Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

Грюкнули двері – і пахолки ввели Минку.

Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця:

– Підійди ближче! А ви – геть звідси!

Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.

– Це ти впустив тих розбійників, падлюко? – прошипів господар. – Скільки вони тобі заплатили?

– Батечку, їй–богу, нічого! – забелькотав Минка. – Хай мене грім поб’є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова… Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного… А виявилося…

– Ти чув, що вони тут говорили?

– Чув.

По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.

– Кому про те розповідав? Тільки правду!

– Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!

– Забожись.

– Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?

– Гаразд. Іди!

Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятаган – і пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг забитого і знову сів на лаву.

Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню – запалив свічку. Потім прочинив двері:

– Це ти, Митрофане?

– Я, – почувся протяжний голос.

– А Тхір з тобою?

– Та вже ж.

– Заходьте.

Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися, Митрофан перехрестився:

– Невже Минка?

Чорнобай не відповів. Зачинивши щільно двері, він підштовхнув збентежених хлопців на середину кімнати і став насупроти.

Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхір, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:

– Чого крутишся, мов сміття в ополонці? Перед ким стоїш, падло? Забув?

Тхір завмер, гарячково думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням:

– Де ви поділи Звенигору?

Митрофан вирячив очі:

– Якого Звенигору?

– Не прикидайся дурнішим, ніж є, йолопе! – гримнув на нього Чорнобай. – Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!

– А–а, – Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: «Бач, я ж казав тобі!»

Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.

– Ми продали його Алі, пане.

– Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?

– Митрофан підбив… Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся… Погрожував…

Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Будучи людиною невеликого розуму, він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.

Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя:

– Готовий!

Чорнобай зловісно усміхнувся.

– І ти гадаєш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? – спитав тихо. – Гадаєш, я так і повірив, ніби то Митрофан підбив тебе продати Звенигору татаринові?

Тхір позеленів. Упав на коліна – поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай різко відштовхнув пахолка:

– Ти хитрий, Тхоре. Але й тобі прийшов кінець! Твоя хитрість мало не коштувала мені життя!

– Простіть, добрий господарю! – схлипнув Тхір. – Не інакше – диявол попутав! Але, клянусь Богом, я ще прислужуся вам… Тільки не вбивайте!.. Згадайте, скільки разів я рятував вас… Я завжди служив вірою і правдою. Ну, а раз схибив – позаздрився на гроші… Каюсь…

Він знову підповз до господаря і, плачучи, цілував його замазані в глину чоботи.

Чорнобай мовчав. Лише по кількох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку і поставив перед собою. Свічка мерехтливо кидала на перекошене від страху обличчя пахолка жовтаве світло, – і від того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою відштовхнув парубка від себе:

– Гаразд, Тхоре… Я помилую тебе…

З грудей пахолка вирвався радісний стогін.

– Однак не думай, що я тобі прощаю… Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно… Проберешся на Запорожжя, вступиш у січове товариство. А там вибереш влучну хвилину і прикінчиш Звенигору… Він не знає тебе в обличчя?

– Ні, не знає.

– От і добре. Це сприятиме нашому задумові… Та не зволікай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївці. Сьогодні ж вирушу в Крим до Алі… Я ждатиму звістки від тебе… Чуєш?

– Чую… Все буде зроблено, як ви наказуєте!

8

Лише опівночі Арсен зупинив загін на нічліг. Козаки попутали коней і пустили пастись на долину, а самі, прославши киреї, вклалися спати. Не спали тільки Арсен, Роман, Спихальський, Грива та Іваник. Іваник виявився доброю і хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухої нехворощі і помостив під кущем, заслав її широкими попонами.

– Прошу, дівчата… Це, знаєте–маєте… того, не перина, та все ж м’якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошкає погоня… Та, думаю, до цього не дійде! Ми їм, знаєте–маєте, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв’язались, – більше носа не поткнуть!

Слухаючи хвастовите буркотання Іваника, Арсен усміхався в темряві. Він був радий, що все скінчилося щасливо. Стеха уникнула татарської неволі, ніхто з односельчан не потерпів… А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде час – потрапить птаха до сильця!

Інші думки полонили його. До пори до часу не ділився ними з товаришами, а зараз вирішив, що відкладати нікуди.

– Вранці я залишу вас, – сказав друзям тихо. – Ви поїдете в Дубову Балку, а я на Запорожжя…

– Арсене, що ти вигадав? – здивувався Роман.

– Так треба. Я мушу негайно везти фірман!

– Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?

– Я повернуся незабаром. А Златці, Младенові і Якубові у моїх буде добре… Та й ви будете з ними.

– Е, ні, пане–брате, так негоже.

– Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Січі!

– Тоді ми теж з тобою. Дорога далека і небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине?

– Атож. Півсвіту одмахали разом, та тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мені всеньке життя кортіло хоч єдним оком поглянути на ту славутню Січ Запорозьку. А допіру така оказія, панове! Га!.. Єстем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото буде метаморфоза, панство! Заради неї я ладен хоч на край світу, Перун ясний!

– Але ж, пане Мартине, я гадаю, що ти поспішаєш до пані Вандзі на свій хутір…

Наступила пауза. В темряві не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всі почули тихеньке, стримуване зітхання.

– Поспіємо з козами на торг! – буркнув пан Мартин. – Пані Вандзя чекала на мене п’ять лят, почекає єще єдне – буде шість!

– Ну, що ж, друзі, якщо ваш намір твердий, то поїдемо разом! Скажу вам, чортяки ви мої дорогі, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!

Арсен намацав у темряві руки товаришів і з почуттям міцно потиснув їх. Ось вони – друзі! Неволя і спільна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила їх, і вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь і воду. І відвертий, щиросердий Роман, і запальний, гоноровитий, але, по суті, добрий, як дитина, пан Мартин, і похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива – всі вони, не вагаючись ні миті, грудьми заступлять його в час смертельної небезпеки, як і він кожного з них. І від того, що вони ніколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що інакше бути не може, що кожен зробить те, що має зробити справжній друг–побратим, Арсенові стало на душі легко і радісно… Справді, один у полі – не воїн! Це старовинний закон вояцького життя. І скільки разів він переконувався в справедливості цього! Міцна ж вояцька дружба і готовність у найскрутніших обставинах постояти за товариша – то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цілим із найнебезпечнішої тарапати.

Охоплені спільним почуттям, друзі довго гомоніли впівголоса, лежачи горілиць на землі і вдивляючись у густо–синє небо, всіяне безліччю мерехтливих зірок. До них озивався нічним шурхотом степ: шелестіла під вітерцем тирса, цвірчали на тисячі ладів цвіркуни, іноді десь, налякана нічним хижаком, запідпадьомкає перепілка чи зірветься з гніздовища бистроногий стрепет.

В долині форкали стриножені коні.

Нарешті на всіх налягла дрімота.

– Спати, друзі! Спати пора! Незабаром світатиме, – сказав Арсен.

Однак сам не заснув. Тихенько підвівся і тінню ковзнув до куща, де спали дівчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущені коси і довго сидів нерухомий, заглибившись у свої думи і оберігаючи сон дівчат і товариства.

Вранці загін розділився надвоє. Спихальський, Роман і Грива ще сідлали коней, а балківчани вже від’їжджали. Іваник, якого Арсен призначив отаманом загону, гордо випинав вузенькі груди і примушував коня грати під ним. Арсен побажав щасливої дороги, поцілував Стеху і гукнув:

– Ну, рушайте!

Хуторяни вдарили коней і риссю помчали широкою долиною прямо на північ. Коли вони сховалися за виднокраєм, Арсен скочив у сідло, і чотири вершники повернули на південний схід.

НЕСПОДІВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ

1

Третього дня, пізно ввечері, четверо подорожніх зупинилися під брамою січової фортеці. Арсен руків’ям пістоля загрюкав у міцні дубові дошки. У підворітті прокотилася гучна луна.

Десь угорі, в темряві, скрипнуло оглядове віконце, і басовитий сонний голос незадоволено запитав:

– Який там чорт, прости Господи, товчеться?

Арсен мало не зареготав. Радість розпирала йому груди. Після всього того, що пережив у чужих краях, ось він стоїть перед ворітьми Січі і сам собі не вірить: сон це чи наяву? Ніби і не було важкого шляху до Криму, Гаміда і Сафар–бея, гайдуків Младена, ненависної галери, довгої путі через Болгарію, Волощину і сплюндровану Правобережну Україну до тихої Сули, а звідти – до Січі. Здається, ніби вчора надвечір виїхав він з цієї брами, а сьогодні вже й повертається назад. І зустрічає його не хто інший, як сам батько Метелиця!

Усміхаючись невидимою в темряві радісною усмішкою, Арсен уявляє, як там, нагорі, висунувшись із віконця, старий козарлюга вдивляється вниз і намагається розпізнати чотири постаті. Але розпізнати не може і від того злиться. І вже готовий вибухнути гнівом і добірною лайкою.

Голос загримів знову:

– Чи тобі там заклало, ідоле? Чого грюкаєш, питаю?

Тепер уже Арсен не витримав і зареготав. Саме такі слова і сказані саме таким тоном, притаманним тільки бувалим запорожцям, що не боїться ні Бога, ні чорта, він сподівався почути від свого колишнього учителя.

– Пізнаю своїх! – промовив крізь сльози і сміх. – Відчиняйте, батьку Корнію! Невже не впізнаєте?

Метелиця на якийсь час замовк. Потім охнув і, чути було, одскочив від оглядового віконця. З надворітньої вежі знову почувся його гучний голос. Він будив вартових запорожців, які, нехтуючи небезпекою, спокійнісінько повкладалися спати.

– Вставайте! Та вставайте–бо, іродові душі! Сікачу, Товкачу, годі вам рухтити! Прокидайтеся! Дорогий гість приїхав!..

По дерев’яних сходах загупотіли важкі чоботи. Заскрипіла підойма, грюкнув залізний засув – і брама відчинилася. З неї вилетів засапаний Метелиця. За ним поспішали Сікач і Товкач, які спросоння до ладу не розшолопали, чого їх так поспішно збудили, і незадоволено бурчали.

– Арсене! Чортяко! – вигукнув Метелиця і згріб молодого козака в свої ведмежі обійми. – Живий! Прилетів, соколику! Ох ти Боже!..

Він міцно притис його до грудей, поцілував в обидві щоки і, врешті, просльозився.

Здивовані і зраділі Сікач і Товкач силоміць вирвали товариша і побратима, якого вже не сподівалися побачити живого, з могутніх рук Метелиці.

– Арсене! Брате!..

Після перших бурхливих проявів радості, коли чулися тільки окремі вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожні, мабуть, стомилися і потребують відпочинку.

– Без зупинки з–за самого Дунаю, батьку, – сказав Арсен. – Тож не дивно, що я і мої товариші не відмовимось від вашої гостинності. Останні три дні мчали, мов на крилах. Скучив за товариством січовим та й наглі справи… А що – кошовим і досі Сірко?

– А хто б же? Відмовлявся, правда, дуже. Казав – старий став. Але ж товариство наполягло… Та й час тривожний…

– Мені б одразу до нього…

– Чекай, чекай, хлопче! Надворі глупа ніч – а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся – а тоді роби що знаєш! – охолодив Арсена Метелиця. – Заїжджайте!.. Товкачу, постав коней до стай–ні! А ти, Сікачу, роздобудь чого–небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавіше, недотепи!.. А я вже постою на чатах!

Після ситої вечері Метелиця відправив Романа, Спихальського і Гриву спати, а Звенигору примусив розповісти про свої мандри і поневіряння. Старий запорожець і його молоді товариші, затамувавши подих, довго слухали цікаві розповіді, і лише перед світом зморений Арсен заснув.

Вранці вся Січ дізналася про повернення Звенигори. Кожен хотів на власні очі побачити його і послухати про все, чого він зазнав. Та Арсен, скинувши з себе турецький одяг і вбравшись за рахунок військової скарбниці у новий, пішов до кошового. Зате Спихальський, Роман і Грива на всі заставки оповідали про своє поневіряння в неволі.

Особливий успіх у запорожців мав пан Мартин. Розповідав він цікаво і не без гумору, на лемківській говірці, частенько ввертаючи в розповідь польські словечка і змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем і звитяжцем. Слухаючи його, козаки час від часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навіть про трагічні події з їхнього життя умів розповісти дотепно і весело. Тоді пан Мартин реготав гучніше за всіх, задерши голову і наставивши в голубе небо свої руді вуса–списи. Потім набирав поважного вигляду і знову заходжувався розважати своїх слухачів новою пригодою, в якій правда нерідко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.

Проходячи мимо гурту, Арсен зустрівся поглядом з паном Мартином – йому запорожці підсунули під ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усім було видно оповідача. Спихальський хитро усміхнувся, підморгнув і теревенив далі:

– А єднего разу – то було юж на Дністрі – послав мене пан Арсен розвідати переправу… Шуснув я в кущі і йду собі понад берегом. Остерігаюсь, коб який татарин не загледів. Аж патчу – біжить до річки гарненька татарочка з високим мідним глеком на плечі. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далі? Татарочка поставила глек на камінь, оглянулась навколо – і, о, панство! – почала швидко роздягатись… Я зажмурив очі… Потім мені набридло стояти, мов сліпому, і я розплющив єдне око…

– Га! га! га! – зареготали навколо запорожці.

– Патчу – лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах… Ох, Єзус!.. А як я розплющив і друге око, вона юж встигла…

Арсен не розібрав, що там «юж встигла» татарочка, але по тому, який громовий регіт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом і жартом зумів прихилити до себе козацькі серця.

У світлиці військової канцелярії Арсена зустрів сам Сірко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим і зворушеним. Старий отаман розкрив обійми і, не дозволяючи молодикові вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землі, притис його до грудей.

– Ти повернувся–таки! Слава Богу! А я вже не сподівався побачити тебе живого і відчував гріх на своїй душі!

– Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов…

Сірко посадив Арсена насупроти себе. Зітхнув.

– Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним… Видно, не доведеться бідоласі померти на рідній землі… Однак ти не даремно їздив: прислужився вітчизні і всьому кошеві запорозькому. Твоя звістка про похід Ібрагім–паші на Чигирин дозволила нам вчасно підготуватися до зустрічі ворога й успішно відбити його напад… Даремно Ібрагім–паша і хан Селім–Гірей три тижні без упину штурмували Чигирин. По кілька разів на день кидали вони на приступ свої війська, копали апроші і закладали під стіни міста порохові міни – ніщо їм не допомогло! Чигирин вистояв, а Ібрагім–паша з Селім–Гіреєм безславно відступили… А ми тут, на Низу, теж не сиділи склавши руки – шарпали татарські улуси, громили переправи турецькі через Буг, стерегли Муравський шлях ^[108], знищували ворожі валки з припасами… В усьому цьому є й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про наміри ворога – то вже наполовину виграна баталія!

– Я радий чути це, батьку, – скромно відповів Арсен. – Але то діло минуле… Турки не облишили наміру заволодіти Україною. Султан Магомет знову готує похід. Ще грізніший, ніж торік!

Сірко уважно подивився на козака:

– Ти маєш певні вісті?

– Так. Мені пощастило разом з моїми болгарськими друзями роздобути султанський фірман. – З цими словами він видобув з–за пазухи цупкий сувій паперу і подав кошовому.

Сірко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув до столу долонями. Довго вдивлявся в нього:

– Про що пише султан?

Арсен прочитав фірман і слово в слово переклав. Сірко мовчки слухав. На його високому загорілому лобі зійшлася між бровами глибока зморшка. Очевидно, кошового глибоко вразило почуте, але він намагався цього не показувати. Мужнє обличчя Сірка, до якого так пасували густі довгі вуса, що підковою охоплювали чисто виголене круте підборіддя, лишалося непроникним.

Деякий час він мовчав. Згорнувши сувій, Арсен дивився на кошового і намагався відгадати його думки і почуття.

– Ось воно як, – нарешті тихо промовив Сірко. – Отже, цього літа щонайменше двісті тисяч турків і татар топтатимуть наші степи, палитимуть села й хутори, руйнуватимуть міста!.. А хто скаже, скількох наших людей уб’ють, скалічать, потягнуть у неволю агарянську нечестиву!.. Бідна земле наша, чим ти провинилась перед Богом, що він насилає на тебе одну напасть за одною! Скільки горя зазнала ти і скільки ще впаде на твою нещасну голову!.. Вже рівно сорок літ, з часу гетьмана Якова Острянина, не випускаю я шаблі з руки… Походи великого Богдана… Булава Вінницького полковника… Кошовий славного Низового товариства… Безконечні війни з татарами… Відчуваю, вже не ті у мене сили, що були раніш. Слабіє мій зір, і кволіше б’ється серце… Боже! Низпошли на мене свою благодать: збережи в моїх руках сили рівно стільки, скільки потрібно буде, щоб відвести загрозу від вітчизни моєї дорогої, а в очах збережи зір, щоб я міг побачити, як тікатиме Кара–Мустафа з своїми недобитками з землі нашої! А потім хоч і упокой мя, Господи!

Арсен затаїв подих. Ніколи не доводилося йому так близько і так гостро відчути душу цієї незвичайної, могутньої людини, як тепер. Ось уже багато років Сірко перебував на Січі й очолював запорожців у їхній смертельній боротьбі з султанами і ханами. Десятки великих боїв і сотні дрібних сутичок, виграних ним, принесли йому славу непереможного воїна. Вороги боялись одного імені Сірка. Часто показували козакам хребет, навіть не вступивши в бій, а лише дізнавшись, що перед ними Урус–шайтан, тобто руський чорт, як прозвали його бусурмени… Земляки ж називали його Ганнібалом і грозою кримчаків–людоловів. Справді–бо, сотні й тисячі бранців з України, Москви, Польщі визволяв з козаками Сірко, перестріваючи в степу переобтяжені здобиччю хижі татарські чамбули; десятки улусів, містечок і фортець у Криму, в Ногайській та Буджацькій ордах спалив, зруйнував він, відомщаючи за грабіжницькі вторгнення в Україну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на простори Чорного моря, розбиваючи галери й сандали і визволяючи невільників! Тому його ім’я наводило на ворогів жах, а земляками прославлялось і оспівувалось у думах та піснях. Запорожці безмежно вірили в свого ватажка і щиро любили його. Кожен з них, не роздумуючи, міг кинутися за ним хоч і до чорта в пекло! Після паузи, ніби застидавшись свого душевного пориву, Сірко досадливо поморщився, грубувато сказав:

– Тьху, розпустив нюні, старий базікало!.. Арсене, синку, – він знову обняв козака, – спасибі тобі від усього коша за ту звістку, якій і ціни нема! Твої зусилля, твої страждання окупилися сторицею торік і, вірю, окупляться цього літа… Ми підозрівали про можливість нового турецького нападу, а тепер упевнилися в цьому і зробимо все, щоб Кара–Мустафа поламав собі об Чигирин зуби, як і паша ібрагім!.. Треба негайно сповістити про це гетьмана Самойловича і воєводу Ромодановського. Поїдеш сам – одвезеш султанський фірман. Може, гетьман–скупій розкошелиться і нагородить запорожця–нетягу сотнею золотих! Та ще, чого доброго, цар–батечко пришле подарунок – і зразу станеш багатієм… Це вже не враховуючи нашого подарунка… Від коша…

– Що ви, батьку! Я й так скільки ваших грошей розтринькав! Ні злотого не привіз додому… – І козак розповів Сіркові, як рятувався з друзями від Гаміда і його людей.

– Що впало, те пропало, – заспокоїв його кошовий. – Гроші – річ набутна, – були б тільки ми живі та здорові… А на дорогу вони просто необхідні – сам знаєш!..

Він підійшов до столу – вийняв з шухляди оксамитовий капшук.

– Тут не багато, але вистачить, щоб десяток запорожців не відчували нужди в дорозі до Чигирина… А тепер – слухай! Спочатку заїдеш у Чигирин, покажеш фірман окольничому Ржевському, – він знатиме, що треба робити. То досвідчений воїн… Після торішнього штурму, коли Чигирин було наполовину зруйновано, він відновив стіни, полагодив ворота міські, поповнив запаси. А коли дізнається, що незабаром прийматиме таких нежданих гостей, то приготується ще краще! З Чигирина мчи у ставку гетьмана. За Дніпро. Гадаю, там же зустрінеш і воєводу Ромодановського… У них фірман і залишиш – хай шлють цареві… Ну, ти мусиш знати, що ні до першого, ні до другого у мене особливої приязні немає… Гетьман спить і бачить у своїй руці поряд з гетьманською булавою ще й пернач кошового. Але всім відомо, що то рука слабка, однак загребуща, і пернач кошового їй видався б не під силу… А з Ромодановським у мене давні рахунки. Коли він захотів, було, закріпостити наших слобожан, я з запорожцями та слобожанами за часів Степана Разіна трохи пошарпав його людей під Білгородом, і він поклав на мене зло. Підступно схопив, забив у кайдани і заслав аж у Сибір… Розповідаю це тобі для того, щоб знав, як вестися з ними обома, щоб захищати нашу Січ. Поки йдеться про боротьбу з Портою і Кримом, гетьман і воєвода вбачають у запорожцях надійного спільника, але як тільки війна пригасає, вони обидва намагаються прибрати нас до рук!

– Що ж мені робити?

Сірко уважно подивився на козака.

– Самойлович намагатиметься примусити запорожців приєднатися до його війська, щоб гуртом захищати Чигирин… Треба таємно переконати Ромодановського, щоб не схилявся до думки гетьмана, розумно довести йому, що ми не можемо залишити Січ напризволяще. Якщо ворог займе нашу укріплену фортецю, то ми самі відчинимо двері до своєї хати. А кожному ясно, що Січ – то надійний захист України від кримських ханів і турецьких султанів. Доки існуватиме смертельна загроза з півдня, доти повинна існувати і наша Січ–мати!.. Отож, тут ми принесемо більше користі загальній справі, нападаючи на тили турецького війська і загрожуючи Кримові, ніж коли б приєдналися до лівобережних полків.

– Розумію, батьку.

– Ти вже був дома? – раптом спитав кошовий.

– Один день всього.

– Мало. Але сам знаєш, який час настає… Тому, побувавши у гетьмана і воєводи Ромодановського, повертайся назад! Будеш тут потрібний. А зараз – іди! Вибери собі добрих попутників – і чекай. Я приготую листи – гукну тебе…

2

З гори, від Суботівського шляху, Арсен і його товариші побачили Чигирин і припинили коней.

Ліворуч, на стрімкій кам’яній скелі, височить похмурий старовинний замок. Він піднісся так високо, що здається, пливе в бездонному синьому небі, як велетенський корабель. Схожості з кораблем йому надавала і гостроноса форма, і ціла низка гармат, що виглядали чорними жерлами з вузьких бійниць, і високий, гострий, мов щогла, шпиль оглядової башти.

Праворуч, попід Чигиринською горою, що звалася ще в народі Кам’яною, розкинулось місто, обнесене земляним валом з дубовим палісадом по ньому. Замість багатьох будинків – попелища або руїни. То сліди торішньої турецької облоги.

Вдалині, за містом, витікаючи крутим коліном з–за Чигиринської гори, вузькою блискучою стрічкою в’ється по широкому зеленому лузі Тясмин. За річкою темніє в легкій імлі густа Чигиринська діброва.

Одначе козакам ніколи було милуватися чудовим краєвидом, і вони погнали стомлених коней до Кримських воріт.

Двір коменданта був запруджений військовим людом.

Козаки спішилися, прив’язали коней до конов’язі. Старий Метелиця пішов роздобувати сіна, Сікач і Товкач метнулися в пошуках їстівного, а Арсен зі Спихальським, Гривою та Романом Воїновим попростували до великого кам’яного будинку коменданта. Арсен вирішив, що з його боку було б не по–товариському самому вручати високим воєначальникам спільно привезений з Туреччини фірман. Тому йшли всі гуртом.

Молодий, бравий стрілецький старшина, якому Арсен розповів про мету їхнього приїзду, на хвилину задумався.

– Коменданта, окольничого Ржевського, немає зараз у місті, – нарешті промовив він, не знаючи, як бути йому із запорожцями. – Хіба провести вас до полковника?

Арсен розміркував, що у нього нема підстав відмовлятися. Врешті, він привіз таку звістку, яку треба широко розголосити серед війська і народу. Тому сказав:

– Давай і до полковника.

Старшина завів їх до великої порожньої зали. Лише під однією стіною стояла довга широка лава, на якій сиділо кілька вартових стрільців з протазанами. Двоє дверей вело до сусідніх кімнат. З однієї з них доносився гомін голосів. Старшина обсмикав на собі каптан і сховався за дверима.

– Султанський фірман? О ля, ля! Шудесно! Подавайт його сюди! – долетів крізь нещільно причинені двері гучний голос. – Або зачекайт! Я сам виходіль… Панове офіціри, гераус ^[109]! Запорожці привозіль султанський фірман… Я хочу бачіль його негайно!.. Ком, ком ^[110]!

В залу вивернув цілий гурт військових старшин. Попереду йшов рожевощокий полковник. Його ясно–голубі очі з цікавістю ковзнули по козаках, що виструнчилися перед ним.

Роман Воїнов здригнувся і хотів було відступити назад, але в залі настала тиша, всі завмерли, і він не посмів порушувати стрій.

– Полковник Трауерніхт! – об’явив хтось із старшин.

Арсен виступив наперед. Вклонився, опускаючи праву руку мало не до підлоги.

– Ти привозіль фірман? – спитав Трауерніхт, з задоволенням оглядаючи струнку, туго збиту постать козака.

– Так, пане. Я з товаришами роздобув його в Туреччині. Кошовий Сірко наказав відвезти до гетьмана і пана воєводи, а по дорозі – показати комендантові Чигирина, щоб він спішно готував фортецю до нової облоги.

– О–о, ві слухаль? Що говорить цей косак?.. Це є знову війна! – вигукнув полковник.

– Так, пане, – підтвердив Арсен, виймаючи фірман і подаючи його полковникові.

Той розгорнув, повертів перед очима.

– Швайнерай ^[111], але ж тут написано по–турецьки!

– Так, пане. Дозвольте – я прочитаю і перекладу.

Арсен уже знав зміст листа напам’ять і швидко переказав його.

Трауерніхт не спускав з нього погляду. Видно було, що він вражений не тільки важливою вісткою, а й тим, що звичайний запорожець так вільно перекладає з турецької.

– Панове, надзвичайно інтересант! – вигукнув голосно. – Ми ждали війна, але все–таки сумнівались… і от запорошці привозіль таку важливу новіну… Колосаль! Колосаль! – і поплескав Арсена по плечі. – Данке, майн лібер! ^[112]Я завшти віт залорошський косак у захопленні бути… Дуже добрі зольдат, майне гершафтен ^[113]!.. Від цих новін воєвода Ромодановський дуже задоволений бути… Я також задоволений… Молодшина, косакен… – І глянув на Арсенових товаришів. – А то твої камераден? ^[114]

Він підійшов до Спихальського. Той випнув груди, виструнчився. Німець поблажливо поплескав його по плечі також.

– О, богатир! Геркулес!.. А цей… Ба! Ба! – І раптом поперхнувся, витріщив очі, а його вид почав наливатися кров’ю. – Доннерветтер! ^[115]Але ж то єст холоп Ромка Воїноф! Ройбер! ^[116]Грабіжник! – він задихнувся, посинівши від люті, що нахлинула на нього. – Зольдатен! Взяти цей ферфлюхтер гунд! ^[117]Він ніякий косак єст! То єст мій кріпак… З сільця Плоского, із–під Тули… Бунтівник, підпалювач… Спалив мій маєток… Дуже корош маєток… І втік, ферфлюхтер!.. Н–на!.. Тепер маєш – він став залорошський косак!.. Герой!.. А де був? У Стеньки Разіна?.. Голюбшику, твоє місце на стайня! Там я покажу, як палить мій тім?.. Зольдатен, схопіть його – забийт у кайдани! В тюрму! – Трауерніхт бризкав слиною, розмахував руками, тупав ногою.

Стрільці схопили Романа, вирвали у нього шаблю, яку він намагався вийняти з піхов. Поволокли до виходу.

– Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзі! – крикнув, пручаючись. – Ось яку волю я знайшов на батьківщині! Прокляття!

Арсен кинувся до полковника.

– Стривайте! Що ви робите! Негайно звільніть нашого товариша! Ми з ним привезли з Туреччини таку важливу звістку, а ви його в тюрму! Оце така нагорода?

– Чого косак так кричить? Чи він гадає, що тут сапорошський зіч? – промовив глузливо Трауерніхт.

Арсен аж тремтів від люті. Ні, не такої зустрічі він чекав у Чигирині! Рука мимоволі потяглася до шаблі. Та його раптом відтер плечем Спихальський, а Грива міцно здушив за лікоть.

Пан Мартин став перед полковником, наїжачив на нього вуса. Обличчя його зблідло, а очі були готові виприснути з орбіт. Голос тремтів:

– Пся крев!.. Пане полковнику, але ж то неподобство творити таке зухвале злочинство над нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навіть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного півня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось останнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився своїй ойчизні! До того ж він юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, річ друга!

Трауерніхт поривався щось сказати, та Спихальський так розійшовся, що не помічав того, і продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима:

– Ниньки я майже зрозумів, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з своїми кріпаками, якшо така добра й чуйна людина, як пан Роман, підняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гірше, ніж вашому бидлові… Але ж, панство, хлоп – теж чловєк, холера ясна!.. Він має ту ж плоть і кров, що й ми, шляхтичі. Він так само радіє, сумує, кохає і ненавидить… Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан Єзус? Га? Питам вас!..