Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 32 страниц)

Незважаючи на ранній час, тут уже було гамірно. Сердюки полковника Коровки і стрільці полковника Гордона готувалися до бою: одні поспішно снідали, другі підносили до гармат ядра, бомби і порох, треті шикувалися, щоб строєм іти до своїх місць на стінах. Ніхто на звертав уваги на стомлених замазур, які швидко перетнули просторе подвір’я замку і зупинилися біля довгої конов’язі.

– Насамперед, друзі, вмиємося, – сказав Рожков, набираючи з корита для водопою коней повну пригорщу холодної джерельної води. – А то ми схожі на марюк!

Вони вмилися, напилися з дерев’яного відра, прикованого до журавля, що заглядав у темну кам’яну криницю, смачної води, обтрусили одяг і тільки тоді присіли побіля чималого казана з гарячим кулешем. Тут їх і помітив полковник Гордон:

– Кузьма, де тебе носить? Вночі ти мав стояти на чатах!

Рожков схопився, винувато закліпав очима. Арсен, Воїнов і

Грива теж підхопилися, стали поруч товариша, готові заступитися за нього.

Гордон уважніше придивився до козаків, помітив і сліди глини на їхньому одязі, і змарніле, заросле русявою щетиною обличчя Романа, і скуйовджену копицю пшеничного волосся на його голові. По цій копиці він і впізнав дончака.

– Ба, ба, ба! Тепер я розумію, Кузьмо, де ти пропадав! – вигукнув шотландець. – За друга – у вогонь і воду, як ви кажете? Ха–ха! Вітаю! Вітаю!

Рожков полегшено усміхнувся: пронесло! У козаків теж з пліч гора зсунулась. Та Гордон враз посуворішав.

– Ну, от що, молодці, сьогодні буде дуже жаркий день. Кара–Мустафа поклявся бородою Пророка, що надвечір його бунчук замає на Чигиринській горі. Він згромадив під містом сорок тисяч війська і майже всі гармати. Штурм уже розпочався. А ви, я бачу, без зброї…

– За цим діло не стане, – похмуро сказав Грива. – На валах і нашої, і турецької зброї досить. Скажіть тільки, куди нам іти.

– Рожков піде зі мною. А ви – не з моєї дивізії…

– Ми хотіли б разом, – сказав Роман.

– Атож, гуртом легше й батька бити, – вставив понуро Грива.

– Навіщо ж батька, – усміхнувся полковник. – Турка бийте, молодці! Турка!.. Якщо хочете разом, тоді будете при мені! Але знайте: я там, де найважче! Ви поки що вільні птахи – вибирайте!

– А що нам вибирати, – сказав Арсен. – Смерті не боїмося! Бог не захоче – свиня не з’їсть!

– Ха–ха, чудово сказано! Чудово! Тоді – за мною, молодці! Після вчорашніх втрат мені кожен сміливий воїн дорогий! За мною!

Сухорлявий високий полковник, притримуючи рукою тонку шпагу, що била його по ногах, швидко попростував до південної вежі. За ним поспішав Кузьма Рожков зі своїми новими друзями.

Навколо вже все гуло, гоготало, тріщало. Над головами пролітали бомби і ядра. До стін бігли запізнілі вояки, по драбинах і земляних сходах, укріплених сосновими плахами, здиралися нагору. Тут уже лежали перші на сьогоднішній день убиті й поранені. У свіжому ранковому повітрі відгонило димом і кров’ю.

Полковник Гордон швидко збіг на стіну і глянув на турецькі позиції. По сірій, змережаній окопами землі до міста наближалися густі ряди яничарів. Тисячоголосе «алла» линуло над полем.

Обабіч полковника стали Рожков і його нові друзі–запорожці.

7

Ромодановський з почтом стояв на піщаному горбі на лівому березі Тясмину, навпроти Чигирина. Щохвилини до нього під’їжджали гінці, сповіщаючи про хід битви.

Боярин мав дуже стомлений вигляд. Блідий, змарнілий, з темними кругами під очима. Завжди ретельно розчесані, пригладжені вуса та борода сьогодні були скуйовджені, мов у хворого на лихоманку.

Ніхто з почту не знав справжньої причини такого стану головнокомандувача.

Однак накази його були, як і завжди, чіткі, обдумані, а голос – твердий, рішучий. Припухлі від безсоння очі дивилися пильно, бачили далеко – від максимівських лугів до суботівських круч, – охоплювали все поле бою.

Ворожий наступ понад Тясмином розпочався одночасно зі штурмом Чигирина. Зі сходом сонця ударили турецькі й татарські тулумбаси, заклично заграли зурни, затрубили ріжки. Від тисяч кінських і людських ніг застугоніла земля. Різнобарвні загони акинджіїв, яничарів, спагіїв хвилями перекочувалися через Тясмин і з ходу нападали на стрілецькі окопи та редути. На лівому фланзі кримська орда атакувала в кінному строю козацькі полки.

Все величезне військо османів перейшло в рішучий наступ. На тясминських лугах, на піщаних пагорбах лівого берега, в чигиринській діброві та в рідких узліссях Чорного лісу з самого ранку зав’язалися важкі бої.

Особливо сильний натиск турки робили на Чигирин та прилеглі до нього околиці. Ромодановський розумів, що вони хотіли відкинути його з Черкаського шляху, щоб відрізати Чигирин, оточити його з усіх боків. Тоді доля міста була б остаточно вирішена: воно б здалося на милість переможця. В руки ворога потрапило б багато пороху, бомб, ядер, продовольства. Тому він з самого ранку кинув сюди Білгородський стрілецький полк – свою опору і гордість.

Пригнічений і заклопотаний, Ромодановський спочатку не помітив гінця і тільки тоді, коли перед ним стали три татарських мурзи, глянув пильніше на козака:

– Від гетьмана?

– Так, ваша світлість. Гетьман наказав доставити листа і полонених.

– Сам маю полонених досить, – сказав стомлено боярин, розгортаючи папір.

Гетьман писав: «Посилаю тобі, Григорію Григоровичу, знатного татарського мурзу Саферелея. Оний мурзишка є зятем хана Мюрад–Гірея… Налякай його гарненько! Скажи, що одріжеш його погану голову і пошлеш у подарунок тестеві, сиріч ханові, якщо той дозволить візирові Мустафі вчинити насильство над твоїм сином… Разом з ним посилаю ще двох захудалих мурз – хай сам Саферелей відправить їх до хана негайно як посланців. Двох – для більшої певності…»

– А, от воно що! – вигукнув боярин і повернувся до гінця. – Спасибі тобі, козаче! Ти приносиш мені маленьку надію…

Він швидко підійшов до низькорослого Саферелея, якого поставили на коліна зі зв’язаними ззаду руками, промовив тихо, але суворо:

– Мурзо, хан Мюрад–Гірей вчинив необдумано, передавши мого сина Андрія туркам. Візир Мустафа погрожує йому смертю. Він сповістив мене, що обдере з його голови шкіру, напхає її соломою і пришле мені в подарунок, якщо я сьогодні до півдня не здам Чигирина… Я захищатиму це місто, поки стане сил моїх! Отже, візир матиме привід виконати свою мерзенну погрозу… Але клянусь, я знайду засіб помститися ханові за мого сина! і першою жертвою цієї помсти будеш ти, мурзо! Я накажу тебе живого оббілувати – здерти з голови шкіру, теж напхати соломою і відіслати ханові…

Саферелей зблід. У нього пересохло в роті. Він хрипко сказав:

– О Аллах, врятуй бея Андрія!

– Ти допоможеш Аллахові, мурзо!

– Я?

– Якщо хочеш носити голову на плечах, передай ханові через своїх одноплемінників, – Ромодановський кивнув головою в бік двох полонених мурз, що стояли осторонь, – щоб урятував мого сина! Інакше…

– Якші, якші, – швидко залопотів Саферелей. – Я зроблю так, як наказує візир урусів… Але ж усе в руці Аллаховій…

– Безумовно. І передусім твоє життя, мурзо.

Ромодановський відійшов, а Саферелей почав щось швидко пояснювати мурзам, і ті згідливо кивали головами.

– Якші, якші!

8

Засвіт ударивши по Чигирину, турецькі гармати весь день не припиняли обстрілу. Палаючі бомби та розжарені ядра, креслячи в затягнутому димом небі чорно–вогнисті сліди, з усіх кінців летіли на місто. Трощили поодинокі, уцілілі в попередніх штурмах будівлі, підпалювали все, що ще могло горіти.

Вибухи стрясали скремсану, обгорілу, просякнуту кров’ю землю, рвали її на шмаття. Дим, пилюка, гарячий присок здіймалися високо вгору, сповнюючи повітря пекельною задухою і смородом.

Замок відгукнувся з Кам’яної гори залпом сорока гармат, послав у поле смертоносні чавунні бомби і ядра. Гармаші, за наказом полковника Гордона, заклали в півтора рази більше пороху, ризикуючи бути розірваними разом з ними. Та гармати витримали. Зате в турецькому таборі спалахнули намети, здибилися, рвучи повіддя, осліплені жахом коні, страшно заревли верблюди, закричали поранені.

Дим чорно–бурою хмарою окутав Чигирин. Сонце прозирало крізь нього сердите, криваво–багряне.

Весь день турки не припиняли атак. Тисячі яничарів, спагіїв, ординців з криком, з перекошеними від люті і страху обличчями, розмахуючи шаблями, списами, знаменами, підтримувані завиванням зурн і гуркотом барабанів, ішли й ішли на приступ. Опівдні злетіла в повітря сторожова вежа Кримських воріт. Не виявлений завчасу підкоп спричинив страшні руйнування в стіні. Густі колони яничарів посунули туди.

Другий вибух потряс усе Нижнє місто. Розлетілася на порох частина стіни на східному, низинному, березі Тясмину. В пролом, як весняна вода в прірву, хлинули чотири тисячі воїнів Капчан–паші. За ними вривалися все нові і нові турецькі загони.

Комендантський дім – колишній дорошенківський больверк ^[124]– був розтрощений прямим попаданням бомб. Комендант, окольничий Ржевський, душа оборони, весь час був разом з стрільцями на стінах. Побачивши, як у пролом ринули турки, він, на чолі жменьки воїнів, кинувся назустріч ворогам, щоб вибити їх у поле, та раптом попереду блиснув вогонь – і гарячий осколок врізався йому в обличчя. Заюшений кров’ю, окольничий, мов підкошений, упав додолу.

З цього часу захисники Нижнього міста, не зумівши відкинути яничарів і забити проломи в стіні лантухами з землею, почали здавати ворогові одну вулицю за одною. Надвечір стало ясно: Чигирин не втримати… І тоді трапилося найстрашніше: рештки сердюцьких і стрілецьких полків покотилися до Калинового мосту. Їх було небагато, та, зібрані в одному місці, вони ще могли б на деякий час зупинити ворога. Однак страх і відчай уже пойняли серця вояків. До того ж майже всі старшини, а серед них комендант Ржевський, полковники Рубан і Коровка, були або забиті, або поранені. Сотні людей, втративши віру в те, що Чигирин ще можна захищати, кинулися до мосту. За ними погналися яничари. Старий підгнилий міст не витримав величезної ваги, тисняви і нестримного бігу – з тріском розвалився, ховаючи під уламками у глибині Тясмину тих, хто був на ньому. Крик болю, жаху пролунав на передмості! Люди плигали у річку і вплав намагалися досягти того берега. Одним це пощастило зробити, інші, зокрема поранені та ті, хто не вмів плавати, тонули на глибокій ямі. Та це жахливе видовище не зупиняло задніх: страх перед яничарами був сильніший за смерть у воді…

Гордон з уцілілими воїнами своєї дивізії та сердюками полковника Коровки, які після поранення полковника перейшли під його руку, боячись оточення, зачинився у фортеці. Наступали останні години героїчної оборони Чигирина.

9

Воєвода Ромодановський бачив у зорову трубу, яких зусиль, якої мужності і крові коштувало захисникам Чигирина відбиватися з ранку й до ночі від усе нових яничарських полків. Здається, живі люди, яких до того ж було в десять разів менше, ніж нападників, не могли витримати такого напруження. Злітали в повітря стіни, падали будинки, лопалися, піднімаючи в небо чорну землю, турецькі бомби й міни, дим котився, як осінній туман… Упало Нижнє місто, загинула більшість його захисників… Та Чигирин не здавався – стояв! З фортеці раз по раз гриміли залпи гармат і гаківниць, тріщали мушкети й тульські пищалі, на вежах майоріли прапори: малиновий – козацький, голубий – з ликом сзятого Георгія – дивізії Гордона.

Надвечір турки підтягли гармати – почали обстрілювати замок. До воріт підвезли таран – і глухі удари, що долітали аж за Тясмин, струсонули могутні стіни. Тисячі яничарів дерлися по крутій Кам’яній горі уверх, до фортеці.

Та все ж Чигирин стояв!

Однак у серце воєводи закрадалася неясна тривога. Вона не зменшилась і тоді, коли всюди, крім Чигирина, припинилися бої, і воєначальники сповістили, що утримали всі позиції. Годилося б радіти: витримати і відбити такий скажений натиск – це справжня перемога! То звідки ж тривога? Невже трапилося нещастя з Андрієм? Невже хан обдурив його, приславши гінця зі звісткою про те, що він домовився з візиром про відкладення страти Андрія? Невже Кара–Мустафа виконав свою страшну погрозу, і з часу на час треба чекати, що з імли вирине чорний гонець з кривавою торбиною за плечима?

Ні, про сина він перестав думати опівдні, тобто в час, відведений візиром для здачі міста. Зціпив до болю зуби і змусив себе стежити за ходом боїв. «Усе в руці Божій, – прошепотів при цьому. – Уповаю на тя, Господи!»

Йому стала зрозуміла причина тривоги тоді, коли приїхав Самойлович і розповів, що хан зробив відчайдушну спробу обійти лівий фланг і вдарити в тил стрілецьким і козацьким полкам.

Тил!

Ось що почало непокоїти воєводу, коли він побачив, як захисники Чигирина тікають з Нижнього міста. Поки візир Мустафа докладав усіх зусиль, щоб здобути Чигирин, поки половина його війська не відходила од обложеного міста, можна було не турбуватися за тил. Та що буде, коли Чигирин здасться? Султанський головнокомандувач і хан передусім постараються відрізати московські та українські війська од Дніпра, перетнуть шляхи для підвозу боєприпасів і продовольства, а потім поволі стискуватимуть лещата. Майже подвійна перевага в кількості людей дозволить їм це зробити.

Вечоріло, але ще було досить видно, щоб бачити всю панораму Чигирина. Сплюндроване вщент місто курілося. Біля зруйнованого мосту кількасот козаків і стрільців чинили ворогам опір, в той час як їхні товариші плавом перебиралися через Тясмин. Не було сумніву, що за годину–дві яничари скинуть їх у річку чи перерубають, і тоді фортецю буде повністю оточено й одрізано од своїх військ. Треба вживати якихось заходів.

– Як гадаєш, гетьмане, довго протримається фортеця? – тихо спитав воєвода.

– Гадаю, не довго. Та зараз справа не в фортеці. Мусимо думати про військо. Мене тривожить наша ненадійна позиція. Поки тримався Чигирин, ми стояли міцно. А тепер…

– Так, тепер ми повинні відступити до Дніпра, – підхопив боярин. – На Бужинських висотах, на наших старих позиціях, ми зможемо з успіхом протистояти туркам!

– А фортеця? На Бога, боярине, невже ти надумав залишити її напризволяще? Там же багато наших воїнів!

– Фортецю треба зірвати, а людей вивести! і робити це негайно, бо завтра вже буде пізно!..

– Тоді шли гінця!

– Легко сказати! Навколо фортеці – турки… Та навіть якщо і пробереться на гору, хто відчинить йому ворота?

Гетьман на мить задумався:

– Є таємна лазівка. Нею проникне…

10

Захисники фортеці не помітили, коли впав на землю вечір. Місяць ще не зійшов, але на стінах було видно як удень. Криваві заграви від пожеж і вогненних вибухів осявали все довкола.

Бій не вщухав ні на хвилину. Від ударів ядер, вибухів бомб, від гарматної стрілянини, яку вели стрільці й козаки, від реву тисяч горлянок, скреготу шабель і свисту куль над Кам’яною горою стояв безперервний гул. Тремтіли фортечні стіни, здригалася земля.

Гордон стояв на південній вежі. В руці – довга тонка шпага. На шиї – барвистий шарф. Високий і рівний, мов жердина, він жодного разу не вклонився турецьким ядрам і кулям, що свистіли над головою. Був простоволосий, бо десь у бою загубив шапку, і вітер куйовдив його рудого задимленого чуба. Одяг на ньому – брудний, закіптюжений, розірваний у багатьох місцях. Але самого полковника не зачепила ні спагіївська шабля, ні яничарська куля.

Зовні він був спокійний. Пильно вдивлявся в лави турецьких сейменів, які грізними хвилями виринали з темряви й котилися до стін фортеці, на пожежі в Нижньому місті і на далекі вогники за Тясмином. Він був упевнений, що зуміє протриматися щонайменше тиждень, бо міцні мури надійно захищали від ворога, а в погребах було достатньо пороху, ядер і продовольства. Неглибокий, вирубаний у камені колодязь постачав на всю залогу фортеці смачну джерельну воду. Що ще потрібно для оборони?

Обабіч нього, біля вузьких бійниць, пантрували за ворогом Кузьма Рожков, Арсен Звенигора, Роман Воїнов і Грива. Так вийшло, що вони, не змовляючись, без чийогось наказу стали в цей день його особистими охоронцями. Спочатку, боячись переслідування з боку людей Трауерніхта, трималися біля нього, бо сподівалися на його захист, а потім, захоплені відвагою шотландця і відрізані в замку від своїх військ, вирішили до останнього бути з ним. Це було нелегко: полковник, мов навіжений, носився по стінах і весь час був там, де найважче. Його поява в самій гущі битви піднімала дух воїнів, поривала їх знову вперед, на ворога. Тонка блискуча шпага вражала яничарів, мов блискавка.

Четверо друзів не відходили від шотландця, який нехтував небезпекою, і їхні шаблі не раз виручали його від вірної загибелі.

Турки не припиняли штурму фортеці ні на хвилину. Після взяття Нижнього міста вони підвезли всі наявні в них гармати на Чи–гиринську гору і звідти почали шалено обстрілювати південну вежу і головні замкові ворота. Фортеця відповідала не менш сильним вогнем. Така гарматна дуель тривала більше години. Від вибуху бомби в дворі замку загорілася стайня – їдкий пороховий дим змішувався з густим димом пожежі і виїдав очі.

Під прикриттям гарматного вогню яничари підтягли до брами ще й стінобитну машину. Важкий, обкований залізом таран загупав у дубові ворота. Затріщало дерево, здригнулася висока надбрамна вежа.

Гордон ткнув униз шпагою:

– Стрільці, перебийте тих псів!

Гримнув залп із мушкетів і пищалей. Кілька сейменів біля стінобитної машини упали на землю. Інші вмить заховалися за товсті бруси чи порачкували до глибокого рову, яким було перекопано вузький перешийок між замком і полем.

Таран завмер. На стінах почулися радісні поклики:

– Га! Маєте, собаки!

– Скуштували коржів з маком!

– Може, ще хто хоче – налітайте!

Грива відірвав од теплого мушкета схудле, закопчене димом обличчя, хмуро глипнув налитими кров’ю очима на трупи яничарів. Зловтішна посмішка спотворила його запечені губи.

– Мало! Ой мало! – прошепотів він, насипаючи з порохівниці пороху в дуло мушкета.

Той пекельний вогонь, що загорівся в його серці на попелищах Канева, не вщухав ані на мить. Оксамитовий кисет із золою, де, напевне, як гадав він, були і перетлілі кісточки його дітей, нестерпним болем пік груди, кликав до помсти. За всі дні облоги Чигирина козак бачив немало ворожих смертей, але втіхи від того не мав.

– Ой мало! – скреготів зубами у нестямі.

Коли б він міг, то перебив би без жалю все вороже військо, хоча й відчував, що не вгасив би того полум’я, що палило його зсередини. Душевний біль і жадоба помсти були такі завеликі, що розпирали його, мов хміль – бочку. В саму гущу бою кидався козак, шукаючи поживи для своєї шаблі. На весь свій велетенський зріст ішов насупроти ворогів, не думаючи, що якась гаряча куля прониже груди чи крива турецька шаблюка розкрає йому навпіл голову. А може, він і шукав для себе смерті–рятівниці?

Забивши в дуло мушкета тугий заряд, Грива припав до бійниці. Довго вибирав ціль і ще довше прицілювався. Нарешті натиснув на курок. Серед гуркоту бою пострілу майже не чути було, але з того, яка злобно–радісна посмішка засяяла на його змученому, закіптюженому обличчі, не важко було здогадатися, що під мурами фортеці на одного яничара стало менше.

– Іще один! – вигукнув Арсен, бажаючи підбадьорити товариша і розвіяти його тяжкий настрій.

Але той похмуро покрутив головою:

– Мало! Глянь – скільки їх пре сюди!

З темряви степу випірнули нові лави яничарів. Вони йшли помалу, переобтяжені зброєю, штурмовими драбинами та в’язанками соломи і хворосту, які мали захищати їх від уруських куль. Протяжний грізний крик «алла» ширився, наростав, котився до фортеці, обгортаючи її зі всіх боків. Підбадьорені допомогою, заворушилися і ті біля стінобитної машини, що зосталися живі. Вони поволі виповзали зі своїх схованок і, понукувані злими окриками чорбаджіїв, бралися до тарана. Ось він гойднувся раз, удруге – і важкий удар струсонув браму.

Тим часом не переставали бити турецькі гармати. Ядра з тріском ударялися в кам’яні стіни фортеці, у вежі, у бійниці, в кам’яний зубчатий парапет і з гуркотом розсипалися на дрібні скалки.

Мов грім, вибухали круглі чавунні бомби, сіяли навколо себе смерть.

Гордон віддав наказ зарядити гармати картеччю, підтягнути лозові кошелі з камінням, приготуватися до рукопашного бою.

Коли ворожі лави наблизилися на гарматний постріл, він махнув шпагою, різким, високим голосом крикнув:

– Вогонь!

Десять гармат південної брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сійнула в обличчя яничарам, вирвала з їхніх рядів десятки воїнів. Але це не зупинило ворожу лавину. На місце вбитих і поранених миттю стали їхні товариші, підхопили драбини і вже бігом помчали вперед.

Гармаші гарячково заряджали гармати. Вони встигли ще двічі пальнути картеччю. Потім, коли яничари опинилися в мертвому просторі, кинули непотрібні тепер гармати і схопилися за гаківниці, пищалі та мушкети, а також стали біля кошелів з камінням, щоб разом з піхотою відбивати ворожий приступ.

Турки теж припинили гарматну стрілянину, боячись влучити у своїх. Зате таран загупав частіше й сильніше. А яничари вже приставляли до стін високі драбини і, підпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стріляли з пістолів у бійниці, чіплялися пальцями за найменші виступи, щоб злізти на стіну, і, зриваючись, падали вниз.

– Кидайте каміння! – кричав Гордон, пронизуючи шпагою груди яничара, що виткнувся з–за парапету. – Відштовхуйте драбини! Сміливіше, сміливіше, друзі!

На стінах було жарко. Осяяні загравами пожеж, яничари, мов чорні привиди, виблискуючи шаблями і ятаганами, перли вгору, як тісто з діжі. Стрільці й козаки–сердюки ледве встигали скидати їх додолу. А по драбинах швидко піднімалися інші і негайно вступали у бій.

Роман Воїнов схопив важку корзину з камінням – сипнув на голови нападників. Кілька яничарів зірвалися з драбини і з криком полетіли на своїх товаришів, що підпирали їх знизу. Хтось сійнув цеберце піску – прямо в чорні, вирячені від жаху очі, в роззявлені роти, що кричали своє страшне «алла». Арсен скочив на кам’яний парапет і шаблею рубав бриті голови, випручані вгору руки з кривими ятаганами.

Кузьма Рожков і Грива схопили дебелий дерев’яний рожен з рогачем на кінці, підчепили ним драбину – і разом з десятками яничарів одштовхнули від стіни. Драбина описала велетенське півколо і гуркнула на землю. Сповнені болю і жаху крики залунали в кривавій пітьмі.

Всюди на стінах точилася жорстока різанина. Билися хто чим міг: шаблями, списами, ятаганами, стріляли з пістолів і мушкетів, кидали каміння, сипали пісок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогін і хрипіння вмираючих, посвист шабель, глухі удари тарана в підворіття, безладна стрілянина – все це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринської гори у тривожну темну ніч.

Судячи з того, з якою люттю турки йшли на приступ, було ясно, що Кара–Мустафа заповзявся здобути сьогодні не тільки місто, а й фортецю. Не жаліючи людей, він кидав усе нові і нові штурмові загони на стіни замку.

Захисники фортеці втратили почуття часу і реальності. Їм здавалося, що бій триває дуже довго, цілу ніч, хоча було ще далеко до півночі, що йому ніколи не буде кінця. Втоми і страху ніхто не відчував. Відчайдушний порив, що ухопив усіх, бажання будь що відстояти рідні стіни вдихали у воїнів свіжі сили і завзяття. Навіть тяжко поранені, хто ще тримався на ногах і мав хоч одну руку, щоб рубати ворогів, билися нарівні зо всіма.

Найважче було захисникам південної вежі. Турки скерували проти неї головний удар. Уже сотні ворожих трупів встеляли залиту кров’ю землю, і яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору. Їх рубали, стріляли, вони падали назад, на ці приспи, і їх, ще теплих, напівживих, топтали ноги їхніх щасливіших, живих товаришів.

В одній із гарячих сутичок, коли османським воїнам пощастило здертися на стіну і тут завирував запеклий бій, було поранено Романа Воїнова. Билися в такій тисняві, майже впритул, що вбитим ніяк було впасти, і вони хилиталися між бійцями, мов живі. Один з таких убитих яничарів навалився ззаду на Романа, і козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся від супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб відбити напад з тилу. Той негайно скористався цим, і його шабля упала на голову дончака.

Роман охнув і заточився. Кров залила очі.

Його підхопив Арсен, відтягнув назад. Арсенове серце стислося від болю, коли він побачив, як мертвотна блідість розливається по обличчю товариша.

– Романе, брате! – вигукнув щосили.

Роман кволо усміхнувся:

– Це ти, друже?.. Я чомусь тебе не бачу.

Арсен витер йому з лиця кров. Потемнілі Романові очі заблищали від радості: він знову побачив криваве світло і схилене над ним лице товариша.

– Перев’яжи мене, – прошепотів він. – І я зараз устану!

– Чекай, чекай! Куди тобі! – Арсен рвонув на собі сорочку, туго обв’язав Романову голову. – Іди вниз! Я допоможу… Ходімо!

Але Роман заперечив:

– А ти б сам пішов?.. Ні, Арсене, наше місце тут!.. Глянь – як напирають, кляті!

Він поволі підвівся і стис у руці шаблю. Ступив крок наперед. Арсен похитав головою і рушив за ним.

Опівночі стало ясно, що турецька атака видихається. Ще гриміли постріли, ще дерлися на стіни яничари, ще блищали в кривавому світлі пожарищ щаблі і хрипіли конаючі, але у ворога уже не було того запалу, що звечора. люди стомилися. Сеймени не так прудко лізли по драбинах, якось в’яліше били шаблями і, що найбільше вражало, перестали кричати своє пронизливо–дике, протяжне «алла».

В цей час до Гордона підбіг молодий сердюк. Він був спітнілий, задиханий, без шапки.

– Пане полковнику, пане полковнику!

– Ну, що тобі?

– Наказ головнокомандувача Ромодановського…

– Ти зі ставки? Як же тобі пощастило пробратися?

– Таємним ходом. Ледве проліз…

– Які ж втішні новини ти приніс, козаче?

– Головнокомандувач наказав негайно вивести війська за Тясмин, а гармати і замок зірвати, пане полковнику! – І він подав пакет.

– Що? – вигукнув Гордон. – Ти при своєму розумі, козаче?

Сердюк спалахнув:

– Це наказ головнокомандувача…

Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробіг очима листа від Ромодановського. Гнів розпирав йому груди:

– О свята Марія! Це ж безглуздя! Ми тут іще довго можемо чинити туркам опір! Як же здавати фортецю, за яку пролито стільки крові! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришів! Яничари всюди відбиті… Ні, ні, я не вірю! Це помилка! Фатальна помилка!

Безтямним поглядом він обвів присутніх.

Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив:

– Це наказ головнокомандувача. І боярин просить не зволікати з його виконанням!

Гордон мовчав. Мовчали, вражені почутим, і оборонці фортеці. Роман, опираючись на шаблю, підійшов до Арсена, обняв за плечі. На білій пов’язці чорніла кривава пляма.

– Як же це? – прошепотів здавлено. – Здавати замок? Після всього того, що ми тут сьогодні пережили?

Арсен теж тремтів від обурення:

– Справа не в нас… Серце кров’ю сходить: загинув Чигирин! Від міста нічого не зосталося – турки все спалили, зруйнували. А тепер і фортецю… своїми руками… висадити в повітря. Здати… Боже, що скаже народ!

Всі здавалися пригніченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спідлоба. Всі дивилися на полковника.

Нарешті він струснув головою, промовив:

– Ну, що ж – думати нічого. Наказ є наказ!.. Передайте на стіни: гармати негайно заклепати і кинути на голови яничарам! Усім відходити до північної вежі!.. Порохові погреби зірвати після того, як вийдуть люди! – Він обвів поглядом задимлені обличчя воїнів. – Рожков, доручаю цю справу тобі… Послужи, голубе, ще раз вітчизні! Але якщо не хочеш…

Рожков виступив наперед. Глухо сказав:

– Дякую, полковнику!

Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима:

– Дозвольте і мені разом з Кузьмою… Один добре, а два краще: все може трапитись…

– Гаразд. Ідіть.

Рожков і Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрішнім парапетом стіни.

Наказ про здачу фортеці і відступ за Тясмин блискавично поширився між оборонцями замку. Стрілецькі і сердюцькі загони швидко знімалися з своїх місць і поспішали до північної вежі, під яку вже підводились порохові міни.

Було видно, що на стінах не гримлять гармати, не тріщать мушкети і самопали, не горлають дико тисячі людських горлянок. Тільки брама здригалася від могутніх ударів тарана – то яничари, підбадьорені тим, що уруси не стріляють, посилили натиск.

Гармаші, заклепавши гармати, швиргонули їх униз, на голови тих відчайдушних сміливців–аскерів, які ще продовжували настирливо лізти по драбинах на стіни. У відповідь пролунав жахливий зойк.

Від вибуху міни злетіла в повітря північна вежа і частина стіни обабіч неї. Юрма стрільців і козаків хлинула в пролом, зім’яла на своєму шляху приглушених і наляканих вибухом яничарів, покотилася крутим схилом вниз, до Калинового мосту,

В той же час затріщала брама південної вежі. Не витримали міцні дубові бруси могутніх ударів тарана – піддалися. Розтрощені ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападників.

Арсен схопив знесиленого Романа під руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Він оглянувся – яничари запруджували майдан, розтікалися по темних закутках замку. Рубали поодиноких стрільців і козаків, що загаявшись, не встигли втекти вчасно.

Палаюча стайня освітлювала все довкола.

У мерехтливо–кривавому світлі пожежі він раптом уздрів Гордона. Довготелесий, худий шотландець прудко біг до порохових погребів.

«Божевільний! Загине!» – майнула думка, і Арсен, залишивши Романа біля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.

До погреба вони прибігли майже одночасно. Гордон рвонув причинені двері. Внизу копошилися дві темні постаті.

– Кузьма, чого гаєшся! Швидше! – заревів шотландець. – Яничари зараз будуть тут!

У погребі спалахнули голубі іскри: то Грива люто бив кресалом об кремінь, але трут ніяк не займався.

Гордон вилаявся і помчав до палаючої стайні. Арсен хотів зупинити його, та не встиг. Той вихопив з вогню палаючу лату і прудко побіг назад. Його помітили яничари. Велика юрба понеслася за ним.

Вскочивши в двері, полковник крикнув:

– Тікайте! Підпалюю! Турки близько!

Йому назустріч метнулася висока темна постать. То був Грива.

– Не смій, чорт! – гнівно заревів він і видер з рук у полковника вогненний смолоскип. – Кузьмо, виведи звідси цього навіженого!

Від несподіванки Гордон аж сторопів. В ту ж мить Рожков схопив його за плечі і силоміць випхав у двері. Побачивши Арсена, гукнув:

– Забери його! Тікайте хутчій!

Тим часом яничари вже затопили майже весь двір. Гаятись справді було небезпечно. Арсен потягнув полковника до широкого пролому в стіні, де маячіла схилена постать Романа.