їх там проти Заходу. За участь у створенні цієї ракети я був удостоєний Державної премії СРСР і нагороджений орденом «Знак пошани». Я був твердо переконаний, що ракетна зброя необхідна моїй країні, щоб відбити удар «американської вояччини». Але останнім часом я став свідком трьох секретних нарад, які відкрили мені очі на все, що відбувається: правителі Радянського Союзу, які на словах виступають за мир і роззброєння, злісно критикуючи Америку, зараз, під час проведення переговорів у Женеві, прийняли новий, надзвичайно секретний план, за яким уже тепер, – в обстановці цілковитої таємниці, – в Росії розпочато новий виток гонки ракетних озброєнь. Саме тому я прийняв гірке рішення покинути Батьківщину, щоб відкрито попередити народи всього світу про те, що їм готує Кремль. Тактика проведення переговорів у Женеві радянською делегацією є тактикою безчесного зволікання, аби виграти час. Світ у небезпеці. Чесні люди землі повинні сказати своє слово на захист цивілізації. Я усвідомлюю, на який риск іду, намагаючись вирватися із-за «залізної завіси», розумію, що не виключена можливість мого арешту КДБ і контррозвідкою НДР, тому я вирішив передати цю заяву в пресу ще до того, як спробую перейти у вільний світ. Геннадій Кульков».
… Другий турок, Кіжа, від фармацевта Різенбаума виїхав у район Ванзее; будинок сім на Моцартштрасе; піднявся в квартиру два на третьому поверсі.
Її орендував Луїджі Мачеллі, який очолював «групу-7», зв'язану з масонською ложею «П-2».
… Славін і Конрад Фукс, – генерал-майор контррозвідки НДР, давній друг, разом закінчували аспірантуру в університеті, – сиділи на телефонах; повідомлення надходили щохвилини.
– Якби коли-небудь ваші чи наші кінематографісти вирішили зняти фільм про це, – сказав Славін, – їм би не повірили…
– Залежить від того, як зняти, – всміхнувся Фукс.
– Я маю на увазі інше: ні ти, ні я не куримо. 1 на столі немає пляшки; ні ти, ні я не хворіємо на виразку шлунка, – що в кіно дуже полюбляють, бо це робить образ теплішим; страждання потрібне широкому глядачеві… І, звичайно, не обходиться без ревнивої дружини…
– Ти так і не одружився, Віталію?
– Ні.
– Можна запитати?
Славін усміхнувся:
– Ти хочеш запитати: «Чому»?
– Саме так.
– Знаєш, я на це запитання нікому не відповідаю… Ні, ні, – помітивши щось в очах Фукса, зітхнув він, – тобі я відповім, Коні… Я упустив час… Українці, розмовляючи з тобою по телефону, питають: «Ти сам»? Це означає: «Ти один»? По-українськи, до речі, звучить – з точки зору філософії – точніше: «один» – це кількість, «сам» – якість людини; у нас дуже популярне слово «самість», на ньому стоїть російська філософська школа кінця минулого століття… Якщо чоловік одружився в тому віці, коли й належить, у молодості, або є сумісність, яка, на жаль, трапляється рідко, тоді пару жде щастя, коли ж вони в чомусь різняться – розумом зійшлися, а темпераментом ні, чи в ліжку не ладиться, теж, між іншим, фактор важливий, – ось тобі й розлучення… А я завжди сам: спочатку тому, що маму дуже любив, подруги якось не вписувалися в її уяву про те, якою має бути моя дружина, потім закрутила робота; не встиг оглянутися – вже святки, а там, дивись, і Новий рік, іде сніг, іде сніг…
– Віршами заговорив? – усміхнувся Фукс.
– Це більше, ніж вірші, – відповів Славін. – Це Пастернак… Думаю, одружившись тепер, я завдам болю жінці, яка ввійде у мій дім. Я звик жити так, як звик. Я зустрічаюся з чарівною подругою, але різниця у віці надто велика. Часу на приладжування не лишилося, Коні, а в організації сім'ї найголовніше – приладитися, як там не крути…
– Зараз подзвонять, – Фукс кивнув на телефони. – Чує моє серце.
– І моє.
– Я став побоюватись інтуїції. Мабуть, саме професія накладає найбільший відбиток на характер людини… Анна Зегерс якось розповідала мені, що від роману до роману їй хотілося писати дедалі більше й більше, розуміла, що часу вже мало, відпочити б, так ні, робота засмоктала… А в молодості, сумно додала вона, здавалося, що попереду ще багато років, встигну… Тільки професія по-справжньому створює людину, якщо, звичайно, вона правильно вибрала професію… В мене, знаєш, ремонт робив столяр… Зіггі… Чудовий майстер, але якийсь неповороткий. Я його якось запитав, чому так повільно працює? А він відповів: «Музику люблю». Я спочатку не зрозумів, перепитав. «Коли маєш справу з деревом, – пояснив він, – заглиблюєшся в музику; адже недаремно і рояль, і скрипка, і гітара зроблені з різних порід; кожне дерево по-своєму зберігає сонце, дощ і вітер…»
– Гарно, – погодився Славін.
– Дуже… А в мені професія виробила інтуїцію. І це «погано.
Славін здивувався:
– Чому?
– Бо в нашій справі насамперед треба йти за фактом, а не за інтуїцією. При певних поворотах інтуїція може зло пожартувати…
Задзвонив телефон – вимогливо, настійно.
– Ну, що я казав? – посміхнувся Фукс. – Зараз чимось порадують…
Доповіли, що до Луїджі Мачеллі тільки-но прибув високий на зріст чоловік, приблизно п'ятдесяти років, а може, й старший, ніс приплюснутий, боксерський; ліва брова трохи розсічена; в синьому костюмі, з плоским чемоданом фірми «Карден» (найдорожчі в світі) й дипломатом з крокодилячої шкіри з шифровими замками…
– Для досьє мало, – зауважив Фукс. – Хіба що розсічена ліва брова…
(Серед осіб, котрих підозрювали в організації злочинного вибуху на міланському вокзалі, де загинули сотні людей, був якийсь Бінальті, він же Панінні, він же Голденберг, він же Банаатзаде; саме він відповідав у синдикаті за прикриття слідів після завершення терористичних актів.)
– Ну що ж, – сказав Славін, – час ендшпілю, Коні?
– Мабуть. Хтось цікаво писав про Лейбніца: у філософа була надзвичайна здатність відчувати зв'язокпідпорядкування, він збагатив людське бачення досить високими поняттями щодо методи, був дуже послідовним, а тому часом здавався безглуздим, бо ні на йоту не відступав од своїх принципів, навіть коли це явно суперечило здоровому глузду…
– Повтори, – попросив Славін, і його лисий череп вкрився глибокими зморшками, – повтори, будь ласка…
Фукс здивувався:
– А в чому справа?
– «Не відступав од своїх принципів, навіть коли це явно суперечило здоровому глузду»? – Славін процитував слово в слово; пам'ять феноменальна. – Так?
– Саме так.
– Послухай, давай ще раз поїдемо на місце. Коні, як ти?
… На безлюдну Зауерштрасе, біля кордону, де було призначено операцію ЦРУ, Славін і Фукс прийшли як мирні безтурботні люди, захоплені розмовою; машини лишили за два квартали; не дивлячись на той будинок у Західному Берліні, що самотньо височів на пустирі, Славін спитав:
– Скільки метрів до верхніх вікон, як думаєш, Коні?
– Чотириста… З гаком, – відповів той.
– Послухай, Коні, – замислено сказав Славін, – а все-таки вони сьогодні не викрадатимуть Кулькова… Вони його вб'ють, Коні, вони вб'ють його…
Фукс зупинився над Славіним, – високий, як жердина, – посміхнувся:
– Припустимо… Ну й що?
– Це не ми підготували спектакль, а вони, – ось у чому річ! Ось чому тут ці дивні турки, ось для чого змінено місце зустрічі, – якщо, звичайно, Кульков не брехав мені з самого початку, – ось чому нове місце зустрічі з шефом, який має провести операцію «Ліберті», вони вибрали на пустирі, зовсім близько від кордону; ось для чого тут Луїджі Мачеллі… І на все у нас з тобою чотири години… А втім, коли ти підтримаєш мою ідею і ми приймемо умови гри ЦРУ, то виграємо цю партію ми, бо – на відміну від Лейбніца – підемо за здоровим глуздом, а не проти нього…
Уолтер-молодший з військової розвідки Західного Берліна уважно глянув на обличчя двох співробітників ЦРУ, що прилетіли ранковим рейсом.
– Вам треба переодягтися, – зауважив він, – ви надто по-нашому одягнені…
– Нам веліли одягтися саме так, – відповів старший. – Лайджест сказав, що ми маємо одягтися якнайтрадиційніше… Він рекомендував ще раз – разом з вами – прорепетирувати операцію… Машина внизу?
– Так. У гаражі. Хочете кави?
– Потім, якщо можна. ЗДРО просив послати йому телеграму, як тільки ми оглянемо машину.
– Добре, – Уолтер-молодший легко підвівся з-за величезного столу, попрямував до дверей, – я піду з вами. Коли виникнуть якісь запитання технічного порядку, відповість Ліліан, вона вестиме машину, цілком кваліфікований офіцер.
Вони спустилися в зачинений гараж; там стояв лише один автомобіль – великий «додж» з пом'ятим переднім лівим крилом.
– Це спеціально, – пояснив Уолтер-молодший, торкнувши носком крило. – Деяка неохайність вигідна операції, понівечена машина не привертає уваги.
Старший з ЦРУ кивнув:
– Треба подивитись, як працює тайник.
Уолтер-молодший відчинив дверцята кабіни, натиснув кнопку на щитку, відкрився багажник.
– Це перший етап, секунда, не більше.
– Ану, зачиніть, – попросив старший. – А то як почнеться робота, завжди щось відмовить, краще все заздалегідь перевірити.
Уолтер-молодший добродушно всміхнувся:
– Згоден. Зачиняйте. Ще раз спробуємо. Зачинили?
– Так.
– Дивіться на секундну стрілку. Відчиняю.
Багажник спрацював м'яко, дверцята відчинилися легко.
– Порядок, – мовив старший. – Усе точно. А тайник?
Уолтер-молодший натиснув на другу кнопку; відкрився люк, що розділяв багажник навпіл.
– Лізь, Нік, – наказав старший своєму помічникові. – Я засічу час.
Нік, фігурою схожий на Кулькова, пірнув у багажник, підібгавши ноги.
– Дев'ять секунд, – сказав старший. – Швидше зможеш?
Нік засміявся:
– Я зможу, а ось той, кого ми маємо везти, зможе?
– Даю на цю фазу операції десять секунд, – озвався Уолтер-молодший.
– Закрийте, будь ласка, тайник, – попросив старший. Уолтер-молодший натиснув на кнопку; все чудово.
– Ще раз, будь ласка, – попросив старший. – Відкрийте й закрийте.
– Ми ж це робили цілий день учора, – поморщився Уолтер-молодший. – Невже ви думаєте, що ми тут байдики били?
– Ну що ви, звичайно, ні, – відповів старший. – Просто я звик усе перевіряти. Нас супроводжує «БМВ»?
– Так.
– Скільки в ньому буде чоловік?
– Як і заплановано. Три. Серед них Рісс, його знають на Сході як розвідника, хвіст потягнеться за ним на Чек Пойнт Чарлі, це прорепетирували, отже за нами спостереження не буде.
– За вами не було хвоста під час репетицій?
– Ні, зразу ж повели «БМВ» з Ріссом.
– Що ж, чудово… Коли виїжджаємо?
– Як тільки подзвонять ваші люди. Я не знаю цієї фази операції, за неї відповідає Ленглі…
Старший кивнув:
– Від вісімнадцяти до вісімнадцяти тридцяти вони повідомлять нам… І зразу ж поїдемо?
– Так. Але спершу треба заїхати в магазин «Центрум»… Ваші рекомендували купити там спеції, шампанське і м'ясо; за стіною все це значно дешевше, таким чином, версію переходу зонального кордону буде цілком виправдано… А вже звідти ми поїдемо за об'єктом…
Старший подивився на помічника:
– Ну як, Нік? Що в тебе на душі? Операція пройде успішно?
– Провалимося, – посміхнувся той. – Я завжди боюся провалу, тільки тому, мабуть, і не провалився жодного разу…
Уолтер-молодший приклав палець до лоба:
– Стукаю по дереву…
– А тепер, містер Уолтер, я хочу одержати список усіх – без винятку – людей, які мали доступ до цього гаража.
– А це навіщо? – здивувався Уолтер-молодший.
– Не знаю. Так велів мій бос Лайджест. Він сказав, щоб я негайно передав йому всі імена… При цьому він висловив упевненість, що жоден з німців сюди доступу не мав. Це так?
– Ні, не так, – не погамувавши роздратування, відповів Уолтер-молодший. – Ми, зрештою, живемо не в безповітряному просторі! Сюди мають доступ два німці…
– Хто вони?
– Один працював над нашим маршрутом, він перейшов на Захід у шістдесятому році, цілком надійний, а другий…
– Перейде на Схід, – посміхнувся старший. – Як шеф боннської контррозвідки Тідге… Разом з детальним описом тайника у вашому «доджі»…
