Текст книги "Таємний посол. Том 1"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 32 страниц)

Многогрішний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрій. Невільники теж мовчали.

Раптом з лівого крила вийшов наперед худий, змучений чолов’яга. Брязкаючи важкими путами, підійшов до ґанку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, ніби давлячись сльозами:

– Простіть мене, браття, і не проклинайте! – Він похилив чубату сиву голову.

– Заклечаний, що ти робиш? – крикнув хтось.

– Несила терпіти більше, браття, – відповів Заклечаний, не підводячи голови. Потому повернувся до ґанку, вклонився. – Я готовий служити тобі, пане гетьмане!

Той зробив знак рукою. Із–за ґанку вийшли ковалі з переносним ковадлом, молотом і зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани.

Многогрішний, весело усміхаючись, вигукнув:

– Початок зроблено! Хто ще? Сміливіше, друзі!

Вийшов ще один – невисокий блідий юнак, майже підліток.

Мовчки вклонився, простягнув до ковалів заковані руки. З них упали на землю густі краплини крові. Юнак хитався від виснаження. Крізь брудні діряві лахи просвічувало худюще, аж зелене тіло, випирали гострі ключиці.

Арсена тіпало, як у пропасниці. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усі? Кому вони вірять? Многогрішному? Турецьким пашам? Султанові? Своїм найлютішим ворогам? Чи нікчемному зраднику Юраськові?

Він розштовхнув Романа і Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований і обурений Воїнов схопив його за рукав:

– Ти часом не здурів, Арсене?

Але той відмахнувся і швидко пішов до ґанку.

Многогрішний, не впізнавши козака, радів. Його зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці, навіть помолодшало.

– От бачите! – вигукнув він. – Є між вами розумні люди!

– А є, потурнаку проклятий! – сказав, підходячи, Арсен. – Не всі тут зрадники, як ти із своїм гетьманом і його поплічниками. – Він пальцем показав на тих, що стояли на ґанку, а потім повернувся до невільників. – Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрішного! Був разом з ним у неволі на берегах Кизил–Ірмаку! Кому ви вірите? Зрадникові, через якого загинуло багато наших людей? Відступникові, що забув віру і народ свій?.. Запитайте його, як він тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батьківщина проклене того, хто разом з яничарами підніме на неї руку!

– Арсене, стережись! – пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос.

Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрішного струмувала лють. Нижня щелепа тіпалась, як у пропасниці.

– Проп–пад–ди, с–соб–бако! – прохрипів він, вихоплюючи шаблю.

Арсен скоріше інстинктивно, ніж свідомо, підняв над головою заковані руки, захищаючись від удару.

Шабля зі скреготом ковзнула по ланцюгу і переламалась. Многогрішний з подивом і гнівом глянув на обрубок, що лишився в руці. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою – подав йому. Але в цей час ряди невільників здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ґанку. Зловісні вигуки, тупіт ніг, брязкіт кайданів – усе змішалося в один грізний рев.

Чиїсь дужі руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло:

– Арсене! Брате! Зустрів–таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкіше між люди!

Здивований Звенигора відчув на своїй щоці шорсткі вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу.

А розлютовані невільники перли їм насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усіх боків простягалися страшні скоцюрблені руки, щоб схопити потурнаків за горлянки.

Переляканий Юрій Хмельницький і його почет позадкували до дверей.

– Варта! – заверещав Многогрішний, ховаючись за спину міцного горбоносого турка.

Яничари заступили собою двері, наставили гострі харби ^[100].

– Вургун! Дур! Стій! Назад, погані свині!

Варта відтіснила невільників. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами щабель, зганяючи на середину двору.

Арсен і Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цій людській круговерті, поволі просувалися до брами, де над головами виднілася пшенична кучма Романа Воїнова.

– На каторги всіх! – закричав позаду якийсь ага. – До опачин!

Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями ніг, валка невільників поповзла рудою, спеченою під гарячим сонцем дорогою назад, до моря.

2

Коли запопадливий на новини і різні історії Спихальський задовольнив свою цікавість, вислухавши докладну розповідь Арсена про все те, що з ним сталося після їхньої розлуки в очеретах біля Бургаса, запорожець у свою чергу спитав:

– Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут?

– Серед козаків?.. Я мав надію, що здибаю кого–небудь із знайомих, прошу пана. і не помилився.

– Та ні. Як потрапив до рук яничарів?

Спихальський закліпав очима і зніяковів.

– О, то длуга гісторія…

– А коротко?

– Прошу пана… Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблів їй у пельку! Якраз по вашому відході. Я намостив собі був у човні гарненьку постіль з сухого очерету і трави. Приліг і…

– І закуняв? – усміхнувся Арсен, знаючи про цю слабість товариша. – Ох, пане Мартине, пане Мартине!

Спихальський зніяковів ще дужче.

– Так, прошу пана, закуняв… Аж раптом прокидаюсь від неґречного стусана під бік. Дивлюся – стоять наді мною два турки, глипають чорними очима, ще й регочуть, трикляті! Ну, я схопився і, не довго думаючи, двигонув єднего в пику, а другого в живіт. Враз облишили сміх, прошу пана! Ніби заціпило обом! «Що тут діяти? – подумав о тій миті. – Тікай, пане Мартине, до лясу!..» Стрибонув я з човна на берег – та в очерет! Але тутай наскочило на мене ще двоє, звалили на землю і почали періщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опісля накинулися всі ті штири здрайці, зв’язали – і, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звідтам – сюди, на каторгу. От так…

– Сумна історія трапилася з нами, – промовив замислено Арсен. – Зовсім сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скількох злигоднів витерпіли – і маєш: знову в неволі! Та ще в якій – на галері… Одна втіха, друзі, – ми знову разом.

Вранці, з першими променями сонця, важка, але швидкохідна каторга «Чорний дракон», що мала три ряди весел, м’яко відчалила від кам’яного причалу стамбульського військового порту.

Глухо і спроквола загув на нижній палубі барабан – бум–бум, бум–бум! В такт його ударів одночасно піднімалися і опускалися по обидва боки судна міцні довгі весла. Хлюпотіла за бортом голуба вода, іскрилася міріадами сріблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садів, що густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського міста вривалася в тісні, затхлі приміщення для пайзенів – невільників–веслярів.

Арсен сидів на одній лаві з Романом і Спихальським у носовій частині судна.

Вчора, потрапивши на «Чорний дракон», вони до самого вечора вантажили у трюм разом з іншими бранцями бочки з порохом, гармати, самопали, списи, ятагани, пшоно, в’ялену і солону рибу. А пізно вночі, коли робота була закінчена, невільників посадили до опачин. Звичайно кожну трійку веслярів приковували до брусів, на яких трималися залізні кочети. Але тут – чи то за браком часу, чи з якихось інших причин – їх просто припнули одним довгим ланцюгом, що на кормі був наглухо прикріплений до міцної дубової стіни, а в носовій частині замикався важким гвинтовим замком. Ланцюг, протягнутий поміж закованими ногами невільників, звивався, мов чорна гадюка, і не давав змоги ступити від лави далі ніж на два кроки.

По вузькому проходу, що тягнувся вздовж лав, прогулювався наглядач з гарапником у руці. А в темному закапелку, під сходами, біля діжки з водою, куняв старий, нездатний до важкої роботи пайзен. Його обов’язком було подавати гребцям воду і їжу.

Скрипіли від великої напруги у розбитих гніздах кочети, хлюпотіли за бортом блискучі весла. Стиха гомоніли, перекидаючись словами, невільники.

Арсен мовчки приглядався до нової, незвичної обстановки. Говорити не хотілося. Товариші мовчали теж. Міцно стиснувши зуби, щосили тягнули всі втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу і швидко кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньої лави. А тоді випростовувались і знову тягнули весло на себе. Вперед–назад, вперед–назад!..

Безперервно гуде, відбиває такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спітнілі люди.

Корабель швидко мчить мимо крутих берегів Босфору, чужих і непривітних, все далі і далі на північ, на широкі простори Чорного моря. Попутний південний вітер і сила багатьох десятків невільницьких м’язистих рук невпинно штовхають його вперед і вперед.

Та швидше за нього лине вільна, незакована думка. Вона як вітер! На неї не накинеш ярма, її не заб’єш у кайдани!

Перед Арсеновими очима зринає сумне, до болю миле личко Златки. Згадується, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися після втечі з Сливена. Він поспішав до Чернаводи, щоб попередити воєводу Младена про небезпеку, а Златка з Якубом і Драганом мали пробиратися далі. Дівчина тоді нічого не сказала. Тільки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорсткої, неголеної щоки, і Арсен відчув на губах солонуватий присмак дівочих сліз. То вона плакала від щастя й від горя одночасно.

«Златко, де ти зараз? Чи зустрінемося ми знову? Чи наші дороги розійшлися навіки?» – шепотів він у напівзабутті.

Потім думка шугнула на Україну, в тихий зелений куточок над сріблястою Сулою. З імлистої далини, як зі сну, випливли змарнілі, тужні очі матері. Самі очі! Йому хотілося побачити все обличчя, але ніяк уявити його повністю не міг. Одні очі, виплакані, сумні, стояли перед ним в голубій імлі, через степи і моря, через гори і долини дивилися на нього, заглядали йому в душу, ніби питали: «Синку, де ти? Як тобі там, у чужих далеких світах? На яких шляхах тебе виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?»

Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очі, труснув головою. Видіння щезло, мов ластівка. Знову заскрипіли давно не мазані кочети, забряжчали іржаві ланцюги на ногах і руках. Пролунав пронизливий свист гарапника – і хтось голосно зойкнув.

Потім знову настала тиша. І думка линула далі.

Враз почувся гамір Січі. Спливли в уяві дебелі постаті Метелиці, Сікача і Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид діда Шевчика… І раптом з’явився сам кошовий Іван Сірко. Він був суворий і мовчазний. Пронизливий погляд його крицево–сірих очей бентежив козакові душу, хвилював невисловленим питанням: «Де ж ти, козаче? Що з тобою сталося? Чому не подаєш звістки?..»

«Як же не подаю? – вдарило в серце. – Хіба ж не дісталися на батьківщину викуплені у спагії діди? Ними ж переказував – ждіть навали з півдня!.. Хіба не добрався до Січі посланець Младена зі звісткою про похід візира Ібрагіма–паші? Батьку, як же? І переказував, і попереджав! Готуйтеся! Набивайте гаківниці і мушкети, сідлайте вороних коней! Хай пильнують дозорці на сторожових вежах у степу і вчасно підпалять бочку з смолою – знак, що в полі з’явився ворог. От тільки сам я не зможу вчасно прибути на Запорожжя і передати тобі, батьку кошовий, усе, що бачив тут і чув… Та й чи прибуду коли–небудь?»

Шумить попереду відкрите море, розвіює важкі невільницькі думи, що напливають, мов хмари. Свіжішає вітер – уже аж гуде в снастях корабля і мчить, не зустрічаючи перепони, вдалину, здіймаючи високі пінисті буруни.

Невже пропливли Босфор?

Так. Уже море. І «Чорний дракон», вийшовши на широкі сині простори, змінює напрям і пливе прямо на північ.

КНИГА ДРУГА

Фірман султана

Частина перша

НА КАТОРЗІ

1

Каторга – успадковане турками новогрецьке слово, що означає загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами–пайзенами на каторги в країнах Середземномор’я брали рабів, військових бранців та злочинців, засуджених до найтяжчих робіт. Усіх цих нещасних приковували до лав або ж з’єднували одним суцільним ланцюгом, пропущеним поміж забитими в кайдани ногами і примкнутим до кормової і носової перегородок міцними хитромудрими замками. Тут, підстьобувані батогом наглядача, пайзени беззмінно сиділи біля важких довгих весел, тут їли і спали, тут же часто божеволіли або помирали від виснаження і хвороб.

Не було страшнішої неволі, ніж робота на каторзі, або галері, як її стали називати значно пізніше. Тому і ввійшло це слово майже у всі європейські мови як синонім нелюдських мук, найтяжчого покарання.

До весла невільники були приковані по троє: скраю від проходу – Арсен Звенигора, посередині – Спихальський, а Роман Воїнов сидів третім, біля борту, в темному низькому закутку.

Так їх посаджено не випадково. Скраю держално весла має найбільший хід, тому сюди вибирали найміцніших невільників, бо тут доводилося прикладати найбільше сил. Арсен же виглядів дужим, м’язистим молодиком.

Крайнім, як правило, найчастіше перепадало від наглядача: вони завжди на виду, і кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися від його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, і на плечі винуватого зі свистом падав замашний гарапник із вимоченої в морській воді бичачої шкіри.

Коли «Чорний дракон» з Босфору вийшов у море і заколивався на його могутніх грудях, барабан на палубі забив надсадніше й частіше. Це був знак гребти дужче, швидше.

Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих турків–в’язнів, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав:

– Міцніше гребіть, паршиві свині! Та разом усі – піднімай, опускай. Піднімай, опускай!

Весла літали, мов крила птаха. Монотонно брязкотіли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: від світанку вже спливло кілька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував і вистукував – там–там, там–та–там!.. Частіше, частіше!.. Вимагав, наказував – греби, греби! Скільки є сили в руках – греби! Інакше…

Свистів над головами гребців гарапник і гаряче опікав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся і не проявляв належної старанності. Наглядач був невблаганний. Він сам кілька років провів за веслом, сам не раз скуштував безжалісних ударів, і тепер, боячись утратити вільніше і ситіше життя, намагався догодити капудан–азі тим, що примушував своїх колишніх товаришів по нещастю гребти якомога сильніше. Його гладке обличчя блищало від поту: сонце підбивалося все вище вгору, і в тісному приміщенні ставало нестерпно душно. Мало допомагало навіть те, що повідкривали люки, крізь які вряди–годи вривалося трохи свіжого повітря.

Абдурахман змахнув з лоба краплини їдкої вологи, блимнув важким тьмяним оком на Арсена, котрий у цей час перекинувся словом зі Спихальським. Дотепна відповідь поляка розвеселила козака. На його устах з’явилася легка усмішка.

– А–а, новачок, гяурська свиня! Поганий ішак! Смієшся?.. О ні, ти в мене працюватимеш як слід! – зарепетував наглядач і кілька разів шмагонув невільника по плечах.

Гострий, пекучий біль пронизав козацьке тіло. Арсен здригнувся. В очах почорніло від образи. Він гріб, як і всі, навіть міцніше, бо мав набагато більше сили, ніж худі, виснажені раби, що багато часу провели біля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, він, скільки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотіли кайдани і боляче врізалися в ноги. Та все ж кулак, в який було вкладено всю силу, дістався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув огрядного Абдурахмана на вичовгану дерев’яну підлогу – він відлетів назад і міцно стукнувся головою об стінку.

Це сталося так несподівано, що пайзени перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помітно втрачати хід.

Абдурахман довго лежав без руху, тільки зіпав широко роззявленим ротом. Потім застогнав і розплющив очі.

Всі гребці повернули голови назад і з цікавістю й острахом поглядали на Звенигору й наглядача, який силкувався підвестися, але ніяк не міг і тільки ошаліло поводив переляканими круглими очима.

– На Бога, Арсене, що ти наробив! – вигукнув вражений Спихальський і настовбурчив давно не стриженого рудого вуса. – Він же, холера ясна, тебе заб’є ниньки!

Роман мовчав, але й на його обличчі вимальовувався жах.

Арсен сидів, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумів, що треба охолонути, заспокоїтись і щось придумати, бо інакше Абдурахман і справді заб’є, засіче гарапником до смерті. Однак жодна путяща думка не лізла в голову. Та й що тут придумаєш?

Тим часом Абдурахман прочумався і поволі, опираючись спиною об стіну, звівся на ноги. Каламутним поглядом обвів нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженні гребців. Здавалося, він не розумів, що з ним сталося і чому невільники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в голові й досі гули джмелі.

Та ось його погляд упав на Арсена. Бридка гримаса спотворила кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука міцно стиснула руків’я гарапника.

Він ступив крок уперед. Але, мабуть, пригадавши, чим щойно закінчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкірив крупні щербаті зуби.

– Гяурський пес! Невже ти гадаєш, що Аллах дарував тобі безсмертя? Ти жорстоко помиляєшся! Твоя смерть – на кінчику мого гарапника, нещасний, – зловісно прошепотів наглядач і звіддаля почав люто шмагати невільника. – Ось тобі! Ось тобі! Маєш!..

Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський і Воїнов зчинили крик. До них приєднались інші пайзени. Кричали на різних мовах, бо тут були люди з усіх кінців неосяжної Османської імперії та з багатьох суміжних країн.

– Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? – почулося з корми. – Ти забув, як сам сидів біля опачини?

– Скажений віслюк!

– Негідник! Чума б тебе забрала!

– Стамбульський злодюга! Розбійник!

Образливі вигуки сипалися зі всіх боків, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще більше розпалювала його, і він, оскаженівши, бив Звенигору смертним боєм. Може, й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупіт багатьох ніг. Кілька чоловік швидко спускалися вниз.

– Що тут сталося? Чому не гребуть ці прокляті свині? – розлігся гучний владний голос. – Де Абдурахман, гнів Аллаха на його голову!

Абдурахман виструнчився, зібгавши в руці гарапника. З обличчя враз злетів вираз люті. Натомість усі побачили, як дрібно тремтять його коліна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисати донизу.

– Невільники збунтувалися, мій благодійнику капудан–ага Семестаф, – пролепетав він здерев’янілим голосом. – Їх підбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!

Наглядач тицьнув руків’ям гарапника в бік Арсена Звенигори.

Капудан–ага Семестаф спустився з останнього східця і зупинився перед Абдурахманом. Це був високий підстаркуватий турок з сивува–тою бородою і красивим обличчям, якого не міг спотворити навіть шрам, що червонів на щоці. Позад нього стали два корабельні аги.

– Хіба у мене на судні мало батогів, щоб примусити цей скот працювати як слід? – похмуро запитав капудан–ага.

– Я саме цим і займався, всемилостивий мій повелителю, – вклонився Абдурахман. – Але цей гяур ударив мене в обличчя.

Капудан–ага Семестаф глянув на Арсена. В тому погляді не було цікавості чи теплоти – так дивляться на річ, що невідомо як потрапила під ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати.

– Бунт на кораблі карається смертю. Та не станемо ж ми непокірливого віслюка карати на горло – досить з нього кількох ударів гарапника! Тож усипте цьому негідникові так, щоб порозумнішав, але мав силу тягнути весло. В морі мені потрібні гребці живі, а не мертві!

Та невільник, на подив капудан–аги, випростався, високо підняв голову і доброю турецькою мовою сказав:

– Шановний капудан–ага помиляється, вважаючи мене за віслюка. Хоч я сьогодні раб, та все ж не втратив людської гідності, як оця свиня Абдурахман! Тому я волію краще померти, ніж зносити незаслужені знущання!

Капудан–ага з неприхованою цікавістю глянув на невільника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очі, почувши добірну мову брудного гяура.

– Ти турок? – спитав Семестаф–ага. – Як ти тут опинився?

– Я купець, ваша милість. Мене підступно схопили мої вороги і завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовірного, від якого відступиться Аллах, хай славиться його ім’я!

– Як тебе звати?

– Белук, ефенді. Асан Белук, купець і син купця, а тепер – раб нашого найяснішого падишаха, хай живе він десять тисяч літ!

– Гм, цікаво, – буркнув Семестаф–ага. – І багатий твій батько?

– Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як «Чорний дракон», і поставити на нього гребців.

– О! – вирвалося у капудана–аги. – Чому ж він не викупив тебе?

– Він не знає, де я подівся. А я не можу подати йому звістку про себе. Як ага догадується, в моєму становищі це нелегко зробити. До того ж мій батько, хай береже його Аллах, живе в Ляхистані, в місті Львові… А це не близький шлях…

Арсен хотів зацікавити капітана можливістю одержати викуп, але з одною метою – забезпечити собі його заступництво перед Абдурахманом, який палає бажанням зашмагати невільника. Звичайно, рано чи пізно цей обман викриється, і тоді капудан–ага, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутнє мало турбувало козака. Головне – уникнути не–безпеки зараз. А що буде через рік чи два – про те він не хотів і думати.

– Ну, ось що, Белук–ага, – сказав капітан, – ми пливемо в Килію, і там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звістку твоєму батькові. Хай старий готує гроші. Однак до того часу, поки я напевне не дізнаюся, що за тебе дадуть, ти сидітимеш біля весла і гребтимеш нарівні з усіма. Якщо ж проявлятимеш непокірність, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чуєш, Абдурахмане?

– Чую, ваша милість, – зігнувся в дугу наглядач і спідлоба зловтішно глипнув на невільника.

– А тепер за роботу, негідні свині! – раптом закричав капудан–ага, – якщо хочете одержати свою миску чорби, за роботу!.. Абдурахмане, невже твій гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слід?

Абдурахман ніби чекав такого наказу. З високо піднятим гарапником він кинувся до веслярів. Удар! Ще удар!

– За весла, прокляті гяури! За весла!

Невільники поспішно почали гребти. Кожен намагався ухилитися від дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного – всіх почастував, окрім Арсена, котрого боявся поки що чіпати, не знаючи, як подивиться на це капітан судна.

2

Дні були тяжкі, а ночі ще тяжчі. Короткий час відпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла під вітрилом, якщо дув попутний вітер, невільники проводили тут же, на широких лавах. Стомлені нелюдською працею, голодні, вони довго не могли заснути – стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю.

Арсена вночі мучили кошмари, обсідали чорні думи. Кілька ночей підряд йому снився Гамід. Страшний, брезклий, з перекошеним від люті обличчям, з виряченими очима, він тримав у руці розпечений до білого залізний прут і цілився ним козакові прямо в очі… Прив’язаний вірьовкою до дерева, Арсен не міг ні втекти, ні відвернутися. Гострий прут, з якого віялом бризкали голубі іскри, все ближче, ближче підсувався до нього. Вже пашить з нього жаром – ось–ось він увіп’ється в око, і настане вічна пітьма!

Козакове чоло рясно всіялося потом. Він хоче скрикнути – і не може. Всі м’язи напружилися, вірьовки врізалися в тіло… І в останню мить, коли залізо, здається, от–от штрикне в око, він прокидається.

Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропіння і стогін невільників. Арсен полегшено зітхає, витирає рукавом чоло і вдивляється в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силкується заснути знову, але не може. В голові роєм в’ються думки і спогади. Він згадує матір, сестричку

Стеху, дідуся, які, напевно, вже втратили надію побачити його живого, згадує Златку… Та чиє б обличчя він не уявив, які б картини минулого не спливали перед ним, він не міг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останні роки життя на каторзі? Невже не трапиться щасливої нагоди втекти?

Він обережно, щоб не розбудити товаришів, підводиться, сідає на лаві і починає перебирати в думці всі можливі варіанти визволення.

Нападуть на судно запорожці – захоплять його. От і вільний… Та чи нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять років – і, врешті, не діждавшись, загинути у відчаї?

Можна використати Сіркове золото… Але як? Капітан Семестаф дізнається – просто відбере! Пропаде пояс із монетами ні за цапову душу!.. До того ж залишаться в неволі Спихальський і Роман. А такого він і в гадці не має. Якщо визволятися, то тільки разом!

Перебити сторожу і захопити корабель?.. Легко про це подумати, а зробити – ніякої можливості. І передусім через ці прокляті кайдани і ланцюг, на який їх нанизано, як тараню на шворку.

І все ж він розумів, що єдиний шлях до визволення – перерізати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений поміж ногами веслярів, чорною змією звивається попід лавами і не дозволяє жодному невільникові відступити від свого місця далі ніж на один–два кроки.

Арсен у темряві намацав кілька його ланок, підняв, поклав на коліна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Січі вдосталь – їх виковували в кузнях для різних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити.

Та як?

Порвати? Не перервеш! Перерубати чи перепиляти? Нічим.

Що ж робити?

Арсен перебрав у думці десятки різних можливостей. Однак ні до чого не додумався. В безсилій злобі намотав ланцюг на обидві руки і щосили рвонув… Залізо загриміло, задзвеніло, ніби засміялося з його даремних потуг. Він кинув його собі під ноги, безсило усміхнувся в темряві зі своєї наївності і, охопивши руками голову, повалився на лаву.

Та думки точать мозок, мов шашіль дерево.

От коли б дістати шматок каменю–пісковика – ним би можна було поволі перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дістанеш? На берег невільників не пускають. Ніхто з турків такої послуги тобі не зробить… Тож годі тішити себе марною надією!

Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам’янці, одного разу зірвався з цепу собака й накинувся на жебраків, що зайшли на подвір’я. Арсен був тоді хлопчаком, але й досі пам’ятає, як могутній гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомців, як дзвенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, відбиваючись від пса палицями. Батько вибіг з майстерні і відтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, ніби їх вітром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, підняв з землі цеп.

– Сильний наш Циган, – сказав тоді малий Арсенко.

– Не в силі справа, – відповів батько. – Глянь–но сюди – бачиш? – І показав обривок ланцюга.

Арсенко був вражений. Ланки ланцюга в місцях з’єднання так перетерлися за довгий час, що були не товщі капустяного листка.

– Чи ти ба! – здивувався тоді він. – Таке міцне залізо – а перетерлося…

– Час і залізо переїдає, сину, – відповів батько і відбив молотком скобля, щоб віддати цепок ковалеві для переробки.

В той час Арсен так і не зрозумів, як то час переїдає залізо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув і миттю підхопився з лави. Затермосив Спихальського і Романа, розбуркав і прошепотів:

– Уставайте! Та вставайте ж бо! Годі спати, холера б вас не побрала!

– Що трапилось? Сніданок дають? – очамріло спитав Спихальський. – Але ще ж рано, пся крев!

Арсен затулив йому рота.

– Тс–с–с, пане Мартине! Думка є цікава! Чи не хотіло б товариство послухати?

– Най його мамі стонайцять болячок, то для того треба розколошкати чоловіка серед ночі? – розсердився Спихальський, голосно позіхаючи.

– Нишкни, пане Мартине! – прошепотів з кутка Роман. – Дай послухати! Кажи, друже!

Арсен нахилився, прошепотів:

– Друзі, нагода для втечі може трапитися не скоро. Але ми маємо бути готові до неї. Що я маю на увазі? Ми повинні таємно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розірвати його і покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це єдина наша надія, єдиний шлях до волі!

І Роман, і Спихальський схопили запорожця за руки:

– Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?

– Ні, друзі, ніякого причандалля я не маю… Але наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланку – залізо об залізо! Чи вам доводилося коли–небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примітили, як окремі ланки стираються так, що їх дужі козарлюги, як ми з вами, могли б легко розірвати?

– Ланцюг перетерти? – розчаровано прошепотів Спихальський. – О Матка Боска!

– Не за день і не за два, пане Мартине! Може, за півроку чи й за рік… Має ж залізо колись піддатися нам!.. А врешті, що маємо робити? Сидіти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?

Спихальський промовчав.

А Роман, напираючи по–тульському на «а», швидко заговорив:

– іншого виходу у нас справді нема! і чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогодні! Негайно! Я згоден цю ніч не поспати – буду до самого ранку працювати! Та ще як! і самого чорта перетру!.. А наступну ніч Арсен, а там – ти, пане Спихальський… Отак і чергуватимемось… Чи як?

– Діло кажеш, Романе, – схвалив Арсен. – Працюватимемо тільки вночі.

– Як же нам впізнати поночі ту ланку, що маємо терти? – спитав Спихальський. – Чей же не кошачі очі маємо?

– Е, якби тільки ця перешкода була найважча, – промовив Арсен. – Зав’яжемо на сусідній ланці стьожку якусь – от і мітка! – Й одірвав від шаровар вузьку смужку.

3

Минуло літо. Непомітно, прийшла осінь з рвучкими північними вітрами і надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривітне. З його поверхні зникла приємна голубизна, що милувала око, – натомість дедалі частіше схоплювалися високі буруни, і важкі бризки залітали на нижню палубу до гребців.

Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнули. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикали – аж надривалися.

«Чорний дракон», як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Москви та України під Чигирином, і стотисячне військо великого візира ібрагіма–паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно морем – силою невільницьких рук.

Назад везли поранених, награбоване в Україні багатство та ясир – живий товар.

З кінця літа, коли ібрагім–паша зазнав поразки, «Чорний дракон» перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.

Невільникам не було перепочинку. Капудан–ага Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.

Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Він бігав по помосту, вивергаючи цілий потік прокльонів і лайок, нещадно б’ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зу–силля або озивався до сусіда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та він вирішив, що цього не досить, і обзавівся таволгою й терном. Пов’язане в тугі пучки пруття рожевої таволги і цупкого терну, всіяне міцними і гострими, як голки, колючками, висіло на стіні в його комірчині. Рожева таволга, що покривала густими заростями схили ярів та балок і милувала око своїм приємним кольором, стала для невільників найжахливішою карою. Замашні різки колючками рвали тіло, дістаючи до нього навіть крізь цупкий зимовий одяг.