Текст книги "Міжконтинентальний вузол"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)
Листа було опрацьовано: ті, хто його одержав, могли зразу впевнитися, розпечатували невинне послання чи ні. В ЦРУ з'ясували, що не розпечатували і не доторкувались; рибка клюнула.
У Відні його напоїли, викрали папку з документацією, дали час для паніки, спостерігали, як поводитиметься; зрозуміли, що ось-ось розвалиться; в номер зайшли без стуку, з відмичкою; «Геннадію Олександровичу, не робіть дурниць, ось ваша папка, у повній цілості; працювали з нею в рукавичках, відбитків пальців немає, можете не бентежитись, однак ви вчинили службовий злочин, передавши нам надзвичайно секретні документи, за це судять; не подумайте просити тут політичного притулку, – ми це передбачили, буде зроблено так, що вас видадуть як ґвалтівника і злодія; повертайтеся додому й спокійно собі працюйте: ми вас не турбуватимемо; вкиньте у поштову скриньку в Москві ось цю листівку, інших прохань немає, до побачення».
Всі контакти й телефонні розмови Кулькова тієї ночі та й уранці перед вильотом контролювалися ЦРУ; листівка в Москві надійшла за призначенням, у чужих руках не побувала, не беручи до уваги листонош, – розвідка знає багато прийомів, які дають змогу перевірити завербованого…
Пеньковського відтоді він не бачив; полковник жодного разу не подзвонив, на холостяцькій квартирі більше не з'являвся, немов кудись зник; номера його телефону Кульков не знав та й не хотів дізнаватись, ліг на грунт, зустрічей уникав, невдовзі одружився, на весіллі не випив навіть шампанського; коли прочитав повідомлення в газеті про арешт Пеньковського, став сірий, зліг у лікарню, – тяжка стенокардія; на допит його жодного разу не викликали; через півроку після того, як Пеньковського розстріляли, оформили на поїздку до Мексіки: відмовився, посилаючись на хворобу; через три місяці передбачалася поїздка в Берлін, там не страшно, свої; в готелі «Бероліна», коли він сидів у вестибюлі за стойкою бару й пив каву, біля нього з'явився той, хто розмовляв з ним у Відні; «Геннадію Олександровичу, ви сьогодні о десятій годині вечора підете погуляти… Конференція ж має закінчитися о сьомій? Отже, час зручний, зустрінемось біля вітрини взуттєвого магазину на Александер-платц, на другому поверсі, ви там були вчора в цей же час».
Кульков зразу відчув у роті такий смак, немов смоктав мідну ручку при вході у свою кімнату; до речі, він згадав, як хлопчиком насмоктався, потім блював два дні; другим невідчепним дитячим спогадом було те, як він умовив Колю Шуригіна разом усунути ножиці в штепсель: «Тільки ти мене ззаду обніми, а то одному страшно». Коля тоді розбив потилицю, чомусь його вдарило струмом дужче, ніж самого Гену, адже коли не сам – не так страшно, справді, гуртом добре й батька бити.
Повернувшись у номер готелю, Кульков відкрив портфель, витяг пам'ятку, видану учасникам конференції; серед інших телефонів був і посольський, радника з питань науки і техніки; зняв трубку; що буде, те й буде; а що буде, спитав себе… Ну, не посадять, це так, але життя пропало! Доведеться скніти десь у провінції, жодної перспективи, тління… Чому, заперечив він сам собі, мною можуть зацікавитись, почнуть гру, все піде, як ішло, адже я сам усе скажу… Але тебе запитають і про Відень, почув він інший, сухий голос, чимось схожий на байдужий, спокійний голос Олега Володимировича. І тобі доведеться признатися, що надзвичайно секретні документи були в чужих руках, і ти нікому не сказав про це… Випити б зараз, висмоктати склянку оковитої, а там або пан, або пропав… «У житті багато виграшів, – почув він тоді голос Пеньковського, – лише програш один, Геночко; я фронт пройшов, знаю, що кажу. Ми народилися для того, щоб умерти; поки живемо, треба брати все, що можна; солодкого часу відпущено років десять, щонайбільше двадцять; спочатку школа, потім інститут, а далі у люди вибиваєшся, от тобі вже й сорок… А в п'ятдесят п'ять печінка починає набрякати і бантик звисає; животіння, затаєне чекання смерті…»
Кульков тоді так і не набрав номера телефону посольства; пішов на Алексаидер-платц, піднявся на другий поверх, залитий мертвотним світлом неону, втупився поглядом у вузьконосі туфлі з м'якої, майже лайкової шкіри, дуже дорогі, «саламандра», нічого не вдієш, фірма, хочеш не хочеш – плати.
Той зупинився біля нього, обнімаючи молоденьку жінку; говорив немовби їй, ніжно схилившись до її шиї, а насправді він звертався до нього, Кулькова: «В Москві ми вас не турбуватимемо; зустрічатимемося під час відряджень; ми дбаємо про вашу безпеку не менше, ніж ви, а більше; ми репрезентуємо ті сили в Штатах, котрі, як і ваша країна, зацікавлені у збереженні миру; обмін науковою інформацією має грунтуватися на довір'ї; пора огидного шпигунства минула безповоротно; і у вас у країні і в нас є голуби і яструби; ми представляємо групу голубів; не думайте, що нам легко, – реакціонери і праві ультра дуже й дуже сильні; сліпі, одержимі люди; боротися з ними можна тільки одним – правдою, абсолютно конфіденційною інформацією; сьогодні, коли ви повернетесь, до вас у номер зайде чоловік і, вибачившись, – переплутав поверх, – одразу вийде. Він залишить вам портмоне, ви там знайдете все, що потрібно: карту «амерікен експрес» покладіть у кишеню піджака, це не пачка банкнот; інструкції спалите; до побачення, Геннадію Олександровичу, всього вам найкращого, до зустрічі. І, будь ласка, після повернення зразу ж сідайте за дисертацію, недаремно у вас кажуть – без паперу комашина, а з папером ти – людина…»
У Москві до нього підійшли тільки один раз, напередодні зустрічі Брежнєва з Картером у Відні; працював шість днів, потім «консервація», і ось цей страшний дзвінок два тижні тому, тайники, гарячкові запитання Про ракетний потенціал: «Не може бути! Уточніть! Кількість ракет має бути значно більша! Зробіть усе для з'ясування істини!»
Якщо тут, у цій камері, записують думки, ще з більшим жахом сказав собі Кульков, якщо вони знають, як фіксувати думки й видіння, я загинув… Але ж усе одно лишається варіант «Ліберті!» Тільки про це тут думати не можна! Це ж порятунок! Промінчик надії! Мене повинні водити на прогулянку, я обдумаю все саме під час прогулянки, в дворі вони не можуть прочитати моїх думок! «Ліберті», повторив він собі; мовчи й розслабся; операція «Ліберті»; якщо чекістам вигідно, щоб я був мертвий, то ті, на Заході, хочуть мене бачити живим…
Пеньковський присунувся ще ближче, посмішка його була моторошна, беззуба, а він же так стежив за ротом, щомісяця бував у дантиста, довго роздивлявся зуби в дзеркалі, оскалюючись своєму відображенню, немов розлючений пес; «Геночко, навчіться витрачати гроші, не можна все життя жити за чужий рахунок; не обідніє рука дающого; все розумію, збираєте гроші на машину, робите подарунки подругам, але про пас заговорять, як про скнару, це відштовхує людей, – тільки гусарам симпатизують; і не будьте таким догідливим, виховуйте в собі самоповагу; коли вже не можете не догоджати, то хоч робіть це з гідністю, не метушіться, та ще так дріб'язково… Признайтеся, ви зненавиділи мене, коли довелося розплатитися за програш у карти подругою? Не зліться, не треба, це психологічний текст. Я належу до породи колекціонерів, мене тішить збирання людського гербарію, – відчуття спокійної зверхності… І ніколи не питайте прямо про те, що вас цікавить, – це насторожує людей… Коли граєш у пульку, можна підкидати будь-які запитання, але не натискайте, мовчання часом найкраща відповідь, тільки треба бути високо компетентним, щоб уміти оцінювати смисл мовчання, зачаєну суть, приховану в ньому… Я вам симпатизую, Геночко, ви мій антипод, тож запам'ятайте: валити, критикувати, патетично боротися за правду залишіть для невдах; більше цитат з передовиць, не бійтеся бути з усіма, тільки це дасть вам можливість відчувати велич внутрішньої свободи… До речі, ваш колишній однокурсник Георгій Іванов справді геніальний? Чи це базікання? Воістину геніальний? Дивно, мені здається, що пора індивідуальної геніальності скінчилася, та й світ зробився страшенно заздрісний; помітили, в Штатах тепер працюють цілі інститути, які планують науку й зовнішню політику; суспільства, що поглинають особистість, розчиняють її в собі; воістину, зверхність тепер можлива тільки в самовідчуттях; уві сні часто літаєте? Жаль, я кожну ніч ширяю… І, будь ласка, Геночко, не наслідуйте піжонів, які вештаються по вулиці Горького, уникайте пристрасті до іноземних штанців та галстучків; носіть «москвошвей»; вас ставитимуть за взірець і висуватимуть по роботі; скромність прикрашає людину…
Кульков тоді наважився спитати: «А ви, Олег Володимирович?» Той засміявся: «Голубе мій, я – Пеньковський… Вслухайтесь тільки: «Пень-ков-ський». Займіть моє становище, проживіть моє життя, – тоді валяйте, це буде стиль, дивацтво, примха…»
Кульков схопився з ліжка; ковдра була сіра, якась нежива, тхнуло карболкою, – як на таке шорстке можна класти жінку; про що я, подумав він розгублено; я божеволію, яка жінка! У мене в скронях дзвенить! Я ж у тюрмі! Я в кутку! Почався відлік секунд до тієї, останньої, коли вони зав'язуватимуть мені очі чорною ганчіркою, і хтось незнайомий, але така, як і я, людина, підніме пістолет і вистрілить мені в лице, і куля розірве кістки, бризне на сірі стіни криваво-жовтий мозок, біль буде нестерпний, безнадійний…
– Нііііііііііі! – закричав Кульков. – Нііііііііііііі!
Двері відчинилися, ввійшов високий на зріст сержант з вилицюватим, веснянкуватим обличчям, спитав байдужим, казенним голосом:
– В чому справа?
– Мені погано, – простогнав Кульков, – зупиняється серце. Вас як звуть?
– Мене звуть контролер, – відповів сержант і вийшов з камери; світло було мертвотне, голубувате; Кулькову здалося навіть, що воно зберігає в собі запах прілого, гнилого листя; так пахло на дачі в зятя на початку квітня, коли шофер Матвій Савелійович приїжджав спалювати торішнє листя, згрібаючи його граблями з величезної ділянки, на якій росли сосни і молодий березняк…
Концепція – I
Центральному розвідувальному управлінню США.
Цілком таємно.
Тому, кого це стосується…
… Саме так починалися всі шифрограми, що надсилалися радником американської делегації Макгоні, які він писав зразу після того як у Женеві закінчувалось засідання радянської та американської делегацій по обмеженню озброєнь.
Абсолютно автоматично телеграми Макгоні розписувались директором і на ЗДРО, – святая святих ЦРУ (через годину зміст чергового повідомлення з Женеви вже знали президент корпорації Сем Пім і його найдовіреніше оточення).
… Керівник делегації надсилав свої звіти в державний департамент; там телеграми вивчали, аналізували на комп'ютерах, робили необхідні виписки й доповідали Білому дому того ж дня (але з повним текстом мав можливість ознайомитись і президент «Авіа Корпорейшн», той, з якого Юджин Кузані писав образ старого сера Пітера).
Другий радник надсилав свої телеграми в Пентагон, третій – у міністерство фінансів; з усієї цієї величезної за своєю насиченістю й обсягом інформації треба було вичленити головне, основоположне, співвіднести це з ситуацією в сенаті й конгресі, на біржах світу, з думкою провідних газет, проконсультувати окремі питання з керівниками цілого ряду урядів країн НАТО і практично того ж дня відправити певні рекомендації в Женеву, якими й належало керуватися делегації; так звана «свобода русла»; ріка може нести свої води, але береги все-таки стоять цементно, ніяких відхилень од визначеного напрямку!
«Позиція російської делегації, – повідомив того дня Макгоні, – при всій її жорсткості має такі пропагандистські достоїнства, що – в разі припинення переговорів – громадськість Західної Європи (до речі, не тільки ліворадикальна і центристська, а й помірковано консервативна, що традиційно орієнтується на союз із Сполученими Штатами) неминуче звинуватить ще в одному заморожуванні діалогу адміністрацію.
Ретельно вивірені тексти заяв росіян, причому не тільки керівника та його заступників, а й наукових експертів, мають у собі деякі елементи концептуальної переваги над нашою позицією.
Склалася альтернативна ситуація.
Або ми повторюємо трагічну помилку президента Картера й дозволяємо собі непростиму розкіш іти на повідку в Кремля, або ж ми, як і раніше, усвідомлюємо, що діалог з Москвою можливий лише в тому випадку, якщо у нас є реальна перевага в ракетному потенціалі.
Саме тому я змушений повторити: ті матеріали, які ви надсилаєте мені, на жаль, не містять вибухового моменту; вони, – в тій чи іншій мірі, – збігаються з даними, що їх одержали НСА, справді свідчать про серйозну ядерну могутність росіян, але не дають підстав говорити про прихованість воєнного приготування Москви, яка хоче заспокоїти Америку словами про мир, а практично має намір, як і досі, утримувати свою стратегічну перевагу, особливо на Європейському континенті.
Саме тому я повторюю: для того щоб ми тут вели свою лінію, не боячись за пропагандистські втрати, яких можна завдати Сполученим Штатам у разі одностороннього заморожування переговорів, конче потрібні якісно нові документи, одержані оперативним шляхом з Росії.
Я наполягаю на цьому ще й тому, що в Женеві існують різні думки з приводу можливого завершення переговорів: принаймні голова делегації, як мені здається, був би не проти одержати Нобелівську премію миру, а її дають за підпис на угоді, складеній на крейдяному аркуші паперу, і аж ніяк не за безперечну твердість.
Макгоні».
«Женева,
Місія США при ООН.
Резидентура ЦРУ.
Цілком таємно.
Чарльзу Макгоні.
Вам потрібно скоригувати стиль і манеру поведінки, бо довірена агентура повідомила, що серед ряду членів нашої делегації зафіксовано розмови про вашу «надмірно» жорстку позицію. До того ж така «жорсткість» пов'язується з незмінною концепцією ЦРУ.
Матеріали з Росії, яких ви так чекаєте, вважаючи, що саме вони вирішать долю зустрічі в Женеві на рівні делегацій по роззброєнню, найближчим часом буде Вам передано.
Просимо конкретизувати, які аспекти в такій документації справлять найбільше враження в бажаному нам напрямі?
ЗДРО».
«Центральному розвідувальному управлінню США.
Цілком таємно.
Тому, кого це стосується.
Інформація, що може вразити тих, хто акредитований при Європейському центрі ООН в Женеві, гранично проста: «незважаючи на переговори, які відбуваються тут, незважаючи на слова росіян про необхідність «збереження миру», в Москві саме зараз розробляються плани модернізації ракетно-ядерного потенціалу Рад, розміщеного не тільки в ЧССР і НДР, а й у всій західній частині Росії.
Для того щоб не розшифровувати агентури, котра працює над одержанням такої документації, оголосити це повідомлення може Дріггер, який представляє на переговорах НСА, а це не е Тут особливим секретом.
Оптимальний варіант я, звичайно, бачу в переході на Захід такої людини з Росії, яка могла б зробити відкриту заяву для проси ії телебачення з цього приводу.
Подібна акція заморозить ідею переговорів з росіянами на найближчі три-чотири роки – строк, цілком достатній для того, щоб реалізувати наші плани розгортання оборонних систем ракет-носіїв у космосі.
Щодо моєї манери поведінки, то я не маю наміру її коригувати, як не можу змінити свого переконання в тому, чому я віддав усе своє свідоме життя.
Коли те, що я відмовляюся «скоригувати поведінку», робить моє перебування в Женеві небажаним або, ще гірше, таким, що завдає бодай найменшої шкоди інтересам країни, прошу прислати мені заміну.
Чарльз Макгоні».
Робота – VIII
– Чаю хочете? – спитав Славін, весело дивлячись на Кулькова, коли контролер – після істеричного зриву в камері – привів його в кабінет підполковника Гаврилова, де працював слідчий.
– Якщо можна, кави, – відповів той розгублено: такою несподіваною була посмішка на обличчі цього кремезного лисоголового чоловіка.
– Маю тільки розчинну. Але дуже хорошу, бразільську…
– Дякую. Без цукру, будь ласка, – попросив Кульков.
– Є сахарив.
– Ні, спасибі.
– Добре, зробимо гірку, – погодився Славін. – Скільки ложок класти? Майте на увазі, дуже міцна, а ви скаржилися на серце…
– Тоді одну, якщо можна…
– Можна, а чого ж… Слідчий вийшов з кабінету.
– У вікно стрибати не маєте наміру? – запитав Славін, підвівшись з крісла. – Не раджу, гулю наб'єте, бо скло в нас непробивне.
– Я дуже люблю життя, – тихо сказав Кульков. – Навіщо ж мені стрибати у вікно?
– Можете спробувати все-таки, – посміхнувся Славін і, розливши каву в чашки, подав Кулькову.
– Дуже смачно, – діловито сказав той, відсьорбнувши ковток. – Зразу пригадав Гагру…
– Ви ж не дуже любили Гагру, як мені відомо? Більше Сочі.
– Це в молодості. Тепер я мрію побути в Гагрі…
– Так, місце чудове… Ви до мене попросилися тому, що в камері дуже страшно? Особливо на самоті зі своїми думками?
– Скажіть, – задумливо почав Кульков, – закон про те, що людина, яка роззброїлася, покаялась, звільняється від кари, справді має силу, чи це було нам потрібно з метою пропаганди?
Трохи сторопівши, Славін перепитав:
– «Нам»?! Ви сказали: «Це потрібно нам»?!
– Я ще не навчився відділяти себе від суспільства, – зітхнув Кульков. – Постарайтеся зрозуміти мене правильно. Якщо на терези покласти те, що я зробив для підвищення обороноздатності країни, і протиставити цьому інформацію, якою обмінювався з колегами по науці в ім'я ідеї домовленості між нашими країнами, то, запевняю, рахунок буде на мою користь як громадянина, члена нашого соціалістичного суспільства.
– Ви ще, мабуть, не прийшли до тями, Геннадію Олександровичу. Ви плетете нісенітницю, пробачте за різкість. А вам є що сказати мені по суті справи, особливо в зв'язку з останнім запитом із Ленглі., Адже ви й самі трохи розгубились, розшифрувавши його, хіба не так? Пригадуєте текст?
– Який саме ви маєте на увазі?
– Послухайте-но, ви боретеся за кожну секунду, – сказав Славін, і ці слова приголомшили Кулькова, бо лисий повторив те, про що він сам думав під час арешту; справді, вони винайшли щось таке, що записує думки, ще з більшим крижаним жахом подумав Кульков; тільки б не згадувати того! Не можна! Загибель! Кінець!
– Ви боретесь навіть за долю секунди, – повторив Славін, з подивом зауваживши, що Кульков розплескав каву – так затремтіла мого тонка рука з гарно обробленими нігтями. – Може, я неправильно сказав? Ви поправляйте мене… Допит поки що не почався, я не слідчий, зі мною можете розмовляти… Вам підполковникові Гаврилову доведеться відповідати… На кожне запитання… Можете, звичайно, відмовлятися, брехати, але ми знаємо правду, Геннадію Олександровичу, всю правду… Ось у чому річ.
– Ні, ви не знаєте всієї правди, – відкашлявшись, заперечив Кульков. – Це тільки від мене залежить, відкрити вам її чи ні. Зате під нас залежить інше: зберегти мені життя чи позбавити мене цього дару…
– Вважаєте, що п'ятнадцять років у камері – це життя?
– Не поспішайте засуджувати мене на п'ятнадцять років. Я ж недаремно запитав вас: чи діє досі закон про тих, хто розкаявся і роззброївся?
– Діє. Ми не притягуємо до суду шпигуна, який одразу прийшов до нас і в усьому зізнався. Але, Геннадію Олександровичу, ви ж до нас не прийшли… Нам довелося самим брати вас…
– А це як подивитись… Я ж їхав до вас, щоб повинитися… А ви поспішили мене заарештувати…
– Повторюю, чека не в Шереметьєво…
– А коли в Шереметьєво сьогодні вночі мала бути та людина, в якій ви зацікавлені куди більше, ніж у мені? І я хотів приїхати до вас не з порожніми руками? А з тим, хто знає весь ланцюг? Що ви скажете на це?
– Я відповім, що пропозиція варта уваги. Ми, звичайно, не без інтересу познайомилися б з тим, хто знає ланцюг, але, погодьтеся, з нашою допомогою, – якби ви звернулися до нас своєчасно, – це можна було б зробити значно професіональніше.
– Будь ласка, постарайтесь мене зрозуміти… Якщо ви погодитеся з моєю версією, що я їхав до вас добровільно віддати себе в руки наших славних органів, моє становище дасть мені змогу – в цьому разі – принести нашій справі максимальну користь…
– Нашій справі, – замислено повторив Славін. – Ось що я вам скажу, Геннадію Олександровичу: хочете бодай чимось спокутувати свою провину, – говоріть. Якщо маєте намір торгуватися, – не вийде. При всьому моєму певному ставленні до Пеньковського мушу повторити: він програвав з гідністю…
– І жодним словом не обмовився про мене, про Гену…
Це вже дещо, подумав Славін; утнув добряче, отже, оговтався.
– Чому ви впевнені в цьому?
– Якби не так, то ви давно мене знайшли б.
– Резонно, – погодився Славін. – Ще кави?
– Так, якщо це вас не обтяжить.
– Коли у вас вихід на черговий зв'язок?
– Ви ж сказали, що вам і це відомо…
Славін кивнув:
– Ми сфотографували текст, який ви заклали в «Націоналі», зберігши при цьому слід вашого пальця.
Кульков знову відчув у горлі твердий клубок і ледве проковтнув його.
– Але ж ви розумієте, я можу написати те, що нам вигідно, а можу взагалі нічого не писати. А вам же треба взяти на гарячому ту людину, яка забиратиме інформацію…
– Резонно, – знову погодився Славін. – Дуже добре мислите. Ваші пропозиції?
– Я їх уже вніс.
– А я вам відповів: говорити з вами я згоден, торгуватися – не мій фах. Якщо вважаєте за потрібне якось спокутувати свою вину, – валяйте. Не хочете – ваша справа. Головне завдання ми виконали, перекрили витік інформації, справу закінчено.
– Згоден, – сказав Кульков. – Правильно. Але я готовий запропонувати вам свою допомогу в грі проти ЦРУ.
– Давайте сформулюємо ситуацію інакше, Геннадію Олександровичу: якщо керівництво дозволить мені залучити вас до операції, я продумаю можливість вашого використання… Але, признаюсь, я не дуже впевнений, що мені це дозволять… Ви занадто заплямували себе… І діяли цілком свідомо багато років… Називатимемо речі своїми іменами: спочатку ви зрадили цю країну, нас… Тепер ви пропонуєте зрадити тих, на кого працювали.
– Ми ж не на зборах, – облизнувши пошерхлим язиком пересохлі губи, сказав Кульков. – Я пропоную викрити тих, хто шантажем примусив мене схибити з того шляху, на якому я стояв.
– Закон гарантує вам тільки одне: слідство і суд ретельно розберуться в усьому, що було до цієї ночі. Але ні слідство, ні суд не пройдуть мимо того, що може статися після сьогоднішнього ранку… Давайте пропозиції, я готовий слухати…
– Можна глянути в запитальник, найостанніший, який ви розшифрували? – спитав Кульков.
– Ви маєте на увазі той, що ви взяли у тайнику вчора вночі?
– Я забув, о котрій годині… Я згадаю, коли ви покажете мені розшифрований текст…
– Ви нічого не забули, – сказав Славін. – Ви пам'ятаєте час з точністю до хвилини… Ви хочете перевірити, чи справді ми знаємо все, чи беремо вас на бога.
– Ви маєте право думати так, як вважаєте за доцільне… Я сказав те, що хотів сказати неодмінно…
Славін вийшов з-за столу, відкрив сейф, вмонтований у стіну, попорпався в папках, витяг одну, синього кольору, поклав її на стіл, погортав сторінки, вийняв два аркуші, скріплені пластмасовою червоненькою скріпкою, і подав Кулькову:
– Це?
Обличчя Кулькова знову потекло, коли він перебіг сторінку; знають усе! Читали всі запити з Ленглі! Оце так жах! Але ж вони не читали моєї відповіді! А тільки це може бути доказом! У цьому мій порятунок!
– Так, – сказав нарешті Кульков. – Це.
– От бачите, – зітхнув Славін і, поклавши руку на папку, мовив: – Тут ціла брошура: «Що ЦРУ хоче знати, – особливо під час женевських переговорів, – про ракетний потенціал Рад».
– Але у вас немає другої такої брошури. З такою ж разючою назвою: «Що ЦРУ дізналось, – під час женевських переговорів по роззброєнню, – про ракетний потенціал Рад».
– Чому ж? – Славін знизав плечима. – Є.
Він знову підвівся, підійшов до сейфа, вийняв звідти невеличкий конверт, повернувся й поклав на стіл:
– Ознайомтесь.
Кульков витяг з конверта запальничку «П'єр Карден»; обличчя потекло ще зриміше; замість щік – капшуки, під очима – западини, як у старого, що вийняв на ніч з рота міст, жодного зуба, шамкотлива порожнеча.
– Та ви сміливіше, Геннадію Олександровичу, сміливіше, – підштовхнув його Славін своєю несподіваною посмішкою, трохи навіть хлоп'ячою. – Ви ж знаєте, як поводитися з цією камерою… Ми проявили всі сімдесят два кадри, ось вам лупа, читайте, ваша робота, ви ж документи клацали, не я…
– У вас немає сигарети?
«Відчувши шок, зразу ж просіть у них сигарету», – згадав він слова Роберта, який інструктував його з операції «Ліберті», коли вони зустрілися в Цюріху, в барі на Бангофштрасе; «це точна ознака того, що ви похитнулися, вони це з'їдять, а вже після цього починайте поетапно цідити інформацію, зберігаючи головний козир на самий кінець».
– Давно курите? – спитав Славін.
– Після того, як зустрів Олега Володимировича.
– Дивно… Я опитував ваших шкільних та інститутських знайомих, вони казали інше.
– Та скільки ж років минуло, могли забути…
– Гуляєва пам'ятаєте?
– Хто це?
– Ігор Гуляєв…
– Я його не знаю.
– А він вас знає. Сидів за партою позаду вас. На вечорі у вашій чоловічій школі він потанцював з Лідою Кирєєвою. Ви до неї залицялися, так? Ви штовхнули Гуляєва із сходів через цей танець… Бідолаха зламав ногу… Він запевняє, що ви в дев'ятому класі вже курили… Сигарети марки «Ароматні», двадцять копійок пачка…
– Я нікого не штовхав зі сходів…
– Ви і Проскуряк, був такий вуркаган. Ви його з собою привели, пляшку йому купили… Невже не пригадуєте?
– Тепер про мене можна говорити все, що завгодно…
– Ми пліток не збираємо, Геннадію Олександровичу… Наприклад, ваш колишній декан, Антон Гаврилович, був дуже захоплений вами: «надія адміністрації, борець з прогульниками, ніхто так, як Гена Кульков, не вмів провести персональної справи проти порушників моралі»… Я погортав ці документи, ви завзято виступали, Савонарола…
– Як я зрозумів, сигарет у вас немає? – Кульков знову облизав пошерхлим язиком пересохлі губи. – Шкода…
– Ну, чому ж, є. Які хочете? Я помітив, вам більше подобаються ментолові «Салем».
– З більшим задоволенням я закурив би «Памір»… Були такі сигарети в дні моєї молодості, чорний тютюн, як «галуаз», тільки коштували дешевше, десять копійок за пачку, якщо не зраджує пам'ять…
– Є й «галуаз», – сказав Славін. – На вибір.
– Тоді, будь ласка, «галуаз»… Мені дуже хочеться саме «галуаз».
Він затягся, жадібно ковтаючи дим, заплющив очі, ніздрі його на якусь мить затремтіли, немов у кокаїніста, стали білими, хрящуватими; тільки не поспішати, благав він себе; я поводжусь правильно; цей лисий, не відаючи про це, допомагає мені; найдужче я боявся натиску, крику, наполягання відповідати; це – вайло, інша порода, тупо мислить, різьба по дубу; я відчуваю удачу, він піддається…
– Так от, – затягшись іще раз, Кульков відкинувся на спинку стільця, – я ж цих даних не послав… Та й вони не припали б – судячи з останнього запитальника – до смаку тим, кого цікавить ракетний потенціал Бать… Радянського Союзу…
– Своєчасно виправились, – сказав Славін. – Слово «Батьківщина», сподіваюсь, ви згодні, зараз прозвучало б трохи цинічно.
– Так, я змушений з цим погодитись. Але – хоч вірте, хоч ні – я був, є і залишусь патріотом Росії…
– Якої? – спроквола запитав Славін. – Генерал Власов теж проголосив себе істинним патріотом «матінки Росії», – без комуністів, комсомольців, профспілкових активістів, – а їх, активістів, майже сто мільйонів, ну і, звичайно, неповноцінних євреїв і циган.
– Я ставлюся з презирством до Власова, даю слово…
Славін подивився у вікно; треба було хоч на мить абстрагуватися від цієї людини; погасив у собі гнів, неголосно сказав:
– Ми відхиляємося від основного, чи не так? У мене буде важкий день, та й вас, мабуть, запросять на допит… Ідіть краще в камеру і спробуйте заснути.
Кульков похитав головою:
– Ви не дозволяєте мені сказати те, що я мушу сказати… Подивіться запитальник і прочитайте ті документи, які є в мікрофільмі. Дані, котрі я пересилав американським ученим…
– Кому, кому?! – вразився Славін. – Ученим?
– Звичайно, Не ЦРУ ж, – відповів Кульков, ковтаючи клубок. – Я обмінювався інформацією з ученими – противниками ядерної конфронтації, у цьому вся суть. Люди, котрі одержували мою інформацію, були і залишаються на тій позиції, що ми і Штати маємо однаковий потенціал ракетних потужностей… А яструбів, які верховодять у Вашінгтоні, така правда не влаштовує… Судячи з останнього запитальника… Яструби підштовхують мене до того, щоб я завищив рівень ракетного оснащення Бать… Союзу… Вони зацікавлені в тому, щоб я передав не об'єктивну інформацію, а чутки, які грунтуються на моїх розмовах з військовими керівниками й провідними конструкторами… Мені здається, їх би влаштували навіть вигадані бесіди, аби тільки я передав те, на що вони натякають в останньому запитальнику.
– А що б ви зробили, якби ми не заарештували вас?
– Я продовжував би передавати об'єктивну інформацію… Я усвідомлюю те, що в полум'ї ядерної конфронтації переможців не буде.
– Взагалі, ви, як я бачу, всі ці роки вели патріотичну роботу, га? – не стримався він. – Певна форма боротьби за мир, хіба не правда?
– Даремно ви іронізуєте… Внутрішньо я виправдовував те, що сталося, тільки цим. Так, вони спровокували мене, так, я не знайшов мужності повинитись… Але потім я зрозумів, що мені треба робити. І боровся з їхніми яструбами, як міг… Я передавав їм тільки те, що так чи інакше було їм відомо внаслідок роботи їхніх супутників…
Славіна кортіло доповнити: «шпигунів», але він стримався, відчуваючи, що Кульков підходить до головної частини гри; він не помилився.
– Я певен: та інформація, якої вони чекають, пов'язана з переговорами в Женеві, – вів далі Кульков. – Гадаю, вони мають намір торпедувати переговори, спираючись, зокрема, на мою інформацію. Я їм такої можливості давати не збираюсь…
– Пропозиції? – знову повторив Славін.
– Дозвольте мені закласти тайник у неділю… З об'єктивними даними, а не з тим, у чому вони зацікавлені… Вони зразу ж надішлють чергову радіограму, ми її прочитаємо…
– Ми її прочитаємо, – повільно повторив Славін. – А що? Цікаво… Пишіть заяву, понесу нагору, чекатимемо рішення…
– Ви ж напевне фіксуєте нашу розмову… Невже цього не досить?
– Запис нашої розмови прослухають аналітики, Геннадію Олександровичу. Вони вичислять, у яких пунктах нашої розмови ви брехали, а де відкривали правду… Але, як кажуть, діло любить форму… Пишіть… аби потім не було розмов, що я вас примушував, погрожував, катував… Пишіть, ось ручка.
… Ранок – для бурхливого московського травня, був не такий, як завжди, – дуже тихий і сонячний; небо високе, блакитне, немов у Домбаї на початку лютого.
– Може, нарешті, випогодиться, – зітхнув Славін, – бо останні роки ми літа не бачимо…
Сергієнко всміхнувся:
– Зате побачимо, як збільшується випуск автомобілів… Та й вантажівок, що тероризують місто… У багатьох столицях вантажні машини давним-давно їздять по вулицях тільки вночі, а ми міцно стоїмо на тому, до чого так. звикли…
