Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц)

– Куди вас несло, нещасні? – з жалем спитав козак. – Сиділи б собі у Січі!

– Дід Сом хотів родичів провідати, – схлипнув хлопчина. – Десь тут недалеко жиють… От і доходилисьмо! Дід віддав Богові душу, а мене, мов куріпку, злапали татарове… У–у–у!

Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втішити, розрадити його. Де там! У самого до горла підкочувався гіркий клубок, а на серце наліг важкий камінь.

…Перекоп проходили під вечір. Велике холодне сонце котилося над рівниною і кривавим світлом заливало вузький перешийок.

Крим! По–татарськи – Кирим ^[16].

Арсенові вже доводилося тут бути під час походу Сірка, і він знав, що це місце називалося Дорогою сліз, або Ворітьми сліз, бо де б людолови не взяли ясир – на Правобережжі чи Лівобережжі, на Слобожанщині чи в Галичині, на Дону чи під Москвою, – вони обов’язково проводили його через Перекоп. Ханська залога і мубашири–урядовці ^[17], які постійно перебували в перекопській фортеці, брали за кожного бранця ясак – податок для казни. Звідси чамбули розділялися на невеликі загони, що розтікалися по всьому Криму. Тут ділили ясир, розлучаючи чоловіків з жінками, дітей з батьками, братів із сестрами.

Поки бранці йшли рідною землею, вони ще не усвідомлювали повністю всієї глибини нещастя, що спіткало їх, сподівалися то на втечу в дорозі, то на раптовий напад козаків, то хтозна на що, а тут втрачали останню надію: попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку десятки людей і майже нікого не повертала назад.

З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися навіть тверді чоловічі серця. Бранці оглянулися назад, де в сірій імлистій далині зникали рідні степи, і на очі їм набігли сльози. Заголосили жінки, заверещали діти. Чоловіки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану безліччю ніг землю, що за багато століть стала безплідним солонцем. Тільки гірка ропа виступала на ній та ріс ядучо–духмяний полин.

Ніколи не думав Арсен, що і йому доведеться йти в неволю цією проклятою дорогою. А довелося! Зв’язаним, брудним, змученим рабом!

Після Перекопу ще цілий день ішли перешийком, і тільки надвечір Алі зупинив загін на березі великого непривітного озера з важкою мертвою водою. Тут він дав знак ділити ясир.

Зчинився страшенний лемент. Здобичники позіскакували з коней і почали шикувати окремо чоловіків, жінок, дітей. В кошлатих коротких кожухах вовною назовні, в баранячих та лисячих шапках–малахаях, у незграбних чариках з телячої та лошачої шкури, ногаї були схожі на диких звірів, що раптом ошаленіли і накинулися на свою беззахисну здобич.

Коли всіх вишикували, Алі спершу відібрав свою частку. Він ще в дорозі придивився до бранців, а тому взяв собі найміцніших чоловіків і найкрасивіших жінок. Два воїни невідступно стерегли трьох бранок–красунь та Арсена. До полону Алі потрапив і Яцько.

Арсен пригорнув хлопця, що здригався від плачу. Хотів сказати йому втішне слово і знову не міг. Щось болючо–терпке здушило зашморгом горло. Стримувався, щоб і собі не пустити сльозу. Яцько припав козакові до грудей, занімів.

На солонцюватій рівнині хвилювалося, ревло, билося відчаєм і болем людське горе. Жінки чіплялися за чоловіків, виривали з рук нападників своїх дітей. Діти тяглися до матерів, благали взяти їх з собою, лементували. Чоловіки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на татар, але зразу ж відкочувались назад, бо на їхні голови падали десятки замашних батогів, від яких репалася шкіра. Плач, зойк, стогін, прокляття змішалися з лайкою і погрозами. Тривожно іржали налякані коні.

Але найгірше було попереду.

Коли мурза Алі відокремив свій ясир, воїни один з–поперед одного почали видирати з рядів найсильніших бранців і наймолодших бранок. Зчинилася така веремія, що Алі вихопив шаблю і з криком кинувся втихомирювати озвірілих одноплемінників.

– Зупиніться, шайтанові діти! Заткни рота, Шаріфе, а то я заткну тобі шаблею! Всім вистачить, лихий би вас побрав! – кричав він, бігаючи від гурту до гурту.

Його очі дикувато виблискували. З–під рудого малахая гнівом пашіло сите, в чорних віспинках обличчя.

До голосіння невільників добавився розгардіяш серед здобичників, які ладні були перегризти один одному горлянки.

– Відійди, мурзо! Ти вже своє забрав – і не втручайся до нас! – викрикнув велетень Шаріф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дівча, що верещало і брикалося ногами. – Відійди по–доброму!

Він кинув дівчину на землю, наступив на неї ногою і витяг довгу криву шаблюку, всім своїм войовничим виглядом показуючи мурзі, що домагатиметься свого силою зброї.

Алі зупинився, опустив шаблю.

– Тьфу, прокляті собаки! Хай вас забере шайтан! Діліться – хоч показіться!

Він повернувся і пішов до свого гурту, не звертаючи уваги на ґвалт і дикий вереск, що лунали позаду.

А там саме зчинилася суперечка між двома здобичниками з–за підлітка, власне, хлопчака років дванадцяти. Вони мало не розірвали його, тягнучи в різні боки. Хлопець кричав, пручався, але не міг вирватися й уп’явся зубами в руку татаринові. Той завив од болю, затупцяв ногами, вирвав руку, а потім схопив шаблю і одним махом зняв хлопчині голову.

– Ха–ха–ха! Забирай його тепер собі! – крикнув убивця суперникові, що відскочив убік.

Але той не розсердився, а теж вищирив зуби, задоволений, що хлопець нікому не дістався.

Не бажаючи сваритися зі своїми людьми, мурза скочив на коня і наказав рушати. Кілька найближчих його родичів, одержавши свою частку здобичі, приєдналися до нього. Зменшений більше ніж наполовину, чамбул швидко залишив берег озера і покотив сухим степом на південний схід, до Кафи. Він тут почував себе в безпеці, і бранців розв’язали. Куди втечеш? Навколо – чужина, море!

Ішли швидко. Зупинялися тільки на нічліг та на обід. Кочовики їли сиру конину, порізану тонкими пластівцями і спарену під повстяним чепраком на спині коня. Таку ж їжу кидали й полоненим. Арсен спочатку відвертався од неї, та голод допікав, мусив їсти. Заплющивши очі, гриз сире, в червоній піні м’ясо, запивав з рівчаків, що вряди–годи зустрічалися на путі, гіркуватою каламутною водою.

Тільки на сьомий день з гори відкрилося море і показалося велике місто з високими стрімкими вежами мінаретів. Алі зупинив загін, зняв з шиї пештимал ^[18], розіслав на землі, став на коліна – довго молився, дякуючи Аллахові за щасливий похід на невірних.

Кафа зустріла їх галасом приморського ринку, запахом риби і смаженої баранини.

Алі погнав свій живий товар до караван–сарая. На другий день меткі горласті цирульники–греки постригли і поголили чоловіків, а наймити принесли на дерев’яних тацях варену баранину, густо приправлену перцем. Тепер Алі не скупився: ситий, невиснажений раб ішов на базарі по дорожчій ціні. Жінок він приберігав надалі. Їх ще треба добре підгодувати, причепурити, а може, й краще зодягнути, особливо Чорнобаєвих бранок. Перед виводом на базар цирульники натруть їх олією і пахучими травами, підрівняють брови, покладуть під очима легку голубувату тінь.

Алі знає, як продавати товар для гаремів, і сподівається мати добрий бариш. Сьогодні ж вивів тільки чоловіків і підлітків.

Широкий базарний майдан на березі затоки весь запруджений народом. Галаслива юрба, що ввібрала в себе прибережних і степових татар, греків, турків, венеційців, караїмів, абхазців, вирувала, ґелґотала, кудись поспішала, щось купувала і продавала.

Гірський кряж захищав місто від холодних північних вітрів, і опівдні проти сонця навіть у грудні тут було тепло й затишно.

Весь лівий край базару – невільничий. Від міста його відділяла висока кам’яна стіна, викладена з ніздрюватого біластого вапняку. Попід стіною – забиті в землю палі. До них прив’язують невільників.

Живого товару було небагато, і задоволений Алі спостеріг, як за його валкою ринула ціла юрба покупців.

Меткі наймити швидко поприв’язували чоловіків до паль. Вони старалися, бо мурза пообіцяв кожному добрий бакшиш – винагороду.

Арсен стояв крайній. Його сусідом ліворуч виявився якийсь міцний бородатий чолов’яга. Незважаючи на зимову пору, він був до пояса голий і мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сірячину. З–під копиці скуйовдженого пшеничного чуба визирали великі голубі очі.

– Гріємося, батьку? – невесело спитав Арсен.

– Гріємося, синашу, – усміхнувся бородань, блиснувши білими міцними зубами. – А чому ти звеш мене батьком? Хіба я старший за тебе?

– А хто тебе розбере, – відповів козак. – У нас на Запорожжі навіть діди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звідки, брате?

– Донський козак я. У нас борода – звичайна річ.

– О, то ми й справді брати. Від Дону до Запорожжя – рукою подати.

– Давно з України?

– Два тижні. Весь час були в дорозі.

– Я теж. Тільки вчора пригнали в Кафу. А куди далі поженуть – хто знає… Бачиш, який відгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить і зажене в Туреччину! А звідти не те що втекти – навіть думати про домівку нічого… Ні, краще б зразу загинути, ніж конати на каторзі чи подихати рабом десь у копальнях Єгипту!

– Не каркай, друже, не наврочуй біди, – вона сама нас знайде.

Дончак похмуро посміхнувся.

– Е–е, мабуть, хтось раніш накаркав. Якої ще більшої біди треба? – Він показав на свої зв’язані руки. – Нема гірше, як бусурменська неволя!

– Всяка неволя лиха, бодай її вік не бачити! – сказав Арсен і додав: – Дивись, той купець сюди простує… Запримітив, старий коршун, де поживою пахне!

До них підходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбані. За ним повагом ішли два дужі охоронці.

Хазяїн донського козака і мурза Алі ще здалеку вклонилися багатому покупцеві, почали навперебій закликати до себе.

– Ага, прошу сюди! – вигукнув Алі. – У мене всі невільники, як дуби! Кожен працюватиме за двох! Віддам поцінно! Ось помацай м’язи цього запорожця – вони мов з криці! Не оминай мого товару, високошановний ага, – такого більше ні в кого в Кафі не знайдеш!

– Подивися, ефенді ^[19], на цього козака! – гукав сусід Алі, показуючи на напівголого дончака. – Це дикий степовий тур! Сила його незмірна! Вміє доглядати коней і домашню худобу! На каторзі гребтиме за трьох! Будеш жалкувати, якщо не купиш такого батира!

Покупець підійшов до Алі, почав обмацувати м’язи невільників, заглядав у рота, ніби коням. Охоронці відводили вбік тих, кого вподобав покупець. Яцька забрали теж.

Турок зупинився перед Арсеном, витер розкішною шовковою хустиною товсту голену потилицю. Йому було років сорок, але надмірна повнота старила його. Він примружив припухле повіко і поклав важку руку на плече козака.

Арсен мимовільним нетерпеливим порухом скинув її, як щось бридке.

Турок спалахнув од гніву. Каламутні очі вирячились, наче мали вискочити з орбіт. Він зціпив кулак і щосили ударив невільника в лице.

Лють затуманила Арсенові розум. Мов несамовитий, рвонувся він уперед, аж затріщало мотуззя. Покупець відсахнувся, скрикнув, та було пізно. Могутній удар у ліву щоку звалив його на землю. Тюрбан злетів і впав у пилюку.

Все це трапилось так несподівано – навіть для самого Арсена, – що всі на якусь мить остовпіли. Алі зблід і судорожно шарив біля боку, шукаючи руків’я нагая. Охоронці кинулись піднімати хазяїна. Невільники притихли, з жахом дивлячись на перекошене від злоби обличчя турка і на невільника, що, важко дихаючи, відійшов під стіну.

Першим опам’ятався покупець. Його важкий нагай обвився навколо Арсенової голови: за вухом репнула від удару шкіра, по шиї потекла кров.

Потім підскочили охоронці. Звалили козака з ніг. Він закрив обличчя руками, щоб не вибили очей. Хтось здер жупан. Кожуха, в якому був зашитий лист Сірка, ще в караван–сараї забрав Алі. Удари сипалися безперервно. Батоги рвали сорочку і тіло. Арсен підкотився під стіну, щоб хоч трохи зменшити силу ударів. Але охоронці стали біля ніг і коло голови, як молотники на току – один проти одного. Тепер стіна не заважала їм. Від виду крові, що виступила на спині козака, вони осатаніли ще дужче й били смертним боєм.

Арсен звивався, як вуж. Зціпив зуби, щоб не крикнути, тільки глухо стогнав.

Алі хапав купця за руки, кричав:

– Ага, хто мені заплатить за невільника? Ви ж заб’єте його на смерть!

Раптом дончак відштовхнув Алі і впав на закривавленого запорожця, закриваючи його собою. Сіряк сповз із його плечей. Кілька ударів зразу збасамужили білу спину. Господар кинувся до нього, щоб відтягти. Може ні за що загинути такий міцний раб! Але тут втрутився турок. Він уже трохи заспокоївся і похмуро дивився, як катують невільника.

– Осман! Кемаль! Досить! Ви заб’єте його до смерті. Залиште трохи і для мене. Я куплю його… і цього теж, – показав він на дончака. – Скільки вони коштують?

Охоронці кинули батоги, відійшли, відсапуючись.

Алі враз став улесливий і хитро примружив очі. Здається, Аллах скаламутив розум купця: можна погріти руки. І він загилив таку ціну, що сусіда тільки охнув, ай–вай! Але сам за дончака запросив стільки ж.

Турок не торгувався, одразу відлічив за обох невільників гроші.

Дончак допоміг товаришеві по нещастю підвестись.

– Спасибі, друже, – тихо промовив запорожець. – Як тебе?

– Роман… Роман Воїнов. Туляк я, а став донським козаком… Утік від німця–барона на волю, а потрапив у бусурменську неволю… Ех–ма!.. Дай я обітру тобі кров – бач, як відшмагали, прокляті! Шкіра висить клаптями…

Роман, як умів, перев’язав сорочкою спину Арсенові, накинув на плечі жупан.

У той же день їх загнали на великий сандал – швидкохідний вітрильник – і замкнули в тісному, смердючому трюмі. Тут було темно, сиро, тхнуло цвіллю й овечими шкурами.

НА БЕРЕГАХ КИЗИЛ–ІРМАКУ

1

За кілька днів, поки корабель плив до Туреччини, Арсен вичуняв, спина вкрилася шорстким струпом і почала свербіти. Це була вірна ознака того, що рани загоюються.

Підпливали до маленького турецького містечка, і невільників вивели на палубу.

З моря дув холодний вітер, жбурляв у обличчя людей колючою мжичкою і солоною морською піною. Чомусь довго не подавали трапа.

З корми долітали збуджені голоси капудан–аги ^[20]і господаря рабів. Спочатку Звенигора не надавав тій розмові значення, але потім почав прислухатися.

– Не потрібен мені невільник! – кричав роздратовано капудан–ага. – Ми домовлялися, Гамід–бею, що ти заплатиш мені дзвінкою монетою!

Гамід випинав товстий живіт, наполягав на своєму:

– Не розрахував я, капудан–ага. Витратився в Кафі. А ще далека дорога – потрібні гроші. А ти нічого не втрачаєш. Ось частина плати грішми, а за решту вибирай собі якого хочеш раба. Продаси – матимеш гроші. Ще й з баришем будеш…

– Не потрібен мені бариш! Раб здохне або втече – і я залишуся в дурнях. Заплати мені моє – і звільняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке стерво, то не зв’язувався б з тобою!

– Прив’яжи свій язик, капудан–ага, бо загубиш! – підвищив голос Гамід. – І от що: бери раба! Бо інакше не дам нічого!

– Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат – з ним добром не домовишся! Тільки я сам виберу…

– Я давно це тобі кажу, а ти уперся, як старий ішак!

Після обміну такими «люб’язностями» капудан–ага і Гамід зійшли з кормового містка. Не говорячи один до одного, зупинилися біля невільників.

– Оцього, – капудан–ага ткнув пальцем Романові у груди. – І забирайся до всіх чортів з моєї посудини!

Охоронці Осман і Кемаль повели Романа знову в трюм.

– Прощай, Арсене! – гукнув дончак. – Не згадуй лихом! Пощастить повернутись додому – передай у станицю Бобровську… Товаришам, бо сім’ї не маю…

За ним з гуркотом зачинилася ляда.

По хистких дошках невільників звели на берег. Тут же, в невеликій закопченій кузні, всім на руки наділи кайдани. А Звенигорі – й на ноги. Тільки Яцько лишився незакований.

Вирушили опівдні. Гамід їхав на коні попереду каравану, що складався з десятка віслюків, навантажених покупками. За невільниками наглядали Кемаль та Осман. Дивно було дивитися на цих довгоногих здорованів, що горбилися на маленьких осликах. Але вухаті сухоребрі тварини ніби не відчували їхньої ваги і поволі тюпали, повісивши голови.

На путі караван час від часу зустрічав мовчазних перехожих з темними, ніби кам’яними, обличчями і бистрими поглядами чорних очей, загони озброєних спагіїв на конях і піших яничарів, поважних волів, що тягли незграбні гарби на велетенських дощаних колесах, обідраних жебраків…

Невеличкі села дивували невільників своїм незвичайним виглядом. Круглі низенькі хатки із цегли–сирцю ліпилися в ущелинах, попід скелями або на крем’янистих берегах каламутних струмків. Обмиті дощами, випалені сонцем, з мазаними глиняними покрівлями, вони були схожі на сірі черепи, що чорніли порожніми орбітами. То дивилися на перехожих вузькі отвори дверей і незасклених віконець.

Багата приморська вічнозелена рослинність скоро зникла. Почалися плоскогір’я, гори з дикими урвищами, колючими чагарниками і зграями шакалів та гієн, що вечорами виходили на пошуки здобичі.

Арсен важко ступав по нерівній розбитій дорозі, підтримуючи руками холодне залізо кайданів. Яцько йшов поряд, стомлений, змарнілий. Руки засунув у рукава. Комір свитини настовбурчив – з нього виглядав загострений посинілий носик.

Позаду горбився високий незграбний селянин з–під Черкас на прізвище Квочка. Зітхнувши, він пробубонів:

– Пропадемо ми тут, як руді миші. Здохнеш – викинуть шакалам на поживу. Ніхто й не поховає…

– А ти гадав – зроблять тобі труну з клен–дерева? – озвався інший голос. – Рабові одна шана – роби, поки здохнеш. А потім – на смітник тебе… А ти ж як думав?.. Така рабська доля!

«Така рабська доля, – повторив у думці Арсен. – Але чому? Чому я мушу бути рабом? Чому повинен день і ніч, літо й зиму, рік у рік працювати, як віл, на того клятого товстуна–багатія, якого до цього часу не знав і знати б не хотів?.. Хто в цьому винен? Чорнобай? Степові розбійники–людолови? Я сам? А може, Сірко, що випровадив у дорогу? і що таке доля?..»

Скрипіли, погойдуючись, зустрічні гарби, ревли зголоднілі віслюки, дзвеніли брудні заржавілі кайдани. А думки снувались і снувались, безконечні, як ця ненависна чужа дорога.

«І ніякої надії на втечу! Правда, є золото, – він непомітно мацав шкіряний пояс і дивувався, що, попри всі пригоди і злигодні останніх тижнів, ніхто не обшукав його і не відібрав грошей. – Але чи допоможе воно тут? Чужий далекий край, чужі звичаї і жорстокі люди…

А між чужиною і вітчизною – широке бурхливе море… Коли б ще був десь на березі моря, то мав би надію на козаків, які іноді нападають на прибережні міста. А так далеко в глиб країни вони ніколи не заходять. Та й хто знає, куди веде нас цей мовчазний Гамід?»

Від думок ставало сумно на серці. У майбутнє заглядав, як у власну домовину. І чим далі йшли вони кам’янистим шляхом на південь, тим холоднішим і темнішим здавалося сонце. Тим більше гасла надія на повернення коли–небудь додому… А Гамід? Чи забуде він сутичку в Кафі? Звичайно, ні. Недаремно ж тільки йому наклав на руки й ноги такі важкі кайдани. Веде додому, затамувавши злобу, щоб там уволю познущатися… Та й чому він узяв у голову, що неодмінно коли–небудь повернеться на Україну? Хіба не так само сподівались і сподіваються на повернення тисячі інших невільників? і хіба ж вони не такі дужі й сміливі, як він? і не такі спритні? А пригадай – багато їх повернулося? Одиниці! Дехто втік, декого виручили козаки, іншого викупили родичі або товариші… Повертались іноді старі, немічні, сліпі… Турки жорстоко розправляються з втікачами – їм випікають очі і відпускають на всі сторони. Йди куди хочеш! Хай тебе бачать інші невільники і жахаються необдуманих вчинків… іноді добрі люди спроваджували їх через Болгарію і Волощину на Україну, як діда Сома, і там вони розтікалися по селах і хуторах, ставали співцями–лірниками, кобзарями, жебраками, лякаючи слухачів розповідями про страхіття агарянської каторги…

Невже й тебе чекає така доля?

2

Якось надвечір караван Гаміда спустився з плоскогір’я в широку долину і звернув до похмурої, викладеної з дикого необтесаного каменю фортеці, що стояла на горбі, недалеко від широкої і бурхливої ріки.

Гримкочучи кайданами, невільники в супроводі наглядачів пройшли через вузьку браму в двір фортеці і зупинилися під розложистим горіхом, що самотньо стояв посеред кам’яного громаддя. Стомлені довгою виснажливою дорогою, вони зразу ж попадали на холодні кам’яні плити, якими було вимощене все подвір’я.

Мовчазна фортеця враз наповнилася шумом і гамором. Заметушилися на внутрішніх галереях будинку жінки в темному одязі, заверещали від радості, сподіваючись на подарунки, дітваки, що, мов зграя горобців, висипали назустріч Гамідові. Повиходили слуги.

Арсен без цікавості дивився на чуже життя. Нили натерті залізом ноги, хотілося пити. Почувши, що десь дзюрчить вода, він підвівся і заглянув через колючий живопліт, яким було відгороджено від решти двору невеличку ділянку за горіхом. Там у великій камінній чаші вирувало прозоре джерело. Козак вийшов з гурту, став над ним навколішки і зачерпнув у пригорщ холодної, мов лід, води. Вона була трохи гіркувата, ніби настояна на звіробої, і тоненькими голочками поколювала в роті.

Витерши рукою темне заросле обличчя, стомлено підвівся. Зненацька пролунав крик:

– Стережись, Арсене!

Оглянутись не встиг: важкий нагай шмагонув його по голові. Від несподіванки і болю мало не впав, але хтось ззаду схопив за брижі жупана і відкинув убік. Нагай знову кілька разів зі свистом прорізав повітря.

– Поганий гяуре! – прошипів над бранцем Гамід. – Ти осквернив джерело, з якого п’ють правовірні!.. Але, крім того, ти ще й замахнувся на моє життя! Я добре запам’ятав тебе! – Він мимоволі торкнувся щоки. – Запам’ятав так, що ти довіку шкодуватимеш, що не здох раніше! Тебе варто повісити за ці дві провини, але смерть – не найбільша кара. От коли твоє життя стане нестерпним і ти сам захочеш відійти в кращий світ, тоді ти зрозумієш, про що я зараз говорю, собако! А тепер – геть з–перед моїх очей!

Гамід знову вдарив козака нагаєм, і той кинувся в гурт невільників, які прикрили його собою.

Наглядачі загнали їх у глибокий похмурий погріб під будинком. Крізь маленьке заґратоване віконце під самою стелею пробивався жмут сірого світла. Десь шаруділи щури. З кам’яної стелі і стін текли патьоки іржавої води.

Невільники зупинилися посеред погреба.

– Отут нам, хлопці, й могила, – глухо промовив Квочка. – Гарненьку хату приготував для нас проклятущий турок, хай би був щезнув! Навіть соломки підіслав, щоб не муляло в боки. І солома не свіжа?.. Авжеж ні! Перед нами тут теж жили невільники. Від них і лишилася… – І він люто штурхнув ногою купу ячної соломи.

На превеликий подив невільників, звідти почувся слабкий голос, ніби зарохкало немічне порося:

– Яка там зараза штовхається? Чи тобі повилазило, чи так засліпило баньки? Хіба не бачиш, що тут люди сплять?

– Тю на тебе! – вигукнув вражений селянин. – Звідки ти тут узявся, лихий би тебе взяв? і хто ти такий, що по–нашому балакаєш?

Купа соломи заворушилася, і з неї вилізла бридка істота.

Невільники з острахом розглядали незнайомця.

Він обтрусив з себе солому, і всі побачили худющого виснаженого чоловіка. Його очі горіли хворобливим блиском. Крізь дрантя просвічувало жовте кістляве тіло. Від холоду клацали зуби.

– Що? Гарний? – хрипко засміявся він. – Аж страшно дивитись? Не лякайтеся – самі скоро станете такими… Пробудете років кілька у цьому людьми і Богом проклятому місці, як я, то хтозна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий…

А тепер – сама шкіра та кістки. Як перевертаюсь у соломі, то торохтять, мов сухарі у мішку.

– Як же тебе звати, чоловіче? – спитав Арсен.

– Звали колись Свиридом Многогрішним… Не знаю, хто з моїх предків так много нагрішив, що й прізвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрішив, а розплачуватися доводиться мені.

– Скільки ж вам років, діду?

– Років? Хе–хе! – скривився у посмішці блідий рот. – А років мені всього сорок…

– Не може бути!

Звенигорі пригадалося, що Метелиці було під шістдесят, а він міг кулаком оглушити вола. А цей од вітру похилиться.

– Побачимо, що з тебе буде, коли Гамід вижме всі соки, всю силу, коли руки твої повиснуть, як вірьовки, і зуби вигниють у роті, і суглоби розпухнуть на ногах, і нужа тебе заїсть, як паршиве порося… Отоді ти згадаєш Многогрішного – правду, мовляв, казав старий…

– Ми й так тобі віримо. Адже видно, що спиш ти не м’яко, та, мабуть, і їси не солодко…

– Тут тебе нагодують! Доженуть – та й ще раз дадуть! – Многогрішний засміявся.

Він трусився від сміху, від кашлю і від холоду разом. У кошлатій бороді стирчали колючі остюки. Гострі коліна підгиналися – здавалося, що от–от вони переламаються і оцей мішок з кістками з гуркотом полетить додолу.

Всі стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив своє майбутнє. Квочка важко зітхнув, почав приказувати:

– Ох, Боже мій, Боже, пропала моя голівонька!

Арсен оглянувся на плаксія, суворо крикнув:

– Ну, нічого тут нюні розпускати! і без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справді дуже скоро вріжемо дуба у цій смердючій ямі.

– Та я ж нічого, – почав оправдуватися Квочка. – Просто – стало важко на душі…

– Всім нелегко… Але ж козак не без долі. Дивися – і вивернеться коли–небудь!

– Слова… Я теж колись так думав, – прошамкотів Многогрішний. – Все надіявся – утечу… А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному кроці тебе можуть піймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хіба перепірнеш або по воді перейдеш?

Арсена розібрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилі, хоче посіяти у їхніх серцях зневіру, потягти усіх за собою… Ні, не вийде! Вони ще молоді, дужі і не повинні втрачати надії. Недарма кажуть: гроші втратив – нічого не втратив, друга втратив – половину втратив, надію втратив – усе втратив.

Стримуючи роздратування, він узяв старого за плечі і лагідно сказав:

– Ти ось що, дядьку Многогрішний, лягай собі у своє кубло і не базікай зайвого. Не роз’ятрюй наші серця. Нам і так нелегко.

Відчувши, що Многогрішний намагається опиратися, підштовхнув його ззаду, і той покірно поліз у свій куток. Хтось притрусив його злежаною соломою.

Стомлені багатоденною дорогою, невільники і собі почали вмощуватися на нічліг. Лягали покотом, один побіля одного, щоб було тепліше. Незабаром світло в віконці померкло зовсім, стало темно. Від багатьох тіл, від важкого дихання в погребі зробилося тепло, навіть задушно. На всіх наліг сон.

Але заснути не пощастило. Знову розчинилися двері – і на сходах забрязкотіли кайдани. В погріб спустилося кілька чоловіків.

Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогін.

– О холера ясна, – вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, – тутай повно непроханих гостей! Грицьку, викреши вогню – запалимо свічку!

Під кресалом заблискотіли іскри. Спалахнув жовтий вогник і освітив похмурі темні постаті. Попереду стояв високий чолов’яга з гострими, мов списи, вусами і великим гачкуватим носом. На вигляд йому було років тридцять.

– Побий мене перун! – знову загримів чолов’яга, на цей раз перейшовши на лемківську говірку, приправлену полонізмами. – Адже ці новаки, ці хлопи вляглися в моє ліжко! Але ж то є свинство – припхатися в чужу хату і зайняти найліпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, – штовхнув він ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, – звільняй місце!

Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:

– А ти що за птиця?

– О, стонайцять дзяблів! ^[21]Він ще й питає! Тутай кожен знає пана Спихальського… Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за військового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп сміє називати мене птицею! Га?

– Ну й що з того, що ти – військовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я – Гервасій Квочка… Чув?

– Не доводилося, – збентежився пан Спихальський.

– Отож–то і є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!

– А що ж ти за єден?

– Колишній хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грім побив! А пізніше – вільний селянин, хлібороб, бо втік із його маєтку в селі Заволаному на незаймані землі… А тепер і ти, і я – раби турка Гаміда. Виходить, ми одного поля ягоди…

Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барліг та спи, якщо хочеш спати. А ні – лягай там, де стоїш, і не заважай відпочивати.

– О Матка Боска! – підскочив пан Спихальський. – То пан єсть земляк? із Заволаного? А я з Круглика… Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку – що нового в наших краях?

– А коли пан звідтам?

– Уже чотири роки.

– А я – п’ять… Отже, пан мало що від мене дізнається про свого гетьмана… Хіба що панові цікаво буде послухати, як я колись із товаришами віддубасив пана гетьмана різками…

– О! Як?

– А так. Надумав я з друзями втекти в степи. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: він частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав іноді на його стоги та ожереди червоного півня… Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти від пана, не розрахувавшись із ним? Ото я й намовив хлопців – підстерегти пана. Здибали ми його у Матвієвій пасіці. Пан Спихальський пам’ятає той лісок у долині, що по дорозі із Заволаного до хутора Круглика?

– О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання…

– Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня – притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші…

– Сто дзяблів! Лайдак! – вигукнув ображено пан Спихальський. – Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки – не як–небудь, а на мурашник… Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа…

Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх: пан Спихальський явно забував, що зараз він не «уродзоний шляхтич», а раб.

Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.

– Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, – сказав він спокійно. – Сам Господь Бог заповідав не залишати неоплаченими боргів наших… А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб…

– Занадто ти мудрий, пане Квочка! – вигукнув сердито Спихальський. – Пана гетьмана – і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноосвєцоним паном!