Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)

Він усвідомлював безвихідність свого становища – це сповнювало його серце люттю і відчаєм. О Аллах, що трапилося! Хвилину тому він почував себе в повній безпеці, мав у руках владу і вважався третьою, після околійного паші і Сафар–бея, особою в місті й околії. А зараз… смерть заглядала йому в вічі, він не знав, як відкараскатись від неї. Тому хапався за найменшу можливість врятуватися. Фірман, звичайно, дуже важливий, і за його втрату бейлер–бей накаже віддати до суду, та думати про це перед лицем наглої смерті було нерозумно і смішно. Розмова з бейлер–беєм буде потім… потім… А може, й зовсім не буде! Врешті, головне – врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О великий Аллах!

– Ми не торгаші, – суворо сказав Арсен. – Де фірман? Я не вірю, що він у Сафар–бея!

– Він ось! – скрикнула Златка, виймаючи із темної шкатулки, що стояла на столику, цупкий сувій паперу. Гамід зірвався з місця.

– Адіке, не смій! То таємний наказ! За нього всім нам знімуть голови!

– Тим більше цікаво дізнатися, про що ж пише султан у такому важливому фірмані, – сказав Арсен. – Златко, прочитай!

Златка пробігла очима написане на пергаменті.

– О! Це справді важливий наказ! – вигукнула вона. – Султан оповіщає воєначальників і військо, що за ганебний відступ з–під Чигирина в минулому році великий візир Ібрагім–паша і хан Криму Селім–Гірей позбавлені всіх чинів і вислані на острів Родос у Білому морі. Великим візиром призначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з лиця землі прокляте місто Чигирин, захопити Київ і Лівобережну Україну, а Запорозьку Січ зруйнувати. Всіх запорожців на арканах притягнути в Туреччину і продати на галери! З цього року вся Україна повинна стати вілайєтом Османської імперії!

– Адіке! – прошепотів Гамід. – Ти розумієш, нещасна, що робиш! Ти розголосила державну таємницю! Відтепер ти поставила себе поза законом і не можеш розраховувати ні на чиє заступництво… О вай–вай, Аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою і дав таке ж виховання, як і Хатче, – навчив читати й писати, що суперечить духові Корану, о вай–вай!

– Даремно Гамід–ага побивається за якимось фірманом. Це всього–на–всього шмат цупкого паперу, – сказав Арсен. – Подумав би про себе… Ми прийшли не тільки по фірман.

Бридкий страх знову засвітився в Гамідових очах. Щойно зараз він збагнув остаточно, що його чекає, коли він потрапить до рук Младена і Якуба. Він раптом сповз з стільця і впав перед Златкою на коліна. Охопив її ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних від талого снігу чобіток дівчини. З його грудей вирвався стогін:

– Адіке! Люба! Я ж був тобі батьком… Ти не знала в Аксу горя… Невже ти дозволиш, щоб мене було піддано тортурам?.. Згадай Хатче… Вона була тобі за сестру… Ви були нерозлучні… Невже ти хочеш осиротити її? Адіке… Я знаю: я негідник… Я завдав горя твоїм батькам… Але ж ні ти, ні твій брат не маєте причини мстити мені особисто за себе, бо я дав вам усе, що міг дати своїм дітям… Якщо ти не порятуєш мене, Аллах прокляне тебе, і ти будеш тинятися неприкаяною по світу до самого воскресіння мертвих! Адіке…

Златка стояла в нерішучості. Вся злість і ненависть, що пройняли її, коли вона дізналася, хто такий Гамід, раптом випарувалася, як ранкова роса під промінням сонця. Біля її ніг лежав чоловік, якого вона знала протягом багатьох років і який справді не робив їй нічого злого і завжди наділяв подарунками й ласощами нарівні з Хатче, своєю пестункою.

В її очах блиснули сльози. Вона благально глянула на Арсена, просячи поради й підтримки.

– Досить говорити, Гаміде! – сказав Арсен. – Вставай! Не намагайся розжалобити жалісливими словами серце дівчини! Не поможе! Ти зараз підеш з нами… і не подумай що–небудь сказати своїм людям або подати їм знак, якщо не хочеш умерти передчасно!

– Я не з тобою говорю, гяуре! – ошкірився Гамід і знову припав щокою до ноги Златки, здригаючись від плачу й страху.

– Арсене, залишмо його… – Голос Златки тремтів. – Врешті, минуло багато років… Скажемо батькові і Якубові…

Вона не договорила. Широко розчинилися двері – і в кімнату зайшов Сафар–бей, а за ним – розгублений Драган.

4

Побачивши Звенигору з пістолем у руці, Златку й Гаміда, який повзав біля ніг дівчини, Сафар–бей зупинився. Він оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамідового вартового, але, замість доброзичливості, уздрів у його очах ворожість, а в руці – зведений пістоль.

– Що це все означає? – вигукнув ошелешено. – Златко, як ти опинилася тут?

Златка не встигла відповісти. Драган випередив її і вихопив у Сафар–бея з–за пояса пістоль, а з піхов – шаблю. Потім поспішно відскочив до дверей і став там на чатах, визираючи крізь вузьку щілину в коридор.

Становище суттєво змінилося. Арсен перезирнувся з Драганом: що вони мали робити? Вивести з собою, крім Гаміда, ще й Сафар–бея? Замало сил. Взяти тільки Гаміда, а Сафар–бея, зв’язавши, залишити в кімнаті? Чи ж дасть Сафар–бей себе зв’язати? Напевне, учинить опір, під час якого наражатиметься на небезпеку і сам ага, і Златка. Що тоді скаже воєвода Младен? А окрім усього цього, не виключена можливість, що Сафар–бей прибув сюди з вартою, яка може нагрянути і схопити їх усіх.

Поки вони обмінювались поглядами, роздумуючи, що робити, Сафар–бей миттю зорієнтувався, що тут відбулося перед його приходом. Він помітив і фірман у Златчиній руці, і зніченого Гаміда, що все ще продовжував стояти на колінах, і розгубленість на обличчі дівчини. Помітив – і все зрозумів. В одну мить збагнув, у яке складне становище потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боці. І тим більше – не на боці Гаміда. За своє життя не боявся: пам’ятав, як гайдуки, в тім числі і Звенигора, давали його матері клятву не піднімати руки на її сина. За життя ж Гаміда він зараз не дав би й півкуруша: досить Арсенові чи Драганові натиснути собачку пістоля – і спагія опиниться в райських садах Аллаха! Але він, Сафар–бей, не міг, не мав права допустити, щоб на його очах гайдуки убили мусульманина, вірного охоронця падишаха. Такого йому не простило б ні військо, ні бейлер–бей. Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гаміда, підвів його і, ставши попереду, різко промовив:

– Арсен–ага, ти тут найстарший, то маєш розуміти, що я не дозволю безкарно розправитися з Гамідом–агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви насмілитеся стріляти в нього, то стріляйте і в мене!.. Але мушу попередити – внизу, крім воїнів Гамід–аги, сидить п’ятеро моїх сейменів. Якщо вони почують постріли…

– Я зрозумів тебе, Сафар–бею, – сказав Арсен, відбираючи в Златки фірман і ховаючи його собі за пазуху. – Що ж ти пропонуєш?

– Я пропоную вам найкращий вихід: тікайте, поки не пізно! З хвилини на хвилину сюди можуть прийти наші люди, і вам доведеться скрутно… Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя – три життя!

– Хай гяур поверне мені султанський фірман, – пробелькотав, приходячи до пам’яті, Гамід.

Арсен глузливо посміхнувся, а Сафар–бей удав, що не почув цих слів.

– Не гайнуй часу, Арсен–ага!

Арсен глянув на Драгана: той ствердно кивнув головою, мовляв, згода.

– Сафар–бею, нам доведеться тебе і Гаміда зв’язати, щоб ви не перешкодили нам безборонно вибратися з міста.

– Я даю вам слово честі. З вами моя сестра. – Сафар–бей гірко усміхнувся. – Хіба я дозволю поглумитися з неї?

– Гаразд. Ми віримо, – сказав Арсен. – Златко, Драгане, ходімо! Справді, не будемо гаяти часу!

Вони швидко вийшли з кімнати. Драган підпер двері отоманкою.

– Знаємо слово честі яничара, – пробубонів при цьому. – Ех, чорт! Самі випустили Гаміда з рук!

– Маємо щось важливіше, – Арсен поплескав себе по пазусі, де був захований фірман. – Ну, гайда! Швидше!

Вони спустилися вниз, минули спагіїв Гаміда і яничарів Сафар–бея. Коні стояли сідлані. В дворі і на майдані – ані душі. Арсен допоміг Златці сісти в сідло – і за мить три вершники виїхали з воріт.

І тут з хану долинув різкий Гамідів голос:

– Аскери! Пильнуйте! Гайдуки виїжджають із міста!

Він висунувся з вікна і волав на весь Сливен. Арсен схопився за руків’я пістоля, але Гамід враз замовк: міцна Сафар–беєва рука затиснула йому рота і швиргонула в глибину кімнати. Крізь прочинене вікно доносилася Гамідова лайка. Він намагався вирватися з рук Сафар–бея, і йому, мабуть, пощастило зробити це, бо шум у хані раптом затих.

– Вперед, другарі! – вигукнув Драган і погнав коня чвалом по вузьких сливенських вуличках.

За ним мчала Златка на гнідому огирі. Арсен трохи відстав. Звертаючи за ріг, він оглянувся: з воріт хану виринули чотири вершники і понеслися слідом за ними. Отже, погоня! Спагії Гаміда тепер не відстануть від них, будуть переслідувати, аж поки витримають коні. А до гайдуцької засідки – майже два фарсахи… І дорога йде весь час угору.

Вулицями втікачі промчали без перешкод. З–під кінських копит летіли важкі бризки бурої води і грудки талого снігу. Свистів у вухах напоєний запахами весни теплий вітер. Удалині синіли гори і переліски – Сині Камені.

Та розглядатися ніколи. Вперед! Швидше вперед!

З високого горба Арсен оглянувся ще раз. Переслідувачі виринули з міста і розтяглися по дорозі довгим цепом – їх уже було не четверо, а десятків два. Видно, крик Гаміда підняв на ноги спагіїв, і їхні застояні ситі коні поволі, але вперто наздоганяли втікачів. А з міста вилітали все нові й нові верхівці. «Гм, занадто, – подумав Арсен. – Увесь Гамідів загін проти нас трьох! І, здається, спагії мають намір переслідувати нас до того часу, аж поки не заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумію знайти спосіб передати султанський фірман на Україну, щоб попередити військо і народ про грізну небезпеку, яка ось–ось посуне з півдня».

Він лівою рукою помацав тугий сувій за пазухою, почув характерний шурхіт паперу і продовжував гарячково думати над тим, як відірватись од переслідувачів або ошукати їх. Коли б не Златка, все було б простіше. Вони з Драганом кинули б в якій–небудь ущелині коней і спробували б у малодоступних для кінноти місцях пішки заплутати свої сліди. Але з Златкою…Чи витримає вона цілоденний перехід по нетрях, бескидах та урвищах? Не для дівочих ніг такі дороги!

Спагії прискорили біг. Наперед вирвалося кілька вершників на бистрих конях. Серед них виділялася огрядна постать Гаміда. Арсенові здалося, що він навіть виразно бачить потемніле від напруги Гамідове обличчя і люті брунатні очі. З далини донісся хрипкий поклик:

– Урус, здавайся!

Арсен ударив коня, хоча той і так мчав щосили. Витривалий у гірських переходах, призвичаєний до крутих і небезпечних стежок, невеликий товстоногий огир не міг змагатися в швидкості бігу із спагіївськими прудконогими рисаками. Козакові вже виразно чути за спиною тупіт копит і лайку аскерів. Ось–ось вони наздоженуть його.

Вдалині синіли гори, порослі чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й стомилася від скаженого чвалу, та доведеться спішуватись і тікати навпростець через гірський кряж і колючі безлисті чагарі. Арсен пригнувся до самої луки сідла. Міцно ударив спітнілого коня ногами під боки. Та хіба цим примусиш його бігти прудкіше?

Ось і ущелина! Ще півмилі!

Раптом Арсен здригнувся: кінь під Златкою спіткнувся і впав. Златка кумельгом покотилась по рихлому снігу. Драган натягнув поводи, але Арсен крикнув щосили:

– Драгане, тікай! Мчи до своїх!

Драган знову рвонувся вперед. Златка тим часом звелася на ноги, і Арсен, нахилившись, ривком підняв її угору і посадив поперед себе.

Ну, конику–коню, виручай! Ось уже й Сині Камені!

Позаду закричали, заулюлюкали переслідувачі. Лише якихось сто кроків відділяло їх тепер від утікачів, і спагії були впевнені, що здобич не вислизне з їхніх рук.

– Златко, дорога моя, – прошепотів Арсен, – візьми фірман! Заховай! Вези в загін – а там воєвода знайде спосіб передати на Україну…

– Арсене, що ти надумав?

– Кінь довго не витримає… За мене не турбуйся… Тікай! – Міцно поцілував дівчину і, випручавши ноги із стремен, легко відштовхнувся від луки сідла і покотився в придорожній ярок. Зразу ж схопився – подерся на гору.

Частина спагіїв спішилась – кинулася за ним. Арсен почув голос Гаміда:

– Живого чи мертвого – дістаньте мені його!

Більша частина загону помчала за Златкою.

5

Яцько здерся вище за всіх: осідлав стрімку скелю, з якої відкривався широкий вид на Сливен і приміські околиці. Яскраво сяяло весняне сонце, і хлопець, приклавши руку козирком до лоба, пильно вдивлявся в далину.

Внизу, неподалік від дороги, у затишній улоговині, зупинився гайдуцький загін. Усі мовчали. Воєвода Младен схвильовано ходив по сухому пагорбу, час від часу кидаючи тривожні погляди на далеку дорогу. Кожному було ясно, що воєвода переживає за дочку.

А в нього боліло серце. Вперше в житті. І той біль був такий гострий, що воєвода зціпив зуби, щоб не застогнати. Він зв’язував це з хвилюванням за Златку і подумки картав себе за те, що дав їй згоду взяти участь у цій дуже ризикованій поїздці.

Він пригадав, що тоді, коли вирішувалось, кому їхати, все здавалося простіше. Драган мав їхати, але він ніколи не бачив Гаміда і не знав його в лице. Звенигора теж мав їхати і знав Гаміда добре, зате і його в Сливені багато хто знав, тому козакові, гадали, важко буде невпізнаним проникнути в хан Абді–аги. Викликало гостре заперечення і намагання Якуба взяти участь у викраденні Гаміда і султанського фірману, – не ті сили були в старого, і знав його Гамід занадто добре… Звичайно, рядові гайдуки, які погано знали турецьку мову або зовсім її не знали, теж не могли бути корисними Арсенові й Драганові під час їхнього наскоку на місто… Тож коли Златка сказала, що найкраще підходить для поїздки вона, всі якось задумалися. Один Арсен рішуче заперечив, та коли дівчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд з ним, козак теж замовк. Пропозиція була настільки несподівана і незвичайна, що підкупила всіх. Спокушало те, що переодягнена аскером Златка, яка досконало володіла турецькою мовою і прекрасно знала Гаміда, його оточення і звички, могла легко ввести в оману турків і вільно проникнути в кімнату спагії. У Младена, крім цього, ворухнулася в серці гордість: дочка ставала гідною спадкоємницею духовних ідеалів своїх батьків. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на свою доньку!.. І він погодився.

А тепер малював одну картину страшнішою за іншу. І картав себе, кленучи свій хвилинний порив, що, може, призвів дівчину до загибелі.

– Їдуть! – раптом загукав зі скелі Яцько. – Мчать щодуху!.. Троє!

Гайдуки подерлися на скелі. Младен застиг на горбі, зірко вдивляючись у голубий простір, але нічого не бачив там.

Тим часом Яцько не спускав очей з далеких верхівців. Коли з міста вискочила погоня, він спочатку навіть не зрозумів, хто то, яке відношення вона має до Арсена і його друзів. Тільки згодом, коли неймовірний здогад пронизав його свідомість, він закричав:

– Погоня! Погоня! Наші в небезпеці!

Гайдуки вже й самі побачили, що Драган, Звенигора і Златка тікають від погоні і що віддаль між ними і переслідувачами поволі скорочується.

– Набийте пістолі і яничарки! Приготуйтесь до бою, другарі! – скрикнув Младен. – Займайте свої місця!

Гайдуки залягли обабіч дороги за скелями. Спихальський, Роман і Грива, вистромивши голови з–за каменів, прикипіли поглядами до втікачів.

– Прудкіше! Прудкіше, най його мамі! – шепотів зблідлими устами пан Мартин. – О пан Єзус, захисти їх!

Коли під Златкою упав кінь, гайдуки скрикнули. Воєвода схопився за голову. Глухий, болісний стогін заклекотів у його грудях.

Лицарський вчинок Звенигори вселив у серця його друзів і всіх гайдуків нову віру в порятунок. І навіть тоді, коли козак сплигнув з коня, щоб дати Златці змогу втекти, ніхто не сумнівався в тому, що йому пощастить уникнути рук спагіїв.

Тим часом Драган і Златка швидко наближалися до гайдуцької засідки. За ними по п’ятах гналися вороги.

Гайдуки лежали за скелями, міцно стискаючи в руках зброю. Жодного поруху, жодного знаку! Тільки дзвінкий цокіт копит на кам’янистій дорозі та шелест вітерця над головами порушували мертву тишу.

Воєвода Младен причаївся за скелею поряд зі Спихальським та Романом. Йому здавалося, що серце вискочить з грудей. Руки до болю в суглобах стискали яничарку, але він не помічав цього. Поглядом прикипів до двох передніх вершників, що хутко наближалися, виважуючи ту мить, коли вони проскочать засідку і можна буде вогнем відсікти переслідувачів.

У Спихальського чоло всіялося рясним потом, тремтів гострий кінчик їжакуватого вуса. Голубі булькаті очі пойнялися крицевою синявою.

Майже не дихав Роман. Ліве око примружив, а праве тримав на мушці, цілячись у переднього переслідувача, кожної миті готовий натиснути на собачку.

Нарешті Драган і Златка вихором промчали повз гайдуків. Наростав гулкий тупіт спагіївських коней.

– Вогонь! – скрикнув воєвода.

Гримнув залп. Луною віддався в горах. Болісно заіржали, падаючи через голови, поранені коні. Полетіли додолу верхівці. Крики жаху залунали в ущелині. Уцілілі спагії повертали назад.

Драган і Златка швидко спішилися і незабаром, бліді, схвильовані, підбігли до гайдуків. Хтось повів їхніх мокрих, змилених огирів у безпечне місце.

– Тату, врятуй Арсена! – скрикнула Златка, падаючи в обійми воєводи.

Младен пригорнув дочку. Плечі його здригалися від щойно пережитого хвилювання.

Спагії відступили на недосяжну для куль відстань і збилися в гурт. До них примчав Гамід. Підтягувалися поволі ті, що відстали. Незабаром воєвода нарахував близько півсотні ворожих воїнів, які, очевидячки, готувалися до бою.

– Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, – сказав воєвода. – Арсен – сміливий юнак і не дасться в руки ворогам. Іди спочинь. А ми повинні зустріти як слід гостей.

Загін займав вигідне для оборони місце. Високі скелі і нагромадження камінних брил, що лежали понад дорогою, надійно прикривали гайдуків від куль. Праворуч і ліворуч від дороги здіймались обривисті горби, теж зайняті гайдуками. Позаду, в напрямку Старої Планини, тяглася глибока долина, поросла чагарником і лісом, – вона була зручна для відступу.

Не маючи уявлення про кількість гайдуків, спагії не поспішали з наступом. Вони чекали підкріплення. Зі Сливена мчали поодинокі вершники. Невдовзі прибув невеликий яничарський загін Сафар–бея. Надвечір Гамід мав близько сотні воїнів і лише тоді віддав наказ про наступ.

Частина спагіїв пішла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та міжгір’ях. Друга частина – більша – лишилась на місці. Десятків два воїнів подерлися на горби, щоб обійти гайдуків збоку.

– Спокійно, другарі! Підпустіть ворогів ближче – і тоді цільтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетіла мимо! – поучав своїх соколів воєвода. – Нас менше, але за нами – правда! Да живея Болгарія!

Затріщали з обох боків постріли. Закучерявилися в долині сизі димки. Важко просвистіли в повітрі олов’яні кулі.

Гайдуки берегли порох, а тому, виконуючи наказ воєводи, стріляли рідко. Гостре око балканджія, міцна його рука! То в одному, то в іншому місці скрикували поранені спагії або й падали мертві на холодне каміння. В першому ж наступі Гамід недорахувався більше десятка воїнів. Стільки ж було поранено і відправлено до Сливена.

Як тільки наступило затишшя, Яцько відклав убік торбинку з порохом (він заряджав яничарки для Романа і Гриви), запхнув за пояс два ятагани – і непомітно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гілка, пробрався ущелиною на протилежний бік горба і швидко почимчикував у тил спагіям. Його весь час непокоїла думка про Арсена. Де він? Чи пощастило йому втекти від переслідувачів? Чи, може, схоплений або забитий? Коли б був живий і на волі, то досі б з’явився у розташуванні гайдуків. Отже…

Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопці, звідки було видно, як на долоні, весь табір Гаміда. Хлопець приліг у кущах, за каменем, і почав стежити за ворогами, що, як він скоро зрозумів, готувалися провести тут ніч.

6

Тим часом Арсен лежав зв’язаний у ямі під скелею, яка закривала його від Яцька. Неподалік сидів довгов’язий аскер і пантрував за ним, як вовк. Арсен не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Йому лишалось одно: думати. І він пригадував події останньої години.

Сплигнувши з коня, він прудко подерся на гору. Краєм ока запримітив, що Златка міцно тримається в сідлі і щодуху мчить за Драганом. Це наддало йому сили. Він продерся крізь густі зарості дроку і раптом опинився перед високою прямовисною скелею. Як він не звернув на неї уваги? Адже міг стрибнути на протилежний бік! Знизу до нього вже перли спагії з наставленими сторчма ятаганами.

– Здавайся, гяур! – кричали.

Арсен прудко побіг вперед, з надією позираючи, чи нема де місцини, якою вихопився б нагору. Але такої місцини не було. Зате з чагарів вискочили ще кілька спагіїв і кинулися навперейми. Він зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руці пістоль. Однак і вистрілити не пощастило: з полка здуло порох.

Його схопили зразу троє. Потім надбігло ще двоє. Він намагався випручатися, вирватися, та нападники виявилися спритними й міцними людьми – звалили його додолу, зв’язали.

Побачивши полоненого козака, Гамід аж засичав від радощів. Підскочив – запустив руку за пазуху бекеші… Арсен іронічно усміхнувся:

– Даремно шукаєш, ага!

– Мовчи! Ні слова! – верескнув Гамід, не бажаючи, щоб воїни знали про пропажу султанського фірману, і вивернув Арсенові кишені.

Але і там нічого не знайшов.

Гамід відіслав аскерів наперед. А коли ті пішли, спитав:

– Де фірман, урус?

– Я його заховав, ага. Бачиш же – при мені немає…

– Де заховав? Чи передав кому?

– Ні не передавав. Пошукай отам, під горою. Може, пощастить знайти. – Козак насмішкувато повів оком.

– Що ти мені голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!

Арсен прекрасно розумів, що жити йому тільки до того часу, коли Гамід втратить віру, що випитає у нього що–небудь корисне для себе про фірман. Тому з самого початку повів себе так, що у Гаміда жевріла надія добитися свого.

– Я й кажу правду. Фірман я заховав. Давай, Гамід–бею, домовимося: я тобі повертаю фірман, ти мені збережеш життя!

Незважаючи на трагічність становища, він не зміг стримати гіркої посмішки, пригадавши, що повторив слова Гаміда, які той говорив якусь годину тому в хані Абді–аги… Все–таки хитромудра штука – життя! Не встигнеш оком кліпнути, як вона враз повернеться до тебе іншим боком, піднесе таку заковику, якої ніяк не сподівався…

Гамід зразу повеселішав:

– Я тобі обіцяю це. Давай фірман!

– Е–е, знайди, ага, дурнішого! Не так це робиться!

Тут гримнув гайдуцький залп. Погоня за Драганом і Златкою припинилася. Спагії відкотилися назад. І Гамід, наказавши одному із аскерів, що саме під’їхав, берегти полоненого як зіницю ока, помчав до своїх воїнів.

І ось лежить він, кілька хвилин тому вільний козак, а тепер – нерухома колода, в холодній і мокрій від розталого снігу ямі і дивиться на рябе, побите віспою обличчя вартового.

– Гей, ага–джан, – звертається Арсен до нього, – ти бачиш – я підпливаю водою… Витягни мене на сухе!

– Не втопишся!

– Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звільнять, і я тоді пригадаю тобі ці слова!

Вартовий закліпав очима. Він не знав, хто перед ним. Дорогий спагіївський одяг свідчив, що це не звичайна птиця. Врешті, якщо витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? І він виволік полоненого наверх, поклав проти сонця під брилою ніздрюватого вапняку.

Звідси було видно дорогу, гурт спагіїв на ній і вершників, що все прибували зі Сливена. Серед загону яничарів промелькнуло обличчя Сафар–бея. Бюлюк–баша був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Арсена, осадив коня.

– Ти? – Він був здивований і вражений.

– Так, Сафар–бею. Це я. Завдяки твоїй ласці…

Сафар–бей мовчки відвернувся і швидко помчав услід за своїми воїнами.

Увечері, після невдалого наступу на гайдуків, Гамід дав наказ розбити табір і поставити посилені дозори. Спагії і яничари запалили вогнища. Вони не зважали на близькість гайдуків: перевага була на їхньому боці. Зі Сливена прибули підводи з припасами – і зголоднілі люди накинулися на вечерю.

Гамід і Сафар–бей підійшли до Арсена. Відблиск від вогнища падав на їхні обличчя. Гамід дав знак вартовому, що той може йти.

– Ти мав час, гяуре, подумати над своєю долею, – промовив Гамід. – Скажи, де фірман, і я відпущу тебе!

– Я дуже добре тебе знаю, Гаміде, щоб повірити твоїм словам.

– Тоді зараз же зателіпаєшся на гілляці! Гей, люди!

– Чекай, Гамід–бею, – втрутився Сафар–бей. – Повісити ніколи не пізно… Козак і справді має підстави не вірити твоїм обіцянкам. І ми повинні зрозуміти його: він хоче виторгувати собі життя за фірман.

– Але ж його при ньому нема! Я певний, що він устиг передати фірман гайдукам…

– То ми можем запропонувати їм обмін… Гадаю, що гра варта свічок. Якщо ми не хочемо мати від бейлер–бея неприємностей, вірніш, якщо ти не хочеш мати неприємностей, бо я тут ні при чому, то ми повинні роздобути той фірман, чого б це нам не коштувало! Гайдуки не мають причини не піти на такий обмін. Козака вони цінять, як це мені відомо, досить високо, а зміст фірману досі для них не становить таємниці.

Гамід мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою він піддав би його тортурам, а потім накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну шкуру примушував стримуватись, бути поміркованим. Думка Сафар–бея про обмін, якщо фірман і справді уже в гайдуків, сподобалась йому.

– Ну, що ж, гаразд, – буркнув похмуро. – Я згоден. Як же це зробити? Боюсь, що до ранку від тих розбійників і слід прохолоне. Чуєш, гяуре?

– Нікуди вони звідси не підуть, – сказав Сафар–бей. – Вони знають, що Звенигора у нас у полоні, і постараються відбити його. Зі сходом сонця пошлемо кого–небудь на переговори.

– Гаразд, – погодився Гамід і гукнув вартового.

Ніч була холодна. Спагії і яничари напнули намети, та про Арсена ніхто не потурбувався, і він, зв’язаний, мокрий, тремтів від нічного холоду. Вартовий теж мерз. До півночі, поки горіли вогнища, він ходив, а стомившись, закутався в опанчину і сів під скелею, поставивши яничарку між ноги.

Небо було зоряне, але безмісячне. Пофоркували в темряві коні, перегукувалися дозорці.

Перед світом Арсенові здалося, що вартовий заснув. Чулося його рівне дихання. Та що з того, коли ти зв’язаний? Лежиш, мов камінь! І козак важко зітхає.

Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко від дороги, почулися скрадливі кроки. Арсен насторожився. Хтось прямує до нього. Хто б це міг бути? Може, Драган? Нічого не видно.

Хтось постояв, ніби прислухався. Потім Арсен відчув, як чиїсь руки намацали мотузки, якими він був зв’язаний, в темряві блиснуло лезо ятагана – і він відчув себе вільним. Затаїв дихання, розминаючи затерплі руки й ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятівника, але побачив тільки темну постать, що хутко зникала в нічній імлі.

Обережно, щоб не наробити шуму, Арсен порачкував до скелі, під якою куняв вартовий, і шаснув у кущі. Раптом перед ним хтось підхопився на ноги, скрикнув:

– Ой, хто це?

Арсен впізнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рота. Так от хто його рятівник!

– Це я! Тікаймо мерщій!

Вони поплазували в темряву. Арсен у думці дякував хлопцеві за щасливий порятунок. Сміливий росте воїн!

Яцько упевнено повз уперед. В’юнким вужем розсовував зарості, гнучкою куницею обминав перешкоди, що виникали на їхній путі. Коли відійшли від спагіївського табору досить далеко, зупинився, щоб перевести дух. Запорожець стиснув його в обіймах.

– Спасибі тобі, Яцьку, що вдруге визволив мене, – прошепотів на вухо. – Не побоявся пробратися у саме лігво ворогів! Що б же ти робив, коли б прокинувся вартовий?

– Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був від нього.

– Як! Він був поряд з тобою, коли ти розрізував на мені мотузки…

– Мотузки? – ще більше здивувався Яцько. – Я не розрізував ніяких мотузків…

– То хто ж мене визволив?

– Як хто? Я гадав, ти сам…

– Гм, – задумався Арсен. – Дивно… Невже… – Він не договорив. Неймовірний здогад пронизав йому мозок – невже то був Сафар–бей? Але ж ні, це неможливо…

Тоді хто ж? Більше нікому… Безперечно, Сафар–бей!

Мабуть, розкололася, роздвоїлася його яничарська душа, збурилася і завихрилася совість – і в серце все наполегливіше, все настирливіше застукало давно призабуте, а тепер силою обставин відроджене ім’я – Ненко. І воно поволі почало входити в його свідомість, як друге «я». Чи ж коли–небудь переважить і витіснить воно ненависне ім’я – Сафар–бей?

7

Гайдуки намагалися втекти від спагії Гаміда і півдня петляли по міжгір’ях і таємних звіриних стежках Старої Планини. Але втекти не пощастило. Гамід проявив виняткову наполегливість. Без відпочинку переслідував загін Младена і наздогнав в урочищі Джемдендере.

Тут розгорівся бій. Гайдуки засіли у вузькій ущелині. Дали два залпи по наступаючих спагіях, але не спинили їх. Розлютований втечею Звенигори, Гамід будь–що хотів розгромити повстанців, схопити їхніх ватажків і відібрати фірман, а тому гнав своїх людей у наступ, незважаючи на втрати.

Спагії рвалися в рукопашний бій. Скориставшись тим, що гайдуки набивали яничарки, вони з криком і вереском ринули у вузький прохід.

– Алла! Алла! – ревіли страхітливо роззявлені роти.

– До шабель, другарі! – пролунав голос воєводи Младена. – Не осоромимо землі болгарської! До шабель!

Він перший кинувся з високо піднятою шаблею на ворогів. Поряд з ним пішли Драган і Арсен. Всі гайдуки, за винятком Златки, Якуба і Яцька, які ходили біля поранених і стерегли коней, ринули в атаку.

Дві лавини зустрілися в похмурій кам’янистій ущелині. Заскреготала криця – впали перші вбиті. Чулися поодинокі вигуки бійців та стогони поранених. Рубалися люто, не відступаючи ні кроку назад. Сіре каміння почервоніло від крові.

У гайдуків виділялися два клини, що глибоко ввігналися у стрій спагіїв, – перший мав вістрям Младена, Арсена і Драгана, другий – Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душі жаліючи, що не може дотягнутися до Гаміда, який стояв далеко позаду, в тилу своїх воїнів. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповідками, без яких не міг обійтися навіть у вирі лютої січі.

– Згинь до дзябла! – гримів його голос. – Пся крев!

Свистіла шабля – і поляк просувався на один крок наперед.

– Го, го, лайдаку, а ти що за єден! – звернувся він до нового ворога, що напав на нього. – Звідкіля узявся, скурвий сину! Хочеш помірятись зі мною силами? Прошу, прошу… Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на своєму пискові мій гостинець! На! Маєш!..

Похмурий Грива рубався затято. Він був на цілу голову вищий і від своїх, і від турків, – і з висоти свого зросту окидав гострим поглядом все поле бою, помічав найбільш завзятого ворога і поривав туди за собою своїх друзів.