Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц)

– Йок, йок, – похитав головою халавуз. – Ні, ні!

Стражники похмуро слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував фарби.

– Як же це ви могли не чути? Мені той крик і досі у вухах стоїть! Я–як схоплять бідного, я–як кинуть!.. Летить і кричить!..

Драган почав перегравати, і Арсен різко обірвав його мову.

– Замовкни, зевзеку ^[80]! – гримнув він і звернувся до стражників: – Чого ж ви стоїте? Доганяйте волоцюг! Заверніть мої вози! Покарайте вбивць!.. О вай, вай!

Відчай його був такий щирий і глибокий, що халавуз заходився втішати, однак не виявляв наміру доганяти гайдуків.

– Заспокойся, ефенді. Я співчуваю твоєму горю, хай Аллах усемилостивий допоможе тобі!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже сказано: гроші втратив – нічого не втратив…

– Не говоріть так багато – доганяйте! – вигукнув мнимий купець.

– Хіба тепер доженеш? – заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. – А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти такої зграї? і нас переб’ють, і вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена… Подалі від лиха.

– Більшого лиха не буде, як трапилось! Все моє майно загинуло! А мій добрий старий батько потрапив у полон.

– Ніхто не просив тебе їхати через Вратник, добродію, – огризнувся халавуз. – Є інші перевали через Планину – Шипкинський, Троянський… А тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гадаєш, ми заради твоїх возів поліземо під кулі?

– То для чого ж ви тут поставлені, шайтан би вас побрав?

Стражники обурено загомоніли.

– Це не твоя справа, гяуре! Дякуй Аллаху, що живий зостався!

– Я не гяур! Я правовірний!

– Тим краще. Аллах допоможе тобі набути нове багатство.

«Купець» похилив голову, а потім безнадійно махнув рукою, вдаючи, ніби тепер йому все одно.

– Гаразд. Проведіть мене до Сливена. Звідти я вже якось доберуся до Загори…

Надвечір «купець» у супроводі двох стражників прибув у Сливен, невелике містечко в південних передгір’ях Серединної Планини. Одержавши бакшиш, стражники повернули назад, а Арсен і Драган кривими вуличками пройшли до базарного майдану, поминули конак ^[81]і завернули в хан, заїжджий двір, де можна було попоїсти і переночувати. Господар хану, старий, але рухливий Абді–ara, добре розбирався в людях і відразу, по одягу, оцінив нового постояльця:

– Весь мій дім до твоїх послуг, ага…

– Асан, – підказав Арсен, переінакшивши своє ім’я на турецький лад.

– Прекрасно… Отже, я до твоїх послуг, Асан–ага, – вклонився господар. – Чого зволиш?

– Кімнату для мене і мого провідника. Вечерю на двох. І спокій. Хочу відпочити після всього, що я пережив на Вратнику…

– Ти хочеш сказати, що на перевалі на тебе напали розбійники?

– Так. Вони захопили мого батька і забрали все майно, яке я віз із самого Каменіче.

– Аллах екбер, яка втрата!

– І що найгірше – я міг би повернути мої вози, коли б не боягузтво стражників, які побоялись погнатися за гайдуками. Полохливі ішаки! Я пожаліюсь бейлер–бею на них, будьте певні!

– О–о, ага – смілива людина, якщо справді зважиться на таке!

– Ти думаєш, це небезпечно?

– Для нас – так. Але ж ти чужоземець. До речі, я хотів би дати раду, якщо мені буде дозволено…

– Будь ласка.

– Тобі не треба їхати до бейлер–бея. Як мені відомо, сливенський каймакам ^[82]Каладжі–бей і бюлюк–баша ^[83]Сафар–бей мають надзвичайні повноваження вершити всі діла в окрузі. Звернися до них!

– Ця порада варта уваги. Дякую, Абді–ага.

– Нема за що. І вибачай, я мушу йти: хочу розповісти сусідові про таку важливу новину. Він споряджає караван у Сучаву, тож має знати, що Вратник небезпечний… А ви відпочивайте. Все буде до ваших послуг.

Коли Арсен і Драган залишились нарешті в кімнаті самі, козак з усмішкою сказав:

– На завтра ми будемо найвідомішими людьми в Сливені: про це подбає наш господар. Новина облетить містечко мов блискавка. І не я буду, якщо це не допоможе нам зустрітися з Сафар–беєм.

– Я з нетерпінням чекаю цієї хвилини. Коли б не запізнитись… Як ти думаєш – де зараз Момчил, Златка і Якуб?

– Не будемо гадати, а сядемо краще до тушкованої баранини, з якою, чую нюхом, слуга стоїть у нас під дверима.

САФАР–БЕЙ

1

Після сніданку Арсен поголився перед невеличким тьмяним дзеркалом і почав одягатися. Дорогий одяг, роздобутий людьми воєводи Младена, був тіснуватий на нього, зате добре підкреслював стрункість постаті і тугі м’язи плечей.

– Ну й «купець»! – усміхнувся Драган. – Справжній тобі Самсон! Не звик я бачити торгашів з поставою воїна.

– Тс–с–с! – підморгнув Арсен, підкидаючи на долоні туго набитий грішми гаманець. – Ось доказ того, що я купець. Спасибі воєводі, не поскупився!.. Ну а на випадок чого треба мати при собі і шмат гострого заліза. Признатись, я до нього звик більше, ніж до золота. – Він пристебнув до потайного пояса невеличкий кривий ятаган у м’якому сап’яновому чохлі, що заховався у широких брижах шароварів.

Почувся скрип східців, і до кімнати зайшов господар хану, вклонився:

– Мир вам, правовірні! Я радий бачити вас у доброму здоров’ї.

– Спасибі, ага, – відповів Арсен. – Мені доводилося бувати в багатьох ханах, але такої гостинності, як у тебе, не зустрічав ніде. Відтепер усі мої друзі і я будемо зупинятися тільки тут!

– Ти будеш ще вищої думки про твого покірного слугу, ефенді, коли дізнаєшся, що я приніс радісну звістку, – розплився в усмішці турок і вклонився знову.

– Що? Схопили тих розбійників? Повернули мої багатства?

– На жаль, ні. Але тебе запросив до себе каймакам Каладжі–бей. Він бажає з перших уст почути про напад гайдуків на купецьку валку.

– І всього? – Арсен зобразив на лиці розчарування, хоча був дуже радий такому повороту подій.

– Хіба цього мало? – здивувався турок. – Не кожного чужоземного купця, хай навіть правовірного, наш каймакам удостоює такої високої честі!.. Але скажу тобі, не в цьому сила. Мені стало відомо, що там буде і Сафар–бей, гроза гяурів, славний захисник ісламу!..

– Він може допомогти мені в моїй біді?

– Ну безперечно! Зараз уся військова влада в околії в його руках. Досить одного його слова, щоб на пошуки твоєї валки вирушили сотні аскерів… А це що–небудь важить!

– Тоді я й справді дуже тобі вдячний, Абді–ага, за таку звістку. Я постараюся скористатися з твоєї поради.

– Бажаю успіху. Не забудь, що то я доклав зусиль, аби Каладжі–бей якнайскоріше дізнався про твоє нещастя і зацікавився ним.

– Я не забуду цього, Абді–ага. Якщо тільки мені повернуть мою валку, ти дістанеш штуку найліпшого гданського сукна на жупан і шаровари…

– Наперед дякую за ласку. І прошу, поспішай: паша чекає.

Абді–ага вийшов.

Арсен уважно поглянув на Драгана:

– Здається, усе складається якнайкраще. Треба йти.

На майдані, перед конаком, товпилися, стиха перемовляючись, військові та цивільні урядовці. А далі стояли похмурі, чимось стривожені міщани. Їх було так багато, що, здавалося, сюди висипали всі мешканці міста.

Коли Арсен і Драган підійшли до дверей конака, дорогу їм перегородили аскери:

– Пускати не велено!

– Але ж мене запросив паша Каладжі–бей, – здивувався Звенигора. – Як же так?

– Ваше ім’я?

– Купець Асан–ага.

– Зараз, – і аскер зник за дверима.

Дуже скоро він повернувся зі слугою, який запросив «купця» йти за ним. Драган зостався на майдані.

Дерев’яними рипучими сходами Арсен піднявся на другий поверх і слідом за слугою зайшов у чималу залу, де невеличкими групками стояло десятків два ошатно вбраних людей.

Слуга низько вклонився і голосно проказав:

– Купець із Ляхистану! ^[84]

Арсен ступив кілька кроків наперед і теж вклонився:

– Хай буде мир домові цьому! Я вітаю тебе, найясніший господарю Каладжі–бей! Спасибі, що дозволив ступити перед твої очі й усолодити свій слух твоїми мудрими словами!

Всі присутні одразу замовкли і втупились у злощасного купця, про якого вчора й сьогодні тільки й говорилося в місті.

Паша Каладжі–бей, каймакам сливенської округи, невисокий носатий товстун, попри свою огрядність, швидко пройшов на середину зали і зупинився перед Звенигорою. На відміну від гостей, він був одягнутий по–домашньому: в чорний шовковий халат, підперезаний тонким шовковим поясом з барвистими китицями на кінцях. Його сиві кострубаті брови від подиву поповзли вгору: він не сподівався, що якийсь там купчик з далекої, варварської країни зуміє так тонко улестити йому. А лестощі у вищих колах Османської імперії вважалися ознакою хорошого тону і ні в кого не викликали осуду й огиди. Від задоволення булькаті брунатні очі паші заблищали. Він сказав:

– Я радий вітати в своєму домі купця з дружнього нам Ляхистану! Ми чули, що нашого друга спіткало нещастя: все його майно захопили розбійники. Я і мої друзі щиро співчуваємо тобі… е–е–е… вельмишановний… е–е–е…

– Асан–ага, – підказав «купець».

Паша кивнув головою і заговорив знову:

– Я докладу всіх зусиль, щоб покарати розбійників…

– І повернути мені моє майно, – вставив Арсен.

Але паша вдав, що недочув цих слів.

– Я запросив тебе, ага, щоб дізнатися про обставини нападу… Може, це наведе наших славних захисників падишаха, непереможних воїнів володаря трьох суходолів, на слід мерзенних грабіжників.

Арсен став почувати себе невимушено. Все йде добре. Легкий дрож, що пройняв його перед вступом до зали, зник. Появилась упевненість, що все закінчиться успішно.

– Дякую за співчуття, ефенді. Справді, я був дуже зажурений тим, що трапилося. Але, на щастя, більша частина мого багатства була при мені у вигляді коштовностей, і я зміг урятувати його.

– О! – вихопилось у Каладжі–бея.

– А тому дозволь, мій найсолодший господарю, засвідчити тобі свою повагу скромним подарунком… – І «купець» вийняв із кишені золотий перстень з коштовним камінцем.

По залі прокотився стриманий гомін. Присутні витягували шиї, щоб роздивитися і на подарунок, і на незвичайного купця.

Від пильного Арсенового погляду не приховалось, як пожадливо блиснули очі паші. Він із задоволенням прийняв перстень, насунув його на палець, деякий час милувався самоцвітом, підставляючи його під сонячні промені, а потім узяв «купця» під руку.

– Дякую, мій друже! Дозволь познайомити тебе з моїми гістьми. Це найкращі люди нашого міста, а також відважні воїни сонцеликого падишаха, хай продовжить Аллах його літа!

Він ішов уздовж ряду гостей і називав їхні прізвища. Нарешті Арсен почув ім’я, що не виходило у нього з голови:

– Сафар–бей! Бюлюк–паша сливенської залоги!

Перед ним стояв молодий красивий ага. Він був середній на зріст, худорлявий, але широкий у плечах. Видно, мав неабияку силу і спритність. На блідому обличчі, що скоріше пасувало б ченцеві, а не воїнові, чорніли допитливі очі.

– Ти знаєш мене? – спитав Сафар–бей, завваживши, як оживився, почувши його ім’я, цей чужоземний купець.

– Ще б пак! – Арсен внутрішньо зібрався, відчуваючи небезпеку. – Хто ж не чув про подвиги доблесного воїна Сафар–бея! Ще на тому боці Балкан мені розповідали про твої перемоги над гайдуками, що, мов сарана, вкрили цей край. Чув я і про клятву Сафар–бея винищити до ноги повстанців воєводи Младена.

– Собаки Младена! – вигукнув Сафар–бей, і очі його зловісно блиснули.

– І всіх, хто підтримуватиме їх, – підхопив Арсен. – Тож можеш уявити, як я зрадів, почувши таке славетне ім’я!

– Дякую, – стримано сказав бюлюк–баша, більше нічим не проявляючи своїх почуттів і ніяк не реагуючи на лестощі.

– Коли я почув твоє ім’я, то подумав: сам Аллах посилає мені цього відважного воїна! Якщо він захоче, то зуміє знайти і покарати злочинців, які пограбували мене.

– Можеш бути певен, Асан–ага, – встряв у розмову Каладжі–бей, – що вони не вислизнуть із рук Сафар–бея!

– Тоді я наперед дякую йому за майбутнє визволення мого батька, якого гайдуки поранили і взяли в полон.

– Твій батько потрапив до рук тих злочинців?

– Так. І тому я вирішив бути тут доти, поки не визволю його або не дізнаюся про його долю. А тобі, високошановний Сафар–бею, дозволь на знак моєї щирої приязні і поваги подарувати одну дрібничку… Золотий медальйон… У Ляхистані польські лицарі, коли йдуть у похід, зберігають у таких медальйонах пасма волосся своїх коханок…

Арсен підняв тонкий золотий ланцюжок, і медальйончик захитався, мов маятник, виблискуючи коштовними самоцвітами.

У Сафар–бея блиснули зуби, обличчя ледь зарожевілось. Видно, золото подіяло і на цього суворого воїна. Однак він стримано промовив:

– Дякую. Подарунок зобов’язує відплатити дарителеві добром. У мене немає нічого, крім зброї та рук, які її тримають. Клянусь Аллахом, найкращий подарунок для нас усіх – це винищення гайдуків. Отож я не складу зброї до того часу, поки хоч один болгарський розбійник дихатиме цілющим повітрям Балканських гір! Я відплачу їм сповна за твої втрати і за твого батька, чужинцю! Ти задоволений?

«Одержимий! – подумав Арсен. – Недаремно воєвода Младен бажає його смерті. Це й справді небезпечний ворог».

А вголос сказав:

– Задоволений, Сафар–бею! Розбійники – найлютіші вороги мирних купців, що приносять країні процвітання і добробут.

В цей час через відчинене вікно з майдану долинув якийсь тривожний гул. Усі почали прислухатися. Каладжі–бей проникливо глянув на Сафар–бея і сказав:

– Панове, наш добрий друг Сафар–бей хоче показати нам наслідки свого першого великого в цьому році походу на невірних, тобто на розбійників–гайдуків. Прошу вас усіх на майдан! А тебе, Асан–ага, теж ласкаво прошу з нами. Зараз ти матимеш змогу пересвідчитися, що розбій на дорогах влада сонцеликого падишаха викорінює так само успішно, як і завойовує довір’я чужоземних купців своїм ласкавим до них ставленням.

2

Вийшовши з будинку, Арсен помітив, що, поки він був на прийомі у паші, на майдані сталися зміни.

Замість поодиноких, розрізнених куп аскерів і міщан стояв великий чотирикутник, внутрішній бік якого становили аскери, а зо–внішній – мешканці міста. Всередині чотирикутника метушилося кілька людей, щось ладнаючи.

Паша Каладжі–бей із знатними міщанами й військовими старшинами піднявся на дерев’яний поміст, оточений вартою, взяв Арсена під руку, довірливо шепнув:

– Зараз ми потішимо тебе прекрасним видовищем!

Він кивнув головою чорбаджії, що порядкував на майдані. Той помчав виконувати розпорядження, відоме йому, напевне, заздалегідь.

Серед натовпу зростала тривога, поволі спадав людський гул і гамір, перестали колихатись похмурі строкаті ряди аскерів. Загриміли барабани. Пролунав протяжний, надривний звук зурни. Воїни виструнчились. Почулась уривчаста команда – і в прохід у рядах вийшов велетень у чорному одязі і в такому ж чорному ковпаці, що закривав обличчя. Крізь прорізи для очей блищали очі. В правій руці велетень ніс, мов іграшку, важку широколезу сокиру.

Кат!

Арсен здригнувся. Передчуття справдилися: тепер ясно, на яке видовище запросив його паша.

Кат повагом пройшов у середину квадрата, утвореного рядами воїнів, вклонився паші й старшинам і рвучко стягнув покривало із свіжообтесаної колоди. Ввігнав у дерево сокиру, відступив на крок і застиг, мов статуя, схрестивши на грудях жилаві волохаті руки.

В ту ж мить почувся тупіт кінських копит, гуркіт коліс – і на майдан виїхала велика гарба, в якій стояло п’ять зв’язаних простоволосих чоловіків. Коли гарба наблизилася, Арсен мало не скрикнув з несподіванки: серед приречених до страти він упізнав Момчила. Старий стояв попереду. Легенький вітерець ворушив його довгу сиву чуприну. В погляді не було страху, лише вгадувалася прихована туга.

«Що робити? Що робити? – гарячково запрацювала думка. – Як врятувати старого? Просити пашу? Сафар–бея? Але чим пояснити таке прохання? Воно може накликати важку підозру на нього. А де Златка? Що з нею? З Якубом? Невже і вони тут, серед глядачів цього жахливого видовища?»

Смертників стягли з гарби, поставили вряд, обличчям до помосту.

Наступила зловісна тиша. З гір війнуло вітром. Залопотіли знамена. Майдан завмер.

Каладжі–бей знову махнув рукою. З–посеред його почту на край помосту вийшов високий худий казі–ясахчі ^[85]у білій чалмі з сувоєм паперу в руці і гучним голосом почав читати. Товмач зразу ж, слово в слово, перекладав на болгарську мову.

«Указ околійного каймакама високоповажного паші Каладжі–бея. іменем нашого найяснішого падишаха Магомета Четвертого я, сливенський управитель, наказую всім підданим падишаха вишукувати і винищувати зрадників і розбійників–гайдуків, їхні родини висилати у дальні вілайєти ^[86], а майно і землі передавати у власність Османської держави.

Усіх, хто знає що–небудь про гайдуків і не оповістить місцеву владу, заарештовувати, а їхні будинки спалювати.

Тих же, хто підтримує зв’язок з розбійниками, допомагає їжею, зброєю чи просто співчуває їм, нещадно бити батогами, а найбільш упертих і злісних – страчувати.

Загони яничарів і спагіїв доблесного бюлюк–баші Сафар–бея, на якого покладено обов’язок винищувати розбійників і підтримувати мир і спокій в околії, схопили кілька десятків злочинців. Усіх бито батогами, а п’ятьох з них, а саме: Момчила Крайчева, Івана Ненкова, Герасима Букова, Райка Драгоманова і луку Дуба наказую стратити привселюдно як ворогів падишаха. Хай кожен бачить, яка доля чекає тих, хто підніме руку на освячену Аллахом владу Османів!»

Останні слова товмача потонули у гуркоті барабанів, завиванні зурн і ріжків, до яких приєднались вигуки воїнів: «Алла, алла!»

У Арсена по спині пробіг дрож. Він боявся, що Драган зважиться на якийсь відчайдушний крок, щоб урятувати старого, і загине сам. Він шукав його поглядом, щоб застерегти від необдуманого вчинку, але Драгана ніде не було. Та хіба знайдеш його в такому натовпі?

Галас поволі почав стихати. Кат підняв сокиру, пальцем лівої руки попробував, чи добре відточене лезо. Не можна було гаяти ні хвилини. Арсен нахилився до управителевого вуха, зашепотів:

– Шановний Каладжі–бею, даю сто курушів, якщо відкладете страту отого старого болгарина, що стоїть попереду… П’ятсот курушів, якщо помилуєте його і віддасте мені…

Здивований паша витріщив очі. В них промайнув переляк:

– Що це все означає, мій дорогий гостю?

– Я подвоюю ціну… Ви нічим не ризикуєте. За голову старого – тисячу курушів! Неймовірна плата!.. Я впевнений, що цей дідуган, з огляду на старість, не завдасть вам ніякої шкоди, а я за нього зможу виміняти у гайдуків свого батька… Прошу вас, ефенді!

Галас на майдані майже затих. Кат утупився поглядом у пашу, чекаючи наказу розпочати свою криваву справу.

Арсен розумів, на яку небезпеку наражає себе, якщо паша запідозрить у ньому гайдуцького вивідача і накаже схопити.

Що ж відповість Каладжі–бей? Чому він мовчить? Ось уже зовсім стих майдан. Усі напружено чекають, що буде далі.

Арсен відчув, як у нього тремтять від напруження руки. Під серцем прокотився неприємний холодок. Невже все пропало?

Ось Каладжі–бей повертається до Сафар–бея і щось довго шепоче йому на вухо. На холодному, непроникному обличчі бюлюк–баші з’являється подив. Однак ненадовго. Бюлюк–баша ствердно киває головою і, оглянувшись, довго і пильно дивиться на «купця», ніби хоче проникнути в його потаємні думки.

Тепер усе! Не може бути сумніву: наказано схопити його. Лишається одно – вбити Сафар–бея і пашу!

Та тут до слуху долітають слова паші:

– Реджеп, страта Момчила Крайчева відкладається… з огляду на його старість… Передай це катові і скажи, хай починає!

Молодший ага Реджеп, притримуючи рукою шаблю, побіг виконувати наказ. У Арсена відлягло від серця. До щік почала припливати кров. Здається, його несподіване прохання не викликало у турків підозри.

Почалася страта. Щоб заглушити крики жертв і міщан, Сафар–бей наказав безперервно бити в барабани. Їхнє тривожно–надсадне дудніння заповнило все місто. Арсен зціпив зуби. Йому доводилося бачити немало смертей, але то все було в бою, коли люди охоплені шалом і жадобою перемоги. Тут же відбувалося вбивство зв’язаних і, можливо, ні в чому неповинних балканджіїв.

Коли останню жертву тягли до колоди, Каладжі–бей повернувся до Арсена, підморгнув брунатним оком.

– Бридко, але корисно! Чи не так?.. Пролита кров остудить занадто гарячі голови!

– А може, ще більше розпалить?

– Не думаю. А втім, побачимо. В усякім разі, сьогоднішня страта – добра наука для непокірних болгар! Так буде з кожним, хто насмілиться підняти руку на могутність Порти!

Востаннє упала катова сокира. По майдану пронеслося тихе зітхання. Замовкли барабани. Обірвали свій тривожний спів зурни.

Каладжі–бей обернувся до почту. Всі розступилися. Паша глянув на Звенигору:

– Я буду радий бачити тебе, Асан–ага, у себе за обідом. До побачення!

– До побачення, ефенді, – вклонився Арсен, радіючи, що одну дуже важливу битву виграв. Це вселяло надію, що врешті–решт він зустріне Златку і вирве її з рук Сафар–бея.

3

Люди розходилися мовчки. Під зверхнім, удаваним спокоєм вирувала буря. Насуплені брови і стиснуті кулаки, сухий блиск очей і погляди, сповнені лютої ненависті й гніву до гнобителів, свідчили, що страта чотирьох юнаків не злякала болгар, а роздмухала в їхніх серцях ще більшу жадобу помсти над ненависним ворогом.

– Ми запам’ятаємо цей день, хай буде він проклятий! – долетіли до Арсенового слуху слова, кинуті молодим високим балканджієм.

– Відплатимо око за око! – додав його супутник.

– Скрутимо собаці Сафар–беєві голову! – прошипів третій, оглянувшись назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришів, і вони шмигнули в якийсь глухий провулок.

Арсен ішов не поспішаючи. Не хотілося тіснитися в натовпі, ковтати пилюку, збиту сотнями ніг. А тому вибирав безлюдніші вулиці, запам’ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити, приглядався до кам’яних, дерев’яних і глиняних будівель, що ховалися за високими тинами.

Він був задоволений початком свого перебування у Сливені. Завів знайомство з міськими верховодами, визволив од смерті Момчила. і хоча нічого не дізнався про Златку і Якуба, заради яких, власне, й опинився тут, однак не втрачав надії, що і в цьому йому пощастить. На чому ґрунтувалась його упевненість, він і сам не зміг би пояснити. Просто підказувало якесь внутрішнє почуття.

Несподівано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся і повернув голову.

– Сафар–бей? – він не зміг приховати подиву. – От не чекав!

– Ти дивуєшся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися. Зайдімо до мене!

Сафар–бей узяв Арсена під руку. Позаду, кроків за десять, ішло кілька яничарів. «Особиста варта Сафар–бея… Гм, здається, я передчасно радів, – подумав козак. – Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти… і сподіватися на краще».

За рогом Сафар–бей звернув у вуличку, що поволі піднімалася вгору. Незабаром вони опинилися перед ворітьми невеликої, але міцної фортеці, чи швидше – яничарської казарми – бюлюка.

Вартові відсалютували своєму начальникові і пропустили їх усередину.

Двір фортеці було розділено навпіл камінною стіною. На лівій половині перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрівлями сновигали сонні яничари. До другої половини вели ще одні ворота, біля яких теж стояв вартовий. Сафар–бей попростував до нього. Вартовий хутко відчинив хвіртку, відступив крок убік.

– Прошу до мого дому, – сказав Сафар–бей, пропускаючи гостя вперед. – Тимчасового, звичайно… Ми, воїни, не встигаємо обжитись, як уже трублять похід… Правда, у вас, купців, те ж саме: рідко буваєте дома, все кочуєте по світу…

Арсен мовчки поминув хвіртку і опинився в невеликому і досить занедбаному саду, затиснутому між кам’яними стінами. Швидким поглядом окинув усе навкруги. В кінці саду виднівся чималий будинок з високим ґанком. До нього вела широка доріжка з кам’яними лавами по боках. У давно не розчищуваних заростях цвіли здичавілі троянди, магнолії, витьохкували і виспівували пташки. У затінку, на одній з лав, сиділо двоє.

– О, та тут справжній рай! – вигукнув Арсен, милуючись затишним куточком. – Для повного щастя бракує тільки гарненької дружини… Ба–ба–ба! Беру свої слова назад! Для повного щастя тут, здається, є все! – І кивнув на далеку лаву, де сиділо двоє: сивий чоловік у чорному одязі і тендітна дівчина, що, помітивши незнайомця, опустила на обличчя темний серпанок.

Сафар–бей задоволено усміхнувся. Йому сподобалися слова гостя.

– А ти непоганий співрозмовник, Асан–ага, – похвалив він купця.

Почувши голоси і шум кроків, чоловік повернув голову. То був Якуб. В очах старого меддаха промайнув переляк. Дівчина теж якось напружилася, мов хотіла зірватися на ноги й тікати. Навіть крізь серпанок Арсен відразу впізнав Златку, побачив, як розширились її очі, а руки затремтіли і почали перебирати складки одягу.

До всього був він готовий, тільки не до такої зустрічі. Ось де чигала на нього справжня небезпека! Досить одного необережного слова Якуба чи Златки – і все пропало!

Сафар–бей, ніби відчувши щось, насторожився. Його обличчя враз скам’яніло, а очі підозріло примружились. На якусь хвилину запанувала напружена мовчанка. Арсен розумів, що вона могла от–от скінчитися його провалом. Випереджуючи Якуба, щоб той не сказав чого невпопад, промовив:

– Дорогий Сафар–бею, бачу, на цей раз я помилився… Б’юсь об заклад, це твої родичі – батько й сестричка!

– Ти знову помиляєшся, Асан–ага, – похмуро відповів Сафар–бей. – У мене родичів нема. Тобто я їх не знаю… Ці люди – мої добрі друзі…

– Я буду радий познайомитися з твоїми добрими друзями…

– Перед тобою теж купець, – показав Сафар–бей на Якуба.

– Справді? Дуже приємно, що дедалі більше турків починають цікавитися торгівлею. Раніше вони нехтували цим заняттям, як і іншими ремеслами. Вважали, що на світі є одна річ, заради якої варто жити, – війна…

– Турки – природжені воїни, – не без пихи сказав Сафар–бей, кинувши виразний погляд на дівчину. – Але тепер багато хто починає дивитися на життя інакше. Раніше переможні походи наших загонів сповнювали казну й кишені воїнів золотом і коштовностями. Та це, на жаль, минуло. Війни уже дають менше, ніж потрібно для прожиття. От і доводиться нашим людям братися за торгівлю та ремесла…

– Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, – Арсен проникливо глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмові.

– О ні, – усміхнувся Якуб. – Ми ризикуємо тільки своїм багатством, а воїни – життям… До того ж ми завжди маємо якийсь прибуток, а на війні зиск один – пан або пропав! Смерть або каліцтво!

– І купці терплять збитки, – заперечив Сафар–бей. – Ви, Якуб–ага, на морі, а наш новий друг, Асан–ага, – в дорозі, від розбійників.

– Трапляється, – погодився Якуб, що вже здогадався, в якій ролі виступає Звенигора, і взяв себе в руки. – Та все ж я схиляюся до думки, що коли б наш уряд підтримував своїх купців і ремісників, а не віддавав торгівлю на відкуп грекам, вірменам, арабам чи слов’янам, то тільки б виграв од цього. Я багато походив по світу і бачив: війна приносить спустошення не тільки переможеним, а й переможцям. Тисячі юнаків складають свої голови на полі бою. По всіх вілайєтах тоді стоїть плач і стогін. Замість золота, тканин чи табунів худоби в житла приходить горе…

– Дорогий мій Якубе, ви не переконаєте мене обміняти мою шаблю на купецький гаман, – заперечливо похитав головою Сафар–бей, підходячи до ґанку. – Я залишусь воїном!

– Ну що ж, кожному своє!

Вони зайшли до будинку. Чимала кімната була обставлена досить скромно: проста дерев’яна шафа, кілька невеликих килимів на стінах і підлозі, три чи чотири подушки для сидіння. Лише зброя – шаблі, пістолі, луки, сагайдаки – була дорога, оздоблена перламутром, самоцвітами і турецькими та арабськими написами.

Златка зразу ж пурхнула до іншої кімнати. Бюлюк–баша запросив гостя і Якуба сідати і, вибачившись, вийшов.

Арсен міцно потис руку Якубові.

– Тут зайвих очей і ушей немає? – спитав тихо.

– Немає, – пошепки відповів Якуб. – Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означає?

– Я був у воєводи Младена, бачив його дружину Анку… Златка дуже схожа на матір! Безперечно, вона дочка Младена й Анки! Ми повинні вирвати її з рук Сафар–бея!

– Це не так просто. Він тримає нас під вартою, як в’язнів, хоч намагається скрасити наше перебування тут чудовою кухнею і багатим вбранням для Златки. Він закохався в неї.

– О! А вона?

– Не хвилюйся, – усміхнувся Якуб. – Вона байдужа до нього… Він це бачить, однак знає й інше: у нас дівчину ніколи не питають, аби лиш батьки погодились – продадуть, мов кота в мішку! Але Сафар–бей і не викликає в неї огиди. Молодий, красивий… Дарує гарні речі. Бачив, як вона одягнута? Це все від нього.

Десь грюкнули двері. Якуб перевів розмову на інше:

– Прянощів тут не купиш поцінно. По них треба їхати до Стамбула… Туди з’їжджаються купці з усього світу!

В кімнату, пропускаючи поперед себе аскера, який ніс на широкій таці круглі полумиски з їжею, зайшов Сафар–бей.

– Перш ніж говорити про справи, треба підкріпити тіло, – сказав він весело, вдаючи гостинного господаря.

Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик і вийшов.

– Якуб–ага, попроси Адіке, щоб послугувала нам при обіді, – додав Сафар–бей.

Коли Якуб зачинив за собою двері, бюлюк–баша сів супроти «купця» на м’який міндер і сказав:

– Дорогий мій гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тільки для того, щоб пригостити смаженою бараниною зі східними прянощами…

Арсен запитливо глянув на господаря і внутрішньо напружився. Куди той верне?

– Сьогодні ти просив нашого пашу Каладжі–бея подарувати життя старому гайдукові Момчилу Крайчеву. Дозволь дізнатися…

Сафар–бей замовк і проникливо глянув на Арсена. Той витримав погляд, хоча розумів, що зараз бюлюк–баша може запитати, звідки він, чужинець, знає гайдука і чому заступився за нього. Невже Каладжі–бей не передав його пояснення? Доведеться повторити те, що сказав паші на майдані. А якщо Сафар–бей не повірить?.. Ну що ж, тоді залишається одно: прикінчити його тут же, не ждучи слушного часу!

Але Сафар–бея, видно, цікавило щось інше, бо він після паузи спитав:

– Дозволь дізнатися, скільки ти пообіцяв паші за помилування того розбійника?

– Чого це тебе так цікавить? – полегшено зітхнув козак.

– Полонені мої, і я не хочу, щоб хтось заробляв на них.

«Виходить, і ти, братику, думаєш не про захист ісламу, а про власну кишеню», – подумав Арсен, а вголос сказав:

– Я пообіцяв паші тисячу курушів. Я можу віддати тобі половину, бо розумію, що ця справа залежить від тебе… Але що я скажу паші?

– Скажи, що віддав гроші мені.

– А це тобі не зашкодить?

– Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська імперія… Я підпорядковуюсь бейлер–беєві, а не каймакамові.

– Гаразд. Мені однаково, кому платити, – погодився Арсен. – Коли ти передаси мені болгарина?

– Як тільки одержу гроші. До речі, яким чином ти обміняєш його на свого батька?

– Я знайду шлях… Мені допоможе Абді–ara, господар хану, де я зупинився.