Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 32 страниц)

– Я уважно вислухав усіх. Більшість із вас дбає не про велич Османської держави, не про славу Аллаха й ісламу, а про спокій, про врятування власних голів, що не гідно воїнів падишаха! Бойовий дух ваш підупав. Але він здобувається в бою, в перемогах! Тому владою, даною мені падишахом, наказую розпочати, перед тим добре підготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це місто я зітру з лиця землі, а на Чигиринському замку власноручно підніму знамено ісламу!..

Паші розуміли настрій візира. Два роки підряд усе турецьке військо не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофічно падав престиж Османської держави серед інших держав Сходу і Заходу. Султан лютував. І Кара–Мустафа, пам’ятаючи про гірку долю Ібрагіма–паші, бажав перемоги. Перемоги за будь–яку ціну! Тільки падіння Чигирина могло врятувати його становище у війську й державі, а можливо, й голову. Що буде потім, чи пощастить Порті утримати завойовані землі України, чи ні, – це його зовсім не цікавило і не турбувало. Йшлося про найважливіше для нього – про власне життя і власний добробут. А тут – паші знали – у візира двох думок не було… Більше того, візир був переконаний, що здобуття Чигирина, всупереч сподіванням султана, не принесе бажаної перемоги, однак це врятує честь війська і його власну честь. Тому з такою твердістю він домагався свого.

– Я хотів би знати, високоповажний хане Мюрад–Гірею, – промовив після паузи візир, – чи твої нукери ^[123]привезли сина Ромодана–паші з Бахчисарая, чи ні?

– Привезли, великий візире.

– Хай приведуть його до мене!.. А зараз – усі йдіть і готуйте військо до нового наступу, і хай допоможе нам Аллах!

Паші, мовчки кланяючись, почали виходити з намету.

2

Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загін запорожців, що супроводжував капудана–пашу до гетьмана Самойловича, повернув на північний захід. Під жупаном у Арсена похрускував свіжий сувій паперу – Сірків лист гетьману.

Запорожці їхали швидко і сподівалися наступного дня вранці бути під Чигирином. Між двох коней у брезентовій попоні, обкладений подушками, лежав Спихальський. Арсен віз його у Дубову Балку, де, як він гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги.

Всюди виднілися сліди страхітливої навали. Спустошені, спалені села. Витоптані ниви. Кістяки корів і коней при дорозі, а подекуди – людські трупи. Здичавілі собаки вили по–вовчому, ховаючись у сухих бур’янах.

Арсен вислав наперед дозорців: по степу никали ворожі роз’їзди.

Надвечір один з дозорців, що їхав по ліву руку, раптом круто повернув коня і чвалом помчав до загону.

– Турки! – ще здалеку крикнув він. – Мчать сюди!

Арсен зрозумів, що їх помітили. Тепер надія на швидких козацьких коней. Але ж вони без відпочинку подолали відстань від Чортомлику майже до Тясмину! Не близький світ! і все ж…

– Уперед! – крикнув стривожено.

Загула під копитами земля. Зашелестів, зашумів сухий типчак. Козаки повернули до далекого лісу, що виднівся на обрії.

А турки гнали навперейми, їх було з півсотні. Арсен розпізнав темне вбрання спагіїв. Усі як один на чорних конях, вони виглядали мальовничо і грізно. Здавалося – летять чорні привиди.

Запорожці вихопили шаблі – плазами ударили коней по крупах. Бідні тварини прищулили вуха, витягли шиї і ще швидше рвонули вперед. Та відстань до переслідувачів не зменшилась. Турецькі рисаки вперто наздоганяли втікачів.

– Батьку Корнію, женіть до лісу! Рятуйте пана Мартина! Везіть прямо в Дубову Балку… А пашу – гетьманові! – крикнув на ходу Арсен. – А я з половиною загону зупиню ворога!

– Загинеш, Арсене!

– Долі конем не об’їдеш… Женіть!.. Хто охочий – зоставайся!

Більша частина загону припинила біг.

– Розвертайся лавою! Бийте, хлопці, супостатів! Уперед!

Запорожці лавою двинули насупроти спагіїв, що вихором летіли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зіткнулися на широкій рівнині. Здибилися коні, протяжно, тривожно заіржали. Заблискотіли шаблі. Впали перші вбиті й поранені.

Арсен підбадьорював товаришів:

– Хлопці, не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!

Спагіїв було більше. На одного козака їх накидалося по двоє і по троє. Гриміли постріли з пістолів. Свистіли шаблі. Хрускотіли, скреготали перерубані кістки і бризкала кров. Взаємна ненависть була така, що навіть поранені, попадавши з коней, на землі зчіплювалися з супротивниками, вибитими із сідел, і вмирали там, під кінськими копитами.

Арсен бився із завзятістю і самозабуттям приреченого: відбивав удари, спрямовані на нього, завдавав невідворотних ударів ворогам, захищав товаришів. Його дужий кінь, підкоряючись кожному порухові поводів, ніс вершника в найнебезпечніше місце і там, осатанівши, налітав грудьми на ворогів і рвав їх зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й спокою. Скільки спагіїв уже скуштували її гарячого леза!

– Шайтан! Шайтан! – репетували вони, намагаючись здалеку або ззаду завдати козакові смертельного удару. Однак Арсен щасливо уникав його. І невідомо було, що його рятувало: щастя чи вміння і сміливість.

Та сили були нерівні, і один по одному запорожці падали додолу. Ось уже їх тільки п’ятеро. Тікати ніяк і нікуди. З усіх боків їх оточили вороги. Більше того – зі степу до спагіїв прибувало підкріплення: примчав ще один загін, і свіжі воїни з ходу вступили в бій. Впало ще троє козаків. Арсен зостався вдвох з Півнем. До них важко було підступитися. Обидва дужі, невтомні і сміливі, вони своїми шаблями ніби окреслили навколо себе невидимий слід, переступити який не наважувався жоден із спагіїв.

Кілька воїнів, що прибули щойно зі степу, сунулися було вперед, але, не витримавши могутнього удару козацької шаблі, кинулися врозтіч.

Їх зупинив голос аги, що сидів на красивому сірому жеребці:

– Куди, боягузливі шакали? Рубайте гяура!

Арсен піднявся на стременах – упізнав Гаміда. Так от чий загін прибув на підмогу спагіям! Розмахуючи шаблею, ага завертав утікачів і заохочував інших воїнів спробувати щастя у бою з двома козаками.

– Гей, Гамід–ага, мерзенний пес! Виходь зі мною на двобій! Один на один! Не ховайся за спинами сейменів! – гукнув Арсен.

Гамід теж упізнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров’ю, брунатні очі з жовтуватими білками мало не вискочили з орбіт.

– Звенигора! Невірна свиня! – Ага аж задихнувся від злоби і радості, що охопили його. – Здавайся!

– Іди, поміряємося силами, Гаміде! Як личить справжнім воїнам! – Арсен сподівався зачепити агу за живе, вразити його гордість, щоб той лиш погодився на двобій. – Хоча я давно знаю, що ти боягуз! Ти не вийдеш, бо не впевнений у собі! Ти вже давно не воїн, а жирний євнух! До того ж зрадливий, як шакал!

Спагії в замішанні припинили напад на козаків, утворили навколо них чимале коло. Чекали, що відповість Гамід. Правду сказати, вони й раді були такому поворотові справи, бо ніхто не хотів лізти під шаблю того шайтана.

Але Гамід розсудив інакше.

– Кидайте аркани! Хапайте його живцем! – гаркнув на воїнів. І звернувся до аги першого загону: – Джаббар–ага, це твоя здобич, але молю тебе Аллахом – віддай мені! Той гяур – мій колишній раб!

– Я з задоволенням віддаю його тобі, Гамід–ага, – відповів молодий красивий ага Джаббар.

– Спасибі тобі, Джаббар–ага. Хай Аллах здійснить усі твої бажання!.. Гей, воїни, вперед! Кидайте аркани!

Один за одним над головами козаків прошуміло кілька арканів. Вони перерубали їх шаблями. Тоді Гамід витягнув з–за пояса пістоль – і вистрілив у Півня.

– Ох, клятий! – скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу.

Арсен стояв самотою проти ворогів. У кільці, мов у пастці. Над його головою знову звились аркани. Він устиг перерубати кілька. Та раптом в очах пожовтіло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сідла. Випустивши шаблю, козак важко упав на землю.

Його враз підвели, розтягли на шиї аркан.

Гамід сплигнув з коня, став перед ним:

– І все–таки ти не втік від моїх рук, рабе!

Арсен не відповідав. Для чого? Хіба вперше смерть заглядала йому в очі? Звик… Непокоїла думка: чи встигли товариші добратися до лісу? Глянув поверх голів спішених спагіїв – удалині побачив маленьку, ледь помітну в надвечірній імлі хмарку куряви.

Втечуть! Навіть якщо зараз спагії кинуться в погоню – втечуть!.. Але турки або ж не помітили втікачів, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися сідати на коней. Одні перев’язували поранених, другі добивали козаків, а треті, оточивши агу й полоненого запорожця, з цікавістю спостерігали, що буде далі.

– Повісьте собаку! – без довгих роздумів наказав Гамід, показуючи на одиноке дерево, що росло поблизу на горбі.

Це сподобалося всім.

– Повісити! Повісити! – пролунали голоси.

Двоє найпрудкіших помчали до дерева з арканом у руках. Інші потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед – шарпнув за жупан. Та так сильно, що відлетіли ґудзики.

З–за пазухи випав білий сувій паперу.

– Ага, в нього лист! – вигукнув молоденький безвусий спагія, нагинаючись і піднімаючи сувій.

– Лист? – Гамід схопив папір, розгорнув і, побачивши, що написано не по–турецькому, підвів очі на козака. – До кого?

– До великого візира Мустафи, хай береже його Аллах! – відповів, не задумуючись, Арсен.

– Що? – Гамід явно оторопів. Повертів папір у руках, безтямно глипнув на Джаббара–агу, який був вражений не менше, ніж Гамід. – Від кого?

– Від кошового отамана Сірка. Від Урус–шайтана, як ви його звете.

Спагії мовчки переглядалися. Їх здивував лист, що так несподівано змінював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загін і схопивши цього посланця? Кара–Мустафа швидкий на розправу! Слава Аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося і листа буде вручено за призначенням.

І Гамід, і Джаббар–ага мовчали. Джаббар–ага зблід: це, ж він наказав переслідувати і перерубати запорозький загін. Йому і відповідати перед візиром.

Нарешті Гамід порушив мовчанку:

– Що пише Урус–шайтан?

Голос його затремтів. Гамідові краще, ніж будь–кому іншому з присутніх, було відомо, що султан хотів залучити на свій бік запорожців і що запорожці відповіли відмовою. Та, може, вони змінили свою думку? Від цих шибайголів можна всього чекати! Водночас Гамід зрозумів, що Звенигора знову вислизає у нього з рук. Ех, чому він стріляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх і злоба терзали його серце, і він не знав, якому почуттю віддати перевагу.

– Ну, що ж пише Урус–шайтан?

– Я не маю права читати перед вами листа візирові! – відрізав Арсен, відчувши, що відстань до дерева, на якому його хотіли повісити, значно збільшилася. – За це візир накаже зітнути голови і мені, і вам! Запорожці вирішили служити сонцесяйному султанові, і кошовий, напевно, сповіщає про це великого візира.

Гамід крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба відібрала йому розум.

– Ти брешеш, гяуре! Чому ж тоді тікав? Чому рубався з нами?

– А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тільки оборонялись!

– Я сам передам листа візирові, – раптом заявив рішуче Гамід, зважившись на відчайдушний вчинок. – А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стількох воїнів, яких ти забив щойно разом зі своїми поплічниками. Гей, люди, ведіть його до дерева! Підтягніть вище, щоб скоріше став перед Аллахом!

– Не руште! – виступив наперед Джаббар–ага. – Гамід–ага, шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Що ти надумав? Візир і так покладе гнів на нас. А що він скаже, коли дізнається, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! і в ставку візира! Сподіватимемось на його милість, і хай береже нас Аллах!

3

Кара–Мустафа був у відчаї. і ще один «генеральний» штурм Чигирина зазнав невдачі. Тисячі синів Магомета наклали сьогодні головами в глибоких апрошах, у рову попід стінами і на самих стінах міста. Про похід на Київ та на Лівобережжя, на що глибоко в душі плекав надію великий візир, годі й думати. Наступає осінь. Закінчуються припаси. Чомусь не повертається валка з річки Корабельної…

Прокляте місто! Вже зосталися самі руїни та фортеця на горі, а тримається! Сьогодні, думав, ніяке чудо не врятує його від падіння… Так ні ж – вистояло! Гяури–уруси помирають, але не здаються! Ромодан–паша і гетьман Самойлович можуть утішатися перемогою… Утішатися? Ні, рано! Одному з них він, візир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару від якого здригнеться сам шайтан!

Кара–Мустафа плеснув у долоні. До намету ввійшов чорбаджія охоронного загону.

– Чи привезли вже пашу Андрія, сина Ромодана–паші?

– Так, великий візире. Ханські нукери щойно прибули з полоненим.

– Приведіть його сюди!

Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять років тому потрапив молодий Ромодановський у полон до кримчаків. Хан під тиском Стамбула все не відпускав його, хоча воєвода Ромодановський пропонував в обмін на сина великі гроші чи знатних кримських вельмож, що перебували у нього в полоні.

Візир повів бровою – аскери, уклонившись, вийшли.

– Ти розумієш по–турецьки?

– Трохи, – злегка вклонився той.

– Ти знаєш, що твій батько – воєвода уруських військ під Чигирином?

– Знаю.

– Ти завтра будеш вільний, якщо напишеш йому, щоб здав Чигирин… Тобто дістанеш волю після того, як воєвода здасть місто!

– Я цього не напишу, великий візире.

– Я примушу тебе зробити це!

– Навіть Аллах не примусить! Пробач мені великодушно, великий візире.

– Тоді ти вмреш лютою смертю!

– Умру. Всі ми смертні.

Візир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?

У цей час відкинувся полог намету – ввійшов чорбаджія. Вклонився.

– Великий візире, загін спагіїв захопив у полі козака–запорожця з важливим листом від Урус–шайтана Сірка.

– Про що лист?

– Запорожці нібито бажають служити нашому сонцесяйному султанові.

– Введи козака!.. Чекай – хто його захопив?

– Джаббар–ага і Гамід–ага.

– Хай увійдуть теж.

Чорбаджія плеснув у долоні – до намету ввели Звенигору. Потім зайшли Гамід–ага і Джаббар–ага. Вклонилися аж до землі.

Арсен мав зв’язані руки і привітався легким поклоном голови.

– Чому посланець зв’язаний? – нахмурив брови візир.

Джаббар–ага хотів відповісти, але його випередив Гамід, бо це він наполіг, щоб козака було зв’язано.

– Я не довіряю йому, великий і преславний візире. Це мій колишній раб, невільник, який підняв повстання, спалив мій маєток, а потім утік. Я прошу вас, великий повелителю правовірних, пізніше віддати його мені, шоб я міг вчинити над ним справедливий суд, – сказав Гамід і ще раз низько вклонився.

Кара–Мустафа вислухав його неуважно:

– Де лист?

Джаббар–ага подав білий сувій.

– Але хто ж мені прочитає його? Покличте драгомана!

– Я прочитаю, – виступив наперед Арсен.

– О, ти розумієш по–турецькому?

– Так, великий візире.

– Розв’яжіть йому руки!

Блиснув ятаган – і мотузок упав додолу.

– Читай! – наказав Кара–Мустафа.

Арсен узяв папір. На мить зам’явся, напружено думаючи, що робити. Дослівно перекласти листа чи продовжувати обманювати і візира, як обманув Гаміда і Джаббара–агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате вразиш візира в найболючіше місце звісткою про падіння Кизи–Кермена і розгром турецької флотилії… Якщо ж зробити друге, то відтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман і перекладе листа правильно… А потім?.. А потім – однаково смерть!.. Е–е, чи пан, чи пропав – читай, Арсене!

Він розправив аркуш і почав читати, слідкуючи за виразом обличчя великого візира. Кара–Мустафа спочатку слухав з подивом, потім почав багровіти. Падіння Кизи–Кермена! Флотилія з припасами! Це була страшна несподіванка. Як грім над головою…

– «…Липня 12 числа проти Краснякова, – читав Арсен, – на гирлі Корабельному, ударив на ті всі суди, оволодів єсми ними, одно тільки судно парусами і многими гребці втекло… Визволено всіх невільників, взято п’ятсот полонеників, сім гармат, тридцять прапорів і все продовольство, а такожди корабельного пашу Семестафа. Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив під вартою в Кардишині… Пашу з вірними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти відправив його в дарунок його царській милості государеві московському… А сам з товариством іду на Буг к Турському мосту і заставі, яку, дасть Бог, погромлю… Кошовий отаман Сірко».

– Що це все означає? – вигукнув візир. – Ти мене обманув, гяуре?

– Ні, великий візире, я обманював свого лютого ворога Гаміда. А вам я прочитав справжнього листа кошового…

– А ти відаєш, що тебе чекає?

Наперед виступив Гамід.

– Великий повелителю правовірних, дозволь мені розправитися з собакою! Прошу дарувати мені таку милість, мудрий раднику володаря трьох суходолів!

Роздратований Кара–Мустафа, здається, тільки тепер згадав, що в наметі знаходяться сторонні люди, яким не варто було чути такі невтішні для турків вісті з Запорожжя. Він спалахнув:

– Геть усі звідси! і забудьте про те, що тут чули!

Гамід, Джаббар–ага, а також вартові, задкуючи і кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом.

Боярин Андрій торкнувся Арсенового плеча, сказав тихо:

– Спасибі, козаче, за добрі вісті. Втішив моє серце.

– Ти хто такий? – Арсен зі співчуттям подивився на закованого в залізо невільника.

– Андрій Ромодановський.

– Що? – вигукнув Арсен. – Ти син боярина Ромодановського?

– Так. А ти знаєш мого батька?

– Ще б пак! Я зустрічався з ним і розмовляв.

Візир мовчки стежив за їхньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову і щось напружено думав. Очі його горіли. На високому темному лобі зійшлися тугі зморшки.

Зненацька він плеснув у долоні. Ввійшов чорбаджія.

– Вивести невільника!

Боярина Андрія повели.

Візир встав, підійшов до Арсена. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарешті промовив:

– Ти народився під щасливою зорею, гяуре! Дякуй Аллахові за це!

Арсен запитливо глянув у колючі очі візира, не розуміючи, куди він гне. А візир вів далі:

– Ти знаєш, хто цей невільник?

– Знаю. Нещасний син воєводи Ромодановського.

– Так, син Ромодана–паші… Його доля тісно переплелася сьогодні з твоєю!

– Як саме?

– Я зараз напишу листа Ромодану–паші. Віднесеш.

– Тобто…

– Так, ти будеш вільний. Мої люди виведуть тебе до стану урусів.

Кара–Мустафа пройшов у глибину намету до похідного столика, на якому в підсвічнику горіла свічка, взяв довге біле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне віконце. Потім рвучко кинув перо на стіл і повернувся до козака:

– Ні, писати не буду! Передаси усно Ромодану–паші… Слово в слово!.. Слухай уважно!

4

– Неймовірно! – вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись із м’якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиґлика. Він гостював у гетьмана, а той любив багатство і затишок і навіть у походи возив за собою дорогі речі – крісла, ліжка, одяг. – Неймовірно! Ти бачив мого сина? У наметі самого Кара–Мустафи? Отже, татари таки здалися на підмову і домагання турків!.. Видали їм Андрія… Що ж казав візир?

Ромодановський був схвильований. Безперервно смикав себе за бороду, важко сопів. Підійшов, поклав руку на плече Арсенові:

– Кажи! Все кажи, нічого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звістку ти приніс мені сьогодні… Але краще гірка правда, ніж солодка брехня!

– Боярине, мені теж не легко зважитися передати вам слова візира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо вони завдадуть вам болю, – сказав Арсен.

Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуваті брови, кинув суворо:

– Кажи!

– Візир хотів написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довіряти паперу свої думки… Сказав усно: «Передай Ромодану–паші, що його син у моїх руках. Ти бачив його і можеш засвідчити це перед боярином, щоб він повірив мені… Андрій – ще молода людина і хоче жити. Ромодан–паша має змогу врятувати сина, якщо любить його… Але для цього потрібно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан–паша і гетьман здавалися мені з військом. Знаю, що на це вони ніколи не підуть. Це була б занадто висока плата навіть за голови трьох синів!.. Але Чигирин, в якому вже нічого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Мені ж треба взяти руїни міста, бо я не хочу поділити долю Ібрагіма–паші!..» Так сказав візир Мустафа.

Арсен замовк. Ромодановський важко підвів голову:

– Що ще сказав візир? Усе кажи!.. Нічого не приховуй!..

– Він сказав: «Якщо я завтра до півдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого боярина Андрія здерти шкуру, напхати соломою і відвезти старому Ромодану–паші в подарунок!..» Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена.

Ромодановський стиснув руками скроні, застогнав:

– Боже, навіщо ти посилаєш мені таке страшне випробування!

Самойлович обняв його за плечі, посадив на ліжко. Підніс кухоль вина:

– Григорію Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тільки вдумайся в слова візира… Адже в них визнання того, що турки втратили віру в перемогу. Кара–Мустафа відступив би й сьогодні, але боїться гніву султана. Йому потрібно хоч на один день вступити в Чигирин… Ну, то хай бере його!

Помітивши напруження і подив на обличчі козака, гетьман махнув йому рукою, щоб вийшов, а потім, закривши за ним важкий полог, продовжив свою думку:

– Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче обороняти…

– Однак турки не можуть його взяти! – заперечив князь. – Сьогоднішній їхній штурм закінчився, як і всі попередні, відступом… До того ж – зруйновано тільки місто, а фортеця майже не пошкоджена! В ній багато гармат, пороху, припасів…

– Але ж, боярине, не забувай і про сина… У мене самого серце кров’ю обливається при одній думці, що Чигирин треба здати. Та що вдієш?.. Чигирин – не Україна і не Москва! Ми зірвемо фортецю, підпалимо місто – і хай тоді Кара–Мустафа виїжджає білим конем на Чигиринську крем’яну гору! Не велика для нього буде радість!

– Що скаже цар Федір Олексійович! – вигукнув боярин.

Видно було, що в душі він погоджувався з доказами гетьмана про те, що здача Чигирина ще не означала цілковитого підкорення османами України, а тим більше Москви, та він боявся, що ця здача, від якої залежить життя сина Андрія, розцінюватиметься і в Україні, і в Москві як поразка.

– А що скаже цар, коли турки відступлять? – наполягав на своєму Самойлович. – А що вони відступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз їдять саму конину. Запорожці перетнули всі шляхи, захопили флотилію, – підвозу майже ніякого! Ми маємо сто двадцять тисяч війська, багато ядер, пороху, продовольства… Візир знає про це. Йому лишається один шлях – тікати на південь, у Туреччину. А це означатиме, врешті, що перемогли ми! і військо нам спасибі скаже, бо ми цим збережемо стрілецькі й козацькі голови… Ну, вирішуй, Григорію Григоровичу!

Ромодановський довго мовчав. Потім зітхнув і сказав глухо, крізь сльози:

– Гетьмане, я ціню твою добрість до мене. Однак пристати до твоєї думки не можу… Завтра і позавтрьому Кара–Мустафа почне новий штурм, і ми повинні бути готові до того, щоб відбити його! Тому я сьогодні введу свіжий стрілецький полк, а тебе прошу підкріпити залогу міста полком сердюків.

У Самойловича опустилися руки. Цей наказ – смертний вирок для Андрія. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, підійшов до боярина – обняв за плечі.

Ромодановський довго стояв непорушно, затуливши обличчя долонями, потім болісно застогнав і прошепотів хрипко:

– Сину мій, прости мене!

5

Вийшовши з намету воєводи, Арсен деякий час постояв на піщаному горбі, звідки було видно Чигирин і турецькі окопи по той бік Тясмину. Синя надвечірня імла піднімалася з лугів і поволі окутувала все навкруги. Стояла незвична тиша. Жодного пострілу. А ще ж якусь годину тому земля здригалася від гарматної стрілянини і вибухів бомб, від тупоту і крику багатьох десятків тисяч вояків.

Арсен намагався крізь імлу розгледіти у місті будинок коменданта. Там десь Роман. Чи живий він?.. Ідучи до князя Ромодановського, мав намір ще раз попросити його за друга, але не до того тепер старому воєводі…

Навпростець, пологим піщаним схилом, попростував він до Калинового мосту.

Чигирин тих часів – досить велике місто, розбудоване на похилій рівнині під стрімкою Чигиринською, або Кам’яною, горою. Земляний вал з палісадами тягнеться від Тясмину аж на південний край Кам’яної гори, на якій височить могутній замок, викладений із рудуватого тесаного пісковика.

Незважаючи на ніч, у місті гамірно. Горять вогнища. Снують чорні тіні стрільців і козаків. Іноді проскаче вершник.

Арсен з Гривою і Кузьмою Рожковим зупинилися біля багаття, розкладеного просто посеред майдану. Навкруги багаття – великий гурт вояків. У колі, на сосновій колоді, сидить кобзар. Червонясте світло падає йому на зморшкувате темне обличчя, на біле волосся, острижене «під макітру». Кобзар поволі перебирає струни кобзи – лунають ніжні мелодійні звуки. Вони полонили слухачів. Вояки завмерли. Хто сидить на землі, хто на колодках під тином, хто стоїть, задумавшись і підперши голову рукою.

Тихо, з щемким болем і лагідно–тривожним смутком лине в темну ніч журлива пісня.

Із–за гори кам’яної

Голуби літають.

Не зазнав я розкошоньки —

Вже й літа минають.

Стоять у задумі воїни. Один, опустивши вуса, дивиться блискучими очима на малинове полум’я, другий думає про щось своє, потаємне, третій ледь чутно підтягує кобзареві.

А над ними – на тлі темного зоряного неба – бовваніє стрімка, могутня Кам’яна гора.

Чи не з–за неї літали білі голуби в Чигирин? Чи не тут, при дворі гетьмана Хмельницького, коли Чигирин став столицею України, жив той кобзар–співець, що склав цю задушевну пісню, якій судилося пережити віки і своїм тихим смутком і глибокою мудрістю тривожити людські серця? Чи не на цьому мості через Тясмин, оповитому по обох берегах густими, непролазними заростями калини, наздоганяв хтось вороними кіньми свої марно втрачені літа і прохав їх повернутися до нього в гості?

Наздогнав я літа свої

На калиновім мості,

Ой верніться, літа мої,

Хоч на час у гості!

Арсен стояв збоку, проти вогню, з Кузьмою Рожковим і високим нескладним Гривою. Слухав – і дивувався: яку то силу має пісня! Незважаючи на смуток, що оповив серце, вона окрилювала душу, збурювала глибинні сили, які, мов підземні води, до пори до часу здержувані холодними важкими брилами каменю, раптово вирвалися на поверхню і зануртували могутнім водограєм.

Пісня навіяла спогади про Златку. На козака глянули темно–сині, з іскорками очі, ніби шматочки зоряного неба перед сходом місяця. Тільки смутні і далекі–далекі… Чому?.. Арсен здригнувся. Невже тоді, коли до щастя – один крок, невблаганна війна зруйнує його, проведе між ним і Златкою межу, яку не в силі переступити жоден смертний?.. Златко, Златко, тепер, коли ти така близька і водночас далека, ти стала ще жаданішою, ще ріднішою! Ти ввійшла в серце, як пісня, і, як пісня, назавжди залишишся в ньому!

А кобзарева пісня будила вже нові думки і почуття.

Десь там, у темряві, зовсім недалеко, за міськими стінами, причаївся хижий ворог і, може, саме в цю мить готує підкопи, щоб проникнути в місто, набиває порохом гармати, щоб зі сходом сонця посіяти смерть і вбити цю пісню!.. Затоптати в землю її разом з душею людською. А саму землю потім зробити своєю…

Ні, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пісню і живе слово, бо в слові і пісні – душа народу, його минуле, сучасне і майбутнє! А що саме тіло без душі? Живий труп! Роботар! Гній, яким удобрюють чужу ниву! Або ж, у гіршім випадку, – плоть, у яку злі люди вдихають отруєну душу яничара!

У серце Арсенове хлюпнула холодна хвиля. Ні! Не можна допустити до цього! Не можна дозволити ордам султана котитися від Карпат до Дону і нищити все живе на своєму шляху! Треба тут, під цією кам’яною Чигиринською горою, зупинити їх і відкинути геть за море!

Він глянув на суворі обличчя вояків. Давно не голені, змарнілі, закопчені димом, вони здавалися вирізьблені з каменю, витесані з міцного мореного дуба. Такі не відступлять! Не здадуться!

На душі в Арсена стало легко. Ні, не затопить турецька навала зелених берегів Дніпра! Не буде татарський кінь пити з нього води!

Стихла, завмерла пісня.

Кобзар сидів, прихиливши сиву голову до грифа кобзи, а стрільці, драгуни і козаки безмовно стояли навколо, і в їхніх серцях, здавалося, ще бриніли невгасимі задушевні звуки…

Арсен, Рожков і Грива непомітно вийшли з кола і, крадучись задвірками, поміж згарищами й руїнами, наблизились до двору коменданта. Там звернули у сусідню стодолу і незабаром опинилися між чудом уцілілою хатою і зруйнованою вибухом бомби клунею.

– Сюди, – шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху.

Двері розчинені навстіж. Знизу війнуло застояним повітрям, запахло трухлявим деревом, сирою землею.

Всі троє мовчки спустилися вниз і причинили за собою двері. Рожков викресав вогню – запалив свічку.

На долівці в кутку лежала велика купа глини. В одній із стін зяяв чорний отвір діри. Біля неї – вимазані в глину сокира і заступ.

– Приблизно половину відстані ми вже прокопали, – сказав Рожков. – Ще ліктів п’ять чи шість.

– Встигнемо за ніч?

– Встигнемо, якщо працюватимемо навпереміну.

– Тоді не гаймо часу, – заспішив Арсен і, схопивши заступ і сокиру, шуснув у вузьку дірку.

З перших же ударів він зрозумів, як важко буде їм тут. Глина суха і тверда, мов камінь. В тісняві не розмахнешся, не врубаєш як слід сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошіль і, рачкуючи назад, витягати з глибокої нори.

Однак робити нічого. Десь тут зовсім недалеко знемагає в темниці Роман, і його будь–що треба сьогодні визволити.

Лунко цокає сокира. Гупає заступ. Шарудить, осипаючись на долівку, глина. Потріскує лойова свічка, сповнюючи печеру чадом і смородом.

Довго тягнеться час. Арсена заступає Грива, а того – Рожков. Що далі, то частіше змінюють один одного. Піт заливає очі. Дихати нічим. Копачі напружують усі сили…

Згоріла одна свічка, потім – друга.

Спітнілі, стомлені, замазані глиною копачі накидаються на тверду жовту стіну, як на смертельного ворога. І вона відступає, відступає… Коли стало зовсім важко дихати, відчинили двері, і в льох ввірвався свіжий струмінь прохолодного повітря, що остудив розпашілі тіла.

Однак двері незабаром довелося зачинити: починало світати. І тоді, нарешті, заступ ударився об камінь.

– Добралися! – сповістив товаришам Арсен. – Зараз ламатиму стіну!

Він сокирою розколупав шов, вивернув кілька цеглин. Вони глухо гупнули на долівку, і в ту мить крізь пролом з темряви сусід нього льоху глянули Романові очі, освітлені мерехтливим вогником свічки.

Дончак простягнув руки:

– Арсене! Брате!

Пальці їхніх рук сплелися в міцному потискові.

6

Рожков, Грива, Роман і Арсен, залишивши позад себе напівзруйноване місто, крутою дорогою піднялися на Чигиринську гору, до головних воріт замку. Не без підстав вони вважали, що Трауерніхт швидко виявить втечу, але не здогадається шукати Романа і його друзів на валах, серед захисників фортеці.