Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)
Втіха у вільній творчості – І
Закінчивши вивчення архівів, документів Бібліотеки конгресу й матеріалів, опублікованих у «Ньюсуїк» і «Форін афферз», про скандальну бійку ракетобудівного концерну Сома Німа з авіаційною корпорацією Джозефа Летерса, режисер і сценарист Юджин Кузані працював тепер, залишившись у своєму домі сам-один, – син переїхав до подруги, – ночами, коли Голлівуд засинав і лише стрільчасте листя величезних пальм, верховіттям звернених у провальну моторошність чорно-атласного неба, шелестіло, наче тоненькі металеві стружки, які скидали з бомбардувальників ВПС США у В'єтнамі, щоб викликати перешкоди на радарах протиповітряної оборони.
Гарний образ, подумав Кузані, можна використати в монтажі; тиша нічного Голлівуду, самотність, що стає звичкою, металеве шелестіння пальмових стріл у темряві; в стик – такий самий звук над В'єтнамом; дам пейзажі в такій самій, як тут, тиші, а потім екран має вибухнути від свистячого ревища надзвукових турбін бомбардувальників, а після цього зникне ландшафт, піднятий у небо вибухом чорної багатотонної бомби, яка пахтить шлаком і мертвою пилюкою; на повільному осіданні спаленої землі підуть титри фільму; коли гар і дим розвіються, я покажу інший ландшафт, наш південь, Сан-Дієго, мовчазна направленість балістичних ракет; немов кораблі інопланетян, стоять вони в скельній пустині; безнадійність місячної поверхні, тиша, абсолютна, шорстка тиша, вже не чути шелестіння пальм – відчуття тотальної, безнадійної випаленості планети…
Кузані взяв свій маленький, кишеньковий диктофон – працював тільки з ним, знай собі наговорюй те, що з'являється перед очима й виразно чуєш у вухах, – ще раз подивився на фото сина; завжди тримав перед собою; який чудовий хлопець був ще рік тому, єдиний друг; господи, яке складне життя наше; і, піднявшись з-за столу, неквапливо заходив по кабінету з вікнами в сад; сценарій свого фільму він диктував так, ніби бачив на екрані все, про що говорив:
– Весна вісімдесят п'ятого, Нью-Йорк, біржа…
Тяжкий, постійний, тривожний гомін голосів; на величезному біло-червоному електронному табло пульсує економічне життя країни, виражене в цифрах, що означають злети й падіння акцій провідних корпорацій. За цими точковими злетами пунктів спеціалісти зразу ж бачать розорення одних, щастя других, надію третіх.
На табло чітко виникають цифри вартості акцій «Авіа Корпорейшн»; зафіксовано падіння ще на два пункти; вибух пожвавлення серед присутніх лякає жорсткою швидкістю реакції біржових маклерів.
Дейвід Лі, президент «Місайлс[1]1
Місайлс – ракети.
[Закрыть] Індастрі», стежачи за ретельно вичисленим божевіллям біржі, обернувся до супутників:
– По-моєму, після цього серові Пітеру Джонсу не піднятися.
І швидко рушив до виходу. Він ішов мимо кабін, де сиділи маклери, зв'язані прямими телефонами зі своїми компаніями й клієнтами, мимо тих закутків, де прилаштувались журналісти, і, усміхаючись, слухав їхні швидкі крикливі повідомлення: «Компанія, яку створив сер Пітер, похитнулась»; «Літаки Пітера Джонса не потрібні більше нашим ВПС?»; «Сьогоднішнє падіння акцій на біржі свідчить про кризу політики сера Пітера!»
Той самий день, через три години.
… Техас, невеличке ранчо мільярдера Пітера Джонса, президента «Авіа Корпорейшн». Біля конюшні – телевізійні установки, де товпляться репортери газет та фотокореспонденти; іде зйомка виведення і об'їжджування коней.
Коли повели гарцюючого буланого жеребця, з конюшні перевальцем вийшов ковбой:
– А зараз наш головний сюрприз: триліток Вікторі – подарунок серові Пітеру від принца Фарука.
На Вікторі виїхав сам сер Пітер: кремезний сивий старий чоловік, трохи чимось схожий на Жана Габена, в обшарпаних джинсах, картатій червоно-білій сорочці, в засмальцьованому крислатому техаському капелюсі.
– Як кінь, хлопці? Гарний? – посміхнувся Пітер Джонс журналістам.
Перший кореспондент:
– Чому принц Фарук подарував вам цього коня?
– Мабуть, тому, що любить нашу країну.
Другий журналіст:
– Тоді він мав би подарувати цього жеребця президентові…
Пітер Джонс посміхнувся:
– Він і подарував його президентові.
Другий журналіст:
– Уособлюєте Штати з вашою корпорацією?
– Не нав'язуйте мені модель відповіді, дружище.
Третій журналіст:
– Сподіваєтесь, що вас переоберуть президентом «Авіа Корпорейшн» на третій строк?
– Це не мій клопіт. Це вирішать збори аукціонерів. Я з породи тих, хто підкоряється волі більшості. Якщо аукціонери штурхонуть мене ногою під зад, я піду. Якщо ж мене попросять залишитися, то залишусь.
Перший журналіст:
– В історії нашої країни президентом – я маю на увазі Штати, а не корпорацію – на третій строк було обрано лише одну людину, Франкліна Делано Рузвельта.
– Ми його провели б і на четвертий строк, а от я на четвертий строк не сподіваюся.
Третій журналіст:
– Сьогоднішнє падіння акцій вашої корпорації на біржі загрожує якимись наслідками?
Пітер Джонс поплескав коня по шиї:
– Скажи цьому хлопцеві, коняко. Скажи йому на повен голос. Мені не можна – звинуватять у неповазі до преси.
Перший журналіст:
– Чи правда, що ви ненавидите президента компанії «Місайлс Індастрі» Дейвіда Лі?
Сер Пітер засмучено похитав головою:
– Дейвід Лі – мій друг, молодий, розумний, вірний друг! Я мріяв би, щоб саме він закрив мені очі, коли и здохну. Спасибі, хлопці! Не пишіть про мого коня погано, інших таких більше не буде.
Пітер Джонс привітно помахав журналістам рукою, посміхнувся, в'їхав у конюшню; ковбої швидко зачинили двері, обережно зняли з сідла сера Пітера; обличчя – пергаментне, жовте, повіки судорожно склеплені, наче в припадочного.
… Той же день, парк Токсідо, поблизу Нью-Йорка.
Величезний «каділак» Дейвіда Лі в'їжджає в сад, що обступає його будинок на березі озера. Назустріч Дейвіду біжать його діти – семирічна Джуді й п'ятирічний Дік. Піднімаючи дітей на руки, він – щасливий, сильний – несе їх до басейну, швидко роздягається, штовхає дітей у воду, стрибає сам; борсаються, веселяться, галасують.
До басейну підійшла Марі, особиста секретарка Дейвіда Лі:
– Дейв, на проводі Бонн, розмовлятимете?
– Хто дзвонить?
– Генерал Том Вайєрс.
– Цей потрібен. Переключіть апарат на басейн і лізьте до нас, будемо хуліганити вчотирьох.
Дейвід Лі підплив до телефону, зняв трубку:
– Здрастуйте, Том, радий вас чути. Яка погода в Європі? Туман і дощ? Бідолашні, бідолашні… Отже, літаки не літають? – Він розсміявся. – Слухайте, Том, мабуть, днів через два подзвонить вам сер Пітер Джонс. Будьте з ним таким же відвертим, як зі мною. Я загнав його в куток, він хитається, треба підштовхнути… Ми зустрінемося з ним післязавтра в Сан-Дієго, на випробуванні моїх ракет, я запросив і його, нехай злиться…
Мері, переодягшись, стрибнула в басейн, підпливла до Дейвіда, пірнула під нього й почала цілувати його ноги.
Сан-Дієго, дослідний полігон ВПС США.
Сер Пітер Джонс невідривно й жадібно спостерігав за урочистою, не земною вже, а причетною до космосу церемонією запуску нового типу міжконтинентальної ракети. Навколо Пітера Джонса, що припав до окуляра телескопа, завмерли офіцери й генерали, які спостерігали народження нової зірки. Трохи віддалік, оточений натовпом військових, стоїть Дейвід Лі; пояснення, які він дає, вичерпно короткі.
– Витрати на виробництво наших космічних ракет лише на перший погляд здаються астрономічними. Вклавши сім мільярдів доларів у реалізацію нового ракетного проекту, ми – в стратегічному плані – не тільки роздягнемо Ради, а й не залежатимемо від нафти, яка е, на жаль, кров'ю авіації, хіба це не правда, сер Пітер?
Пітер Джонс одвів погляд від телескопа й посміхнувся:
– Я приїхав сюди, щоб аплодувати твоєму успіхові, Дейв. Я захоплений і розбитий, старій печериці пора на смітник.
Підійшовши до Дейвіда Лі, Джонс міцно обняв його; потім, обернувшись до одного з офіцерів, тихо спитав:
– Чи є у вас гарячий чай?
– Ми п'ємо тільки холодну воду, сер, тут так спекотно.
Пітер Джонс кивнув і попрямував до виходу з бункера. Поруч з ним, попереду й позаду, як тіні, рушили його охоронці.
Він вийшов у нічну задуху космодрому, прислухався до довірливої пісні цикад, сів у старомодний «ролл-ройс» і помахав рукою офіцерам, які проводжали його; червоні ліхтарі броньованого автомобіля сера Пітера швидко розтанули в темряві ночі, немовби їх і не було.
Відчинивши дверці шафки, вмонтованої в спинку сидіння шофера, сер Пітер висунув два телефони – білий і червоний. Знявши трубку червоного, попросив телефоністку на далекій міжнародній станції:
– Будь ласка, моя чарівнице, накрутіть мені Бонн, штаб-квартиру генерала Тома Вайєрса, потім державний департамент, відділ Східної Європи, містера Харві Джекобса; після цього Пентагон, генерала Кірпатріка. Якщо його немає на місці, з'єднайте з номером дев'ятсот сімдесят три сорок два вісімсот сорок сім, а ще мені буде потрібен помічник міністра охорони здоров'я Лодж, Вашінгтон, дистрикт Колумбія, домашній номер сімсот двадцять сім вісімсот сорок чотири п'ятдесят п'ять і, нарешті, Нью-Йорк, двісті двадцять вісім сорок три п'ятдесят дев'ять, професор Томас Бінн.
Сер Пітер витяг з кишені піджака дві капсули з ліками, вкинув їх у рот; охоронець простяг йому пласку пляшку.
– А гарячого чаю у вас немає? – спитав Джонс. – Звичайного гарячого чаю?
– Ми завантажилися холодними напоями, сер. Пітер Джонс відкинувся на спинку сидіння, стулив повіки: обличчя зовсім хворе, не схоже на те, яким воно було десять хвилин тому, в бункері.
Задзвонив білий телефон. Охоронець зняв трубку, ви» слухав абонента, передав її серу Пітеру:
– Державний департамент.
Пітер Джонс кивнув, простяг кволу руку, взяв трубку крижаними пальцями. Але говорив бадьоро й весело:
– Здрастуйте, Харві, вас турбує стара шкапа Джонс. Чи не знайдете для мене хвилин тридцять завтра вранці від десятої до одинадцятої? О'кей. Спасибі.
Новий телефонний дзвінок, охоронець, що сидів поруч, тихо сказав:
– Професор Бінн.
Сер Пітер кивнув:
– Доброго ранку, дорогий Бінн. У вас уже ранок, хіба не так? Я добре попрацював, але боюся – не встигну повернутися до другої години, як домовились, – усе-таки шість годин льоту. Не будете сердитись, коли я прибуду під ваші рентгени о п'ятій? Спасибі. Ні, ні, не тривожтесь, почуваю себе чудово.
Джонс знову відкинувся на м'яке шкіряне сидіння, тихенько застогнав; охоронці мовчки перезирнулися.
– Тут десь поблизу є аптека[2]2
У США аптека є водночас баром і невеличким універсальним магазином.
[Закрыть]? – спитав сер Пітер.
– Усі медикаменти в машині, сер, – відповів охоронець.
– Я питаю, – неголосно повторив Пітер Джонс, – по дорозі на аеродром є якась аптека? Невеличка провінційна аптека, де дають бісові бутерброди й торгують гарячим чаєм?
… Невеличка придорожня аптеки на бензозаправній станції.
Сер Пітер вийшов з туалету, прополоскав рот теплою водою з-під крана, повернувся в затишне, зовсім безлюдне приміщення аптеки-бару, сів за цинкову стойку, всміхнувся фіолетовому негрові в уніформі «Тексако» й спитав:
– У вас є гарячий чай? Дуже гарячий чай?
– Кава, сер, – відповів негр. – У нас тут мало хто п'є чай.
– А якщо я не люблю кави?
– Дуже шкодую, сер, але тут немає чаю.
Джонс показав охоронцеві очима на музичний ящик. Той опустив монету й натиснув кнопку. Він знав, що любить хазяїн. Зазвучала сумна пісня Чарлі Чапліна.
А в машині пронизливо дзвонив червоний міжнародний телефон; один з охоронців підійшов до Джонса, який знесилено обвис на стойці.
– Бонн, сер. Генерал Том Вайєрс.
– Нехай переключать на цей апарат, – шепнув сер Пітер.
– Який тут номер? – спитав охоронець негра.
– 9742-582, сер, – відповів той.
Охоронець нечутно зірвався з місця.
– Як тебе звати? – спитав Джонс негра.
– Мене звуть Джо Буец, сер.
– У тебе гарне ім'я.
– О так, сер.
На стойці затріщав телефон, негр схопив трубку:
– Аптека-бар «Солодка тиша» слухає.
Пітер Джонс стражденно хмикнув, похитав головою; охоронець вирвав у негра трубку й простяг хазяїнові.
– Здрастуй, Том, – знову бадьорим голосом мовив сер Пітер. – Я, мабуть, розбудив тебе? Пробач, але мені треба, щоб ти завтра ж вилетів сюди з усіма матеріалами. Ти розумієш мене? Не зовсім? Так от, наш молодий друг увімкнув лічильник. Ми програємо темп. Я жду тебе, Том.
Пітер Джонс віддав охоронцеві трубку. Той опустив її на важіль.
– Налий мені склянку окропу, синку, – попросив Джонс негра.
– У нас немає звичайної гарячої води, сер. У нас тільки гаряча кава.
Джонс зітхнув, охоронець допоміг йому підвестися; човгаючи ногами, старий під звуки сумної пісні Чарлі Чапліна підійшов до своєї величезної машини.
Охоронець, підтримуючи Пітера Джонса за лікоть, посадив його в машину, і саме тоді задзвонив білий телефон. Охоронець зняв трубку, вислухав того, хто говорив, прикрив мембрану долонею:
– Помічник міністра охорони здоров'я містер Лодж, сер.
Пітер Джонс мовчки простяг руку до трубки:
– Дорогий Коні, здрастуй! Ні, я дзвоню з півдня. О-о, почуваю себе прекрасно! Послухайте, ви ж пропустили два засідання нашої ради акціонерів, тому я розпочну проти вас бійку. Або ж знайдіть для мене час уранці, разом поснідаємо. О'кей? Спасибі. Зустрінемося в Бернс-Хаузі.
… В ресторані Бернс-Хауз було тихо й безлюдно, тільки двоє гостей – помічник міністра охорони здоров'я Коні Лодж і сер Пітер.
– Кого це має переконати, сер Пітер? – замислено спитав Лодж, вислухавши старого.
– Це має злякати, Коні.
– Ні, все-таки кого?
– Громадську думку.
– Громадську думку роблять, сер Пітер. І на удар, який ми обрушимо на Дейвіда Лі, його «Місайлс Індастрі» відповість зустрічним ударом.
– Безумовно. Тільки коли? Фактор часу за нами, та й, крім того, їм важче лякати людей, ніж нам. Я і наша корпорація – це літаки. До нас уже звикли, літаки стали побутом. А ракети, які заражають навколишнє середовище й викликають ракові захворювання в людей, особливо в південних штатах, я підкреслюю – в південних штатах особливо, – таке не може не сприяти породженню страху.
– Думаєте, це перешкодить «Місайлс Індастрі» одержати сім мільярдів доларів у конгресі?
– Навряд. Але це допоможе нам одержати не менше. Ми змушені думати про майбутнє: затінок у пустелі створюють саджанці, яким усього лише рік. Створити тінь, – сер Пітер посміхнувся, – аналогічне поняттю кинути тінь, у нашому жорстокому ділі принаймні. Якщо ви зможете зорієнтувати серйозних учених на таку кампанію страху, – мої газети випустять залп проти Дейвіда Лі. Негайно.
Для цього потрібен виступ двох-трьох сильних наукових оглядачів, сер Пітер, задумливо озвався Лодж. – Потрібні зірки. І ці зірки мають так і таке розповісти Америці, – і не тільки південним штатам, на які ви завжди ставите, а й північним, – про те, що нова ракетна індустрія Дейвіда Лі може принести нашій країні, щоб люди здригнулися від жаху. Лише діставши подібний привід, я зможу розпочати офіційне розслідування.
На весь екран – величезне серце Пітера Джонса. Професор Бінн відірвався від рентгеноскопа, подивився на колег.
Перший професор:
– Він приречений. Він може померти зараз, тут, на столі.
Другий професор:
– Дивно, що він ще ходить. У нього клапті, а не серце. Скільки йому?
Професор Бінн:
– Вісімдесят. Як ви ставитесь до операції на митральному клапані?
Третій професор:
– Скільки він коштує?
Професор Бінн:
– Не менше трьохсот мільйонів. А втім, ніхто цього не знає точно. Але якщо його виберуть на третій строк, він коштуватиме мільярд, у цьому я не маю сумніву.
Перший професор:
– Оберуть його чи не оберуть – це не так важливо: він проскрипить півроку. Це максимум.
Бінн відійшов від рентгеноскопа до селектора, що стояв на білому столі, вимкнув страшну пульсуючу фотографію старечого серця, натиснув на кнопку селектора – прямий зв'язок з іншим кабінетом, де на хірургічному столі під рентгеном лежав Джонс, – і сказав:
– Одягайтеся, Пітер, ми йдемо до вас.
– Можу я попросити гарячого чаю, Бінн?
– Можете. Так само нічого не болить?
– Ні. ІІу, а коли чесно: як мої справи?
– Все нормально, Пітер. Але бій проти Мухаммеда Алі ви не витримаєте.
Пітер Джонс посміхнувся:
– Це мене не бентежить. Я його куплю. Він упаде від мого удару в першому раунді. Я ж коштую триста мільйонів чи десь близько цього, хіба не так?
Страшенно перелякані очі професорів, погляди всіх спрямовані на кнопки мікрофонів селекторного зв'язку з сусіднім кабінетом.
Бінн усміхнувся:
– Я не обманюю своїх пацієнтів, колеги. Я їх знаю. Саме це додає їм імпульсу сили… Так, я дозволив йому почути ваші слова… Для інших це може бути шоком, а для сера Пітера – лише хороша психотерапія… Ходімо, він чекає…
«Вірте першому враженню, але при цьому вчитуйтесь у кожне слово документа»
Славін раз у раз кидав на професора Іванова швидкі погляди, особливо в ті моменти, коли той неквапливо переглядав записи, зроблені на маленьких аркушиках цупкого жовтуватого паперу. Велика голова трохи асиметричної форми здавалася вбитою у міцні плечі, – така коротка була його м'ясиста шия, вкрита намистинками поту; в залі, де йшов захист дисертації на здобуття наукового ступеня Макогоновим, було душно, але не настільки, щоб так потіти (мабуть, добряче п'є, подумав Славін, усі питущі, особливо по-чорному, неестетично потіють, як тільки з ними жінки сплять, тварини якісь); говорив професор командно, іноді дратувався з якоїсь, лише йому зрозумілої причини, і тоді голос його – і без того тонкий – зривався на фальцет.
– Усі мої критичні зауваження, – тим часом вів далі Іванов, – яких я не міг не висловити, ні в якому разі не міняють позитивного ставлення до роботи дисертанта. Ми виробили порочний стиль: якщо вже хвалити, то, як кажуть, захлинаючись, щоб жодного слова проти шерсті, – ура, геній, – люди долілиць! Не вірю я в таку похвалу! За нею вгадується рабство, нещирість і, зрештою, абсолютна байдужість до справи… Шкода, що в нашій ученій раді такий настрій ще й досі є… Як і всі ми, я глибоко шаную Валерія Якимовича Криловського, патріарха, як усім відомо… Але навіщо, – Іванов обернувся до голови вченої ради, – оголошуючи про виступ Валерія Якимовича, перелічувати всі його звання, лауреатства й титули? Навіщо ж трясти золотом, та ще й привселюдно?! Що за візантійщина така?! Проте роботу дисертанта, таку потрібну оборонній техніці, марудили два роки! Аж поки зібрали всі думки, утрясли плани, поставили в чергу, розіслали рецензентам… Два роки вилетіли геть! Я вибачаюсь перед дисертантом за цю вкриту мохом дрімучість процедури входження в науку і прошу його, як людину молоду, ще не биту, не впадати в байдужий песимізм. Життя – це бійка. На жаль. Особливо в науці. Пора навчитися вгадувати таланти, а не ставити для них спеціальну смугу для бігу з подоланням перешкод. Що створює спортсмена, те губить ученого. Я вітаю дисертанта: він сказав своє слово в науці. Це не переспів знайомих істин, не зібрання чужих цитат та схем, це – нова ідея, браво!
… Інспектор управління кадрів довго гортав особову справу Іванова, потім закурив «Приму» й задумливо сказав:
– Знаєте, товаришу Славін, чесно кажучи, цю людину я не розумію… Так, усі кажуть, талановитий, так, оре за двох, але моральне обличчя…
– Тобто?
– З дружиною не живе, наймає десь квартиру, подруги коло нього в'ються, як мошкара; компанії, потяг до світського життя, розумієте: взимку гірські лижі, влітку водні, загравання з молодими, з тими, хто щойно почав робити перші кроки в науці… А виступи на зборах? Трощить усе і всіх, як слон у крамниці, ніяких авторитетів… Та йому ж не сорок, а п'ятдесят сім, час уже оговтатися…
Славін ще раз подивився на кадровика: в чорному костюмі, галстук теж чорний, зав'язаний незграбним трикутником; сорочка цупко накрохмалена, тому – була ж серпнева спека – комірець змокрів, здавався неохайним, якимось двоколірним, біло-сірим (смішно, подумав Славін, батько розповідав, як наприкінці двадцятих за галстук виключали з партії як буржуазних переродженців, а тепер на тих, хто без галстука й жилетки, що стала неодмінною, дивляться, немов на якихось хіпі; швидко час змінився! Хіба не однаково, в галстуці людина чи без нього?!).
– Чому Іванову не підписали характеристики на виїзд до Угорщини, на конгрес із радіоелектроніки? – спитав Славін.
– Бо догани з нього ще не зняли.
– За що?
– За грубість і нетактовність у ставленні до колеги по роботі.
– А в чому полягала та грубість?
– Він сказав своєму начальникові, що бачить у ньому фанфарона й безпринципного пристосуванця… Заявив про це публічно…
– З чим це було пов'язано?
– Я там не був, товаришу Славін… Розповідають, начебто професор Яхминцев, так, так, начальник відділу, виступив проти того, щоб у нашому центрі захищав свою дисертацію Голташвілі, молодий співробітник, Автандил Голташвілі…
– Тема цікава?
– Кажуть, цікава, але сам цей Голташвілі фрукт, я вам скажу… Костюми носить тільки американські, роз'їжджає на «фольксвагені», бачите, курить тільки ці, як їх, зелені такі, смердять м'ятою…
– «Салем», – зітхнув Славін. – Сигарети з ментолом?
– Правильно, – відповів кадровик і теж по-новому придивився до Славіна, зробивши це неприховано, мовби визначав йому ціну…
– Судимо по одежі, – сказав Славін. – Якщо він краде цей самий «Салем» чи у фарцовщиків купує – посадять, а коли по закону – яке наше діло? Кожен по-своєму дуріє… Та й до того ж «Салем» смачніший за наші сигарети, у нас не тютюн, а засіб для труєння паразитів.
– Ви що, з ним знайомі? – насторожено запитав кадровик.
– Поки ні. До речі, чому вас це цікавить?
– Бо він ваші слова повторює…
– Значить, думає, – сказав Славін. – Повернемося до безтактності Іванова щодо професора Яхминцева…
– Мені здається, Голташвілі – привід, товаришу Славін.
– Мене звуть Віталій Всеволодович.
– Так от, Віталію Всеволодовичу, мені здається, що сварка між Івановим і Яхминцевим має глибоке коріння. Пригадуєте, в нас кібернетику називали буржуазною лженаукою?
– Ще б пак.
– А Яхминцев на початку п'ятдесятих був серед тих, хто громив кібернетику, з усього маху рубав, хоч був молодий, тільки-но в науку входив, на тому антикібернетичному гребені його й винесло наверх, але потім він своєчасно зробив крок убік…
– У молодості грали в баскетбол? – спитав Славін.
– Було, – здивовано відповів кадровик. – А як ви здогадалися?
– «Крок убік» – спортивний термін… Ну, і як Іванов поставився до того, що його не пустили на конгрес до Будапешта?
– Спочатку лютував, а потім махнув рукою: «Це не мені треба, а науці, хочете пліснявіти – пліснявійте!» Відпустку взяв і на Чегет поїхав, кататися з гір. Повернувся звідти з якоюсь латишкою, та пожила в нього тиждень, і знову – сам.
– Іванов не розлучений?
– Ні.
– Чому?
– Мати в нього… бабуся старорежимна… Категорично проти розлучень, щодня до церкви на утреню ходить…
– Скільки їй?
– Сімдесят вісім… А батько в нього був статським радником, командував залізницею в Сизрані. Тридцять сьомий…
– Реабілітували?
– Так. Під чисту.
– Ви дозволите мені попрацювати з особовою справою товариша Іванова?
– У мене посидите?
– Мабуть.
– Сталося щось? – спитав кадровик. – Чепе?
– Чепе, хоч нічого й не сталося, – відповів Славін, – просто прикро, коли потрібну людину не пустили на конгрес, шкода для науки, тут його правда.
Сергієнко слухав Славіна мовчки, бавлячись різнокольоровими олівцями, затиснутими в лівій руці, не перебив жодного разу, навіть коли Славін вдавався до епітетів, розповідаючи про талановитість Іванова, стрімкість мислення, несподіваність оцінок (епітетів не любив: «віддаю перевагу фактам»); не зробив жодної помітки, хоч завжди щось записував у блокнот; коли Славін замовк, він навіть якось байдуже спитав:
– І це – все?
– Так.
– Який я можу зробити висновок з вашої розповіді: Іванов вам подобається?
– Цілком пристойна людина.
– І ви рекомендували б його для поїздки до Угорщини на конгрес?
– Безумовно.
Сергієнко надів окуляри (на цей раз вузенькі щілинки, щоб зручніше було дивитися на співрозмовника), перебіг сторінку машинописного тексту, яка лежала перед ним і, не підводячи очей, спитав:
– Ви рекомендували б його для поїздки навіть у тому разі, коли б я сказав вам, що Іванова на роботу в Центр досліджень двадцять сім років тому рекомендував Олег Володимирович Пеньковський? А в Будапешт, на конгрес, прилітав Роберт Баум, зв'язковий ЦРУ, який зустрічався свого часу з Пеньковським у Лондоні? Ось, – Сергієнко підсунув Славіну червону папку, – це деяка інформація, одержана після чергової передачі невстановленому агентові…
Коли Славін пішов, Сергієнко подзвонив генералові Васильєву, який колись вів справу Пеньковського: «Олександре Васильовичу, сива голово, виручай, надішли свої матеріали»; той, звичайно, прислав; Сергієнко повільно гортав томи, роблячи для себе короткі виписки на маленьких аркушиках цупкого крейдяного паперу…
Запитання: Як англійська й американська розвідки обумовили надалі зв'язок з вами після вашого від'їзду з Англії?
Пеньковський: Надалі зв'язок вимальовувався в кількох варіантах. Перший: передача мені вказівок по радіо. Передбачався повторний приїзд Гревілла Вінна, бо саме тоді готувалася англійська промислова виставка в Сокольниках; я, відповідно, підтримуючи з ним зв'язок, міг би одержати вказівки через нього.
Запитання: Через кого ви мали передавати зібрані шпигунські відомості й експоновані фотоплівки?
Пеньковський: На першому етапі роботи я повинен був це робити через Вінна як у Москві, так і в разі мого приїзду за кордон.
Запитання: Який висновок ви зробили про роль Вінна в цій справі?
Пеньковський: Оскільки я переконався, що Вінн приїздить до Москви кілька разів на рік у справах фірми, то зрозумів: на той час, поки я працюю в Держкомітеті Ради Міністрів з координації науково-дослідних робіт, – це зручна форма зв'язку з розвідками, бо ділова сторона його приїздів була камуфляжем шпигунського зв'язку.
Запитання: Що ви зробили, виконуючи завдання іноземних розвідок після повернення до Москви?
Пеньковський: Повернувшись із Лондона, я підібрав і сфотографував ряд науково-технічних матеріалів на двадцяти фотоплівках.
Запитання: Кому ви передали ці дані?
Пеньковський: У травні я поклав двадцять експонованих плівок у коробку від цигарок і заклеїв її клейкою стрічкою. Коли прилетів Вінн, я його зустрів у Шереметьєвському аеропорту і в машині по дорозі до Москви передав йому коробку з плівками.
Запитання: Ви передали через Вінна листа для розвідників?
Пеньковський: Так.
Запитання: Про що йшла мова в листі?
Пеньковський: Я повідомив їм, що розпочав роботу: підібрав матеріал з різних галузей промисловості й техніки, сфотографував його на двадцяти плівках (це були звіти про відвідання радянськими делегаціями різних промислових підприємств Англії, Америки, Японії) і просив дати оцінку цим даним. Я також попередив, що поки не маю можливості давати інформацію політичного й во-енного характеру.
Запитання: Іноземні розвідники мали з вами зв'язок по радіо?
Пеньковський: Так. Після від'їзду Гревілла Вінна з Москви я одержав по радіо шифром відповідь на моє запитання про те, чи правильно я використав аркуш копіювального паперу для листа розвідникам. Мене повідомили, що я з блокнота помилково вирвав аркуш, який вважав копіркою, а насправді це була прокладка, тобто звичайний папір, і тому з моєї спроби нічого не вийшло. Розвідники самі розшифрували причину моєї невдачі. Це було перше радіоповідомлення, яке я прийняв.
Запитання: Ви були в Англії ще раз?
Пеньковський: Так. Я вилітав до Лондона в службове відрядження.
Запитання: Чи були у вас зустрічі з іноземними розвідниками під час цього приїзду?
Пеньковський: Так.
Запитання: З ким із розвідників ви зустрічалися?
Пеньковський: Цього разу я зустрівся з чотирма розвідниками: Александром, Майлом, Ослафом і Грільє. Крім того, мене познайомили з розвідником на ім'я Радж.
Запитання: Про що йшла мова?
Пеньковський: На цих п'яти зустрічах проаналізували матеріали, які одержали від мене, і дали їм оцінку. Мені розвідники сказали, що з цих технічних матеріалів можна зробити дуже цікаві висновки. Мене вчили користуватися радіопередавачем далекої дії, інструктували, як фотографувати, запитували про моїх знайомих, кого я знаю серед співробітників нашого посольства…
Запитання: Ви були керівником делегації. А що ж у цей час робили без вас члени делегації?
Пеньковський: Члени делегації займалися своєю справою згідно з планом. Кожна група мала свого керівника за профілем роботи. Я ж очолював делегацію в цілому.
Запитання: Отже, ви багато часу приділяли «роботі» з іноземними розвідниками?
Пеньковський: Так. Удень я працював у посольстві або їздив у справах делегації, а ввечері зустрічався з іноземцями.
Запитання: Крім відомостей, які ви передавали в пакетах через Вінна, зустрічаючись там з розвідниками, ви сповіщали їм ряд відомостей усно?
Пеньковський: Так.
Запитання: Яке значення мали для розвідок відомості, передані вами усно?
Пеньковський: Оскільки розвідники запитували про моїх знайомих – де вони працюють, що мені розповідають, – я вважав: до цих людей вони виявляють певний інтерес, і розповідав те, що чув від цих людей про німецьку проблему та й про інші політичні питання. Мушу сказати, запитання ставили мені цілеспрямовано, і я намагався давати такі ж відповіді.
Запитання: Як розвідники оцінювали ті матеріали, котрі ви їм передавали?
Пеньковський: По-різному. Деякі відомості мали загальний характер, а їх більше цікавили конкретні матеріали й не від руки написані. До тих матеріалів, які я написав на шістнадцяти аркушах, вони поставилися критично, як до непідтверджених джерел, серед них була записка на трьох сторінках про ракети. Вони не сказали, що не вірять цим даним, але чекали від мене конкретних даних, знятих на плівку.
Запитання: Розвідники не говорили, чому вони вам не вірять? Може, ви їх дуже щедро постачали матеріалами, й це викликало сумніви?
Пеньковський: Ви, очевидно, не так мене зрозуміли. Перший раз у Лондоні я передав інформацію для того, аби зацікавити розвідників і звернути їхню увагу на той факт, що я маю певні можливості. Це були матеріали загального характеру, їх оцінювали не за те, що їх було багато, а за їхню неконкретність. Пізніше, коли я став щедро постачані розвідку матеріалами, які були в мене по лінії Держкомітету, розвідники казали, що я веду велику роботу, й високо оцінювали її як за обсяг, так і за важливість одержаних ними матеріалів…
Запитання: Ви проходили під час зустрічей з розвідниками інструктаж щодо шпигунської діяльності?
Пеньковський: Так, вони мене наставляли, вчили форм та методів роботи.
Запитання: Яких саме, зокрема?
Пеньковський: Вчили, як використовувати оперативну техніку. Контролювали, як я розумію устаткування техніки, радіопередавача, приставок до нього й до приймача, як я користуюсь інструкцією.
Запитання: Розвідники пропонували вам прийоми безособового зв'язку?
Пеньковський: Про це мене докладно інструктували в Парижі. Коли я зустрічався з ними в Лондоні, мені говорили, що це найбезпечніший засіб зв'язку, пояснювали переваги цього засобу, вказували приблизні місця, де бажано обладнати тайники. Про тайник «номер один» того разу розмови не було.
Запитання: Що це за тайник?
Пеньковський: Він містився на Пушкінській вулиці, в під'їзді будинку № 5/6, між магазинами «М'ясо» і «Взуття», це майже навпроти Театру оперети; з правого боку, коли заходиш до під'їзду, була батарея опалення, пофарбована в темно-зелений колір. Ця батарея прикріплена на спеціальних залізних скобах. Між батареєю й стіною був отвір завширшки п'ять-шість сантиметрів. Розвідники показали мені місце, де розташований цей будинок на плані Москви. Щоб закласти повідомлення в тайник, треба було його помістити в сірникову коробку, загорнути в голубий папір, заклеїти целофановою стрічкою, обмотати дротом і за дріт підвісити коробочку на гачок за батареєю опалення. Після цього я повинен був дати відповідні сигнали, про які докладно сказано в обвинувальному висновку.
Запитання: Хто підібрав цей тайник?
Пеньковський: Іноземні розвідки.
Запитання: А конкретно?
Пеньковський: З інструктажу я зрозумів, – особливо з прізвищ людей, яким мав дзвонити, – що в цьому було зацікавлене американське посольство і що цей тайник мали забезпечувати представники американського посольства в Москві.
Запитання: Про які ще можливі зв'язки йшла мова в Лондоні?
Пеньковський: В Лондоні йшла мова про підтримання зв'язку через жінку на ім'я Анна. Її прізвище я взнав уже після арешту: Анна Чізхолм, дружина другого секретаря англійського посольства в Москві.
Запитання: Які умови зв'язку з Анною запропонували вам розвідники?
Пеньковський: Мені було запропоновано зустрічатися; з нею в умовлений день. Такими днями були кожна п'ятниця визначених місяців о тринадцятій годині на Арбаті, район антикварного магазину, і кожна субота інших умовлених місяців о шістнадцятій годині на Цвєтному бульварі, де Анна завжди гуляла з дітьми. Коли виникала нагальна потреба, я мусив з'являтись у цей час у названому районі, не підходячи до Анни. Анна, побачивши мене, мала йти за мною на відстані, а я із своєї ініціативи повинен був знайти місце, щоб передати їй матеріали. Для цього я вибирав здебільшого під'їзди будинків у провулках, прилеглих до Арбату чи до Цветного бульвару. Я йшов метрів за тридцять попереду Анни, так, щоб вона могла мене бачити, заходив у той чи інший під'їзд і передавав матеріали Анні Чізхолм, яка заходила туди слідом за мною, або одержував від неї.
Сергієнко відкинувся на спинку крісла, його гострий, аналітичний розум реагував на слово, наче ехолот, що фіксує підводні течії, приховані в океанських глибинах.
