Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц)

– Іраз! Іраз! – гукав голосно.

Але крик його тонув у загальному шумі й лементі. Іраз не відкликалася. Напевно, в гаремі її не було, бо перелякані на смерть Гамідові домочадці клялися, що вперше чують про дівчину на ім’я Іраз.

Повстанці, що набилися в гарем і тягли з кімнат одяг та дорогоцінності, менше всього, звичайно, думали про Іраз, хоча знали, що то дочка одного з їхніх товаришів. Своїми криками, біганиною та лайкою вони лише заважали Ісметові, хлопець утратив надію знайти наречену і кинувся до виходу.

Тут йому пощастило. В дверях він зіткнувся з опецькуватим євнухом Алі Різою, що намагався непомітно шаснути в якийсь темний закапелок.

Ісмет, мов коршун, вчепився йому в шию, притис до стіни.

– Де Іраз, кизляр–ага? ^[58]Скажи мені, де Іраз?

Той виряченими від жаху очима дивився на хлопця й не впізнавав його, а тільки щось белькотав незрозуміле.

Ісмет ще раз повторив запитання.

– Н–не знаю… Аллах свідок – не знаю! – відповів євнух.

– Я уб’ю тебе, Алі Різа, як смердючу свиню, і твій жирний труп зжеруть шакали, коли ти не скажеш мені, де Гамід подів Іраз? Ти чуєш? Ну, відповідай!

Він замахнувся ятаганом.

Євнух скрикнув і затулився рукою.

– Я скажу… Я покажу тобі, добрий ага, – пролепетав товстун, важко, мов лантух, осідаючи на підлогу.

Ісметові довелося підтримати переляканого кизляр–агу.

– Де вона? Веди!

По крутих сходах євнух почав підніматися нагору. Тримаючи в одній руці смолоскип, Ісмет підштовхував старого ззаду шаблею. Перед входом на горище Алі Різа зупинився і мовчки показав на велику дерев’яну шафу.

– Тут.

– Де тут? – не зрозумів Ісмет.

– Відчини шафу, там є ще одні двері в потайну кімнату, про яку знає небагато людей у замку. Іраз була там.

Ісмет рвонув дверці шафи, викинув якесь старе лахміття, що висіло на протилежній стінці, і справді побачив двері. Євнух не збрехав. У замковій щілині стримів великий залізний ключ. Ісмет повернув його – дверцята зі скрипом відчинилися.

– Іраз! Це я, Ісмет! Ти тут, Іраз? – гукнув він у темряву, не наважуючись заходити, щоб хитрий євнух не замкнув його.

Темрява відповіла йому мовчанкою.

Ісмет присвітив смолоскипом. Червонясте світло вирвало на мить тонку дівочу постать, білі руки, що безживно повисли вздовж тіла, невеличкі босі ноги.

– Іраз! – З грудей Ісмета вирвався дикий крик і лунко прокотився по піддашшю. – Іраз!

Усмерть переляканий Алі Різа кумельгом покотився вниз.

Іраз мовчала. Тонка вірьовка, мов струна, передушила їй горло. Ісмет рубонув шаблею – і дівчина впала йому на руки, її холодне тіло здалося юнакові таким чужим і важким, що він мало не впустив його.

Він ніс її обережно, мов дитину, заглядаючи в напіврозплющені очі, а з грудей вилітали пекучі слова.

– Іраз! Джаним! Для чого ти зробила це? Чому не дочекалася мене? Не порадилася зі мною? Хіба ти винна, моя весняна квітко, що холодна жорстока рука зірвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним?

Він ніс її повільно, мов на суд. А позад нього йшли повстанці, і могильна тиша, що супроводжувала їх, була красномовніша за бурю.

В коридорі, при виході, цю сумну процесію зустрів Бекір. Він здалеку впізнав Іраз. Хотів закричати, але з його грудей вирвався тільки глухий стогін. Ісмет простягнув йому свою важку ношу.

– Бери, батьку, – промовив глухо. – Вона не захотіла пережити ганьбу. Не захотіла живою дивитися нам в очі… Дурненька… Але, клянусь Аллахом, я страшно помщуся!.. Друзі, де Гамід? Де його проклятий виводок? Я хочу бачити, як тече його кров і кров дітей його!

Мов божевільний, кинувся він до гарему. Пронизливий жіночий і дитячий крик струсонув замок. Та він не зупинив юнака і тих повстанців, які ринули за ним. Мов вихори, влітали вони в кімнати, і їхні закривавлені шаблі сіяли смерть, не жаліючи ні жінок, ні дітей.

По коридорах, мов сніг у віхолу, полетіло з роздертих пуховиків біле пір’я. На підлозі заструмували червоні патьоки.

На той крик і ґвалт до гарему ввірвався Арсен. Йому здалося, що повстанці піймали Гаміда і на радощах зчинили такий шарварок. Але замість полоненого спагії побачив жахливу картину.

В кінці коридора, перед зачиненими дверима, стара жінка перегородила Ісметові дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Ісмет хотів відштовхнути її, але вона, мов кішка, міцно вчепилася йому в руку, не даючи вільно орудувати шаблею.

– Не заходь! Благаю тебе! – кричала хрипко. – Не вбивай Адіке! Вона не дочка Гаміда!

Почувши ім’я Адіке, Арсен метнувся вперед.

– Геть, стара відьмо! – тим часом ревів Ісмет. – Відпусти мене! Смерть Гамідовому кодлу!

– Божевільний! Схаменися! Адіке – теж Гамідова жертва! Це дочка болгарського воєводи… Златка!.. Я теж болгарка. Мене Гамід вивіз із Болгарії, щоб я доглядала дівчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а її не чіпай!..

Арсен на мить закам’янів, вражений почутим.

А Ісмет на розбирав розпачливих слів старої. Одірвавши від себе її сухі руки, відштовхнув до стіни і рубонув шаблею. Жінка впала. Ісмет ударив ногою в двері. З кімнати пролунав розпачливий дівочий зойк.

– Чекай, Ісмете! – крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кімнату і стаючи поперед нього. – Не руш! Не чіпай дівчини!

Ісмет ніби не розумів, чого хоче від нього козак. З налитими кров’ю очима похмуро дивився на Адіке, яка стояла в кутку на ліжку в білій сорочці, схрестивши на грудях руки. В її очах світився жах. Мертвотна блідість поволі заливала обличчя. Вона, здається, не пізнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць.

Бачачи, що Ісмет намагається обійти його і вдарити дівчину шаблею, Арсен схопив юнака за руку і щосили рвонув назад, за спину. Ісмет крикнув від різкого болю. Шабля упала додолу.

Біль протверезив повстанця.

– Чого ти хочеш, Арсене? Чому став мені на дорозі? – спитав кволо.

– Я хочу, щоб ти не чіпав цієї дівчини! Ти ж чув – вона Гамідова жертва. Розумієш? – і відпустив руку юнака.

Ісмет понурив голову, трохи помовчав, а потім з глибокою тугою в голосі сказав:

– Роби як знаєш. Тепер мені однаково. Нема моєї Іраз! Немає мого щастя! Навіщо мені жити на цьому світі?

Він підняв шаблю і, похнюплений, убитий горем, поплентав з кімнати.

Тоді Арсен повернувся до Адіке. Дівчина все ще, мабуть, не вірила, що небезпека минула. Стояла в кутку і широко розплющеними очима дивилася на струмочок крові, що тоненькою змійкою вповзав з коридора по фарбованій підлозі.

– Адіке, не бійся мене, – промовив козак, подаючи їй руку. – Йди сюди! Я захищу тебе. Ну, ходімо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з ліжка, Адіке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою… Ти знаєш це ім’я? Його щойно вимовила твоя няня…

– Де вона? – шепнула дівчина, не зводячи погляду з крові, що вже протекла на середину кімнати.

– Її нема… Але ціною свого життя вона врятувала тебе…

Дівчина затулила обличчя руками. Плечі затремтіли від ридання. Арсенові здалося, що то під тонкою сорочкою затріпотіло її серце. Він глухо сказав:

– Не плач… Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.

Вийшовши в коридор, відтягнув нянин труп до сусідньої кімнати, щоб не потрапив на очі дівчині.

Знадвору долітали радісні крики повстанців. Десь там загубився і Яцько. Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Воїн уже – і довів це в бою. Зате напружено думав, як бути зі Златкою. Взяти з собою в загін? А потім?

Через кілька хвилин дівчина вийшла одягнута. Він узяв її за руку, ніжно сказав:

– Ходімо! Не відставай від мене. І не бійся – все лихе позаду!

На подвір’ї до них підбіг Яцько, збуджений, з блискучими очима.

– Арсене, я тебе скрізь шукаю! Треба відімкнути невільників! Я уже був там, але у мене не виходить… Міцні замки!

Арсен на мить задумався, а потім сказав суворо:

– Яцьку, я доручаю тобі охороняти цю дівчину… Відповідаєш за неї головою. Щоб ніхто й пальцем не зачепив її! Розумієш? Це – Адіке. Златка. Я розповідав тобі про неї. Гляди мені!.. А я відчиню підземелля.

– Розумію, – сказав хлопець, але по тому, як він глянув на дівчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорі не посмів. Сказав по–дорослому, поважно: – Раз треба – то об чім мова…

Тим часом небо стало ясно–голубим, аж бірюзовим. Десь за горами сходило сонце.

Повстанці зносили на подвір’я дорогі речі, зброю, тягли з погребів харчові припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамір і лемент, що так притаманний для східних базарів або стихійних народних бунтів.

Збивши на дверях до підземелля замок, Арсен кинувся вниз. Невільники давно не спали. Розбуджені пострілами й криками, стовпилися біля віконця, намагаючись зрозуміти, що скоїлося на подвір’ї.

– Браття, воля! Виходьте на світ! Розковуйтеся!

Підземелля враз сповнилося радісними вигуками. Всі кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись сліз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обіймах.

– А най його мамі, я знав, що настане для нас такий день! Ти чуєш, пане Квочко? Не я мовив тобі, що ми ще станемо вільні? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то є правда, то завжди збувається. А ти скиглив – пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!

Квочка розпростав свої зігнуті плечі і враз став виший на цілу голову і від Звенигори, і від пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчі заблукала блаженно–радісна усмішка. Він садонув кулачищем Спихальського під бік, аж той ойкнув.

– Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зі славою!

Кожен невільник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обійняти, подякувати. Але Арсен поспішав. Хотілося швидше побачити Якуба. Він вирвався з чиїхось обіймів, кинувся через двір до Якубової темниці і зіткнувся з Ахмедом Змією, який ніс поперед себе величезний оберемок жіночого вбрання.

– Будь другом, ковалю, – усміхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не взув його в червоні чоботи, – розкуй моїх земляків! Вік Аллаха молитиму за тебе!

Той бухнув свою здобич на землю.

– А чим? Не голими ж руками!

– Тут є кузня. Ходімо!

Невелика замкова кузня містилася біля самої брами. Ахмед Змія швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:

– Ану, підходь!..

Його обступили радісно–збуджені невільники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибіг з кузні: двері до темниці Якуба були масивні, а замки міцні. Хоча надворі майже розвиднілося, в підземеллі стояв густий морок.

Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.

– Якуб–ага, ти живий?

Крізь розчинені двері всередину ввірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:

– Це ти, Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!

– Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб–ага. Ти сам казав – нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..

– Хай будуть благословенні твої дні! – промовив меддах. – Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю…

– замок у руках повсталих каратюрків, Якубе. – І Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.

Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.

Тим часом з–за далеких гір зійшло сонце.

Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір’ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.

Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів – лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.

– Правовірні, ви думаєте – це гяур перед вами? – вигукнув Арсен. – Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід–бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!

Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:

– Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.

– Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.

– А ми його викуримо! – вигукнув Бекір. – Хлопці, давайте вогню!

– Спалити! Спалити! – пролунало навкруги.

Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев’яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум’я. Затріщало сухе дерево. Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.

На подвір’ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.

Ахмед змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.

А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам’яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.

Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, найспритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.

3

Побачивши, як крізь проламані двері в селямлик хлинула юрба повстанців, гамід зрозумів, що все втрачено і потрібно рятуватися самому. Тому кинув усіх напризволяще і метнувся до потайного ходу. Поки охоронці вели бій у коридорі, спустився в підземелля. А через півгодини, брудний, спітнілий, відхилив добре замасковану ляду, виліз з нори і опинився в долині, порослій чагарником.

Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, швидко перетнув вузьку галявину, на протилежному боці якої стояла невелика, плетена з хворосту шопа. Назустріч кинувся кудлатий пес, але, пізнавши хазяїна, замовк. На гавкіт із шопи вийшов заспаний старик–сторож.

– Кого тут носить? – спитав, вдивляючись в імлу.

– Швидше коня!

Сторож упізнав господаря, мовчки повернув назад і вивів осідланого огиря. гамід вирвав із рук старого поводи, скочив у сідло. застояна тварина рвонулася навскач. На оторопілого сторожа полетіли кім’яхи вогкої берегової землі й грязюки.

Тільки надвечір Гамід відчув, що сили залишають його і що коневі теж потрібен перепочинок. замість того, щоб їхати прямо до санджак–бея ^[59], звернув праворуч, переправився поромом через Кизил–Ірмак і незабаром в’їхав на просторе подвір’я свого давнього приятеля і свата Енвера Ісхак–бея.

Слуга взяв повід, допоміг ледь живому вершникові зійти на землю.

– Що трапилося, дорогий Гамід–бею? – поспішив йому назустріч з простягнутими для привітання руками високий і чорний, як галка, Енвер Ісхак–бей. – В такому вигляді! Кінь весь у милі! Ти ніби тікав від смертельної небезпеки!

– Це й справді так, мій добрий друже. Мій нещасний вигляд і мій пошарпаний одяг промовисто говорять, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанці, мерзенні каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крім мене…

– О Аллах, що діється на світі! – вигукнув Ісхак–бей. – Я гадав, що тільки у мене горе.

– У тебе теж горе? Яке?

– Якийсь розбійник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамід–бею. Врятував його вірний слуга з гяурів. Тепер йому краще, і він буде радий дорогому гостю… Прошу, заходь, Гамід–бею.

До вечері вийшов і Ферхад. Він знав про нещастя тестя і стримано привітав його, бо не личить правовірному проявляти надмірну цікавість до горя ближнього.

Гамід уже мав кращий вигляд: помився і переодягся в пристойний одяг.

Після того як гість трохи втамував голод і випив келих солодкого шербету, господар сказав:

– Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід–бею.

– Я був би радий бачити вас у себе, – чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак–бей сам пояснить її.

– Мій невільник–пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник–утікач…

– Мій невільник? – вигукнув схвильовано Гамід. – Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..

– Ми спіймаємо його, – вставив слово Ферхад. – Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.

– Як?

Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.

– Поклич Свирида!

Після того як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак–бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з’явився хижий блиск. На товаришів–невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.

Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:

– Мир вам, о правовірні! Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід–бею! – вклонився окремо колишньому господареві.

Ісхак–бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.

– Алекюм юсселям, Свирид–ага, – відповів старий хазяїн. – Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.

– Свирид–ага, напевно, добре запам’ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? – запитав Ферхад.

– Так, ефенді.

– Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид–ага, волю за те, що ти врятував мене… Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну…

– Що я мушу зробити? – запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.

– Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.

– Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу.

Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.

– Дозволь мені, шановний Ісхак–бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак–бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два–три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.

На другий день вранці на подвір’я влетів султанський чауш–гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак–бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.

– Воля і слово падишаха! – стомлено об’явив замість привітання чауш.

– Хай славиться ім’я його! – схилилися в низькому поклоні спагії.

– Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? – спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.

Той мовчки витягнув з–за пазухи паперовий сувій. Ісхак–бей здивовано вигукнув:

– Фірман ^[60]султана! О Аллах, війна з невірними! З урусами!

Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов’язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована. Їхати самому?

Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак–бей дав волю почуттям.

– О вай, вай! – захитався він уперед і назад, піднявши молитовно вгору руки. – Яке нещастя! Гординя охопила серце падишаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім’я і славу падишаха! Ферхад – одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!

– Не всі гинуть у поході, – намагався втішити старого Ферхад. – Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?

– Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей…

Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав:

– Високоповажний Ісхак–бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там… Серце моє обливається кров’ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося… Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь Аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак–ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є – він ще не одужав після нападу гяура.

Ферхад намагався протестувати, але Ісхак–бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.

– Спасибі, Гамід–ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!

– У всьому воля Аллаха! – промовив урочисто Гамід.

4

Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.

Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м’яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.

Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п’яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки ходжу Насреддіна.

Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.

– Ми погано закінчимо, – ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. – Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п’яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім – чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!

– Ти забагато береш на себе, урусе, – незадоволено промовив Мустафа. – люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться…

– Військова справа – це важка наука, – не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. – А наші люди не вміють зброї тримати в руках… Порядку немає.

– Замовкни, урусе! – гаркнув Чорнобородий. – Не твоє діло! Дякуй Аллахові, що лишився живий!..

Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по–турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.

Радилися про підготовку нового нападу на маєток якогось спагії, сперечались, де можна більше поживитися. Арсенові здалося, що коли б не загроза голоду, ніхто б із них не подумав про новий збройний похід. Це настроювало козака на невеселий лад.

Нараду перервав якийсь шум і галас, що раптом зчинився по той бік намету.

– Що там? – роздратовано спитав Мустафа вартового.

– Дозорці захопили якогось гяура. Він такий побитий, що ледве тримається на ногах.

– Давай його сюди, – наказав Мустафа. – Коли це спагія, що видає себе за безсловесного гяура, ми швидко розв’яжемо йому язика, клянусь Аллахом!

Два спітнілі дозорці ввели до намету обірваного, закривавленого чоловіка, що майже повис у них на руках.

– Ой Боже, що вони зі мною зробили! Ой горенько моє нерозважнеє! – приказував чоловік, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчі. – Не жилець я на білому світі!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягніть так, іродові душі!

Дозорці поставили незнайомця перед ватажком загону і відійшли вбік.

Арсен стримав себе, щоб не скрикнути від несподіванки: перед ним стояв Многогрішний. Крізь драні лахи просвічувалося сполосоване батогами тіло. Під лівим оком красувався великий припухлий синець. з розбитої губи стікала на бороду густа, аж чорна кров.

– Хто ти? – спитав його Мустафа.

– Я раб спагії Енвера Ісхак–бея, хай буде прокляте його ім’я і ім’я його сина Ферхада! – вигукнув Многогрішний каліченою турецькою мовою. – Це він із сином, якого я на свою погибель вихаючив од смерті, мало не вбив мене в долині Трьох баранів…

– Чому в долині Трьох баранів? І звідки ти знаєш цю долину, гяуре?

– Як? Хіба ваша милість не знає, що там стоїть військо Гамід–бея і Ферхад–бея? – вигукнув вражений Многогрішний.

– Гамід живий! Пощастило втекти собаці! – заговорили навколо.

Арсен схопився на ноги і став перед Многогрішним, той враз упізнав запорожця, і його очі блиснули злобою.

– А, це ти, шибенику! – закричав він. – Бодай я з тобою не зустрічався!.. Бачиш до чого привела ота зустріч? На мені живого місця немає…

– Не про це зараз мова, – перебив його запорожець. – Скільки у Гаміда й Ферхада війська, і з кого воно складається?

– Ферхад має тридцять воїнів, своїх слуг… Та ще Гамід привів півсотні чи, може, трохи більше… У нього теж наволоч різна.

Звенигора переклав Мустафі відповідь і знову спитав:

– Чому вони стоять у долині Трьох баранів?

– Вони чекають підкріплення від санджак–бея, який обіцяв через кілька днів підійти з великим загоном яничарів…

– Які їхні наміри?

– А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги смажаться на сонці в цих богом проклятих міжгір’ях! Особливо лютий Гамід… Такий лютий, що ладен без допомоги санджак–бея напасти на вас…

– А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них?

– Після того як я одволав Ферхада, він проникся до мене повагою і зробив своїм слугою. Тягав мене всюди за собою. Годував як на убій. Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращої долі для невільника і бажати не треба…

– Чому ж ти втік від нього?

Многогрішний плямкнув розбитою губою, спохмурнів, маленькі жовтаві очиці люто заблищали.

– Посилав мене вивідачем до вас. А я відмовився. За це Ферхад зацідив мені в зуби, а Гамід звелів приготувати з мене шашлик… Мало й справді не зробили, шайтанові діти, та я вночі втік. Ледве живого підібрали мене ваші люди.

Арсен переказав розмову з Многогрішним Мустафі.

– Він приніс важливі вісті, якщо все це правда, – роздумливо обізвався Чорнобородий. – Безперечно, Гамід зробить усе, щоб розгромити нас. Але ми будемо хитріші. Треба ще сьогодні напасти на Ферхада і Гаміда, поки до них не підійшов санджак–бей. До долини Трьох баранів – два фарсахи. Якщо ми виступимо через годину, то надвечір будемо там і схопимо обох ворогів разом з їхніми людьми.

– А якщо Гамід заманює нас у пастку?

– Ти підозріваєш цю людину у зраді? – швидко спитав Мустафа. – Він твій земляк. Тобі видніше.

– Я не підозріваю, я просто не відкидаю й такої можливості.

– Пошлемо попереду розвідників. Якщо вони виявлять більші сили, ніж сказав цей старий, ми заметемо сліди. Піднімайте людей! Через півгодини виступаємо… А цього перекинчика візьмемо з собою. Якщо обдурив – гнів Аллаха на його голову! До загонів, друзі! Поспішайте! На цей раз Гамід не вислизне з моїх рук!

5

Сонце швидко спускалося за далекі узгір’я. В долинах згущалися прохолодні сутінки і наливали силою притомлені ходьбою тіла повстанців.

Дозорці донесли, що в долині Трьох баранів, названій так, напевно, тому, що її обрамляли скелі, чимось схожі на диких жителів цих пустельних місць – баранів, стояв невеликий загін ворога. Мустафа Чорнобородий наказав з ходу напасти на нього і винищити всіх до ноги. Лише Гаміда хотів піймати живцем.

– Слухай, урусе, – звернувся він до Звенигори, коли вони зупинилися на перевалі, з якого відкрився краєвид на глибоку долину, порослу рідким чагарником. – Ти бачиш ущелину, що праворуч прилягає до долини Трьох баранів? Вона веде до Кизил–Ірмаку. Візьми свій загін урусів і частину людей Бекіра, обійди в тил Гамідові тією ущелиною і перетни йому шлях відступу, щоб жоден собака не втік. Іди, і хай береже тебе Аллах!

Бекір дав Арсенові частину своїх воїнів на чолі з Ісметом. Серед них був і меддах Якуб. Меддах за ці дні відпочив і, хоча роки, проведені в підземеллі, наклали на його обличчя важкий відбиток, жваво ходив по землі. Голуба чалма красиво гармонувала з білим, аж срібним волоссям, а крива, інкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду.

Підходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усміхнувся:

– Собака Гамід і не підозріває, що за чверть фарсаха стоять люди, які бажають йому найлютішої смерті. Але, друзі, в ім’я Пророка, якщо він потрапить вам до рук, збережіть його живим! Я хочу побачити його очі, коли мої пальці ввіп’ються в товсту шию, хочу почути його белькотання, передсмертний хрип! Збережіть його живим!

– Гаразд, отамане, – відповів Арсен і звелів рушати.

Загони пішли кожен своєю дорогою. З пагорба було довго видно згорблену постать дядька Свирида, якого невідлучно чатував Ахмед Змія. Мустафа Чорнобородий наказав ковалеві пильнувати гяура і при спробі втекти – перерізати ятаганом горло.

Серед чагарників загін Чорнобородого наткнувся на ворожу засаду. Пролунав тривожний крик. І хоч обидва дозорці впали під шаблями, долина враз сповнилася брязкотом зброї, тупотом, криками.

Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пішов у наступ увесь загін. Назустріч повстанцям з–за скель ударив залп із самопалів і пістолів. Просвистіли в повітрі співучі стріли. Хтось зашпортнувся, хтось скрикнув від болю.

Многогрішний біг разом з усіма. Від нього не відставав Ахмед Змія. Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрілою по–встанець, Многогрішний нагнувся і вихопив з холодіючих рук убитого ятаган.

– Не смій брати, гяуре! – гукнув коваль.

Та Многогрішний або не почув, або ж не звернув уваги на ті слова і прудко помчав уперед. Ахмед Змія кинувся за ним.

Попереду вже зав’язався рукопашний бій.

Сп’янілий від думки, що на цей раз Гамід не вислизне з рук, Мустафа Чорнобородий вискочив на великий валун й окинув швидким поглядом весь ворожий загін. Гаміда ніде не помітив. А ворожі воїни були схожі не на слуг спагії, а скоріше скидалися на добре вишколених яничарів. Вони закривалися міцними щитами з дерева та буйволячих шкур і поволі відступали на середину долини під натиском повстанців.

«Де ж Гамід? Невже це інший загін? Невже той старий гяур обдурив нас? – думав ватажок загону. – Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!»

Він побачив Ахмеда Змію, що на цілу голову височів над повстанцями, а поряд з ним гяура. Мустафа подався до них, але в цю мить обабіч долини пролунав грізний багатоголосий бойовий клич.