Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 32 страниц)

– Ти? – кинувся йому назустріч Сафар–бей, ще не вірячи своїм очам.

– Я. Слава Богу, встиг вчасно! – промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спітніле чоло.

– Що це все значить? Як ти опинився тут?

– Про це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговорю з тобою, – і додав тихше: – наодинці…

Сафар–бей якось чудно подивився на козака й наказав відвести воєводу та його дружину в будинок і приставити до них варту.

Чи то від втрати крові, чи від раптової зустрічі з колишнім невільником, що знає якусь таємницю його минулого, він ще більше зблід і видавався дуже схвильованим. Чорні очі поблякли, стали каламутні.

Та ніхто з яничарів не помітив зміни на обличчі бюлюк–баші.

Віддавши розпорядження йти на допомогу загонові Гаміда і допомогти пораненим, Сафар–бей підкликав Карамлика. Тихо сказав:

– Бачиш цього яничара? – показав поглядом на Арсена.

– Так, ага.

– Невідступно слідкуй за ним!

– Слухаю, ага.

Сафар–бей узяв Арсена під руку, і вони разом пішли до будинку. Карамлик рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця.

У напівтемному похмурому приміщенні нишпорили яничари, заглядаючи в усі закапелки, – шукали гайдуцьких дорогоцінностей.

– Геть звідси! – накинувся на них Сафар–бей. – В ущелині і досі триває бій, а ви, гультіпаки, тиняєтесь по закутках! Гайда туди! Швидше!

Яничари зіслизли, мов їх вітром здуло. Лишились тільки двоє, що вартували полонених.

Сафар–бей понурим поглядом обвів невелику кімнату. Порожньо і непривітно. Над головою – сіра стеля. Підлога, як і стіни,

застелена шкурами диких звірів, вузькі вікна–бійниці. Попід стінами – важкі дерев’яні лави. Посередині – такий же важкий, незграбний, потемнілий від часу смерековий стіл. Навпроти і збоку, праворуч, – низенькі двері до бічних кімнат.

Якась згадка зринула в пам’яті аги. Радість – нарешті захопив це гайдуцьке гніздо, що стільки років не давало спокою туркам, – поступилася місцем тривозі. Коли він був у цій колибі? Чому здається йому, що колись бачив оці шкури під ногами і ці широкі лави попід стінами? Марення це чи сон? Ні, не сон! Він справді тут бував. Тільки не пригадує – коли!?

Сафар–бей збентежено провів рукою по очах. Арсен з цікавістю стежив за ним. Що відбувається зараз у його душі? Невже далекі спогади дитинства зринули в його пам’яті?

А Сафар–бей справді напружував пам’ять. Йому ніби пригадується, що за тими дверима, що прямо перед ним, повинна бути кімната з одним високим стрілчастим віконцем. Стіни її теж позавішувані шкурами диких звірів і зброєю. А з неї є двері до іншої кімнати, меншої… «О Аллах, невже я в чомусь завинив перед тобою, що ти хочеш помутити мій розум?» – прошепотів Сафар–бей, відчиняючи темні дубові двері.

Кімната справді мала високе вузьке вікно. На стінах висіли шкури ведмедів, диких баранів і плямистого барса. Праворуч – двері до сусідньої кімнати… Сафар–бей заглянув і туди. Зразу за дверима – широке дерев’яне ліжко, заслане квітчастою вовняною ковдрою, над ним – роги гірського оленя…

Сафар–бей розгублено подивився на Арсена, що невідступно ішов слідом за ним. Побачивши Карамлика у нього за плечима, насупився.

– Геть звідси! Не набридай!

Здивований і ображений Карамлик знизав плечима і зачинив за собою двері.

– Чому ти назвав мене Ненком? – без всякої передмови, ніби продовжуючи на мить перервану в підземеллі розмову, запитав Сафар–бей.

– Про це дізнаєшся, Сафар–бею, через кілька хвилин, якщо дозволиш… У присутності воєводи і його дружини…

– То ходімо до них, – погодився ага.

Вони повернули назад. Карамлик понуро стояв біля столу, блимаючи широко посадженими круглими очима. Вартові виструнчились біля дверей, Сафар–бей мовчки пройшов повз них, але ніби передчуваючи, що зараз може статися таке, коли зайві свідки небажані, наказав яничарам вийти надвір.

Тільки після того рвучко відчинив двері.

Це була чимала кімната, напевне спальня. Воєвода і Анка – обоє зв’язані – сиділи на ліжку. Анка, заплющивши очі, схилила голову на плече чоловікові. Побачивши Сафар–бея і яничара, вони здригнулися, але пози не змінили. Їхні очі, сповнені ненависті і презирства, свідчили, що ні смерть, ні катування не залякають їх.

Арсен причинив щільно двері, став поруч із Сафар–беєм – той наче проковтнув язика, стояв безмовний, насуплений.

Младен ковзнув поглядом по їхніх обличчях і враз схопився на ноги. В його очах промайнули подив, збентеження і гнів.

– Арсен? Тут? З Сафар–беєм? Зраднику! – прохрипів він. – Тепер мені ясно, хто допоміг яничарам проникнути сюди! О Боже, навіщо ти засліпив мене! Чому не допоміг розгадати в цій людині гадюку? Я з головою відірвав би її кусюче жало!

– Заспокойтесь, воєводо, – промовив Звенигора, виймаючи ятаган і розрізуючи вірьовки на руках полонених. – Я не зрадник і не допомагав яничарам захоплювати гайдуцький стан… Просто я трохи запізнився виконати ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага, покажи праву руку! – звернувся він до Сафар–бея. – Закоти рукав!

Сафар–бей зблід ще дужче. Неймовірний здогад тупо ударив йому в серце. Він мовчки закотив рукав, простягнув уперед праву руку, спотворену довгими вузькими шрамами.

І Младен, і Анка глянули на ту руку, в один голос вигукнули:

– Ненко!

Тепер сумніву не було. Батьки самі признали в Сафар–беєві свого давно втраченого сина. Арсен відступив у глибину кімнати. Він зробив усе, що міг.

– Син! – Анка схопилася, хотіла крикнути, але з її грудей вирвався лише хриплий стогін. – Синок! Ненко! Як же це?.. Ти… Сафар–бей?

Вона схитнулася. Сафар–бей підтримав її і підвів до ліжка. Младен кинувся на допомогу. Руки батька і сина зіткнулися. Арсен зціпив зуби.

Важко було дивитись на цих двох людей, які півгодини тому рубалися до смерті, а тепер припадали над тією, що одному дала життя, а другому все життя була вірним другом.

Арсен не пам’ятав, коли плакав. А тепер відчув, як важкий клубок підкотився до горла, а очі заслав сивий туман. Він одвернувся й відійшов у куток.

Але Анка не даремно була дружиною воєводи і ділила з ним тяготи суворого життя. Вона миттю отямилась і підвелася. Батько і син глянули один на одного, враз опустили очі і відступили на крок від ліжка.

– Младене, він поранений! – вигукнула Анка, помітивши, що з лівої руки Сафар–бея капає кров. – Подай мені полотно!

Младен дістав зі скрині невеличкий сувій, віддав Анці. Арсен простягнув ятаган. Жінка вправно відрізала шмат полотна, закотила рукав і перев’язала рану.

Всі троє мовчали. Були такі вражені, що не знаходили слів. Потрібен був якийсь час, щоб отямитися від потрясіння, зрозуміти, що ж, власне, сталося, привести в сякий–такий порядок свої розбурхані думки і почуття.

Арсен вирішив зразу відкрити всі карти. Адже вони ще нічого не знають про Златку. Младен і Анка, вражені неймовірною зустріччю, забули спитати про дочку. А Сафар–бей взагалі не знає, що у нього є сестра.

– Я хочу сказати, – виступив він наперед, – що знайшлася Златка…

Младен і Анка стрепенулись.

– О небо, що за день сьогодні! – вигукнув Младен. – Де вона?

– Драган повіз її і Якуба до кмета Петкова… Там вони будуть у безпеці.

– Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав… Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! – сказав розчулено Младен.

– Я хочу також сказати Сафар–беєві, – звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямлюватися. – Златка – твоя сестра… Це Адіке.

Сафар–бей зблід ще дужче.

– Що? Ти жартуєш!

– Я не жартую. Адіке – твоя сестра… Найкраще знає про це Гамід.

– Гамід? А він при чому?

– Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем–огланів ^[94], а Златку завіз до себе в Аксу… Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги – тут ти зростав разом із Златкою…

– Отже… ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?

– Я не викрав, а визволив Златку… А Якуб… Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.

Сафар–бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.

– Розповідайте! – простогнав він, не дивлячись ні на кого. – Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною…

Він не змінив пози: як сів – так і закляк.

Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такою! Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар–бей, найлютіший ворог гайдуків, – його син… Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці… А очі? Це ж Анчині очі… А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою – це від нього, від батька!.. Син, безперечно… Усе їхнє, рідне… Одне чуже – серце!..

Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з’явився на світ…

Сафар–бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп’явся в бильця ліжка.

– Тепер мені все зрозуміло… – сказав глухо, з болем. – Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда… Що ж робити з вами?

За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк–баша? Де Сафар–бей?»

Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, заґелґотали:

– Слава Аллаху, перемога! Нас прислав Гамід–бей!

– Взято в полон кілька десятків гайдуків!

– Багатьох порубано!

Сафар–бей підняв руку. Галас стих.

– А де ж сам Гамід–ага?

– Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена…

– Умгу. – Сафар–бей замислився. – Гаразд. Ідіть… Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! – Він показав на Арсена. – Але обережно: у нього зброя!

Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.

– Сафар–бею, це ж підло! – вигукнув вражений Арсен.

Ага не відповів на його слова.

– Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду…

Арсена вивели. Сафар–бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.

– Ну от, – промовив тихо, – ми самі, і можемо тепер поговорити відверто… Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю… Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив Аллаха, що він насміявся з мене! Хіба ж це не глум – бути сином гайдуцького воєводи!

– Ненко! – вигукнув Младен. – Опам’ятайся! Гайдуки – такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром…

– Я дякую за це Аллахові! – гордовито перебив його Сафар–бей. – І горджуся тим, що я яничарський чорбаджія! Така честь випадає не кожному!

Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:

– Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?

– Краще б ви не знаходили мене!

Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів’яла, знітилася. В очах заблищали сльози.

– Нелюд! – тихе слово впало, мов камінь.

Сафар–бей стрепенувся:

– Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться… Звідси є потайний вихід?

Батьки мовчали.

– Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.

– Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, – сказав воєвода.

– Він не вийде разом з вами! – рішуче відповів Сафар–бей. – Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?

Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев’яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.

Сафар–бей сумно посміхнувся:

– Лізьте!

Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар–бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.

– Прости мені, сину, що не догледів тебе і Златку! Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!

Він швидко зник у темряві.

Сафар–бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.

«О Аллах! – простогнав глухо. – За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, – тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця… Прости мене, о Аллах, – я все це роблю в ім’я твоєї могутності і слави!.. Я – твій раб, я – твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!»

Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки…

Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх…

І от зустрів… Та радості не відчув од цієї зустрічі. Лише біль і муку!.. Хіба міг він отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгі роки вважав своїми найлютішими ворогами?

А Гамід?..

Він здригнувся, згадавши товстого спагію, якого все життя, відколи пам’ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича… «О Гамід! – скрикнув люто. – Ти не людина – гадина! Шайтан! З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У–у!»

Згадка про Адіке холодним ятаганом пронизала йому серце. Він розумів, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радіти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленій уяві: «Адіке… Златка… Сестра… О Аллах! Спасибі тобі хоча б за те, що не дав мені побратися з сестрою!..»

Пригадав, що служба в єні чері – новому війську, тобто яничарському корпусі – не принесла йому багатства, а тільки сумнівну славу вбивці…

«Але ж я все робив для прославлення і зміцнення влади сонцеликого султана, – виправдовувався перед самим собою. – В ім’я Пророка! В ім’я могутності Османської імперії… Чи, може, й тут я помилявся, о Аллах?»

Подумав і про Звенигору…

Яка примхлива доля звела його з тим невільником? Коли б не він, все, може, було б якось інакше…

Інакше?

Але як? Забив би воєводу, Анку віддав би бейлер–беєві на тортури? А зі Златкою одружився б?

Він здригнувся. Ні, добре, що Аллах не допустив до цього!.. і зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака–уруса. Це був хвилевий порив – звести Гаміда з його колишнім невільником. Подивитися, як Гамід буде викручуватись, оправдовуватись. і що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролі свідка на справедливому суді над собою? А може, краще було б відпустити козака?.. Так, треба відпустити! З Гамідом він поговорить сам, без свідків!

Різні думки тіснилися в Сафар–беєвій голові, виштовхуючи одна одну. І від жодної не знаходив розради, тільки біль, душевні муки… Одно знав напевне: ніколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Ні, ні!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що він вірив і за що боровся… Розумом сприймав, як незаперечну істину, – всі докази наявні, а серцем не міг сприйняти. Не міг примиритися з тим, що він, Сафар–бей, – син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдуків!

Сафар–бей в нестямі підняв руку і сильно вдарив по ліжку. З рани сповзла пов’язка. Хлинула кров. В очах потемніло, стіни схитнулися, і він, втрачаючи свідомість, безсило грюкнувся на підлогу.

5

Коли розплющив очі, то перше, що він побачив, було гладке темне обличчя Гаміда.

– Слава Аллаху, ти прийшов до пам’яті, мій хлопчику! – вигукнув спагія, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар–бея, він важко опустився на його ліжко. – Тобі краще? Грек Захаріаді скоро поставить тебе на ноги, будь певен!

Від несподіваної зустрічі у Сафар–бея знову потемніло перед очима, і він на якийсь час знепритомнів. Отямився від того, що Гамід бризнув на обличчя холодною водою.

– Ох, як ти зійшов кров’ю! – ніби з туману пробивався Гамідів голос. – Мені розповідали, що цю рану наніс тобі сам собака Младен… Жаль, що він утік разом зі своєю вовчицею! Ти міг би розквитатися за такий удар!..

– Гаміде, а може, цей удар треба нанести тобі? – тихо спитав Сафар–бей, відчуваючи, як разом зі злістю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили.

Гамід якось недоумкувато глипнув на молодого агу:

– Як тебе розуміти, хлопчику?

– Не називай мене так, Гаміде! – скрикнув Сафар–бей. – Я все знаю!

– Що ти знаєш?

– Як ти викрав мене і мою сестру… Що Младен – мій батько… Анка – мати… А ти… – Сафар–бей замовк і пронизливо глянув на спагію.

Обличчя Гаміда посіріло. Він беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от–от зовсім перехопить дихання. Він не чекав такого повороту в розмові і, знічений, мовчки збирався з думками. Нарешті пробелькотав:

– Сафар–бею, опам’ятайся! Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогів моїх! – Він схопився з ліжка і зашкутильгав по кімнаті.

Сафар–бей гірко усміхнувся, облизав язиком спалені смагою губи.

– Не прикидайся невинним ягням, Гаміде! Ти на нього зовсім не схожий… Не викручуйся, мов черв’як, – не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, підступний шакале! Жирний ішак!.. На твоїй совісті смерть цілого загону! Ти зрадив товаришів, як потім зрадив і гайдуків! Ти викрав мене, сестру мою…

– Сафар–бею! – перебив Гамід. – Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав мені такі нечемні слова! Хай простить тобі Аллах, нещасний!.. Подумай сам – я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привілейованому військовому училищі, служиш у яничарському корпусі, став бюлюк–башею!.. Хіба міг усе це дати тобі твій батько–розбійник?.. Ні, все це дав тобі я! А твоя сестра Адіке… Коли б я був негідником, за якого ти мене вважаєш, то зробив би її своєю дружиною чи наложницею… Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з моєю донькою, і я мав її за рідну… А тобі відкритий шлях до найвищих посад у державі! Ти можеш стати пашею, ба навіть бейлер–беєм!.. Хто для тебе Младен і Анка? Невже ти хотів би повернутися до них і розділити їхню долю, долю людей, об’явлених поза законом?.. Краще зовсім не знати таких батьків! Подумай: тисячі яничарів, твоїх побратимів по зброї, не знають своїх рідних і чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар–бею! Я врятував тебе і дав тобі майбутнє!

Гамід замовк, підійшов до вікна і вдав, що витирає сльози. Сафар–бей змінився на виду. Аллах екбер! Гамід ніби читає його думки!.. Справді, він сам відмовився признати Младена й Анку за своїх батьків, відштовхнув їх од себе. Він обіймає високу задля його віку посаду в яничарському війську і сподівається на ще вищу. Він мусульманин, зрештою. Чого ж тоді він хоче від Гаміда? Чого прискіпується до нього?.. Ні, він нічого не хоче… Просто йому стала огидною товста Гамідова пика, стали ненависними його облудні, брехливі очі. Він не може, не хоче перебувати з ним під одним дахом. Ні, ні, геть звідси! Геть з–перед його очей!

– Спасибі, Гаміде, – іронічно промовив Сафар–бей. – Але після того, як я дізнався про твій мерзенний злочин в ущелині Бялих скель і в Чернаводі, мені бридко дивитися на тебе, говорити з тобою… Зроби мені послугу – поклич лікаря Захаріаді. Я хочу негайно перебратися з цієї кімнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку – подзвони!

– Сафар–бею…

– Ні, ні, не вмовляй мене. Я зараз переїду до себе… А ти, якщо маєш хоч краплину совісті, негайно зі своїм загоном вирушиш із Сливена… Щоб не мозолив мені очей! Про твій давній гріх, про злочин супроти нашого війська та Якуба–аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднішню розмову… Дзвони!

Гамід хвилину подумав, потім мовчки підійшов до дверей і смикнув за червоний шовковий шнурок. За стіною почувся хрипкий протяжний дзвін.

ЗНОВУ В НЕВОЛІ

1

Два тижні валка невільників, вбираючи в себе гурти закованих у залізо бранців з навколишніх містечок і сіл, топтала звивистий, курний, а частіше кам’янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмірів, що, здавалося, повзе велетенська сіра змія, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвіст іще далеко внизу.

Арсен намагався пристроїтися в голові валки. Попереду йти легше: до тебе задні прирівнюють ходу, перший нап’єшся з нескаламученого джерела свіжої води, не ковтаєш збитої тисячами ніг дорожньої пилюки.

Він з цікавістю приглядався до своїх супутників. Почорнілі, худі, виснажені голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збиті до крові ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українці, угри, хорвати, німці, албанці… Тих захопили на війні, тих купили на невільницьких ринках чи запроторили в тюрми… З різних кінців неосяжного світу невблаганна доля стягла їх докупи і кинула під ноги страшному молохові – Османській Порті, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потім безжалісно знищувала.

Ослаблі й поранені не витримували дороги: падали, знесилені, під ноги конвоїрам, і ті добивали їх боздуганами. Трупи відтягували в ліс на поживу хижим звірам або кидали зі скель у провалля.

На сьомий день зустріли перші загони султанського війська, що йшло їм назустріч.

Бранців зігнали з дороги. Повз них проходили піші й кінні воїни, мерехтіли зброєю і різнобарвним одягом. Пишно вбрані аги гарячили вороних і білосніжних коней. Ревли запряжені у важкі гарби круторогі буйволи, спокійно коливалися невидані на півночі двогорбі верблюди, навантажені величезними тюками.

«Почалося! – подумав Арсен. – Скільки ж їх іде на нашу землю? Скільки смертей, сліз і нещастя несуть з собою!.. і чи знають там, на Україні, про лихо, що незабаром чорним смерчем прокотиться по безкраїх степах?»

Він сидів на обочині дороги і пильно придивлявся до вояків, визначаючи їхній вік, розглядав зброю, спорядження, рахував загони і скільки в кожному загоні людей. Мимоволі порівнював зі зброєю та спорядженням запорожців, лівобережних козаків гетьмана Самойловича та московських стрільців. Виходило, що турки мають більше холодної зброї – шабель, ятаганів, списів, боздуганів. Крім того, кожен вершник мав приторочений до сідла аркан, щоб ловити ясир. Зате вогнепальної зброї було менше, і була вона різномаста: яничарки, венеційські аркебузи і руські пищалі, різнокалі берні пістолі. Загони акинджіїв ^[95], що їхали на худих швидких конях, мали тільки шаблі й луки.

Коли військо зникало вдалині, конвоїри нагайками зганяли невільників, а потім нещадно підстьобували тих, що приставали. Знову лунав стогін, гримкотіли кайдани.

Нарешті, одного дня показався Стамбул. Величезне місто здиблювалося на крутих пагорбах стрімкими шпилями мінаретів, банями якихось невиданих кам’яних будов. Праворуч голубіло спокійне Мармурове море, ліворуч блискотів під сонцем вузький Золотий Ріг ^[96].

Невільників до міста не пустили – голову валки направили в обхід до пристані. Тут їх завели в обгороджене високим кам’яним муром тюремне подвір’я, вишикували і передали якомусь сонному азі. Коли стрій завмер, ага поволі обійшов його, перелічив усіх, потім сказав хрипким голосом:

– Віднині ви раби нашого найяснішого падишаха. За непослух – канчуки! За втечу – смерть!.. Хто краще працюватиме, одержуватиме їжу двічі на день. Хто гірше – тільки один раз!.. Козакам, якщо є такі, вийти на п’ять кроків наперед!

Чоловік двадцять вийшло із строю. Трохи повагавшись, вийшов і Арсен. Запитливо глянув на агу. Для чого йому потрібні козаки?

– Ви підете зі мною, – сказав ага. – Решті можна розійтись…

Стрій враз зламався. Люди розбрелися по рудих горбах, усіяних земляними льохами, мов кротовинням.

Козаки пішли за агою і незабаром опинилися в темному цвілому підземеллі, звідки на них війнуло застояне, смердюче повітря і випари нечистот. Арсен мимоволі відсахнувся, але міцний стусан між лопатки примусив його прискорити ходу.

В підземеллі було повно людей. Одні лежали на брудній долівці, другі сиділи попід стінами. Треті товпилися біля ґратчастих дверей, де було свіжіше повітря. Обірвані, зарослі, мов дикі звірі, вони скоріше скидалися на привидів, ніж на живих людей. На всіх – залізні кайдани. У декого – тамга ^[97]на щоці або на лобі.

Позаду загриміли двері, брязнув засув.

Новачків оточили в’язні–старожили. Кожному хотілося дізнатися, що там дома, на Україні. Арсена обняв якийсь високий зарослий бородатий чоловік, притис до грудей:

– Невже це ти, друже?

Арсен з подивом глянув на незнайомця. Звідки тут знають його? Невже хтось із запорожців?

Раптом світло упало на обличчя бороданя, на копицю пшеничного волосся на голові. Той усміхнувся – заблищали білі зуби і великі голубі очі.

– Роман Воїнов! Донський козак! – зрадів Арсен. – Оце так зустріч!

Вони обнялися, поцілувались. Навіть забули про кайдани, що обтяжували руки й ноги.

Запитанням не було кінця. Хоч яка коротка була зустріч у Кафі, вона навіки зблизила двох козаків – запорожця й дончака. Добре слово і добре діло ніколи не забуваються!

– Ну, а з тобою що трапилося? – спитав Арсен, коротко розповівши про свої поневіряння.

– У мене все вийшло простіше. Але не легше, – з сумом відповів Роман. – Привезли до Стамбула, продали на галеру. Плавав по Чорному морю, по Білому ^[98]…

Вони переночували, зігнувшись у кутку. Було задушно від безлічі брудних, немитих тіл. Моторошно від голосних викриків і болісного стогону хворих…

Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди–куле ^[99]. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам’яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам’яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.

Козаків завели на широке подвір’я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам’яним ґанком, де виднілися обковані залізом двері.

Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:

– Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?

– А ти думаєш, галушки даватимуть?

– Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?

– Як нас підвісять, тоді дізнаємося.

– Усіх не підвісять: гаків не вистачить!

– Тихше! Тихше! Виходять!

Двері розчинилися. На широкий кам’яний ґанок вийшов гурт людей. Посередині став козацький старшина, в червоному жупані, з шаблею при боці. На голові – горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пір’їнами і камінцем–самоцвітом… Він був дуже блідий і дивився прямо на стрій невільників, не повертаючи голови. Маленькі чорні очі нерухомо сиділи в набряклих, червонястих від запалення повіках. Позад нього стояло кілька старшин, козаків і яничарів. У них з–за плечей виглядав старий понурий православний піп. До старшини в червоному жупані підійшов сивовусий непоказний чолов’яга.

Невільники захвилювалися. Козаки в Стамбулі? Може, кіш прислав депутацію, щоб викупити їх? Таке іноді траплялося…

Арсен стиснув руку Романові, відчув, як і в того напружилися м’язи. Невже зараз скінчиться їхня неволя?

Сивовусий виступив наперед:

– Браття козаки! – Голос його звучав приглушено. – Браття невільники! Люди православні! Мені важко дивитися на вас, на ваші кайдани, на ваші страждання, бо й сам я ще недавно був невільником. Але все в руці Божій – і ось я сьогодні вільний і при зброї! і для вас, браття, є шлях до волі, шлях на батьківщину! Тільки будьте розумні!

Арсен не вірив своїм очам і вухам: Многогрішний! Звідки він тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це він! Трохи поправився, поголився, відпустив довгі сиві вуса. У погляді і рухах з’явилась упевненість, поважність.

– Гм, куди він гне? – промовив високий літній невільник, що стояв попереду.

– Цить, Гриво! Послухаємо! – загукали довкола.

Многогрішний на хвилину замовк, ніби даючи слухачам час для розміркування, а потім підвищив голос.

– Браття, настала велика година! Султан Магомет вирушає походом на Україну, щоб визволити її!.. З ним вирушає і наш славний, Богом даний гетьман Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нині князем, – і Многогрішний шанобливо вклонився старшині в червоному жупані. А випроставшись, повів далі: – Султан об’являє козакам–невільникам велику милість: хто вступить до війська ясновельможного гетьмана, той відразу стане вільний, а на Україні буде нагороджений землею, скотом і грішми!

Він зробив паузу. і в цю мить загримів голос:

– Гей, виродку, трясця твоїй матері! На що ж ти нас підбиваєш, окаянний? і де тут взявся Юрась Хмельниченко? – то гукав невільник Грива.

По рядах прокотився глухий гомін.

Многогрішний помовчав, трохи спантеличений, потім підняв руку, закликаючи до тиші:

– Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрій Хмельницький ось перед вами! Як і всім нам, йому теж довелося не один рік побувати в неволі, випити гірку чашу… Але це все – позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, і він став на чолі війська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!..

Старшина в червоному жупані раптом зробив крок наперед, зняв шапку і злегка вклонився.

– Браття! – гукнув голосно. – Я справді гетьман Юрій Хмельницький! Серед вас, напевне, є такі, хто пам’ятає мене з давно мину–лих років. Вони можуть посвідчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана і сам гетьман… Я закликаю вас, браття, стати під мій бунчук, під мої хоругви! Султан Магомет допоможе мені здобути мою дідизну – село Суботів і славне місто Чигирин, а також усю Україну!

Він ще раз легко вклонився і відступив назад. А над рядами невільників прошелестіло:

– Так, так, це він! Це він! Сам Юрій Хмельницький!

Повеселілий Многогрішний радісно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомоніла і колихалася, вражена появою гетьмана, і заговорив знову, на цей раз більш упевнено:

– Братове, геть сумніви! Ви позбудетесь кайданів, каторги! Ви станете вільними людьми і матимете шаблю в руці, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода більше не трапиться!.. Я теж був невільником, а тепер, бачите, – вільний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через місяць–другий будете на батьківщині!.. Ну, хто охочий – виходьте наперед! З вас тут же зіб’ють кайдани! Виходьте, браття!