Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)
– Община, – посміхнувся Славін, повторивши інтонацію Степанова. – Та за нічну роботу водіям вантажних машин треба платити більше, а це порушення «рівності» – багатії серед шоферів з'являться, не можна…
– Думаю, не тільки в цьому справа, – заперечив. Сергієнко, розгортаючи панку (перед початком серйозної розмови завжди «робив крок убік», розминався, немов спортсмен). – Мені здається, міські власті бояться, що треба йти в Міністерство фінансів і просити додаткові кошти… А ми поставили на режим економії… Можуть «неправильно зрозуміти»; хтось на зборах зачепить, для чого рискувати… Посадили б розумного економіста за комп'ютер, попросили б порахувати без гніву й упередження, от і мали б таку довідку; збільшення заробітної плати тим шоферам вантажних машин, котрих перевели на нічний графік, дасть мільйони економії народному господарству, – на одних лише денних пробках, коли даремно спалюють десятки тонн бензину під світлофорами, витрачаємо чорт знає скільки. Але ж не бензин валять, а золото – час, кажучи інакше…
– На що це ви гніваєтесь? – заклопотано спитав Славін.
Сергієнко раптом розсміявся:
– На Центральне розвідувальне управління, Віталію Всеволодовичу. Я також закінчив вивчати оперативні матеріали на Пеньковського… Знаєте, про що я, – чим довше їх вивчав, – думав?
– Я не Джуна, не маю дару прозорливця…
– Шкода… Добре мати прозорливого помічника…
– Ризиковано, – заперечив Славін. – У кожного з нас е щось, властиве лише йому, стороннє око небажане…
– Безсумнівно, – обличчя Сергієнка стало, як завжди, зосередженим, навіть трохи жорсткуватим. – Так от, Віталію Всеволодовичу, я запросив вас для того, щоб ви розбили мою версію.
– А ви мені потім догану вліпите…
Генерал ніби не почув жартівливого зауваження Славіна й провадив своє:
– Навіщо Ленглі – особливо в останній час роботи цього агента – треба було так по-дурному світити Пеньковського? Навіщо вони примушували його раз по раз ризикувати, вимагаючи майже щотижня обміну інформацією? Вони навмисне підштовхували його до провалу…
– Докази, будь ласка…
– Подивіться цю папочку на дозвіллі, я дещо підібрав.
– Подивлюсь і якнайуважніше.
– Одне слово, я дозволив собі припустити версію, – сказав Сергієнко. – Або вони, – практично видавши нам агента такого рівня, як Пеньковський, – хотіли викликати в країні психоз шпіономанії, тотальну підозріливість, яка в епоху науково-технічної революції здатна викликати необоротні наслідки, бо відсутність живого обміну ідеями відкидає на десятиріччя, – або він був їм уже не потрібний, тому що знайшли серйознішу заміну…
– Кульков? – спитав Славін.
Сергієнко не відповів, усе ще говорив неквапливо, немов приглядався до своїх слів збоку:
– Спробуйте запитати його: хто-небудь, коли-небудь з американських колег розмовляв з ним про Пеньковського? Особливо на самому початку його роботи проти нас. Ви напевно відчуєте, бреше він чи хоч трохи наближається до правди.
– Версія цікава, – озвався Славін, – але мені здається, що вона грішить якимсь надто жорстким прагматизмом… Віддати такого агента, як Пеньковський, заради того, щоб розпалити психоз?
Сергієнко впевнено відповів:
– Мавр зробив своє діло… Якщо вони вирішили, маючи заміну, віддати його нам, аби викликати в країні хвилю підозріливості, то, виходить, комбінували можливість його провалу заздалегідь… Мабуть, вони заздалегідь планують загибель свого агента, але при цьому ретельно вичисляють, як повернути це собі на користь. Правда, з Лісником, з їхнім Тріаноном вони програли остаточно, із сухим рахунком… Але я не знаю, що було заплановано, якби він не покінчив з собою… А що заплановано з Кульковим? Яких акцій вони вживуть, коли здогадаються про його провал? А якщо вони вже якось дізналися про це? У вас є пропозиції?
– Є, – відповів Славін. – Є, товаришу генерал. Мені хочеться повірити Кулькову.
Робота – IX
– Геннадію Олександровичу, поясніть мені, будь ласка, – Славін присунув Кулькову чашку кави, – чому ви так необачно повелися з сотенною асигнацією? Невже не могли збути її якось інакше? Навіщо розрахувалися нею в домі друга?
– Випадково, – відповів Кульков зразу, і Славін до кінця зрозумів, що чоловік, який сидить навпроти нього в м'якому кріслі, за маленьким гарним столиком, де завжди сиділи Груздєв, Гречаєв і Коновалов, давно й добре продумав лінію поведінки, відкриваючи далеко не все, що знає, і тільки те, що йому, – з якихось невідомих міркувань, – вигідно.
Славін прийшов до такого висновку після того, як Груздєв поклав перед ним купу папок, у яких було зібрано розмови з усіма, хто знав Кулькова або ж зустрічався з ним протягом останніх двадцяти п'яти років; Савватєєв, кандидат наук з інституту, сказав, між іншим, що Кульков, навчаючись в аспірантурі (дисертації тоді не захистив, професор Іванов допоміг скласти її набагато пізніше, практично написавши її від початку й до кінця), хворобливо, з якоюсь навіть істеричністю ставився до успіхів своїх товаришів по навчанню.
– Послухайте, полковнику, – сказав Славін (як завжди в той момент, коли виникла ідея, його яйцеподібний череп вкривався глибокими, якимись уже старечими зморшками), – а чи не подивитися вашим колегам усі персональні справи професора Іванова? Раніше заздрісники, – в особі Сальєрі, – давали отруту, нині пишуть анонімочку, але це страшніше за отруту, можна довго втішатися, спостерігаючи, як мучиться той, кого оббрехали, воістину, «ой, яка ж це благодать – кістки ближнього обгризать!»
Справу професора взяли з архіву наукового центру; товста; папірець підшитий до папірця; непідписана брудна заява, з якої ще з молодих літ почалися всі його катавасії, була надрукована на машинці; провели через комп'ютер, і виявилось: Славін спочатку нічого не міг збагнути, а потім обличчя його раптом перекосила гримаса якоїсь лютої гидливості, що відстукали заявочку на друкарській машинці самого Іванова; он воно як?!
Славін подзвонив професорові, домовився про зустріч, запропонував побачитися в кафе; почастую смачним тістечком (знав, що Іванов ласун, сам був таким, особливо полюбляв морозиво з тортиками, печуть на вулиці Горького, це справжня насолода), виїхав одразу ж, сподіваючись на те, що розмова може виявитися саморегулюючою, часу на підготовку не було, справжній цейтнот.
– Чого це ви сумний? – спитав Іванов, мазнувши своїми маленькими кабанячими очицями по змарнілому обличчю Славіна.
– Кохана покинула, – відповів той. – Ходжу по порожній квартирі, думаю, як би швидше втекти на море, перед цим закінчивши нарис про вашого брата…
– Якщо покинула, нарис не вийде… Працюється добре тільки в хвилини закоханості, душевного піднесення, коли є бажання самоутвердитись, таємне бажання подивувати ту, якій віддав серце.
– У кого як, – заперечив Славін. – Один мій приятель, композитор, найкраще працює тоді, коли його кидає чергова дружина… «Страждання угодне моїй душі, – запевняє він мене. – Без страждань не було б Достоєвського», коли я сказав, що Тургенєв сформувався на іншій концепції, як, між іншим, і Толстой, він звинуватив мене в тому, що я не розумію нашого національного духу…
– Не гнівайтесь на нього, – зітхнув Іванов. – За вільне трактування національного духу ховаються, як правило, беззахисні люди, невпевнені в собі, які сподіваються на рятівну множинність.
Славін усміхнувся:
– Мої слова.
– Я не честолюбний, – усміхнувся Іванов. – Вважаєте своїми, ну, і вважайте собі на здоров'я, хіба це так важливо, чиї зрештою.
– Я хочу вам запропонувати морозиво з варенням і тортиками… Як ви ставитесь до такої перспективи?
– Позитивно.
– Все-таки наше морозиво найсмачніше, ніде в світі немає смачнішого.
– Нічого подібного! – заперечив Іванов. – Як на мене, найсмачніше морозиво у французів…
– Невже? – здивувався Славін. – Дивно, я думав, що в чому-чому, а в морозиві ми перегнали передові капіталістичні країни… Ви, до речі, де були за кордоном останній раз?
– До того, як мене четвертували?
– Ага.
– У Берліні.
– А перед цим?
– Не пригадую… Здається, в Будапешті…
– А в Парижі коли були?
– Коли мене ще до буржуїв пускали… В шістдесят першому, здається…
– А чому потім перестали пускати?
– Зайнявся новою темою… Закрита, як у нас кажуть… Ну і… Мене, до речі, це не дуже бентежить… Я тут люблю жити. Та й потім з нашими командировочними на Заході себе почуваєш, як бідний родич… Я в Альпах хотів піднятися на фунікулері, снігові поля подивитись, цікаво, то, знаєте, один квиток тридцять швейцарських франків коштував… Майже полонину того, що дають на день! Хай їм грець! Тут я людина, а там ходячий арифмометр: вештаєшся мимо вітрин і підраховуєш, що кому купити, а в номері жуй суху ковбасу! Сором… Я звик жити широко… Тут. Дома.
– Вас перестали пускати не тому, що ви зайнялися закритою темою, Георгію Яковичу, – сумно сказав Славін. – На вас анонімку написали… Дуже підлу. З цього все й закрутилось…
– Так їх на мене без упину пишуть, – Іванов стенув плечима. – Я звик. Людина до всього звикає… Це в молодості обурюються, шукають правди… А в моєму віці доводиться економити час; я тепер і в гори беру з собою роботу, і на море… Приємно на душі, коли працювати цікаво, кайф, як кажуть молоді.
– А хто ще працював над темою, аналогічною вашій?
– Біс його знає… Якось мене це не цікавило… Хотько працював, Улас Хотько, професор з Києва… Чудовий теоретик… Вайцман… Фіма Вайцман… От і все, здається…
– Але ж кандидатська майже на таку тему була в цього… Вилетіло з голови… Щось зв'язане з сумками…
Іванов розсміявся:
– У Кулькова? Сюжет з Чехова, кінське прізвище… Ні, дисертація Гени не варта уваги…
– Що, не цікава?
Невловима посмішка промайнула на тонких, жорсткого обрису губах Іванова; що ж він відповість, подумав Славін; сам же йому писав дисертацію…
– Важко сказати, – Іванов покуштував морозиво, задоволено кивнув. – Між іншим, справді дуже смачне, я такого сорту не їв, беру на озброєння… Що ж до дисертації Кулькова… Гена більше організатор… Як теоретик він не дуже сильний… Чесно кажучи, – але це, звичайно, між нами, – я йому допоміг написати цю роботу…
– По старій дружбі?
– Знову-таки на ваше запитання відповісти нелегко… Гена належить до того типу людей, з якими не можна дружити… Він зручна, дуже славна, зручна людина, але друг…
– По-моєму, «славна людина» цілком може бути синонімом поняття «друг».
– Ви добре відчуваєте слово, – сказав Іванов. – Ваша правда, я вжив не те слово. Хіба у вас немає таких знайомих, які дзюркотять, не дратують вас, розповідають новини, готові зробити послугу? €, звичайно… І ви їм також, – у міру сил, – готові допомогти…
– Слухайте, а ви йому часто ключ від своєї квартири давали? – несподівано для самого себе спитав Славін і зразу ж пошкодував про це.
– Не ваше діло, – грубо відповів Іванов і глянув на Славіна з подивом і погано прихованою неприязню. – Нетактовно ставити такі запитання.
– Я не посмів би поставити вам це безтактне запитання – ви маєте рацію, воно справді некоректне, – якби анонімку про те, що ви є прихована антирадянська людина, не надрукували на вашій машинці…
– Що?! – Іванов навіть відкинувся на спинку стільця.
– Саме так.
– Не може бути.
– Я кажу правду.
– Не може бути, – повторив Іванов. – І потім – звідки вам це відомо? Хто вам міг сказати, що анонімку надруковано на моїй же машинці? Цим слідство займається, а ви…
– А я? – спитав Славін.
Іванов відсунув від себе морозиво.
– Знаєте, мені щось не хочеться з вами розмовляти. Точніше, мені раптом перехотілося з вами розмовляти.
Славін витяг з кишені аркушик, на якому було надруковано непідписаний текст: «антирадянські висловлювання, анекдоти, пиятики, цинізм», і мовчки подав Іванову.
– На це витрачено багато годин роботи в архівах, Георгію Яковичу… Так що, будь ласка, змініть гнів на милість.
– Не хочу читати всяку гидоту, – вперто повторив Іванов, але в голосі його вже не було тієї раптової відчуженості.
– Погляньте на дату, Георгію Яковичу, – попросив Славін, – тільки на дату.
– Ну й що? – Іванов надів окуляри, подивився на число, місяць і рік. – Ну й що? Подивився. У цей день новий Ейнштейн народився? А може, Чайковський?
– Ні. Наступного дня вас усунули від академіка Криловського, ось що тоді сталося. А його самого зробили – через місяць після цього – консультантом уряду з ракетної техніки… І працювати з ним почав Кульков.
Іванов підсунув до себе морозиво, взяв товстими пальцями, схожими на сосиски, сухий шматочок торта, вмочив його в розталі вершки, облизав, наче кіт, і сказав:
– Зараз ви говорили як обчислювач… У вас розум математика… Але ви не математик. І не журналіст. Мабуть, ви з КДБ. Якщо не можете сказати правди – помовчіть, я досить гостро відчуваю брехню…
– Ви маєте рацію, я справді з чека.
– Чому ви одразу не відрекомендувалися? Граєте гру?
– Грав, – виправив його Славін. – Тепер перестав… Вам доведеться виїхати з міста, Георгію Яковичу…
– Не можу. В мене завтра захищається аспірант, тямущий хлопець, тому й багато ворогів, треба прикрити…
– Захист доведеться перенести.
– Що значить «перенести»?! Ви подумали, що буде з хлопцем?! Та й взагалі, чому я маю виїжджати?
– Повинні.
– Заарештовуєте, чи що?
– Я забронював вам номер у готелі «Ялта», і це було дуже не просто зробити, – Славін чомусь посміхнувся. – Туди нині буржуй унадився, всі місця продано за місяць наперед… Покатаєтесь на водних лижах..
– Це несерйозно…
– Це серйозно, – відповів Славін. – Ви навіть не уявляєте, як це серйозно.
– З чим пов'язано? – Іванов знову відсунув морозива.
– Я поки що не можу вам відповісти. Я не став оформляти свого прохання про ваш від'їзд офіційно: довелося б запрошувати вас до нас, дзвонити в спецчастину вашого центру… Я вирішив звернутися до вас особисто.
– Стривайте… Ви почали з Кулькова. Потім показали мені анонімку, надруковану на моїй же друкарській машинці. Після цього провели пряму між датою, коли її написали, і часом мого усунення од Криловського. І тут же підкинули ідею про висунення академіка на ключовий пост у ракетній техніці… Як тільки ви посмієте після цього сказати, що Криловський причетний до шпигунства, я вам зразу, не встаючи з місця, дам ляпаса.
– У міліцію заберуть, – відповів Славін. – Протоколами замучать… Не бийте… Тим наче, я сповненим ришнекту до академіка Криловського.
– Слава богу. Тоді лишається один висновок, найбільше пов'язаний з вашим запитанням; чи не давав я ключа Гені від моєї квартири, і висновок однозначний: ви підозрюєте Кулькова?
Славін довго мовчав, а потім, проклинаючи себе за свій. характер, відповів:
– Ми заарештували Кулькова.
– Та я ж сьогодні до нього дзвонив, мені сказали, що він у Берлін вилетів…
– А ви хотіли, щоб вам відповіли, мовляв, сидить Кульков? До нього ж не тільки ви дзвоните… Скажіть, часто бувало, що в п'ятницю, коли ви сідали за пульку, хтось кілька разів підряд дзвонив по телефону й не відповідав?
Іванов нахмурився; мабуть, чомусь зацікавившись запитанням; ну й лобище; Славін пригадав, як Степанов йому похвалявся: «Одного разу в Криму до мене підійшла парочка, простягла листівку, а на листівці вірші – самі склали: «Плечі богатирські, голова Сократа, напиши автограф для нашого брата». А в Дмитра голова малесенька порівняно з головою Іванова, оце справді-таки Сократ…
– Бувало, – відповів Іванов після тривалої паузи. – Але ж ви знаєте наші телефони.
– Знаю. Та коли ви спробуєте пригадати, то, думаю, впевнитесь, що такі дзвінки лунали саме в ті п'ятниці, коли у вас був Кульков, і до телефону підходив він, говорячи звичайне в таких випадках «алло».
Іванов довго мовчав, а потім ляснув своєю товстою долонею по мармуровому столику так, аж підскочили бокали з морозивом:
– Якщо він написав анонімку, то зробив це саме тоді, коли я закінчив йому дисертацію! Але навіщо?! Поясніть мені, навіщо?!
– Не поясню. Не знаю. Припустити можу: йому потрібно було зайняти ваше місце… Біля Криловського…
– Але ж це ганебно, – якось жалібно сказав Іванов. – Це по-скорпіонячому…
– Нічого подібного, – заперечив Славін. – Скорпіон жалить того, хто його везе через річку, і тоне разом з ним… Кульков же хотів, щоб потонули тільки ви… Георгію Яковичу, я мушу вас попередити: про арешт Кулькова знаєте лише ви!
– А генерал з артистом?
– Генерал знає, артист – ні. Повторюю: попереджати не треба?
– Не треба.
– Ви ні з ким не поділитесь цією новиною? Якщо ви зробите це, то завдасте нашій країні непоправної шкоди…
– Я те раз кажу, я нікому нічого…
Іванов раптом насупився, обірвав себе, завмер, лоб навис над столом, а потім рвучко підвівся:
– Поїхали до мене! Швидше!
В однокімнатній квартирі, яку він наймав, панував артистичний розгардіяш, що таїв у собі якусь аскетичну організованість: письмовий стіл, складений літерою «г», з двох звичайних, розсувних, для їдальні, був ареною роботи; в горі книжок чітко вгадувалася система; купка списаного паперу була закладена різнокольоровими смужками; все, що не потрібне було для стола, тобто для арени його роботи, немовби й не цікавило господаря.
– Зараз, почекайте, де ж це?! – Іванов зупинився посеред кімнати. – Здається, в комірчині, ану допоможіть…
Він відчинив у прихожій двері комірки, задекоровані шпалерами під цегельну кладку, і заходився викидати звідтіля дорогі гірськолижні черевики, спортивний одяг, водні лижі «Росіньйоль», потім витяг два важкі ящики – книжки, що не вміщувалися на полицях, а вже потім дістав три чемодани; останній, плоский, зроблений під крокодилячу шкіру, приніс у кімнату, вивалив з нього на підлогу конспекти, книжки, кілька сорочок, діряві шкарпетки, потерту хутряну шапку і дві пари рукавиць.
– Так от, – немов проти своєї волі, скрипучим голосом сказав Іванов, – цей чемодан мені подарував Гена. Напередодні моєї останньої поїздки на Захід: «Не з фанерним же тобі їхати, сором, думай про престиж»; у поїздку мене споряджав він; ключ від квартири був у нього завжди; подивіться чемодан, – як правило, зустрівши мене в аеропорту, він забирав його в свою машину і ніколи, розумієте, ні-ко-ли, не їхав прямо до мене, неодмінно заїжджав кудись по дорозі: то додому, то на роботу, то до друга… А що, коли він переправляв у цьому чемодані інформацію?! В будь-якому готелі дуже просто ввійти в номер, ми ж зупиняємося в тих, які дешевші, економимо.
Тайник у чемодані знайшли відразу; аналіз підтвердив, що в тайнику перевозились фотоплівки; там же без особливих зусиль виявили відбитки пальців, які, як досить швидко встановили, залишив Кульков.
Через десять хвилин після того як Славін піднявся до себе, його викликав Сергієнко:
– Я попросив спеціалістів уважно вивчити текст донесення, що Кульков запропонував нам надіслати в Ленглі. Вивчили. І вичислили одне слово «Ліберті»… Там, звичайно, виявилися тисячі варіантів слів, як розумієте, але мене зацікавило саме «Ліберті»… Пригадуєте, в одній з радіограм ЦРУ інструктувало Кулькова: «В критичній ситуації в дію вступить план «Ліберті». Але при цьому ми повинні не тільки мати можливість побачити вас, а й упевнитися, що це справді ви, а не двійник…» Ох і Кульков! Оце так бажання «спокутувати провину»… Що ви на це скажете?
«Заум Ейнштейна – не наше діло!»
Академік – провідний спеціаліст у галузі космосу – знайшов Степанова через радянське представництво: приїхав на кілька днів як науковий експерт; з людьми сходився швидко; рудоволосий, голубоокий, він випромінював доброзичливість; глянувши на Кузані, сказав:
– Я прочитав сьогодні вашу кореспонденцію в «Нью-Йорк трибюн». Мені сподобалось. Хоч ви й не дуже компетентні в нашій проблематиці, але широкий читач вас зрозуміє більше й краще, ніж спеціалістів, що засідають у Палаці націй…
– Спасибі, – відповів Кузані. – Я знаю ваше прізвище з листопадової зустрічі, коли ви супроводжували Горбачова, тому мені дуже приємно почути саме від вас таку похвалу.
Степанов пішов на кухню ввімкнути плитку: можна зробити непогану яєчню з плавленим сиром; академік гукнув з номера:
– Дмитре, знаєш, у кого я щойно був?!
– Звідки ж мені…
– У Сіменона, уяви собі! І він чудово пам'ятає дев'ятсот десятий рік, коли до землі наблизилась моя комета Галлея.
– Чому «ваша»? – спитав Кузані.
– Бо я її вивчаю. Серйозно. Кожного дня. І чекаю її наближення до Землі, – весна вісімдесят шостого… Так от, слухайте, люди… Дмитре, ти чуєш?
– Чую, – відповів Степанов, орудуючи сковорідками.
– Сіменон, виявляється, пам'ятає, – академік розповідав, наче добрий казкар, – як його дядько фотографував комету на темні, задимлені скляні касети… Він розповідав також про страшенну паніку, яка піднялася тоді в Америці: «Настає кінець світу!» А тепер, коли людство стоїть на грані загибелі через можливість реалізувати ідею космічних воєн, – усі спокійні! Ідіоти якісь, слово честі! Людська логіка зовсім непідвладна розрахункам! Сіменон мене спитав, чому з появою комети Галлея пов'язані такі жахливі уявлення про майбутні земні катастрофи… Я розповів ряд епізодів, вони справді цікаві…
– А нам? – крикнув з кухні Степанов. – Це справді цікаво?
Академік подивився на Кузані.
– Ще й які —відповів той.
– Історія зберігає опис про те, як напередодні однієї з найважливіших битв Вільгельма-завойовника Нормандського в небі з'явилася комета Галлея, – почав академік. – Він вирішив, що це хороша прикмета для нього й погана для ворогів і сміливо кинувся в бій під Гастінгсом, тисяча шістдесят перший рік… І, справді, битву виграв. Його дружина, Матільда, замовила напрочуд фантастичний гобелен чи, не знаю, як це тоді називалось, родина Гобеленів, казав Дмитро, почала своє виробництво набагато пізніше… Не так важливо… Це був велетенський настінний килим, майже п'ятдесят метрів завдовжки, уявляєте?! І над полем битви було зображено символіку перемоги: сяюча величезна комета… Тобто, ми маємо перше документальне підтвердження приходу комети Галлея, під час битви при Гастінгсі… І зафіксовано це мистецтвом… Ну як?! Цей гобелен, до речі, зберігається в Нормандії, в містечку Байо… – Академік зітхнув, – Як мало знають про це у Франції…
Треба рекламувати б, – і новий туристський. бум! До речі, відтоді прихід комети Галлея став вважатися символом війни… А Сіменон, говорячи про паніку дев'ятсот десятого року, правильно зауважив, що той прихід люди потім, через три-п'ять років, асоціювали з передднем першої світової війни. А може, символіка наших днів полягає в тому, що росіяни й американці намагаються домовитись про роззброєння напередодні чергового приходу комети?! Цікаво, чи усвідомили це, чи розуміють обидві сторони сокровенну суть події?
– Скажіть, академіку, – замислено спитав Кузані, – отже, саме ви можете передбачити, що станеться з людством, коли «Веги» зблизяться з кометою?
– Запитання поставлено неправильно, лагідно, але чітко відповів академік. – Наше завдання в іншому – зрозуміти, що являє собою комета Галлея з близької відстані. Запитання треба формулювати гранично просто. Кожне запитання – це ж завдання. Відповіді можна по-різному тлумачити, це, будь ласка, але завдання… Між іншим, Сіменон сказав, – якось розгублено мовив академік, – що наближення комети Галлея викликало в Америці масову епідемію самогубств…
Кузані несподівано схопився з стільця, потім знову сів, поліз у кишеню по сигарети.
– Початок, початок фільму, чорт візьми! – сказав він радісно. – Це ж блискучий початок кінострічки!
Степанов пояснив академікові:
– Юджин готується до зйомок нового фільму про міжконтинентальний вузол, ти йому ідею подарував…
– Це ключ, а не ідея, – заперечив Кузані. – Це ключ до будь-якого твору! Масове самогубство на грунті страху перед силами, не відомими й не підвладними розумові людства… І спокійне нерозуміння того, що тисячі маленьких комет Галлея стирчать у шахтах, готові – на тридцять хвилин – стати новими зірками, щоб потім перетворитися в ядерні смерчі й знищити планету…
– Я сформулював би це трохи інакше, – зауважив академік. – Ваші військові в Пентагоні виступали кілька разів із заявами: «Всі ці Венери, Юпітери, комета Галлея – суєта суєт і всяка суєта. Треба думати про космічну оборону, це головне завдання моменту…» Дивні люди… Вони, мабуть, не розуміють, саме поняття ядерного стримування таке серйозне, що безглуздо оперувати лише тим, що там у них сховано в шахтах… Може, в них камуфляжу на півсотні процентів, хто їх знає? Військові – великі штукарі… А поняття ядерного стримування пов'язане з демонстрацією технічних можливостей людства, ось у чому річ… Смисл стримування не в тому, щоб будувати нові воєнні системи в космосі, а в тому, щоб продемонструвати світові найновітніші технічні можливості, зокрема пізнати комету Галлея, проникнути в таємницю Венери, спробувати встановити надійний космічний міст з Юпітером. Це і є справжнє стримування, а не асигнування коштів на зоряні війни… Якось я літав на повітряній кулі, – між іншим, – він усміхнувся до Кузані, – у вас, у Штатах… На землі вітрюга дув, жах, майже ураган, а коли я піднімався, то вітер зник, наче й не було його, і сталося це за якісь три хвилини… А насправді ж вітер не зник… Просто він поніс повітряну кулю, прийняв її в свої потоки, я став, коли хочете, його складовою частиною, розчинився в ньому, підкорився тому фізичному законові, який породив його в даному конкретному регіоні світу… Хоч би світ не понесло, хлопці, ось у чому жах… Світ може понести, немов повітряну кулю, і спочатку ніякого вихору не буде, – поки не пролунає вибух… Останній на Землі, який підведе риску під усім… Дмитре, кави завариш?
– Звичайно. А ти нам про Галлею іще розкажеш?
Але про Галлею академік розказати не встиг: подзвонили з місії, що йому треба спуститися вниз, машину вже прислали, надзвичайна подія, американська сторона несподівано попросила відкласти засідання на три дні; чекають нових вказівок із Вашінгтона…
Академік підвівся, подивився на Кузані й несподівано сухо сказав:
– Значить, у вас хтось злякався того, що ми були вже близько до певної домовленості… Точно. Повірте мені. Вчені мають надзвичайний дар відчуття… Особливо ваш радник Макгоні хворобливо сприймав будь-яке зближення в позиціях, у нього очі заморожені й пальці якісь істеричні…
Кузані пішов до себе в номер, подзвонив у Нью-Йорк, потім у Вашінгтон, повернувся через півгодини і похмуро мовив:
– Цей Макгоні – так принаймні пояснили мені хлопці з преси, – мабуть, представляє інтереси Ленглі. А його брат входить до директорату «космічного концерну» Сема Піма. Тепер, Дмитре, ти правильно говорив, я просто мушу придумати для фіналу мого фільму кров. Жах… Розумієш? Твій геніальний академік відчуває своє, а я – моє: справді, все це пахне кров'ю, або ж я перестав вбирати в себе те, що відбувається.
– Ти спочатку передай у газету, – Степанов здвигнув плечима. – Сенсація, передрукують усі телеграфні агентства.
– Я вже попросив Нью-Йорк викликати мене через п'ятнадцять хвилин по твоєму номеру…
Кузані витяг з кишені невеличкий плаский диктофончик і почав неквапливо, але твердо, наче цвяхи вбиваючи, говорити:
– Із Женеви спеціально для «Нью-Йорк трибюн» передає Юджин Кузані… Абзац, початок тексту: «Як і будь-яка монархія, наші могутні корпорації мають свої генеалогічні дерева…» – Він весело подивився на Степанова, не втримався і спитав-таки: – Нічого, правда?
– Ти краще зразу пиши на папері, відповів той. – Стенографістка з твоїм диктуванням просто замучиться.
Кузані дістав з кишені маленький шнур з присоском на кінці.
– Техніка, Дмитре, техніка! Все вирішує техніка і її демонстрація, як учив нас академік! Я з'єдную диктофон з телефонною трубкою, а в Нью-Йорку мене – точно таким же способом – записують на велику касету, а з неї уже йде на набірну машину…
От, чорт, подумав Степанов із заздрістю; бідолашні наші дівчата з стенографічного бюро; спробуй їм продиктувати без помилок якусь назву типу «Сан Плюї де Невейї», відразу ж: «Давай по буквах» – Даю: великий Семен, Анна, Никифор, великий Петро, Леонід, Юлій, Інга», будь воно неладне!
– Саме це генеалогічне дерево і створює ілюзію, – Кузані знову став диктувати, – квітучої життєвості: скільки гілок! Яка розложиста крона! Який цілющий затінок дає вона людям! Якщо перерву на нараді в Женеві оголосять завтра на прохання чи під впливом одного з членів нашої делегації, а конкретно – містера Макгоні, то можна легко простежити – за розгалуженим деревом корпорації – абсолютно унікальну генеалогію: Джозеф Спенсер Макгоні, брат тутешнього Макгоні, Чарльза Вільяма, е членом директорату «космічного концерну» Сема Піма, який з нетерпінням чекає голосування в конгресі про виділення асигнувань на його проект «космічної оборони», – дванадцять мільярдів доларів тільки в наступному бюджетному. році. Надалі кошти, які мають закладатися в його махину, зростатимуть у прогресії, близькій до геометричної… Центральне розвідувальне управління безупинно говорить про російську воєнну перевагу, а Пентагон розподіляє замовлення на поставку оборонних систем у космосі між провідними корпораціями країни… Таким чином містер Макгоні, один з босів нашої делегації в Женеві, представляє інтереси не просто і не так нашого державного інституту, тобто ЦРУ, як зацікавленість своєї родини в успіхові Сема Піма в його космічному підприємстві. Отже, будь-яка домовленість з росіянами, – на будь-якому рівні, – це удар по фінансових інтересах монополії Сема Піма, – ось воно, генеалогічне дерево, однією з гілок якого є брати Макгоні! То хто ж тоді править Америкою?! Хто думає про майбутнє її народу?»
… Закінчивши диктувати, Кузані переможно подивився на Степанова.
– Чудово, – сказав той. – Але фактів мало.
– Головний факт, – що я передаю це повідомлення в Нью-Йорк перший. Офіційного підтвердження про заморожування переговорів ще немає, ми ж чули останні вісті…
– Ти про Ейнштейна ніколи не писав? – запитав Степанов.
Кузані знизав плечима:
– Я ж нічого не розумію в техніці, Дмитре!
– Він був філософом, тому й став математиком… Введи в свою кореспонденцію такий пасаж, якщо, звичайно, у вас це дозволяється: всі доейнштейніиські школи філософії вважали, що інтуїція є суб'єктивним феноменом, певною категорією, котра з'єднує підсвідомість з логікою. І лише Альберт Ейнштейн, саме він… – Степанов раптом замовк, нахмурився, похитав головою і тихо спитав, немов звертаючись до себе:-А коли б Гітлер не переслідував євреїв? Адже тоді рейх став би першим володарем атомної бомби… Так от, саме Ейнштейн перший в історії філософії сказав, що інтуїція грунтується на інформації… Інтуїція за Ейнштейном є шлях від зовнішнього виправдання до внутрішньої досконалості… Ще простіше – для американців, як ти мене питав, треба писати просто – шлях від часткового до загального – інтуїтивний, від загального до часткового – логічний… Обіграй це в кінці… Ти писав свою кореспонденцію, інтуїтивно відчуваючи колізію. Ти йшов від часткового до загального, нехай тепер розбираються вчені й політики. І ще можна обіграти, що будь-яке генеалогічне дерево, – при всій буйності його гілок, – як правило, не має коріння, ось у чому річ, Юджин…
