Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)
Робота – VI
Сергієнко побавився олівцями, затиснутими в міцній долоні, взяв у рот сигару, але не розкурив, а лише пихнув уявним димом, глянув спочатку на Груздева й Коновалова, потім на Гречаєва (позавчора вручив йому майорські погони), а вже тоді спинив свій погляд на Славіну.
– Які, Віталію Всеволодовичу, ваші міркування?
– Оскільки Голуб під тотальним спостереженням, оскільки тепер ми знаємо, хто агент, я не поспішав би з арештом, – відповів Славін. – Проведені заходи дають нам змогу заново придивитися до Ленглі, – звичайно, після того, як прочитаємо все, що вони йому пишуть, і ознайомимося з тим, що він їм відповідає… З цього приводу я хотів би пофантазувати, якщо дозволите, товаришу генерал…
– Навіть якщо я не дозволю, – Сергієнко всміхнувся, – ви, думаю, не відмовитеся від свого наміру… Хтось непогано сказав: «Характер – це така даність, яку можна зламати, але змінити не можна».
– Саме так, – кивнув Славін. – Тим більше, що це, як мені здається, написав Степанов, а в зв'язку з потоком кореспонденцій із Женеви мені й хочеться висловити одну ідею… Я звернув увагу на рядок в одній датській газеті: мовляв, американська делегація чекає якогось важливого повідомлення з Вашінгтона, котре може багато в чому визначити наслідки переговорів… Оскільки Кульков працює в сфері ракетобудування, оскільки розвідцентр ЦРУ особливо активізувався за кілька днів до початку переговорів у Женеві й за місяць до майбутнього слухання в конгресі питання про асигнування на космічну програму й на традиційне стратегічне літакобудування, я й подумав, чи не пов'язано все це в один вузол?
– Можливо, й пов'язано, – погодився Сергієнко.
– А коли так, то чи не є нинішня словесна еквілібристика в Женевському Палаці Націй певною даниною якійсь операції Центрального розвідувального управління? Тобто, чи не працює Кульков безпосередньо на переговори, які відбуваються тепер? Точніше кажучи, на їхній зрив? А це не може не позначитися на продовженні діалогу двох лідерів, що почався в листопаді. Сергієнко не стримався, розкурив сигару:
– Кажуть, що подружжя, яке прожило разом багато років, розуміє одне одного без слів. По-моєму, це можна сказати і про співробітників. Справа в тому, Віталію Всеволодовичу, що, продивившись усі кореспонденції з Швейцарії і вашого друга Степанова також, я попросив підібрати досьє на Сема Піма, який очолює космічний проект… Містер Кузані мав рацію: до ради спостереження його корпорації входить містер Макгоні, брат якого, Чарльз, є співробітником ЦРУ, а нині він радник американської делегації в Женеві; не випадково там і містер Дауелл, який працював під началом ЗДРО[8]8
ЗДРО – завідуючий директоратом ЦРУ США.
[Закрыть]… Отже, зв'язки Піма з Ленглі дуже надійні. Ви добре фантазуєте, Віталію Всеволодовичу.
– Ми працюємо на женевських переговорах з відкритими картами, – сказав Славін. – Практично ми там поклали на стіл усі дані про наші ракети…
– Все це так, – погодився Коновалов, – але я не можу через себе переступити, – він зітхнув. – Стара школа…
Сергієнко недавно ще раз перечитав стенограму переговорів, які провів нарком оборони Ворошилов з англійцями й французами в серпні тридцять дев'ятого; за вказівкою Політбюро, не дуже охоче, маршал був змушений відкрити Лондону й Парижу стратегічний план Генштабу про розгортання всіх армій, що стояли на західних кордонах; вирішувалося майбутнє світу; остання спроба Москви створити єдиний антигітлерівський блок; англійці й французи, ознайомившись з надзвичайно секретними документами, поїхали, так і не прийнявши рішення; пропозиція Кремля зависла; оборона країни перестала бути найвищою таємницею; Берлін запропонував пакт про ненапад; кого ж звинувачувати в тому, що пакт підписали? Москву? Чи Лондон з Парижем?
Сергієнко подивився на Гречаєва:
– Ви впевнені, що Кульков не відірветься від ваших людей?
– Упевнений, товаришу генерал.
– Своїх сил вистачить? Кажіть зразу, потім може бути пізно..
– Ні, товаришу генерал, ми справимось.
– Полковник Груздєв? – Сергієнко подивився на худорлявого усміхненого полковника; під сорочкою вгадувалась тільняшка; юнга Північного флоту, війну закінчив п'ятнадцятирічним хлопчиськом, відтоді тільняшку ніколи не скидає; у його кабінеті на столі стоїть макет того торпедного катера, на якому він ходив в останню атаку, двадцять сьомого квітня сорок п'ятого, на Балтиці, в районі, де тримали курляндське угруповання нацистів.
– Якщо Гречаєв гарантує нас від якихось випадковостей, – відповів той, – я підтримав би Віталія Всеволодовича. Я не певен, що Кульков одразу після арешту почне говорити… Ми попрацювали з тими, хто добре знає його ще з шкільної лави, – він досить жорстка людина, дуже потайний і надзвичайно спритний.
Коновалов знизав плечима:
– Докази у нас неспростовні… Хоч як там крутись, справа цілком ясна…
Сергієнко важко затягся (хтось писав, що сигарним димом не затягуються, а тільки пихкають, щоб у роті була солодка гіркість. Навіщо тоді взагалі курити?), побавився олівцями і, не звертаючись ні до кого конкретно, сказав:
– А вам не здається, товариші, що в нас випала одна ланка? Я маю на увазі Іванова, якого рекомендував у Центр не хто-небудь, а саме Пеньковський… А з цим, Івановим, наш підопічний Гена підтримує дуже добрі стосунки ще з інститутської пори…
– Товаришу генерал, – Славін зразу ж насупився, – професор Іванов абсолютно чиста людина. Я допускаю, що його навмисне світять. Витоки умів можна організувати й тут, у країні, не переманюючи людини в Штати… Створиш ученому нестерпні умови для роботи – от і втрачені ідеї. Нам би, до речі, про це не завадило подумати…
– Не нам, – заперечив Сергієнко. – Створювати найсприятливіші умови для виявлення нових наукових ідей мусять ті, кому це поставлено за обов'язок. Ми шпигунів повинні ловити. Теж, між іншим, робота. – Пихнувши густим сіро-синім димом, Сергієнко все-таки спитав: – Думаєте, може повторитися луїсбурзький варіант у справі з Тріаноном? Неправильний слід? Страхування агента компрометацією іншої людини?
– Думаю, саме так, – відповів Славін. – Іванов чесний учений. Я погортав довідки: жоден із серйозних агентів, завербованих Ленглі, не займав відкритої позиції, таївся як громадянин, боявся критичних виступів… Вони – всі як один – відзначалися невгамовним славослів'ям, розмовляли не словами, а лозунгами. А Іванов уболіває за справу, називає кота котом, лютує… Звичайно, це далеко не всім подобається, у нас же люблять, щоб була тиша, гладь і божа благодать…
– Мабуть, за Кульковим пильно наглядають люди ЦРУ в Москві, – замислень вів далі Сергієнко. – Гречаєву треба мати це на увазі. Рівень Кулькова вищий, ніж Лісника… Не беруся судити, що Кульков передав Ленглі, – абсолютно можливо, там цікавилися не тільки тим, про що ми зараз гадаємо, і коли це так, то збитки, яких він завдав, підрахувати важко… Звичайно, ми одержимо багато чого: зрозуміємо, що Ленглі вимагає від нього, зіставимо це з ситуацією в світі, зможемо виявити якісь таємні аспекти зовнішньополітичної доктрини Білого дому, вивчимо метод такого тиску, зможемо з'ясувати для себе нові персонали, придивившись, як поводитимуться наші контрагенти на женевських переговорах… Але ж ми не знаємо, коли Кульков закладатиме тайник? Та й чи закладатиме його взагалі? Кульков буває на прийомах у посольствах. Якщо припустити обмін інформацією саме там, – його не затримаєш, територія іноземної держави, суверенітет… Гречаєв, ви спитайте своїх, чи світиться зараз у вікнах Кулькова, чи вже ліг спати?
– Перед початком наради, – Гречаєв подивився на годинник, – о двадцять третій тридцять світло було у вікнах його кабінету… Вікна зашторені, нічого не видно…
– Я запитую, що в нього відбувається зараз, – роздратовано сказав Сергієнко, – а не перед початком наради.
Гречаєв підвівся; Сергієнко зупинив його, сказав, щоб дзвонив з його апарату, підсунув міський; знову пихнув сіро-голубим димом, приглядаючись до того, чи не з'явиться кружечок, в дитинстві просив батька пускати з «Біло-мору» дим кільцями, нанизував їх на-палець; у той день, коли батько йшов на фронт, щоб ніколи більше не повернутися, нанизав цілих три. А я, дурненький, радів…
– «Третій», я «Потапов», як обстановка? – неголосно спитав Гречаєв.
Сергієнко ввімкнув підсилювач; голос «третього» стало чути всім, хто був у кабінеті:
– З квартири ніхто не виходив. Світло в кабінеті ще горить. Штори щільно, старанно запнуто, що відбувається в квартирі, подивитися неможливо, спостереження продовжую.
– Вичерпна інформація, – посміхнувся Сергієнко. – Спасибі, майоре. Продовжимо нашу розмову… Груздев, а команда Юрса бувала на всіх прийомах, які відвідував Кульков?
– Ми працюємо в цьому напрямі, товаришу генерал, – відповів полковник. – Часу було обмаль для перегляду документів… У всякому разі, в бельгійців від Юрса нікого не було; у датчан також… До англійців він сам їздить практично на кожний захід, до шведів теж. Узагальнити дані спостереження я зможу завтра, до п'ятнадцятої нуль-нуль.
– Чудово, дякую… Ну, то яке ж рішення приймемо? Я повинен доповісти керівництву про наші пропозиції… Про нашу пропозицію, – виправив себе Сергієнко, – так буде точніше…
– Наша пропозиція, – сказав Славін, – можлива тільки тоді, коли ми прочитаємо те, що Кулькову написали з ЦРУ.
– Розшифрувавши текст, він спалить його, – відповів Сергієнко. – І ми залишимося з носом…
Славін усміхнувся:
– Ми зобов'язані залишитися не з носом, а з текстом, який він пише, товаришу генерал. А він його саме зараз пише. Якщо не вийде з дому, значить, уранці текст буде або вдома, або при ньому.
– І ви підійдете до нього, коли піп сідатиме в службову машину, й попросите: «Геннадію Олександровичу, будьте ласкаві, мені хотілося б прочитати те, що ви написали в Ленглі?» Брати його треба. Прямо зараз. І з доказами.
– Я не згоден, – вперто заперечив Славін. – У нас досить доказів, щоб передати справу слідчим органам: сотенна асигнація, мічений перстень у Насті, сфотографований на плівку факт закладення контейнера в тайник Юрсом і факт виймання Кульковим з контейнера. Груздєв правду каже, я не знаю, скільки потрібно буде часу, щоб Голуб після арешту почав говорити.
– А по-третє, член американської делегації Чарльз Макгоні чекає якихось дуже важливих новин із Вашінгтона, – замислено повторив. Сергієнко, – які багато. в чому визначать закінчення переговорів… Товаришу Груздєв, який розклад дня у Кулькова на завтра?
Той відповів так, немов ждав цього запитання:
– О восьмій басейн «Москва», сьомий павільйон, париться й плаває разом з артистами московських театрів, у них абонемент на цей же час, – чітко відрапортував Груздєв. – О дев'ятій тридцять їде з Криловським на засідання колегії з електронної промисловості. О першій годині тридцять хвилин обід з індійською делегацією в «Метрополі». О третій тридцять засідання координаційної комісії з нової техніки, потім прийом у англійців, звідти о двадцятій тридцять поїде до коханки Насті, дружині сказав, що затримається на засіданні профкому, а потім, мовляв, має бути ділова вечеря з іноземцями, обіцяв повернутись о пів на дванадцяту.
– А післязавтра?
– О дев'ятій нарада в штабі протиповітряної оборони країни, потім…
– От нам і треба, – жорстко сказав Сергієнко, – щоб після цієї наради його запальничка, з вмонтованою в неї фотокамерою, потрапила до нас хоча б на годину… При цьому підрозділ Коновалова мусить постійно аналізувати маршрути поїздок розвідки ЦРУ по Москві, – чи немає якогось перетину з маршрутами Кулькова… А група Гречаєва робить усе, щоб знайти тайник, де Кульков зберігає шифротаблиціо.
– Коли Кульков кинеться до запальнички, він усе зрозуміє, – озвався Славін. – І ляже на грунт… Або ж запанікує…
– А хіба це погано, коли противник панікує? – Сергієнко здвигнув плечима. – А втім, ваша правда, до певного часу Кульков має бути цілком спокійний… Ось, – він витяг з кишені точну копію тієї запальнички, яку ЦРУ заклало в контейнер, – ця підробка повинна побути в нього доти, поки ми подивимося, що він назнімав справжньою.
Груздєв похитав головою:
– Елегантно, товаришу генерал, та коли ми зв'язуємо Кулькова з тим, що зараз відбувається в Женеві, я насамперед зацікавився б тими питаннями, які вони йому ставлять…
– Не про комбінати ж побутового обслуговування, – зітхнув Славін. – І не про наш ненав'язливий сервіс. Про ракети питають, ясна річ…
– Кожне запитання таїть у собі тенденцію, – зауважив Сергієнко, – Груздєв правильно сказав… Що ж, брати його зараз?
– Ні, – твердо відповів Славін. – Тільки після того, як ми прочитаємо його відповідь Ленглі та їхній черговий запит.
Дружину Кулькова, Лідію Василівну, запросила подруга; сам розважався в танцівниці Насті; на прийомі в англійців ні з ким у контакт не вступав.
А шифротаблиця зберігалася в тайнику, який він зробив у своєму кабінеті за плінтусом; крім інструкцій про постійний зв'язок і час радіопередач, у запитальнику наполягали: «Нам здається, що ви ознайомили нас тільки з тими ракетними установками, які знаходяться на території західних районів СРСР. Наші експерти вважають: ви поки що не змогли дістати вичерпної інформації про всі ракетні комплекси, які, на нашу думку, значно перевищують ту кількість, що ви назвали у вашому попередньому донесенні. Були б дуже вдячні вам, якби ви зробили все можливе, аби виявити стартові площадки не тільки побудовані, а й ті, котрі будуються. Справа, як ви розумієте, зовсім не терпить зволікання, бо ситуація, що склалася нині в Женеві, передбачає прийняття кардинальних рішень в ім'я торжества справи миру й демократії. Просили б також повідомити прізвища, військові й наукові звання тих людей, з якими мають бути зустрічі найближчими днями, це надасть інформації ще більшої достовірності й об'єктивності. Ваш друг «Л».
– Ну що ж, – сказав Сергієнко, – все начебто стає на свої місця. До речі, слідчі готові до роботи з Голубом?
– Дозвольте мені попрацювати з Кульковим, товаришу генерал, – сказав Славін. – Якщо ми хочемо вдарити Ленглі, то краще це зробити, поки Голуб на волі. Думаю, за ним, за кожним його кроком, як свого часу за Лісником – Тріаноном – Дубовим, стежать люди ЦРУ, можемо сполошити… А час у Женеві цокає, ми не маємо привілею на помилку. Якщо він мовчатиме на допитах, ми упустимо темп, цього нам не простять… Треба, щоб Кульков побув на волі, але працювати він повинен не на ЦРУ, а на нас… Думаю, версія двійника, як це ми зробили в операції проти Луїсбурга, зараз не пройде, люди Ленглі – здібні учні, вони вміють робити висновки…
– Ми повинні зайвий раз продемонструвати громадській думці світу, як ЦРУ, виконуючи вказівки воєнно-промислового комплексу, протистоїть будь-якому діалогові між Москвою і Вашінгтоном. Так? Вся преса, контрольована ВПК, – коли не буде завершального акту, який засвідчимо не тільки ми, – ошельмує всю справу, оббреше її або ж взагалі замовчить. Отже, Славін, як завжди, передбачливий: ми не маємо привілею на помилку. Готуйте прикидку гри, доповідатиму нагорі.
«Запитальник, або ж який гіркий хліб зради»
1
Взагалі ж, Кузані належав до того типу письменників, які любили обкатувати свої нові сценарії на слухачах (на анімальному майданчику, а втім, він нікого з друзів і колег не підпускав; «з актором треба працювати віч-на-віч, а ще краще взагалі не працювати, – вважав він, – Коли художник, якщо він художник, нав'язує свою волю іншому художникові, звичайно, якщо мова йде також про художника, а не про ремісника, тоді не вийде чуда, тобто мистецтва»).
Він читав сценарій у номері Степанова, забравшись з ногами на широке ліжко (в американців це природна річ: те, що росіянину може здатися образливим, для американця цілком природно: просто так зручніше розкладати сторінки, курити, підігнувши під себе коліна, побіжно робити правки на полях; столики в готелях крихітні, хіба на них розвернешся?! Прагматизм, насамперед прагматизм, тобто надійна вигідність справи).
Степанов умів і любив слухати, бувало, годинами просиджував з Межировим, Наталією Кончаловською, Поженяном, Юрієм Козаковим, з Висоцьким, який тоді ще тільки починав; Шим чудово читав свої оповідання про теслярів, гіркі й розумні; здається, й досі їх не опублікував; випало Степанову слухати й Федора Панфьорова, й сумовито-осяйного Михайла Свєтлова; одного разу, коли ще старий був живий і Степанов гостював у нього в селі, прийшов Симонов; читав свої фронтові вірші до півночі: «Я много жил в провинции, слезал на дальних станциях, что впереди раскинется, то позади останется», – чудові рядки; іноді в одній фразі закладено сюжет роману; от прислів'я Даля «життя прожита – не поле перейти» і у «Війні і мирі» можна простежити, і в «Гамлеті», і в повісті «Старий і море», і в «Климі Самгіні». А як дивовижно розповідав про свою майбутню книжку академік Олександр Олександрович Микулін?! З поголеною головою, схожий на римського патриція, він тоді ще жив у Коктебелі, сидів на величезній веранді свого маленького будинку і створював концепцію вічного здоров'я людського тіла.
Скільки ж мені ще треба написати, думав Степанов, дивлячись, як Кузані акуратно розкладає сторінки на ліжку; треба кидати все, втікати в село і йти по зустрічах; не можна забирати з собою інформацію; навіть короткі записи знадобляться нащадкам, бо життя зводило – спасибі йому за це – з такими людьми, які ввійшли у світову історію… Невеличкий, прудкий, мов ртуть, Жак Дюкло… Куньял у перші дні після квітневої революції в Лісабоні. Коменданте сандіністів Томас Борхс… Хо Ші Мін у роки американської агресії… А нещасна Ульріка Майнхоф, керівник «Червоної Армії дії»? Ідейний ворог за своєю суттю, а людина найніжнішої душі; хворобливо ненавиділа обивателів стомленого й одряхлілого світу… А Руді Дучке? Непоказний, поривчастий, бентежний, – останній раз Степанов зустрівся з ним у Бонні, за кілька днів до його дивної смерті, – а в кінці шістдесятих років його ім'я було відоме всій молоді Заходу, – бунтар проти міщанства й холодного жаху буржуазного істеблішменту… А Едвард Кеннеді? Жаклін? А сусід у селі Коля Дацун: «Послухай, Дмитре, допоможи, ради бога, налагодити листування з моїм родичем у Японії». – «Та хто ж у тебе там, Миколо? У полон хтось попав?» – «А бог його знає, тільки там паша рідня: недаремно ж японці свій автомобіль назвали «Дацун»; на честь нашого прізвища, чийого ж іще?» А принц Суфапононг, у вогкій печері під Самнеа в дні американських бомбардувань? Як чудово він говорив про поезію Жана Рішара Блока на своїй витонченій, журливій французькій?! А Марк Шагал?! Дивився на Степанова своїми трикутними, скорботними очима й тихо питав: «Хлопчику мій, ну то розкажи, як там у нас дома?! Я дуже хочу поїхати до себе у Вітебськ! Тільки от треба закінчити роботу»; ти ніколи не поїдеш у Вітебськ, з жахом подумав тоді Степанов, бо ніколи не зможеш закінчити роботу в цьому своєму невеликому будинку біля Канн, ти прикутий до самого себе, добрий Марку, як ти можеш розірвати себе; нікому цього не дано, художникові – тим паче…
– Ну, я готовий, – сказав Кузані. – Можеш слухати чи в тебе своє в голові?
– Слухаю, – відповів Степанов.
… Початок сценарію Кузані прочитав йому ще позавчора; в нових епізодах розповідалося, як сер Пітер Джонс обговорює зі своїми друзями з Пентагону думку Вайнбергера про доктрину «прихильного ставлення росіян до американського десанту, – в разі регіонального конфлікту, якщо космічні ударні сили буде обмежено, а то й зовсім заморожено; в університетах над цією темою працюють три групи професорів, концепція може виявитись переконливою, мене знайомили з прикидками, я замовив це дослідження і вкрай правим радянологам, і центристам, які дотримуються об'єктивних даних, і тим, хто симпатизує росіянам; з трьох позицій можна буде звести цілком пристойний документ; треба реанімувати наші відносини з Москвою й поступово привчати росіян до того, що ми – такі ж люди, як і вони, і не хочемо нічого, крім добра й свободи; воюють не народи, а уряди»; у стик Кузані поставив епізод, як цю позицію сера Пітера досліджують Дейвід Лі, штаб його ракетної корпорації і друзі з Центрального розвідувального управління: «Ідея старого – зовсім непогана, і вона матиме своїх прибічників; що ж, не тільки гордіїв вузол, а взагалі будь-який, заплутаний, треба рубати; дешевше купити новий канат, ніж витрачати час на розв'язування старих вузлів: дані про загрозливий ракетний потенціал росіян – ось що нам зараз конче необхідно; це гарантія перемоги над стариком; він тоді хопить облизня зі своїми бомбардувальниками».
– А далі, – сказав Кузані, – мені потрібен буде сюжет про людей ЦРУ, що працюють з агентурою в Росії. Так чи інакше, – немов вибачаючись, сказав він, – я мушу думати про масового глядача. Потрібен карколомний, чисто шпигунський сюжет, лише тоді глядачі проковтнуть мою основоположну ідею: безвихідь трагічної боротьби гігантів бізнесу; розумні, талановиті люди поступово втрачають почуття перспективи… Боротьба затягує, Дмитре, вона позбавляє людину кругозору, породжує зашореність, сліпу спрямованість до поставленої перед собою мсти…
– Тільки не пиши нової версії роману «Парк Горького», – всміхнувся Степанов. – Якщо хочеш, я пришлю тобі паші офіційні матеріали, фантазуй по них. Будь ласка, зривай їх ізсередини, не погоджуйся – твоє право, але дотримуйся фактів, не вигадуй того, чого ти не знаєш, – вийде лобода…
– Що?
– Це не перекладається, – Степанов знизав плечима. – Лайно, одним словом… Ложка дьогтю в бочці меду…
– Але в принципі тобі було цікаво, коли я читав?
– Дуже.
– Чому?
– Тому що це нова інформація… І ти ставишся з симпатією як до свого сера Пітера, так і до Дейвіда Лі, хоч не любиш їх…
– До цих – так, – погодився Кузані. – Але я терпіти не можу Сема Піма. Ця людина йшла по трупах. Він одержимий. Іноді мені здається, що в ньому прихована паранойя: так він вас ненавидить і боїться…
– Мабуть, все-таки спочатку боїться, а потім ненавидить?
– Ні, все саме так, як я сказав. Колись він чомусь зненавидів вас, а вже потім прийшов страх, який породив неймовірну активність – симптом паранойї, правда…
Степанов розповів Юджину кілька сюжетів, що спали йому на думку: справа Філатова, військовий, якого завербувало ЦРУ в Африці; Пеньковський; історія з Лісником…
– Ти все-таки нав'язуєш мені ваші версії, – посміхнувся Кузані, підводячись з ліжка. – Ти працюєш зі мною…
Степанов зразу ж пригадав Клауса Менарта; Кузані повторив його слова.
– Сьогодні писатимеш? – спитав він.
– Звичайно. Все одно на конференції відчувається якась млявість. Треба чекати головного результату, а це – найгірше; порятунок у роботі; замкнусь і почну диктувати…
– Тобі машина завтра потрібна? – спитав Степанов.
– Ні.
– А вона оплачена?
– Так. На тиждень.
– Можеш позичити?
Кузані витяг з кишені ключі, кинув Степанову:
– Документи в ящику, все застраховано, тільки бензину мало… Якщо в тебе зовсім погано з грішми, можу списати бензин за рахунок продюсера.
– Бензин я дістану, дякую, – відповів Степанов.
– Але тобі справді все це подобається? – настійно й очікувально повторив Кузані. – Ти мені чесно скажи, ми, американці, не боїмося, коли нам кажуть правду… Тільки щоб у вічі, відкрито, а не потайки.
– Я не став би брехати тобі, Юджин. Мені справді подобається твій сценарій, – відповів Степанов; господи, які ж ми всі схожі один на одного, любимо, коли хвалять, конче потрібний детонатор для продовження роботи. – Сценарій чудовий, чесно… Тільки ти ніяк не можеш підійти до фіналу… Ти не без підстави говорив, що не знаєш кінця свого фільму. Мені чомусь здається, що фінал має бути дуже конкретний…
– Як це розуміти?
– Ну, не знаю… Припустимо, Дейвід Лі переміг… Повертається додому, в свій замок на озері Токсідо, – щасливий, сильний, невгамовний, словом, динамічна махина… А дітей його в замку нема… Тихо… Наче в морзі… Розумієш? Малюків викрала мафія, перекупивши секретарку Дейвіда Лі… А мафії заплатив сер Пітер… Лежить собі дід у кардіологічній клініці й не зводить очей з телефону, – знає, що зараз подзвонить Дейвід, «улюблений молодий дружок», передбачається торг… Ти тільки цього торгу не пиши, ми з тобою з іншого дерева, ти просто покажи вбитого горем батька і вмираючого старого, який і на порозі смерті не має наміру здаватися…
